Перекази І легенди Звягельщини



Сторінка9/17
Дата конвертації11.04.2017
Розмір3.84 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17

Учитель. Благословення на творчий зоряний шлях Юлії дав пись­менник Борис Тен. Вона згадує цю подію, розпочинаючи збірку "Погожа осінь", яку присвячує саме йому.

Прочитано оповідання "Не зів'яли айстри".

Бесіда.


  • Як відбулося знайомство Юлії з Борисом Теном?

  • Як вчив Борис Тен Юлію творити і відшліфовувати напрацьоване?

  • Як визначав письменник творчу суть Юлії, що радив, чому вчив? (можна зазначити)

  • Зачитайте звернення Юлії до читачів. Я надіюсь, що твори поетеси торкнуться вашого серця, вашої душі.

Зворушлива поезія "А квітка-ломикамінь пломеніє".

Бесіда.


  • Кому присвячена ця поезія?

  • Хто з героїв нам давно знайомий?

  • Ким захоплюється поетеса? '

  • Що символізує собою квітка-ломикамінь?

Розгляд ілюстрації "Квітка-ломикамінь".

  • Які ще символи ви бачите на ілюстрації?

  • Зачитайте уривки, які найбільше сподобались, чому?

Наступний твір-поема Ю. Левкович "Квіти з полум'я серця". Це ніби роздум поетеси над прочитаним листом Л.Українки до Сергія Мержинського, роздуми про майбутнє (учениця читає уривок напам'ять) - "Прощання".

- Ваші роздуми над прочитаним уривком.



(Треба бути настільки сильною, незламною жінкою, яка може все знести на своїх плечах: горе, печаль розлуки, труднощі.)

Заслуговує особливої уваги розділ поеми "Розмова з жінкою майбут­нього". Головні діючи особи: Леся Українка і жінка майбутнього ведуть між собою діалог. (Інсценізація уривка.)



(Учениці одягнені в костюми Лесі Українки і жінки майбутнього.)

  • Якою кожен з вас побачив жінку майбутнього?

(Приблизна відповідь.)

Жінка майбутнього... її кохання - це промінь яскравий, ранку загра­ва. Леся загубила мрію кохану, щастя світанок тіні закрили. Але ж має багате серце, яке не марніє.

Якою ви бачите жінку майбутнього в реальному житті?

(Приблизна відповідь)

Жінка майбутнього - це незалежна ділова жінка. Вона не відчуває себе в ролі рабині. Це сильна і разом з тим слабка жінка. Терпіння і важка праця - не для неї. Жінка майбутнього має бути оточена увагою, турбо­тою, тому що вона цього заслуговує. Вона має пізнати справжнє жіноче щастя.

Розгляд ілюстрації "Жінка майбутнього".

Учитель. Майже кожна поезія Юлії Левкович пройнята почуттям глибокого кохання. Як вона вміє ніжно торкнутися струн людської душі, піднести, окрилити. Від щастя кохати і бути коханим людина возноситься, відчуває себе "на сьомому небі". (Учні читають напам'ять поезії "Коли всміхалися сади", "Я забілію цвітом вишневим", "Я чекаю, прийди!")

Прослухавши ці прекрасні поезії, подумайте і продовжіть речення



Бути коханим і кохати це - ...

Мабуть, чи не в кожної людини є речі, які нагадують про якісь зво­рушливі миті в житті, наштовхують на роздуми, заставляють чи то по­сміхнутися, чи, навпаки, сумувати. Бачимо, що такі спогади появляються і у Юлії, коли читаємо почуттєву замальовку "Жасмин".

Розглянути на ілюстрації квітки жасмину.

- Що це за квіти? (Весняні квіти, ростуть на кущі, цвіт, зібраний у суцвіття, мас білий колір, п'янить своїм ароматом).



  • Яку роль відіграли ці квіти в житті поетеси?

  • Зачитайте уривок, де описано пахощі жасмину.

  • Що говорять рядки оповідання?

"...Я все ж не викину жасмин. Нехай краще п'янить, духм’янить, стру­мить аромат мрій, що вже зів'яли. А коли він зів'яне зовсім на моїх очах, я запам'ятаю його останній подих. А потім, коли він стихне назавжди, буду дивитись на вже неживі квіти, і мені буде здаватись, що вони ще пахнуть - ніжно, томливо, вічно. І буду ждати, ждати, як ждала раніше, як жду тебе зараз, як ждала завжди «Пахне жасмин».

Учитель.

  • Я хочу побажати, щоб у ваших серцях завжди пломеніли квіти жа­гучих мрій, надій, палкого кохання. Знайдіть його і нехай вам допоможуть духмяні пахощі квітів.

  • Які ще поезії і оповідання Юлії Йосипівни розкривають тему кохан­ня? ("Любов моя", "Надія", "Море", "Іду до тебе". Вражаюча постає кар­тина, коли чуєш рядки цього оповідання).

(Учениця читає напам'ять)

Розгляд ілюстрації (знесилена жінка йде через усі випробування долі до своєї любові).

"Іду до тебе! Іду! Іду! Гілки в обличчя. Зелень. Блиск. Вибоїни. Темінь. Гілки в обличчя. Іду!"

Учитель. Кохання і пейзаж літньої ночі! (Кожен по-своєму уявляє цю картину). Ще яскравіше побачите, коли прослухаєте поезію "Літня ніч" (Учень читає вірш напам'ять)

- Які художні засоби найчастіше використала поетеса. Наведіть при­клади (епітети, метафори).

Розгляд малюнків, які учні намалювали після прочитання цього вірша. (Кожен по-своєму побачив пейзаж літньої ночі).

- Як допомагає пейзаж літньої ночі досягти найвищої мети - кохання


бажаної людини.

Продовжіть: Літня ніч... (надихає на подвиги, заставляє задуматись, наштовхує на помисли, засвічує зірку кохання, ...)

Закінчуючи працювати над темою кохання, послухайте пісню у вико­нанні закоханого подружжя Білоножків "Любове моя".

Учитель. Перегортаємо ще одну тематичну сторінку Юлії Йосипів­ни. Жінка ця за професією вчитель. Багато своїх поезій, оповідань вона присвятила цій благородній професії. Повернемося ще раз до "Поэмы о себе".

У меня есть работа.

Она мне необходима,

Как восход солнца.

Юлія була віддана своїй справі і... "готова терпеть все неурядицы, какие преподносит школа: шалости нерадивых и их двойки, разносы на педсовете за то, что не так их воспитываю, за беспорядки в кабинете и ужас перед комиссией, и стрессы от открытых уроков". Шедевром, вер­шиною являється вірш "Молитва учительницы". (Читає напам'ять учи­тель). Всі, звичайно, прочитали вірш "Первый урок литературы".



  • Яку мету ставила перед собою вчителька, йдучи на урок? (зачита­ти)

  • Чого хотіла досягнути, добитися в першу чергу?

  • Поставте себе на місце вчительки. Щоб ви відчували, з чого почи­нали б?

  • До чого закликала вчителька учнів, що їм пропонувала, радила?

  • Що мала авторка на увазі: ... Цветы мои рвите

(знання переймайте, збагачуйтесь, ідіть до світла, а я вам допоможу).

- Перечитавши твори Юлії Йосипівни про вчительське життя, осо­бистість вчителя, скажіть, чи досягнула вона вершини у своїй професійній справі? З чого це видно? Який напрошується висновок? (Як добре, що є такі люди, які залишили по собі прекрасний слід. І нам є в кого і чому вчитися).



Учитель. Кілька віршів у поетеси розкривають мальовничі картини природи окремих місяців. Яких саме? ("Апрель", "Июнь", "Липень", "Декабрь").

- Що особливого ми бачимо і чуємо у вірші "Апрель"? (Поезія пере­повнена яскравими мелодійними епітетами. Вірш ніби'з них побудований. Наприклад: легкая зеленая акварель; прозрачный, воздушный апрель; пу­шистым облачком; голубые, синие, белые сны...)

- У вірші "Июнь" метафора змінює метафору. Наведіть приклади.

Учень читає вірш напам'ять. (Июнь царит; каждый лист на ветке дышит, говорит; идут в обнимку лето и весна; у надежд светлейших вырастают крылья)



  • На що багатий місяць "Липень"? (спека, зливи, регіт гроз, дощі, барви, сонце, небеса, крапельки-суниці, вишні, цвіт картоплі, світанки, довгий день, блискучий вечір, оксамит ночі, поле, м'ята, чебрець, квіти, голоси, трави, птахи, річка, кущі, струмок, жито, волошки, ромашки, конюшина, метелики).

  • 31 день липня поміщає в собі ось таке незмірне багатство літа.

  • Останній місяць року - грудень. Російською мовою - декабрь. Таку назву має ще один вірш Юлії.

  • Чим вразила ця поезія? (Тут теж бачимо зимові пейзажі, які ніби прийшли із казки, все розмальоване навкруги дивними візерунками).

Учитель. Як бачимо, Юлія Левкович писала вірші і короткі опові­дання. Дві мови - російська і українська для неї є рідними. Тому все в її творчому надбанні таке зрозуміле і доступне. Готуючись до уроку, вам було дано завдання не просто читати і переказувати твори поетеси, а вибрати з них все те цінне, повчальне, красиве, яке нам так необхідне в житті. (На дошці прикріплені виписки учнів. Учениця зачитує). Кохання - щастя, навіть в тортурах. ("Квіти з полум'я серця"). Коли в пустелі ти знеможеш від безводдя, я примнусь, зроблюсь водою: пий! - то все твоє спасіння" ("Хто для тебе я?")... Я зірву з неба велику квітку, і увесь шовк однієї пелюстки розсте­лю перед тобою. А всю радість теперішню виллю на шовк той, щоб дри­жала поверхня, а сонячним днем побілю, щоб блищала. Я сонця шматок візьму в руку і сипну по ній, щоб заграло мінливо. ("Море"). Любов велика, могутня і вічна,' як життя. Як мрія, що кличе і кличе до себе, безмежна. ("Море").

Богатство души - самое огромное богатство.

Высота ума - самая высокая ценность.

Сила духа - самая верная и неодолимая сила.

Души людей - тончайшие струны самого чуткого инструмента.

("Белый город")

Любов і краса - мрія кожної жінки. ("Вічна мелодія")



О липень неповторний!

Ти суто український.

Тобі немає рівних,

Ти божа благодать. ("Липень")

Опрацьовані вірші і оповідання (надруковані і прикріплені до дошки). "Поэма о себе", "Не зів'яли айстри", "А квітка-ломикамінь пломеніє", "Квіти з полум'я серця", "Коли всихають сади", "Я забілію цвітом вишне­вим", "Я чекаю: прийди!", "Літня ніч", "Жасмин", "Любов моя", "Надія", "Іду до тебе", "Море", "Молитва учительницы".



Учитель. Які проблеми розкриває Юлія Йосипівна в цих творах?

  • Мрії і дійсності.

  • Добро і зло.

  • Життя і смерть.

  • Кохання і сила почуттів.

  • Вірність.

  • Краса природи.

Учитель. Сьогоднішній урок, дорогі одинадцятикдасники, запам'я­тайте на довгі роки. Нехай поезії і оповідання Юлії Йосипівни Левкович запалюють у ваших серцях вогонь прекрасного і людяного. Краса слова поетеси нехай буде поруч з вами завжди.
Додатки
Поэма о себе

У меня есть мечта

о земном рае,

который - не в изобилии,

а в человеческих отношениях,

основанных на понимании и любви.

У меня есть работа.

Она мне необходима,

как восход солнца.

Я утром просыпаюсь

и спешу в свой сумеречный класс,

где обычно не хватает

одной лампочки,

и ещё полусонным детям

рассказываю о Пушкине,

Блоке или Есенине.

Я увожу их в мир Тургенева,

Куприна или Бунина...

И если вспыхивают внезапно

дивно струящиеся строки

известного стихотворения

и мы невольно взлетаем ввысь,

ощущая восторг и холодок полета,

я постигаю вдруг, в чем состоит счастье,

и ради этой золотой крупицы

готова терпеть все неурядицы,

какие преподносит школа:

шалости нерадивых и их двойки,

разносы на педсовете

за то, что не так их воспитываю,

за беспорядки в кабинете,

и ужас перед комиссией,

и стрессы от открытых уроков.

* * *

У меня есть ученики -

нынешние и бывшие -

их так много,

что я уже всех и не помню,

и не все они, конечно, помнят меня.

Но если я при встрече

не всегда угадываю фамилию,

то всё же вспоминаю или почерк,

или интересный ответ на уроке,

или удачную мысль в сочинении,

или упрямую орфографическую

ошибку -

и тогда уже признаю его своим.

Но есть среди них особенные

те, что были со мной на одной волне.

Это, конечно же, Валерий Корнеев,

который всегда всё понимал.

Он был моим ориентиром в школе -

и стал образцом в жизни:

он совершенный человек и поэт,

с очень тонким поэтическим вкусом,

с богатой своеобразной фантазией

и неповторимой душой.

Впрочем, он во многом мой учитель, а

не ученик

и достоин отдельной поэмы.

Это Чернецкая Ира,

чуткая ко всему прекрасному.

Она пошла по моим стопам

и сейчас сама рассказывает детям

о Лермонтове и Достоевском,

Гоголе и Булгакове.

Мы с ней часто встречаемся

в педагогическом мире

и, служа одному делу,

всегда хорошо понимаем друг друга.

...Я с улыбкой вспоминаю

Лазарева Андрея,

который в пятом классе

засмеялся вдруг на уроке,

прочитав о том,

как Каштанка ночью боялась,

что хозяин найдёт за шкафом

и съест ту куриную лапку,

что она украла на кухне.

И Новикова Лена перед глазам и...

Она заплакала в тот миг,

когда Маяковский

из револьвера убил себя.

Я это каждый раз вспоминаю,

когда начинаю разговор о Маяковском.

А Светлану Мазур - свою любимицу -

я когда-то так и не убедила,

что Блок не просто символист,

а необыкновенный человек и поэт.

И за этот свой грех

я буду просить прощения на исповеди,

если такое возможно простить.

И ещё есть многие другие.

Они иногда выныривают

из моего молодого прошлого,

чтобы помочь мне в чём-нибудь

или от чего-то предостеречь.

* * *

У меня есть коллеги -

люди самые разные, но в одном для меня

ценные:

в умении понимать и прощать,

в способности к уважению

и в стремлении поддержать в несчастье.

* * *

У меня есть дочь -

романтичное создание,

воплощение великой мечты о любви,

мое сокровище,

моя зеленая веточка,

самое прекрасное произведение моё.

В ней да свершится всё несбывшееся,

всё моё заветное, любимое моё,

и расцветёт небывалым цветом

своё, неповторимое, неведомое никому.

И в этой единственной реальной опоре -

всё оправдание жизни моей.

Пусть Бог благословит ту милую землю,

по которой ступает её нога.
* * *

У меня есть сестра и братья,

любящие и любимые,

и все мы урождённые Левковичи.

И в каждом из нас –

душа нашей доброй мамы,

умная и справедливая

и жаждущая совершенства

и в мире, и в себе.

И в каждом из нас –

душа нашего верного папы,

скромная и совестливая,

стремящаяся к совершенству

в любимом деле

и гордая достижениями в нём.

И все мы друг без друга невозможны,

как ветки одного дерева - дерева древне­го,

родословного Левковичей и Осинских.

* * *

У меня есть книги...

Их тоже так много,

что я не могу даже посчитать.

Практичные люди говорят,

что если их все продать,

то можно новый дом построить.

Но эти разговоры абстрактные

я слушаю не понимая,

как неизвестный иностранный язык.

А потом окунаюсь

в этот свой мир привычный,

как рыба в свою стихию,

и пью жизнетворную влагу

и ощущаю прилив новых сил.

Страницы шелестят,

как будто существа живые

нашёптывают о прекрасном,

родном и вечном.

И вот я проживаю

тысячи разных жизней

и ощущаю бесконечность,

и маленький отрезок своей судьбы

воспринимаю как что-то

незначительное во Вселенной.

И если является вдруг неверие,

усталость или разочарование

и наступает предельный спад,

и совсем пустеет душа,

я бросаюсь к Толстому и Пушкину,

к Чехову и Паустовскому,

я зарываюсь в Цветаеву,

в Ахматову и Булгакова

и уже в О’Генри смеюсь.

И силы мои возвращаются,

как волны моря в прибой.

А в чудесные летние каникулы,

когда цветёт ароматный картофель,

спеют вишни и летают бабочки

и я погружаюсь в мечты,

мне нужна "Очарованная душа",

и я проникаюсь неиссякаемостью

Анкеты,

прихотливостью духа Ривьер.

Когда лето в самом разгаре

и маняще стрекочут кузнечики,

но захлёстывает суета

консервирования и ремонта,

я возвышаюсь обаянием

голсуорсневской Ирэн

и уютом дома Форсайтов,

разветвлением их семейства,

необоримостью страстей.

А уже под конец августа,

в предчувствии уроков и осени,

пью взахлёб прозрачного Бунина,

смакую "Антоновские яблоки"

и трагедии "Тёмных аллей",

чтобы в сентябре освежиться новинками

и о прочитанном порассуждать.

* * *

У меня есть свой собственный мир:

это Белый город с колоннами,

в нём фонтаны прозрачные бьют,

в нём цветёт сирень и акация,

а на небе сияет радуга.

Там стихами все разговаривают,

там любят навек и серьёзно,

там святые чувства процветают

и всегда молода душа.

Но я о нём ещё не рассказала:

всего несколько стихов и поэм,

и одна заветная повесть,

да несколько наивных рассказов.

Всё это - штрихи того мира,

который переполняет меня,

и в котором, я в сущности, живу.

Я под тяжестью его изнемогаю,

и, чтобы он меня не мучил,

притворяюсь иногда перед собой,

что его вовсе не существует.

Тогда он меня в снах преследует,

а утром следующего дня

меня поражает обязательно

какой-нибудь резкий диссонанс.

* * *

У меня есть дом -

старая дедова развалина,

с протекающей крышей

и прогнившей стеной,

и около него несколько яблонь

и посеянные настурции.

Но я его не променяю

ни на какой другой.

Он питает

мои душевные силы

в минуты усталости

и вдохновляет

на поэтический взлёт.

Здесь часто представляю я

живых еще маму и папу

и молча им жалуюсь,

и советы их выслушиваю,

принимаю сочувствие,

и прощения у них прошу.

И детство вспоминаю –

не только свое,

но и каждого из них.

И тогда мне чудится,

что я существовала в той жизни,

которая была до меня, -

и снова ощущаю себя бесконечной.

* * *

У меня есть собака и два кота.

Малыш (так звать собаку)

любит внимание и ласку

и очень дорожит свободой,

хотя понимает необходимость

постоянно жить на цепи.

У него умные коричневые глаза

и очень преданное сердце.

Два близнеца-кота Тема и Сёма -

очень похожие и очень разные.

Они чёрно-белые, узорчатые,

синхронно лапками умываются,

когда ожидаем гостей.

Тема - настоящий маленький хищник,

он умело ловит мышей и птиц,

дичится и всегда убегает,

а может и стащить что-нибудь.

А Сёма ручной и простодушный.

Ест сырой картофель и свежие огурцы

и громко мяукает, бегает назойливо

следом,

пока его не пригреешь и не погладишь.

* * *

У меня еще много разных разностей –

Например, воспоминания.

О них я когда-нибудь напишу

Отдельную книгу.

Там так много увлекательного –

И горестного, и счастливого,

И если я себя там увижу

Отдельно от нынешней меня,

То даже не всегда узнаю.

* * *

У меня есть душа - безграничное поле,

вспаханное неудачами,

разочарованием и горем,

политое слезами раскаяния

и засеянное любовью неузнанною.

Она до сих пор беззащитна

перед чужим, холодным миром,

но в главном неуязвима:

своим безотчетным пониманием,

что живёт в особом измерении

и перед высшими силами

почти во всем права.

* * *

У меня есть жизнь - пока что есть.

Прошедшая. Настоящая.

И, надеюсь, будущая.

И в ней еще много должно свершиться.

И каждый эпизод-новелла.

И каждое событие - роман.
Не зів'яли айстри

Давно це було - як кажуть, "на зорі туманної юності". Я тоді вчилась на першому курсі Житомирського педінституту. Одного разу після лекції мене викликали з аудиторії.

В коридорі на мене чекав русявий чоловік середнього зросту, у світло­му, по-весняному, костюмі, з високим чолом і добрими блакитними очи­ма.


  • Це ви авторка оповідання "Айстри", що недавно обговорювалося на засіданні літстудії інституту?

  • Так, це я.

Він відрекомендувався: Микола Васильович Хомичевський, літера­турний псевдонім - Борис Тен.

У нього був співучий, лагідний, саме "український" голос, приязний тон. Звук "л" він вимовляв з притиском, м'яко, кругло, і це робило його в спілкуванні неофіційним, своїм, домашнім. Я зразу відчула довіру до ньо­го.

Микола Васильович сказав, що прочитав моє оповідання, схвалив його, запропонував помістити його в збірці творів місцевих авторів Жито­мирщини "Перший сніп", яку він тоді готував до друку. Я з радістю пого­дилася.

Так відбулося моє знайомство з Борисом Теном.

На той момент я вважала, що моє оповідання до друку готове. Але насправді до цього було далеко: почалася копітка робота по його вдоско­наленню. Микола Васильович співпрацював зі мною: він зважував кожне слово на якихось своїх внутрішніх терезах, заглиблювався у його смисл, перевіряв асоціації; вимовляв уголос цілі фрази, прислухаючись до ритму - для нього мова була, як музика. Він так тонко відчував кожен відтінок її, завжди шукав найбільш вдале сполучення звуків.

Так з першого кроку в літературному світі мені невимовно пощасти­ло: у мене з'явився такий Вчитель! Як першокласниця старанно виводить букви в зошиті, вважаючи, що вона це робить для улюбленої вчительки, так я, працюючи над черговимтвором, завжди потім уявляла перш за все, як сприйме його Микола Васильович, і дуже соромилась, коли було щось не так.

Після "Айстр" я написала оповідання "Жива хвиля", яке надрукува­ли, - теж завдяки Борису Тену київській збірці "Весняні шуми". А вже коли я після закінчення педінституту працювала у Новоград-Волинській ЗОШ №5, мої нариси про Баранівський фарфоровий завод були надруковані в збірці "Чолом тобі, трудівниче".

Микола Васильович слідкував за кожним моїм кроком на творчій дорозі, він турбувався про мене, немов рідний батько, щиро радів моїм успіхам, переживав разом зі мною, коли щось не виходило.

Його критика завпеди була доброзичливою, конструктивною. Про одну мою невдалу повість він сказав:

— У вас усе ще немов кипить, буяє, піниться, а коли вщухне, осяде, відстоїться, тоді беріться за перо і папір. Майте терпіння, не спішіть обнародувати твір.

Прочитавши ліричні етюди "Надія", "Море", "Жасмин" та інші, він немовби визначив мою творчу суть: ліризм, внутрішній самоаналіз; радив давати собі волю саме у цьому напрямку; говорив, що в моїх творах го­ловний конфлікт - не в дії, а в зіткненні почуттів. Вчив бути незалежною, бути собою, мати своє творче обличчя і не гнатися за дешевим, поверхо­вим успіхом, не прагнути до благополучного "середньоарифметичного" стереотипу. Шаблон - це смерть творчості.

- Пишіть, як велить душа. Вас зрозуміє саме ваш читач - той, що вийде на одну з вами хвилю, той, що сприймає світ так, як і ви.

Ще годі, як вийшла збірка "Перший сніп" з моїми "Айстрами", Ми­кола Васильович на одному екземплярі цієї книги, на титульній сторінці, написав у вигляді автографу свій вірш "Айстри":

Слідами спадаючих зоряних див

в саду зорецвітнім я айстри садив...

Це був його подарунок і благословіння на творчий шлях - такий не­легкий і звивистий, а іноді - такий чарівний.

Зараз, коли святкується 100-річний ювілей Бориса Тена, я перечи­тую цей вірш, перечитую його листи до мене, які він писав так регулярно, листи, де майже в кожному - його творчі поради, турбота про мене, заці­кавленість у моїй долі (і дуже мало розповідей про себе), - зараз я уяв­ляю, як би він порадувався цій моїй збірці і як би тривожився разом зі мною тим, як читач сприйме її.

Я звертаюсь, отже, до тебе, мій любий читачу! Я вірю, що ти існуєш, що ти є: інакше чому б таким нестримним потоком виливались на папір мої заповітні почуття і думки, чому було б таке жагуче прагнення, щоб хтось їх прочитав і зрозумів - хтось Вищий, Розумний і Доброзичливий - як Микола Васильович!

Нехай же озветься твоя чутлива, як струна, душа на мої мрії і надії, шановний читачу!

А ця збірка нехай буде тим вінком, який вдячна учениця покладає до пам'ятника Борису Тену в честь його 100-річчя.

Адже не зів'яли айстри...
А квітка-ломикамінь пломеніє

Ні! Я жива!

Я буду вічно жити.

Я в серці маю те, що не вмирає.

Леся Українка. "Лісова пісня".

Шуміла злива, гнулись вишні, небо

пломеніло.

І був на диво гарний гомін грому

весняного.

Десь здалеку вже втома підкрадалась,

сон покірно лист хилив додолу.

День танув і щезав нечутно,

щоб завтра знов, по-іншому, заграти –

веселим щебетом пташок і барв розли­вом,

потоком радості людської невгамовним.

Весна була шалена, говірлива,

як завжди молодість буяюча, тривожна,

їй серцем дівчина всміхалась співчутли­во,

усім єством розквітла

Їй назустріч, її душа була весни стихія.

* * *

Чужі були усім дуби старезні,

високі сосни знали лиш самотність.

Бездумно верби листям лопотіли.

Було усе німе, мовчазне.

Якось прийшло дівча замріяне, біляве.

Великими од захвату очима

вдивлялось в очі проліска блакитні,

вслухалось в тихе листу шепотіння,

торкалось злегка стовбура горіха,

в задумі гладило кору шорсткої вільхи,

ступало сторожко по моху оксамиту.

Зринали образи в її уяві.

І ліс мінився, грав, як в дивній казці.

Той дуб уже родину мав і друзів,

був добрий, говорив, ставав поважний,

стара верба-бабуся завжди спала.

А в житі колосились довгі коси

русявих польових красунь-царівен.

А в шумі лісу, буйнім і веселім,

зринав вогненний вітер-Перелесник.

Чарівна синь квіток, пташина мова

сплітались в образ дівчини вродливий,

що здавна Мавкою в народі звалась.

А десь далеко, як відгомін щастя,

хтось грав співуче-ніжно на сопілці.

Було то потім: стіл, папір, чорнило,



безсонна ніч, закреслень нетерплячість,

задума, швидке-швидкеє писання,

і радість ранку - "Лісовая пісня".

Світ зачитавсь поліською красою.

Було то потім, потім - трохи згодом,

а зараз: раптом спалахнула думка,

щоб зовсім вже не згаснути ніколи.

І тут вона уперше народилась

- ось тут, у гаю, над Случем-рікою.

* * *

Люблю я ранків спалахи-заграви,

зимою-заметіль, а влітку-спеку...

Безсонні ночі творчі, радість зльоту,

найбільше ж - думку про титанів духу,

що так красу життя вбирали в себе,

щоб потім людям все віддать без жалю.

Я думаю про Лесю Українку,

ту дівчину поліську, що зростала

у нашім ріднім Новоград-Волинську,

а потім піснею всього народу стала.

* * *

Струнка, серйозна, сіроока, ніжна...

Такою ти мені здаєшся завжди.

В душі твоїй злилися шепіт гаю

і проліска блакить, струмка дзюрчання,

і твердість дуба з пущі лісової.

Твоя жіночність в глибині таїлась

і виливалась в ніжній мові Мавки

та в музиці сопілки лісової.

Ховала ти в собі слабке й тендітне.

Рука по клавішах покірних бігла

й журливі та сумні зривала звуки.

А ніч прозора танула, сіріла,

і світлий день займався знову.

Лесю!

Ти завжди мужньо йшла йому назустріч,

ти - переможець над привиддями

нічними.

Світила ти вогні ясні для люду,

що в темряві невпинно йшов до щастя

нелегким шляхом звивистим, тернистим.

Слова твої тверді були, як криця,

були мечем слабкому в битві грізній,

і кожне з них жариною іскриться,

що в полум'я роздмухане народне.

Слова ті - квіти, барви-переливи,

що сіяла ти ни морозі лютім

і сходила весна, крилата, світла,

і зіронька веселая, провідна

сіяла в небі темнім, непогожім.

Троя душа була—весни стихія.

Так, недарма ти звалась Українка,

недарма на Волині народилась.

Як радісно, що ти жила на світі,

що квітка-ломикамінь пломеніє.

Ні! Ти не вмерла! Жити будеш вічно,

бо в серці мала те, що не вмирає.
Квіти з полум'я серця

Доглядаючи за вмираючою коханою людиною, Сергієм Мержинським, Леся Українка за одну ніч написала поему "Одержима". Смерть дру­га була для неї великим ударом. Щоб не загинути від розпачу, вона писала, виливала біль серця в слова, (з біографії Лесі Українки)



"Мій друже! Мій любий друже! Мій зів'ялий квіте!"

(З листа Лесі Українки до Сергія Мержинського
1. Прощання

Вже котру ніч безсонну ти не лічиш...

Бліду безсило опустила руку.

Від свічки тіні довгі, дивовижні.

Похмура стеля, домовинна тиша.

А погляд прикипів твій до постелі.

(Бліде чоло, закриті очі, стогін).

Уста поволі шепчуть: "Милий друже!

Коханий мій, єдиний! Я з тобою!

Чи ти це? Чи це я? Це ми обоє?

Ти вже відходиш? А мене покинеш?

О ні! Чекай! Послухай, мій єдиний!

Цвітуть троянди білі, сині-сині!

Рожеві, і блакитні, і червоні

і пахнуть п'янко-ніжно у долоні.

Чи ж справді то були троянди, любий?

Чи ж будуть ще вони, як нас не буде?

5. Розмова з жінкою майбутнього

Леся

- Це ще буде.

Інші люди...

Інша жінка

сміхом дзвінко

розіллється,

обізветься

ніжним словом,

серце знову

ще заб'ється

для одного,

ще замріє

на світанні,

заніміє

у коханні!

Це ще буде!

Але люди,

Що створили

всі споруди,

що світи всі

підкорили,

будуть щедрі,

серцем чистим?

Будуть справді

променисті?

Як на порозі,

що на дорозі

встане до щастя,

жінка спіткнеться –

чи розійдеться

легко з коханням?

Чи у риданні,

тузі-прощанні

зродиться іскра

і запалає

вогнищем чистим –

я ще не знаю.

Жінка майбутнього

- Кохання жінки - промінь яскравий, ранку заграва, розквітне дивним, чудовим цвітом палкого літа.

Коли ж на ясне вранішнє небо насунуть хмари, а зла негода посеред літа вітром ударить, ясні пелюстки всі позриває-цвіт умирає!

Любов зів'яне і посіріє, серце змарніє, полум'я згасне, в попіл візьметься і рознесеться.



В серці гарячім

зродиться іскра

й знову засяє

променем літом.

В серці квітучім

зійдуть троянди

й знову заграють

барвами-цвітом.

Лесю! Ти сильна!

Ти нездоланна!

Мрію кохану

доля згубила,

щастя світанок

тіні закрили –

ти ж не змарніла

серцем багатим! –

в пломінь знялася,

в горі зуміла

піснею стати,

у безкінечність

перенеслася.

Лесю! Ти мужня!

Перед бідою

гордо стояла,

вставши до бою,

не повертала.

Лесю! Ти щедра!

Дай мені квітів –

я їх посію,

дай мені іскор –

я їх злелію.

Іскри-зірки

будуть ясно сіяти,

квіти нев'янучі,

вічні, чудові,

будуть зростати.




Леся

- Я сильна, кажуть, я в піснях крилата.

В них владний голос, блискавиць польоти,

в них схрещуються меч з мечем іскристо,

і грім, як бубон, кличе в бій за волю,

а хвилі підіймаються високо.

Я сильна, тверда, мужня.

Все ж я жінка.

Тихо розцвітають

в мені хороші, ніжні білі квіти...

Вони цвітуть одному лиш на світі,

і їх лише один зірвати може.

Та не зірве вже він моєї рожі.

Його немає. Він вже не зі мною.

І квіти зчервонілись густо кров'ю.

Тобі дарую той букет кривавий,

щоб і твоя любов цвіла яскраво,

щоб не стоптала цвіт, не збур'янила,

бо він кохаючому серцю милий!

Не кожна жінка його в серці має,

не в кожній він зірками розцвітає.

Дарунок той - дорогоцінне щастя,

бо квіти-зірки в ньому - з сліз кривавих.

Візьми і бережи його! То сила!

Твоя жіноча сила, серця врода.

Жінка майбутнього

Спасибі, чарівнице неповторна,

що ти в хвилину гіркую зуміла,

сама згорівши в розпачі вогнисто,

нарвати з полум'я зірок іскристих

і всім жінкам роздать не пожаліла.

І я про щастя мрію полум'яне,

в мені той цвіт чудовий не зів'яне.

Приймаю квіти в серце, буду з ними,

в коханні буду теж я одержима.



* * *

Коли всміхалися сади

і бджоли мріями бриніли,

біленька пташка прилетіла."

Кохай", - вона мені звеліла,

коли всміхалися сади.
Коли дзвеніли колоски

й волошки лагідно синіли,

зірки до мене всі злетіли.

"Кохання - щастя", - шепотіли,

коли дзвеніли колоски.


Та все не йшов до мене ти.

Чекала я весну і літо.

Зібрала білі й сині квіти.

Зняла всі зорі з неба світлі.

Та все не йшов до мене ти.
Як відлетіли журавлі

і всі надії позривали

з землі і з неба хмари злі,

надії ті не перестали

в мені волошками цвісти... -

Тоді прийшов до мене ти.

* * *

Я забілію цвітом вишневим,

прилинь лиш до мене весною живою

ти будь лиш весною.



Я засинію небом блискучим,

засяй лиш до мене ти сонцем далеким

- засяй мені сонцем.

Як станеш ти небом глибоким, безкраїм

довірливо хмаркою притулюся

- ти будь лиш глибоким.

А станеш, як ніч грозова, неспокійним,

яскравою блискавкою загорюся

і, грому могутнього не злякавшись,

розсиплюся зірками вогняними

- ти будь лиш, як грім той, могутній.

А будеш ти вітром крилатим, нестрим­ним,

я стану листком тобі ніжно-зеленим,

безжалісно зірвеш листок і помчишся

- летітиму швидко, слухняно, без страху,

щоб путь ту нелегку тобі звеселити.

Я стану листком тим, до тебе зірвуся –

лиш будь так, як вітер, крилатим, нестримним

і мчи до мети уперед - без упину.


* * *

Я чекаю: прийди! Але знай:

не волошка я синя, несміла -

я троянда жагуча, хмільна, запашна,

колючки мої боляче ранять.

Як боїшся - тоді не приходь.

Я чекаю. Але пам'ятай:

я не тихе блукаюче сяйво,

я - вогонь, я - нестримний, палаючий

шквал.

Спопелю, налетівши зненацька.

Як боїшся - тоді не приходь.

Я чекаю тебе. Та згадай:

не струмок я, мілкий і прозорий.

Я - глибокий, безкраїй розлий-океан.

Утоплю, коли дуже схвилюєш.

Як боїшся - тоді не приходь.

Не зелений лужок я - гарячий вулкан.

Не легенький вітрець - вітровій-ураган,

і не гай, а дрімучий неходжений ліс –

в ньому легко тобі заблудитись.

А не зважишся, то не приходь.

Ти прийди, поспіши, не барись -

а не прийдеш, то інший примчиться,

той, що руки поранить, а рожу зірве,

щоб сп'яніти від цвіту хмільного,

хто, обпалений, кинеться в полум'я сам,

щоб згоріти в ясному багатті,

хто порине щасливо в глибінь-океан,

щоб напитись водиці живої.

Він посіє траву, погасивши вулкан,

Він підкорить собі вітровій-ураган,

буде довго блукати по лісу, .

щоб знайти там заплутані стежки мої

і в дорогу простору з'єднати.

- На дорогу мою ти тоді не виходь,

я не буду тебе зустрічати.

Жасмин

Пахне жасмин - букет з кількох гілок. Паморочиться голова. Я ди­хаю цим ароматом і слухаю свою тишу.

Я чекаю.

Чекання притаїлось ще в бутоні мого серця. Зараз воно розквітло і запалало пристрасно.

Чого я чекаю - не знаю. Я тільки вся завмираю, коли воно набли­жується до серця. Воно - сильне, яскраве, бездонно-щасливе. Воно забе­ре і понесе у височінь, і тоді все минуле життя виявиться далеко внизу, дрібне, незначне.

Але воно ще не приходило. Наближувалось тільки його марево. Коли воно тануло, сірий пил розчарування осідав, і чекання розгоралось ще силь­ніше, ще наполегливіше.

...Мої думки зараз легкі, блаженні. Вони пливуть тихо, неквапливо, змішуючись з цими нестримними пахощами. Вони п'янять, роблячи нез­бутнє привабливо-близьким.

Коли ти прийшов, я зрозуміла, що раніше чекала тебе. Але зараз ти є, а я все ж чогось чекаю.

...Наша остання зустріч з тобою була незвичною, не схожою на ті, що були раніше, - туманно-щаслива, шалена, ніжна. Мені не можна було більше залишатися у твоєму домі, і я пішла. Мені не можна було дихати свіжими пахощами жасмину там, де він росте, під твоїми вікнами, і я зірвала кілька гілок, взяла з собою.

І тому так неминуче в'януть квіти. І тому пахнуть п'янко і тривожно. Так пахнуть тільки ті квіти, що вмирають. Там, на кущі під твоїми вікна­ми, вони ледь відчутно, тонко ароматні. А коли їх зірвали, вони останніми захлинистими ковтками п'ють воду, в яку я їх поставила, немов знають про свою недовговічність, і віддають зразу всю свою ніжність, виливаючи її в солодких, духмяних пахощах.

Ти ніколи раніше не був зі мною таким ніжним, як в цю останню зустріч.

Я дихаю пахощами жасмину. Вони мене томлять, мучать. Мої дум­ки в'язкі, повільні.

Я чекаю.

Але чого мені від тебе ще чекати? А раптом ти попрощався зі мною назавжди? Раптом не прийдеш більше? Не йди так! Вернися. Вернися ще хоч один раз, дай мені відповідь: чого я чекаю? Що там попереду? Чи дійсно воно таке прекрасне? Чи варто його чекати з такою пристрастю? Чи варто за нього віддати життя? Скажи, скажи, не ухиляйся од відповіді.

Ти лагідний, ніжний, але ти приховуєш якусь таємницю. Відкрий мені її. Здійсни мої сподівання або розчаруй зовсім, до кінця! Зупини це чекан­ня, розбий його, щоб не мучило більше, не терзало.

Сама я не можу зупинити це чекання. Це не в моїх силах.

Не можу викинути жасмин. Він пахне так гарно. Він випромінює мої мрії.

...Ти мене більше не кличеш. Не приходиш.

Я все ж не викину жасмин. Нехай краще п'янить, духмянить, стру­мить аромат мрій, що вже зів'яли.

А коли він зів'яне зовсім на моїх очах, я запам'ятаю його останній подих.

А потім, коли він стихне назавжди, буду дивитись на вже неживі квіти, і мені буде здаватись, що вони ще пахнуть ніжно, томливо, вічно.

І буду ждати, ждати, як ждала раніше, як жду тебе зараз, як ждала завжди.



Пахне жасмин.

Літня ніч

Літня ніч чудова

густо зорі сіє,

м'яко стелить долу

чорную теплинь,

тихо пригорнула,

ніжно гладить вії,

шепче, умовляє:

"Сни... засни... спочинь!"

Я не хочу спати –

сон мене покинув,

я піду із хати

в темну далечінь,

кинуся назустріч

ніччиним обіймам,

обгорнусь, занурюсь

в запашну глибінь.

Там квітки півоній,

пахне матіола,

нерухомо-сонно

похилився мак...

Десь завмерли кроки,

стихло все навколо,

здалека відгомін

гавкання собак.

Я вслухаюсь в тишу,

пахощі вдихаю,

чую, як зітхають

в полі колоски, -

і, здасться, в серці

квіти розцвітають,

розкривають тихо

тонкі пелюстки.

Теплий і прозорий

місяць зовсім близько,

задзвенить легенько,

скотиться з руки,

і, здається, зорі

нахилились низько -

підійди тихенько,

знімеш світлячки.

Тепла ніч привітна!

Я в тобі розтану:

зашепчу у листі,

заблищу в струмку,

як і ти, тендітна,

чорноока стану –

в срібному намисті,

в золотім вінку.

Росами заплачу,

місяцем засяю,

засвічусь зіркими,

казкою зроблюсь –

може, той побачить,

що його кохаю,

може, він відчує,

як його люблю.

Найчистіший подих,

найніжніший шепіт,

найясніше сяйво

я в собі знайду:

не злякаю спокій –

снами зачарую

і до його серця тихо підійду.


Молитва учительницы

Дай мне тех благословенных

минут, когда трепещут

юные сердца от прикосновения

с Прекрасным.

Габриэла Мистраль

Святый Господи, на урок иду!

Дай душевных сил, дай мне мудрости!

Убеди меня: ученик - мне друг.

Дай энергии, дай мне мужества.

Тот особый мир я в себе несу,

дети ждут меня, ждёт меня их суд.

Им добра хочу, ну, а вдруг споткнусь –

спаси, Господи: навредить боюсь.

Защити меня от их глупости,

от неверия, сердца глухости,

покорить мне дай их внимание,

дай мне смелости, дай мне знания.

Доброты мне дай, дай мне гордости,

дай спокойствия, дай мне строгости,

и любви к ним дай – к самым вредненьким,

уважения - к самым бедненьким.

Пусть поймут они: вместе нам идти,

к одной цели всем сообща брести;

неприятель-враг общий есть у нас:

и война не раз будет с ним как раз.

Устоять нам дай против глупости,

против скуки и против скудости,

против лени ума, против вялости,

и нервозности, и усталости.

Ты спаси нас всех от агрессии,

от жестокости, от депрессии,

одолеть всё зло ты нам дай вполне, -

дай нам счастье быть на одной волне.

Дай мне, Господи, светлой радости

испытать, вкусить высшей сладости:

Красоты мне дай, дай мгновения –

к юным душам прикосновения.
Первый урок литературы

Ребячьи настороженные лица...

Чей это лозунг: Veni, vidi, vici?

Их недоверие невидимой стеною

предстало, как преграда, предо мною.

Секунды напряжённые знакомства...

В руке неосторожно список скомкав,

увидя непрощающие взгляды,

забыла вдруг, что говорить мне надо.

Но как сейчас здесь должен повториться

знакомый лозунг: Veni, vidi, vici?

Стою одна, растерянно, несмело.

Их победить должна я. А сумею ль?

Должны сердца их радостно забиться.

Они влюбиться

должны в мою любовь, в мои цветы,

моим кумирам, богам поклониться,

пойти за мной в край красоты.

Я их пленить должна и потрясти,

и повести

в чудесный край чудесного прозренья,

и озарить, и дать вкусить,

как сладко истины рожденье.

Легко сказать: пленить и взять,

в края чудесные позвать!

А если давняя стена

меж нами исстари, война,

а если испокон веков,

наследие от стариков,

всегда меж нами быть должна

непонимания страна?

О рознь извечная детей

со взрослыми! Учителей

с учениками! И всегда

нас встретит тайная вражда.

Нет, я пришла не для войны.

Но как сказать и убедить,

Что их не бить я, а любить

сюда пришла.

Что сердца цвет

с собой взяла,

что сеять в душах их цветы

сюда пришла -

не для войны.

О вечный спор добра и зла!

О вдохновенье, помоги

им втолковать: мы не враги!

О вязкость робости

за маской строгости! -

извечное бессилье педагогики!

Я безоружною была.

Что я могла?

Я начала:

"Вы подвижные, быстроглазые!

Не могу с вами сладить сразу я.

Пусть все правила будут нарушены -

вы меня только раз послушайте!

Вы спокойно сейчас посидите

и судите меня, обсудите -

как хотите - но только поймите!

Вы поймите меня; поклонитесь

моим богам, цветы мои рвите

и за мною, за мною идите"...



Апрель

Ах, апрель, апрель, апрель!

Лёгкая зелёная акварель.

На перине облачка я усну

и во сне увижу весну, весну!
Ах, прозрачный, воздушный апрель!

Синяя наивная акварель

Я пушистым облачком обвернусь,

над полями, реками понесусь.

Голубые, синие, белые сны...

Тонкая зелёная дымка весны.

Ты словно серебряная свирель –

юный, застенчивый, нежный апрель.
Робкие ласки ветерка...

Белые летящие облака...

Я хочу растаять в тебе, апрель! –

синяя, зелёная акварель.


Июнь

Просыпаюсь утром:

мир пронизан солнцем,

чистый и весёлый,

в нём июнь царит.

Всё зелено-пышно,

всё полно цветенья.

каждый лист на ветке

дышит, говорит.

Аромат акаций,

как конфеты, сладкий,

и пионов роскошь,

лилий белизна;

розовый шиповник,

детский взгляд настурций, -

и идут в обнимку лето и весна.

Птиц каких-то звонких

пенье-переливы,

запахи жасмина,

скошенной травы.

Облаков белейших

клубы прихотливы,

и на них оттенки

неба синевы.

А зимы тяжёлой

трудности-болезни

грозами все смыло,

как рыданье - грусть.

И надежд светлейших

вырастают крылья.

Я на них, воздушных,

снова поднимусь.

Холодок волненья...

В школе вновь экзамен...

Молодые лица,

Юные глаза.

И души прекрасной

лучшие порывы,

и торжеств прощальных

речи-голоса.

Я иду по парку.

Надо мною кроны.

Под ногами солнца

кружево ловлю.

И мечты нечёткой

трогаю бутоны.

О июнь волшебный!

Я тебя люблю.


Море

Я стою перед морем і згадую.

...То був сон дитячий, сніжно-білий, тремтливо-прозорий. І раптом сліпуче сяйво: назустріч мені гойднулася золота хвиля. Я, сміючись, про­стягла до неї руки - і прокинулась, "Мабуть, це морс", - подумала я. І відтоді замріялась. Десь воно є, далеке і незнане. ...Потім - мені було сімнадцять. На книжку злетіла бджілка, вишневий цвіт впав на траву, Я задивилась у небо. Потонула в ньому. Мелодія Шумана співала про мрії - здавалось, гойдались хвилі, золоті, сині. Тремтливо-сонячні, як маку пе­люстки. Плескались ніжністю. Заливали якимсь неспокоєм.

Я марила про море. Про море і про тебе. І ось - зустріч з тобою. Пам'ятаєш? Ти так запитливо глянув у саму глибінь мою. І вогненними хвилями, палаючим шквалом налетіло на мене море з безмежною силою. Пінилось. Сліпило. Шаленіло. Співало. Дзвеніло.

Я любила тебе. Любила твій погляд: він пестив мене. І голос: він мене заворожував. Розмови твої. Я їх слухала без подиху. Ти говорив про свою роботу - завжди про неї. І знову, і знов про одне - про роботу. Я мало все те розуміла - я лише милувалася тобою.

Але іноді туга стискала мені серце: ти не знав проте, що в мені море, а коли я про це хотіла розповісти, твій погляд нудьгував. І я вмовкала. Я слухала знов про твої справи, бачила омріяну безмежність.

Поступово згасло в мені сяйво. Минув неспокій. Лише іноді, прозорі, світлі, як і раніше, перекочувались в глибині затихаючі хвильки.

А потім... Що було потім? Був день - тяжкий і сірий, без сонця. Ми говорили вороже - і слова, як шматки каміння, гострі, нам ранили груди, і довго біль не стихав у обох. Ти дорікав, що байдужою стала до тебе, фантазії зайві засліпили мені душу. Я бачила в тобі буденність, і сірість, обмеженість, бо ти говорив про роботу, і тільки про неї. Мені здавалось, що ти не знаєш справжньої краси, байдужий до неї. І я поривалась до моря. Здавалось, воно мене лише зрозуміє, бо рідна для мене стихія: кра­са і неспокій, і прагнення вгору нестримне.

І ось я стою перед морем. І море мені про щось шепоче. І я розумію його - і тебе я тепер зрозуміла.

Ти такий, як воно. Ти - глибокий, невичерпний, сильний. В тобі є неспокій: ти то гнівний, то лагідний, ніжний, то зовсім спокійний, хоч бурю таїш у душі. Ти як море це, щедрий. Ти людям себе віддаєш, як воно, і так, як воно, ти не знаєш своєї краси, не усвідомлюєш сили і влади. Ти хочеш? - я все розповім тобі зараз. Я відкрию тобі красу моря. Ось слухай.

...Я зірву з неба велику квітку, і увесь шовк цієї пелюстки розстелю перед тобою. А всю радість теперішню виллю на шовк той, щоб дрижала поверхня, а сонячним днем побілю, щоб блищала. Я сонця шматок візьму в руку і сипну по ній, щоб заграло мінливо. І прокинеться ясність дитячих світанків - то буде його чистота. І ніжність засяє закоханих, що задиви­лись у очі коханих, - то буде глибінь і прозорість його.

Та ні, вже не те воно зовсім. Ближче піди, ближче до нього. Згасло проміння. Зникла прозорість. Лиш шерхіт об берег, і шепіт, і шепіт, і плюскіт, і сміх - так притишено, тихо, і тиша, і шерхіт об берег. А он місяць чер­кається боком, тихо ступає. Вже мчиться до берега... ближче... і золотом тим наслідив по вже чорному шовку.

...І знов міняється, міниться море...

Любий! Не можу всього розказати про море, бо кохаю його, як тебе.

Я опишу твої очі, і голос, і руки, й характер твій мужній - і все ж я не знаю, що любе в тобі мені завжди.

Так - море.



Я буду дивитись, дивитись в нього - без втоми. Я слухати, слухати буду його без кінця. А що так тривожить, хвилює мене, - я не знаю. Бо море це. Велике, могутнє і вічне. Як ти. Як любов. Як життя. Як та мрія, що кличе і кличе до себе, безмежна.

Липень

Яке класичне літо!

Яка невтомна спека!

Які нестримні зливи

й регіт гроз гучний.

Усе дощами вмилось –

які розкішні барви!

І сонце палко гріє
з осяяних небес.


Мов крапельки - суниці,

червоні полуниці,

і вишеньки вишневі,

малина – як вуста.

Оранжева квасоля,

і соняшник гарячий,

і різнокольоровий

картоплі свіжий цвіт.

Рум'янії світанки,

і довгий день блискучий,

вечірняя прозорість

і ночі оксамит.

У полі пахне м'ята,

чебрець п'янить, духм’янить,

і стільки різних квітів,

і стільки голосів!

У травах стрекотіння,

і десь співає пташка,

біжить-хлюпоче річка,

в кущах дзюрчить струмок.

Там жито достигає,

волошки ген синіють,

біліюсь ось ромашки,

тут липа зацвіла.

В зеленій конюшині

метелики літають,

і - скільки зір сягає,

простора далечінь.

О липень неповторний!

Ти суто український.

Тобі немає рівних,

ти - Божа благодать.

Чи можна сумувати,

коли уся природа

танцює на весіллі –

справляє свій бенкет?

Поглянь лиш їй у очі –

і болі всі відступлять,

і серцем усміхнешся,

полегшено зітхнеш.


Декабрь

Милый, добрый декабрь!

Мне с тобой хорошо!

Запорошены ёлочки нежные...

Ты из сказки пришёл,

мой спокойный декабрь, -

по дороге белейшей, заснеженной.

Ты свой путь завершил,

ты итог подведёшь,

и потешишь рассказами зимними.

Потом тихо уснёшь,

записать поспешив

сновиденья узорами дивными.

Мой уютный декабрь!

Ты украсил пейзаж

серебристым причудливым инеем.

Как далёкий мираж,

за тобою январь

улыбается взорами синими.

Эти взгляды - не в счет:

молод он и жесток.

Зачарует нас песнями ложными.

Не ступил за порог:

плетью вьюг засечёт,

заметелит кругами тревожными.

В декабре сон глубок,

И так сладко мечтать.

Так наполнены дни эти краткие.

На уроках опять

у меня Пушкин, Блок.

Вечерами сижу над тетрадками.

Я читаю стихи...

На узорном окне

всё деревья и птицы поющие.

И является мне

красота всех стихий,

и виденья июня цветущего.

Осадчук Г.Г., НВК


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   17

Схожі:

Перекази І легенди Звягельщини iconАстронавти
У статті аналізуються стародавні міфи й перекази про повітряні й “космічні” польоти героїв у добу Античного світу
Перекази І легенди Звягельщини iconУрок №1 Тема. «Поема Вергілія «Енеїда» як літературна обробка легенди про троянця Енея засновника Рим у»
Тема. «Поема Вергілія «Енеїда» як літературна обробка легенди про троянця Енея — засновника Риму»
Перекази І легенди Звягельщини iconПовідомлення про самостійно прочитані перекази. Дія за значенням переказувати
Виклад своїми словами чого-небудь прочитаного або почутого. Шкільна письмова робота, що передає зміст, сюжет якого-небудь літературного...
Перекази І легенди Звягельщини iconКлас Вилучено з програми
Вилучено з програми народні перекази «Білгородський кисіль», «Ой Морозе-Морозенку»; поезію М. Рильського «Люби природу не як символ…»;...
Перекази І легенди Звягельщини iconНародні перекази Поділля: соціально-побутові мотиви, образи, персонажі
Вони є одним із постійних об’єктів української фольклористики, однак ті, що окреслені конкретним регіоном, мають певні відмінності,...
Перекази І легенди Звягельщини iconПроект «чому ми так говоримо?»
Це був епітет за часів Гомера. Для тогочасних людей, їх способу мислення цей вислів здавався мотивованим: адже як інакше можна пояснити...
Перекази І легенди Звягельщини iconТема: Публій Вергілій Марон. Поема "Енеїда" як літературна обробка римської легенди про троянця Енея засновника Риму. Творче наслідування поем Гомера
Розробка уроків із вивчення творчості Вергілія у 8 класі за програмою 12-ї школи
Перекази І легенди Звягельщини iconТема: Публій Вергілій Марон. Поема "Енеїда" як літературна обробка римської легенди про троянця Енея засновника Риму. Творче наслідування поем Гомера
Розробка уроків із вивчення творчості Вергілія у 9 класі за програмою 12-ї школи
Перекази І легенди Звягельщини iconЛегенди Надвірнянщини
Пропонуємо вашій увазі збірник легенд та переказів Надвірнянщини. Пошукову роботу щодо збору, запису легенд провели бібліотечні працівники...
Перекази І легенди Звягельщини iconПоясніть історичне походження (3б) І сучасне тлумачення (2б) висловлювань: «Ганнібалова клятва»
Перед вами мініатюри з літописів часів Київської Русі. За історичними зображеннями складіть свою версію «Легенди про княгиню Ольгу»,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка