Павленко Марина «Русалонька із 7 – В. В тенетах лабіринту»



Сторінка6/16
Дата конвертації22.04.2017
Розмір2.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


Поки дівчата заглядали до малого, Софійка впевнено вихопила в Люби Ростика. Зараз наїмося каш...

Чи взяла якось незграбно, чи братик сам вивернувся, але якось звалився на диван, а звідти, перекотившись, гепнувся на підлогу...

Аж похолола: не так від тривоги за брата (падав останнім часом постійно), як від сорому за непрофесійність, іще й при свідках. Та й ревиська зараз буде — перетинки потріскають!

Зависла напружена тиша: як учора після падіння сервізу.

Але, поки Ростик дивився на публіку й підбирав тональність, у якій заревіти, всюдисуща Надька промовила:

— ... А яєчко впало й покотилось!..

— Кокотився! — повторив малюк. Був трохи збентежений, що йому перебили плакання.

— Ростик упав і кокотився! — пожартувала Любка.

— Софійка бігла, кашкою зачепила, а Ростик упав і покотився! — добавила й Вірка.

Всі аж загойдались од чергової порції реготу.

— Ой, рятуйте, я зараз впаду! — хапалась за живіт Надька.

— І буде: «Надька впала й кокотилась!» — скоренько віддячилась Софійка.

— Аби не щось інше! — хихотіла дотепниця Вірка. — Бо Ростик у памперсі, а наша Надя...



Чергова хвиля реготу змусила засміятись уже й Софійку.

Хихотіння вляглося. Кожен займався своїм, як раптом...

— Стривайте, тут хтось... Хтось наче добирається знизу! — насторожилась Люба.

— Ану тихо!

Шкряб! Шкря-а-аб!.. Хрусь-хрусь-хрусь... Навіть кицька, яка досі куняла собі в кутку, подалі від людей, підвела свою чорно-білу мордочку, нашорошила вушка. А вона завждипершою відчуває всяку нечисть!

— Ай! — заверещали сестри.

— Ага, давайте ще малих мені поперелякуйте! — гарикнула Софія. — Прислухаймось краще, звідки чекати сюрпризів і хто то може бути!

Але під диваном уже залягла стерильна тиша.

— Може, здалося? — знизала плечима Надя.



Всім одночасно? Утім, щоб не сіяти паніки, Софійка погодилась:

— Може, й так! Гайда, Надю, дочитуй казку, а Ростив буде слухати і їсти!

— Надя — казку, Ростик — кашку! — ні, Вірка сьогодні — вершина гумору! Мабуть, у Сашка вдалась!

Усі, крім Чорнобілки, яка пряла вушками й дослухалась, розвеселилися знов.

— О, дайте мені Сергійка! Бо в мене руки порожні! — закомандувала Надька.

— Ой, а він... заснув! — кинулась до свого підопічного Вірка.

— Від радості, що йому нарешті дали спокій! — усміхнулась Софійка, зазирнувши в кошика й укривши дитину ковдрочкою.



Усі знов засміялись: але тихенько, щоб не розбудити малого.

Зрештою, така пристойна компанія — не дуже й погано!

20. ВСЕ ясно

Спасибі, що доглянула Сергійка — у свій вихідний ще й у таких клопотах!



Це Пустельник прийшов по синочка. Розуміє, що Софійці, крім небожа, довелось бавити ще рідного брата і трьох близнючок.

— Та, пусте! — Софійка скромно зашарілась і так само скромно промовчала, що до Сергійка сьогодні підійшла тільки раз, коли вкривала його. Вона і з Ростиком мала справу тільки тоді, як його перекинула і як годувала кашкою. Все інше було завдяки її вмілому дистанційному керуванню. Такими чудовими няньками.

— А це тобі маленька нагорода! Наставляй долоню! — понишпоривши в кишенях, дядько Сергій поклав їй у жменю...

Утім, яка різниця, що саме він поклав! Важливо, як ніжно він торкнувся її руки своєю — ах, такою красивою, такою мужньою... трохи теж шкарубкою... Як у Сашка, але — ку-у-уди тому Сашкові!.. Доторк тривав якусь секунду, але яку секунду!.. За ту секунду Софійка встигла померти, воскреснути і знов зомліти! Від щастя, від блаженства, від — ах!..

Коли розплющила очі, Пустельник уже завантажи-ся кошиком з Кавунятком і рихтувався ступити за поріг:

— Знайшли ще одну коло замку, — пояснив.



На долоні лежала старовинна монета.

— Але ж.. — не одразу викресала звук із отерплого рота, — Ви ж... У музей хотіли...

— Музей музеєм, але щось же й тобі хай буде на згадку! Хто-хто, а ти заслужила: першовідкривач!

— Д... дякую...

— Це тобі дякую! Ну все, побігли, може, десь і мамуся наша додому приб’ється!

Згадка про Сніжану вперше неприємно кольнула, однак прохолодна монета (ні, тепла від його руки! Просто-таки гаряча!) повернула до тями.

За дядьком Сергієм давно зачинилися двері, у вітальні Вірка, Надька і Любка активно воювали за Рос-тика, а Софійка, завмерши, дивилася на розпростерту долоню.

Який він!.. А як він... «Ти заслужила»!.. Ні, краще отак: «Хто-хто, а — ти!..» — далі можна нічого й не казати...    

Мобільний! Мобільний дзвонить!



Не зразу второпала, що з вітальні її гукають.

«Сашко» — прочитала на екранчику, і всю аж пересмикнуло від досади. Ну до чого тут зараз Сашко? Та... Та як він сміє дзвонити в такий момент? Та хто він такий для неї?

І взагалі вона ще на нього сердита за ту картоплю! «Хто жаліє, той не лю-у-убить!..» Перепрошувати надумав? А вона не потребує його перепрошувань! Софійка різко відімкнула телефона. Ні, краще зовсім відключить, бо ж не спиниться... От-так. Усе!

Ух, вийти на балкон, прохолонути.

Весна дихнула Софійці в обличчя ароматом квітучого саду й оркестром комашні, птаства та жаб’ячого хору з-під Олексівського болота.

Все ясно. Вона кохає Пустельника. Це так немудро, так з її боку нечесно: закохатися в чужого чоловіка. Гірше — у тітоньчиного! З яким сама її, можна сказати, колись... А якби вона, Софійка, вже тоді була старшечка, ось бодай як нині, то, може, він би... Боже, яка ганьба — такі думки! Дожилася! Та й узагалі, яка, виявляється, вона, Софійка,моральна потвора: то вона кохала Кулаківського, то — так-так, це правда — була небайдужа до Іваненка, то — бодай не згадувати — щось почувала до Сашка... І це ж вона ще не перелічувала своїх закоханостей із початкових класів і дитсадка!.. Баламут — здається, так називають у бабусиному Половинчику парубків, які клеяться до кількох дівчат одночасно. Але ні, Софійка не баламутка: її кохання щире й глибоке! Може, всі попередні — то була тільки підготовка до цього, справжнього... Бо куди їм усім, навіть разом узятим, до нього, до красеня Сергія!!! Нігтя його не варті! Господи, та про що ж вона думає? Та як вона сміє?! Сніжана до неї — як до рідної, а вона... З іншого боку, чи ж вона має недобрі плани? Та в неї жодної темної думки! Вона просто безнадійно і вічно, таємно від усіх, від нього й від себе самої кохатиме цього прекрасного чоловіка, і це — тільки її право, її любов, її біль!

На долоню з монетою капнула гаряча сльоза. Софійка піднесла Сергіїв дарунок до вуст і поцілувала. Потім, наче власне страждання, стиснула коштовний гостинець у кулаці, втерла сльози й мужньо повернулась до кімнати.

21. ХАЗЯЙЧИНА ТІНЬ

Хоч сьогодні батьки дали закріпаченій Софійці повну свободу. Тільки що з тією свободою робити, коли неділя? Пришвендяла до музею, а там працюють лиш оглядові зали, в архіві ж — вихідний.

Гаразд, прийду завтра... — похмуро сказала Софійка.



І в понеділок, до твого відома, теж вихідний! — чемно, але не надто привітно уточнила Елеонора Се¬мені вна. — А тобі нащо? Дітей до роботи з архівом од¬нак не допустять!

— Мені... Мені Хазяйка звеліла!

— Хазя-а-а-айка? — побіліла музейниця. — Що ти маєш на увазі?

— Не що, а кого. Оту сиву бабусю, що ви її звете Ха¬зяйкою.



Леле! Це ж отак узяти й повивалювати всі «козирі» водночас! А чим же вона «критиме» у вівторок, якщо справді до діла дійде?

— Звідки ти знаєш Хазяйку? — Елеонора так зблід¬ла, що Софійка була готова бігти по склянку води.

— Та не те що знаю... Вона мені... уві сні прийшла! — Софійка збагнула, як безглуздо звучить це пояснення. Проте, на диво, музейниця поставилась до почутого дуже серйозно:

— Миколаївно, ви чули? — тремтячим голосом гукнула завідувачка жіночці, що, кутаючись у пухову хустку, сиділа в темному кутку зали — відвідувачів саме не було, тож електрики не вмикали.

— Проти чого б це? — прорипіла Миколаївна. — Востаннє вона снилась сторожеві Петровичу. Сімнадцять років тому, перед тим, як ото труби прорвало й весь перший поверх затопило!

— Оце ж і я кажу: не на добре це, ох, не на добре! А в чому вбрана була?

— В чорному. А сама вся — сива.

— О, о! — проскрипіла Миколаївна голосом, так само зі скрипом підвелася зі свого стільця в кутку й поспіхом прискрипіла чобітками-рипами ближче до компанії. Це була та сама похмура наглядачка, яка чергувала й тоді, в день екскурсії 7-В. — Так само чор¬ного вона мені явилась раз увечері біля каміна! Коли я після всіх виходила, музей замикувала! І покойна Яв- тухівна — пам’ятаєте? — як по коридорах її тінь бачи-ла, то теж усе в чорному та в чорному!

— Миколаївно! — багатозначно обірвала працівни¬цю завідувачка.

— Ой, вибачайте! Я ж подумала, що раз ця дівчинка вже бачила Хазяйку, то їй можна...

— Кхм! — так само багатозначно кахикнула Елео¬нора, і Миколаївна уже без рипу, тихо й винувато по-тюпала на своє місце.

Проте Елеонора тут же й виправилась:

— Пробач, у нас, музейників, просто є такий непи¬саний закон: про Хазяйку зайвий раз не говорити. І сторонні про неї ніколи нічого не знали, це була наша таємниця, так би мовити... Якось ми наче самі відчува¬ємо, що так треба... І тобі не раджу про це розказувати. І що... як там тебе? Софія? І що, Софіє, вона тобі уві сні казала?



Ну, тут уже Софійка буде обачнішою і скаже тільки частинку:

— Попросила, щоб почитала її архів!

— Ну, від архіву її ще у війну мало що залишилось, але, якщо просила... З вівторка приходь! — Елеонора Семенівна дивилась на Софійку вже навіть шаноб¬ливо.І цим треба скористатись:

— А хто вона така, що всі її слухають?

— Як хто? Хазяйка! Ну, тобто Вікторія Щербанів- ська — колишня власниця цього будинку! — Елеонора обвела поглядом розкішні арочні двері й вікна: будиноквражав.

І цього дворища, і он того будинку навпроти, і отого саду, де теперички банк! — не втрималась із кутка Миколаївна.

— Непогано влаштувалась! — намагалась розворушити балачку Софійка.

— Особливо після революції, коли з цього будинку їх виселено, чоловіка розстріляно, а вона ще якийсь час числилася тут директоркою, а потім десь у злиднях і вмерла.

Он чому цвілі сухарики і чаї з вишневих прутиків!

— А сервіз? Сервіз якийсь од неї зостався? — згадала чашку зі сну.

— Де там! Весь посуд в громадянську війну розтягли! — похитала головою завідувачка. — Він експонатом не вважався, то хто там його стеріг! А коли що й зосталося, то в наступні роки, у війну розтринькалось...

— А вона може мати якесь відношення до художника Мокренка? — Софійка знову бовкнула зайве, нагадавши украдені картини. Але слово не горобець: вилетить — не впіймаєш.

— Має, чого ж не має? — мужньо проковтнула ненавмисну шпильку завідувачка. — Вона-бо музей і створила, разом із чоловіком. І картинну галерею: більшість її картин досі в експозиції. Ну, крім «Удома», звісно...

— І тих соцреалістичних, які пропали, — не втрималась Софійка.

— Ті, що пропали, — ущипливо зауважила жінка, — з'явились значно пізніше Щербанівських, уже по війні! Щось привезли зі столичних фондів, деякі особисто подаровані, дещо ми самі й купили! Ти, Софіє, іще чогось хотіла? Якщо ні, то до вівторка! Поки я взагалі не передумала тебе в архів пускати.

Добре-добре, як скажете, Елеонорочко Семенівно! — кинулась до виходу Софійка. — Отже, до вівторка, до вівторочка!



22. Черняхівські пристрасті

Так, сьогодні вже хоч дещо вияснилось! Добре, що назустріч нікого: ні Пустельника, ні дядька Сергія... Тобто ні Сашка. Бо важко буде втриматись, аби йому... їм нічого нерозповісти.

Тепер ще шукнути що-небудь у тому чудодійному інтернеті... Для початку, правда, непогано б знайти сам інтернет...

— Привіт, Софійко! Що поробляєш, куди спішиш? — іззаду її якраз обганяв... Дмитро Іваненко!

— Привіт! Та от... В інтернеті треба дещо...

— У мене?



Ото ж бо й скажи, хіба не доля?!

— Можна у тебе...

— Гаразд, тільки не зараз!

— І в тебе клава здохла? — єхидненько усміхнулась і вже рушила гордо йти далі.

— Ні, в мене ніхто не здох, просто ми з татом зараз... Пригадуєш, я тобі розказував про розкопки? Так от, поки погода і поки ще не все позаростало травою, ми вирішили з’їздити в одне місце, на стоянку древніх черняхівців. Тато мій там колись цікавого глека знайшов. Тобто, цікавого вже тим, що майже цілий. Тоді його взяти не мав куди, та й не цінилися ще вони так, як нині. Тільки прикопав, а тепер вирішив за ним вернутись, заодно іде, може, щось... До речі, а хочеш з нами?

Чи Софійка хоче? Та вона про це все життя мріяла!

— Єсть! А коли?

— Таж зараз, у цю хвилину! Тато десь уже з двору виїздить, мене по батарейки до фотоапарата послав! і І вбрана ти якраз підходяще: джинси, кросівки! їдеш?

— Звісно, тільки додому дзенькну!



Поки повідомляла мамі, непомітно роззиралась: от якби їх з Іваненком зараз побачила Завадчучка!

— А ось і тато!



Ні, таки добре, що її нема: авто простеньке, зовсім не з Ірчиними замашками. Жигулі чи як... оте, що Кулаківський копійкою називає. Софійці, звісно, й це добре. Аби на розкопки!

За кермом опецькуватий чоловічок, Дмитро-старший. Чуб сивуватий, окуляри. Очі сірі, а не чорні, яку Дмитрика: видно, син більше вдався у маму.

— Тату, це Софійка, вона з нами хоче!

— А-а-а, це та, що колись у тебе апарата позичала? — привітно блиснули окуляри з машинного вікна.

— Та, то була Росавка, вона вже ж виїхала! — знітився Дмитрик. — Це Софійка, сидимо за одною партою.

— Ну гаразд-гаразд, просто бачу, що теж красуня! Навіть ще краща! — тепер дядько Дмитро кинув у жар і Софійку. — Завалюйте в салон, раз надумали! Умощуйтесь зручно, бо їхати довгенько: не тільки в сусідній район, а й у іншу область!

Софійці саме такого й треба. Щоб ніяких проблем! їдеш собі — милуєшся, їдеш — милуєшся! Така навкруг вона, ця весна, ця земля гарна, що подих забиває, сльози виступають! Усе таке веселе й сумне, беззахисне і вічне водночас, як... Як її кохання до Пустельника!

— Ого, як усе змінилось, поки я тут не бував, — бубонів собі під ніс дядько Дмитро, коли вже наближались до мети. — Те повирубували, те позаростало... Чи й упізнаю той камінь, під яким глека сховав?

— Скажіть, а на Куріньку ще ґрунтівки не заорали? Проїду своєю тарадайкою? — пригальмував біля селянина з мішком.

— Проїдеш! — насуплено прикинув чоловік.

— Дякую! — завів двигуна Іваненко. — Може, вам по дорозі, то сідайте, підвезу!

— Не, Боже збав! — ще більше насупився подорожній. — А самому тобі чого туди?

— Та... Діло є... — зам’явся водій. Не розказувати ж про глека!

— Хіба що діло! — рушив собі далі селянин. — Без діла туди краще не потикатись!

— Чого? — здивувався Дмитро-старший.

— Панське воно теперки! Простим людям зась! Останні слова уже потонули в дирчанні жигулів.

— Жартівник та й годі! — гмикнув до Софійки і Дмитрика тато. — Панщини боїться! Ще б згадав про царя Тимка, як була земля тонка! Або про черняхівських вождів!

Ліс був геть не схожий на панський. Звичайнісінькі хащі, тобто ні — непролазні хащі! Дмитро-старший навіть апарата свого — для розшуку металевих деталей — не розпаковував із торбинки: в кущах не скористаєшся! Узяв тільки маленьку саперну лопатку.

Там, трохи нижче, в пологому яру, за словами Дмитра-старшого, була колись річка. Біля неї — селище древніх людей.

Добре, що акація листя не розпустила, бо тут узагалі було б як уночі! — задирав голову Дмитрии. Але Софійку акація турбувала найменше. Вона ходила по тисячолітнійземлі!



Ішли майже поповзом, аби не зачепитись головами за колючі кущі. Та й усе одно треба було дивитися вниз: то тут, то там між травичкою з землі визирали черепки.

— Дві паралельні риски — ознака черняхівської доби! — показав узор на одному черепкові Дмитриків тато. — Черняхівці ще славились чорною глиною. Оці грубі, обрізані зверху ножем черепки — для печі. Ці тонкі, гладенькі —для посуду, який подавався на стіл!



Софійка вже повні кишені й повну пазуху назбирала: і тих, що для печі, і тих, що для столу!

— А це — шматки обмазки!



І шматок обмазки взяла!

— А ось — плаский камінь, тут вони....



Ех, жаль, важкуватий! Тепер Софійка розуміла Дми-трикового тата, що той колись не мав куди взяти глека. Якби хоч якийсь мотузочок, щоб тягти його на прив’язі слідом!..

— А в цьому місці я знайшов прясельце: розмальоване п’ятикутничками з різною кількістю крапочок усередині! — відхекувався біля стовбура Дмитро-старший. — Календар їхній був, чи що... Десь недалеко звідси й глек мій прикопаний...



Дядько Дмитро поліз у шалину, але через якийсь час вернувся з новиною:

— Глека й близько нема! Хтось викопав! Ще й добре копав: усе череп’я на купу скидав, чогось серйозного шукав! Навіть ми, чорні археологи, акуратніше ставимось до кожної дрібнички!

— А чого ж тут ще могли шукати? — цікавиться Дмитрик.

— Мало чого, це ж епоха бронзи! Оті защібки, що в нас удома є, ота прикраса для волосся — то ж я на черняхівських поселеннях знайшов. Правда, не тут, а на отому полі біля Вишнополя, де ми по озимині ходили!

— Дядьку Дмитре, а правоохоронців не боїтесь? — якомога чемніше спитала Софійка.

— Ох, дитино! — протер спітнілі скельця окулярів дядько Дмитро. — Та в нас найвищі посадові особи відверто колекціонують археологічні артефакти, навіть заводять приватні музейчики! І, звісно ж, чудово знають, що ці артефакти — ніяк не з державних розкопок!.. Якщо вже судити, то, сама розумієш, не з мене починаючи...



Софійка і Дмитрик тільки дружно зітхнули. Потім знову рушили хащами.

— І осьде копали! — спинилась проти свіжої ями, над якою височіла зневажливо скидана купа черепків.

— Ого! Бачу, тут уже й без нас гарно попрацювали! — розвів руками дорослий Іваненко. — Гляньте, ось було ж цілих півмиски — ні, хтось її вже тепер на шматки розтрощив!

На подібні ями натрапляли весь час, поки ходили лісом. Але Софійка щаслива: завантажилась скарбами — ледве повзе!

— Помогти? — питає співчутливо Дмитрик. У нього знахідок трохи менше, він підбирає не все підряд.

— Дякую, — Софійка, хоч і не дуже охоче, перекидала в кишені його куртки частину своїх коштовностей.

Рушили до машини.

23. КРИМІНАЛЬНІ ПРИСТРАСТІ

Назад їхали в доброму гуморі: хай і не знайшов Дмитро-старший того, що шукав, хай і розчарувався, але тішився, що цієї весни вперше нарешті вирвався на природу. Дмитрик теж сяяв чорними щасливими очима. Про Софійку й говорити нічого.

Раптом заверещали сирени, і ззаду їхню копійку обігнав здоровенний чорний джип. Обігнав і перегородив дорогу (їхали тією ж ґрунтівкою):

— Стоя-а-ать! — загрозливо опустилось затемнене скло.



Жигулі вже й так зупинились, не йти ж на таран.

— По якому праву тут їздите? — спитали з машини пара затемнених окулярів і... дуло пістолета!

— А що, заборонено? — Іваненко здивувався.

— Разрешеніє імеєтся, питаю? — вийшов здоровань у камуфляжі.



От і заарештують їх за чорну археологію! Таки ж держава є держава, і закон є закон! їй, Софійці, перепаде найдовший термін — мов квочка, нашорошилась над своїм раптовим, нечесно нажитим багатством.

— Який дозвіл, люди добрі? Технічний паспорт, права на водіння, чого вам ще треба?

— Ми не мінти, щоб твої документи перевіряти! — помахав пістолетом здоровань.

— А хто, перепрошую? — допитувався дядько Дмитро.

— Ми — хто нада! Охрана! Стережемо хазяїнів ліс. Понятно?

О! То зіткнулася з Хазяйкою, а це якийсь Хазяїн: чи не забагато, як на один день?

— А хазяїн, перепрошую, чого?

— Хозяїн жизні, ідіот!

— Вибачте, я Вас не обзиваю, то й мене не треба. І в чому наша проблема?

— Заїхав на чуже, от в чому твоя проблема! Частна територія, мужичок, пойняв?

— Ніде не бачив знака, що в’їзд заборонено! — захищався нещасний водій Іваненко. — Нічого не порушував. їдемо з сином і його товаришкою! Додому їдемо!

— Ти ще й петушитись, — далі йшли слова, які у фільмах заміняють піканням, — ще й виступати? Мовчи та диш і кажи спасибі, що дихати дають! — дуло пістолетавсунулось у віконце до Іваненкової шиї.

— Зараз тебе тут із твоїм сином і його товаришкою зариєм — і ні один мент не знайде!



Ой! Як для правосуддя, трохи різкувато! Софійка з Дмитриком сиділи, як миші під віником. Тільки серця, чи, може, знайдені черепки (чи вже — черепки від сердець?) — ворушились і погупували в такт.

Як там і що було далі, розуміли кепсько. Принаймні матюки, що летіли з гевалової пащі та з-за темного скла, Кулаківському і не снились!

Коли копійка, ледве розбираючи дорогу, на всіх парах летіла в бік далекого села, ззаду гримнуло кілька пострілів. Щось дзенькнуло по верху автівки, тато крикнув «Пригніться!», хоч і Дмитро, й Софійка без того аж поприлипали до старенького полатаного сидіння. Раз у раз підлітаючи мало не під стелю на горбах і вибоїнах.

Здається, «охрана» після зепевнень Іваненка-старшого більше не потикатись на їхню «частную» територію, «милостиво» запропонували йому тікати. Мовляв, якщо втече, якщо вхитриться вивести машину із-під куль (вони казали: «спасти свій зад»), то ще трохи поживе.

Але це второпали, коли вже їхали по рівній трасі, асфальтом. Зовсім не своєю дорогою: тікати-бо Іваненковій машині дозволили в протилежний бік. Але й за те, як мовиться, спасибі.

— Не підкажете, чия оця вся земля? — вимученим голосом запитав Дмитриків тато жінку, що їхала на велосипеді з підв’язаною до рами сапою.

— Депутата Вербовського!

Щоб вернутись додому, робили добрячий гак.

— Чия земля? — мов зіпсований диск, питав час від часу Дмитро-старший поодиноких місцевих жителів, які траплялись дорогою.

— Депутата Вербовського! — в один голос відповідали.

«Чия земля? — Калитчина!» — відлунювала в Софійчиній голові шкільна п’єса «Сто тисяч» Карпенка-Карого. Тільки їй, Софійці, Калитки бодай шкода було: той господарем був. А тут... І вона ще хотіла правосуддя?..

Про навколишню красу не думалось, хоч сонце за полями заходило дуже червоно й гарно.

Тим часом Дмитриків тато, хоч і досі тремтячими руками, але вже кермував у бік Вишнополя.

На серйозніші балачки спромоглись іще десь через годину.

Пробачте, діти, що нехотячи вас наразив на такі жахіття! Це ж його прислужники там усе й перекопали! І найсумніше, що постраждали ми зовсім не за те, за що годилося б! Виявляється, правий був той селянин: не ступайте на панську землю, як жити хочете!. До Дніпра вже не підійдеш, скоро й у ліс ходу не буде не Україна — суцільна приватна територія!


Каталог: download -> version
version -> Зміст Біографія
version -> Методичні рекомендації щодо вивчення світової літератури в загальноосвітніх навчальних закладах у 2010-2011 навчальному році
version -> Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни "Історія української культури" для студентів денної форми
version -> Ведуча: Дивися, безкрайнєє, синєє небо, Стоїть над землею, неначе шатро. Воно посилає любов нескінченну І щиро дарує надію й любов ведуча
version -> Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе
version -> Розділ І. Лексичне значення іменника лексичні групи іменників ключові питання
version -> Від особистості письменника або особистості героя літературного твору до особистості учня
version -> Здоров’я школярів багато в чому залежить від їхніх теоретичних знань І практичних навичок, які сприяють збереженню здоров’я


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Схожі:

Павленко Марина «Русалонька із 7 – В. В тенетах лабіринту» iconКонспект уроку з української літератури для 7 класу
...
Павленко Марина «Русалонька із 7 – В. В тенетах лабіринту» iconМарина Павленко. «Бабусині хустки»
Мета: ознайомити учнів з творчістю Марини Павленко; дати поняття щодо традицій І звичаїв, пов’язаними з хусткою, які існували на...
Павленко Марина «Русалонька із 7 – В. В тенетах лабіринту» iconМарина павленко миколчині історії
Якщо хлопчик надумає іти до Школи, Найда проводить його аж до воріт. І чекає за парканом, переховуючись від Прибиральниць та Завгоспа,...
Павленко Марина «Русалонька із 7 – В. В тенетах лабіринту» iconМарина Цвєтаєва (1892-1941). Огляд біографії поетеси
Марини Цвєтаєвої, вона була зачарована тим, як зсередини, з переплетення струн І оксамитових молоточків народжувалися мелодії. Пізніше,...
Павленко Марина «Русалонька із 7 – В. В тенетах лабіринту» iconГрецького “етос” – характер,норов грецького “логос” навчання
Лабораторні дослідження: виготовлення моделей та конструкцій, метод лабіринту, ширми, виховання малюків, ізольованих від певних факторів...
Павленко Марина «Русалонька із 7 – В. В тенетах лабіринту» iconМарина Іваніна Цветаєва,,Книги в червоній палітурці. Чарівний світ літератури І мистецтва у вірші
Тема: Марина Іваніна Цветаєва,,Книги в червоній палітурці”. Чарівний світ літератури І мистецтва у вірші
Павленко Марина «Русалонька із 7 – В. В тенетах лабіринту» iconМарина Іванівна Цвєтаєва (1892-1941). «Книги в червоній палітурці». Чарівний світ літератури й мистецтва у вірші М.І. Цвєтаєвої
...
Павленко Марина «Русалонька із 7 – В. В тенетах лабіринту» iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління відділ інформаційно-бібліотечного забезпечення
Юрій павленко зустрівся з 14-річною дівчинкою, яка написала листа президентові з проханням допомогти хворим на снід людям 4
Павленко Марина «Русалонька із 7 – В. В тенетах лабіринту» iconПавленко Людмила Анатоліївна, кандидат історичних наук, доцент Україна, Чернігів Славістичний доробок Євгена Рихліка
...
Павленко Марина «Русалонька із 7 – В. В тенетах лабіринту» iconПрезентація досвіду роботи Колеснікової Марини Василівни
Колеснікова Марина Василівна, вчитель географії Харківської спеціалізованої школи I-III ступенів №93 Харківської міської ради Харківської...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка