Перекази І легенди Звягельщини



Сторінка13/17
Дата конвертації11.04.2017
Розмір3.84 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

Донька Прометея


А тут земля не спить попід снігами-

Все співом Лесиним лунким бринить

Те джерело, як Сфінкс, що над віками

Живлющим чаром в Вічність пломенить.
Вже провесінь летіла в піднебессі,

Народження вітала день новий

І час святий, коли устами Лесі

Освячений джереляний напій.

Дочка у Прометея народилась

На прапрадавній Звягельській землі,

Яскраво й чисто зірка загорілась

І світло запалила ув імлі.
Уперше тут весну свою стрічала,

Повірила у Мавку і казки

І все життя тут подумки блукала -

О, незабутні Звягельські стежки!

Незгасна пам’ять ходить берегами,

Тамує спрагу біля джерела,

То , може, Лесина душа між нами

Завжди живе в борні Добра і Зла.

Ведучий 1. Творча лабораторія Валентини Антонівни досить широка. Вона – співавтор двох збірників “Зерниця”, пісенника “Сім струн”, її вірші постійно друкуються у періодичних виданнях. У 2001 р на святі “Лесині джерела” відбулася презентація книжки авторки “І поки зорі воду п’ють”, яка складається з 5 розділів, побудована досить оригінально: спочатку вміщені пісні, потім милозвучні вірші, які ще не покладені на музику, але написані в стилі пісні, а в кінці – власне поезії.

Ведучий 2. Назва збірника однозвучна одній із пісень, вміщеній в ньому. Пропонуємо послухати пісню “І поки зорі воду п’ють” у виконанні ансамблю “Хміль”. (Запис на відеокасеті.)

Ведучий 3. Поліська рідна сторона… Саме ти, моя земле мила, дала сили і наснаги юному серцю розпочати свій життєвий шлях. Ти, куточку рідний, де “блукали ніженьки малі, де у Лесі серденько забилось”, допоміг великій Людині відбутись як поетці, композитору, співачці.

Тут у Лесі серденько забилось…


Розчешу случанським вербам коси,

В шелюговім шелесті замру,

Столочу у діамантах роси,

Сяйво помаранчеве зберу,

І засяє зоряниста врода

На густих розплетених косах,

Заіскриться на журливих водах

І розквітне в любих берегах.

Скелі нахилилися над бродом,

Щоб напитись срібної води,

І ведуть берізки хороводи,

В травах загубились їх сліди.

Он бори соснові споглядають,

Таємниче кличуть: придивись…

Я нічого кращого не знаю –

Тут мої стежини всі зійшлись.

Мабуть, моїй долі так судилось

Жить на цьому клаптику землі,

Де у Лесі серденько забилось,

Де блукали ніженьки малі.

Смакувати радість живодайну

У джерелах вічно молодих,

Засівати ниву урожайну

І чекати паростків живих.

Жить на цьому березі стрімкому,

Відчувати часу гучний плин –

Я велінню доброму такому

Вдячна буду до старих сивин.

Ведучий 1. Беззаперечно права Валентина Антонівна, стверджуючи, що “безсмертну” долю Бог дарував родині Косачів тому, що основою їхнього життя була чиста, взаємна любов.

Із чистої, взаємної любові

Родина Косачів взяла почин,

З’явились в Слуцьких зорях світанкових

Дві донечки і ясен місяць син.
Накупаних у купелях джерельних

Звучали їх дитячі голоси,

На берегах, неначе первозданних,

У лоні надслучанської краси.

Наслуханих поліськими піснями,

Напоєних настоєм диких трав,

Очищених купальськими вогнями

Безсмертну долю Бог їм дарував.
Так звук життя лунає аж донині

У піднебессі, в кожному із нас,

У Лесиних джерелах, у калині,

У дзвонах, що нагадують нам час.

Ведучий 2. Цілий розділ книги піснярки присвячений Лесі Українці, рідній Звягельщині. Називається він - “Квітує Лесина земля”. Своєю творчістю авторка стверджує: “Міцніють паростки родини,

Їх слово Лесі окриля”.

Лесині джерела

Стою в задумі я над Случчю,

Квітує Лесина земля,

Бере з джерел струну співучу

І моє серце оживля.
Лесині джерела – сила невмируща,

Лесині джерела – б’є вода живлюща.

До землі святої рястом пригорнуся.

І краси живої досхочу нап’юся.

Йду до оселі, як до храму,

Де іскра Божая зійшла

І, освітивши ночі браму,

Вогні досвітні підняла.



Під вільним небом України

Квітує Лесина земля,

Міцніють паростки родини,

Їх слово Лесі окриля.

Заплету два береги Случі

Заплету два береги Случі

І вплету в них Лесині джерела,

І поставлю три святих свічі

У це свято музами веселе.

Хай горять ті свічечки мої,

Хай вогні досвітні нагадають

І нелегкі будні у вогні,

Як метелики, до тла згорають.

Обнялися квіти у красі,

Де ступали ноженята Лесі,

Чорнобривці й мальви у росі,

І туман відсріблює на плесі.

Кожному куточку поклонюсь.

І нап’юся пам’яті настою,

У єдине джерело ввіллюсь

Й, наче Мавка, стану під вербою.

Щоб відчути дихання її,

Спів кохання у гарячих грудях,

Зачерпну той диво-дзвін душі

І, як Мавка, подарую людям.

Матуся-бджілка

Цей дивовижний край поліський

В розмаї буйному зела,

У щирій українській пісні,

Де льоном вишита рілля.

В земних джерелах променистих

Цілюща сила і краса,

В веселках зоряно-барвистих

Случі розплетена коса.

Чаклунка-Звягельщина мила

Манила у казковий світ,

Тут донька-зіронька вродилась,

Що словом здивувала світ.

Матуся – бджілка в сяйві літа

Того часу лишила плин.

То Українка працьовита,

За це, Матусю, Вам уклін.

(Учениця кланяється портрету матері, Олени Пчілки .)

Ведучий 3. Якщо душа Лесиної мами між нами, то вона, безперечно, горда за свою доньку. У віночок шани Лесі - пісня її духовного нащадка – пані Валентини. Виконує донька ще одного співучого соловейка нашого краю Людмили Сірук. Співає гімназистка – Олена Сірук. (Танок “Лесині віночки.”)

Ведучий 1. Ще маленькою, водячи подоляночку, усвідомлювала Леся, що вона українка. Тому й псевдонім взяла собі відповідний.

Валентина Антонівна ж зуміла відчути і передати настрій сучасної дитини – “Лесемрійного нащадка”. Вірш “Я маленька Леся” читає гімназистка – першокласниця Галина Тюфанова.



Я - маленька україночка

Я - маленька українка

З поліського краю

У розквітчаних барвінках

Росту, підростаю.

І струмок златоблакитний


Із дитинства Лесі,

Наче мені заповітний,

Пливе в піднебессі.

Горда, що в наших стежинах

Є слідочки Лесі

І, що наша Україна –

Матір поетеси.
Хочу схожою я бути

На величну Лесю,

Я – нащадок Лесемрійний,

Я – маленька Леся.

Ведучий 2. Не залишилася поза увагою сучасної поетеси подія, що засвідчила шану людей до Лесі. Серпневої днини 1987 року на святу Новоград-Волинську землю з усіх-усюд зібралися співвітчизники Лесі Українки на відкриття чудового пам’ятника. Цікаві є пам’ятники в Києві, Луцьку, Ялті, Грузії, Канаді. Та найрідніший – у Новограді – Волинському, з нього постає образ Лесі Українки. Вона сидить на величезному камені, а поряд –джерело, з якого вперше напилася, до якого, багато сходивши по світу, повернулася, щоб народитися у червоному граніті й безсмерті.

Вітаємо у ріднім домі

Прийшла в зажурі і задумі,

Присіла тихо на порозі,

Мабуть, стомилась, натрудилась,

Пробувши весь свій вік в дорозі.

Тобі всміхаються стежинки

І Случі береги веселі,

Вклонились верби посивілі,

І добрий день в твоїй оселі.

Вітаємо у ріднім домі:

Тобі – наш хліб і сіль священні,

Тобі – серця наші і думи,

І наші клопоти щоденні.


Ведучий 3. Валентина Ксендзук відзначає: “Майже в кожному моєму творі є бодай натяк на любов до землі, до рідного краю …”

Лесин край

Моя ти земле семикрила,

Яка ж в тобі магічна сила,

Терпляче серце, мудрі очі,

Уста калинові дівочі.

Яка душа в тобі завзята,

Прекрасними дітьми багата,

Лани, розсипані намистом,

Сади замріяні за містом.

В очах твоїх не хочу суму.

Печалі в серці, гірку думу.

Вербиченьки краса покірна,

Землі своїй довіку вірна,

В льоновім полі водограй,

Поліський мій лелечий рай.

Не розтоптали, не пригнули,

Твоєї волі не зітнули.

Розправ же крила, земле мила,

Напни-бо сонячні вітрила!

За щастя світле і за волю

Молити буду Бога й долю.


(Інсценізація)
Діалог Случі і Звягеля

Случ.

Я Случ! Я ваш прадавній свідок вірний,

І хоч зміліла синя течія,

У пам’яті лишився час нетлінний,

І повноводдя, і краса моя.

Я бачила народження Возвягеля

На скальнім правім березі ріки.

У дні, коли уста благали спраглі

У неба захисту на довгії віки.

З’єднало нас благословення Боже,

Зоря твоя на береги зійшла.

Мій Звягелю, козаче ти мій гожий,

О, скільки ж доля нам жури дала!

Татарські орди край наш толочили,

Стогнала закривавлена вода,

Земля горіла в тузі, дзвони били,

Літала чорним вороном біда.

Земля й полякам до вподоби стала…

О, безталанна рідна сторона,

Козацька доблесть лиш тебе тримала

І вільних дум висока крутизна.

І знову боротьба, ярмо московське,

Кати німецькі, що стоптали все,

На берегах є пам’ятки ще й досі,

А рід наш, ні, не вмер – він живе!

Мій древній град – то височінь на кручах,

То вільний сокіл мою воду п’є,

Єднання наше хай в піснях озвучать,

Нехай віками твоє серце б’є.

Відтоді, як прийшов наказ російський,

Розтоптано твоє дзвінке ім’я,

І став тоді ти – Новоград-Волинський,

Та Звягель вічний – як печаль моя.


Звягель. Моя сестрице, раднице щоденна,

Надіюсь, що прийде той добрий час,

І повернуть мені моє наймення –

Древлянських дзвонів зоряний Парнас.
Ведучий 1. Авторка щиро вболіває за долю своєї України-неньки і з великим натхненням просить у Бога для неї добра.

Безталанна

Україно! Плачу слізьми над тобою…

Леся Українка.

Та коли ж тії висохнуть сльози?

Вже на вільній моїй Україні,

Не стихають розбурхані грози,

Владарює зла кара й донині?
Із давенщини ти полонянка,

Свою вроду в лохміттях ховала,

А тепер ти ж наче й панянка,

Тільки чом же сумнішою стала?
Що вичерпує сили із болем:

Чи отруєні рани на тілі,

Чи твоя безталанная доля,

Що на воленці стала безкрила?

Рідні діти твої розділились,

У сім’ї твоїй ладу немає,

Всі убогі до тебе схилились

І їх пісня крізь сльози лунає!
Не дурніші ж за іншіх, здається,

А земля зароста бур’янами,

Та коли ж наша воля озветься,

Скільки ж можна нам буть наймитами.
Може, спить наша воля в неволі?!

Україно! Та де ж твоя сила?

Ми терплячі, але ми не кволі

І, дай Бог, у нас виростуть крила!

Боже, дай Україні добра!

Чайкою кигиче на весь білий світ

Моя Україна, мій вишневий цвіт:

- Є у мене воля, простір в мене є

Та чому ж на серці лід не розтає?
Боже, дай Україні добра,

Мудрих зерен, як чиста роса,

Хай на злагоді стане пора,

Хай квітує Вкраїни краса!

Чом у моїм домі стільки самоти,

Чаєнята б’ються об чужі світи,

А зболілу душу розтина навпіл…

Сядьте ж, мої діти, за єдиний стіл!
Збережімо землю й добрий рід від зла,

Нам під сонцем стане місця і тепла.

Україна молить Бога й віщі сни:

Сили Вам у крила, дочки і сини!

Ведучий 2. Теми для своїх творів майстриня слова добирає актуальні і вічні: любов до отчого краю, материнство як центр духовного тяжіння, світле і чисте кохання, радість новорічних свят, буйноцвіття колосся й квітів, істинна ціна хліба, козацька звитяга, біль воєн, Чорнобильська печаль – власне все те, що є сутністю української душі і могло б стати основою національної ідеї на віки. Однак над усім стоїть Україна-земля, яка дає їй творче натхнення. В час, коли люди розкрилювались, Валентина Антонівна не стояла осторонь помаранчевої революції. Ось її плід того періоду.

Єднаймось, люди, в стольнім граді

Єднаймось, люди, в стольнім граді,

Щоби свободу захистить,

Ніхто не стане на заваді

Наш дух брехнею осквернить.

Луна хай лине по Вкраїні,

Єднає й кличе захід, схід,

Ми разом станемо єдині

І не загубим славний рід!

Ой, мають око на цю землю!

На рід робочий, як бджола!

Та ми відстоїм наше право,

Щоби калинонька цвіла.

Ведучий 3. Величальною трьом славним козакам, братам Литвиним, один з яких – найавторитетніший діяч нашої держави, розпочався творчий вечір героїні в Палаці культури. Послухайте, будь ласка, пісню «Три брати богатирі» у виконанні тріо «Надслучанські дзвони». (Запис на відеокасеті.)

Ведучий 1. Патріотична лірика Валентини Ксендзук – це і зворушливі присвяти славним людям: Юрію Ковальському – «Запалим свічі пам’яті живій», учаснику бойових дій в Афганістані капітану Н.В.Мурзину – «Красные маки Афгана», сину полку, земляку Борі Огороднікову, що загинув у 1944 році під Бродами – «Жайворон». (Виконується пісня «Жайворон»)

Ведучий 2. У своїй передмові до віршів, вміщених у 2-му виданні «Зерниці», Валентина Антонівна пише: «Живучи на нашій красивій землі, дотримуюсь Божих заповідей. Радію, що своїм трудом досягаю певних успіхів. Творю добро і задоволена з того більше сама». Нам дуже приємно, що на зустріч до нас прийшла жінка, яка вміє цінувати життя і за будь-яких обставин залишається людиною з великої літери.

Як небагато нам відписано життя,

А як прожить його, скажи, без каяття?

Здобути владу й злато і глянуть з висоти,

Чи, як Іуда, зрадити і цим перемогти?

Чи у жадобі й злості ховати світлі дні,

Радіти в ненаситнім зажерливім вогні?

А може, жить, як сонце, що зігріває світ,

І дарувати людям Добра й Любові цвіт.

В житті ситуації різні бувають,

Бо недоброю ходять годиною.

То хай же усі повік пам’ятають:

Будь-коли залишатися треба людиною.

Ведучий 3. Поетеса розуміється в людях, вміє відчути і передати ті почуття, які наповнюють душі людські.

Є на світі заздрість біла,

Коли радіє серце і душа,

Коли даруєш комусь крила,

Й любов твоя до когось поспіша.

А є на світі заздрість чорна,

Ця жаба, скільки не кричи,

Все перемеле в своїх жорнах.

Ти, друже, її просто розтопчи!

Ведучий 1. Від Лесиних рядочків відштовхнулась пані Валентина, та й вчить нас своїми віршами і піснями «в джерелах Лесі силу брати, щоб білий світ не став наскрізь буденним» та «з добром дружити».

Коли втомлюся я життям

щоденним,

Я зачерпну снаги у Случі

І обніму кремнисті кручі,

Щоб білий світ не став

буденним,

Я загублюсь у берегах

шовкових,

Знайду кохання квіт палючий,

Той надзвичайний і разючий,

Що світ тримає у любові.

Коли стомлюся долі

догоджати,

Піду до батьківської хати,

А там мене зустріне мати,

Пригорне: «Годі все до серця

брати!

Дивись, лишень, яка стоїть

пшениця,

Як гарно сонце пригріває,

А в полі жайворон співає,

Розкішно як розквітла

медуниця…»

Коли втомлюся я життям

щоденним,

То мушу біль журби здолати,

В джерелах Лесі силу брати,

Щоб білий світ не став

наскрізь буденний.



(«Пісня про добро»)
Ведучий 2. Кохається в рідному слові чарівна жінка-поетеса, береже й збагачує скарби рідного народу, для неї мова – як мамина пісня.
Як мамина пісня

Моя ти мово калинова,

Пелюсток сонячних розмова.

Ти, як свята земля, багата,

Як пісня мамина крилата.

Ти найрідніша в кожнім слові,

У кожнім порусі любові,

У слові Лесинім, мов криця,

І у Франковій чар-скарбниці,

У Кобзаревім заповіті,

Де ще знайти таку на світі?

Дотепна, ніжна, жартівлива,

Як місяць та зірки, вродлива.

І скільки б в душу не смітили –

Знайдуться в тебе, мово, сили!


Ведучий 3. Набратися ж сил, відпочити від буденних клопотів і негараздів сама авторка їде у мрійливий сад – у дитинство.

Я знову їду у дитинство

Я знову їду у дитинство,

Напитись з мудрості джерел

Там, де казкове вічне дійство,

Яке в мені і дотепер.

І та стежина світанкова,

Що пастушка у світ вела,

І пісня мамина, і мова,

У серці садом що зійшла.

Як я люблю той сад мрійливий,

Я там, як вишня молода,

І рід мій давній і щасливий,

Що кличе до свого гнізда.

Навчительська великодушність

Розсипана по всій землі.

О, як хвилює Ваша сутність,

Добром врожайної ріллі.

Й співається на повні груди

В краю дитинства і краси,

І різними стають всі люди

Мені до сивої коси.

Ведучий 1. Відлунням теми Батьківщини і загальнолюдських цінностей звучать у піснях і віршах В.Ксендзук роздуми про маму, яка дала їй не тільки життя, а й мистецький талант. Пісні і вірші, присвячені мамі, Ганні Марківні, належать до найбільш щирих, лагідних і ніжних творів поетеси і композиторки.

Порада

Якщо в житті тебе хтось скривдить,

Ти кличеш матінку завжди,

Вона, як чайка, крізь обиди

Летить тобі допомогти.

Пече вогнем образа знову,

І сльози в голосі бринять,

А мама скаже: «Це не нове, -

Дай все спокійно перебрать.

Життя несе тривог немало,

Буває день, як цілий вік,

Зумій, моя дитино мила,

Не вести бідам своїм лік.

Зла не бажають, якщо й винен, -

Біди озветься завиття,

Як хтось на тебе камінь кине,

Ти хліба дай йому, дитя».


Я мамині цілую руки

Я мамині цілую руки –

ЇЇ невтомних два крила,

Що захистять від бід і муки,

Якщо нас доля обійшла.
Вклоняюсь низько, мамо, перед Вами,

Ховаючи сльозинку потайну,

Я так жалію руки Ваші, мамо,

Я, може, рідна, силу їм верну.

Я мамині цілую руки,

Що пахнуть хлібом і добром,

Що ждуть мене після розлуки,

За нашим затишним двором.
Я мамині цілую руки,

Натруджені за всі роки,

Вже славлять правнуки і внуки,

Бабусі крилоньки легкі.

Матусин хліб

Блаженствує свято в оселі,

Як сонце і хліб у ній сходять,

У мами турботи веселі,

Бо радість і статок народять.

Матусин хліб, як сонце ясне,

Її життям і миром пахне,

Візьму з собою той шматочок,

Згадаю рідний свій куточок,

Матусині гостинні руки

І голос, що гука з розлуки.

Дитинно до грудей горнуся,

Допоки ще жива матуся.

А піч диха літом гарячим,

Рум’яниться хліб і матуся,

Я в дивному храмі неначе

За маму тихенько молюся.

В бабусин рушник домотканний

Загорне духмяні хлібини,

І присмак дитинства жаданий

Наповнить мене в ці хвилини.

Нема прощення

Коли життя закрутить на бистрині,

Прощають нас, прощаєм ми бува,

Але нема прощення тій дитині,

Що рідну свою матір забува.

Вона ж під серцем те маля носила,

Свою кровинку ніжно берегла,

Вона й тепер забула б і простила,

Аби дитина руки простягла.

Колись же і її літа обсядуть тісно

Й згадаються гріхи без каяття.

Та буде, друже, все оте запізно –

Забуде теж її дитя.

Ведучий 3. Є у письменниці і зворушливий вірш «Батькові», Антону Максимовичу, а ще поетичний шедевр люблячої мами для своїх донечок Оленки й Наталки – «Дві троянди».

Батькові

Я свою журбу розвішу по куточках, як вуаль,

Так негадано неждано обняла мене печаль.

По неписаних законах йде життя

у небуття,

У святих церковних дзвонах відбиваються

чуття.

І чи встигнем за відрізок, що відділений тобі,

Залишити свій зарізок на життєвій цій

путі?

Більш деремося під гору, ніж збігаємо униз –

Чи доспіємо упору, чи зотлієм, наче хмиз?

Дві троянди

Дві запашних троянди у саду

На радість рідній мамі й тату.

До них я сонце кожен день веду –

Це донечки мої завзяті.

Голублю ніжно Божії дари,

Торкаюся пелюсток дивних,

Яке ж це щастя, що в моїм дворі

Таке багатство – дві зорі чарівні!

Ведучий 1. Від дочірньої любові до рідної неньки, матері-землі, родини поетеса лине до «віночків волошкових», «синього ставочка», «голубих льонів», «синьої далини», «синьозорого цвіту», «волошкової блакиті», «синіх-синіх волошок з чарівними очима», - як у авторки.

Валентина Антонівна зізналась, що синій, блакитний, а ще – бузковий кольори – її улюблені, вони їй сняться. Не просто так у нас сьогодні бузковий плакат з назвою свята в обрамленні синіх волошок – це втіха для гості, символ «синьої хвилі» людського буття. Вони їй снились навіть в Італії.



Чужа весна

Волошки знов мені наснились

В Заморськім вквітчанім краю.

Чи, може, справді я в раю,

Чому ж тоді вуста згірчились?

Лиш в сні лечу на землю милу

І цілу ніч блукаю в ній,

Моїй сторонці золотій,

Я вдячна Богові за крила.

Уже над обрієм світає,

Чужа не милая весна,

Там, де родився, кожен знає,

Землі ріднішої нема.


Ведучий 2. Поетеса прагне до найвищої в світі краси. Тому кожен вірш її пейзажної лірики – це словесно-музичний етюд з яскравими барвами-образами, з чудесною грою слів. Вашій увазі – пейзажний калейдоскоп.


Весняні обнови

Які прозоро-сині ранки

Цілують сонну землю знов,

І щедрість юної веснянки

Дарує безліч їй обнов.

Схвильовано тріпоче серце

Від ніжних подихів тепла,

І лине погляд, наче вперше

Моя стежина розцвіла.

Чарівним проліском озвалась,

Зеленим рястом у гаю

І, як в дитинстві, привіталась,

Несучи радість і снагу.

Закохано озвалась сміхом,

Веселим птаством на зорі,

Увінчаним небесним світом

І первоцвітом на горі.

А далина до себе манить,

Міняє барви без кінця,

Весна милує, грає, вабить

І оновляє нам серця.

Шурхоче під ногами листя

Летять під ноги, наче птахи, листя,

Сплітають різнобарвні килими,

Пустує осінь круг мого обійстя,

Забувши перші подихи зими.

До рук складаю золочені крила,

Дивуюся майстерному творцю,

Який зумів казкові ці вітрила

Припнути в пору в’янучу оцю.

Бреду отак, забувши все на світі,

Всі горизонти зором перетну,

Я, може, десь лишила тебе в літі

І вже не знаю, як тепер верну.

Шурхоче під ногами чудо-килим,

Шепочуть візерункові уста:

«Хай нашу вроду вітром легкокрилим

В полях розвіє осінь золота».

І в цій красі, вмираючій, величній,

Є суть життя, є істина одна:

Є на землі її закони вічні,

Щоб в серце поверталася весна.


Бузкова весна

Сонячними зайчиками погляд твій ловлю,

Паперовим лайнером серце в стрілах шлю,

До весни бузкової тебе запрошу,

І духмяним пелюстковим щастям пригощу.

Весняно зітхає закоханий клас,

У вікна блакить заглядає,

І манить до себе грайливий цей час,

Звабливо квітує й буяє.

Серед квіту зоряного й наше щастя є,

Ти поглянь, як сонячно зайчик виграє,

Перешли у відповідь позивні слова,

Хай бузкова музика в серці ожива.



(Пісня «Яблуневий снігопад».)

Ведучий 3. Струни майстрині слова в усі пори року звучать весняними мелодіями. Бо кохання – це п’ята пора року. Ліричний струмінь серця поетеси – чистий, як акорд її пісні. Поезія – ніжно-замріяна, відверта, сповнена всеохоплюючої вічної любові. Інтимна лірика Ксендзук вражає природністю висловлювання, напрочуд гнучкою, зручною для співу мелодією і барвистою гармонією, яка наче сама собою виростає з інтонації мелодії.

(Пісня «Закрути нас, віхоло».)

Ведучий 1. А свято любові – День Святого Валентина, який гарно проходить і в нашій гімназії, поетеса оспівала так.

День Святого Валентина

Легенд красивих на землі багато,

Закоханим рідніша є одна,

Своє зізнання подаруй в це свято

І заквітує райдужно весна.
В день Святого Валентина

Обвінчай, любове, нас,

Мій єдиний, ти єдина

В світі зупинився час.

В день Святого Валентина

Обвінчай, любове, нас,

Валентине, Валентино,

В світі зупинився час.
Тримаю довгожданну валентинку,

Послання із жаданих милих рук,

В цей день любов співає без упинку,

Коханих визволяючи з розлук.

Нектар любові

В саду любові ніжність розквітає,

Нектаром поїть квіти золоті,

І хто це не відчув, і хто не знає, -

І хто це не відчув, і хто не знає, -

Тому не поталанило в житті.
Даруйте ніжність своїм коханим –

Нектар любові,

Нектар любові,

Даруйте ніжність своїм коханим

При кожній змозі, у кожнім слові.

Бракує слів мені, моя кохана,

Коли твій погляд ніжністю сія,

Хвилює дотик вуст, моя жадана,

Хвилює дотик вуст, моя жадана,

І цілий день, як усмішка твоя.



А як чоло пала в тяжкій знемозі,

В долонях прохолоду принесеш,

І затріпочуть вії у тривозі –

І затріпочуть вії у тривозі –

Жалі свої у ніжність повернеш.

Ведучий 1. А зараз ще один інтимний етюд.

(Пісня «Очі сірі, очі карі».) (Запис на відеокасеті)

Ведучий 2. Кохання до людини переростає у Валентини Антонівни у кохання до життя, кохання до пісні, розчинення в ній.

«У щасті я і в повній силі,

Допоки пісня на устах», - написала вона в одній із своїх присвят.

«Я роду твого зернина,

Пісня твоя, Україно!» – зізнається авторка в іншій поезії.

Ведучий 3. Читає вірш «Збережи, родино, пісню цю єдину».

Як калина в лузі, і родюча й гарна,

Так родинна пісня світ весь прикраша,

Берегиня мрії, всемогутня панна,

До якої завжди тягнеться душа.

Збережи, родино,

Пісню ту єдину,

Пісню, як перлину,

Нашу Україну.

Пісня, як молитва у родиннім колі,

В височінь сягає, сили додає,

І мерщій зникають прикрощі і болі,

І у ріднім домі все світліш стає.

Збережи, родино,

Пісню ту єдину,

Пісню ту єдину,

Нашу Україну.

Ведучий 1. Валентино Антонівно, ми обіцяємо, що будемо вивчати і берегти Ваші вірші-пісні.

Лесю, твою пісню знають, вона надихає кращих синів та дочок землі твоєї. Лесю, твоя пісня уже не самотня, вона зустрілася з пташками-піснями, сестрами-піснями, серед яких – творіння Валентини Антонівни Ксендзук.



Вчителька. Шановна Валентино Антонівно, Ваші пісні і вірші хвилюють наші серця. Зичимо Вам зустріти ще не один ювілей і при відмінному здоров’ї довго жити і творити. Хай ще довго у Вас на устах буде пісня.

На згадку про нашу зустріч, прийміть, будь ласка, оцей букетик поліських квітів, які ніколи не зів’януть. Дарую щиро і запрошую до діалогу, бо в наших дітей, я знаю, є до Вас запитання. Хочу наголосити, що наша героїня прекрасна співачка, тому, шановна Валентино Антонівно, ми, перш за все, просимо Вас – заспівайте нам!



Бесіда з поетесою-пісняркою за питаннями:

  • Розкажіть, будь ласка, детальніше про свою сім’ю.

  • Хто були Ваші вчителі і наставники?

  • Коли Ви написали перший вірш і коли була створена перша пісня?

  • Розкажіть, будь ласка, де Вам доводилось вчитись і працювати?

  • Чи легко бути знаменитою?

  • Що Ви нам порадите з висоти свого життєвого досвіду?

Ведучий 1. Сьогодні для Вас читали вірші учні Нелі Миколаївни Шостак-Тюфанової: Олена Левчишина, Марина Рогальська, Ілона Радзивіл, Олексій Кульбаба, Сергій Гарбовський, Владислав Ткачук, Вікторія Михалюк, Юлія Талько, Богдан Бунтовський, Сергій Тімошин.

Ведучий 2. Олена Ліневич, Катерина Мордас, Ірина Карплюк, Оля Падун, Оля Павловська, Іван Гришков, Віталій Костюк, Юлія Войтік, Катя Герасимчук, Іра Микитенко.

Ведучий 3. Катя Левченко, Валя Кустова, Настя Потапчук, Оксана Пєшко, Інна Зикіна, Лєна Карасевич, Наталя Паламарчук, Яна Шевчук та ведучі Денис Максимчук, Анна Ткачук та Люба Дикун.

Святкову зустріч підготувала – Неля Миколаївна Шостак-Тюфанова.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

Схожі:

Перекази І легенди Звягельщини iconАстронавти
У статті аналізуються стародавні міфи й перекази про повітряні й “космічні” польоти героїв у добу Античного світу
Перекази І легенди Звягельщини iconУрок №1 Тема. «Поема Вергілія «Енеїда» як літературна обробка легенди про троянця Енея засновника Рим у»
Тема. «Поема Вергілія «Енеїда» як літературна обробка легенди про троянця Енея — засновника Риму»
Перекази І легенди Звягельщини iconПовідомлення про самостійно прочитані перекази. Дія за значенням переказувати
Виклад своїми словами чого-небудь прочитаного або почутого. Шкільна письмова робота, що передає зміст, сюжет якого-небудь літературного...
Перекази І легенди Звягельщини iconКлас Вилучено з програми
Вилучено з програми народні перекази «Білгородський кисіль», «Ой Морозе-Морозенку»; поезію М. Рильського «Люби природу не як символ…»;...
Перекази І легенди Звягельщини iconНародні перекази Поділля: соціально-побутові мотиви, образи, персонажі
Вони є одним із постійних об’єктів української фольклористики, однак ті, що окреслені конкретним регіоном, мають певні відмінності,...
Перекази І легенди Звягельщини iconПроект «чому ми так говоримо?»
Це був епітет за часів Гомера. Для тогочасних людей, їх способу мислення цей вислів здавався мотивованим: адже як інакше можна пояснити...
Перекази І легенди Звягельщини iconТема: Публій Вергілій Марон. Поема "Енеїда" як літературна обробка римської легенди про троянця Енея засновника Риму. Творче наслідування поем Гомера
Розробка уроків із вивчення творчості Вергілія у 8 класі за програмою 12-ї школи
Перекази І легенди Звягельщини iconТема: Публій Вергілій Марон. Поема "Енеїда" як літературна обробка римської легенди про троянця Енея засновника Риму. Творче наслідування поем Гомера
Розробка уроків із вивчення творчості Вергілія у 9 класі за програмою 12-ї школи
Перекази І легенди Звягельщини iconЛегенди Надвірнянщини
Пропонуємо вашій увазі збірник легенд та переказів Надвірнянщини. Пошукову роботу щодо збору, запису легенд провели бібліотечні працівники...
Перекази І легенди Звягельщини iconПоясніть історичне походження (3б) І сучасне тлумачення (2б) висловлювань: «Ганнібалова клятва»
Перед вами мініатюри з літописів часів Київської Русі. За історичними зображеннями складіть свою версію «Легенди про княгиню Ольгу»,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка