П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях



Сторінка8/12
Дата конвертації21.03.2018
Розмір1.68 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Повідомлення про північнопричорноморські території знаходимо в давньогрецьких описах, складених під час морських подорожей. Одними із найдавніших таких повідомлень є оповідь мореплавця Скілака Каріандського (6 ст. до н. е.), і «Опис Землі» Гекатея Мілетського (бл. 546-480 рр. до н. е. ). Завдяки їм відома точна дата заснування у 647-646 рр. до н. е. найпершої у Північному Причорномор’ї колонії – Борисфена.

Як зазначалося, велику увагу землям Північного Причорномор’я приділив Геродот у своїй «Історії». Четверта книга цієї грандіозної праці в основному була присвячена розповідям про скіфів – кочівників Північного Причорномор’я. Геродот дійсно міг побувати на цих землях, зокрема в Ольвії. Хоча достовірних відомостей про це ми не маємо. І все ж не викликає сумнівів те, що він був непогано поінформований про події в цьому регіоні.

Згадки про Північне Причорномор’я зустрічаємо також у «Історії рослин» Феофраста (бл. 374-284 рр. до н. е. ), роботах Аристотеля (384-322 рр. до н. е. ), Діодора Сицилійського (бл. 90 – 21 рр. до н. е. ), «Географії» Страбона (бл. 64/63 – бл. 24/23 рр. до н. е. ), «Географічному пораднику» Клавдія Птолемея (бл. 90 – 160 рр. н. е. ) та інших творах античних авторів [8].

Північнопричорноморська проблематика знайшла висвітлення в промовах знаменитого давньогрецького оратора Демосфена (384-322 рр. до н. е.). Зокрема, він звертав увагу на зв’язки між Афінами та Боспорською державою. Можливо, його інтерес до Північного Причорномор’я мав і «генетичну основу». Існує версія, ніби по лінії матері Демосфен мав скіфські корені. Також скіфом іменував його оратор Дінарх.

Своєрідним джерелом, в якому розглядаються деякі аспекти культури північнопричорноморських міст, є «Борисфенська промова» філософа-кініка Діона Хризостома, написана наприкінці 1 ст. н. е.

Північне Причорномор’я та його жителі зображені і в творах античних драматургів. Наприклад, скіфи виступають персонажами комедії Аристофана «Лісістрата» (бл. 445-385 рр. до н. е. ). У трагедії Есхіла (525-456 рр. до н. е.) «Прометей закутий» головного героя Прометея приковують до скелі в пустельній Скіфії, а не на Кавказі, як вважає дехто. Місцем дії трагедії Еврипіда (бл. 408-406 рр. до н. е. ) «Іфігенія в Тавриді» виступає територія нинішнього Криму [9].

У давньогрецьких містах-колоніях Північного Причорномор’я була досить розвинута грамотність. Про це свідчать численні написи й графіті на кам’яних надгробках, вівтарях, посуді, свинцевих печатках. Найдавніші з них походять з 6-5 ст. до н. е. Один з таких написів знайдений на стінці амфори. Це звіт ольвійського жерця про поїздку в пониззя річки Борисфен (Дніпра). Він розповідає про відвідання сакральних місць й руйнування вівтарів деяких божеств, про рабів-утікачів, диких коней, вивезення з Гілеї дерев тощо. Дійшов до нас із 5 ст. до н. е. лист Ахіллодора, який дає уявлення про побут грецьких поселенців у Північному Причорномор’ї [10].

Є дані про навчання в містах-колоніях Північного Причорномор’я філософії. На користь цього говорять як деякі археологічні знахідки, так і писемні свідчення античних авторів. Наприклад, античний філософ Діон Хризостом писав, що його знайомий ольвіополіт Каллістрат захоплювався красномовством (риторикою) та філософією, а ще один ольвіополіт Гієросонт вивчав твори Платона. Мешканці Ольвії виявилися готовими до сприйняття філософських ідей, тому охоче слухали промови Діона Хризостома [11]. При цьому треба мати на увазі, що Діон Хризостом прибув до Ольвії в кінці 1 ст. н.е., в далеко не найкращі часи її розвитку. Близько ста п’ятидесяти років перед тим поліс зазнав страшного розорення від військ гетського ватажка Буребісти. З великими труднощами ольвополітам вдалося відновити місто. Але воно вже ніколи не сягало такого високого ступеня розвитку, як це було в 4–3 ст. до н. е.

Те, що в період Діона Хризостома в Ольвії вивчали філософію і знали Платона, дає підстави говорити про високий рівень філософської культури цього міста. Звісно, суворі умови життя, постійні напади варварських племен не давали можливості інтенсивно розвивати тут філософську думку. Давалася взнаки й віддаленість поліса від головних культурних центрів античного світу. Проте незважаючи на ці обставини, Ольвія виступала осередком філософствування в античній Елладі. Це місто дало кілька примітних фігур для античної філософської думки.

Ще одним культурним осередком Північного Причорномор’я, де розвивалася філософія, був Боспор, зокрема місто Пантікапей. Одна з пантікапейських епітафій (не пізніше ІІІ ст. до н. е.) розповідає про померлого Смікра, освічену та справедливу людину. Він викладав своє філософське вчення в публічних місцях і «дав громадянам найкращий спосіб мислення» [12]. Існує думка, що з Боспору походив Діфіл (кінець ІV ст. до н. е. ) – учень Евфанта, філософа мегарської школи. Про Діфіла є фрагментарна згадка в історика античної філософії Діогена Лаертського [13]. Ймовірно, ці краї були батьківщиною філософа Сфера – відомого мислителя елліністичного періоду, який залишив після себе чимало творів [14].

Культурним центром Північного Причорномор’я виступав і Херсонес. Як зазначалося, він не належав до іонійських колоній. Тому, можливо, філософія не розвивалася тут, як у деяких містах цього регіону. Проте в Херсонесі були репрезентовані інші сфери грецької культури. Збереглася низка пам’яток політичної думки, що виникли в місті. Це – «Присяга херсонесців», «Договір Херсонеса з понтійським царем Фарнаком І», «Декрет херсонесців на честь Діофанта» та ін. [15]

Поширеним явищем у Північному Причорномор’ї стали шлюби між греками й «варварами». Деякі видатні діячі давньогрецької культури були народжені в результаті подібних шлюбів, зокрема до них належав Анахарсіс. Еллінки нерідко виступали дружинами скіфських правителів. Від такого шлюбу народився скіфський цар Скіл (V ст. до н. е. ), який був прихильником давньогрецької культури. Скіл всіляко сприяв еллінізації своїх співвітчизників. За прикладом греків почав карбувати монету із написом «Скіл». Однак еллінофільська діяльність царя викликала занепокоєння й активний опір з боку скіфів. За свідченням Геродота, Скіл брав участь у містеріях вакхічного Діоніса. Це ніби обурило його підданих і вони вбили свого царя [16].

Хоча в Північному Причорномор’ї між античними греками й місцевими племенами виникали збройні кофлікти, а також різноманітні цивілізаційні непорозуміння, не можна заперечувати факту мирних контактів між ними, які супроводжувалися торгівлею й культурним обміном, зрештою, встановленням родинних зв’язків. Це сприяло творенню в Північному Причорномор’ї синтетичних елліно-варварських спільнот.

Те, що такі процеси відбувалися, можна продемонструвати на прикладі давньоримського поета Овідія (43 р. до н. е. – 18 р. н. е.). У завершальний період своєї творчості, 8 р. н. е., він був засланий у Північне Причорномор’я, місто Томи (зараз територія Румунії). У творах, написаних у даний період, поет з болем говорить, що йому після цивілізованого Риму доводиться жити на околиці імперії поряд із варварами – гетами й сарматами. Він змушений говорити варварськими мовами, переймати звичаї малоцивілізованих сусідів. «…я навчився говорити по-гетськи й по-сарматськи», – заявляє Овідій. У посланні до Кара, написаного поетом незадовго до смерті, читаємо наступне: «І тобі не варто дивуватися, якщо будуть з вадами мої вірші, які я – майже гетський поет, – пишу. Ох, соромно [й сказати], я на гетській мові написав книжку, і варварські слова складені нашими розмірами. І я сподобався – поздоров мене, і став називатися поетом [і] серед нелюдів-гетів». Далі Овідій говорить, що згадана поема прославляє цезаря Тиберія. Очевидно, твір задумувався як спроба пом’якшити серце імператора й добитися помилування. У кінці послання до Кара поет пише: «Коли я прочитав до кінця ці [вірші], написані нерідною Каменою, і мої пальці торкнулися останнього листа [книги], всі закивали головами і [стали потрясати] повними [стріл] сагайдаками, і довго на гетських устах не змовкав гул» [17].

Цей уривок отримав неоднозначне трактування. Деякі дослідники не схильні були буквально розуміти Овідія, вважаючи, що він мав на увазі не гетську мову, а діалект, який існував у Томах і в якому траплялися гетські й сарматські слова. Інші ж, навпаки, розуміли Овідія буквально.

Наразі важко сказати, що собою представляли гетські племена як етнос і якою була їхня мова. Існує версія, ніби це були праслов’янські чи навіть праукраїнські племена. Зокрема, галицький дослідник ХІХ ст. О.Партицький доводив спорідненість давніх гетів із теперішніми українцями. Ще раніше подібної версії дотримувався польський хроніст ХVI ст. М.Стрийковський, котрий твердив: «Овідій писав також слов’янською або руською мовою, яку добре вивчив через її принадність…». Приблизно те саме зазначав М.Смотрицький у своїй граматиці слов’янської мови. А І.Франко навіть дійшов висновку, що у нас є «право назвати Овідія першим поетом, що написав вірш мовою близькою до давньої й теперішньої української» [18]. Звісно, ця гіпотеза потребує солідного обгрунтування. Однак приклад Овідія засвідчує можливість інтенсивних культурних контактів між цивілізованим греко-римським та варварським світами. Ці контакти могли стосуватися й філософської сфери.

Усе вищенаведене дозволяє зробити висновок, що в Північному Причорномор’ї склалися умови для розвитку філософської думки в античні часи. Тут виникли міста-колонії, які підтримували зв’язки, в т. ч. й культурні, з іонійськими та південноіталійськими грецькими містами, що вважаються колискою античної філософії.

Високий рівень культури й освіти в містах цього регіону – Ольвії, Пантікапеї, Херсонесі – створювали сприятливі умови для розвитку філософської думки. Населення Північного Причорномор’я було обізнане з поглядами представників ранніх шкіл античної філософії, зокрема, піфагорійців. Але особливо цінувалося тут вчення Платона. Поширювалися в цьому регіоні й елліністичні філософські течії.

Хоча грецькі колоністи в Північному Причорномор’ї трималися осібно й протиставляли себе місцевим «варварським» племенам, між цими двома світами відбувалися контакти, в т. ч. й культурного характеру. При чому вони не були односторонніми. Не лише «варвари» приймали надбання античної культури, а й греки багато що переймали від «варварів».
3.2. Гомер і предфілософія Північного Причорномор’я
Філософія, як уже говорилося, не з’являється на порожньому місці. Її становленню передують тривалі культурні процеси, з’являються твори, де спостерігається намагання осмислити світ не лише з міфологічних, а й раціоналістичних позицій. Ці твори часто іменуються предфілософськими. До таких варто віднести й славнозвісні поеми Гомера «Іліада» та «Одіссея».

У «Іліаді» зустрічаємо згадки про Північне Причорномор’я. Як би це фантастично не звучало, але не виключено, що автор даного епічного твору походив з нинішніх південноукраїнських земель. Принаймні деякі опосередковані дані дають підстави так твердити. Ще в стародавній Греції велися дискусії про місце народження цього поета. За честь вважатися його батьківщиною змагалися Хіос, Смірна, Саламін, Колофон, Родос, Аргос, Афіни тощо [19].

Деякі моменти дають підстави пов’язувати Гомера та його епічні твори, передусім «Іліаду», із територією Північного Причорномор’я. Головним героєм «Іліади» виступає Ахілл, культ якого мав поширення саме на цих землях. А в гімні лесбоського поета Алкея (кінець 7 – початок 6 ст. до н.е.) Ахілл іменується «владикою скіфської землі». Святилище на честь цього героя знаходилося на острові Левка (нині острів Зміїний, що належить Україні). У стародавніх греків існував міф про виникнення цього острова, в якому розповідалося, що на прохання Фетіди Зевс звелів Посейдону підняти з дна морського чистий, нічим не заплямований острів спеціально для того, щоб поселити на ньому Ахілла із дружиною Єленою. Саме він є єдиним володарем острова й ніхто зі смертних не мав права поселитися на ньому.

Культ Ахілла існував на Тендрівській косі (поблизу Ольвії). На честь божественного героя тут відбувалися свята, спортивні (кінні) змагання, знаходився в цьому місці також Ахіллів храм та вівтар. Писемні джерела свідчать, що ім’я Ахілла було нерозривно пов’язане з Ольвією та її околицею до кінця їхнього існування. Саме в останній період історії Ольвії Ахілл стає верховним божеством цього полісу [20]. За стан святилища Ахілла, загальне шанування та проведення свят відповідала колегія ольвійських архонтів. Ахілл сприймався ольвополітами як покровитель їхнього міста й захисник кордонів. Вони іменували його Понтархом (володарем Понту) і навіть Вічним отцем. У 2 ст. н.е. Ахіллу приписувалося багато функцій. Він міг би замінити усі інші божества, якби тут не були такими сильними політеїстичні тенденції. Культ Ахілла пережив навіть Ольвію. Ще в 5–6 ст. йому продовжували робити жертвоприношення на острові Левка [21]. А візантійський історика другої половини 9 ст. н.е., посилаючись на античні джерела, вважав, що Ахілл був скфіом, походив з містечка Мірмікон, що знаходилося на півночі від сучасної Керчі. Вигнаний скіфами за свій жорстокий і нестримний норов, він оселився у Фессалії. Доказом скіфського походження Ахілла, вважав Лев Диякон, є покрій його накидки, скріпленої застібкою, звичка битися пішим, біляве волосся, світло-сині очі, дратівливість і дикість [22]. До речі, саме таким зображений Ахілл, якого зіграв Бред Пітт у відомому голлівудському кінофільмі «Троя».

Другий не менш важливий момент, який дає можливість пов’язати Гомера з Північним Причорномор’ям, це надзвичайна популярність поета в даному регіоні. Навіть коли слава Гомера в материнській Греції зменшилась, у цьому регіоні, зокрема в Ольвії, вона залишалася незвично високою. Про це свідчить філософ Діон Хризостом у своїй «Борисфенітській промові». Він, зокрема, описує своє спілкування з одним ольвополітом – Калістратом: «Знаючи, що Калістрат – шанувальник Гомера, я відразу заговорив про нього. Майже всі борисфеніти наполегливо читають цього поета, напевно тому, що вони і тепер ще войовничі, а може через любов до Ахілла: вони надзвичайно шанують його…, і окрім Гомера ні про кого іншого не хочуть і слухати. Хоча вони грецькою говорять не зовсім уже чисто завдяки тому, що живуть серед варварів, але все-таки «Іліаду» майже всі знають напам’ять. Я, жартуючи, сказав Калістрату: «Як ти думаєш, Калістрат, який поет кращий, Гомер чи Фокілід?» – «Та я не знаю й імені іншого поета, – з посмішкою відповів Калістрат, – та й, напевно, і ніхто із присутніх: ми не визнаємо нікого іншого за поета, окрім Гомера, але зате його знає майже кожен». І справді, їхні поети згадують лише про Гомера в своїх віршах…» [23].

Закономірно виникає питання, чому саме в Північному Причорномор’ї зберігалися такі сильні гомерівські традиції? Невже через периферійність цього регіону? А, можливо, тут певну роль відігравала історична пам’ять, яка пов’язувала Гомера з цими землями?

Нарешті, третій момент, який опосередковано підтверджує нашу гіпотезу. Традиційно Гомер вважається сліпим поетом-піснярем. Саме так його представляють у давньогрецьких джерелах. Однак у стародавній Греції ми не зустрічаємо, окрім Гомера, відомих незрячих поетів-співців. Виняток становить хіба що Ольвія, де існував інститут сліпих співців і, за свідченням Діона Хризостома, він зберігався до початку нашої ери. Як правило, феномен сліпих співців відсутній у інших європейських культурах.

Однак серед європейських народів є один, у котрого незрячі поети-співці посідали помітне місце в культурі. Це – українці, які мали сліпих співаків-кобзарів. Перші згадки про них припадають на ХV–ХVI ст., коли предки українців починають освоювати північнопричорноморські степи, де ще зберігалися грецькі поселення. Можливо, тоді інститут сліпих співців, що існував у греків Північного Причорномор’я, був адаптований українцями і зберігався ними до початку ХХ ст. А, можливо, це було відновлення глибинно-архаїчних індоєвропейських традицій, про які ми не знаємо. Кобзарі (бандуристи, лірники), подібно до Гомера, були мандрівними незрячими співаками. Вони не лише виконували чужі пісні, а й нерідко самі творили їх. Як Гомер став символом давньогрецької поезії, так і узагальнений образ кобзаря сприймався українцями в якості символу поетичної творчості. Не даремно Т.Шевченко свою знамениту збірку поезій назвав «Кобзарем».

До речі, Т.Шевченко, що добре знав твори Гомера, порівнював їх із українськими народними думами, котрі виконувалися кобзарями. У повісті «Прогулянка із задоволенням і не без моралі» він у вуста героя вкладає наступні міркування: «Недавно кто-то печатно сравнил наши, т.е. малороссийские, исторические думы, с рапсодиями хиосского слепца (тобто Гомера – П.К.), праотца эпической поэзии. А я смеялся такому высокомерному сравнению, а теперь, когда разобрал да разжевал, так и чувствую, что сравнитель прав, и, с своей стороны, я готов даже увеличить его сравнения. Я читал – разумеется, в переводе Гнедича – и вычитал, что у Гомера ничего нет похожего на наши исторические думы-эпопеи, как например дума «Иван Коновченко», «Савва Чалый», «Алексей, попович пирятинський», или «Побег трех братьев из Азова», или «Самойло Кишка», или, или, – да их и не перечтешь. И все они так возвышенно-просты и прекрасны, что если бы воскрес слепец хиосский да послушал хоть одну из них от такого же, как и сам он, слепца, кобзаря или лирника, то разбил бы вдребезги свое лукошко, называемое лирой, и поступил бы в михоноши к самому бедному нашему лирнику, назвавши себя публично старым дурнем» [24].

У наш час з’явилися спроби довести, що Гомер походив саме з Північного Причорномор’я. Зокрема, таку спробу зробив Золотухін А.І. На основі аналізу «Іліади» й «Одіссеї» він доводив, що Гомер народився на Півдні України, був кіммерійським царем і похований на острові Березань [25].

Чи походив Гомер з Північного Причорномор’я, чи був пов’язаний із цим регіоном – це, звісно, питання дискусійне. Однак безсумнівним є те, що творчість цього поета тут добре знали й шанували. У Північному Причорномор’ї склалася сильна гомерівська традиція, яка слугувала певним підґрунтям для античного філософствування. Адже до образів та сюжетів «Іліади» й «Одіссеї» неодноразово зверталися давньогрецькі мислителі. Варто також вказати на зв’язок Гомера з Іонією. «Іліада» й «Одіссея» написані гекзаметром, їх мова побудована на давніх традиціях художньої мови з іонійсько-еолійськими елементами.

Хоча гомерівський епос загалом перебуває в межах міфологічного світогляду, все таки дослідники схильні вбачати в особі Гомера представника давньогрецької предфілософії. «У гомерівській мудрості, – пише Е.Фролов, – ми вбачаємо витоки античного способу мислення; придивимося же прискіпливіше до того, чим є ця мудрість. Як і будь-яка мудрість, вона багатолика; це і життєве, практичне знання, породжене досвідом, і більш глибоке знання, споріднене з філософією, засноване на роздумах та узагальненні, – знання, що являє собою особливого роду світорозуміння і визначає принципи життя людини в суспільстві, й нарешті, це – сукупність часткових спеціальних знань, що передбачають народження особливих наук та мистецтв. Життєва мудрість Гомера одночасно багата і проста. Поеми насичені різного роду загальними місцями, сентенціями, чи гномами, як їх пізніше будуть називати греки, підсумовуючи багатовіковий народний досвід» [26].

Знайомлячись із творчістю Гомера, ольвіополіти та жителі інших давньогрецьких міст Північного Причорномор’я робили перші кроки на шляху філософствування. Для багатьох із них поеми «Іліада» та «Одіссея» були ніби вступом до філософії.
3.3 Сальмоксій – перший філософ з українських земель?
Ім’я Сальмоксія невідоме не лише для пересічного українця, а й для дослідників, які спеціально займаються історією української філософії. Про нього Ви не прочитаєте ні в підручниках, ні в енциклопедичних виданнях, навіть не знайдете робіт, де би йшлося про цього мислителя. І це при тому, що на Сальмоксія посилався сам Платон, а давньогрецький історик філософії Діоген Лаертський називав його одним із перших філософів [27].

Уже в «батька історії» Геродота зустрічаємо розлогу розповідь про гета Сальмоксія. Гети належали до числа фракійських племен, які проживали на території України. Як зазначалося вище, деякі дослідники вбачають у фракійцях предтеч слов’ян чи навіть українців.

Оповідаючи про гетів, Геродот пише, що в них існував культ Сальмоксія, який раніше був людиною та учнем Піфагора. Ось як звучить ця розповідь:

«Гети вірять у те, що вони безсмертні, і це в такий спосіб: вони вважають, ніби люди в них не помирають, а той, хто гине, йде до бога Сальмоксія, а цього бога деякі з них називають Гебелейзіном. Кожні п’ять років вони неодмінно посилають вісника до Сальмоксія, того з них, кому випаде жереб, і просять його переказати, що їм треба. Ось як відбувається це відсилання до бога. Деякі з них призначаються тримати всторч три списи, а інші беруть за руки й за ноги того, кого посилають до Сальмоксія, потім розгойдують його й підкидають високо так щоб він упав на вістря списів. Отже, коли проколотий списами помре, вони вірять, що божество до них прихильне. Але коли він не помре, то вони обвинувачують самого цього вісника, кажучи, що він погана людина. Таке обвинувачення приписують йому й замість нього посилають іншого, а доручення дають йому, коли він ще живий. Ці самі фракійці, коли блищать блискавки й гримить грім, стріляють із луків у небо й загрожують цьому богові, гадаючи, що нема іншого бога, крім їхнього бога.

Згідно з відомостями, що їх мені дали елліни, які живуть у Геллеспонту (і біля Понту), цей Сальмоксій був людиною, рабом на Самосі, навіть був рабом Піфагора – сина Мнесарха, потім він став вільним і зібрав багато скарбів і, коли їх придбав, поїхав на свою батьківщину. Проте, оскільки фракійці жили досить погано й були бідними розумом, цей Сальмоксій, який знав спосіб життя іонійців і знав звичаї кращі від звичаїв фракійців, бо жив з еллінами і навіть із найкращим із мудреців еллінів (із Піфагором), побудував приміщення для чоловіків, де приймав кращих громадян, частував їх і повчав їх, що ні він сам, ні його співтрапезники, ні ті, що мають від них народитися, не помруть, але перейдуть до такої країни, де житимуть вічно і матимуть усі блага. Коли він це робив, про що я розповів, і так розмовляв із ними, тим часом він спорудив собі підземне житло. Скоро воно було готове, він зник там від фракійців і зійшов у своє підземне житло і жив у ньому три роки. Фракійці розшукували його й оплакували, вважаючи його за мертвого. Проте на четвертий рік він з’явився серед фракійців і тоді вони повірили всьому тому, про що розповідав Сальмоксій. Так кажуть про цю справу.

Як на мене, щодо того підземного житла, я цьому не дуже вірю, але й не вважаю цього цілком неймовірним, мені здається, що цей Сальмоксій жив за багато років до Піфагора. Отже, чи справді була така людина, як Сальмоксій, чи це просто якесь тубільне божество в гетів, про це не суджу” [28].

Спробуємо проаналізувати наведене свідчення Геродота. Як бачимо, сам історик доволі скептично ставиться до даного повідомлення. Безпосередньо з життям гетів, ні з їхньою релігією він не знайомий, а передає розповіді греків, що живуть по сусідству з цим народом. Закономірно, що в умовах тодішньої вкрай обмеженої комунікації, інформація часто набувала фантастичного й легендарного характеру. Особливо ця інформація стосувалася інших, «чужих», народів.

Розповідь, яку наводить Геродот про гетів, не є винятком. Загалом важко говорити про її правдоподібність. Але було б неправильно просто так відкинути цю інформацію. Варто спробувати її розшифрувати, побачити за фантастикою певні реалії.

У цій розповіді явно відчуваються деякі стереотипні уявлення греків. Перше з них – про те, що боги (принаймні в нееллінських, «варварських» народів) це колишні люди, які, завдяки своїм діянням, стали знаменитими і після смерті їх почали вважати богами. Така точка зору чи не найкраще була представлена елліністичним письменником Евгемером у творі «Священна хроніка».

Другий стереотип – про нерозумність, відсталість «варварських» народів у порівнянні з греками. У наведеній оповіді Геродота про Сальмоксія останній постає як чоловік, що набрався мудрості в греків. Завдяки цій мудрості йому вдалося відносно легко обманути наївних та нерозумних своїх співвітчизників.

Однак виникає питання: чому Сальмоксій у розповідях припонтійських греків пов’язується саме з Піфагором, чому він тут виступає учнем знаменитого мудреця? Принаймні у нас є підстави припустити, що дана розповідь відображує якісь реальні піфагорійські впливи у Північному Причорномор’ї, в т.ч. й середовищі «варварських» народів, пов’язаних з греками. Про Сальмоксія (Замолксіса) як про раба Піфагора пише Діоген Лаерський, водночас зазначаючи, що гети шанують його як бога Кроноса й приносять йому жертви [29]. Правда, в даному випадку Діоген посилається на Геродота. Хоча, як бачимо, Геродот допускає те, що Сальмоксій жив до Піфагора і той, зрозуміло, не міг бути його вчителем.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconП. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор чи була філософія в україні?
Окремий розділ у роботі К. Ганкевич присвятив філософії українській. Таким чином, уперше постало питання про українську філософію...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Шеремет Л. П. доктор філософських наук, професор кафедри суспільних наук Білоцерківського інституту економіки та управління вмуроЛ...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІмені тараса шевченка
В., кандидат філософських наук, професор Бугров В. А., кандидат філософських наук, доцент Бобошко Н. М, кандидат філософських наук,...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІмені тараса шевченка
В., кандидат філософських наук, професор Бугров В. А., кандидат філософських наук, доцент Бобошко Н. М, кандидат філософських наук,...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconАнатолій Іваницький
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconАнатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник Тернопіль Видавництво «Підручники І посібники»
Рецензенти: В. В. Ільїн, доктор філософських наук, професор кафедри економічної теорії Київського національного університету імені...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІ-19 Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії / Ана­толій Іваницький. Вінниця : Нова Книга, 2014. 356 с. іл., фото
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconТема розвиток освіти та науки на українських землях
Розділ духовне життя в українських землях наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ століття
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник для вищих та середніх спеціальних навчальних закладів
Рецензенти: Німчук bjb., доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент hah україни; Козачук Г. О., кандидат філологічних...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка