П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях



Сторінка7/12
Дата конвертації21.03.2018
Розмір1.68 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Вказана риса певним чином «виводить» українську філософію зі сфери європейської традиції, в якій акцент робиться переважно на раціональності та логічності. Строгі логічно-раціональні філософські течії погано приживалися в Україні. Прикладом може бути Києво-Могилянська академія. Хоча цей навчальний заклад проіснував майже двісті років, він так і не став за своєю суттю українським.

Водночас емоційність та інтуїтивізм зближують українську філософію з індійською традицією, про що вже йшлося. Немало наших мислителів робили акцент на внутрішньому самозаглибленні й самопізнанні. Це бачимо в Г.Сковороди, у інших представників «філософії серця».

Замилування українцями природою, підсилене емоційністю, визначають таку ментальну рису, як естетизм. Звідси намагання українців естетизувати дійсність на рівні побуту, культури. Українцям краще вдається виявити себе в мистецькій сфері, ніж у сфері дискурсивній [31], де вимагається раціоналістичний підхід. Вони сильні в образотворчому мистецтві, театрі, кіно, поезії. Проте їм «не таланить» у прозі, тим більше в творах дискурсивного характеру. Це ще одна причина того, чому українські мислителі, які намагаються представити філософські ідеї, часто роблять це в олітературеній формі (Г.Сковорода, П.Куліш, Леся Українка, І.Франко, В.Винниченко, В.Підмогильний, О.Бердник та інші).

«Злиття» з природою, бажання уникнути цивілізації було однією з причин того, що українець «втікав і втікає від світу», намагається облаштуватися на хуторі, створити свою «хату з краю». Звідси специфічний український індивідуалізм. Його не варто ототожнювати з індивідуалізмом європейським, що сформувався в умовах міського життя.

Міста в середньовічній Західній Європі виступали такими собі «осередками свободи», де «міське повітря робило людину вільною». Сюди часто втікали енергійні й активні особистості, які не хотіли коритися феодальному визиску. Міське життя давало кращі можливості для реалізації власного «я» і в кінцевому рахунку сприяло розвитку «вільного індивідуалізму». Однак життя в західноєвропейському місті вимагало дотримання відповідних правил, законів, що, зокрема, знайшло вияв у Магдебурзькому праві. Без належного дотримання цих правил функціонування міст робилося проблематичним. Тому сформоване в Західній Європі уявлення про свободу, «вільний індивідуалізм» мислилося в межах закону: я можу робити все, що мені заманеться, але не порушуючи загальноприйнятих правил.

В Україні склалася інша ситуація. В силу різних історичних обставин, тут не настільки інтенсивно розвивалося міське життя. Та й, зрештою, міста не стали «осередками свободи», як на Заході. Такими осередками в Україні виступали неосвоєні землі, Дике Поле, Степ (така собі «первозданна природа»), куди втікали люди, шукаючи волі – і не лише від пана, землевласника, а й від держави, її законів. Не дивно, що в Степу козакували, окрім селян, міщан, потомків колишніх бояр, представники шляхетських фамілій і навіть «неспокійні» князі типу Дмитра Вишневецького (Байди). До того ж, як вважають деякі дослідники, Степ породжував і породжує в людині почуття «безмежної» волі [32].

Очевидно, історичні чинники, поєднані з географічним фактором Степу, сформували в Україні своє розуміння волі та індивідуалізму. Українець не визнає закону, чітко усталених норм поведінки, накинутих ззовні. Для українців свобода – це воля, навіть сва-воля (без обмежень, наближена до анархії). Щодо індивідуалізму, то він мислиться як «втеча від світу».

Не дивно, що в українській історії філософії та українській культурі виопуклювалися ті особистості, які виступали носіями саме такого індивідуалізму й такої сваволі-свободи. Наприклад, не дуже популярний за часів свого життя Іоанн (Іван) Вишенський, твори якого майже не друкувалися і який поступався за рівнем своєї освіченості та ерудиції деяким письменникам-полемістам, з часом став першорядною фігурою української культури кінця 16 – початку 17 ст. Чому відбулася така «метаморфоза»? Очевидно, далеко не останню роль зіграв своєрідний «духовний анархізм» цього автора, його небажання приймати існуючі суспільні порядки і втеча від них (наразі, до чернечої келії на Афон). Або візьмемо безпрецедентне вивищення в історії нашої філософії постаті Г.Сковороди, перетворення його в своєрідну символічну фігуру. Не вдаючись зараз до аналізу поглядів цього мислителя, зазначимо, що для більшості українців вони практично не відомі. Однак їм імпонує передусім біографія Г.Сковороди, те, що він «утікав від світу».

Український індивідуалізм, поєднаний із розумінням свободи як сва-волі, маємо також у поглядах Т.Шевченка, П.Куліша, В.Винниченка, деяких інших письменників і мислителів. Це можна побачити і в М.Гоголя (питання правда – наскільки цього автора можна вважати українським). Також дана ментальна особливість є й у поглядах мислителів, котрі не належали до української філософської традиції, але які народилися й зросли на нашій землі. Зокрема, це простежується в поглядах Анахарсіса, у багатьох теоретиків антитринітаризму, М.Бєрядяєва тощо.

Неприйняття (чи погане сприйняття) українцями цивілізації, втеча від неї часто набирає не стільки зовнішнього, скільки внутрішнього характеру і веде до формування специфічного українського гумору. Він, незважаючи на м’якість, орієнтує на іронічне сприйняття світу як чогось несправжнього, такої собі гри – «сансари», «суєта суєт». Мудрий чоловік не повинен сприймати його всерйоз, а лише з гумором. У такому випадку гумор виступає як мудрість. Тому він (як би це не звучало парадоксально) стає складником українського філософствування.

Таким він є у філософії Біона Борисфеніта, елліністичного філософа, який походив із України. Гумор у ставленні до реалій життя простежується в Г.Смотрицького, І.Потія, І.Вишенського, Г.Сковороди, М.Гоголя, Т.Шевченка тощо.

Отже, українська філософія хоча й перебуває в руслі європейської філософської традиції, є далекою від її класичних зразків. Підходити до неї з критеріями, притаманній цій традиції, справа малоперспективна. При такому євроцентричному підході (а саме він переважає при розгляді історії філософії в Україні) ризикуємо багато що втратити, випустити з нашого поля зору дійсно цінні речі. Треба усвідомити: ми маємо «свою мудрість», свою специфічну філософію. І не треба комплексувати з приводу того, що і нас не було «великого філософа», який би «утворив синтезу світового значіння» (як це робить Д.Чижевський). Можливо, ідеї Анахарсіса чи Г.Сковороди, Т.Шевченка чи Л.Українки для нас є не менш цінні, ніж ідеї великих філософів. Та й чи тільки для нас? Ми бачимо, що сучасна західноєвропейська філософія відходить від чисто раціоналістичного підходу, шукаючи для себе можливості інтуїтивної та емоційної рефлексії. Саме це притаманне українській філософській традиції.

То чи не пора глянути незашореним поглядом на свою філософію, відшукавши в ній цінні ідеї, які потрібні не лише нам, а й іншим?


Примітки


    1. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1986. – С.58 (1, 12)

    2. Там само. – С.55-61 (1, 1-41).

    3. Тертуллиан. Избранные сочинения. – М., 1994. – С.109.

    4. Див.: Северин Боецій. Розрада від філософії. – К., 2002.

    5. Цит. за: Культура Византии (вторая половина УІІ – ХІІ в.). – М., 1989. – С.41.

    6. Про це Тома Аквінський веде мову в своєму творі «Сума теології». Див.: S.Th. I, g.1,5 ad 2.

    7. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – К., 1991. – С.32-33.

    8. Див., наприклад: Богомолов А.С. Античная философия. – М., 1985. – С.15-16.

    9. Innis H. Empire and Communication. – Oxford, 1950; McLuhan M. The Gutenberg Galaxy. – Toronto, 1962.

    10. Томпсон М. Восточная философия. – М., 2001. – С.203-204.

    11. Маклюэн М Средство само есть содержание // Информационное общество. – М., 2004. – С.343.

    12. Вайнштейн О. Философские игры постмодернизма // Апокриф. – 1992. – №2. – С.24.

    13. Маклюэн М Средство само есть содержание. – С.342.

    14. Наприклад, італійські науковці Д.Реале та Д.Антисері пишуть: «Філософія, як певна цілісність (і як термін, і як поняття) визнається вченими породженням еллінського генія», не допускаючи, що філософія могла існувати на Сході. Див.: Реале Д., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Античность. – С.-Петербург, 1994. – С.3.

    15. Ушкалов Л. Світ українського барокко. – Харків, 1994. – С.56.

    16. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні // Філософські твори: у чотирьох томах. – К., 2005. – Т.І. – С.8, 10.

    17. Див.: Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – К.-Філадельфія, 1995.

    18. Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера земли. – Ленинград, 1989. – С.16.

    19. Термін «менталітет», від якого походить слово «ментальність», був введений до наукового вжитку представниками французької історичної «школи анналів». Під ним вони розуміли «світобачення», чи вужче – «спосіб думання». Більш детальніше про це див.: М.Русин, О.Колесник. До історії питання // Хроніка-2000. – Вип.37-38. – С.18-27.

    20. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – С.16.

    21. Миколаєнко Л. Український степ як естетичний феномен // Хроніка-2000. – Вип.37-38. – С.37, 41.

    22. Гоголь Н.В. Избранные произведения: В двух томах. – К., 1983. – Т.1. – С.47.

    23. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – С.17.

    24. Кульчицький О. І.Мірчук – дослідник української духовності // Хроніка-2000. – Вип.37-38. – С.57-58.

    25. Цит. за Григоріїв Н.Я Українська національна вдача. – Вінніпег, 1941. – С.24-25.

    26. Літопис руський. – К., 1989. – С.368-369.

    27. Кульчицький О. Іван Мірчук – дослідник української духовності // Хроніка-2000. – Вип. 37-38. – С.61.

    28. Див.: Боровський М. Любов до природи як психологічний чинник окремішності українців // Хроніка-2000. – Вип. 37-38. – С.44-52.

    29. Антонович Д. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991. – С.19-20.

    30. Гончаренко І. Уваги до українського національного характеру // Хроніка-2000. – В.37-38. – С.72.

    31. Автор цілком свідомо вживає поняття дискурс, дискурсивний не в новомодному значенні, запропонованому М.Фуко, а в значенні первісному. Дискурс – це твір, в якому обгрунтовується певне положення з допомогою логічних аргументів.

    32. Див.: Миколаєнко Л. Український степ як естетичний феномен // Хроніка-2000. – В.37-38. – С.37.

Рекомендована література


Горський В.С. Історія української філософії. – К., 2001.

Історія української філософії. – К., 2008.

Мірчук І., Маркусь В., Лащик Є. Філософія // Енциклопедія українознавства. – Париж-Нью-Йорк, 1980. – Т.9. – С.3509-3515.

Томпсон М. Восточная философия. – М., 2001.

Хроніка-2000. – В.37-38. – К., 2000 (Див. розділ «Основи української ментальності»

Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні // Чижевський Д. Філософські твори: у 4-х тт. – Т.1. – К., 2005.

Ясперс К. Смысл и назначение истории. – К., 1991.
Питання для самоконтролю
1. Дайте визначення поняття «філософська традиція»?

2. Які Ви можете виділити великі філософські традиції?

3. В межах якої філософської традиції варто осмислювати українську філософію?

4. Які філософські традиції були представлені в Україні?

5. Як ви оцінюєте (позитивно чи негативно) існування великої кількості філософських традицій на українських землях?

6. Як ментальні особливості українців впливали на їхню філософську думку?

7. В чому специфіка української філософії?
РОЗДІЛ ІІІ. АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
3.1. Давньогрецька філософська культура та українські землі
Як уже говорилося, європейська філософська традиція зародилася в період «осьового часу» (6-5 ст. до н.е.) в Стародавній Греції. Перші філософські школи з’явилися в Іонії (західному узбережжі Малої Азії), а також у грецьких колоніях Південної Італії. При цьому «забувається», що був ще один осередок зародження філософії – грецькі колонії Північного Причорномор’я. Хоча є чимало свідчень античних авторів на користь цього, даний факт постійно випадає з поля зору більшості дослідників. Назвати це простим непорозумінням не можна. У даному випадку простежується чітка тенденція.

Свого часу на роль грецьких колоній Північного Причорномор’я, на зв’язок давньогрецької та архаїчної української культур звернув увагу Є.Маланюк. «Наша бо земля, – писав він, – протягом довгих століть належала до антично-грецького кругу, до кругу античної культури Еллади – родовища пізнішої культури і Риму, і Європейського Заходу. В цей факт варто вдумуватися частіше і глибше. Наша земля, отже, знаходиться в крузі великої, в своїм універсалізмі неперевершеної, властиво, єдиної культури, до якої належав старовинний світ і з якої частини, варіянту, витворилася геть пізніше західня культура, вся західня цивілізація сучасна і все те, що нині називаємо європейською культурою. До цього кругу не належали тоді ані Середня, ані Західня Європа, ані сусідні нам – від Заходу і, тим більш, від Півночі – народи. Ми були північною окраїною, північним сегментом цього культурного кругу… Факт приналежности землі нашої Батьківщини до цього кругу, факт довговікового перебування наших пращурів в нім (від VIІІ ст. до Хр. ) дав, мусів дати величезні наслідки, які жили, живуть і житимуть в нас, в нашій підсвідомості, в нашім організмі, крові і жилах ...» Далі дослідник зауважує на існуванні численних грецьких міст-колоній у Північному Причорномор’ї, зазначаючи при цьому: «В період античної грецької колонізації наша земля грала ролю такого ж постачальника збіжжя для тодішнього світу Еллади, як в ХІХ ст. – для Західної Європи». На думку цього автора, «з колоніальних осередків при дельтах наших річок і на чорноморськім побережжі антична грецька цивілізація пішла водними шляхами на північ і, як по жилах, розходилась по цілій земля… Є у Геродота зворушливе оповідання про двох «гіперборейських» дівчат, які, в супроводі охорони, несли вінки з пшениці аж на острів Дельос, де був славнозвісний храм Деметри (божества Матері-Землі). Слушно В. Щербаківський добачає в цім анальогію з пізнішими нашими святами обжинок або й Спаса, коли то святять плоди землі. Цей епізод (а він не міг бути вигаданий) свідчить про два важливі факти: 1) культура на нашій землі і у її мешканців – була хліборобська, осіла і традиційна, 2) зв’язок з античним світом Еллади був безсумнівний і тим більш глибоким, що йшов також по лінії релігійній, отже, найінтимніший і найістотніший, тим більш, що такі «прощі» до грецьких святинь (як свідчить Геродот) не були випадкові» [1].

До цих міркувань варто додати, що Геродот, описуючи землі, які лежали за межами еллінського світу, звертав увагу лише на три регіони – Месопотамію й сусідню з нею Персію, Єгипет і нинішню Україну. Така вибірковість багато про що говорить. Принаймні саме ці землі та їхня культура виявилися найближчими стародавнім грекам. До речі, Західна й Центральна Європа опинилися поза увагою «батька історії».

Нехай читач вибачить за таке розлоге цитування Є.Маланюка, але наведені міркування не позбавлені сенсу. До них слід дослухатися. Адже, по-перше, Є. Маланюк спирався на реальні історичні факти та свідчення. А, по-друге, не варто відкидати інтуїцію поета, яка іноді може підказати більше, ніж холодний розум науковця. Можна погодитися з твердженням цього автора, що над фактом приналежності наших земель до кола античної цивілізації слід частіше й глибше вдумуватися. З одного боку, ця цивілізація принесла на давні українські землі цінності, які більшою чи меншою мірою були прийняті автохтонними народами, в тому числі й нашими далекими пращурами. З іншого боку, давні греки, контактуючи з жителями Північного Причорномор’я, дещо запозичили у «варварів».

Сучасні археологічні дослідження показують, що між Грецією, Південною Італією, а також теперішніми українськими землями в прадавні часи існували постійні контакти. Україна була тією частиною території, де формувалася індоєвропейська спільнота і звідки індоєвропейці почали своє розселення. Археологічні, антропологічні, лінгвістичні й писемні дані свідчать про те, що мінімум вісім міграційних потоків індоєвропейців прокотилося з Північного Причорномор’я та Нижнього Подунав’я Балканським півостровом і Анатолією в енеоліті та в епоху бронзи (кінець У – ІІ тис. до н.е.). Близько 3000 року до н.е. індоєвропейські племена перейшли Босфор і Дарданелли, заснувавши на малоазійському узбережжі Трою, яка контролювала міграційні й торгові шляхи між Балканами та Анатолією. Орієнтовно через сімсот років на території Греції з’явилася перша індоєвропейська догрецька людність – легендарні пелазги. Тоді тут відбувся різкий перелом у культурі – з’являється бронза, ліпна, чорна, лощена кераміка, яка дещо нагадує посуд нижніх шарів Трої. У 2000-1900 рр. в Анатолію прийшли індоєвропейські племена, що виступали носіями іонійського діалекту. А в середині ІІ тис. до н.е. греки-ахейці завоювали високорозвинуте Мінойське царство на острові Крит, що було створене неіндоєвропейською людністю. Тоді ж досягнення Мінойської цивілізації поширилися на всю Грецію. Близько 1200 р. спостерігалася ще одна навала індоєвропейських племен, котрі в писемних джерелах фігурують як «народи моря». Прийшовши з Подунав’я й Північного Причорномор’я, вони проникли в Грецію, Малу Азію, Палестину, на острови Середземного моря, зокрема, Корсику та Сицилію. Грецію захопили дорійці, витіснивши ахейців і зруйнувавши їхню Крито-Мікенську цивілізацію [2]. Уникнути навали вдалося лише іонійським містам Малої Азії та Аттиці. У цих регіонах, де збереглися набутки крито-мікенської культури, найбільш інтенсивно й розвивалася філософська думка.

У пам’яті стародавніх греків зберігалися міфи, які пов’язувалися з теперішніми українськими землями. Частина їх має відношення до бога Аполлона. До речі, цей бог виступав, як покровитель Трої. Також його культ мав велике поширення в Північному Причорномор’ї. Відповідно легендам, Аполлон кожних дев’ятнадцять років на колісниці, запряженій лебедями, відправляється в країну гіпербореїв, яка знаходиться десь на сучасних українських землях. Це ідеальна країна. Гіпербореї є народом, якого люблять боги і який є близьким до них. Як і Аполлон, гіпербореї художньо обдаровані. Блаженне життя в них супроводжується піснями, танцями, музикою і бенкетами. Вічні веселощі й благочестиві молитви характерні для них – цих слуг та жерців Аполлона. Навіть смерть приходить до гіпербореїв як порятунок від пересичення життя, і вони, випробувавши всі насолоди, кидаються в море. Низка легенд пов’язана з принесенням гіпербореями першого урожаю на священний острів Делос, де ніби народився Аполлон і де знаходилося його основне святилище. На ці легенди, власне, й звертав увагу Є.Маланюк. Після того, як дівчата, послані з дарами, не повернулися з Делоса (залишилися там чи зазнали насильства), гіпербореї стали залишати дари на кордоні сусідньої країни, звідки їх поступово переносили інші народи аж до самого Делоса [3]. У цих легендах (зрозуміло, в плані міфологічному) йдеться про зв’язки між греками й гіпербореями – жителями українських земель.

У деяких легендах гіпербореями виступають мудреці Абаріс та Арістей, які вважалися служителями Аполлона. Вони ніби володіли давніми символами цього бога (стрілою, вороном і лавром з їхньою чудодійною силою), а також навчали людей музиці, філософії, мистецтву створення поем тощо.

Водночас зустрічаються розповіді, що Абаріс та Арістей навчалися в греків. Перший ніби був учнем Піфагора, який посвятив його в сакральні науки та пояснив свої твори, тобто долучив до учнів. Абарісу ніби належала поема про подорож Аполлона до гіпербореїв, а також інші поетичні твори. Про нього згадували такі античні автори, як Геродот, Піндар, Порфирій, Ямвліх.

Щодо Арістея, то його вважають поетом, що жив у 8-7 ст. до н. е. Він спеціально присвятив свою «Арімаспейську поему» опису територій Північного Причорномор’я. На жаль, даний твір повністю не дійшов до нас. Збереглися лише фрагменти.

Ставлення до відомостей, які подавав Арістей, не було однозначним. Геродот використовував цей твір як інформативне джерело. У своїй «Історії» писав наступне: «Арістей, син Каістробія, проконнесець, в своєму епічному творі розповідає, що він, натхненний Фебом, прибув до ісседонів, а за ісседонами живуть одноокі люди арімаспи, а ще далі за ними є грифи, які охороняють золото, а там далі біля моря живуть гіпербореї. Всі вони, крім гіпербореїв, починаючи від арімаспів, постійно нападають на своїх сусідів» [4]. Далі Геродот пише про Арістея, про чудеса, які розповідали про нього. Ці чудеса були пов’язані із переселенням душ, що, при бажанні, може трактуватися як відгомін піфагорійських поглядів. Також Геродот веде мову про поїздку Арістея до Південної Італії, де він виступав як адепт культу Аполлона, утверджуючи цей культ в південноіталійському місті Метапонті. У даному місті дійсно поклонялися Аполлону. Це підтверджує нумізматичний матеріал – зображення бога з лавровим деревом або вінком на монетах цього міста.

Правда, Геродот не схильний так вже довіряти Арістею. Повідомляє, що цей поет «не ходив далі від ісседонів, але про те, що там далі, він розповідає з чуток, додаючи, що так кажуть ісседони» [5]. Деякі інші античні автори більш скептично ставилися до Арістея. Відомий географ античності Страбон називав його брехуном [6]. Та все ж за розповідями про Арістея (наскільки б легендарними вони не були) стояли певні реалії. Принаймні вони засвідчили про існування контактів у трикутнику антична Греція – Північне Причорномор’я – Південна Італія. Ці контакти мали культурний характер, зокрема, відбувався обмін релігійними й філософськими ідеями.

У контексті вищесказаного закономірним виглядає те, що греки на зорі свої цивілізації почали створювати в Північному Причорномор’ї міста-колонії. Це для них ніби було «повернення на батьківщину».

У заселенні грецькими колоністами цих земель простежуються три етапи.

Перший припадає приблизно на середину 7 ст. до н. е. Тоді засновуються поселення Борисфен (на сучасному острові Березань поблизу Очакова Миколаївської області) та Істрія в Подунав’ї.

Другий етап – перша половина та середина 6 ст. до н. е., коли Борисфен освоює територію по берегах Березанського та Бекшуйського лиманів. Тут виникають численні землеробські поселення. На березі Дніпро-Бузького лиману (поблизу сучасного селища Парутине Очаківського району Миколаївської області) борисфеніти заснували Ольвію. На Боспорі Кіммерійському (Керченський і Таманський півострови) засновуються Пантікапей (зараз м. Керч), Гермонаса (нині м. Тамань), Феодосія тощо.

Третій етап припадає на другу половину 6 – початок 5 ст. до н. е. Тоді грецькими переселенцями в Північному Причорномор’ї були закладені колонії Ніконій (с. Роксолани Оде۬ської області), можливо, Офіуса й Тіра (м. Білгород-Дністровський), поселення на узбережжі Дністровського та Бузького лиманів. В останній чверті 6 ст. до н. е. на західному узбережжі Криму була заснована Керкінітіда (м. Євпаторія) і, можливо, невелике поселення на місці майбутнього м. Херсонеса Таврійського (неподалік нинішнього м. Севастополя). На Боспорі Кіммерійському виникли міста Фанагорія (станиця Сінна на Таманському півострові), неподалік від Пантікапея Тірітака, Німфей, Мірмекій, Пормфій та ін. [7]

Переважно засновниками названих міст-колоній виступали вихідці з Іонії – регіону, де, як зазначалося, вперше у Греції зародилися філософські вчення. Неіонійським був лише Херсонес.

Упродовж майже тисячолітнього існування заснованих у Північному Причорномор’ї міст тут періодично відбувалася внутрішня колонізація, спрямована на розширення сільських околиць. І лише в деяких випадках відбувалася поява нових міст-держав.

Головними районами античної цивілізації в Північному Причорномор’ї були Ольвія з оточуючими її численними дрібними поселеннями, група міст на берегах Керченської протоки, які з часом об’єдналися у Боспорське царство, а також Херсонес із приналежними йому землями Південно-Західного та Західного Криму.

Давньогрецькі міста цього регіону підтримували жваві економічні, політичні, а також культурні зв’язки з материнською Грецією. Античні діячі культури виявляли чималий інтерес до цих земель.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconП. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор чи була філософія в україні?
Окремий розділ у роботі К. Ганкевич присвятив філософії українській. Таким чином, уперше постало питання про українську філософію...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Шеремет Л. П. доктор філософських наук, професор кафедри суспільних наук Білоцерківського інституту економіки та управління вмуроЛ...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІмені тараса шевченка
В., кандидат філософських наук, професор Бугров В. А., кандидат філософських наук, доцент Бобошко Н. М, кандидат філософських наук,...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІмені тараса шевченка
В., кандидат філософських наук, професор Бугров В. А., кандидат філософських наук, доцент Бобошко Н. М, кандидат філософських наук,...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconАнатолій Іваницький
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconАнатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник Тернопіль Видавництво «Підручники І посібники»
Рецензенти: В. В. Ільїн, доктор філософських наук, професор кафедри економічної теорії Київського національного університету імені...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІ-19 Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії / Ана­толій Іваницький. Вінниця : Нова Книга, 2014. 356 с. іл., фото
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconТема розвиток освіти та науки на українських землях
Розділ духовне життя в українських землях наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ століття
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник для вищих та середніх спеціальних навчальних закладів
Рецензенти: Німчук bjb., доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент hah україни; Козачук Г. О., кандидат філологічних...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка