Павленко Марина «Русалонька із 7 – В. В тенетах лабіринту»



Сторінка7/16
Дата конвертації22.04.2017
Розмір2.32 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16

... Пам’ятаєш, Дмитре, як десь півроку тому я їздив до діда й баби? — озвався Іваненко ще по якомусь часі. — Вертаюсь опівночі. Польовою дорогою. Бачу: горять прожектори, працюють екскаватори — курган розкопують! Я тоді ще спинився: «Що ви робите? Де міліція? Це ж кримінальна справа!» А мені тракторист пошепки: «Як не хочеш бути закопаний в цьому кургані, то тікай! А міліцію тут на тебе таку знайдуть, що цілий вік не відмиєшся!»

— Тат, ти не розказував цього... — озвався Дмитрик.

— А чим хвалитись? Це ж воно й тоді було: «приватна територія»! А я, наївний...

— Що, і депутат цей самий?

— Цей самий чи інший — тактика і злочинних дій, і залякування однаковісінька!.. То що вже дивуватись отим довжелезним зеленим парканам, які огороджують ліс уздовж дороги на Київ! — дядько Дмитро не так розповідав дітям, як міркував уголос. — Господарі життя!.. Колись мій прадід мав ліс: то він доглядав його, прибирав, проріджував... Усі знали, що цей ліс його. Та коли щороку на Зелену неділю селяни просили дозволу набрати клечання, усім дозволяв... Словом, не так воно якось було...

Далі аж до самого Вишнополя їхали мовчки.

— Але ж просто так цього лишати не можна! — заявила Софійка, вилазячи з машини вже коло свого двору. — Це неправильно!



Частина черепків у цей патетичний момент випорснула з-під крутки й прогуркотіла на асфальт. Софійка демонстративно їх підібрала і, підтримуючи поли, урочисто завершила:

Не згодна! Наша казка має бути зі щасливим кінцем! От!



24. ЗЕЛЕНКА-СИМИРЕНКА

Добре, що батьки, захоплені археологічними артефактами, не завважили Софійчиної блідості й трему в руках: лякати і їх пережитою пригодою не хотіла б нізащо! З іншого боку, це погано, бо нема причини проситися пропустити школу. А на уроки після таких стресів аж ніяк не тягнуло.

Те, що вчора до Софійки, виявляється, аж двічі приходив Сашко, теж не втішало. Дзвонити не зважується, то бере особистим натиском? Дума, як залишив їй коробку цукерок, то уже купив прощення? Чи показав свою щедрість? Хай краще направляє свою невсипущу енергію в мирне русло: в свою каналізацію!

— Мамо, а є ще ті зелені яблука, що дідусь передав? — бодай тими лакітками скрасити дорогу до школи!

— Симиренки? Вибач, але я по одному дівчатам до школи дала, останнє Ростикові на сніданок лишила, більше нема! — винувато усміхнулась мама.

Проте Софійку вже хвилювало інше:

— Си-ми-ре-нки?! — вигукнула вона.— То й був знаменитий сорт Симиренка?

— Так. Він у Половинчику споконвіку росте, а що?

Ну, не споконвіку, бо цей сорт виведений лише на початку XX століття. Я про нього в книжці читала! Цей зелений зимостійкий сорт Лев Платонович назвав на честь свогобатька: «Ренет Платона Федоровича Симиренка»!

— Довго зберігається, не гниє, легко перевозиться! — вела далі усміхнена мама.

— ... На гілках тримається міцно, не боїться ні бурі, ні зливи! А який добрий! — хвалила Софійка.

— Коли 1960 року в Італії проводили Всесвітній конгрес, на якому більше ста спеціалістів із зав'язаними очима визначали найкращий сорт яблук, то першим у світі визнали саме ренет Симиренка. І що? Радянські газети жодним словом про це не згадали! Та й дідусь не знав би, якби завжди не намагався прочитати й почути, чого не пропускала радянська цензура!

— Але ж яблука в Україні росли?

— Росли то росли, але навіть називати їх не можна було! Перейменували цей сорт на якусь Зеленку Вуда! Утім, чого якусь? «Зеленка Вуда» — є такий іноземнийсорт, але ж куди йому до нашого ренету! Правда, народна пам’ять справжню назву тримала: в Половиннику тільки симиренками називали!

— А може, ти й про самого Симиренка щось знаєш, поки я інформації по всіх усюдах шукаю?

— Крім того, що він підприємець, цукрозаводчик, меценат і садівник, мабуть, більше нічого... Але стривай-стривай! У своєї колеги я бачила книжку... Вольвача, здається... «Л. П. Симиренко — фундатор українського промислового садівництва» — наче так називається... І щось Дмитра Чередниченка про нього ж... А ще «Українські меценати» Слабошпицького про

Терещенків, Ханенків, Чикаленків... Мусить бути й про Симиренків!

— Про Чикаленків?! Мені теж про них треба!

— Не сумніваюсь, у неї ще щось на цю тему знайдеться. Гадаю, вона охоче дасть почитати!

— Мамусю! От правда, що чуже бачим під лісом, а свого не бачим під носом! Чого я зразу до тебе не звернулась?



25. ПОВНИЙ ТРеШ-СТАЙЛ

Правда, на цьому приємності й вичерпались.

Ірка сьогодні прийшла в чомусь несусвітенному. Червона кофтина, фіолетова спідниця, рожева брошка, зелені панчішки й жовті черевики.

— В бабці на горищі знайшла чи добрі люди під церквою вбрали? — таки ж підколола Софійка.

— Що ти можеш тямити у треш-стайлі? — відрубала Ірка.

— Що ж це за стиль, що навіть губи не намазані? Помадний цех завалився?

— Ох, — Завадчучка гордо стулила бліді вуста й поблажливо пояснила: — На когось би сердилась, але ж на хворих не можна! Треш-стайл — це коли всі речі навмисне не підходять одна до одної! Повна відсутність стилю! Щось із бабусиної скрині, щось — із класики, щось із наймодніших брендів!

— Угу, а щось із новорічного маскараду. — Ні-ні, Софійка зовсім не лютує, але ж хай її буде зверху!



Утім, Ірці вже було не до неї: демонстративно війнувши пеленою фіолетової спідниці, оминула Софій-ку і вже стояла над Іваненком:

— Дімончику, не позичиш біології?

— Бери! — Дмитрии із готовністю витяг підручника.

— Дякую! Цьом-цьом! — ніби ненароком зачепивши Софійку широким рукавом червоної кофтини, Завадчучка повернулась на своє місце.

— Що, Дмитрику, знов одна книжка на двох? — Со-фійка ледве стримувала роздратування.

— Та не переймайся так! Я маю запасну! — невинно усміхнувся Іваненко й дістав з-під парти... ще одну біологію!



Під пострілами їздити — то з Софійкою, а підручники носити — то знов їй, Завадчучці! Швидко ж він забув учорашні поневіряння!

А того, як Іваненко робив контрольну і шпаргалки передавав Ірці, Софійка вже й узагалі, можна сказати, не помічала.

— ... Той Дімасик такий лапчик!..



Це вже Софійка ненароком почула під дверима роздягалки, на фізрі. Ні-ні, вона сьогодні була в спортивній формі, а повернулася за скакалкою.

— Ну да, кульна ляля повинна мати під рукою і крутелика з кубиком, і зубра з башкою! — пітвердив знайомий голос.



Ну, кульна — від англійського «круто»: ясно, що йдеться про круту дівчину. Кубик — це великий квадратний джип-мерседес, про це Софійка вчора, можна сказати, під кулями (о, то й вона — кульна чи що?) дізналась. Але зубр?

— ... Щоб не він, дівки, я б на контрольній не виїхала! — вела далі Завадчучка. — Такий слухняненький — на все для мене готовий!



А! зубр — це ж про зубрилку Дмитра!

— Ой, щастить тобі, Ірко, так щастить! І Вад, і Дімон!

— І той, що вчора п’яний приставав!

Софійка згадала, що Ірчиними слухачками там, за дверима, виступають Аська й Лізка: останнім часом на фізкультурі їх часто зводять із паралельним класом.

— Та пішов той алконавт на три клавіші! Тобі що, на нього заздрісно? — Ірка солодко позіхнула. — Ох, як це хімію пережити? Дезе не робила, нічого не вчила!

— Коли ти мала робити, як ми з тусні в «Монако» мало не серед ночі вернулись? — озвалась Лізка.

— Ой, ми, дівки, вчора класно гульнули! — підтримала Аська. — Набухались, настругались, як останні алкогони!



Про що це? Аби з’ясувати, вона трошки затримається в коридорі.

— То всьо шмарклі, а от коли та офіціантка стала дертись, що ми бичків понакидали, це було щось! — захоплювалась Ірка.



З бичками пиво пили, чи що?

— Таке робилось, що хай мене покрасять! — підтвердила Аська.



Лізка ж додала:

— А ще як ти з Вадом стала до неї виступати, думали, що без ментів звідти не вирвемось!



Софійка вже намірилась зайти, аж там, у роздягалці, загув і Вадимів голос:

— То що, дівки бахнем по п’ять крапель для дезинфекції?



Кулаківський?! Десять хвилин тому в спортзалі йому вгилив м'ячем у вухо Альбабарін, і вчитель послав нещасного у медпункт. А він он де лікується!

Не, я сьогодні пас! — чується Ірчине. — Мене ще від вчорашнього сухар мучить! Я краще іриску візьму! Блін, ви мені вже всю пачку роздерибанили! Ваде, у тебе щось лишилось?

— Останнє тільки що докурив, щоб вуха після того Алі-баби зовсім не відпали! Дівки, реально кажу вам, що того вальтонутого шнобеля я точно замокрушу, так він мене дістав!

— Ой, це ти зараз такий діловий, а побачиш його — і зразу в штани кладеш! — пирснула Аська.

— Я кладу? — обурився Кулаківський. — Та я, коли хочеш знати, як найму бригаду, то враз од мене відсохне!

— Та пошліть ви того Альба-барана на три клавіші! — втрутилась Ірка.

— О, це ти точно сказала, барана! — догідливо зареготала компанія.

— З такої радості в мене одна іриска завалялась! — потішила Лізка. — Якраз по одній затяжці!

— Налітай!

— Тепер мені...

— ... Дезиком бризніть, бо як зайдуть...

Софійці раптом перехотілося брати скакалку, і вона хутенько чкурнула назад у спортзал. Іриски? Отже, тепер цигарки так називаються?

За відсутність скакалки вчитель присудив їй п’ятдесят присідань.

Вдих — видих, вди-и-их — ви-и-и-дих!..

26. знов НА ПОШТОВУ

— А як той Альбабарін нашого Кулаківського знов умазав, га?



Це була найбільш годяща фраза для того, щоб відновити стосунки з Лесею.

— Ти теж бачила? — Радзивілка, видно, тільки того й чекала.

— Я навіть чула, яку роздягалці свята трійця — Ірка, Аська і Лізка — його боляще вухо зализували! — Софійка трохи перебільшила, але дещо й замовчала.

У Лесі від щастя аж окуляри спітніли, але, своїм звичаєм, вона зразу перейшла на теми серйозніші:

— Я вже кілька днів економлю на шкільних обідах, назбирала трохи грошенят... Знаєш, тепер зможемо купити йому не тільки хліба, але й молока чи навіть якоїсь ковбаски...



Ні, це вам не прямолінійна Ві-ку-ку, яка просто і щедро ділиться своїми проблемами, це якийсь математичний ребус!

— Ти про кого? — витріщилась Софійка.

— Я? Кваша!

— Наша? Ти про що?

— Про Квашу Григорія Борисовича!

А-а-а! Замість узяти вихлюпнути подрузі всю правду про своє, мабуть же, палке й нещасливе і, мабуть же, кохання до Альбабаріна, Леська перемкнулась на порятунок убогого пенсіонера! Утім, Софійка й сама... так, звісно, вона вже й сама хотіла пропонувати Радзивілці відвідати дивака з Поштової вулиці! Правда, про гроші вона не подумала... Зате має дві гривні, які з радістю пожертвує на булочку для сердешного Кваші!

Дід зустрів хоч і насторожено, але привітніше. Побачивши пакет із харчами, зрадів і спрагло вхопив гостинця вільною рукою: другою мусив спиратись на одвірок, бо забувся палицю:

— Спасибі ж вам, дівчатонька! Ви просто рятуєте мене від голодної смерті!

— Їжте на здоров'я, до побачення!

Ще чого! Леська вже збирається йти геть? Софійка цього не допустить!

— Може, вам ще й води внести? — вихоплюється.

— А чого ж, можна!

Води на підгнилому ослінчику стояло більше як піввідра, але Софійка рішуче подала його Лесі:

— Будь ласка, цю вилий і внеси дідусеві свіженької! Поки Радзивілка переймається благодійністю, Софійка мусить бодай щось вивідати!



Оскільки темні голі стіни ніяких відкриттів не віщують, доведеться проявити фантазію:

— Розкажіть що-небудь про характер Юлія Мокренка!

— Га? Та як може жити чоловік, який усе життя віддав іншим? Усе людям та людям, а сам ні оженитись не вспів, ні щастя спізнати...

Отже, Мокренко так і не одружився!..

— Але ж ота дівчина, що на картині «Русалонька»: може, він любив її? Може, то була його наречена?

— Була то була, проте глянула на бідність, на ці нестатки — втекла зразу!

Не сподобався будиночок з білими колонами?

— Певно, сама з багацької родини?

Га? О, та там і не підступитись! Батьки її в рибгоспі на розплідниках робили: там, де Олексівське болото, ставки хороші були. То вже рибки мали, скільки душі заманеться!

«Русалонька», яка виростала на рибі — що ж, логічно...

На підтвердження цієї думки хлюпнула вода: Леся занесла повне відро й мовчки поставила на ослінчик. Тільки б не перервала розмови!

— А її прізвище як було?

— Хіба я вже згадаю? Пам’ятаю, що Люся звалась. Отже, Люся! Русалка Люся, яка шанувала багатство більше, ніж кохання... Це вже щось!

— Сюди заміж не захтіла, потім так ні за кого й не вийшла! — Григорій Борисович не втримався й тремтячою висохлою жменею відламав шматок хліба. — У махінації влізла, навіть одну з батьківських квартир за борги продала! Зараз мало не бомжує!



Досі жива? Це ж треба — така удача! їй же ж, мабуть, давно за сто!

— Сюди просилась, уже б і рада вернутись, але нащо тепер мені лишній рот? — вставними щелепами пережовував скибку дідок.

— Стривайте-стривайте, а до чого тут ви? — труснула пишною гривою Софійка.

— Га?

— Ви тут до чого, питаю?!

— Ай правда, що ні до чого: тій скупердяйці тільки хата моя в голові! І це ж вона ще не знає, що я й другу половину цеї хати продав! Сусідам оно, за стінкою!



Леська пирснула сміхом, а Софійка пошукала поглядом ослінчика і швиденько на нього приземлилась. То це дід Кваша про себе розпинається? Побалакала називається! Дурна з глухим! Про те, як Химині кури сирі яйця несуть!

— Я ж вас про Мокренкову дружину питала! — не здається дівчинка, репетуючи дідові у саме вухо.

— А що Мокренкова? Звідки я знаю Мокренкову? — закліпав бляклими очицями. — Була в нього якась ще до заслання! А як його забрали, ну, давно, ще двадцять сьомого року, мене й на світі ще не було... Так-от: як його забрали, то й вона десь пропала! Коли через тридцять год вернувся він у Вишнопіль, шукав її, писав кудись — усе дурно... Через неї більше й не женився!

— А як її звали? А фотографій з неї нема?!

— Га? Ні, нема! І Люсьчиних нема! Не фотографувались ми з нею... Та й нащо, як вона така потвора! Думала, як батьки в рибгоспі, то й всі парубки її! Думала, як...

Леся та Софія знуджено перезирнулись: почалось!

Після затяжного опису Люсьчиної противної натури Кваша пильніше глянув на дівчат і раптом заявив:

— Тільки й толку з тої Люськи було б, що грубку мені помастила б! О, а ти, як тебе, Софія? Ти, Софіє, бачу, проворніща, то чи не побілиш мені груби?



Радзивілка знов пирснула сміхом, а Софійка розгублено залупала очима. Орудувати щіткою ніколи в житті не доводилось! Хіба давним-давно в Половиннику бачила, як бабуся Ліна чорнила смолою підмурок своєї хати.

— Ну... Я не знаю... Взагалі-то...

— Я зразу побачив, що ви добрі діти! Де це моє вапно? А, в комірчині!

— Е-е-е... Але... — Софійка поглядом шукала підтримки в однокласниці, але та інтелектуалка тільки відверталась до тьмяного вікна і стримувала сміх.

— Де це мій костур? Зараз, візьму третю ногу, принесу щітку й вапно! Ще б розколини позаліплювати, але що ж, як ні глини, ні піску...

Софійка зацьковано глипала то на облущену й задимлену грубку, то на вхідні двері, які тепер могли б стати їм вихідними.

— Осьо, — Григорій Кваша виповз із комірки, — трохи присохло, ти до нього водички, і кописткою його, кописткою перемішай!



Розгублено позираючи на Лесю, хлюпнула води, взялась колотити сухі грудомахи дерев’яною сплюснутою дощечкою, чи пак кописткою (Ві-ку-ку в Леськовичах точно такою свиням вимішує).

— Так, а де ж це щітка? — нипав по кімнаті господар. — Була в комірчині, тепер щезла кудись...

— А оно ж вона, в коморі і є! — втрутилась Леся, яка сиділа якраз навпроти відхилених у комірчину дверей. Метнулась туди й дістала звідкись ізгори обстрапаного віхтя: — Вона?

— Е, то стара, я нової шукаю! А, тамо, під шафою, достань. Бери, бери й ти, як там тебе? Теж Люся? А-а-а, Леся! У дві руки — скоріще побілите!



... Забризкані й утомлені вертались додому.

— Оце вляпались так вляпались! — нарікала Софійка. Опустилась нижче від Сашка з його трубами!..

— А ще уроки робити! Вчителька звеліла до завтра німецький текст перекласти! — зітхала Радзивілка.

— І голови помити! Сподіваюсь, вапно шампунем відмивається?

— Ну, скельця окулярів мусять відтертися!

— Правду мовлять, що цікавій Варварі носа одірвали!

— Ох, не кажи!

Саме наблизились до перехрестя, де їхні шляхи розходились.

— До речі, про цікавих варвар, — почухала потилицю Леся, щось пригадуючи. — Я там, здається... Та точно! В комірчині, коли ото щітку брала, я на полиці салатбачила! З креветками!

— Що-о-о?

— Сама тепер не вірю, але ж бачила! — задумано розправляла поцятковане вапном волосся Радзивілка, — І баночка з грибами... Ні, з оливками... Зеленими...

— Оли-и-ивками? Ти впевнена?

— І бляшанка з чорною ікрою! Навіть дві!.. Воно ж мені не приснилось...



От тобі й убогий пенсіонер!..

«Здається, ми вляпались не тільки у вапно, а й у якусь підозрілу історію», — подумала, але не сказала вголос. Нащо тривожити Лесю?

Що подумала в цей час Леся, невідомо: вона теж промовчала.

27. НЕБЕЗПЧЕНА ГРА,

Пустельник з’явився без попередження.

Софійка марно бігала по хаті, панічно приводячи до ладу повапновану зачіску, бо дядько Сергій прийшов не для того, щоб зайвий раз побачити родичку (а може, якраз?). Був чимось дуже схвильований.

Як завжди, н хаті саме гостювала баба Валя, і всі терпляче пили з нею чай. Ну, і з її пундиками також, але зараз було трохи не до того... Втім, усі чемно всміхались, розпитували про життя, про звички її чоловіка, про Фантикове здоров'я.

Нарешті баба розцілувалась із Рости ком та Чорно-білкою і пішла.

Тепер ще перечекати, поки Вірка, Любка й Надька доборються за право присипляти Ростика, а потім — коли самі вкладуться.

Пустельник міряє кухню нервовими кроками. Софійка сидить у темному кутку, заховавши в тінь від торшера немиту голову і зморшкуватого лоба.

Як він змахує пасмо з чола, як недбало закладає його за вухо! А очі! Упірнути в них, утопися, ніколи не виринати!.. Гарний, як бог! Куди зараз дивляться ті очі, невже геть зовсім не хочуть поглянути в бік торшера... Ні! Як вона сміє таке припускати? Такий майже родич (як-не-як, чоловік рідної тітки) і такий — навіки недосяжний... Навіщо доля покарала її цим раптовим несамовитим коханням?!

— Все, ми готові тебе слухати! — повідривалися від справ тато й мама.

— Та не переживайте ви так! Це я аж занадто вас ізбаламутив, просто, розумієте, у мені все аж кипить, а висловитись нема кому. Сніжана ж так нічого й не знає.,.

Хоч тут Софійчина перевага!

— Є свіжі факти? — нетерпеливиться тато.

— У цьому й головна біда! — зітхнув Пустельник. — Підмінених картин виявилось цілих сім. До попередніх авторів додалося ще одне полотно Шишка,

«Осіннє очарування» Миколи Глущенка і «Зимовий вечір» Донцова.

— Правильно, вже як красти, то красти! — татові якби смішки.

— Але Й не це головне. Недавно якраз ці сім картин побували на виставці. Причому не де-небудь, а в приміщенні нашої міліції! Місячник прилучення до мистецтва, чи як він там звався...

— Щось ніби виховна година? Тоді нащо картини нести в міліцію? Чому людей не повели на екскурсію в галерею?



У тім-то й питання! Елеонора каже, що її зразу те насторожило, але просили такі чини, яким не відмовиш!

Елеонора! Знайшов подружку!

— Але вона ж не мала права!..

— Ну, тут і вийшла слабинка: завідувачка не хотіла виказувати недовіри шанованим людям... А може, боялась перечити...

Софійка згадала вчорашню поїздку, розмову під дулами автоматів і примовкла.

А там уже справа техніки: знайшли якихось художників, ті скопіювали картини. Копії після місячника поїхали до музею, а оригінали...

—  До когось додому... — продовжив тато.

— І до кого ж? — Софійка ніяк не могла позбутися думки про чорні окуляри і затемнене скло...

— Якби ж знаття! Ясно тільки, що хтось із верхів, із ду-у-уже високих чинів... Може, навіть столичних. Одні зброю колекціонують, інші — старовину, мистецтво...

... І черняхівські раритети, Софійка знає!

— Одного не второпаю. Виходить, крадіжка сталася за сприяння міліції? — все-таки не здавалась.



Хоч після вчорашньої археологічної пригоди її вже ніщо не мало б дивувати.

— На жаль, Софіє, аферисти всюди трапляються...

— А коли повертали, що, ніхто не помітив підміни? У музеї ж не якісь неуки працюють, мали б здогадатись.

— Тепер-то Елеонора Семенівна каже, що її одразу насторожило прохання позичити картини. Як згадує нині, після повернення полотна аж надто пахли фарбами й лаком замість пилу й вогкості. Але хто б посмів не довіряти правоохоронцям?

— І що ж далі? — нарешті одночасно подали голос мама й тато. Усі здогадуються, що мимоволі ув’язуються в дуже небезпечну гру.

«Мовчи та диш»! — чомусь згадалась дівчинці порада від чорного джипа, але вона відразу її відкинула. Тим паче, як там радила їй у сні Хазяйка? «Знай же, що повороту назад нема»!..

— А що далі? — всміхнувся Пустельник. — Тримайте усе в таємниці, надто від Сніжани. А я вже — що зумію, бо лишати цього так не можна!



— Я теж так вважаю, дядечку! — мало не підстрибнула Софійка.

А й справді, він, по суті, повторив і її вчорашні слова! Боже, вона зараз кинеться на нього й розцілує!

«Мій же ти хороший, мій же коханий, найдорожчий!» — забувши про всі застороги і про зморшку на лобі, сяяла до нього блакитним поглядом. Тільки так і мав би сказати найсправжніший у світі чоловік! Господи, та вона ладна заради нього віддати життя!

«...Лиш хай Пустельник весь час рухається вправо», — це ж так і Хазяйка просила! Вправо — це ж — в бік правди, права, по закону тобто!.. Ще й наказувала: «І не збочуйте, чуєте?»

Заснути довго не могла. Шалене биття закоханого серця змішалось із пережитими хвилюваннями, тривожними передчуттями та марними пошуками відповідей.

І те, як Пустельник позавчора простягнув їй ту старовинну монету... З того всього навіть не завважила, чи зреагував на копійку зі скарбу малий Сергійко — колишній Загублений у часі... Цікаво, що відчував, коли торкався її долоні? Чи ж його пропалювала хоч сота частка того вогню...

Дзе-е-ень! Есемеска! Невже дядько Сергій зараз теж думає про неї?

На жаль, не дядько Сергій... «Вибач, давай помиремось», — це вже чи не десята за сьогодні Сашкова есемеска! Не рахуючи з двадцять скинутих нею викликів! Дістав уже! Спершу писати без помилок навчився б! Точно, селюк нещасний!

Каталог: download -> version
version -> Зміст Біографія
version -> Методичні рекомендації щодо вивчення світової літератури в загальноосвітніх навчальних закладах у 2010-2011 навчальному році
version -> Методичні вказівки для роботи студентів розроблені відповідно до робочої програмою дисципліни "Історія української культури" для студентів денної форми
version -> Ведуча: Дивися, безкрайнєє, синєє небо, Стоїть над землею, неначе шатро. Воно посилає любов нескінченну І щиро дарує надію й любов ведуча
version -> Курс лекцій Кесоттеїкіесі Ьу Ле Міпізігу о Есіисаіїоп аз а Іехі-Ьоок ґог зішіепуз оґЬізіогісаі зресіііііез оґШе
version -> Розділ І. Лексичне значення іменника лексичні групи іменників ключові питання
version -> Від особистості письменника або особистості героя літературного твору до особистості учня
version -> Здоров’я школярів багато в чому залежить від їхніх теоретичних знань І практичних навичок, які сприяють збереженню здоров’я


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   16

Схожі:

Павленко Марина «Русалонька із 7 – В. В тенетах лабіринту» iconКонспект уроку з української літератури для 7 класу
...
Павленко Марина «Русалонька із 7 – В. В тенетах лабіринту» iconМарина Павленко. «Бабусині хустки»
Мета: ознайомити учнів з творчістю Марини Павленко; дати поняття щодо традицій І звичаїв, пов’язаними з хусткою, які існували на...
Павленко Марина «Русалонька із 7 – В. В тенетах лабіринту» iconМарина павленко миколчині історії
Якщо хлопчик надумає іти до Школи, Найда проводить його аж до воріт. І чекає за парканом, переховуючись від Прибиральниць та Завгоспа,...
Павленко Марина «Русалонька із 7 – В. В тенетах лабіринту» iconМарина Цвєтаєва (1892-1941). Огляд біографії поетеси
Марини Цвєтаєвої, вона була зачарована тим, як зсередини, з переплетення струн І оксамитових молоточків народжувалися мелодії. Пізніше,...
Павленко Марина «Русалонька із 7 – В. В тенетах лабіринту» iconГрецького “етос” – характер,норов грецького “логос” навчання
Лабораторні дослідження: виготовлення моделей та конструкцій, метод лабіринту, ширми, виховання малюків, ізольованих від певних факторів...
Павленко Марина «Русалонька із 7 – В. В тенетах лабіринту» iconМарина Іваніна Цветаєва,,Книги в червоній палітурці. Чарівний світ літератури І мистецтва у вірші
Тема: Марина Іваніна Цветаєва,,Книги в червоній палітурці”. Чарівний світ літератури І мистецтва у вірші
Павленко Марина «Русалонька із 7 – В. В тенетах лабіринту» iconМарина Іванівна Цвєтаєва (1892-1941). «Книги в червоній палітурці». Чарівний світ літератури й мистецтва у вірші М.І. Цвєтаєвої
...
Павленко Марина «Русалонька із 7 – В. В тенетах лабіринту» iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління відділ інформаційно-бібліотечного забезпечення
Юрій павленко зустрівся з 14-річною дівчинкою, яка написала листа президентові з проханням допомогти хворим на снід людям 4
Павленко Марина «Русалонька із 7 – В. В тенетах лабіринту» iconПавленко Людмила Анатоліївна, кандидат історичних наук, доцент Україна, Чернігів Славістичний доробок Євгена Рихліка
...
Павленко Марина «Русалонька із 7 – В. В тенетах лабіринту» iconПрезентація досвіду роботи Колеснікової Марини Василівни
Колеснікова Марина Василівна, вчитель географії Харківської спеціалізованої школи I-III ступенів №93 Харківської міської ради Харківської...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка