Павло Грицак вежі І кулемети



Сторінка1/8
Дата конвертації28.04.2018
Розмір1,72 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8

Павло Грицак

ВЕЖІ І КУЛЕМЕТИ

Спогади з Дивізії "Галичина" і большевицького полону.




Вступне слово   (Орест Городиський)

Від автора

"Сяють їх шоломи у сонці..."

Під покровом Св. Варвари

Нойгамер

Виїзд

Біла гора

Полон

В Царство Сатани

На дні

На службі Ескулапа

Під одною стріхою

На нашій, не своїй землі

Видання Братства кол. Вояків 1-ої Дивізії УНА. Мюнхен 1959. Druckgenossenschaft "Cicero" e.G.m.b.H. Munchen 8, Zepelinstrasse 67.



Вступне слово

Переживання вояків-українців під час 2-ої світової війни, на різних фронтах і у різних арміях, не завершилися їхніми спогадами, їхньою аналізою пройденого, описуючи їх з перспективи минулоло. Брак таких спогадів відчуваємо тим більше, що переживання, багатьох, що їм пощастило опинитися поза засягом комуністичної орбіти, є дуже цікаві, наповнені не тільки геройством, але й важкими фізичними та психічними переживаннями. Здаємо собі вповні справу з того, що писати про ті недавні роки є досить важко, бо більшість нотаток, записок чи щоденників пропало, а невідрадні еміґраційні відносини зі страхом політичних доносів (таки своїх громадян) заставили багатьох понищити все, що мало будь-який зв'язок з їхньою військовою діяльністю під час 2-ої світової війни.

Тільки дехто, - абстраґуючи від всіх "приємностей" повоєнно-еміґраційного життя" - свідомий вартости записаних безпосередніх переживань, вартости історичних свідчень учасників, схоронив свої записки, або "на горячо" відтворив у своїй пам'яті пережиті події та списав свої спогади на папері, можє не як готовий еляборат до друку, а як підставу до дальших доповнень.









ПАВЛО ГРИЦАК
(* 25.6.1925   † 2.4.1958)
Такими якраз являються спогади бл. пам. Павла Грицака, який зі свідомістю майбутнього історика, списав у 1946 р., зараз після щасливого приходу до західньої Німеччини, свої спогади й переживання. Його спогади є не лише цікаві для майбутнього історика "Галицької Дивізії", але й для історика, що описуватимє про життя, та відносини в совєтських таборах полонених.

У відміну до інших, подібних спогадів, він не старався робити зі себе ні великого героя ані спеціяльного національного мученика, але зі спокоєм правдивого науковця аналізує не лише психічні етапи українського вояка і його довкілля але щонайголовніше, дає дуже повний образ переживань вояків у таборах полонених з докладним описом совєтських персонажів.

Павло Грицак абсольвент ярославської ґімназії, народ. 25.6.1925 р. у Перемишлі, син професора перемиської, а опісля ярославської ґімназії, д-р Євгена Грицака і Людмили з дому Добржанських, зголосився у ряди "Галицької Дивізії" добровольцем, свідомий свойого завдання і то без ніякого впливу тогочасної пропаґанди.

Автор від першого дня побуту в дивізії аж до часу виходу на "волю" з табору полонених, добре реєстрував цілість свого життя, а також і свойого оточення. Його вроджена інтеліґенція та високо розвинені товариські прикмети, допомогли йому (а при тому й іншим) пережити такі важкі часи большевицького полону.

Як тільки стало можливим писати листа з табору до дому, використовує першу нагоду, щоб повідомити своїх батьків про себе. Він не сподівався, що батьки залишуться у Ярославі чи Перемишлі, а все ж таки пише листа до свойого шкільного товариша (який в міжчасі помер) до Перемишля, в надії, що той лист таки попаде в якийсь спосіб до рук батьків. Так і сталося. Мамі, яка перебувала вже у Відні доручено листа кур'єром, який прибув з Польщі до Відня, що стало великою радістю для цілої родини.

Велика й глибока, а заразом і скромна релігійність бл. пам. Павла Грицака додавала йому сил пережити неволю і тримала в надії на кращу майбутність. Його переживання, хоч з'ясовані досить сконденсовано, є дуже цікаві для психологічних студій, він пише щиро й отверто, - не має чого закривати чи вибілювати, бо його життєвий шлях був і остався прямим, - тому опис його переживань на згадку можливости виходу з табору полонених, є надзвичайно цікавий.

Передаючи мені перед 6-ма роками свій рукопис, бл. пам. Павло Грицак мав дуже велику охоту побачити його друком, хоч застановлявся над тим, чи має поставити своє правдиве прізвище, чи підписатися псевдонімом. Причина була в тому, що він виеміґрував до США, не подаючи офіційно цілої своєї біографії і одисеї, бо ж в тодішних умовах, це означало б - неможливість еміґрувати.

Вже після переписування рукопису, переговорювали ми в справі змін і доповнень, що частинно зроблено. Докінчити ж однак не вдалось, бо невблаганна смерть 2 квітня 1958 року в Нью-Йорку забрала бл. пам. Павла Грицака з круга власної родини, дивізійної і пластової братії, серед яких втішався він великими симпатіями.

Із звільненням з большевицького полону й приїздом до Перемишля (де від знайомих репатріянтів довідався про перебування мами у Відні) ще не закінчилися дуже цікаві пригоди бл. пам. Павла Грицака. Далека ж бо була дорога з Перемишля до Мюнхену.

З багатьох причин, не довелося докінчити спогадами той цікавий проміжок його молодого життя. Еміґраційні будні, життєві турботи і студії - приневолювали його відкладати докінчення своїх дуже цікавих переживань на майбутнє.

Віримо, що ці спогади бл. пам. Павла Грицака допоможуть і заохотять численних дивізійників списати свої переживання у рядах "Галицької Дивізії" (пізніше 1 УД-УНА) та в такий спосіб збагатити нашу мемуарну літературу з періоду останньої війни.

Віддаючи ці спогади до рук читачів, видавництво почувається до милого обов'язку подякувати всім тим, що допомогли видати ці прецікаві спогади, а саме: пластовому куреневі "Бурлаки", станиці Братства кол. вояків 1 УД-УНА в Чікаго, пані д-р У.Слиж, п-ву д-р Панчакам, інж. Петрові Грицакові і п. В.Галушці.

 

Орест Городиський

Від автора

"На Дивізію дивився я, як на школу, і був свідомий цього, що за науку треба буде платити". Від оцих слів одного нашого визначного громадянина, вирішно, як дехто тепер каже, "співвинного" в творенні "Галицької Дивізії", хочу розпочати свої спомини. Здаю собі справу (і це сповняє мене до деякої міри гордістю), що належу до тих, які, чи власне якими, саме мали платити; хоч розумію рівночасно, яка мізерно мала моя особиста участь у цій трагічній "заплаті" що в просторі триває від Москви чи Донбасу до Ріміні та Дармштату, а в часі - від літа 1944 до сьогодні, - і не відомо, коли скінчиться. Пишу ці слова без тіні якогось нарікання, чи жалю. Бо чи ж можу, чи маю право нарікати - я тільки один з-посеред тисяч інших, - ще до того, коли знаю, що й вони, розуміючи потребу, ба конечність заплати за цю школу, теж не нарікають?

Гіркість цієї заплати осолоджує всім їм почуття свідомости відбутої школи. Школи, наука з якої не пішла в ліс, учні якої ще чекають.

Моєю амбіцією є писати так, щоб колись, по літах, коли вже буде існувати ряд праць про такі важливі в нашій історії сорокові роки, коли будуть вислухані інші безпосередні учасники подій, ніхто моїм споминам не зміг закинути, що вони фальшиві, односторонні, чи сторонничі. Моїм споминам? Чи це не надто сильна назва? Чи може взагалі мати спомини 21-літня людина? Може десь інде в світі - ні, але у нас - так. І зрештою, годі найти інше слово для очеркнення цього, що я хочу написати. Бо це не має бути ані репортаж, ані спроба історичного нарису, ані нічиє виправдання, ані оборона. Хочу писати про всю справу так, як я, і всі ми, її знали, бачили й переживали два чи три роки тому; окрім цього, хочу висвітлити вперше найприкрішу сторінку Брідської трагедії - полон тисяч галицької молоді.

Передовсім, щодо цього останнього, вповні здаю собі справу з відповідальности, що тяжить на людині, яка належить до тих кількох з-посеред тисяч, що можуть похвалитися, що розмірно недавно були за сумнославною залізною куртиною, а зокрема, що пережили прямо фантастичну дорогу з-під Бродів через Москву - назад до своїх.

Тому, не зважаючи на змістовий поділ, мої спомини діляться на дві головні частини: перша - це наші спомини, що тривають від початку до Бродів. Друга - це мої спомини, що тривають від Бродів до кінця.



А разом, як ціле, це кілька скромних сторінок із споминів Української Воюючої Молоді.
"Сяють їх шоломи у сонці..."







Заклик УДК в Ярославі
На 7-го вересня 1943 р. знов скликано до Львова сотки молодих людей з усіх кінців Галичини. Були тут і лемки, і львівці, і подоляки, і надсянці. Головно абсольвенти ґімназій, чи інших середніх шкіл учні, взагалі - жвава, міська публіка. Все коло двадцятки, мало хто більше, майже ніхто поза тридцять літ. Елемент свідомий, всі добровольці з переконання, такі різні від пізніших, головно з 1944 р., "континґентових" рекрутів. Настрої добрі, бойові, валізки повні продуктів, бо перші вістки з славного тоді Гайделяґру вже встигли прийти. Гриміли жарти, пісні, сміх. Сипалися завваги на адресу Бойової Управи. Бо і справді: водять отих хлопців по цілому місті, раз туди, а раз сюди, а потому ще раз назад, врешті спихають у якусь переповнену залю, де добровольче братство вже в кожному куточку сидить, лежить і стоїть. Але ніч не довга, вчасно ранком ще раз приходить "бойоуправна" влада; нас провадять уже на станцію. Ідемо. На станції історія повторюється, остільки, що як у ночі невідомо було, де маємо ночувати, так тепер невідомо, чим і де маємо їхати. Нетерпиливиться братство, метушливо сновигають різні "уповноважені", з-під лоба поглядають польські залізничники. Але, врешті, метушня втихомирюється, на товаровий перон заїжджає довгий ешельон, зачинається перше військове вантаження. Через кілька гамірних хвилин усе товариство "ульокувалося" в поїзді. Були це назагал, ваґони типу "шість пферде, сорок ман" і, здавалося, стрілецька традиція відроджувалася на очах. Військовим ешельоном їхало 99% із нас вперше, і видавалося чортівськи тісно. Це, однак, не перешкодило мені не раз пізніше згадувати цю їзду, як вершок люксусу і взагалі вигоди. Та увагу потенціяльного стрілецтва прикувала друга проблема. Тут і там, але назагал у кожному ваґоні, енерґійніші почали в наглядний спосіб давати вираз свойому патріотичному підйомові. Вивішували імпровізовані прапорчики, замаювали ваґони зеленню, виписували бойові кличі різного змісту крейдою на стінах ваґонів, тощо. Поїзд покотився декілька метрів сюди-туди по станції, здавалося, що їдемо, і нікому з нас більше ніщо не бракувало до щастя. Однак виявилося, що поїзд тільки маневрує і, покищо, рішив ще почекати. А втім на чолі ешельону почалася метушня, ті, що нас проводжали, захвилювалися, а далі пішло з ваґону до ваґону, з уст до уст: "Не поїдемо так довго, доки не поздіймаємо тих прапорчиків та тризубів", бо сам начальник станції, чи хто там, заявив, що це не приписово. Спершу взяли це за кепський жарт, відтак зачали сваритись, в повітрі зависла буря, але, за порадою "бойоуправних" - емблеми й написи почали поволі зникати...

І тим разом не було часу на довгі роздумування, бо знов щось інше зайняло увагу дещо зніяковілого братства. А саме, на загальне здивування, примаршувала група найправдивіших есесманів, що, як виявилося, мали нас ескортувати. Дійсно, вони порозходились по ваґонах, і так наступив перший контакт між рекрутами і новим, уже військовим "начальством".

У нашому ваґоні був знаний Юрко з акордеоном, Мілюнцьо із Медики з мандоліною (був в УПА до 1947) та декілька добрих голосів з ярославського ґімназійного хору. Товариство зібралось веселе, повне верви, голосне і безжурне, так що німець, який вліз до нашого ваґону, як "конвой", і виразно не знав на яку ногу ступити, відразу "закліматизувався" і дискусія доволі ламаною німецькою мовою ішла "во всю". Остаточно потяг таки рушив під звуки грімкого "До ваґону повсідали". Декому було, мабуть, трохи, після тодішної термінології, "не бесер". Не так уявляли вони собі початок збройної служби Батьківщині, але ті хиба найменше це по собі давали пізнати.

Станції минали одна за одною, люди то махали хусточками, то відверталися, нерідко затискаючи кулаки. Бойові настрої росли мірою наближення до леґендарного Гайделяґру. З найменшої причини, а часто й без причини, вибухали канонади сміху, в яких брав активну участь також цілком вже роззброєний наш німець, який назагал мав ще доволі добре виразні риси людяности. Та сміятись не було дуже багато часу, бо горланки були достатньо зайняті співом, що при супроводі акордеона й мандоліни, звенів дійсно імпозантно. У вільних хвилинах заглядали добровольці до валізок, зміст яких малів прямопропорційно до зменшування віддалі між Львовом і Гайделяґром. Апогей доброго гумору наступив після видачі першого військового "ферфлєґунґу",1 що дійсно добре смакував. Сипалися кпини на адресу львівців, що про кожну калабаньку, попри яку вела залізниця, питали, чи то вже Сян.

Минули ми Городок, Перемишль, Ярослав, настала ніч; а перед вечором наступного дня ми були в Гайделяґрі, як за нами запав "шлягбавм", при якому стояв вальонський есес на варті, не одному тьохнуло серце. Але воно було, що справа вже вийшла поза рямці патріотизму, чи стрілецької романтики, а починається справжня, реальна, тверда дійсність. Пізно вечером дісталися ми до свого будучого "компаніревіру",2 що мав бути нашою квартирою продовж найближчих місяців. Туди відразу якимись тільки собі знаними закамарками продіставалися наші товариші та знайомі з "старих десяти гайделяґрівських" компаній, що були тут від серпня 1943. Сипалися питання, відповіді, описи нових умовин, прізвища товаришів. Кожний мав тут знайомих. Я особисто зі сатисфакцією занотував факт, що весь Остодір і Сокіл з років 1937-38 найшовся тут дослівно в комплекті. Через декілька хвилин ми вже були вповні в курсі гайделяґрівського життя.

Гайделяґер, модерний "трупенібунґспляц",3 якого походження нібито сягало польських часів, це великий комплекс бараків, площ вправ, стрільниць, виселених сіл, де молодь цілої Европи вправляла "гойзеркампф",4 адміністративних будинків і т. д, Через те ціле військове містечко веде головна дорога, направо й наліво по дві групи бараків-касарень, зформованих у чотири "рінґи",5 п'ятий "рінґ", де тоді містився український курінь охоронної поліції ч. 204 близько станції. В безпосередньому сусідстві "концентрак", передовсім польський, хоч і нашого брата там не бракувало, менше політичний, більше пасково-кримінальний.

Довколишнє населення - це бідні й брудні мазури, симпатії яких до нашого війська були не надто великі. Розрийкові можливості - дві кантини, кіно, коли-не-коли якась "зольдатенбіне",6 час до часу якийсь "фортраґ"7 на тему "Дойчлянд зіґт ан аллєн фронтен" і т. п., слід тут згадати і "Гавз Вальдеслюст".8 В околиці з більших центрів можна назвати Дембіцу. Мале, хоч повітове, містечко з кількома пиварнями і двоповерховим будинком на ринку, яку пів Европи знало, як "Дебіча". Оце й все, що можна, в загальному сказати про Гайделяґер.







Автор цієї книжки в мундирі добровольця "Галицької дивізії" у вишкільному таборі Гайделяґері восені 1943.
Де не взялися раптом людці, блискучі від срібла і численних звіздок, без сумніву, наше будуче начальство. Вони доволі безцеремонно голосним "ферфлюхтуванням" порозганяли наших інформаторів, порозподілювали нас по залях, остерегли, "дас німанд ін ден екен ґерумшмайст"9 і обіцяли завтра "зіх бай ден ґершафтен пінкліх зекс айнцуфінден".10 Вже цілком наостанку прийшла звідкись вістка про капітуляцію Італії, що, зрештою, нікого ані не здивувало, ані не зажурило. Роздумуючи про марноту цього світа, ми пішли спати.

На наступний ранок почався наш перший військовий день. Хто не знає тепер, як виглядає збірка, чи розподіл на чоти, рої, "штуби" і т.д. І тут нічого цікавого не було. Слідував відтак лікарський огляд і лазня, речі усім добре знані. Далеко вже цікавіший був процес, знаний у Галичині під назвою "фасування камашів", тобто видача обмундировання. Тоді виявилося, що в кут ідуть усі цивільні пересуди, що нінащо не здалися тут найбільшим столичним елеґантам усі "фінезії" цивільного доброго смаку. Дійсно, уніформа впливала на дотеперішних цивілів "ґляйхшальтуюче";11 а коли ми вже все могли взаїмно подивляти, то обличчя поробилися, здебільша, доволі довгі. В мундирах галицьке братство представлялося добре; прямо - всім було в мундирі до лиця. Але тут щойно виявилася вся велич зміни, що наступила; всім ярко стала перед очі важність нової епохи в нашому житті. А все таки, всі дивилися сміло й з довір'ям у будучину. Хоч не один, мабуть, у глибині душі собі подумав добре, що чоловік щасливо той "мундир" надів, ще якби його щасливо скинути, то нічого більше не можна й бажати. Від 10.9.1943 р. наша сотня включилася в нормальне гайделяґрівське життя, а ми всі стали рівноправними членами організму, який у ті часи окреслювали у нас коротко назвою "Цетбефав".

Цей "Цетбефав", у скороченні - Курінь Особливого Призначення, це дванадцять компаній, які були подумані, як кістяк-кадр, або, як тоді говорили, "штам" майбутньої Дивізії. Все це молоді, звичайно з середньою освітою, люди, ідейні, бойовий елемент, дійсно, під кожним оглядом еквівалент усусусів, традиції яких свідомо плекалися. З таким військом, як воно було в Гайделяґрі, дійсно сміло можна було рушати на війну. "Цетбефав" практично мав силу полку піхоти без спеціяльних частин і служб, бо це була лиш вишкільна формація. Як і у піхотних полках, 4, 8 і 12, сотні були важкі; з прибувших 9 вересня 1943 року двох сотень, 2 сотня була легка, 5 - важка. Оці дві свіжі сотні - це була свого часу ціла проблема в українському Гайделяґрі. Мабуть і самі німці, на чолі з командиром "Цетбефав" майором Бартельсом, не знали, що з ними зробити. Спершу, мабуть, існував плян включити вишкіл цих двох сотень у загальний учбовий процес батальйону. Про це свідчить у кожному разі ця "фурія", з якою кинулися наші "авсбільдери"12 - у великій більшості старі, досвідчені вояки з східнього та інших фронтів, - на нас тоді ще бідних рекрутів.

Окрім вишколу, який проходив, назагал, коли не блискуче, то дуже добре, спосіб думання гайделяґрівського мешканця зумовлювали в головній мірі такі моменти, як загальна воєнна ситуація, зв'язок з Галичиною, та взаємини з співтоваришами зброї.

Від капітуляції Італії та успішної совєтської офензизи 2 серпня 1943 р. видно було, що німецька машина котиться по похилій площі в невеселе незнане. В зв'язку з тим, варто буде прослідити, чим жив, що думав і як представляв собі розвій ситуації наш вояк у Гайделяґрі.

В осені 1943 р., коли ще не було українських старшин, наші частини назовні ще нічим, крім, очевидно, самої національности вояцтва, своєї українськости не виявляли. Окрім стрілецької маси, все, почавши від кухаря, а скінчивши на сотенному командирові, було німецьке; назовні наше "авслендерство" уявлялося в українських піснях та обабіч чорних "краґеншпіґлях". "Шпіґлів" зі знаками "SS" ми не носили і, ясно, за ними не жалували. Відносини між стрілецтвом і старшиною були, хоч і коректні, але нещирі, хоч і ненапружені, але холодні. Вже від першого моменту наш стрілець думав, що нам із німцями не було по дорозі; очевидно, не в крикливий спосіб, але консеквентно й рішуче. Зрештою, в дискусіях з вишкільними підстаршинами нераз падали думки, що дивізія нам потрібна лиш як свого роду військова школа, і нераз дійсно коштувало труду переконати німців, що ми пішли, хоч може й до "їх" війська, та не воювати за "Нову Европу", але за свої власні інтереси, які з німецькими не покриваються. Німці самі, які спершу уважали "ґаліцієрів" за певного рода "дойч-слявіше мішлінґе",13 були цими поглядами доволі заскочені, але глибше, мабуть, над цим не застановлялися.

Контакт із Галичиною був, тимчасово, може, аж надто живий. Щонеділі сотки, тисячі рідних і знайомих наших добровольців, популярно званих "безухами", прямо заливали весь Гайделяґер. Тому, що цивільним вступ до самих бараків був недозволений, у теплі осінні неділі всі гаї були повні матерей, сестер, братів, та знайомих стрільців, які звичайно розсідалися під деревами та заїдали різні "сласти". Бо гайделяґрівський харч таки заслуговував на доповнення.

До вісток з краю прислухувався загал дуже чуйно. Це саме була доба розросту підпільних збройних сил з чітким протинімецьким наставленням, і не диво, що наші стрільці, елемент дійсно патріотичний, дошукувалися в думках якогось способу співіснування з ними, здаючи собі справу з свого, подекуди парадоксального, положення. Та до вирішення цієї проблеми було ще далеко. Покищо, фактом було існування двох систем української збройної сили, залеґалізованої, з наставленням протимосковським офіційно, але й протинімецьким потенціяльно, другої - нелеґальної, яскраво протиокупантської взагалі.

Друге вістря стрілецьких заінтересувань було спрямоване на наших гайделяґрівських сусідів і товаришів по зброї - естонців. Припадково саме в цьому часі знаходилася у Гайделяґрі 15-та естонська піша дивізія, формація старша за нашу; вона в осені 1943 р. саме мала відходити на фронт. З естонцями галичани легко найшли спільну мову. Хоч спершу уважали їх за страшних шахраїв та спекулянтів, однак, по кількох зустрічах, нав'язали зразу "торговельний" контакт і переконалися, що існує все таки певна аналогія між їхнім та нашим положенням. Єднала нас свідомість спільного положення між російським молотом та німецьким ковадлом; лучило й те, що німецька форма, так само як і у нас, була конечним злом, без якого ледве чи можна було б боронити активно вітчизну. Можна було б навести ряд конкретних випадків, де наші й естонці жили в прекрасних відносинах.

Наведу такий приклад: естонці були відомі з того, що в їхній кантині можна було все дістати такий бажаний для вояків продукт - пиво. Тому (хоч це було офіційно заборонено) щовечора, після повороту з вправ, з кожної кімнати маршував один "шіца"14 зі збанком на каву - по пиво до естонської кантини. Естонці суворо берегли свого привілею і пива комунебудь не продавали. Але наші збанки все були повні, і наші горлянки не терпіли спрагу... Вже тоді зарисувався спільний фронт між нами та балтійськими есесами: всі вони (естонці), як і всі ми, вважали вальонів, флямандців, норвежців, що служили в есесівських формаціях, своїх чи німецьких - зрадниками своїх країн. Згідно з неписаним, чи краще, незформованим, законом, в наших очах, ті люди не мали права вступу до СС, як довго їхні країни були у війні з Німеччиною. Ми, очевидно, через сам факт російського сусідства підлягали іншим моральним законам - наша служба мала оправдання в очах суспільства і служила інтересам наших країн, а не окупантів. Весь сенс нашого "есесівства" був у тому - дістати на пасок те, чого не було можна одержати на "бецуґшайн".

Але згадаю ще один випадок з українсько-естонських взаємин: естонці часто були гостями у нас. Одного дня прийшов до нашої "штуби" естонець, якийсь студент з Талліну, якого прізвища не пам'ятаю. Ми говорили про це й те, між іншим, про політику, і якось очі наші спинилися на портреті... Гітлера, що висів у кожній "штубі". Дискусія замовкла. Кожний хотів щось сказати - це була хвилина, що серце проситься до уст. Але ми всі мовчали... Але був між нами такий Місько Блавацький з Сянока, хлопець, що за словом до кишені не ліз. Він кивнув естонцеві на Гітлерів портрет і сказав: "То - один кат, а вусатий (т. зн. Сталін) - другий кат". Естонець кивнув головою і сказав такі слова: "вір унд ір зінд айнс"...15 Встав і пішов.

Два слова про Міська: він був, як у нас усі знали, мішанець, український жид. Не можу означити докладно, хто з його родичів був якого походження, але всі знали, що воно було так. Його патріотизм був понад усяким сумнівом. Але, з другого боку, всі розуміли, що в неймовірних обставинах, серед яких знайшлися люди жидівської крови, українська есесівська дивізія була для нього одним з відносно найнебезпечніших місць сховку. Цілу родину Блавацьких німці знищили рік пізніше, самого Міська розстріляли вже, як поручника. Казали, що вони впали жертвою доносу, але донос не вийшов з лав дивізії, а з місця, звідки він походив. Дивно подумати сьогодня - в рядах дивізії укривається "жид". Але нам це видавалося тоді вповні закономірним і вповні логічним.

У цьому ж Гайделяґрі кристалізувалися наші погляди, тепер уже знутра, на німецьку армію. Ми вчилися від німців багато, але мабуть нічого з духової ділянки. Назагал, українська й німецька маса стояли напроти себе без зрозуміння, а подекуди явно ворожо. Всяку охоту до будь-якого зближення забивали згадки про німецьку практику у нас дома. А її мали ми всі в тямці добре, а через "безухи" й листи, контакт з краєм, тут, у Гайделяґрі, яких сто км. від української території, був дуже живим.

У зв'язку з цим, пригадую собі наступний випадок: під час вправ 5 сотні зустрівся стрілець із своїм братом, в'язнем гайделяґрівськото кацету, що з своєю колоною, працював близько площі вправ і був замкнений за нездачу континґенту. Зустріч була доволі драматична. В кожному разі, наш стрілець мав дати якусь дрібничку, папіроси, чи якесь яблуко, братові-в'язневі. За те мав слідство від військової влади й був засуджений на 3 дні арешту. З цього виразно видно, як складним було саме положення українця в уніформі його визискувача.

Назагал, щоденні справи, зв'язані з вишколом та вояцьким життям, переважали над, так званими, принциповими справами. До партійно-групових спорів тоді було далеко. З дивізії партійно-групові спори ніколи не дійшли до великото значення, хоч би тому, що туди пішов, здебільша, елемент поміркований.

По п'ятьох тижнях вишколу, 17 жовтня 1943 р., відбулася присяга 2-ої і 5-ої сотень. Вона на деякий час розбурхала дещо приспані настрої та відсунула на другий плян щоденні турботи.

Все ж таки стрілецтво відчувало вагу проблеми; ми й зі своєї сторони мали сяким-таким правним актом, включитися у збройну систему визискувача. Та становище добровольців стало ясне: по деякому шумі, на справу присяги почали дивитися, як на щоденний "дінст", марш до лазні, чи "цанерцтліхе унтерзухунґ".16 І навіть і це, що присяга була зформульована так, що зобов'язувала до вірности лише вождеві в боротьбі з большевизмом, не перешкоджало всім вважати її лиш за немилу, але конечну, формальність.

При самій присязі трапився інцидент, що аж надто яскраво характеризує тодішні настрої. Коли вже скінчилися усі вступні церемонії, і офіцер, що проводив присягу, підніс вгору руку та зачав проказувати слова, та коли прогуло перше речення, нікому не хотілося повторити. Вправді, всі собі здавали прекрасно справу, що слова командуючого офіцера треба "лянґсам, ляут унд дойтліх"17 повторювати, трохи за звичкою, більше зі злоби, "чекали приказу". Розлючений, почервонілий офіцер, обкинув обі сотні бішеним зором, але далі ніхто ні ду-ду. Однак, він опанувався, і по хвилі сказав по німецьки: "Рекрути мають повторити за мною кожне речення присяги". Далі все пішло "гладко".

Отакі то були наші галицькі "есеси" в Гайделяґрі.

Тимчасом назрівала справа остаточного вирішення двох "молодших" сотень, 2-ої та 5-ої, до десяти, які були в Гайделяґрі від серпня і творили основу батальйону "Цетбефав". Їх вишкіл добігав до кінця. З пляну рівночасного закінчення вишколу всіх дванадцяти сотень, команда, мабуть, зрезиґнувала. Всі бачили, що по закінченні вишколу, "старі" сотні поїдуть на дальшу спеціялізацію, натомість невідомо було, що станеться з нами. Внутрі "старих" сотень переводилися сеґреґування, організаційні зміни, плянувалися висилки стрільців на дальший вишкіл після родів зброї та особистих прикмет стрільців, словом, видно було, що їх дні в Гайделяґрі були почислені. У двох "нових" сотнях запанував деякий неспокій. Поперше, існувала можливість, як побоювалися тоді, відокремлення від української маси, подруге - брала заздрість, що наші товариші, на місяць старші від нас вишколом, мають перед собою, як здавалося, військову кар'єру, а ми - ні...

Листопад 1943 року, - це місяць смерти "Цетбефав" у його дотеперішньому вигляді. Тоді виїхали перші партії "старих" сотень на дальший вишкіл, а натомість приїхали з Галичини нові тисячі рекрутів, яких перебрали уже українські вишкільні сили, а головне, приїхали з курсів перші українські старшини і підстаршини. Відтак розпочалося формування кадрових частин Галицької Дивізії. У рямцях цього процесу і дві "молоді" сотні включено в склад 29-го полку піхоти, як 11-ту і 12-ту сотні. Під цим оглядом листопад 1943 р. - це місяць народження Дивізії.

На переломі листопада і грудня 1943 року у загальному складі дивізії представлявся так:

1) Штаб дивізії - її командир, тоді ще навіть не генерал, оберфюрер Фрайтаґ, шеф штабу - майор Гайке, людина, про яку ще буде сказано, з українців - сот. Паліїв.

2) 29, 30 і 31 полки піхоти, ще без усталених кадрів, без розподілу на батальйони, доволі ще неозначена маса без виразного окреслення, під проводом українських старшин - майора Побігущого, сотника (бувшого українського і польського підполковника) Барвінського, кол. команданта Модліну, сот. Гончаренка і ряду інших.

3) 14 полк артилерії, що тоді мав невеликі старшинські та підстаршинські кадри, під командою сот. Палієнка (українського і польського полковника).

4) 14 дивізіон зенітної артилерії - така ж група старшин і підстаршин, під командою німця, сот. Віртеса, великого, як казали, прихильника українців та винятково порядної людини.

5) Невеликі, або мало тоді знані загалові, кадри зв'язку, дивізійної кінноти, протипанцерної та піхотної артилерії, фюзилєрів і т.д.

В той же час на ряді курсів, головно у Ляуенбурґу, Радольфцелі та Просечніцях, школилися підстаршинські кадри всіх родів зброї для плянованих частин, а по цілій Німеччині та Франції були порозкидані центри вишколу галицьких рекрутів.

Ми, стоячи тоді близько кінця вишколу, слідкували з великим зацікавленням за організаційно-учбовим рухом у Гайделяґрі.

У центрі загальної тоді уваги стояли українські старшини, від приходу яких загал стрілецтва багато собі обіцював та з якими в'язали багато надій. Перша стріча з українськими старшинами відбулася так, що до нашої сотні, тоді ще з німецьким персоналом, перенесено двох українських поручників, пор. Стефанова й ще одного чотара, як майбутніх командирів сотні й чоти. Вони, як казав нам "шпіс" на сотенній збірці, мали лише "приглядатися".

По деякому часі ми вже мали вироблене поняття про наших старшин. У так зв. першій (добрідській) дивізії старшин-українців можна було поділити на 3 групи:

1. Комбатанти; під цією назвою розуміли тоді не лиш старшин галицької та наддніпрянської армій, але й узагалі, учасників 1-шої світової війни. Все люди від 45 до 60 літ, які останнє чвертьстоліття назагал нічого спільного з військовим ділом не мали і мати не могли. Люди, які жили, фахово кажучи, минулим, теперішности або не розуміли, або стояли перед нею безрадно. Відсвіжене на старшинських курсах воєнне знання було з правила невелике, про військову верву, чи офіцерську німецьку "цакіґкайт" нічого й говорити. Призначення їх до лінійних частин, спеціяльно в характері вишкільних офіцерів, було помилкою. Здебільша місце їх могло б бути в військовій адміністрації, бо й до штабової роботи вони в більшості не надавалися. Вищесказане виглядає на суворий осуд наших комбатантів, коли взагалі не наклеп. Та це є радше діяґноза, яку поставив такий бистрий та спостерегливий лікар, яким був пересічний наш стрілець. Бо вояк не шукав оправдання для свого старшини, чому він є злий, але хотів бачити його таким, яким, за німецьким зразком, його бачити привик. З другої сторони, цей же суворий лікар розумів всю велич громадської відваги та глибину самопосвяти цих людей, які, в старшому віці, покидали родини, жінки й дітей, менш чи більш вигідну працю, й менш чи більш нормальні умовини життя, для того щоб пуститись на старі літа на непевне, в'яжучи себе з скомпромітованим мундиром армії, міць якої танула на очах - усе це для того, щоб ще раз попробувати - ану ж, може вдасться, як не для нас, то хоч для дітей наших...

Згадати треба й це, що між ними бували теж старшини, що вміли знайтися на висоті своїх завдань, і користувалися респектом серед вояцтва та німецького персоналу. Це, зрештою, були одиниці, а про загал ходила приповідка, що мовляв, "цивіль умундурований - мундир спрофанований".

2. Наступна група - чисельно невелика, але важна якісно. Це активні або резервові офіцери окупаційних армій. Можна сюди влучити й тих наддніпрянців, що служили як був. контрактові офіцери в польській армії. Це були б отже польські офіцери, здебільша резервові, хоч були й активні. Найбільше зближені до европейського поняття офіцера. Між ними зокрема багато волиняків. Дальше - радянські офіцери, під фаховим оглядом дуже вартісні, національний їх рівень здебільша високий. Хоч, чого зрештою не можна оминути, були між ними й люди, для яких військова служба була ремеслом, або служба в дивізії - ґарантією сякої-такої безпеки. Ще була невелика кількість резервових офіцерів румунської армії. Чи були які старшини з чехо-словацької армії, не знаю.

Всі ці старшини переходили в цьому часі перевишкільні курси, після яких їм назагал признавали останні їх степені з давньої армії.

3. Третя група - це різні старшини воєнного часу, з леґіонових, поліційних і подібних формацій, елемент молодий, під оглядом особистого складу дуже пестрий та дуже різної вартости. Це дуже своєрідна група та важка до дослідження.

Так виглядала справа старшинського корпусу наприкінці 1943 р. Коли ще візьмемо під увагу велике число німецьких офіцерів, головно штабових, спеціялістів та командирів великих одиниць, ясно бачимо, як слабо була поставлена справа старшинських кадрів, які не тільки, може, не творили національного моноліту, але навіть між собою були дуже зрізничковані.

Тимчасом життя дивізії плило своїм руслом. Цей час називали у нас "полюванням на людей". Щоденно відбувалися персональні зміци в складах сотень. Дивізійні частини набирали собі людський матеріял до дальшого вишколу. Це в багатьох випадках не могли бути невишколені рекрути, бо йшло про спеціялізацію, а не простий вишкіл піхоти. Наша сотня поволі маліла і її стан звузився до чоти. Це сталося так, що 4 чоти нашої 2, відтак 11 сотні перенесено до 14 дивізіону протилетунської артилерії під команду гавптштурмфюрера Віртеса. Вони з дня на день очікували виїзду до Мюнхену, де тоді був центр вишколу протилетунської артилерії. До осталих недобитків 11 сотні долучено так зв. "Офіцірсцуґ" - чоту українських офіцерів 1914-20 рр., що по перевишколі, мали назад дістати свої степені, а цілість дістала шумну назву "Шіценлєркомпані". Однак її скоро розформовано, і ми теж знайшлися у популярному тоді "Флякабтайлюнґу". Говорилося загально, що в половині грудня 1943 р. виїдемо на артилерійський вишкіл, у початках лютого повернемось, а на весну дивізія, як цілість, буде зформована і готова до бою. І дійсно, 12 грудня, заладували нас в ешельон і ми виїхали. З доволі мішаними почуваннями прощалися хлопці з військовою колискою української молоді - близьким до Галичини Гайделяґром, де так легко було приїхати "безухам".

І так історія 2 сотні давнього "Цетбефав" продовжується у 14 дивізіоні протилетунської артилерії. Однак це вже матеріял до наступного розділу.

 

--------------------------------------------------------------------



[1] Харчовий приділ.

[2] Осідок компанії.

[3] Місце вправ.

[4] Бої у забудівлях.

[5] Перстень.

[6] Мандрівний театр для вояків.

[7] Виклад.

[8] Публічне заведення.

[9] Хай ніхто не розкидає по кутках.

[10] Бути точно у панства о годині шостій.

[11] Стандартно.

[12] Вишкільники.

[13] Німецько-слов'янські мішанці.

[14] Стрілець.

[15] Ми і ви є одно.

[16] Дентистичні оглядини.

[17] Помалу, голосно і виразно.


Каталог: Електронна%20бібліотека -> Художня%20література -> Українська
Українська -> Довідка від видавництва: Це книга про громадянина-патріота
Українська -> Переднє слово українець з доби відродження
Українська -> Павло Штепа cловник чужослів (1977)
Українська -> Біографія Павло Грабовський
Українська -> Тереза та парабола This body holding me
Українська -> Вовча біографія зажерливість
Українська -> Біографія Іван Франко
Українська -> Володимир сосюра третя рота (проза)


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Павло Грицак вежі І кулемети iconПавло наніїв лозинова труна
Наніїв Павло. Лозинова труна. Біографічно–художня повість.– Київ – Нью-Йорк: Вид-во М. П. Коць, 2003. – 139 с
Павло Грицак вежі І кулемети iconПавло Арсенович Грабовський Непереможний фотопортрет
Краснопільський район Сумської області) народився Павло Арсенович Грабовський (1864- 1902 рр.), український поет- лірик, публіцист,...
Павло Грицак вежі І кулемети iconУрок в 5 класі Тема. Павло Тичина «Не бував ти у наших краях!»
Тема. Павло Тичина «Не бував ти у наших краях!». Майстерне відтворення краси природи, вираження життєрадісних, патріотичних почуттів...
Павло Грицак вежі І кулемети iconГордість села рудейчук Павло Андрійович (1912-1984 рр.) – голова колгоспу
Павло Андрійович Рудейчук народився 25 травня 1912 року в багатодітній (6 дітей) селянській родині. Хата стояла на окраїні села (над...
Павло Грицак вежі І кулемети iconNataliya Rymska / Наталка Римська Literature and Cityscape. Urban Identity in East-Central Europe
Борислав, Тустановичі І східниця із часом таки здобули міський статус. Як пише Ярослав Грицак, на час Франкового народження пам’ять...
Павло Грицак вежі І кулемети iconМаяк в Олександрії Відоме усім слово „фари” походить від сьомого „чуда світу”
На острові Фарос у гирлі ріки Нілу, поруч з містом Олександрією, близько 280 р до н е був побудований найбільший маяк давнини. Висота...
Павло Грицак вежі І кулемети iconУроку : «Павло Тичина» (про нього), П. Тичина «Гаї шумлять»
Матеріал уроку: «Павло Тичина» (про нього), П. Тичина «Гаї шумлять», «Хор лісових дзвіночків»
Павло Грицак вежі І кулемети iconУрок №1. Українська література 20 30-х років ХХ ст Урок №2 павло Тичина найбільший модерніст 20-их років. Життєвий І творчий шлях. Звернення до
Урок №2 павло Тичина найбільший модерніст 20-их років. Життєвий І творчий шлях. Звернення до «вічних» тем у поезіях «Арфами, арфами…»,...
Павло Грицак вежі І кулемети iconПавло Штепа cловник чужослів (1977)

Павло Грицак вежі І кулемети iconОстап Вишня Біографія Оста́п Ви́шня (Губенко Павло Михайлович) Народився 13 листопада 1889



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка