П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях



Сторінка4/12
Дата конвертації21.03.2018
Розмір1.68 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

  • Його ж. Натурфілософія В.І.Вернадського // Там само. – С.237-243.

  • Міркування автора щодо розвитку професійної філософії в українській діаспорі див.: Кралюк П. Роль діаспори в розвитку української філософської традиції в ХХ ст. // Наукові записки / Історичні науки. – Вип. 9: Матеріали другої міжнародної наукової конференції «Українська діаспора: проблеми дослідження». – Острог, 2007. – С.79-88.

  • Олексик В. Християнська основа української філософії. – К., 1996. – С.32-33.

  • Мірчук І., Маркусь В., Лащик Є. Філософія // Енциклопедія українознавства. – Париж-Нью-Йорк, 1980. – Т.9. – С.3509-3515.

  • Див.: Закидальський Т. Досліди в діаспорі над історією вкраїнської філософії // Філософська і соціологічна думка. – 1993. - №4.

  • Див.: Юркевич П. Вибрані твори. Ідея – Серце – Розум і досвід / Пер. з російського оригіналу С.Ярмуся. – Вінніпег, 1984.

  • Білецький Л. Віруючий Шевченко. – Вінніпег, 1949; Бачинський Д. Християнсько-філософська думка Т.Г.Шевченка. – Лондон-Мадрід, 1962; Власенко-Бойцун А. Релігійні мотиви і назви в творчості Тараса Шевченка. – Міямі Біч-Дітройт, 1989.

  • Юшманов М.З. Матеріали до історії філософських установ на Україні // З історії філософської думки на Україні. – К., 1965. – С.177.

  • Філософська думка на Україні: правда історії і націоналістичні вигадки. – К., 1987. – С.45.

  • Див.: Прокопович Ф. Філософські твори: У 3-х т. – К., 1979-1981; Памятники этической мысли на Украине ХУІІ – первой половине ХУІІІ ст.. – К., 1987; Кониський Г. Філософські твори: У 2-х т. – К., 1990; Яворський С. Філософські твори: У 3-х т. – Т.1. – К., 1992. Див. також уривки з курсів І.Гізеля (Філософська думка. – 1970. – №1), Й.Кононовича-Горбацького (Філософська думка. – 1972. – №1-3) та ін.

  • Пам’ятки братських шкіл на Україні. – К., 1988. Окремі тексти філософського характеру побачили світ у виданнях серії «Бібліотека української літератури».

  • Див.: Ничик В.М. Феофан Прокопович. – М., 1977; її ж. Из истории отечественной философии конца ХУІІ – начала ХУІІІ в. – К., 1978; Кашуба М.В. З історії боротьби проти унії ХУІІ – ХУІІІ ст. – К., 1976; її ж. Георгий Конисский. – М., 1979; Захара И.С. Борьба идей в философской мысли Украины на рубеже ХУІІ-ХУІІІ вв. Стефан Яворский. – К., 1982; Стратий Я.М., Литвинов В.Д., Андрушко В.А. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской академии. – К., 1982; В.Литвинов. Ідеї раннього просвітництва у філософській думці України. – К., 1984; Паславський І.В. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці ХУІ – першій третині ХУІІ ст. – К., 1984; Філософія Відродження на Україні. – К., 1990; Стратий Я. Проблемы натурфилософии в философской мысли Украины ХУІІ в. – К., 1991; Нічик В.М., Литвинов В.Д., Стратій Я.М. Гуманістичні ідеї на Україні. – К., 1991.

  • Про В.Нічик та її наукову діяльність див.: Україна ХУІІ століття: суспільство, філософія, культура: Зб. наук. пр. на пошану пам’яті проф. Валерії Михайлівни Нічик. – К., 2005. – С.9-51.

  • Философская мысль в Киеве: Историко-философский очерк. – К., 1982.

  • Горский В.С. Философские идеи в культуре Киевской Руси ХІ – начала ХІІ в. – К., 1988.

  • Бондарь С.В. Философско-мировоззренческое содержание «Изборников» 1073 и 1076 годов. – К., 1990.

  • У истоков общности философских культур руського, украинского и болгарского народов. Сборник научных трудов. – К., 1983; Человек и история в средневековой философской мысли руського, украинского и белорусского народов. – К., 1987; «Слово о полку Игореве» и мировоззрение его епохи. – К., 1990.

  • Мірчук та ін.. Філософія // Енциклопедія українознавства. –Т.9. – С. – С.3510.

  • Див.: Від Вишенського до Сковороди. – К., 1972; Пашук А.І. І.Вишенський і Г.Сковорода // Філософська думка. – 1972. - №5. – С.76-83.

  • Пашук А.І. Іван Вишенський – мислитель і борець. – Львів, 1990.

  • Див.: Філософія Г.Сковороди. – К., 1972; Шинкарук В.І. Великий селянський просвітитель // Філософська думка. – 1972. – №5. – С.24-34; його ж. Философское учение Г.Скороды. – Вопросы философии. – 1972. - №12. – С.112-118; Григорій Сковорода – 250. Матеріали про відзначення 250-річчя з дня народження. – К., 1975; Іваньо І.І. Філософія і стиль мислення Сковороди. – К., 1983 та ін.

  • Філософська думка на Україні: правда історії і націоналістичні вигадки. – С.101.

  • Новиков М. И. Общественно-политические и философские взгляды Т.Г.Шевченко. – М., 1961; Назаренко И.Д. Общественно-политические, философские и атеистические взгляды Т.Г.Шевченко. – М., 1961.

  • Брагінець А.С. Філософські і суспільно-політичні погляди І.Франка. – Львів, 1956.; Возняк М.С. Нариси про світогляд І.Франка. – Львів, 1955; Возняк М.С. Велетень думки і праці. – Львів, 1958; Климась М.А. Світогляд І.Франка. – К., 1959; Каспрук А.А. Філософські поеми І.Франка. – К., 1965; Лисенко О.Я.Соціологічні погляди І.Франка. – К., 1953; Пархоменко М.Н. Эстетические взгляды И.Франко. – М., 1966.

  • Головаха І.П. Суспільно-політичні і філософські погляди Лесі Українки. – К., 1953; Костюченко В.А. Гартоване слово (З естетичних поглядів Лесі Українки). – К., 1968; Куликов І.М. Леся Українка – видатний український мислитель-революціонер. – К., 1962.

  • Іванова Р.М. М.Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України. – К., 1971; Лукаренко В.Л. Світогляд М.Драгоманова. – К., 1965; Скуренко В.Г. Демократичні вчення про державу і право на Україні в другій половині ХІХ ст.. (М.Драгоманов, С.Подолинський, О.Терлецький). – Львів, 1966.

  • Євдокименко В.Ю. Суспільно-політичні погляди Панаса Мирного. – К., 1955.

  • Возняк М. Михайло Павлик // Вітчизна. – 1956. – №7; Денисюк І. Михайло Павлик. – К., 1960; Мазенко П.Т. Суспільно-політичні і філософські погляди М.Павлика. – К., 1962; Ящук П. Михайло Павлик: літературно-критичний нарис. – Львів, 1959.

  • Острянин Д. Світогляд М.О. Максимовича. – К., 1960; Марков П.Г. Общественно-политические и исторические взгляды М.А. Максимовича. – К., 1986.

  • Розвиток філософії в Українській РСР. – К., 1968; Торжество ленінських філософських ідей на Україні. – К., 1969; Філософія на Україні періоду будівництва соціалізму. – К., 1980.

  • Окрім уже згадуваної монографії «Філософська думка на Україні: правда історії і націоналістичні вигадки», див. також: Євдокименко В.Ю. Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму. – К., 1968; Чередниченко В.П. Націоналізм проти нації. – К., 1970; Римаренко Ю.І. Буржуазний націоналізм та його «теорія» нації. – К., 1974.

  • Лісовий В. Валерія Нічик: основні напрямки та методологія історико-філософських досліджень // Україна ХУІІ століття: суспільство, філософія, культура. – С.23.

  • Горський В.С. Історія української філософії. – К., 2001. – С.9.

  • Автор свідомо для назви цього підрозділу використав назву філософського есе В.Ф.Жмира «На шляху до себе (Історія становлення української свідомості)», опублікованому в журналі «Філософська і соціологічна думка» (1991, №1-4). У цьому есе робилася спроба показати процес самоусвідомлення українських інтелектуалів. Ще однією цікавою спробою простежити цей «шлях до себе» стала монографія Ади та Ігоря Бичків «Феномен української інтелігенції: спроба екзистенціального дослідження (Дрогобич, 1997).

  • Див.: Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. – К., 1997; її ж. Києво-Могилянська академія і німецька культура. – К., 2001; її ж. Симон Тодорський і гебраїстика в Києво-Могилянській академії. – К., 2001.

  • Проблема людини в українській філософії ХУІ-ХУІІІ ст. / Від. ред. М.Кашуба. – Львів, 1998; Кашуба М.В. Георгій Кониський – світогляд та віхи життя. – К., 1999; Захара І.С. Академічна філософія України (ХУІІ – І полов. ХУІІІ ст.). – Львів, 2000.

  • Див.: Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія: У 2-х частинах. – К., 1995; Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. – К., 2000; його ж. Католицька Русь. Історико-філософський нарис. – К., 2005; його ж. Україна в пошуках своєї ідентичності. ХУІ – початок ХУІІ століття. Історико-філософський нарис. – К., 2008.

  • Горський В. Нариси з історії філософської культури Київської Русі. – К., 1993; його ж. Святі Київської Русі. – К., 1994.

  • Див.: Балей С. Зібрання праць: У п’яти томах. – Львів-Одеса, 2002. – Т.1; Верников М. Слово про академіка Степана Балея // Філософські пошуки. – Львів, 1997. – Вип.ІУ. – С.4-13; його ж. Бібліографія праць Степана Балея // Там само. – С.16-20; його ж. Проблема особистості в наукових працях Степана Балея // Там само. – С.21-26 та ін.

  • Див.: Сковорода Григорій. Дослідження. Розвідки. Матеріали. – К., 1992; Ушкалов Л.В., Марченко О.В. Нариси з філософії Г.Сковороди. – Харків, 1993; Г.С.Сковорода – видатний український філософ і просвітник. – К., 1994; Сковорода Григорій: образ мислителя. – К., 1997; Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність. – К., 2003 та ін.

  • Див.: Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. – К., 2006 (перше видання 1993 р.). Також див.: роботи про Д.Донцова, В.Липинського, І.Лисяка-Рудницького та інших діячів «українського національного відродження» в: Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник. – К., 2002.

    71. Див.: Ткачук М. Філософія світла і радості: Олексій Гіляров. – К., 1997; Шупик-Мозгова Н. Петро Ліницький: життєвий шлях і духовна спадщина. – К., 1997; Київ в історії філософії України. – К., 2000; Мозгова Н. Київська духовна академія (1819-1920): філософський спадок. – К., 2004.

    72. Вячеслав Липинський – ідеолог українського державотворення. – Львів, 2001; В’ячеслав Липинський. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. – К.-Філадельфія, 1994; Галушко К. Консерватор на тлі доби. В’ячеслав Липинський і суспільна думка європейських «правих». – К., 2002; Кондратик Й. Релігієзнавча концепція В’ячеслава Липинського. – Луцьк, 2002; та ін.

    73. Про Д.Донцова та І.Лисяка-Рудницького див. відповідні розділи в підручниках «Історія філософії України» (К., 1994) та «Історія української філософії» (К., 2008), статті в журналах «Філософська і соціологічна думка», «Сучасність» та ін.

    74. Колодний А., Саган О. Життя і творчість Арсена Річинського – самовіддане служіння Богу й Україні // Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості. – К., 2000. – С.9-47; Духовність народові: Альманах. – Тернопіль, 2002; А.Гудима. Харизма Арсена Річинського. – Тернопіль, 2007.

    75. Див.: Кашуба М., Мірчук І. Гавриїл Костельник: філософські погляди. – Дрогобич, 2002.

    76. Див.: Роженко М.М. Трагедія академіка Юринця – К., 1996.

    77. Див.: Чижевський Д. Липинський В. як філософ історії // Філософська і соціологічна думка. – 1991. - №10.; його ж. До проблеми двійника у Достоєвського // Філософська і соціологічна думка. – 1994. - №5-6; Козак С. Українська романтична історіософія з погляду Д.Чижевського // Там само; Лісовий В. Д.І.Чижевський: онтологія, гносеологія, філософія культури // Там само; Потасва І. Про «філософію серця» в працях Д.Чижевського // Там само; Кримський С. Дмитро Чижевський про національне визначення історико-філософського процесу в Україні // Філософська думка. – 1998. - №3; див. також: Валявко І. Дм. Чижевський – фундатор поняття «філософія серця» // Слово і час. – 1998. – №8; Погорілий А.О. Д.І.Чижевський як історик української філософії // Проблеми філософії. – Вип. 92. – К., 1992; Шкандрій М. Історія, стиль, епоха, культура: до проблем періодизації у Д.Чижевського // Слово і час. – 1995. – №7.

    78. Див.: Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К., 1992; Шлемкевич М. Загублена українська людина. – К., 1992; Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. – К., 1993; Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. – Мюнхен-Львів, 1995; Мірчук І. Історія української філософії. – К., 1995. Також були перевидані твори І.Огієнка, В.Липинського, І.Лисяка-Рудницького, що мали переважно культурологічний, історіографічний та політологічний характер.

    79. Історія української філософії. – К., 1994. – С.19.

    80. Горський В.С. Історія української філософії. – К., 2001. – С.22.

    81. Про формування в модерні часи новочасних націй, для представників яких першорядне значення має національна ідентичність, див.: Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. – К., 2001; Сміт Е.Д. Національна ідентичність. – К., 1994.
    Рекомендована література

    Горський В.С. Історія української філософії. – К., 2001.

    Історія української філософії. – К., 2008.

    Історія філософії України. – К., 1994.

    Кралюк П.М. Білі плями в історії української філософії. – Луцьк, 2007.

    Мірчук І., Маркусь В., Лащик Є. Філософія // Енциклопедія українознавства. – Париж-Нью-Йорк, 1980. – Т.9. – С.3509-3515.

    Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософської думки в Україні. – К., 1999.

    Українська філософія в іменах. – К., 1997.

    Філософська думка України – К., 2002.

    Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні // Чижевський Д. Філософські твори: у 4-х тт. – Т.1. – К., 2005.

    Щурат В. Українські джерела до історії філософії // Хроніка-2000. – В.37-38. – К., 2000.
    Питання для самоконтролю
    1. Хто з дослідників першим підняв питання про існування специфічної української філософії?

    2. З яких концептуальних засад виходив В.Щурат, розглядаючи історію філософської думки в Україні?

    3. З якого часу, на думку Д.Чижевського, варто вести відлік існування філософії на українських землях?

    4. В чому суть схеми історії філософської думки в Україні Д.Чижевського?

    5. Як трактувалася історія української філософії вченими діаспори?

    6. Які дослідження з історії української філософії проводилися в радянській Україні?

    7. Які особливості досліджень історії української філософської думки в часи незалежності України?

    РОЗДІЛ 2.


    УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ СЕРЕД ФІЛОСОФСЬКИХ ТРАДИЦІЙ
    2.1. Філософія та філософські традиції
    Термін «філософія» з’явився в Стародавні Греції. Вважається, ніби вперше його вжив Піфагор. Хоча дехто першість у цьому питанні віддає Геракліту. Та як би не було, дане поняття почало вживатися у 5 ст. до н.е. На цей час і припадає поява філософії.

    Дане слово (якщо давати йому буквальний переклад із давньогрецької мови) означає любов до мудрості, любомудріє. Воно набуло поширення не лише в європейських культурах, а й культурах тих народів, які мають відношення до античного спадку. Наприклад, цей термін функціонує в арабській культурі.

    Початковий смисл даного терміну був такий. Мовляв, існує незалежна від людини всеохоплююча, «вища» мудрість (софія). Це – першооснови чи першопринципи, які лежать в основі всього, що існує, вічній й незмінні. Повністю пізнати цю мудрість неможливо. Але можна прагнути до неї, любити її. Це й роблять філософи, що «відчувають потяг до мудрості» [1]. Звідси спрямованість європейської культури на «нескінчений процес пізнання»

    У європейській філософській традиції вища мудрість трактувалася як у «ідеалістичному», так і «матеріалістичному» планах. «Ідеалісти», зокрема, релігійно налаштовані мислителі, вважали, що вона знаходиться поза видимим (феноменальним) світом явищ, які ми здатні сприймати своїми відчуттями. Це, наприклад, світ ідей Платона, Єдине неоплатоніків чи то Бог християн. «Матеріалісти» ж, навпаки, схильні вважати, що мудрість дається шляхом пізнання видимого світу, його законів.

    Але як би не різнилися між собою філософи в плані пізнання вищої мудрості, характерним для них є те, що вони прагнуть раціонального (тобто базованого на людському розумі) пізнання. Цим філософія відрізняється від деяких інших форм людської рефлексії – міфології, релігії, мистецтва, котрі, як і вона, теж намагаються дати цілісне осмислення світу.

    У європейській культурі поняття філософія, незважаючи на її раціональну основу, в різні часи отримувало різне трактування. Платон визначав філософію як пізнання сущого, яке можемо осягнути лише з допомогою розуму. За Аристотелем, вона – дослідження причин і сутності речей. У період Античності під філософією переважно розуміли сукупність раціонально здобутої інформації, корисної для людини. Таке розуміння, наприклад, зустрічаємо в елліністичного історика античної філософії Діогена Лаертського [2]. Тобто філософія фактично ототожнювалася з наукою.

    Інше розуміння філософії зустрічаємо в ранньохристиянській літературі, а також у деяких писемних пам’ятках Середньовіччя. У них під філософією розумілася «язичницька мудрість», ворожа християнству. В цьому сенсі філософія сприймалася як єресь, заблудження. Таке розуміння демонстрував ранньохристиянський апологет Тертулліан. «Філософи і єретики, – писав він, – розмірковують про одні і ті самі предмети, плутаючи себе одними й тими ж питаннями. Звідки зло і для чого воно? Звідки взялась людина і як вона виникла?» Проте ці розмірковування не є істинними. Істина поза філософією. «Але що є спільного між Афінами і Єрусалимом, між Академією і Церквою, між єретиками і християнами?» – запитував Тертулліан [3].

    Проте з часом у християнстві відбулася реабілітація філософської мудрості. Так, на Заході Європи помітну роль у цій реабілітації відіграв трактат Северина Боеція «Розрада від філософії», який став поширеною лектурою у монастирських бібліотеках [4]. На Сході, у Візантійській імперії, християнські теоретики (отці церкви) зверталися до античної філософської лектури й з часом почали визначати філософію як богопізнання, богоуподібнення та любов до Бога. Зокрема, саме в такому дусі трактував філософію Іоанн Дамаскін: «Філософія є пізнання сущого як сущого, тобто пізнання природи сущого. А ще: філософія є пізнання божого і людського, тобто видимого й невидимого. Далі, філософія є турбота про смерть – як довільну, так і природну. Оскільки… смерть подвійна: по-перше, природна, тобто відокремлення душі від тіла, по-друге, довільна, коли ми зневажаємо дійсне життя і прагнемо до майбутнього. Далі, філософія є уподібнення Богу. Уподібнюємося ми ж Богу через мудрість, тобто істинне пізнання блага, і через справедливість, яка є воздаянням кожному потрібного, і через смирення, яке є вище справедливості, коли ми робимо добро тим, хто ображає нас. Філософія є також мистецтво мистецтв і наука наук, тому що філософія є початок будь-якого мистецтва, і через нею бувають винайдені будь-які мистецтва і будь-які науки. Далі, філософія є любов до мудрості; але справжня Премудрість – це Бог, і тому любов до Бога – істинна філософія» [5].

    У середньовічній мусульманській культурі, яка прийняла та адаптувала елементи культури античності, під філософією переважно розуміли аристотелізм. Останній, не без впливу арабів-мусульман, утвердився в латинській Західній Європі і став основою для схоластичної філософії. При цьому велика увага приділялася аристотелівській логіці та вченні про суще (метафізиці). Така філософія, на думку одного з найбільших авторитетів схоластики Томи Аквінського, мала би стати «службовою дисципліною теології». Її завдання – наблизити істини одкровення до розуміння людини, показати їх несуперечність розумові, відводити сумніви щодо них [6]. Тому в західноєвропейських університетах та інших навчальних закладах вищого типу в епоху Середньовіччя й ранньомодерні часи філософія викладалася як «вступ» до теології.

    Схоластика, хоча й зазнавала певних модифікацій, залишалася домінуючою на Заході філософією, починаючи від 13 століття й закінчуючи 18-м. Правда, як альтернатива їй, у 15-16 ст. з’являється ренесансна філософія, що апелювала до традицій Античності й претендувала на представлення «всезагального знання», незалежного від теології. Зрештою в європейській культурі в раньомодерні часи відбулося поступове відокремлення філософії від богослів’я. Європа ніби повернулася до античних часів і почала розуміти під філософією науку взагалі. Наприклад, відомий англійський природодослідник Ісак Ньютон свою основну працю назвав «Математичні принципи натуральної філософії» (1687). У західних університетах утвердилася традиція присвоювати звання «доктора філософії» спеціалістам з будь-якої галузі знання. Правда, з часом розуміння поняття філософії звужується. У 19 ст. вона існувала на рівні університетському як самостійна та самодостатня дисципліна. Домінуючою в той час у Європі стає німецька класична філософія, передусім гегельянство. Її представники, якщо відкинути нюанси, вбачали в філософії своєрідну «наднауку», котра має на меті розглядати універсальні закономірності. У такому ж дусі трактував філософію марксизм, який став одним із відгалужень-продовжень німецької філософської класики.

    У кінці 19 і особливо у 20 ст. в Європі та Північній Америці наступив час філософського плюралізму. З’явилися різні «філософії», котрі, як правило, зосереджуючись на розгляді специфічних проблем – методології та специфіки наукових досліджень (позитивізм), проблемах віри в контексті реалій модерної епохи (неотомізм, російська релігійна філософія), питаннях мови (неопозитивізм), проблемах вияву людського Я (ніцшеанство, екзистенціалізм, психоаналіз) тощо. Відбулася також галузева диференціація філософії. Філософи почали з’ясовувати найзагальніші засади певних наук. З’явилися філософії фізики, біології, історії, економіки і т.д. і т.п. Логічним виявом цього плюралізму є постмодернізм, представники якого вважають, що будь-яке знання є ціннісно наповненим, а всі системи цінностей повинні розглядатися як рівноправні. У такій ситуації немає підстав вести мову про якусь домінуючу лінію й, відповідно, єдине розуміння філософії.

    Той факт, що філософія в різні часи і в різних культурах трактувалася по-різному, необхідно враховувати при вивченні історії філософії. Якщо при її дослідженні братимемо якийсь «еталон» і крізь його призму розглядатимемо процеси, то ризикуємо отримати спотворену картину. Дослідник, розглядаючи той чи інший етап філософського розвитку, мусить виходити з того, як тоді сприймалася й трактувалася філософія. Наприклад, автор не бачить сенсу заперечувати існування філософської думки в Київській Русі, як це робить Д.Чижевський, на тій підставі, що вона не відповідала західноєвропейським стандартам. Важливо, що в культурі Київській Русі функціонувало поняття філософія, а в тогочасних писемних пам’ятках окремі діячі репрезентувалися як філософи – церковний діяч Климент Смолятич, волинський князь Володимир Василькович.

    При розгляді філософських процесів варто мати на увазі і те, що коли точні й навіть гуманітарні науки прагнуть до акумулювання об’єктивної інформації, на основі якої формулюються «об’єктивні» закони, надаються практичні рекомендації, то філософія, здебільшого, зайнята більш «високими» проблемами.

    Останні є не стільки «об’єктивними», скільки «суб’єктивними». Їхня постановка й вирішення залежать від часу, місця, середовища, в якому живе людина і від того, як вона сприймає оточуючу дійсність. Філософія, даючи відповідь на «вічні» питання (наприклад, що таке світ, як він виник, яке місце в ньому людини і т.п.), не може дати «точну» відповідь. Тому Е.Кант жартома називав історію філософії історією фальшивомонетників. Мовляв, з’являється якийсь філософ і пропонує свою «істинну монету»-філософію. Але через якийсь час приходить його наступник з іншою «істиною».

    Оскільки «філософії» осмислюють смисложиттєві проблеми в певний історичний час, у конкретному місці й культурній ситуації, то це робить їх «виявом духу епохи», етносу, нації, «квінтесенцією культури» тощо. Тобто вони відображають культурне життя конкретної спільноти у відповідний час, даючи свою відповідь-«істину» на «вічні» питання. У інших спільнотах чи в інший час це вже не «істина», а фальшива монета.

    Завдяки своїй «універсальності» філософія здатна стати важливим ферментом творення символічного світу людини, визначати орієнтири її світогляду, ставати базовим елементом культури. Ми навіть на побутовому рівні вживаємо поняття (ідея, космос і т.п.), які свого часу були запропоновані філософами і в яких було закладене відповідне сприйняття реалій світу.

    З допомогою філософії людські спільноти (етноси) здатні не лише осмислювати своє буття, а й здійснювати культурну експансію, нав’язати власний символічний світ, своє світосприйняття іншим, менш розвинутим народам, тим самим здійснюючи їхнє мирне завоювання. Народи, що мають розвинуті філософські системи, це народи-лідери, а розвинутість філософії – своєрідний показник розвитку народу.



    Поділіться з Вашими друзьями:
  • 1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

    Схожі:

    П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconП. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор чи була філософія в україні?
    Окремий розділ у роботі К. Ганкевич присвятив філософії українській. Таким чином, уперше постало питання про українську філософію...
    П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
    Шеремет Л. П. доктор філософських наук, професор кафедри суспільних наук Білоцерківського інституту економіки та управління вмуроЛ...
    П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІмені тараса шевченка
    В., кандидат філософських наук, професор Бугров В. А., кандидат філософських наук, доцент Бобошко Н. М, кандидат філософських наук,...
    П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІмені тараса шевченка
    В., кандидат філософських наук, професор Бугров В. А., кандидат філософських наук, доцент Бобошко Н. М, кандидат філософських наук,...
    П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconАнатолій Іваницький
    Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
    П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconАнатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії
    Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
    П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник Тернопіль Видавництво «Підручники І посібники»
    Рецензенти: В. В. Ільїн, доктор філософських наук, професор кафедри економічної теорії Київського національного університету імені...
    П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІ-19 Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії / Ана­толій Іваницький. Вінниця : Нова Книга, 2014. 356 с. іл., фото
    Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
    П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconТема розвиток освіти та науки на українських землях
    Розділ духовне життя в українських землях наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ століття
    П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник для вищих та середніх спеціальних навчальних закладів
    Рецензенти: Німчук bjb., доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент hah україни; Козачук Г. О., кандидат філологічних...


    База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
    звернутися до адміністрації

        Головна сторінка