Педагогічне кредо: Немає настільки поганої людини, яку б добре виховання не зробило кращою



Сторінка6/8
Дата конвертації08.04.2017
Розмір1.57 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
Тема: Солдат війни не вибирає

Мета: Ознайомити дітей з поняттям воїн-інтернаціоналіст, воїни-афганці, афганська війна; навчити дітей берегти славу наших земляків; розвивати у дітей мужність і чесність; виховувати учнів справжніми патріотами своєї держави та рідної землі.

Обладнання: політична карта світу; програвач, платівка пісень групи «Голубі берети»; ксерокопії солдатських малюнків про бойові дії; книги: «Афган, прописаний у серці», «Афган: боль и пам’ять»; розгортка «Воїни- афганці Новобужжя».

Форма проведення: усний журнал

І сторінка

«Афганістан – країна Близького Сходу»

- Діти, сьогодні ми зібралися на уроці пам’яті, який присвячуємо воїнам-інтернаціоналістам, що загинули в Афганістані. 19 років виповнилося з дня виведення радянських військ із Афганістану. Згідно указу Президента України 15 лютого - це День учасників бойових дій на території інших держав. Через Афганську війну пройшли сотні тисяч радянських воїнів. І хоча давно виведені радянські війська з Афганістану, пережита трагедія тих років і сьогодні болить в серцях багатьох українських сімей.

- Відкриваємо І сторінку нашого усного журналу «Афганістан – країна Близького Сходу».

- Афганістан (показати на карті). Загальна площа – 655 тис. кв. км. 80% території займають гори, середня висота яких становить 900 – 1200 м, а максимальна висота – 7000 м.

- Населення країни 15,54 млн чоловік. Національний склад населення – таджики, узбеки, туркмени, пуштуни, хазарейці, нуристанці, киргизи, белуджи, араби.

- Загальна протяжність кордонів – 5421 км, з них – 2350 км з колишнім Радянським Союзом.



ІІ сторінкаecd90729

«Історія десятирічної війни: події, факти …»

- Зараз відкриємо другу сторінку нашого журналу «Історія десятирічної війни: події, факти …».

- Помиляються правителі, страждає народ – цей вислів і сьогодні лишається актуальним для країн, в яких ведуться бойові дії. Дев’ятнадцять років тому назви міст Пандажшері, Газні, Кандагар, Гіндукуш, Джелалабад, Кабул, де воювали наші співвітчизники, щодня лунали в теле - та радіопрограмах, не сходили зі шпальт газет. 15 лютого 1989 року став не лише днем виведення радянських військ з Афганістану та завершенням військової операції, а й днем єдності афганського братства та вшанування світлої пам′яті тих, хто не повернувся. Вічна їм пам′ять, а живим - життя ...

- Чому так сталося, що війська колишнього Радянського Союзу, які мали намір допомогти «братському» народові, були втягнуті у десятирічне протистояння, без права на перемогу…?

- Афганістан – частина нашої історії. Радянського Союзу вже немає, але пам’ять про афганську війну лишилася. Вона живе в душі кожного, хто повернувся звідти живим. Наші воїни їхали в Афганістан не знаючи історії цієї країни, мови і традицій народів, що віками живуть тут, особливостей їхньої психології та моралі. Чи варто після цього дивуватися, що наші солдати часто не зустрічали підтримки у місцевого населення, а часом відчували на собі його ворожі погляди.

- Воїнами-інтернаціоналістами в радянські часи називали воїнів, які виконували свої військові обов’язки на території інших країн.

- Воїни-інтернаціоналісти справді вірили в те, що ідуть допомагати афганському народу вийти з мороку середньовіччя на широку дорогу до цивілізованості і прогресу. Віра ця жила у солдатах, підтримувала в тяжкі хвилини, додавала сил і снаги.

- Хто ж приймав участь у бойових діях?

- Серед воїнів-афганців були різні люди: різні за професією, національністю, уподобаннями, різні за віком, кожен зі своїм характером, світоглядом. Були добровольці, романтики; були і такі, що не дуже хотіли йти воювати в Афганістан; були грамотні командири і недосвідчені молоді солдати, які з часом ставали вмілими виконавцями військових наказів. Але всі вони з гідністю витримали тяжкі випробування, зберегли свою людську гідність, навчилися дорожити воїнською дружбою, стали справжніми чоловіками та перевіреними бійцями. Скількох красивих, здорових молодих людей війна скалічила фізично, скільком коштувала життя, скільки незагойних ран залишила в душах і серцях тих, хто повернувся додому … І це в найкращу пору юності – час великих планів і надій, час першого кохання. Направлення радянських солдатів до Афгану сьогодні називають політичною помилкою колишнього Союзу. За наказом влади кожна республіка платила тисячами життів молодих солдатів. Серед тих, хто виконував в Афганістані інтернаціональний обов’язок – 25 відсотків були українськими хлопцями. Україна втратила у цій війні майже три з половиною тисячі своїх кращих синів, ще вісім тисяч українців повернулися на Батьківщину пораненими та скаліченими.

...Історія ще дасть оцінку тому суворому десятиліттю. Та головне можна сказати вже сьогодні: воїни-афганці були вірні присязі. Вони проявляли мужність, відвагу і героїзм при виконанні поставлених перед ними завдань. Ці найвищі чесноти воїна в усі часи були гідним прикладом для нащадків.

Тому наступна сторінка нашого журналу не про війну, а про людей, безпосередніх учасників тих подій, про їх долі, їх враження. Зараз їх називають ветеранами, хоч більшість з них досить молоді люди, але вони таки ветерани, ветерани афганської війни…

Тому відкриваємо 3 сторінку – сторінку «У пам’яті і доблесть, і трагедія»

ІІІ сторінка

«У пам’яті і доблесть, і трагедія»

Повідайте, повідайте синам, 14d21843

Повідайте всім дітям, ветерани,

Які шляхи пройти судилось вам

Крізь полумя Афганістана.

Сьогодні ми познайомимось з історією життя Москалика Олександра Павловича, який з честю виконав свій інтернаціональний обов’язок, а нині працює старшим помічником прокурора Казанківського району.

Народився Олександр Павлович у Новому Бузі, тут пройшло його дитинство та юнацькі роки. Це тепер його так з повагою називають, а тоді він був просто Сашко , як для друзів, так і для рідних. Жив Сашко на цій же вулиці , де розташована наша школа, навчався в ній. Школа, далі технікум механізації. З таким багажем знань призвали Олександра до війська 10 листопада 1886 року. В «учебку» разом з ним на прикордонну туркменську заставу потрапили ще 27 миколаївських юнаків. Молоді солдати знали, що після навчання деякі потрапляють в Афганістан. За рішенням комісії 9 березня 1987 року Олександра було включено в групу, яку направляли безпосередньо в Афгані. На початку 1988року хлопця переводять в мінометну батарею, а далі рейди, бойові операції. Остання з них запам’яталася на все життя. Атакуючи душманів з тилу, хлопець зіскочив з бронетранспортера і з автоматом кинувся вперед. Першим піднявся на сопку і метрів за сто від себе побачив ворогів. Кулі закінчились, перезаряджаючи автомат відчув пронизливий біль у лівому боці. Стало важко дихати. Снайпер прийняв його за командира. Куля пробила легені, зламала ребро і застряла поруч з серцем. Це сталося 25 лютого. Цю дату Олександр Павлович вважає своїм другим днем народження. Лікарі чекали: виживе чи ні, та операцію по вилученню кулі так і не наважилися робити, дуже небезпечна для життя.

Так з кулею під серцем і живе. Деякий час батьки навіть і не знали, що син служить в Афганістані. За проявлену доблесть і мужність Олександру вручили орден Червоної Зірки.



Життя під прицілом

15 лютого 1998 р. – ця дата навічно вкарбувалася в пам’яті багатьох людей. 20 років пройшло з того часу, як наші юнаки залишили територію країни Афганістан, та спогади про ті роки навічно залягли в пам’яті.

Інтернаціональний обов’язок у цій країні пройшли 160 тисяч хлопців з України, 3383 з них повернулися додому в цинкових трунах, понад 100 тисяч живуть і житимуть з невиліковними хворобами…

Моя розповідь про колишнього воїна-афганця Олександра Павловича Москалика, який з честю виконав свій інтернаціональний обов’язок, а нині працює старшим помічником прокурора Казанківського районі.

Народився Олександр Павлович у Новому Бузі, навчався у Новобузькій восьмирічній школі № 4. Тут пройшло його дитинство та юнацькі роки. Це тепер його так з повагою називають, а тоді він був просто Сашко, як для друзів, так і для рідних. Жив Сашко на цій же вулиці , де розташована наша школа. З дитинства слухняний, він не пішов всупереч бажанню матері Галини Володимирівни і батька Павла Лук’яновича – вступив до Новобузького технікуму механізації та електрифікації сільського господарства. В цьому учбовому закладі для юнака був чималий вибір спеціальностей. З таким багажем знань призвали Олександра до війська. І понині О. П. Москалик чітко пам'ятає цю дату: 10 листопада 1986 року, бо саме в цей день тоді відзначали День міліції.

Потрапив Олександр в команду № 220 (прикордонні війська). Його служба проходила в Туркменії. Разом із ним в „учебці’’ пізнавали ази військової науки ще 27 юнаків. Цікаво, що всі були з Миколаївської області. Та найприємнішим було те, що в одому взводі, та ще й в одному відділенні з Олександром служив його товариш по технікуму Віктор Блінцов. В строю вони ходили разом, їх ліжка навіть стояли поруч.

2 січня 2009 року минуло вже 22 роки з тих пір, як тоді ще ,,зелений’’ прийняв присягу на вірність своїй Батьківщині. Тепер уже служба не здавалася такою легкою, а відповідальність кожного солдата значно збільшилася. У прикордонників було чимале навантаження: стройова та бойова підготовка, політзаняття. Командир взводу в Олександра був земляк – з Кривого Рогу, але послаблень юнаку він не робив.

Охороняти кордони рідної держави – це почесний і відповідальний обов’язок. Молоді солдати знали, що після навчання дехто з них залишиться в Тахта-Базарському прикордонному загоні, а інші потраплять на заставу, що межує з Афганістаном.

За рішенням комісії від 9 березня 1987 року Олександр був включений в групу, яку направляли безпосередньо в Афганістан.

Коли в Олександра Павловича запитали , які саме почуття ним оволоділи, коли він дізнався, що його посилають, можливо, в саме пекло, він відповів:

– Мій батько, Павло Лук'янович, теж був прикордонником, служив у Туркменії на заставі, яка знаходилася на кордоні з Іраном. Я хотів потрапити саме на цю заставу. Але з тих пір минуло близько 30 років і її там вже не було.

А тому він був задоволений і тим, що служить неподалік тих місць, де колись служив його батько.

В березні 1987 року Олександр вперше ступив на чужу землю. За мусульманським календарем це був початок їх нового року. Погода не радувала прикордонників теплом та привітністю. Не проявляли захоплення від присутності іноземних військ і місцеві жителі, особливо моджахеди – найбільш войовниче налаштовані ,,воїни Аллаха’’.

... А потрапив Олександр Москалик у мотогрупу, що базувалася поблизу кишлаку Чекав. У взводі бойового забезпечення він був водієм. Головним завданням товаришів Олександра і його особисто було охороняти державний кордон СРСР з боку Афганістану. Бійці ходили у нічні рейди, перекривали караванні шляхи, що вели з Ірану в Афганістан. Ними душмани перевозили зброю та наркотики.

Через деякий час Олександра перекинули на бойову точку „Чишма-Інжир", яка знаходилася в горах на кордоні з Іраном, неподалік великого укріплення душманів. Прикордонники вели спостереження за розташуванням і переміщенням ворогів, а потім по рації передавали в мотоманеврену групу „Чекав", бійці якої по отриманим координатам давали залп зенітного комплексу ,,Град". Часто траплялося й навпаки – вороги вели обстріл радянських військ, які знаходилися в горах. Таке пережити не побажаєш нікому. В переривах між боями та рейдами

Олександр писав листи рідним у Новий Буг:

На початку 1988 року Олександра знову переводять тепер у мінометну батарею. І знову – рейди, бойові операції…

Останній епізод з армійського життя запам'ятався Олександру назавжди, бо ж залишив по собі неприємну „пам'ятку" біля серця. Лютий 1988 року. Олександру щойно виповнився 21 рік. У складі бойової групи Олександр із своїми товаришами на бронетранспортері супроводжував колону з близько 80 радянських вантажівок, що перевозили продовольство та гуманітарні вантажі з м. Герат у кишлак Калай-Нау. У Кушці бійці прийняли нову колону й вели її вузькими гірськими дорогами.

24 лютого. Вечоріло. На переправі через річку колону обстріляли душмани. Зайнявши оборону, радянські солдати прикривали рух автомобілів. Стрілянина продовжувалась із вечора до наступного ранку. Вдалося-таки відбитися від навали ворогів, і довжелезна колона знову відправилась в путь.

Опівдні на неї знову напали, перерізавши її в кількох місцях. Поруч із Олександром був командир, який керував цією операцією. Він і прийняв рішення: зайти в тил ворогів і звідти їх атакувати. Олександр зіскочив із броні і з автоматом кинувся вперед. Першим піднявся на Сопку, й метрів за сто від себе побачив душманів, які вели стрілянину по колоні.

Я вирвався вперед, не чекаючи своїх товаришів, й на горі неподалік від себе помітив моджахедів, котрі навприсядки вели прицільний вогонь по автомобілях, — згадує Олександр Павлович. — Довелося залягти й відкрити стрілянину.

Він одразу відкрив вогонь по ворогу, випустив увесь рожок, а коли міняв на повний, тепер уже, духи" почали стріляти по ньому.

Але тут Олександра пронизав страшний біль, немов хтось шомполом проштрикнув його наскрізь, відчув пронизливу біль у лівому боці. Стало важко дихати. У всьому тілі відчувалася слабкість, ліва рука не діяла. Ворожа куля влучила майже в серце прикордонника, застрягши в кількох міліметрах від нього. Та на допомогу вчасно нагодились товариші Олександра, які й добили душманів.

– Я один з команди був одягнений по-зимовому. Мабуть, снайпер мене прийняв за командира. Куля пробила мені легені, зламала ребро й застряла поруч з серцем. Це сталося 25 лютого. Цю дату тепер я вважаю своїм другим днем народження, – згадує Олександр Павлович.

Олександр зумів, зібравши останні сили, самостійно спуститися з гори.

Наступного ранку вертоліт доставив його в шпиталь у м. Кушка, а через добу

О. П. Москалика вже оглядали медики в Ашхабаді. Тиждень боєць знаходився в реанімаційному відділенні. Лікарі все чекали: виживе чи ні. До травня 1988 року Олександр поправляв своє здоров'я в медичному закладі, після чого у зв'язку з тяжким пораненням був комісований. На операцію по вилученню кулі не погодився. Хто знає, чим усе це могло скінчитися. Тож й до цих пір О. П. Москалик живе з кулею під серцем.

Перебуваючи у шпиталі, Олександр у жодному листі не написав додому про те, що поранений. Тож про поранення сина Галина Володимирівна і Павло Лук'янович дізналися випадково. Штемпель на конверті та зворотна адреса сина змусили батьків замислитися. Серце дало знати: щось не так...

6 травня 1988 року Олександра комісували, а через місяць, вже вдома на пленумі райкому комсомолу за проявлені доблесть і мужність йому вручили орден Червоної Зірки.

Вже вдома перед Олександром постало питання, як жити далі. Добре все зваживши, вступив колишній прикордонник до Одеського держуніверситету на юридичний факультет. По його закінченні був направлений помічником прокурора в Казанківський район. Ось вже дванадцять років, як Олександр Павлович — старший помічник прокурора в цьому ж районі, добре справляється зі своїми обов'язками.

На Казанківщині О. П. Москалик зустрів своє кохання. В травні 2001 року одружився на прекрасній дівчині. До речі, його дружина Лариса Володимирівна теж юрист, працює в районному суді завідуючою канцелярією. Удвох подружжя виховує доньку Катрусю.


Олександр Москалик – молодий хлібороб колгоспу ім. Леніна

(до служби в Радянській Армії)
Олександр разом з другом Москалик О.П. – помічник

Сабодашем Сергієм прокурора Казанківського району




Олександр повернувся додому. День прикордонника друзі завжди

Сім’я Москаликів у повному складі. зустрічають разом. Олександр (крайній

зліва) зі земляками-прикордонниками.

Більше 2500 миколаївських хлопців пройшли сувору школу Афганістану. Але не всім судилось повернутись додому, 64 з них зустріли смерть на чужій землі.

Не повернулись додому і п’ятеро наших земляків-новобужан: Микола Ніколаєнко, Володимир Болдусєв, Микола Литвин, Валерій Поволя, Іван Харчук.

Про них наша наступна сторінка.

ІV сторінка

«Новобужжя пам’ятає своїх героїв».

П’ятьом красивим, здоровим молодим юнакам з Нового Бугу ця війна коштувала життя… і це в найкращу пору юності – час великих планів і надій, першого кохання.



Болдусєв Володимир Миколайович

Народився 3 березня 1963 року на Миколаївщині

Біографія Володимира схожа з біографіями багатьох його однолітків: настав час – призвали в армію. До служби – навчання в школі, в технікумі механізації та електрифікації сільського господарства, диплом. Восени 1882 року опинився в Ашхабаді, а в травні 1883 року – Афганістан.

Ось така дата смерті : у рік високосний 1984, 29 лютого…У число, яке випадає раз на чотири роки. А в інші роки цієї дати немає, немовби немає дня смерті у Володимира.



Литвин Микола Іванович

Народився 15 вересня 1963 року в селі Софіївка Новобузького району. Середня школа, недовга робота шофером в колгоспі, призив на військову службу в жовтні 1981року. Більше року прослужив у Радянському Союзі, а потім – Афганістан.

Всього півроку прослужив Микола в Афганістані, і всього два місяці не дожив до свого двадцятиріччя.

Загину 16 липня 1983 року виконуючи інтернаціональний обов’язок.



Ніколаєнко Микола Олександрович

Народився 3 лютого 1968 року в селі Березнегуватське Новобузького району. До призиву на армійську службу Микола працював шофером в колгоспі. В армію був призваний 8 квітня 1986 року. Як і про деяких інших воїнів-інтернаціоналістів, загиблих в Афганістані, про Миколу доводиться, на жаль, повідомити, що в офіційних паперах про нього сказано надзвичайно мало. Яку і де отримав військову підготовку – повідомлень нема. З якого часу перебував в республіці Афганістан – також відсутня інформація. Загинув 22 серпня 1987 року, похований в рідному селі.



Поволя Валерій Валентинович

На афганську війну потрапив у вересні 1984 року, через півтора року після призиву. Воювати хлопцеві довелося недовго – до початку грудня. Групі, у якій перебував єфрейтор Поволя В. В. , було поставлено завдання захопити склад зі зброєю й боєприпасами повстанців. Під шквальним вогнем особливий склад групи прорвався на задану точку, проявивши при цьому рішучість і героїзм. При відході, забезпечуючи вихід групи з-під обстрілу, Валерій був тяжко поранений, але продовжував залишатися в строю до кінця бою. В шпиталі від отриманих ран Валерій помер. На той час йому було 20 років.

Указом Президії Верховної Ради Радянського Союзу Валерій Валентинович Поволя нагороджений орденом Червоної Зірки, посмертно.

Харчук Іван Дмитрович

У 18 років його призвали до лав збройних сил Радянської Армії. Бойову підготовку отримав в навчальному підрозділі. А через три місяці він вже заступник командира взводу 1-ої десантно-штурмової роти у військовій частині, командує мінометним розрахунком. Сімнадцять відповідальних операцій, які йому доручають, виконує з честю. За проявлений героїзм і сміливі, рішучі дії при знешкодженні ворожої вогневої точки, молодший сержант Харчук нагороджується медаллю «За відвагу».

Своє двадцятиріччя Іван відзначив в Афганістані. Незабаром додому. Та через місяць його не стало. Був тяжкий бій, не на життя, а на смерть. Чи знав тоді Іван, що він буде для нього останнім?

Похований в селі Трояни Новобузького району.

В нашому місті, де жив цей сміливий хлопець, є вулиця, названа в його честь. Орденом Червоної Зірки нагороджений посмертно.

Весь под ногами шар земной.

Живу, дышу, пою.

Но в памяти всегда со мной

Погибшие в бою.

Хвилина мовчання

Хвилина мовчання

Послухай - і серцем почуєш в цей час,

-Як гомін струмка, як пташине ячання.

Здаля голоси долітають до нас

Ця мить - не прощання.

А вічне стрічання

Із тими кого вже не стрінемо ми,

Коли наступає хвилина мовчання

І пам'яті нашій клекочуть громи

(Запалюється свічка пам’яті і хвилина мовчання)



V сторінка

«Війна: в обєктиві і на мольберті».

Ця сторінка нашого журналу творча. Фотодокументи, малюнки, віршовані твори – це бачення війни її безпосередніми учасниками.

Відомий український художник Володимир Ольшанський червоною стрічкою проніс через свою творчість військову тематику.

І сьогодні художник малює Афгані, героїв тієї війни – наших миколаївських хлопців. До вашої уваги представлено його малюнки із серії «Інтернаціоналісти вісімдесятих».

Олександр Стовпа в дев’ятнадцять років написав вірш про велике бажання жити, але загинув. Назавжди в пам’яті побратимів залишився лелекою, так його називали.

Если слёзы не лил от обиды и зла,

Если с горя и боли не плакал ни разу,

Значит ты не любил никого, никогда,

Принимая любовь за красивую фразу.

Если кожу ты с рук никогда не срывал,

Если ссадин и крови не видел на теле,

Значит, ты не боролся, не рисковал,

Сам себя не познал на рискованном деле.

Если жизнь ты прожил для себя самого,

Сохраняясь от невзгоды в уютной квартире,

Значит, жизнь ты прожил, не поняв ничего,

Значит ты и не жил в этом сказочном мире.

Ведучий: Матері, їх мільйони, і кожна несе в собі подвиг - материнську Любов. Жінки всіх рас, всіх націй і народностей, хоч говорять різними мовами, чи то живуть на різних материках. Всі вони сестри в єдиному пориві почуття – переживання за своїх дітей.

Матері воїнів - афганців. Скільки горя пережила кожна з них, чекаючи з війни свого сина.

Син на війні і кожен день без радості, без жартів. Чи пташка у вікно стукнула, чи чашка у руці тріснула, а в матері серце кров'ю обпікає страшна думка: «Боже ж мій! Як він там ? Чи живий?»

VІ сторінка

Музична

Дуже хочеться вірити в те, що кожен не байдужий може сказати: «Я знаю про цю трагічну сторінку історії все, що хотів і мусив знати. І я зроблю все від мене залежне, щоб вона ніколи не повторилася!».

Будемо пам’ятати слова Тараса Шевченка про велику сім’ю великих народів. Будемо берегти безсмертну славу наших земляків.

Вічна пам’ять загиблим на чужому полі битви!

Низький уклін їх рідним, матерям, біль втрати яких не може загоїти навіть час.

Ведучий: Так, саме словом ПОДВИГ ми називаємо сьогодні все те, що прийшлось пережити нашим воїнам-інтернаціоналістам. Сьогодні на нашій зустрічі ми розповіли, звичайно, не все і не про всіх, хто служив в Афганістані. Та це й недивно, бо кожен з Вас для нас - ваших співвітчизників - людина шановна, дорога, відома і разом з тим не відома, як не прочитана книга. Але ми впевнені, що історія кожної окремої долі, кожного з вас заслуговує глибокої уваги і шани, про неї повинні знати люди. Адже народна мудрість гласить «Хто не знає минулого - той не буде мати майбутнього». Сподіваємось, що незабаром такі як наша сьогоднішня зустріч будуть проходити і в інших залах Києва і по всій Україні. Люди все більше будуть дізнаватись про вас і ваші подвиги у цій неоголошеній Афганській війні. Сьогодні наше суспільство повинно знайти в собі сили, щоб визнати право за поколінням, яке пройшло через горнило афганської війни, на більш достойне життя.

Думаю, що висловлю побажання всіх присутніх у цьому залі, якщо ще раз від усієї душі поздоровлю всіх вас з Днем вшанування учасників бойових дій на території інших держав і побажаю всього самого найкращого у вашому житті.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Педагогічне кредо: Немає настільки поганої людини, яку б добре виховання не зробило кращою iconРік народження: 12. 08. 1961р. Освіта: 1979р. – Львівське педагогічне уилище №1, спеціальність «Дошкільне виховання»
Львівське педагогічне уилище №1, спеціальність «Дошкільне виховання», кв вихователь дітей дошкільного віку
Педагогічне кредо: Немає настільки поганої людини, яку б добре виховання не зробило кращою icon“Учитель не той хто вчить, а той у якого вчаться” Педагогічне кредо: Загальні відомості

Педагогічне кредо: Немає настільки поганої людини, яку б добре виховання не зробило кращою icon2013р. Моє педагогічне кредо
Використання інтерактивних методів навчання на уроках української мови І літератури – один із напрямів активізації пізнавальної діяльності...
Педагогічне кредо: Немає настільки поганої людини, яку б добре виховання не зробило кращою iconМоє педагогічне кредо Учитель не той,хто вчить,а той у кого вчаться
Активізація самостійної пізнавальної діяльності учнів на уроках історії та правознавства
Педагогічне кредо: Немає настільки поганої людини, яку б добре виховання не зробило кращою iconРозвиток творчих здібностей шляхом інноваційних технологій. Моє педагогічне кредо
«Я виховую не геніїв, не професійних музикантів, не композиторів. У мене інше завдання – виховувати людину добру І чуйну до світу...
Педагогічне кредо: Немає настільки поганої людини, яку б добре виховання не зробило кращою iconІм. М. Драгоманова. Учитель вищої категорії. Педагогічний стаж – 22 роки. Моє педагогічне кредо
«Наше моральне обличчя»; проект «Учень року»; усні журнали; святкові концерти; бесіди, дискусії на морально-етичні теми та інші
Педагогічне кредо: Немає настільки поганої людини, яку б добре виховання не зробило кращою iconПедагогічне кредо вчителя: «Намагайтеся викликати інтерес до навчання всією своєю особистістю!»
...
Педагогічне кредо: Немає настільки поганої людини, яку б добре виховання не зробило кращою iconЗ досвіду роботи вчителя української мови та літератури
Педагогічне кредо:’’ Навчати та виховувати так, щоб у кожному дитячому серці запалити вогник пізнання, мислення, добра. Розвивати...
Педагогічне кредо: Немає настільки поганої людини, яку б добре виховання не зробило кращою iconОсвіта. Виховання. Навчання
Вільне виховання та навчання дітей дошкільного віку за педагогічними ідеями Р. Штайнера та їх адаптація в українське педагогічне...
Педагогічне кредо: Немає настільки поганої людини, яку б добре виховання не зробило кращою iconЖити І працювати так, щоб поруч усім дихалось легко І спокійно, радісно моє педагогічне кредо
Любові, Толерантності. Звичайно, аби уроки були ефективними, досягали поставленої мети, потрібно, щоб вони відбувались за умови постійної...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка