П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях



Сторінка9/12
Дата конвертації21.03.2018
Розмір1.68 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Правдоподібним, як на наш погляд, виглядає твердження Геродота, що Сальмоксій учив про безсмертя душі. Ця ідея була притаманна піфагорійцям. Щоправда, вона інтерпретувалася ними дещо інакше. Для них характерною була віра в переселення душ. Але не виключено, що ця ідея в Сальмоксія набула іншого трактування, більш зрозумілого й прийнятного для представників його народу.

Про Сальмоксія як про самостійного мудреця, а не як про піфагорійця писав Платон. Останній жив приблизно в той самий час, що й Геродот. Тому наведена ним інформація про фракійського мудреця має приблизно таку ж вартість, як і інформація Геродота.

Згадку про фракійця Сальмоксія зустрічається в одному з ранніх діалогів Платона «Хармід». У ньому автор в уста Сократа вкладає такі слова: «Отож, мій Харміде, подібним чином справа полягає і в замовляннях. (У діалозі ведеться мова про вміння зняти головну біль з допомогою замовлянь – П.К.). Навчився я цьому, коли знаходився там, при війську, у якогось фракійського лікаря із учнів Сальмоксія: вважається, що ці лікарі дають людям безсмерття. Так ось цей фракієць говорив, ніби еллінські лікарі правильно передають те, що я тільки що тобі повідав (мається на увазі те, що не варто лікувати лише один хворий орган, а треба лікувати все тіло – П.К.); але Сальмоксій, сказав він, наш цар, будучи богом, говорить: «Як не варто намагатися лікувати очі окремо від голови і голову – окремо від тіла, так не варто й лікувати тіло, не лікуючи душу, і в еллінських лікарів саме через це бувають невдачі при лікуванні багатьох хвороб, коли вони не визнають необхідності піклуватися про ціле, а між тим якщо ціле в поганому стані, то й частина не може бути в порядку. Оскільки, говорить він, все – й погане, і добре – породжується в тілі і в усій людині душею, і саме з неї витікає, так само як в очах все виходить від голови. Тому-то й треба спочатку й переважно лікувати душу, коли хочеш, щоб і голова, і все інше тіло добре себе відчували. Лікувати ж душу, дорогий мій, треба відомими заклинаннями, останні ж є ні чим іншим, як правильно сказаними словами: від цих правильно сказаних слів у душі вкорінюється розсудоивість, а її вкорінення й присутність полегшують вкорінення здоров’я в голові й у всьому тілі». Так він наставляв мене й відносно ліків, і відносно замовлянь: мовляв, нехай ніхто не думає переконати тебе вилікувати йому голову з допомогою цих ліків, якщо перед цим не дасть тобі підлікувати з допомогою замовлянь душу. «Нині, – сказав він, – розповсюдженою серед людей помилкою є спроби деяких із них лікувати або одним із цих засобів, або іншим». І він наказував дуже настирливо, щоб не піддаватися на умовляння ні багатих людей, ні знатних, ні гарних і не поступати всупереч цій настанові. Я ж послухаюсь його (адже поклявся я йому, так що мені необхідно коритися!), і якщо ти бажаєш, відповідно настановам чужоземця, спочатку надати мені душу, щоб замовити її замовляннями фракійця, то я до цього додам ще ліки від голови; якщо ж не побажаєш, то в мене немає засобу допомогти тобі, мій милий Харміде» [30].

Далі в діалозі один із співрозмовників, Крітій, говорить, що Хармід є розумним та розсудливим, тому, відповідно, немає потреби лікувати йому душу. Після цього Сократ заявляє: «Справа полягає ось яким чином: якщо тобі притаманна розсудливість… і ти є достатньо розумним, ти не потребуєш у цьому випадку ніякого замовляння – ні Сальмоксієвого, ні того, що є в Абаріса-гіперборейця» [31].

Отже, Платон розглядав вчення Сальмоксія як цілком самостійне. Зводилося воно до кількох моментів. По-перше, тіло й душа є органічно поєднані. По-друге, всі зміни в тілі пов’язані з діяльністю душі. А, отже, тілесний стан залежить від душевного стану. Тому щоб лікувати тіло, треба спочатку вилікувати душу. По-третє, лікувати її можна з допомогою замовлянь, тобто правильно сказаних слів. Також Платон говорить, що Сальмоксій допускав можливість безсмертя.

Говорити про співзвучність таких поглядів поглядам піфагорійців проблематично. З подібними поглядами зустрічаємося в архаїчній українській культурі, де велика увага приділялася замовлянням, різного роду «ірраціональним» впливам на психіку людини. Показово, що мова про замовляння Сальмоксія йде одночасно зі згадкою про замовляння Абаріса-гібперборейця. Тим самим ніби вказується на традиційність подібних практик для жителів давньої України.

Міркування, які приписуються Сальмоксію, не видаються безпідставними. Європейська медицина довгий час ігнорувала психологічні чинники в лікуванні хвороб. Однак розвиток науки в ХІХ ст. й особливо в ХХ ст. показав, що фізіологічний стан людини значною мірою залежить від її психологічного стану, на чому, зрештою, наполягав Сальмоксій. Також практика народних цілителів, які використовували й використовують замовляння, не є безпідставною і в ряді випадків дає ефект, хоча ми і не знаємо механізмів впливу слова на організм людини.

Цікава згадка про Сальмоксія зустрічається в оповіданні «Скіф або гість» Лукіана Самосатського, елліністичного автора 2 ст. н.е. У ньому розповідається про початок перебування скіфського філософа Анахарсіса в Афінах. Виявляється, Анахарсіс не був першим скіфом, який прибув до цього грецького міста, щоб познайомитися з еллінським культурним життям. Раніше тут з’явився Токсарис, муж мудрий, який вирізнявся любов’ю до прекрасного, прагненням набути знання. Походив він із середовища простолюдинів. Згодом Токсариса афіняни визнали героєм. Йому приносили жертви як Лікареві (таке ім’я він отримав від них). Токсариса вважали одним з асклепідів, нащадків фракійського і грецького бога лікування, який намагався воскрешати мертвих. Лукіан зауважує (правда, не без іронії): мовляв, не одним скіфам властиво перетворювати людей на безсмертних і посилати їх до Замолксиса (Сальмоксія), а й афінянам притаманним є обожнення скіфів в Елладі.

За розповіддю Лукіана, Токсарис зустрівся з Анахарсісом у Афінах. Він, угледівши свого краянина, звернувся до того рідною йому мовою, спитав, чи не є прибулець Анахарсісом, сином Давкета. Розплакавшись з радощів, скіф запитав, звідки про нього відомо елліну? «Я сам, – відповів Токсарис, – походжу з вашої землі, але я не такого знатного роду, щоби бути відомим тобі». «Невже ти той самий Токсарис, про якого я чув і про якого оповідають, що з любові до Еллади, він залишив у Скіфії дружину, малих дітей та поїхав до Афін, де став шанований кращими людьми», – вигукнув Анахарсіс. Відповідь була ствердною. «Отже, – виголосив Анахарсіс, – знай, що я став твоїм учнем і послідовником пристрасті, що оволоділа колись тобою – побачити Елладу. Але заради Меча (Арея) і Замолксиса, наших батьківських богів, візьми мене, Токсарисе, будь моїм керівником і покажи мені найкраще в Афінах» [32].

Звісно, наведене оповідання Лукіана не варто трактувати як автентичне джерело. Написане воно було десь через сімсот-вісімсот років після «осьового часу», коли жили Сальмоксій, Токсарис та Анахарсіс. Та все ж Лукіан відобразив стереотипні уявлення греків про цих осіб. Сальмоксій (Замолксис) виступає в нього як скіфське божество (у той час греки часто фракійців, гетів ототожнювали зі скіфами). Це божество пов’язане з вірою в безсмерття. Скіфський же лікар Токсарис виступає як його адепт. Можливо, через це він володіє такими секретами лікування, про які не знають афіняни. Останні навіть починають обожнювати Токсариса, проголосивши його героєм. Отже, в контексті цього оповідання Сальмоксія можна потрактувати як бога лікарської науки, яка веде людей до безсмерття.

Загалом про Сальмоксія маємо дуже скупу інформацію. Ми навіть не знаємо, як насправді було звати цю людину. Сальмоксій чи Замолксис – це вже грецька інтерпретація його імені чи прізвиська. Проте чи набагато більше маємо інформації про ранніх філософів античної Греції? Тим не менше, це не заважає нам говорити про їхні вчення, про вклад цих мислителів у розвиток філософської думки. То чому ми маємо ігнорувати Сальмоксія? Адже серед греків він був знаною особистістю, про нього говорили, розповідали легенди, зрештою цінували його погляди, посилались на них.

Звісно, реконструювати біографію та вчення Сальмоксія в повному об’ємі ми не зможемо. Але відзначити хоча б основні моменти його життя й доктрини – справа цілком реальна.

Не викликає сумніву, що Сальмоксій походив із середовища фракійців і належав до племені гетів. Коли припустити, що це були праслов’янські племена, то грекізоване ім’я Сальмоксій (Замолксис) могло походити від слова «замовляння», означати «той, хто замовляє». Не даремно Платон приписував йому вміння робити замовляння. У молоді роки Сальмоксій міг побувати в Греції, жив у Іонії. Можливо, його захопили в полон й зробили рабом. Адже Геродот і Діоген Лаертський твердили, ніби він був рабом Піфагора. Якимсь чином Сальмоксію вдалося звільнитися та повернувся на батьківщину. Тут він став шанованою людиною. Особисті якості, а також знання й досвід, які він набув у Греції, дозволили йому завоювати авторитет серед одноплемінників.

Ймовірно, Сальмоксію вдалося створити оригінальне вчення, що поєднало мудрість його народу з мудрістю греків. Це ще не була «чиста філософія». Сальмоксій зробив певні кроки для переходу «від міфу до логосу», для утвердження раціональних поглядів на світ. Судячи з наведених свідчень, він вчив про зв’язок між душею та тілом, про пріоритетність душі в цьому зв’язку, про те, що тілесне здоров’я залежить від здоров’я душевного. Лікування ж душі бачив у замовляннях, котрі трактував як розумні, доречно сказані слова. Також Сальмоксій учив про безсмертя. Правда, не зовсім зрозуміло, чи це було безсмертя лише душі чи водночас і безсмертя тілесне.

Напевно, філософська доктрина Сальмоксія поєднувалася з його лікарською практикою. Таке поєднання аж ніяк не виглядає чимось незвичним, оскільки ці сфери мають чимало спільних моментів. В історії відомі випадки, коли в одній особі поєднувався філософ і медик. Особливо це було характерним для арабських та перських діячів культури епохи Середньовіччя.

Очевидно, Сальмоксій мав учнів. Так, Платон в «Харміді» говорить про фракійського лікаря – послідовника Сальмоксія. Лукіан Самосатський представляє легендарного афінського лікаря-скіфа Токсариса його адептом. Сальмоксій користувався великим авторитетом серед своїх одноплемінників. З часом вони його почали обожнювати. Здається, Сальмоксію вдалося «пройти по лезу бритви». Він настільки органічно поєднав культури фракіців та еллінів, що і ті, і другі вбачали в його особі «свого». Тому греки посилалися на його вчення й водночас намагалися представити Сальмоксія як послідовника Піфагора.

Пам’ять про Сальмоксія зберігалася довгий час. Візантійський історик Лев Диякон, що жив у другій половині 9 ст. н.е., у своїй «Історії», розповідаючи про жертвоприношення руських воїнів князя Святослава, яких іменував скіфами, писав таке: «Говорять, що скіфи вшановують таїнства еллінів, приносячи за язичницькими обрядами жертви й здійснюють узливання за померлих, навчаючись цьому чи то у своїх філософів Анахарсіса й Замолксіса, чи то соратників Ахілла» [33]. Фольклорні джерела свідчать, що в стародавніх слов’ян був бог Зельман (можливо, це і є Сальмоксій, Замолксіс). Це ім’я зустрічається в народних піснях. Присутнє воно і в поезії Б.-І.Антонича, який виявляв помітний інтерес до давніх слов’янських вірувань, звертаючись до фольклору своїх земляків-лемків. У нього навіть є вірш «Зельман», у якому звучать такі слова:

«День зелений, день хрещатий,

герці радісних лошат.

В пісні важко передати

те, чим крилиться душа.

Їде Зельман білим возом,

Тропарями дзвонить ранок.

Ой, скажи весільна лозо,

чому в серці хмільно й п’яно».

Існували гаївки, іменовані «Зельмановими піснями». На території Галичини й Волині була поширена гра в Зельмана. Вона полягала в тому, що до цього бога посилалася символічна посланниця. О.Партицький пише, що в Карпатах, на теренах Бойківщини, знаходилося головне святилище бога Зальми. Тут є гора Зелемінь, річка Зелем’янка, урочище Заломи [34].

Наведені свідчення, та пам’ять, що збереглася про Сальмоксія, дають підстави вважати, що він належав до оригінальних мислителів «осьового часу». Правда, до сьогодні Сальмоксій належно не поцінований. Тим не менше, ми повинні бути горді з того, що українська земля породила таку людину й зростила її. Зрештою, тут він не лише виріс, а й реалізував себе.


3.4. Легендарний Абаріс
Як уже зазначалося, в діалозі Платона «Хармід», де мова йде про філософські погляди фракійця Сальмоксія, зустрічаємо згадку про Абаріса. Останній ставиться на один рівень з Сальмоксієм та іменується гіперборейцем [35], тобто вихідцем з українських земель.

Про Абаріса, щоправда, в іншому контексті, є згадка в Геродота. Останній пише: «Я не переказуватиму казки про Абарія, нібито він був гіпербореєм і носився по світу з своєю славнозвісною стрілою, зовсім нічого не ївши» [36]. Тобто Абаріс виступає тут як легендарна особа, про нього розповідають неправдоподібні казки, міфи. Однак за кожною легендою (навіть найфантастичнішою) мусить стояти певна реальність.

Греки також вважали Абаріса жерцем Аполлона і приписували йому поему про подорож цього бога до гіпербореїв й деякі інші поетичні твори. Існувала легенда, що свого часу до Піфагора прибув у пошуках мудрості жрець Абаріс із країни гіпербореїв. Піфагор посвятив його в сакральні науки та пояснив свої твори, тобто прилучив до своїх учнів. Про Абаріса, окрім Геродота й Платона, згадували деякі інші античні автори – Піндар, Порфирій та Ямвліх. На жаль, більш детальної інформації про цю людину не маємо.

У розповідях про Абаріса для нас цікавими є кілька моментів.

По-перше, вказівка на його зв’язок із піфагорейцями. Про останніх не так вже й багато знаємо. Школа піфагорейців чи т.зв. піфагорейський союз був таємною політичною організацією, члени якої дотримувалися певних природничо-наукових, філософських та релігійних поглядів [37].

Пізні античні автори Порфирій та Ямвліх вели мову про два різновиди піфагорейців – про «математиків» та «акусматиків». Перші були посвячені в суть піфагорейського вчення, розвивали його наукові й філософські ідеї. Вони приділяли увагу математиці, а також музиці, акустиці та астрономії, які в них пов’язувалися з математикою, й медицині. Тому, певно, невипадково Сальмоксій, якого деякі грецькі автори представляли піфагорейцем, постає як лікар-філософ у Платона.

Завдячуючи Аристотелю, в літературі утвердилася думка, ніби піфагорейці твердили: «все є число», тобто число розглядали як архе (першооснову) і тим самим математизували філософську думку. Насправді для таких тверджень немає достатніх підстав. Хоча певна математизація була притаманна представникам цієї школи.

Щодо піфагорейців-«акусматиків», то вони суворо дотримувалися релігійних приписів, які містилися у висловлюваннях Піфагора (акусмах). Для них притаманною була віра в переселення душ. Піфагорейці не вживали м’ясної їжі, бобів, деяких видів риб, дотримувалися численних приписів та заборон.

Основним центром піфагорейства стала Південна Італія. Але осередки прихильників цього вчення були і в інших регіонах Стародавньої Греції. Очевидно, Іонія не була тут винятком. Адже саме з цієї землі походив Піфагор. Й, відповідно, виникає питання, чи не занесли іонійці піфагорійські ідеї в Північне Причорномор’я? Чи випадково Абаріс звернувся саме до Піфагора, ставши його учнем, і чи не міг він у себе на батьківщині попередньо ознайомитися із елементами піфагорейства? Принаймні розповіді про Сальмоксія та Абаріса дають нам підстави припускати, що в Північному Причорномор’ї могли мати певне поширення піфагорейські ідеї.

Другий момент, який є цікавим для нас, – це розповідь про те, що Абаріс написав поему про подорож Аполлона в країну гіпербореїв. Чому саме Абаріс звертався до образу Аполлона? Дане божество, судячи з усього, не було грецького походження. Ймовірно, цей бог прийшов до греків від народів, що жили на північ від них. Через це Аполлон, очевидно, виявився близьким для Абаріса.

Водночас Аполлон виступає як покровитель легендарного іонійського міста Трої. Саме він допомагає побудувати його стіни. Під час Троянської війни Аполлон всіляко сприяє троянцям. Посилає у табір їхніх противників стріли, які несуть чуму. Він незримий учасник у поєдинках Патрокла та Гектора, Ахілла й Паріса. Тобто культ Аполлона мав певну іонійську прив’язку. Щоправда, тут виникає непросте питання: чи прийшов цей культ з Іонії в Північне Причорномор’я чи, навпаки, з Північного Причорномор’я – в Іонію?

Абаріс, як зазначалося вище, вважався адептом культу Аполлона. Геродот пише, ніби він «носився по світу зі своєю славнозвісною стрілою». Стріла ж виступала атрибутом цього бога і він трактувався як стріловержець. Водночас стріла – необхідна зброя й символ воїна-кочівника. А скіфи та інші народи Північного Причорномор’я вели кочовий спосіб життя.

Розповіді про особу Абаріса (якими б вони фантастичними не були) є ще одним свідченням того, що народи Північного Причорномор’я через грецькі колонії в цьому регіоні мали змогу знайомитися з досягненнями давньоеллінської цивілізації, в т.ч. й досягненнями в сфері філософії.
3.5. Ольвійські орфіки та бореїки
Проблеми життя та смерті, посмертного існування, осмислювані в філософському аспекті, викликали помітну зацікавленість у жителів Північного Причорномор’я, зокрема, в ольвіополітів. У Ольвії були знайдені ретельно оброблені кістяні пластинки з написами, що датуються орієнтовно V-ІУ ст. до н. е. Вони наступного змісту: «життя-смерть-життя-істина», «мир-війна, істина-обман», «тіло-душа». На одній пластині є напис «Діонісу – орфіки». Це дає підстави пов’язувати дані таблички з релігійно-філософським рухом орфіків, який у деяких моментах був близький до піфагорейства.

Орфізм як течія з’являється орієнтовно в VI ст. до н. е. Вважається, що його витоки мали відношення до діонісійських містерій. Культ Діоніса, схоже, мав фракійське походження. Згідно з міфами, Діоніс із Еллади пройшов через Сирію в Індію і через Фракію повернувся в Елладу. Прізвисько Діоніса, Вакх, не можна пояснити, звертаючись до грецької мови. О. Партицький, використовуючи різноманітні грецькі джерела, доводить, що бог Діоніс (Діо, Дій) фракійського, власне, праслов’янського походження [38].

Адепти орфізму проголосили міфічного грецького співця Орфея засновником обрядів й автором орфічних поем. Це вчення мало власну теокосмогонію. Орфеотелести (посвячені жерці) учили, що Зевс породив Діоніса Лісея (того, хто звільняє), щоб звільнити душу, ув’язнену в людському тілі як у гробниці, й приготувати їй шлях до вічного блаженства. За цим ученням, люди складаються з двох протилежних елементів (діонісійського й титанічного, благого й злого). Вони злі, оскільки з’явились із попелу титанів. Одночасно, люди володіють благою духовною якістю, тому що титани розтерзали й пожерли Діоніса.

Орфізм був спробою виявити в людині діонісійську первину. Для орфіків, як і для піфагорейців, характерною була віра в метемпсихоз (переселення душ). Звільнившись від колеса перероджень, душа благочестивого орфіка досягає «острова блаженства» [39]. Послідовники орфізму вели аскетичний спосіб життя, що слугував засобом спокути успадкованого людством гріха титанів. Вони не вбивали живих істот, були вегетаріанцями. Можна навіть вести мову про спільні моменти між орфізмом та давньоіндійськими філософськими вченнями.

На фракійське походження орфізму вказував Діоген Лаертський. Він писав: «Ті, хто приписує відкриття філософії варварам, вказують ще на фракійця Орфея, називаючи його філософом, і до того ж найдавнішим… Сказання говорить, що Орфей був розірваний жінками; але в македонському місті Дії є напис про те, що він загинув від блискавки». Також цей автор вважав місцем поховання Орфея варварську для греків Македонію [40].

На думку дослідників, у Ольвії існував орфічний релігійний союз, члени якого знали певні філософсько-теоретичні вчення, приділяли велику увагу поняттям життя, смерті та відродженню нового життя після неї. Згадувані кістяні пластинки із висловами орфіків – найбільш ранні пам’ятки орфічної філософії в античному світі. Вони аж ніяк не є одиничними явищами, які засвідчують інтерес ольвополітів до релігійно-філософських проблем. Своєрідними символами орфічної філософії є численні свинцеві букранії та дволезові сокири – символи Діонісія-Загрея в іпостасі умираючого та воскресаючого божества. В елліністичні часи ці вироби з ритуальною метою клалися в насипи могил ольвіополітів [41]. Як зазначалося, прихильником культу вакхічного Діоніса, а отже, ймовірно, орфіком був скіфський цар Скіл, який поклонявся цьому божеству в Ольвії [42].

У Ольвії існували й інші релігійно-філософські союзи. Зокрема, до таких можна віднести союз бореїків, для яких характерним був культ Аполлона. Тут мимоволі напрошується паралель з Абарісом та Арістеєм, які виступали шанувальниками цього бога.

Взагалі культ Аполлона мав значне поширення в Ольвії. Саме під його егідою був заснований цей поліс. Аполлону був присвячений один із центральних храмів міста. Зображення Аполлона з музичними інструментами зустрічаються на ольвійських монетах, а також плитах із почесними декретами.

Збереглася чорнолакова ваза другої половини 4 ст. до н. е., на денці якої знаходився такий напис: «Аполлон – сонце, сонце – космос, космос – світло, світло – життя, життя – Аполлон. Кіллінік, син Філоксена, Посейдоній, син Сократа, Геросон, син Філоксена, Деметрій, син Сократа, Філон, син Сократа – бореїки фіасіти» [43]. Назва бореїки, очевидно, походить від імені бога північного вітру Борея. Тобто бореїки - жителі Півночі, точніше Північного Причорномор’я. А ще північніше від них живуть гіпербореї. Тому цілком імовірно, що релігійно- філософський союз бореїків виник та сформувався на землях сучасної України. Можливо, в чомусь він нагадував піфагорейський союз. Проте сказати щось певніше з цього приводу не можна.

Із наведеного напису випливало, що бореїки ототожнювали Аполлона із сонцем, яке, в свою чергу, визначало існування впорядкованого світу (космосу). Космос дарував світло, яке було джерелом життя на землі. А життя, з їхньої точки зору, і є Аполлоном. Отже, це божество виступало як початок і кінець.

У даному випадку маємо справу не лише з релігійною монотеїстичною тенденцією, а й з поглядами, які перегукуються з більш пізніми ідеями неоплатонізму. Так, відомий християнський неоплатонік Псевдо-Діонісій Ареопагіт (У-VI ст. н. е. ) розглядав світ як еманацію, сходження світла від Бога, яке в кінцевому рахунку має завершитися поверненням до Божества. Потім ці ідеї знайшли продовження в Максима Сповідника (бл. 580-662), а також Іоанна Скота (Ерігуени). Зрештою, вони простежуються (правда, в дуже видозміненому вигляді) у філософській системі Г. Ф. В. Геґеля.

Звісно, видається дивним, що вже в 4 ст. до н. е. (а, можливо, раніше) в якійсь провінційній Ольвії існували ідейні предтечі неоплатонізму – філософського напрямку, який став панівним у часи пізнього еллінізму та вселенських соборів християн. Але, на жаль, наші уявлення про античну філософію є фрагментарними й часто міфологізованими. Вони переважно базуються на творах «метропольних» греків (наприклад, Аристотеля чи Діогена Лаертського), для яких притаманний був елліноцентризм і навіть певна зверхність у ставленні до своїх одноплемінників-провінціалів. А інтелектуальні здобутки негреків ними просто ігнорувалися. Щоб переконатися в тому, достатньо переглянути хоча б вступ до книги Діогена Лаертського «Про життя, вчення та висловлювання знаменитих філософів». Там, зокрема, читаємо наступне: «І все ж це велика помилка – приписувати варварам відкриття еллінів: адже не лише філософи, але й увесь рід людський бере початок від еллінів» [44]. Коментарі тут, як бачимо, зайві. Той самий Діоген Лаертський, розповідаючи про античних філософів, здебільшого звертає увагу на те, що відбувалося в основних культурних центрах Греції. А що робилося в провінції, як правило, ігнорувалося ним.

Тому культурні, в т. ч. й філософські, здобутки провінційних греків, не кажучи вже про представників варварських народів, опинилися поза сферою зацікавлень відомих античних філософів. Шукати в їхніх творах всебічної інформації з приводу цих здобутків не доводиться. Але, попри такі несприятливі обставини, все ж певна інформація є (хай навіть дуже фрагментарна).

Осмислення цієї інформації дає підстави зробити висновок, що в Північному Причорномор’ї в період «осьового часу» була достатньо розвинутою філософська думка. Тут представленими були такі течії, як орфізм та близьке до нього піфагорейство. При чому філософські ідеї поширювалися не лише в середовищі припонтійських греків, а й серед їхніх сусідів-«варварів». Без цього, певно, була б неможливою поява такої унікальної фігури в історії античної філософії, як скіф Анахарсіс.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconП. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор чи була філософія в україні?
Окремий розділ у роботі К. Ганкевич присвятив філософії українській. Таким чином, уперше постало питання про українську філософію...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Шеремет Л. П. доктор філософських наук, професор кафедри суспільних наук Білоцерківського інституту економіки та управління вмуроЛ...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІмені тараса шевченка
В., кандидат філософських наук, професор Бугров В. А., кандидат філософських наук, доцент Бобошко Н. М, кандидат філософських наук,...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІмені тараса шевченка
В., кандидат філософських наук, професор Бугров В. А., кандидат філософських наук, доцент Бобошко Н. М, кандидат філософських наук,...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconАнатолій Іваницький
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconАнатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник Тернопіль Видавництво «Підручники І посібники»
Рецензенти: В. В. Ільїн, доктор філософських наук, професор кафедри економічної теорії Київського національного університету імені...
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconІ-19 Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії / Ана­толій Іваницький. Вінниця : Нова Книга, 2014. 356 с. іл., фото
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconТема розвиток освіти та науки на українських землях
Розділ духовне життя в українських землях наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ століття
П. М. Кралюк, доктор філософських наук, професор філософська думка на українських землях iconНавчальний посібник для вищих та середніх спеціальних навчальних закладів
Рецензенти: Німчук bjb., доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент hah україни; Козачук Г. О., кандидат філологічних...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка