Перекази І легенди Звягельщини



Сторінка7/17
Дата конвертації11.04.2017
Розмір3.84 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   17
Тема: Прекрасні душі не вмирають. Ю.Й. Левкович
Мета: дослідити життєвий і творчий шлях письменниці-землячки Юлії Левкович, виховувати високі моральні якості людини у старшокласників, духовну красу і велич, любов і повагу до професії вчителя, до школи, до всіх людей; розумного, людяного, наділеного гарним естетичним смаком, національно-свідомого читача, патріота рідної Звягельщини та всієї Батьківщини.
Тип уроку: урок-дослідження творчості письменниці-землячки Юлії Йосипівни Левкович
Обладнання: твори Юлії Левкович "Погожа осінь", "Белый город", ненадруковані рукописні твори, фотографії, матеріали газет "Лесин край" та "Звягель-інформ", збірки "Перший сніг" (1957 р.) та "Весняні шуми" (1960 р.), виставка творів місцевих поетів "Зірки Полісся".
Епіграф: Учителю, ти вище всіх довкола,

Учителю, ти - нації ядро,

Інстанція найвища - саме школа,

Де шикуєш Майбутнє і Добро!

Олена Маленко
Хід уроку
І. Актуалізація опорних знань.

Пригадайте, яких письменників-земляків вивчали раніше.


ІІ. Повідомлення теми, мети уроку.
ІІІ. Засвоєння учнями нового матеріалу.

Слово вчителя. Рідна Україно, ти як скіфське золото в таємничих курганах, ще не розкопана, ще не знана світові. Та є неординарні постаті, котрі прагнуть відкопати нашу диво-Україну аби вона постала перед світом у всій красі і щедрості.

Рідна поліська земле! Проліскова і чебрецева стороно! Найніжнішими словами, кольоровими фарбами, найшжнішою музикою передають твою красу талановиті особистості нашого незрівнянного Полісся. Серед цих талантів сяють зіркою таланти, наймення яким вчитель. Сьогодні на уроці ми познайомимося з творчістю вчительки-письменниці Юлії Йосипівни Левкович.

Отже, слово надаю групі дослідників творчості письменниці.
IV. Засвоєння учнями нового матеріалу.

Учень читає вірш Олени Маленко "Учителі".



Звучить мелодія пісні "Вчителько моя".


УЧИТЕЛІ! На вас стоять Держави!

Вам завдяки ідуть увись вони.

І хто приносить тим державам славу,

Коли не Ви, їх доньки і сини?

Є вища суть: це те що не купити.

Є вища роль: вона проста, як хліб, -

Уперто рухатися нивою освіти,

За плугом правди, безліч довгих діб.

Учителю, ти вище всіх довкола,

Учителю, ти - нації ядро,

Інстанція найвища - саме школа,

Де шикуєш Майбутнє і Добро!

Плекає педагог майбутні долі –

Яких за десять, за п'ятнадцять літ

Несе в собі всі долі ясночолі,

Які лиш потім світлом йдуть у світ.

Учителі, найкращі наші люди

Плекають нас для всіх крутих доріг.

Болять майбутнім, школо, твої груди

Нехай святиться твій простий поріг!

Олена Маленко
1. Біограф розповідає про життєвий і творчий шлях Юлії Йосипівни Левкович.
1. Поема про себе

Під час уроків української літератури ми познайомилися з творчістю Юлії Йосипівни Левкович - нашої землячки.

Мені дуже сподобалася поезія та проза нашої землячки, бо вчителька української мови та літератури Бащук Валентина Йосипівна - рідна молодша сестра письменниці, і вона багато розповіла про Ю.Левкович. Ось що вона розказала. З шістьох дітей Левковичів Юлія була другою, це була єдина моя сестра. Народилася вона 9 серпня 1936 р. в с. Майстрові Новоград-Волинського району на Житомирщині. Була старшою дівчиною, тому приходилося доглядати молодших братів. Росла слухняною, спокійною, врівноваженою. Я була дуже рухлива, непосидюча, неслухняна, тому мені її часто ставили в приклад. Юля швидко навчилася читати і після війни зразу пішла в перший клас школи №4 (вона була семирічкою). Жилося нам дуже важко. Сім'я велика, працював тільки батько, бо мати повинна була доглядати дітей. Батько, Йосип Францович, працював збройним майстром, слюсарем, ковалем, щоб прогодувати сім'ю, мати, Теофілія Карлівна, дуже любила нас, дітей, і всі сили спрямовувала на те щоб ми не повмирали з голоду. Ми їли кропиву, польовий щавель, бурячиння, збирали колоски, шукали мерзлу картоплю. Батько працював на залізниці, потім на хлібозаводі, а потім на заводі сільгоспмашин до кінця життя - слюсарем.

Ми всі, незважаючи на труднощі, дуже добре вчилися, закінчили школу з медаллю, а Юлія - сім класів з Похвальною грамотою, а потім – Коростишевське педучилище з відзнакою.

Юля багато читала. Читання було найулюбленішим заняттям. Ще в семирічці, а потім у педучилищі було прочитано багато книг: О.Пушкін, І. Тургенєв, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, О. Гончар, М.Стельмах, П.Загребельний, Т.Шевченко, Г.Гейне, В.Гете. чималеньку бібліотеку зібрала вдома («можно дом построить новый», за ці книжки), про це пише в «Поэме о себе». Під час навчання в четвертій школі розповідала напам'ять поему «Сон» Т.Шевченка. їй тоді було 10 років. Пам'ять мала надзвичайну. Батьки та вчителі дивувалися її пам'яті. Була індивідуальністю, любила усамітнитися і читати. Поступила в Житомирський педінститут без екзаменів (червоний диплом). Там її помітив Борис Тен (М.В.Хомичевський) - відомий перекладач «Одіссеї» та «Іліади», викладач музики, латинської та польської мов, письменник. Юлія вступила в літературну студію, де й прочитала перше своє оповідання «Айстри», яке увійшло в збірку «Перший сніг». Саме Борису Тену (Миколі Васильовичу Хомичевському) присвятила збірку «Погожа осінь». Була 5 років в інституті незмінним старостою, закінчила інститут теж з відзнакою. Рік працювала в районній Словечанській газеті, а потім - 40 років у п'ятій школі в м. Новограді-Волинському.

Читала російську мову та літературу, любила роботу, дітей. Діти також дуже поважали свою вчительку. На уроки учнів йшли, ніби на свято, тому що кожного разу вражала їх чимось. Багато знала напам'ять: вірші О.С.Пушкіна поему «Євгеній Онегін», М.Ю.Лермонтова «Мцирі», вірші його, твори Блока, С.Єсеніна, В.Маяковського, Ахматову, Цвєтаєву. Учні запитували, чи не знає вона «Війну і мир» Л.Толстого напам'ять. її життя - це школа, учителі, уроки, вдалі і невдалі, і твори, присвячені школі («11-му Б», «Урок мовчання», «Молитва учительницьі», «Любимому ученику», «Педагогическая любовь», «Айстри», «Бельй город», «Жива хвиля»).

Хвороба («за день одсунула книжку») раптово обірвала життя. Ще декілька днів тому була на уроках, а тут - операція, очікування смерті, небажання змиритися з цим. Гірко і важко було розставатися з улюбленою сестрою, однодумцем, подругою. Так розповіла мені моя вчителька В.И. Бащук.

Пам'яті своєї улюбленої вчительки присвячує рядки свого вірша Артемко Ганношин (ЗОШ №5).


Памяти любимой учительницы

Любимую учительницу

Я каждый день так ждал,

Что на урок литературы

Быстрее всех бежал.

И привлекал ее язык,

И мы ловили в каждом взгляде

Искринки, добрый смех и стих.

И это было нам отрадой.

Как искренне сердцем своим

Учительница нас любила.

Учила доброму всех тех,

Кто отставал. и не корила.

И даже сказочный кружок

Ее мечты литературной

Для нас был милый островок.

Где мыслить можно не дежурно,

Где творчество, желанье знать

Она так щедро поощряла.

О как же больно сознавать,

Что мы ее вдруг потеряли...

Как жаль, что позади уже

остались дивные уроки.

Но пусть живут всегда, в сердцах

Произведений ее строки.

Слово надається дослідникам-літературознавцям. Вони розповідають про творчий шлях письменниці, аналізують її твори.
2. Творчість Юлії Левкович (перший період)

2.1. Рання творчість

Перше оповідання, яке свідчило про те, що письменниця стала на літературний шлях, що це її улюблена справа, що вона не зможе жити без своїх творів, в яких вона виражала свої мрії, сподівання, помисли, глибокі почуття, - це було оповідання «Айстри». Це розповідь про молоду вчительку Ольгу Павлівну, сувору і вимогливу, але справедливу. Вона дуже любить літературу, намагається прищепити свою любов дітям: «Пояснення нового матеріалу Оля почала трохи суховато, але потім захопилась, розповідала жваво, цікаво, не думаючи про те, люблять її учні чи ні, лише втішаючись їх увагою і бачачи перед собою їх широко розкриті очі». Молоденькій учительці здавалося, що учні не люблять її, і це затьмарило її хороший настрій у день народження. А до дня народження найближчі інститутські друзі прислали привітання, а це нагадало їй осінній, яскравий, осяйний день. Тоді цей осінній день був щасливим для неї, тому що Ігор, дорога їй людина, подарував букет айстр, а одна із цих айстр лежала засушена в книзі.

Автор уміло підводить нас до висновку, що всяка праця, виконана з любов'ю, винагороджується.

Коли Оля повернулася додому, то побачила на столі букет айстр. "Червоні, голубі, лілові - пишні, пружисті, в дрібних бризках, що переливалися проти світла, - вони таїли в собі всі принади літа і осені." У записці зазначалося, що квіти - від 7-Б класу і що учні люблять свою вчительку і літературу, яку вона викладає. Цей день Оля не забуде ніколи.

Це оповідання мені дуже сподобалося. Айстри - символ краси, любові, щастя, надії і віри. Віри в щасливу доллю, вірне кохання.

Юлія Левкович була невідповідальною від шкільного життя, дітей, роботи педагога. З великою любов'ю, замилуванням розповідає про дружбу двох хлопчиків - Павлика та Сергійка, які були дуже різні за вдачею й уподобаннями, але вірні у дружбі, в оповіданні «Жива хвиля». Павлик захоплювався малюванням, а Сергійко -авіамоделюванням. Павлик був спокійний за вдачею, врівноважений, задумливий. Сергійко дуже рухливий, непосидючий, добре вчився, хоч не завжди був уважний на уроках.

На змаганні планер Сергійка виявився найкращим, і його преміювали путівкою в табір відпочинку.

А Павлик малював картину, і йому хотілося побачити море, щоб домалювати картину. «Сергійко раптом забув про свої радості. Якась іскорка майнула в його душі і спалахнула надзвичайно яскравим вогнем.

- Павлику! Ти побачиш море! Слухай! - він захлинувся і, не перевівши подиху,
випалив: Путівка в «Артек»! Зрозумів? їдь за мене... Ніхто не знає... і вдома я скажу... А в школі скажу: «Не я переміг!» їдь, Павлику! Там море»

На це Павлик відповів:



  • Ні... Ні, Сергійку, - сказав він, передихнувши. -

  • Ти заслужив цю нагороду - ти і їдь.

- А я ще побачу море. Обов'язково побачу колись. А «хвиля» на картині Павлика, ожила, з силою зметнулась доверху і тихо хлопнула ніжним плюскотом.

Оповідання вражає безпосередністю поведінки двох хлопчиків, вірністю їхньої дружби, готовністю на самопожертву.

Автор добре розуміла психологію дітей, уміла відтворити їх інтереси, захоплення, мрії і сподівання.
2.2. Твоя прекрасна любов - Леся Українка

Леся Українка була для Юлії Левкович символом сили і краси, мрії і надії. Найяскравіше про це вона пише у вірші «Вічна мелодія». Вірш надзвичайно мелодійний, написаний амфібрахієм, вражає глибокою любов'ю до рідної Новоград-Волинщини, цього казкового Лесиного краю:




Любові земної мелодія вічна,

Як завжди, прекрасна, і знову

Трагічна

Та пісня так ніжно, так лагідно

ллється...

Але скоро стихне. Те щастя минеться.

У лісі тінистім куточки є темні


Там дивні події - казкові, таємні:

Палкий Перелесник - нестримний,

гарячий.

Шумить Водяник, непокірної вдачі.

І проліски, ряска, верба зеленіють,

Тумани, і небо, і води синіють.

Сьогодні хтось щастя і долі шукає,

І просить заграти: «Коханий, благаю!»

До поезії «А квітка - ломикамінь пломеніє» письменниця взяла епіграфом слова з «Лісової пісні» Лесі Українки: «Ні! Я жива! Я буду вічно жити. Я в серці маю те, що не вмирає». Про своє захоплення творами Лесі Українки, оте зачарування її милозвучною мовою говорять слова:

Чарівна синь квіток, пташина мова

Спліталась в образ дівчини вродливий,

Що здавна Мавкою в народі звалась.

А десь далеко, як відгомін щастя,

Хтось грав співучо-ніжно на сопілці...

Образ Лесі вабив Ю.Левкович завжди:

Струнка, серйозна, сіроока, ніжна...

Такою ти мені здаєшся завжди.

В душі твоїй злилися шепіт гаю

І проліска блакить, струмка дзюрчання.

І твердість дуба з пущі лісової.

Твоя жіночність в глибині таїлась

І виливалась в ніжній мові Мавки

Та в музиці сопілки лісової.

Як радісно, що ти жила на світі.

Що квітка-ломикамінь пломеніє.

Ні! Ти не вмерла! Жити будеш вічно.

Бо в серці мала те, що не вмирає.

Звичайно, тема кохання Лесі Українки до Сергія Мержинського, коли Леся за одну ніч написала поему «Одержима», дуже зацікавила письменницю. І вона пише «Квіти з полум'я серця», де самовіддане кохання Лесі намагалося підняти смертельно хворого Сергія:

Я оживлю для тебе давні чари,

Прийму на себе духів злих удари,

Щоб тільки ти не зник з моєї мрії...

Послухай, мій єдиний!

Цвітуть троянди білі, сині-сині!

Рожеві, і блакитні, і червоні

І пахнуть п'янко-ніжно у долоні...

Не відходь! Чекай! Побудь зі мною!

Але чому твій погляд нетутешній?

Чому вуста німі, як ніч навколо?

Ні, ні! Ти не пішов, ти ще зі мною!

Силою свого кохання Леся намагається побороти смерть невблаганну, але вона наступає і забирає у Лесі останню надію. Ю. Левкович пропустила крізь себе Лесині страждання і разом з нею живе її болями... Розуміла Лесину віру в прийдешнє, яка тримала її на світі, яку вона уявляла незрівнянною:

Я не забула, я вже не плачу.

Я бачу віки прийдешні,

Я розмовляю з ними нарешті.

Жінка майбутнього звертається до Лесі, щоб вона поділилася щедрістю та красою душі, дала наснагу і сили. Леся з радістю ділиться всіма душевними багатствами:



Дарунок той - дорогоцінне щастя.

Бо квіти - Зірки в ньому - з сліз кривавих.

Візьми і бережи його! То сила!

Твоя жіноча сила, серця врода.


Жінка майбутнього з радістю приймає

дарунок:

Т я про щастя мрію полум'яне,

В мені той цвіт чудовий не зів'яне.

Приймаю квіти в серці, буду з ними,

В коханні буду теж я одержима.


2.3 Погожа осінь у душі твоїй.

Природа і все, що її оточує, то і є почуття людини, яка поглиблює свої глибоко позитивні чи негативні хвилювання, співставляючи їх з природою.

Колискова «Літня ніч» дуже нагадує Лесину «Колискову», така ж ритмічна, мелодійна, кличе до сну, викликає бажання вдихати чарівні запахи квіток і продовжити казку квіток у сні:

Там квітки півоній,

пахне матіола,

Нерухомо-сонно похилився мак...

Найчистіший подих, найніжніший

шепіт,

Найясніше сяйво я собі знайду:

Не злякаю спокій - снами зачарую

І до його серця тихо підійду.

Написаний у стилі народної пісні, де використано чимало прекрасних епітетів: «нерухомо-сонно», «найясніше сяйво», «найчистіший подих», вірш не може не викликати захоплення в читача.

Не може не зачарувати поезія «Коли всміхалися сади», і я хочу донести людям усю чарівну красу цього художнього слова. Прекрасним є чекання кохання, коли все на світі жадає його: колоски, волошки, зірки, білі й сині квіти. Вже в безнадії героїня продовжує чекати:


Коли всміхалися сади

І бджоли мріями бриніли,

Біленька пташка прилетіла,

«Кохай», - вона мені дзвеніла,

Коли всміхалися сади.

Як відлетіли журавлі

Т всі надії позривали

З землі і з неба хмари злі,

Надії ті не перестали

В мені волошками цвісти...

Тоді прийшов до мене ти.

Розгорнуті метафори у вірші «Коли всміхалися сади», підкреслюють глибину відданого кохання ліричної героїні, яка хоч в безнадії, але таки чекає коханого: «коли всміхалися сади», «надії ті не перестали в мені волошками цвісти».

Особисті переживання ліричної героїні, її чисту, самозречену любов піднесено зворушливими словами, зачіпаючи струни серця:



Я чекаю: прийди! Але знай:

Не волошка я синя, несміла -

Я троянда жагуча, хмільна, запашна,

Колючки мої боляче ранять.

Як боїшся - тоді не приходь.

... знай: коли в пустелі

Ти знеможеш, зроблюсь водою:

Пий! - то все твоє спасіння.

А коли в снігах замерзнеш,

Розгорюсь ясним багаттям:

Зігрівайсь, живи на світі!


2.4. Морські настрої

«Образками» назвала Ю.Левкович свої поезії в прозі «Надія». «Море», «Любов моя».

Через хвилю, море, водяні бризки передає радість буття, надію на щастя, бо й сама хвиля народилася від радості, несе людям радість: спішить-поспішає до радості:

«Народилася від радості, сплеснула в долоні сміху, зайшлася, захлинулася... Місячна корона, золота шаль через плече, біле мереживо піни обвило шию, руки, спадає на спину.

...Гойднулася, шовк потік навколо стану, майнув хвильками, замінився аквамарином, смарагдами, перлами, бірюзою.

...Вона розкинула руки, біжить. Золотіє корона, мерехтять сережки. Засліплює сміх, грає барвами, вабить глибиною.

Куди помчала? Чого щаслива? Він же недосяжний. Не оглядається, летить. На обрії - білі вітрила надії.»

Любила море до болю в серці, до шуму в скронях, до кінця життя: «Я буду дивитися, дивлячись в нього - без втоми. Я слухати, слухати буду його без кінця. А що так тривожить, хвилює мене. - я не знаю. Бо море це. Велике, могутнє і вічне. Як ти. Як любов. Як життя. Як та мрія, що кличе і кличе до себе, безмежна («Море»)».

До любові треба йти через терки, боротися з хащами, колючками, глумом і підозрами:

«Покинута тобою - жду тебе, кличу тебе. Люблю кожну твою іскру, кожну краплю, кожну твою мить, твій промінь, твою піщинку, ковток повітря - дихаю тобою.

Я іду до тебе.

Через роки і віки, недовіру і втому, через хащі і вибоїни, гори і провалля, через нетрі людських душ і шлак підробок, через глум і підозри, відкидаючи, відлітаючи, не приймаючи, не прощаючи, сумніваюсь і вірячи, падаючи і блукаючи, плачучи і сміючись, іду до тебе, любов!

Навіть якщо не дійду, все одно йду, йду, йду!» Навіть фізично відчувала, як росте, як набирається мудрості, кожен період життя був чимось навчальним. Ось юність:


Усі ми дивимось на море мовчки.

Палкий твій погляд тривожив душу,

Глибоко в серці будив неспокій,

Немов не крилах здіймав до сонця

Нас човен щастя ніс бистро вгору.

Силу, наснагу жити,

милуватися прекрасним

давало щось незриме:


І ось незриме дає ту силу, ту рівновагу.

І все відомо.

Але здається, що тільки жити я починаю

Чи то є зрілість?

Чи то ж бо мудрість?


(«Погожа осінь»)

Змиритися з часом, зі зрілістю, з надходженням бабиного літа потрібно було, бо настав час:

Рани загоїлись, болі затихли. - Пристрасті вщухли, хвилі застигли. Сонцю і небу звикаєш радіти... Мудре смирення - бабине літо. («Бабине літо») Зрілість додає мудрості - така думка поезії.


3. «Біле місто» в її душі

3.1. Педагогічні мотиви в творчості письменниці

Другу збірку, яка присвячена школі №5, де Ю. Левкович пропрацювала все життя (40 років), названо «Белый город». Біле місто - еталон прекрасного. У творі відображено особливий вид прекрасного - краса духовна. Вона дарує радість, випромінює добро. Ця краса часто непомітна для сторонніх очей, але її може побачити той, хто зрозуміє. Вона виражена в скромності, в гармонії душі. Головна героїня Оля дуже любила книги, вони були її життям. Дівчина занурювалась у світ книги, відчувала, розуміла те, що хотів передати поет чи прозаїк. Душа її була чуйною, як струна незвичайного інструмента.

Одного разу на уроці Олю викликали до дошки розповісти про значення творчості Чехова в її житті. Але Оля, розгубившись, не сказала ні слова. Хіба могла вона перед усім класом розкрити душу? Чехов був частиною її душі, частиною її життя. Пушкін був її кумиром, ідеалом, він пронизував її щастям, наповнював світлом, любов'ю, радістю. Його вірші п'янили, як дурман, кликали за собою. Світ кожного поета був для Олі її світом.

Одного разу Олі приснився сон, у якому вона побачила місто небаченої краси. У цьому місті все було незвичайне. Зранку ще всі не прокинулося, але готове дарувати людям тепло, щастя. радість - усі світлі почуття. Життя цього міста особливі. Вони один одного розуміють, усмішка невіддільна від них, як аромат від квітки. Вірші потрібні їм, як повітря. Найбільшу радість вони вбачають у роботі. Ніхто не почуває себе самотнім - для всіх завжди знайдеться тепле слово, наповнене теплотою, любов'ю, добротою. Ці люди не знають іншого тону звертання, як доброзичливого. Це місто («Біле місто») вона зберегла із сну, воно дало їй можливість подивитися на світ по-новому, оцінити оточуючих по-іншому, побачити в них те, чого раніше не помічала, вона наче подорослішала. Олю переповнювали нові почуття, які стримати важко. Вона була в проміні «білого міста». Люди з «білого міста» їй найближчі, найрідніші, вони люблять Чехова. Пушкіна, Толстого, Шевченка так, як любить вона. Цей світ допоможе їй у всьому, в пошуках гармонії і досконалості, яких знайти так нелегко! «Она не знала на какой путь вступила, не знала, что это путь поисков гармонии и совершенства, и что жажда совершенства, если уже она познала ее, бездонна, ненаситна, и ей поэтому еще раз придется душить этот плач, с каждым разом безнадежнее, упрямее, предвидя впереди новые взлеты счастья и бездны отчаяния». Особливо зацікавлює "Молитва учительницы", у якій учителька просить Господа захистити її від байдужості дітей, обмеженості, від лінощів, утоми, агресії, неврівноваженості, просить дати можливість доторкнутися до душі дітей, прийняти ту красу мистецтва, яку несе в серці вчителька.



Дай мне, Господи, светлой радости

Испытать, вкусить высшей сладости:

Красоты мне дай, дай мгновения

К юным душам прикосновения.

З такою ж просьбою звертається до учнів у вірші «Перший урок літератури», щоб вони, діти, спокійно посиділи і



...поклонитесь моим богом,

цветы мои рвите

и за мной, за мной идите.

Щедрістю своєї душі наділяє молоді серця. Особливо вражає «Урок молчания», коли вчителька (а це і є автор - Юлія Левкович) читає напам'ять «Євгенія Онєгина» О.С.Пушкіна, намагається донести красу слова дев'ятикласникам, які захоплено слухають свою улюблену вчительку. Першим коханням ліричної героїні була людина, яку вона ніколи в житті не бачила, не зустрічала, тому що жила та людина в іншому столітті. Це був Пушкін.

І знову про кохання.

Учителька розповіла нам, що Ю. Левкович з великим інтересом дивилася фільм по телевізору «Ті. що співають у терені». Після перегляду останньої серії пішла з кімнати, а через годину приносить вірш «І ще раз про кохання» (По кінофільму «Ті, що співають у терені»). Закликає кохати, тому що кохання дарує Господь, виражено у словах:



О Ральф! Вы не поняли Бога:

это он дал любовь вам с Мегги.

Но сан кардинала выше,

Стройны костела чертоги.

Ральф зова сердца не слышит:

он больше всех любит Бога.

І розплатою за те. що в жертву Богу віддано кохання, є смерть сина:



Вы к жертве стремитесь сами -

Он взял у вас сына Дэна.

Вразлива душа Ю.Левкович сприймала все прекрасне, інколи мелодія улюбленої пісні робила її щасливою.



Лови, лови, лови ее - скользит...

Меладзе, лада, мильш, мелодичный.

Поймать нельзя, дается и легат,

И ты - за ней, за ней.

Мотив привычный.

Поет Меладзе.

Нота лишь одна вонзится в сердце –

сделает счастливым.

(«Поет Меладзе»)
3.2. «Город мой милый»

Поезія Ю. Левкович вражає не тільки життєрадісними мотивами, а й стражданнями, які виражені в «Прощанні» та «Звертанні до дерева».

Брат письменниці Михайло, полковник у відставці, помер в Одесі 30 січня 1996 року від лейкозу у віці 61 р. Глибокий біль і страждання вираженні в кожному слові:

Мы - это сестры и братья твои, вот мы вместе.

чтобы тебя проводить в твой единственный путь.

Ты воплощенье семьи нашей, нашего общего детства.

Всей прошлой жизни, которой уже не вернуть.

Прости же нас, Миша, за то, что не знали, как трудно тебе, не сумели спасти, что скрыл ты от нас свои боли, печалей, унес их с собой.

Прощай и прости!

Особливо проникливі слова із «Звертання до дерева».

"Доброе живое дерево! Приди ко мне на могилу и стань у изголовья,

чтобы я слышал тебя, чтобы я..., что когда-то тоже жил".

Здається, душа плаває в сльозах від горя, що пішла з життя така дорога людина.
4. Ненадруковані твори

Є у письменниці багато ненадрукованих творів, вона не встигла видати третю збірку. Епіграфом до «Слова про слово» використані слова Лесі Українки



Слово, моя ти єдина зброє,

Ми не повинні загинуть обоє.

Сама любить гарне, вивчила напам'ять дуже багато, майже немає віршів шкільної програми, яких би вона не знала напам'ять, отже, «Слово справді було спочатку»:



Слово тепле, колискове,

Що завжди людині світить.

Слово ніжності й любові,

Що дає затишок дітям...

Біля серця тихо в'ється.

То заплаче, то сміється,

А то вимовиться влучно,

Гармонійно, милозвучно.

Слово впевнене і сильне,

А як схоче - то свавільне,

А як треба, навіть грізне -

Мов ріка, мінливе. Різне.

Воно тверде, як та криця,

І палає, і іскриться,

І чарівна сила слова

Саму смерть перемагає...

І виросте життя на Землі знову.

Адже спочатку справді було Слово.

І знову про Лесю, знову про рідний

Звягель:

Лесю! Поглянь лиш на рідне місто -

Таке ж невеличке, затишне і чисте.

Тебе пам'ятають, мабуть, ці клени,

То снігом покриті, то зелені.

З трибуни вірші читають поети,

Нові поеми, нові сонети.

Мавка на сцену приходить із гаю,

Знову цвіте у таланті Сурая!

Епітети: «слово тепле, колискове», «слово ніжності й любові», «впевнене і сильне», «гармонійно, милозвучно» підкреслює силу слова, яке має багато можливостей.

Свої вчинки звіряла з Лесиними, Леся була для неї недосяжним ідеалом:



Ти Міріам, і Мавка, і Кассандра,

Лунають щиро палкі слова.

І ще цвіте блакитная троянда,

Твоя любов, твоя душа жива.

Ти завжди ходиш тут незримо –

Де місто, Случ, межуються ліси.

Як ти, багато хто з нас одержимі

У прагненні до щастя і краси.

Поезію-переспівом є прекрасна «Зелена мелодія», коли оживають усі дерева і квіти і розмовляють-шепчуться своєю зеленою мовою:

Он верби на сонці блищать і лисніють,

Свої довгі коси все миють і миють.

А поряд трава, осока зеленіють.

У перше до гурту зібралась калина,

Немов кароока, смуглява дівчина,

Несміла, соромиться. Йде, червоніє

А вечір надворі. Уже сутеніє.

Зустрілись з бузком на веселій ділянці.

І він запросив її чемно до танцю.

Лиш ясен складає вірші в верховітті

Про рожу - про ту, що найкраща у світі.

І знову Леся (вже вкотре), яка давала наснагу творчості Ю.Левкович, учила «без надії сподіватись»:

А ми втрачаємо гідність, гордість, честь,

Покірно зневажаючи себе,

Не знаємо, що добре, що погано.

Ми плачемо невпевнено крізь сміх

І над уламками вчорашнього життя –

І боїмося плакати й сміятись,


Остерігаємся, щоб гірше не було...

І виливши той біль в журливій пісні.

Відчуємо, що легше на душі.

А здалеку, далебі з того часу.

Долинуть раптом ті слова бадьорі:

Без надії таки сподіваюсь.

Буду жити - геть думи сумні!

Дуже мені сподобався вірш «Извинение». у якому наголошується на тому, Що значить слово; через роки воно не забувається, оте грубе слово, яке сказав Максим Марині. Тільки через 10 років змушений був Максим перед Мариною вибачитись:

Он вспомнил то грубое слово.

Склонил свою голову вниз.

Она все молчала сурово.

Он тихо сказал: «Извини».

Це був останній твір Юлії Левкович.


5. Мої вірші-переспіви

Вірші поетеси мене надихнули на написання власних творів. Вони не зовсім вдалі, але хотілося вилити свої почуття.



Липень

Український неповторний липень,

Його спека, злива - вічна таїна.

Скільки радості, нестримності, тепла!

Як красиво світить, сліпить сонце,

Полуднева спека в липні не згаса.

Тільки треба подивитись у віконце –

І відриється небачена краса!

Яке класичне літо! Скільки в ньому тепла, радості, соковитих барвів і неповторних ароматів. Який прекрасний липень! Його фарби здатні зачарувати своєї простотою, водночас складністю. Ягоди, фрукти, овочі - все носить свій неповторний п'янкий аромат. А скільки трав у полі! М'ята, чебрець, волошки, кашка – все росте, розвивається. Десь далеко співає пташка, яскраво світить сонечко, шумить річка, чути дзюрчання струмка. Яке розмаїття кольорів і ароматів! Це український липень.



Моє Полісся

Моє Полісся, рідна сторона!

Весела пісня в чарівнім розмаї,

То голосиста, радісна, ясна,

А то журлива і сумна.

Як добре жити в нашім краї!

Цей ліс - неміряне багатство,

Свої легенди береже Б собі.

Лукаш мелодію чарівну грає,

А Мавка десь блукає в глушині.

Вічна мелодія! Вічне Полісся!

Вогонь кохання Мавки не згорів!

Він буде жити і горіти вічно,

Як житиме мелодія до наших днів.

То теплий подих шле,

То холодом війне

Вона, неначе романтична казка,

Мене з собою забере...

Я полечу із нею в далечінь,

Туди, де вічне літо, де завжди теплінь.

Там хочеться назавжди залишитись,

Відчувши всю її величність і глибінь.

Проблеми, поставлені в творах Ю. Левкович,- духовність, чистота та чесність з собою у коханні, - глибоко хвилюють кожну людину і особливо в наш час-час прагматизму, моральної розгубленості та інколи відсутності ідеалу. Виховують ці твори любов до рідної землі, необхідність духовного збагачення людини, любов до людей, до школи, до життя, створює оптимістичний настрій у людей, любов до художнього слова: Слово тепле, колискове. Що завжди людині світить, Слово ніжності й любові, Що дає затишок дітям.

Ю.И. Левкович померла 27 жовтня 2000 р. Несподівано для всіх пішла з життя, нікому ніколи не жалілась: здавалось що завжди щаслива. У статті газети «Лесин край» («Поети не вмирають»), яку написали колективи редакції міськрайгазети «Лесин край» і середньої школи № 5, відзначено: « Юлія Йосипівна так раділа, що читачі сприймали серцем її поезію, відчували трепетне ставлення до людей; її слово додавало сил, енергії, захвату. У неї була сонячна, осяйна душа. І збірник «Біле місто»- тремтливе бачення світу в білому, чистому, осяйному світлі».

Її замріяна, романтична, витончена натура залишиться у віршах. Писала:

Живи. Дыши.

Лови волны свеченье.

В том счастье жизни.

Тайна бытия.

Когда же снизойдет к тебе прозрение,

Постигнешь вечность. Я есть суть твоя...

Поети не вмирають. Її єдина донечка Юлія (теж Юлія) закінчила школу №5 із золотою медаллю і філологічний факультет Житомирського педінституту з відзнакою, викладає англійську та українську мову у Військовому університеті в Житомирі, одружена, має синочка Дімочку, видала дві збірки віршів «Когда мы вспомним, что мы - боги» и «Ангелы у колыбели». Є членом школи духовного відродження «Аримойя». На літературному вечорі, присвяченому Ю. Левкович, лунали вірші, покладені на музику, втілені в танцювальних рухах. Чудово виконувалися романси на слова письменниці: «Молитва учительницы», «Вічна мелодія», «Липень» та інші.

Похована Ю. Левкович м. Новограді-Волинському на вул. Чехова, учні самі на свої кошти побудували пам'ятник, збираються біля могили, читають вірші, несуть квіти.

Поети не вмирають! Прекрасні душі не вмирають!



На сповідь до вчителя

Слово - Божий дар, його людина одержує з життя. Магічна сила слова - у його здатності пробуджувати думку, уяву, викликати образи. Саме любов до слова, його краси і сили - головне, що відрізняє Юлію Йосипівну Левкович від інших вчителів. Вона увійшла в моє життя в далекі 60-ті роки XX століття і залишилась до цього часу взірцем справжнього вчителя, Вчителя від Бога, людини широких інтересів, постійного творчого пошуку, людини - романтика, ерудита, естета, великого знавця своєї справи.

Уроки літератури Юлії Йосипівни - це трамплін для роздумів над своїми вчинками, світом, що нас оточує. Пам'ятаю, з яким захопленням ми дивилися на свою вчительку, коли вона напам'ять читала роман у віршах О.Пушкіна «Євгеній Онєгін». Пам'ятаю поетичні п'ятихвилинки, які були невід'ємною часткою уроків літератури. Факультативи з літератури, які проводила Юлія Йосипівна, відвідували одночасно 50-60 старшокласників. Разом з вчителем ми входили в світ Тургенєва і Достоєвського, Л.Толстого і Купріна. Єсеніна і Маяковського, поглиблюючи свої знання... Юлія Йосипівна прагнула, щоб ми, її учні, могли закохатися в Пушкіна й Блока через віки, плакати над книгою, милуватися віршованим рядком, з Чеховим й Безуховим розмовляти, як з живими, сперечатися з ними і радісно погоджуватися, а в далеку Аеліту вірити, як у долю... «...И если вспыхивают внезапно дивно струящиеся строки известного стихотворения и мы невольно взлетаем ввысь, ощущая восторг и холодок полета, я постигаю вдруг, в чем состоит счастье, и ради этой золотой крупицы готова терпеть все неурядицы, какие преподносит школа...». - так написала вчителька в своїй «Поемі про себе»... Напевне, саме тому з нашого класу, де Юлія Йосипівна викладала російську мову, літературу і де була класним керівником, двоє стали вчителями - філологами (російська мова та література).

Ще в школі вона читала нам власні поезії, оповідання, які запам'яталися до цього часу і які я особисто досить часто використовую на своїх уроках...

Хіба можна залишитися байдужим до оповідань «Перше кохання», «Айстри», «Белый город», до поезій мого улюбленого вчителя...

Тільки згодом, через роки, коли сама стала вчителем, я зрозуміла, яким чином Юлія Йосипівна виховувала в нас духовність, чистоту, чесність.

І хоча поруч з нами її вже немає, залишились спогади, поради мудрого вчителя - наставника... Залишилися твори, які не вмирають...


Хто для тебе я - не знаю.

Але знай: коли в пустелі

Ти знеможеш від безводдя.

Я примчусь, зроблюсь водою:

Пий! - то все твоє спасіння.

А коли в снігах замерзнеш,

розгорюсь ясним багаттям:

Зігрівайсь, живи на світі!

Хто тобі я - не вгадаю;

Ти ж для мене все в дорозі,

Через бурі і морози,

По пустелі у безводді

До мети ідеш своєї.

І.М. Буцукіна, методист інформаційно-методичного центру управління освіти і науки Новоград-Волинської міської ради

V. Підсумок уроку.

Бащук В.Й., ЗОШ №6



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   17

Схожі:

Перекази І легенди Звягельщини iconАстронавти
У статті аналізуються стародавні міфи й перекази про повітряні й “космічні” польоти героїв у добу Античного світу
Перекази І легенди Звягельщини iconУрок №1 Тема. «Поема Вергілія «Енеїда» як літературна обробка легенди про троянця Енея засновника Рим у»
Тема. «Поема Вергілія «Енеїда» як літературна обробка легенди про троянця Енея — засновника Риму»
Перекази І легенди Звягельщини iconПовідомлення про самостійно прочитані перекази. Дія за значенням переказувати
Виклад своїми словами чого-небудь прочитаного або почутого. Шкільна письмова робота, що передає зміст, сюжет якого-небудь літературного...
Перекази І легенди Звягельщини iconКлас Вилучено з програми
Вилучено з програми народні перекази «Білгородський кисіль», «Ой Морозе-Морозенку»; поезію М. Рильського «Люби природу не як символ…»;...
Перекази І легенди Звягельщини iconНародні перекази Поділля: соціально-побутові мотиви, образи, персонажі
Вони є одним із постійних об’єктів української фольклористики, однак ті, що окреслені конкретним регіоном, мають певні відмінності,...
Перекази І легенди Звягельщини iconПроект «чому ми так говоримо?»
Це був епітет за часів Гомера. Для тогочасних людей, їх способу мислення цей вислів здавався мотивованим: адже як інакше можна пояснити...
Перекази І легенди Звягельщини iconТема: Публій Вергілій Марон. Поема "Енеїда" як літературна обробка римської легенди про троянця Енея засновника Риму. Творче наслідування поем Гомера
Розробка уроків із вивчення творчості Вергілія у 8 класі за програмою 12-ї школи
Перекази І легенди Звягельщини iconТема: Публій Вергілій Марон. Поема "Енеїда" як літературна обробка римської легенди про троянця Енея засновника Риму. Творче наслідування поем Гомера
Розробка уроків із вивчення творчості Вергілія у 9 класі за програмою 12-ї школи
Перекази І легенди Звягельщини iconЛегенди Надвірнянщини
Пропонуємо вашій увазі збірник легенд та переказів Надвірнянщини. Пошукову роботу щодо збору, запису легенд провели бібліотечні працівники...
Перекази І легенди Звягельщини iconПоясніть історичне походження (3б) І сучасне тлумачення (2б) висловлювань: «Ганнібалова клятва»
Перед вами мініатюри з літописів часів Київської Русі. За історичними зображеннями складіть свою версію «Легенди про княгиню Ольгу»,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка