П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях



Сторінка5/12
Дата конвертації21.03.2018
Розмір1.68 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Як уже зазначалося, термін філософія з’явився орієнтовно в 5 ст. до н.е. Зрозуміло, поява терміну засвідчує, що дане явище уже існувало і навіть набуло певного розвитку. Хоча ми маємо обмежене коло достовірних джерел про той час, все ж можемо твердити, що саме в середині І тис. зароджується філософія як принципово новий тоді спосіб осмислення світу. Даний період німецький філософ-екзистенціаліст Карл Ясперс назвав «осьовим часом». Це поняття ввійшло як у історію, так і культурологію й зараз часто використовується в європейській гуманітаристиці.

К.Ясперс вважав, що в середині І тис. до н.е. відбувся великий духовний переворот. «У той час, – писав він, – відбувається багато незвичайного. У Китаї жили тоді Конфуцій та Лао-цзи, виникли всі напрямки китайської філософії, мислили Мо-цзи, Чжуан-цзи, Ле-цзи й велика кількість інших. У Індії виникли Упанішади, жив Будда, в філософії – в Індії, як і в Китаї, – були розглянуті всі можливості філософського осягнення дійсності, аж до скептицизму, матеріалізму, софістики й нігілізму; в Ірані Заратустра учив про світ, де йде боротьба добра зі злом, в Палестині виступали пророки – Ілія, Ісайя, Єремія та Другоісайя; в Греції – це часи Гомера, філософів Парменіда, Геракліта, Платона, трагіків, Фукідіда та Архімеда. Все, що було пов’язане з цими іменами, виникло майже одночасно протягом кількох століть у Китаї, Індії та Заході незалежно одне від одного».

Незважаючи на певні історичні «натяжки» та спрощення окремих явищ, з К.Ясперсом можна погодитися. Дійсно, починаючи з середини І тис. до н.е. в житті цивілізованих народів відбуваються великі культурні зміни. Саме тоді зароджуються й починають розвиватися три великі філософські традиції – європейська, індійська та китайська. У найбільш розвинутих народів-лідерів на зміну міфології, яка визначала світогляд людей і «просто» та «зрозуміло» пояснювала світ, поступово приходила філософія, що намагалася більш адекватно й раціонально осмислювати навколишню дійсність.

«Все це, – далі писав К.Ясперс, – відбувалося шляхом рефлексії. Свідомість усвідомлювала свідомість, мислення робило своїм суб’єктом мислення… В цю епоху були розроблені основні категорії, якими ми мислимо й сьогодні…” [7].

К.Ясперс не намагався пояснити той «містичний» факт, чому великий духовний переворот у житті цивілізованих народів та, відповідно, виникнення основних філософських традицій відбулося майже одночасно. Хоча враховуючи специфіку та обмеженість історичних джерел, ця одночасність видається доволі відносною.

Так, деякі автори, пояснюючи причини виникнення філософії, звертали увагу на те, що близько середини І тис. до н.е. відбулися значні зміни в сфері виробничих й суспільних відносин [8]. Однак це небагато що пояснює. У попередні віки відбувалися зміни не менш кардинальні, наприклад, «неолітична революція», початок виготовлення металевих знарядь праці й зброї, формування класових відносин. Але ці зміни не призвели до руйнування міфології та виникнення філософії. Очевидно, не варто безпосередньо узалежнювати складні духовні явища від факторів економіко-соціального характеру.

Привертає увагу те, що філософія виникає в народів, які мали відносно розвинуту писемність й «авторитетні» тексти. Наприклад, у греків це були поеми Гомера, у індійців – Веди, Брахмани, Араньяки, Упанішади, епічна поема «Махабхарата», у китайців – П’ятикнижжя. До речі, філософи в культурах зазначених народів часто зверталися до цих текстів, які ставали для них джерелом філософствування.

Очевидно, є підстави твердити, що поява філософії пов’язана з т.зв. другою комунікативною революцією, коли поряд із усним спілкуванням почало використовуватися спілкування писемне. У даному випадку автор солідарний із представниками Торонтської школи, зокрема, Г.Іннісом та М.Маклюгеном, в тому, що особливості цивілізацій визначаються особливостями комунікації [9]. Наприклад, Г.Інніс вважав, що в Стародавній Греції традиції широкого словесного спілкування , а також легке в засвоєнні алфавітне письмо призвели до втрати духовенством монополії на освіту й навчання, а місце священнослужителів зайняли філософи. А М.Маклюген дотримувався думки, що читання текстів (передусім об’ємних) налаштовує людину на раціоналізацію та цілісне осмислення світу.

Дійсно, нова (писемна) техніка внесла зміни в людське мислення. Тепер воно живилося не лише міфологічними образами, які найбільш адекватно передавалися через усне спілкування, а й думками-гадками, котрі були продуктом розуму. Ці думки, з якими не обов’язково погоджувалася більшість (на відміну від думок традиційних, освячених міфологією), тепер можна було зафіксувати й зберегти. В інший час чи в іншому місці вони могли бути відновлені і набути популярності. Лише в писемній культурі почали з’являтися «ідеї, що випереджають час».

Завдяки писемності людські думки стали предметом постійного обговорення й інтерпретації. Однак інтерпретувати варто було не будь-яку, а лише мудру думку. Таку, власне, й намагалися дати філософи.

У певному сенсі філософію варто розглядати як комунікативне явище, розвиток і специфіка якого значною мірою залежить від того, які використовуються засоби спілкування. Наприклад, помітні відмінності між європейською та китайською філософіями обумовлені тим, що тут існують відмінності між писемними системами китайців та європейців. Наприклад, європейцям з допомогою алфавітної писемності було відносно легко вибудовувати ланцюги логічних доказів. Тому важливим елементом європейської філософії (і загалом європейської науки) стала логіка. У китайській філософії цього немає. І далеко не останньою причиною є те, що специфіка китайської мови, а особливо ієрогліфічна писемність не налаштовані на розвиток логічної аргументації. Зате з допомогою цієї мови та писемності дуже добре виражати комплексні ідеї та їхні взаємозв’язки. Тому при читанні китайських філософських текстів іноді складається враження, що маємо справу із зібранням мудрих думок, які раціонально не обґрунтовуються [10].

Розвиток писемної комунікації, різноманітних комунікативних практик певним чином і визначав розвиток філософії. Так, європейська філософія виникла й довгий час розвивалася в середовищі греків, які здійснили прорив у галузі писемного спілкування. Вони почали широко використовувати ефективне алфавітне письмо. Як відомо, греки його запозичили у фінікійців. Тому не дивно, що деякі давньогорецькі філософи були фінікійського походження.

У період Середньовіччя філософія почала відносно інтенсивно розвиватися в Західній Європі. Це було пов’язано з розвитком міст та появою такого цікавого елемента міської культури, як університет. Саме міське університетське середовище забезпечувало відносно інтенсивну інтелектуальну комунікацію, яка переважно базувалася на писемній культурі.

Розвиток західноєвропейських культур і, відповідно, філософської думки в період пізнього Середньовіччя й Нового часу (16-18 ст.) обумовлювалися третьою комунікативною революцією, коли з’явилося книгодрукування – перший засіб масової комунікації. Книгодрукування «створило портативну книгу, яку люди могли читати наодинці ізольовано від інших. …надрукована книга багато додала до нашого культу індивідуалізму. Стала можливою особиста точка зору, і грамотність давала можливість відособленості, ізоляції» [11].

Завдячуючи друкованій книзі філософські ідеї могли широко презентуватися, обговорюватися. Почала цінуватися оригінальність. Все це разом узяте призвело до «прориву» у філософствуванні. Стала можливою філософія, яка не залежала від теологів й існувала поза межами університету. Тому чимало видатних новочасних мислителів (Р.Бекон, Б.Спіноза, Р.Декарт та ін.) не належали до університетських викладачів, а були «вільними» філософами. Зрештою, книгодрукування вело до секуляризації філософії.

Запізніле прилучення Індії та Китаю до нових комунікативних практик стало однією з причин сповільненого розвитку індійської та китайської філософських традицій. Вони ніби законсервувалися й залишались на рівні епохи Середньовіччя.

Важливим фактором для розвитку філософії були не лише соціально-економічні, політичні, зрештою комунікативні чинники. Філософія може існувати й розвиватися лише в середовищі, де існує можливість відносно вільної інтелектуальної дискусії, боротьби-змагання. Це є важливим стимулом філософського пошуку.

У античній Греції таким середовищем виступали міста-держави з демократичним устроєм. Політичні дискусії, що велися в них, у кінцевому рахунку призвели до появи філософських шкіл, однією з функції яких і була підготовка умілих політичних ораторів. У Візантії періоду перших семи вселенських соборів християн релігійно-філософські дискусії відбувалися серед богословів, іноді вони виходили на широкий загал і породжували конфлікти суспільно-політичного характеру. У середньовічній Західній Європі філософія переважно розвивалася в університетському середовищі, де спеціально культивувалися дискусії. Університет й донині в Європі та Америці залишається важливим місцем філософствування.

Як уже зазначалося, існують три великі філософські традиції (європейська, індійська та китайська), котрі різняться між собою. Саме слово традиція в перекладі з латинської мови означає передача (досвіду, ідей, звичаїв, норм). Філософська традиція – це, власне, передача комплексу базових філософських ідей як у часовому, так і етнічно-територіальних вимірах.

Образно філософську традицію можна уявити у формі дерева. Хоча цей образ дещо примітивізує реальну ситуацію.

Філософська традиція має «розгалужений корінь». Як правило, на початковому етапі свого становлення вона концентрує і синтезує різні ідейні течії. Наприклад, європейська традиція, що зародилася й розвинулася в греків, ввібрала в себе не лише їхню предфілософію (систематизовані й раціоналізовані давньогрецькі міфи), але також деякі культурні надбання єгиптян, народів Месопотамії, фракійців тощо.

Друга частина філософської традиції – «стовбур». Це – синтез надбань, що йдуть від «розгалуженого кореня». На етапі цього синтезу здійснюється формування базових філософських ідей, до яких постійно звертаються представники даної традиції. Наприклад, у європейській традиції бачимо звернення до творів Платона і Аристотеля, використання термінології, запропонованої цими філософами. У китайській традиції – звернення до текстів, авторство яких приписується Кун Фу-цзи та Лао-цзи. У індійській – до канонічних текстів ведійських і неведійських шкіл.

Розвиток великих філософських традицій можна представити як змагання конкуруючих ліній: у європейській – платонізму й аристотелізму; у китайській – конфуціанства й даосизму; у індійській – ведійських та неведійських учень.

Нарешті, третя частина – «крона». На певному етапі відбувається «розгалуження» філософської традиції, виділяються «гілки» (тобто окремі філософські традиції в межах великої), які починають самостійно розвиватися. Потім на цих «гілках» з’являються свої «відгалуження». Між «гілками» існують складні взаємозв’язки – частково їх можна трактувати як співробітництво, частково – як конкуренцію. Одні «гілки», в силу різних обставин, розвиваються краще, навіть можуть «пригнічувати» інших. А інші «всихають», перестати розвиватися.

Так, розпад відносно єдиної грецької філософської традиції почався ще в елліністичний період. У часи Середньовіччя відбулося «розгалуження» великої європейської філософської традиції на візантійську, арабо-перську, православно-слов’янську, вірменську, грузинську, західноєвропейську («латинську»), а також на єврейську. Щоправда, коли ведемо мову про ці традиції, треба мати на увазі умовність даних назв і термінологічну невизначеність. Наприклад, щодо філософської думки, котра функціонувала на землях Арабського халіфату в період Середньовіччя, то для її означення використовуються різні поняття – арабська, мусульманська, арабо-перська філософія, філософія мусульманського Сходу тощо. Термін православно-слов’янська ввів сам автор для означення філософської думки, що існувала в європейських народів, котрі прийняли православ’я й використовували старослов’янську мову як мову міжкультурної, в т.ч. філософської, комунікації. До складу цих народів входили не лише народи слов’янські, а й деякі романські етноси (румуни, молдавани). Єврейська ж філософія довгий час функціонувала як автономна складова філософії Арабського халіфату.

У період Нового часу, коли відбувалося становлення й розвиток модерних націй, починають формуватися національні філософії. І зараз філософію, її історію ми здебільшого сприймаємо через національні виміри.

Хоча у зв’язку з глобалізаційними процесами, розвитком принципово нових комунікативних технологій, які змінюють уявлення про час і простір, фрагментизують і деформують текст, цілком імовірним стає виникнення нових форм філософствування. Очевидно, вираженням цих тенденцій став постмодернізм, для якого притаманна невизначеність, культ неясностей, помилок, прогалин; фрагментарність, принцип монтажу, «деканонізація» тощо [12]. «Наш час, – вважає М.Маклюен, – це час подолання бар’єрів, відмови від старих категорій, час постійних пошуків» [13]. Схоже, в майбутньому філософія набуде незвичних, з точки зору дня сьогоднішнього, форм.

Загалом картина філософського розвитку є складною. Хоча ми можемо простежити певні закономірності в історії як великих, так і «малих» філософських традицій, варто мати на увазі, що розвиток кожної з них має особливості, на нього впливають як зовнішні, так і внутрішні чинники. Кожна філософська традиція виробляє «своє обличчя» і прямолінійно порівнювати її з іншими традиціями не варто.

До речі, сам термін «філософія» функціонує лише в європейських та близьких до них культурах. Етимологічно подібного терміну немає ні в Індії, ні в Китаї. Однак це не означає, що там немає філософії, як це твердять деякі європейські автори [14]. Звісно, в їхніх культурах дійсно відсутня філософія, якщо виходити з класичного європейського розуміння. Проте в них є сфери знань, котрі подібні до європейської філософії. Правда, вони іменуються інакше, тим самим відображаючи інакшість цих філософських традицій.

В Індії використовувався термін «даршана», що буквально означав бачення. При цьому мається на увазі бачення внутрішнє. Таке розуміння філософії орієнтувало на самозаглиблення. Ця філософія – не динамічне прагнення до мудрості, в якому на першому місці знаходиться розум, а осягнення її в результаті споглядання, де головну роль відіграє чуття, інтуїція. Людина може внутрішнім зором «побачити» мудрість. Шлях до цього – глибоке самозосередження, медитація.

Показовою є легенда про Сіддхартху Гаутаму – засновника буддизму. Він став носієм істини для інших людей у результаті просвітлення в Банареському саду, де йому відкрилися чотири благородні істини. Правда, до цього просвітлення він пройшов великий шлях духовних шукань.

У Китаї для означення філософії немає чітко визначеного поняття. Тут використовувався терміни «цзи», іноді «сюе». Під останнім словом, котре перекладається як вчення, розумілися не лише доктрини філософського характеру, туди відносилися й вчення релігійного типу. В Індії, як і в Китаї, релігія й філософія не розмежовуються, як у традиції європейській. Хоча коли ми звернемося до античної філософії, там такого розмежування теж не було. Філософські школи того часу переважно виступали як релігійно-філософські союзи.

Щодо ієрогліфа «цзи», то його знаходимо в іменах видатних китайських мислителів – Лао-цзи, Кун Фу-цзи і т.д. Сам термін має подвійне значення. З одного боку, цзи – мудрець, з іншого, – дитина. Тут відразу пригадується прислів’я: мовляв, вустами дитини глаголить істина. У певному сенсі, це дійсно так. Сучасні дослідження показали, що в дітей (орієнтовно до 8 років) добре розвинутим є передчуття, своєрідне яснобачення. У більшості дорослих воно зникає. Саме завдяки цьому діти іноді видаються дорослим у своїх діях та словах «геніальними». Китайська ж філософія зорієнтована на «передчуттєве» осягнення дійсності. Це і знайшло відображення в терміні «цзи».

З точки зору китайців, мудрість дана окремим людям, які володіють вродженими знаннями. Інші повинні засвоювати ці знання шляхом навчання. Звідси така велика повага до освіти в китайській культурі. У цьому контексті варто осмислювати використання такого терміну, як «сюе». Останній, як говорилося, буквально означає вчення, знання. Під ним здебільшого розуміли тлумачення та коментарі до класичних філософських праць. Дехто з дослідників схильний перекладати термін «сюе» як філософія. Але це не шукання мудрості, а лише канонізована мудрість, яку треба вивчати. Поняття «сюе», швидше, відповідає європейському терміну схоластика.

Загалом характеризуючи основні філософські традиції, можна виділити такі основні моменти, притаманні їм:

1. Поширення на великих територіях, де між етносами існують культурні взаємозв’язки й формується (хай навіть дуже аморфна) культурна єдність.

2. Специфічне розуміння мудрості (філософія, даршана, цзи), яке певним чином визначає підхід до основних філософських проблем.

3. Існування авторитетних текстів (для європейської традиції – твори Платона, Аристотеля, частково Біблія й Коран; для індійської – Веди, Брахмани, Араньяки, Упанішади, Махабхарата, Тіпітака, інші важливі буддійські тексти; для китайської т.зв. П’ятикнижжя, «Лунь-юй», «Дао де цзин»). Дані тексти визначають специфіку підходів, інтерпретацій, а також філософської мови (термінології).

4. Особлива термінологія, яка стає важливим комунікаційним засобом для мислителів, котрі діють в межах філософської традиції. Завдяки цій термінології вони можуть досягати порозуміння. Для європейської традиції важливими філософськими термінами є ідея (ідеальне), матерія (матеріальне), Бог (абсолют), першооснова (архе, атом), буття, форма, рух, простір, час тощо. Центральними термінами індійської традиції можна вважати такі поняття, як брахман, атман, ахімса, дхарма, карма, мокша, сансара. Важливими поняттями китайської філософської традиції є дао, де, тянь, і, лі, ці, інь-ян і т.п.

5. Акцентація уваги на певних філософських проблемах, яким віддається перевага. Наприклад, у європейській філософській традиції на перші місця виходять проблеми пізнання й питання можливості перетворення світу на основі «достовірних знань». Звідси т.зв. «основне питання філософії», яке має гносеологічний характер. Сумнівно, що це «основне питання» може мати якесь особливе значення в межах чи то індійської, чи китайської традиції. Індійська філософська традиція загалом зорієнтована на питання внутрішнього самозаглиблення людини, досягнення нею «спокою», гармонії зі «всім світом». Китайська традиція теж акцентує увагу на проблемах гармонії людини та оточуючої дійсності. При цьому велика увага приділяється соціальній проблематиці. Китайські мислителі передусім переймалися проблемою досягнення оптимальних взаємовідносин між особою і суспільством (конфуціанство, моїзм, школа фа-цзя) або питаннями гармонії між особою та навколишнім середовищем, переважно природою (даосизм, школа інь-ян).

У межах філософських традицій виникають напрямки (школи), які мають відносну самостійність. Послуговуючись загальноприйнятою філософською термінологією та звертаючись до актуальних проблем, притаманних традиції, вони здійснюють їхню селекцію та дають специфічну інтерпретацію. Деякі школи набувають міжчасового й інтернаціонального характеру. Показовим є буддизм. Виникнувши в межах індійської традиції, він став не лише однією із неведичних шкіл Індії, але також посприяв поширенню цієї традиції в східноазійському регіоні. Більше того, зазнавши трансформації, буддизм перетворився у потужну течію в межах китайської традиції. Якщо звернутися до традиції європейської, то тут інтернаціональний та міжчасовий характер отримали платонізм, аристотелізм, епікурейство та ряд інших.


2.2. Філософські традиції на українських землях
Українська земля займає унікальне місце в розвитку філософських традицій. Однак ця унікальність навіть не стала предметом осмислення. Причиною такої «непритомності» є те, що новочасна українська культура сформувалася в колоніальних умовах. Такою вона залишається до сьогодні. Комплекси національної неповноцінності у нас достатньо сильні. Тому ми ігноруємо те, що могло б стати предметом національної гордості. Водночас акцентуємо увагу на речах ущербних. Від діячів такої закомплексованої культури важко чекати осмислення унікальності України в розвитку філософських традицій.

У чому ж ця унікальність?

По-перше, Україна мала безпосереднє відношення до становлення європейської філософської традиції. Тут були поширенні такі раньофілософські школи, як орфізм і піфагорейство. Звідси походив один із «семи мудреців» древньої Еллади Анахарсіс. Дали українські землі стародавній Греції також деяких мислителів елліністичного періоду. При чому ідеї, запропоновані цими філософами, виявилися співзвучними поглядам пізніших українських мислителів.

По-друге, Україна мала певне відношення до індійської філософської традиції. Не будемо чіпати дещо дискусійного питання про походження індійських аріїв з українських земель. Але те, що існують деякі паралелі між індійськими Ведами й давньоукраїнським фольклором, наприклад, колядками, можна не сумніватися. Незважаючи на загалом європейське оформлення української філософської думки, в поглядах її представників несвідомо «проривалися» моменти, які більше засвідчують їхню прив’язаність до індійської традиції, ніж до європейської. Такою, наприклад, можна вважати «філософію серця», зорієнтовану на внутрішнє самозаглиблення, а не на «зовнішнє» раціональне пізнання, «втечу від світу» Г.Сковороди, близьку до цієї втечі «хутірну філософію» П.Куліша, ідеї метемпсихозу, що несвідомо виявляються в Тараса Шевченка, Лесі Українки, Уласа Самчука тощо.

Українська філософська думка є ніби роздвоєною, «межовою». За формою вона європейська, але за своїм змістом близька до індійської. Тому мислителі, які походили з України, виявляли опозиційність до класичної європейської філософії. Це стосується античних любомудрів Анахарсіса й Біона Борисфеніта, новочасних філософів Г.Сковороди, П.Юркевича та багатьох інших.

По-третє, Україна стала територією, де існували й співіснували різні «малі» філософські традиції. Тут була представлена досократична філософія (орфізм, піфагорейство, Анахарсіс), класична давньогрецька філософська думка в формі платонізму, елліністична філософія (Біон Борисфеніт, Сфер Боспорський), православно-слов’янська філософська традиція (релігійно-філософська думка Київської Русі й українського Середньовіччя), ренесансна філософія (Григорій Саноцький, Стефан Оріховський, соцініанство та ін.), західноєвропейська неосхоластика (філософія у єзуїтських колегіумах, Києво-Могилянська академія).

Були представлені в Україні також національні філософії – німецька класична (Й.Б.Шад, адепти кантіанства, шелінгіанства, гегельянства, ніцшеанства, які працювали у вищих навчальних закладах України), російська (релігійна філософія кінця ХІХ - початку ХХ ст., русифікований марксизм), польська (Гуго Коллонтай, різноманітні польські суспільно-філософські течії 19 – початку 20 ст., Львівсько-Варшавська філософська школа). Мали тут поширення єврейська та угорська філософська думки. Були в Україні й прихильники неотомізму, хоча складно сказати, чи витворили вони тут свою традицію.

Зрештою, на території Криму була представлена філософська думка мусульманського Сходу, яка витворила свою оригінальну традицію. У Кримському ханстві в 14-18 ст. мав поширення суфізм – містичний напрямок ісламської філософії. Тут здійснювався постійний культурний обмін з іншими частинами мусульманського світу, мали розвиток традиції коранічної екзегези, ісламського богослів’я (каляму) та права. Деякі відголоски мусульманських релігійно-філософських традицій зустрічалися на теренах Західної України, Білорусії, Литви та Польщі, де з 16 ст. проживали кримські татари. Збереглися навіть великі фрагменти рукописної літератури – переклади Корану слов’янськими мовами, доктринальні і молитовні тексти. На жаль, ці питання не є належним чином досліджені. Наприклад, ми не знаємо, наскільки в Кримському ханстві була поширена фальсафа – арабомовний арістотелізм і неоплатонізм. Саме невивченість цих питань не дає нам можливості вести мову в наступних розділах про поширеність даної філософської традиції на українських землях. Тому ми змушені поки що обмежитися констатацією факту, що така традиція на українських землях була і вона потребує спеціального вивчення.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconП. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор чи була філософія в україні?
Окремий розділ у роботі К. Ганкевич присвятив філософії українській. Таким чином, уперше постало питання про українську філософію...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Шеремет Л. П. доктор філософських наук, професор кафедри суспільних наук Білоцерківського інституту економіки та управління вмуроЛ...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІмені тараса шевченка
В., кандидат філософських наук, професор Бугров В. А., кандидат філософських наук, доцент Бобошко Н. М, кандидат філософських наук,...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІмені тараса шевченка
В., кандидат філософських наук, професор Бугров В. А., кандидат філософських наук, доцент Бобошко Н. М, кандидат філософських наук,...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconАнатолій Іваницький
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconАнатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник Тернопіль Видавництво «Підручники І посібники»
Рецензенти: В. В. Ільїн, доктор філософських наук, професор кафедри економічної теорії Київського національного університету імені...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІ-19 Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії / Ана­толій Іваницький. Вінниця : Нова Книга, 2014. 356 с. іл., фото
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconТема розвиток освіти та науки на українських землях
Розділ духовне життя в українських землях наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ століття
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник для вищих та середніх спеціальних навчальних закладів
Рецензенти: Німчук bjb., доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент hah україни; Козачук Г. О., кандидат філологічних...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка