Петро конашевич-сагайдачний



Скачати 189,26 Kb.
Дата конвертації28.09.2017
Розмір189,26 Kb.

Петро Сас
ПЕТРО КОНАШЕВИЧ-САГАЙДАЧНИЙ

(Скорочено)


Польський шляхтич Яків Собєський (батько польського короля Яна III Собєського), учасник Хотинської війни 1621 року, у своїх мемуарах писав про Сагайдачного: "Цей Петро Конашевич, муж рідкісної мудрості й зрілого судження у справах, винахідливий у словах і вчинках, хоча за походженням, способом життя і звичками був простою людиною, незважаючи на це в очах пізнішого потомства він гідний стати в ряд з найзнаменитішими людьми свого часу в Польщі".

Про походження і юнацькі роки майбутнього гетьмана збереглися дуже скупі відомості. Ми вже знайомі з твердженням Я. Собєського, що Сагайдачний був "простою людиною". Однак це свідчення спростовується іншими джерелами. Український шляхтич Йоахим Єрлич, який був із Сагайдачним у дні кровопролитної битви під Хотином, у своєму літописі прямо зазначив, що той "не був простого уродження, але шляхтич од Самбора". Найважливішим джерелом, яке містить відомості про біографію Сагайдачного, є панегіричний віршований твір К. Саковича "Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного". З нього довідуємося, що:

"Уродился он в краях подгорских премисских.

Выхован в вЪрЪ церкви всходнеи з лЪт дЪтинских.

Шол потом до Острога, для наук уцтивых,

Которыи там квитли за благочестивих

Княжат, которыи ся в науках кохали..."

Як бачимо, про походження Сагайдачного у "Віршах", власне, не сказано ні слова. Однак Сакович помістив у своїй книзі вельми цікаву з огляду на це питання гравюру. На ній представлено портрет гетьмана на коні. У лівій верхній частині малюнка зображено його герб, що має форму перевернутої вниз підкови, яку увінчує хрест (у геральдиці такий герб класифікується як "Побог"). Поза всяким сумнівом К. Сакович — людина для свого часу високоосвічена (випускник Замойської та Краківської академій), добре усвідомлював суспільне значення історичної постаті Сагайдачного. Тому навряд чи він наважився б подібним чином "прикрасити" малюнок, не мавши на те достатніх підстав.

Ще в дореволюційній історіографії (М. Максимович, В. Антонович, І. Каманін, А. Чайковський, Д. Яворницький та ін.) усталилася думка про те, що батька Петра Сагайдачного звали Конон або Конаш. На користь цього нібито свідчить монастирський пам'ятник Сагайдачного, в якому серед інших імен згадується Конон — записаний відразу після імені Петро. Можливість такого патронімічного шляху виникнення прізвища гетьмана піддав сумніву Б. Барвінський. Він виходив з того, що прізвище "Конашевич" взяте не від імені батька козацького ватажка, а від імені одного з його предків.

За спостереженням дослідника, складова частка "Сагайдачний" у прізвищі гетьмана є прізвиськом, даним йому козаками, а "Конашевич" — родове назвисько, яке походить від дрібношляхетського роду з Підгір'я Конашевичів-Попелів. Шляхтичі Попелі не мали якоїсь усталеної гербової традиції і вживали різні герби, насамперед "Сас" та "Сулима". Що стосується гербу "Побог", вміщеному у книзі К. Саковича, то він вірогідно перейшов унаслідок шляхетської служби до окремих представників роду Попелів (із гілки Конашевичів-Попелів) від магнатського роду Конєцпольських. Останній був не тільки гербу "Побог", а й тримав у своїх руках Дрогобич і дев'ять околичних сіл, по сусідству з якими лежали села шляхтичів Попелів — Попелі, Ратична і Котів. Символічно, що за давнім королівським привілеєм власники Ратичної мусили виставляти на війну чотирьох кінних воїнів-лучників. Тому юнакам з роду Попелів доводилося з ранніх літ вправлятися у стрільбі з лука. Чи не завдяки подібній обставині Сагайдачний зажив слави влучного лучника?

Справді, як свідчать джерела, Петро з дитячих літ "привчився натягати лук, зброї й коня з рук не випускати". Що ж це була за зброя, назва якої завдяки спостережливим і гострим на язик запорожцям так органічно вплелася в прізвище козацького гетьмана? Сагайдак являв собою бойове приладдя воїна-лучника. Озброєний ним вершник прикріплював з одного боку до пояса лук з налучником (чохлом), а з другого боку — колчан для стріл. За сирої погоди на колчан натягувався спеціальний чохол (тохтуй), який знизу зав'язувався шнурком. Добре натренований лучник за хвилину випускав від восьми до дванадцяти стріл. Про таку скорострільність не міг мріяти тогочасний воїн, озброєний рушницею, аркебузом, мушкетом або якою іншою вогнепальною зброєю. Середня дальність польоту стріли складала приблизно двісті-триста, іноді перевищувала півтисячі кроків. Коли стрільба відбувалася з коня, то політ стріли збільшувався майже вдвічі, дальність пострілу з аркебуза дорівнювала близько 250 метрам.

Петро рано залишив батьківський дім, бо подався до Острога, щоб стати учнем тамтешньої академії. Виникає запитання, коли ж майбутній гетьман навчався у першій в східнослов'янському світі слов'яно-греко-латинській академії в Острозі, заснованій наприкінці 1576 року. Історики висловлювали з цього приводу різні припущення. Наприклад, І. Каманін вважав, що острозький період життя Сагайдачного припадав на 80 — 90-ті роки XVI ст. При цьому він спирався на твір К. Саковича, в якому перебування Петра Конашевича у стінах Острозької академії пов'язувалося з часом найвищого піднесення цього закладу. Взагалі риторичний зворот автора "Віршів" про прибуття майбутнього гетьмана до Острога "для наук уцтивых, которыи там квитли", надто загальний, щоб з нього можна було зробити якісь більш конкретні висновки. В такому випадку потрібно з'ясувати, коли Сагайдачний потрапив на Запорожжя. Адже, як випливає з твору К. Саковича, після навчання в Острозі, де він здобув освіту, "час немалий живши", юнак подався до запорожців:

"Там теды Конашевич час немалый живши

И наук в письмЪ нашом словенском навыкши,

Потом, видячи ся быть способным до мензства,

Шол до запорозского славного рыцерства,

Межи которым през час не малый жиючи

И рыцерских дЪлностій там доказуючи,

Гетманом потом собЪ войско го обрало..."

У "Віршах" маємо звістку про перші воєнні кампанії, в яких відзначився Сагайдачний. Йдеться про військові дії за участю козаків на полях Молдавії й театрах Лівонської війни на початку XVII століття. Наведемо рядки твору, які знадобляться нам для подальшого розгляду біографії козацького гетьмана:

"Повесть и Мултянская земля, и волошин,

Як их тот гетман з своим рыцерством полошил.

ДосвЪдчил и інфлянтчик того войска силы,

Кгды их тии рыцеры, як траву, косили.

Полночнии тиж краи будуть памятати

Долго єго мужество, бо ся им дал знати,

Великого звитязства там доказуючи..."

Ґрунтуючись на цьому уривку, Михайло Грушевський покладав початок воєнної кар'єри Сагайдачного перед 1600 роком. Судячи з усього, в цій порі Сагайдачний уже не простий козак, а, можливо, обіймає якусь старшинську посаду. Що ж до слова "гетьман" у фразі "як их тот гетман з своим рьщерством полошил", то навряд чи можна сприймати його буквально. Адже відомо, що в перші роки XVII століття гетьманував серед запорожців Самійло Кішка.

К.Сакович визначив період лицарського змужніння Сагайдачного на Запорожжі аж до першого його "гетьманування" (щодо останнього, то фактично це початок XVII ст.), як "час не малый". Такими ж словами — "час не малый" — він визначає тривалість перебування свого героя в Острозі. Отже, щоб стали зрозумілішими сторінки ранньої біографії козацького гетьмана, необхідно з'ясувати конкретний проміжок часу, який вкладав у цей вислів автор "Віршів".

Почнемо з визначення того, у скільки літ від роду Петро покинув родинне гніздо й опинився в Острозі. Про існуючу на той час практику навчання шляхетських дітей довідуємося із заповіту волинського шляхтича Василя Загоровського (1577). З нього випливає, що з досягненням семи літ діти мали переходити під опіку дяка, який навчав читанню й письму церковнослов'янською мовою. Далі йшло вивчення латини під керівництвом досвідченого вчителя. Подібні погляди українського шляхетства другої половини XVI — початку XVII століття на домашнє виховання дітей відбилося і в інших документах. Наприклад, у тестаменті (заповіті) шляхтича Миколи Мальчинського з Волині (1609) знаходимо такі рядки: "А коли дасть Бог доростати почнуть (його діти — П.С.), так щоб сина на науку дати годилося, тоді на нього покладати (навчання — П.С.) відповідно до віку, як вкаже потреба, способивши йому педагога — чоловіка доброго християнина, побожного, який би мав про нього пильність і старання, ведучи його до всіляких цнот і побожностей".

Отож, є достатні підстави для того, щоб під фразою К.Саковича про Сагайдачного "Выхован в въръ церкви всходнеи з лът дътинских" розуміти домашню початкову освіту майбутнього гетьмана, який приступив до науки десь у семирічному віці й навчався вдома близько трьох чотирьох років. Звідси випливає, що Петро став учнем Острозької академії приблизно в одинадцять років, бо й до Київської колегії найчастіше приймали дітей саме такого віку. Маючи багаж знань, який давала домашня освіта, він, з великою долею вірогідності, при зарахуванні до навчального закладу переступив перші навчальні сходинки — кілька елементарних класів. В Острозькій академії, як припускають дослідники, могло бути сім класів — перший підготовчий, а в трьох наступних (інфімі, граматиці, синтаксисі) вивчалися мови та деякі інші предмети. Коли Петро Конашевич пішов одразу принаймні в 3—4 клас, то тоді навчався він в Острозі не більше чотирьох-п'яти років. Якщо виходити з того, що під висловом К.Саковича стосовно перших літ перебування Сагайдачного на Запорожжі — "час не малый" — також мається на увазі чотири-п'ять років, то появу його серед запорожців орієнтовно можна віднести до 1595—1596 років.

Свого часу Володимир Антонович звідкись почерпнув звістку про те, що перед приходом на Запорозьку Січ Сагайдачний певний період служив у київського судді Аксака. Проте внаслідок нез'ясованих обставин змушений був покинути Київ і податися до запорозьких козаків. Поява в Києві Яна Аксака вперше засвідчується в актових матеріалах під 1592 роком. Тоді він був підвоєводою і поборцем київським. В історичних документах за 1600—1619 роки про нього говориться як про київського земського суддю. Звідси випливає, що стати до нього на службу Сагайдачний не міг раніше 1592 року. З огляду на цей факт, час закінчення Петром Конашевичем Острозької академії припадає щонайраніше на 1591 рік і, відповідно, час вступу до неї — на 1587—1588 роки.

Тепер можемо орієнтовно говорити про рік народження гетьмана. Отже, якщо Конашевич прибув на навчання до Острога у 1587—1588 роках, маючи від роду одинадцять років, то час появи його на світ припадатиме на 1577—1578 роки. Звідси, видно, що помер Сагайдачний унаслідок поранення у віці близько 45 років. На те, що гетьман пішов з життя не старим чоловіком, опосередковано вказують деякі факти. Так, діставши під Хотином у 1621 році важке поранення, він продемонстрував неабияку фізичну витривалість — цілу добу в надзвичайно складних умовах, стікаючи кров'ю, пробирався до козацького табору. Коли б Сагайдачний мав похилий вік, він не тільки не зміг врятуватися, але й не заслужив би закиду з боку Я.Собєського в донжуанстві, яке, на думку польського мемуариста, стало причиною смерті гетьмана. Та й та обставина, що дружина Сагайдачного Анастасія Повченська (хай навіть на кілька років молодша за нього) після смерті чоловіка не забарилася знову вийти заміж, також служить певним аргументом на користь визначеної нами дати народження Сагайдачного.

Повернемося, однак, до перебування молодого Конашевича в Острозі. Навчальний заклад, учнем якого пощастило стати Петру, сучасники називали по-різному — "колегія", "тримовний ліцей", "академія". По суті, він поєднував у собі елементарну, середню і початки вищої школи. В Острозькій академії викладалися предмети "тривіуму" — граматика, риторика, діалектика, а також "квадривіуму" — арифметика, геометрія, музика, астрономія. Велика увага приділялася вивченню мов — грецької, латинської і особливо старослов'янської. Вивчалася очевидно й українська книжкова мова. До викладання залучалися найкращі вчителі. Викладачем грецької мови у 1583 році став вчений грек Никифір Парасхес, який перед своїм приїздом в Острог десять років викладав у Падуанському університеті. Не менш блискучим вчителем цієї мови був і грек Кирило Лукаріс. Про рівень його освіченості та непересічність особистості свідчить те, що згодом він став александрійським патріархом (1602), а ще пізніше — у 1621 році його було зведено на константинопольський патріарший престол. Щоправда, особисто Сагайдачному не довелося слухати його лекцій, бо він закінчив навчання до того, як в Острозі з'явився Лукаріс. Навколо академії, а також заснованої одночасно з нею друкарні, виник гурток вітчизняних високоосвічених вчених і літераторів. У різні роки до нього входили першодрукар Іван Федоров, письменники-полемісти Герасим Смотрицький (ректор академії), Василь Суразький, Тимофій Михайлович, брати Дем'ян і Гнат Наливайки.

Цілком природно, що на вихованців Острозької академії, в тому числі на Петра Конашевича, справляли вплив не лише традиціоналістські цінності, які продовжували спиратися на візантійську освіченість та ідейну спадщину Київської Русі. Адже у XVI столітті атмосфера духовного життя на Україні була різнобарвнішою. Так, у цей період на українських землях достатньо голосно заявила про себе культура Відродження, з характерними для неї гуманістичним світоглядом і зверненням до античної спадщини. Чималий внесок у розвиток цієї течії в українській культурі зробили ще ранні українські гуманісти — Юрій Дрогобич, Павло Русин з Кросна, українсько-польські поети Григорій Русин із Самбора, Севастян Кленович та інші. Європейської слави зажив українсько-польський мислитель і письменник XVI століття Станіслав Оріховський, кого за талант сучасники порівнювали з Ціцероном і Демосфеном. Він, зокрема, вважав, що людина може набути слави, проявивши лицарську доблесть на полі битви, обстоював як вищу доброчинність любов до вітчизни і патріотизм.

Подібні ідеї і настрої ренесансного світосприйняття безперечно не минули й Острога, про що свідчать хоча б твори Г.Смотрицького. В кінцевому разі та духовна атмосфера, яка оточувала Петра Конашєвича в острозький період його життя, остаточно сформувала його особистість. Сприйняті ним ідейні та культурні віяння і впливи яскраво проявилися у його діяльності вже поза студентською лавою. Адже відомо, що гетьман відзначався прихильністю до православ'я, яка межувала з передсудами (за словами Я.Собєського). Його вірність козацькому способу життя, безоглядна відвага на полі бою і завойована там слава були цілком співзвучними з пієтетом ренесансних поетів і письменників перед лицарськими подвигами. А турбота Сагайдачного про загальне благо, зокрема безкорислива підтримка братського руху й шкільної освіти на Україні — хіба це не вкладалося в сповідуваний гуманістами ідеал громадянського служіння батьківщині? Нарешті, слід сказати і про певну роздвоєність політичної самосвідомості Сагайдачного: він твердо відстоював конфесійні права українського народу, але при цьому завжди усвідомлював себе підданим короля, громадянином Речі Посполитої. Ця риса характеру гетьмана, певною мірою підігріта його шляхетським походженням, із закономірністю лакмусового папірця, опущеного в хімічний розчин, всякий раз проявлялася тоді, коли йому доводилося балансувати між інтересами Варшави і Запорозької Січі, інтересами "статечних" козаків і "черні". Звідси його постійні пошуки компромісів з польським урядом.

Перебуваючи на Запорожжі, Сагайдачний швидко став загартованим воїном. Маючи неабиякі організаторські здібності, вольовий характер і неодноразово підтверджуючи свою відвагу в боях з ворогами, він впевнено пробивався до керівних посад у Запорозькому Війську. Коли вперше його обрали гетьманом, достеменно невідомо. В ті часи обрання на гетьманську посаду було нетривким. Гетьманом нерідко обирали в залежності від конкретної ситуації — для організації походу тощо. Та й сам термін "гетьман" часто означав не лише найвищу воєнну і судову владу у Війську Запорозькому, а вживався також ватажками окремих козацьких ватаг, які називали себе так з власної ініціативи. Зокрема, у листах до польського уряду гетьманами именують себе козацькі ватажки Полуус, Шаула, Байбуза, Наливайко та інші.

Що стосується перших десятиліть XVII століття, то з джерел випливають імена кількох запорозьких гетьманів, зокрема Самійло Кішки (загинув у 1602 р.), Григорія Ізаповича (згадується як гетьман під 1606 р.), Олевченка (1609), Григорія Тискиневича (1610), Дмитра Барабаша (1617), Якова Неродича Бородавки (1620—1621). У проміжках між гетьмануванням декого з цих козацьких ватажків неодноразово брав у руки гетьманську булаву і Сагайдачний. Я. Собєський так писав про посідання ним найвищої влади у Війську Запорозькому: "Внаслідок свого службового становища завжди вірний королю і Речі Посполитій, він був суворим у справі придушення козацьких своєвільств; нерідко навіть не задумуючись карав смертю за найменші провини; свої недолюблювали його і за це неодноразово вже волею більшості він ледве не був позбавлений верховного керівництва Запорозьким Військом". Схоже, але з підкресленням факту неодноразового усунення Сагайдачного від гетьманської влади, свідчить і Петриці: "Чернь козацька брала його часто ватажком заради воєнної доблесті, а скидала через строгість".

Як бачимо, надмірна суворість Сагайдачного часто поверталася проти нього самого. Але чи не завдяки дисципліні йому вдалося виходити переможцем у багатьох боях? Сагайдачний потрапив на Запорожжя у той час, коли козацьке військо вже мало гнучку воєнну організацію, доцільність якої не раз доводилася практикою. Про велику зібраність і воєнний послух козаків під час морських походів писав Боплан. Він відзначив, що коли хтось з козаків наважувався прикластися до оковитої, то відразу опинявся за бортом чайки.

Втім, навряд чи Сагайдачний час від часу втрачав гетьманську булаву лише через розправи з козаками, які припускалися якихось побутових чи незначних службових порушень. Як свідчать матеріали переговорів між козаками й представниками польського уряду в жовтні 1617 року в урочищі Суха Вільшанка, що біля Білої Церкви, та в жовтні 1619 року над річкою Роставицею біля Паволочі, Сагайдачний з старшиною пішли на поступку королівським комісарам, нехтуючи інтересами козацьких низів і новим гетьманом став Яцько Бородавка.

Якими б не були справжні наміри Сагайдачного, коли він ішов на поступки польському уряду, саме такий гетьман, здатний до компромісного вирішення гострих політичних і соціальних питань, найбільше влаштовував правлячі кола Речі Посполитої. Це підтверджує лист Сигізмунда III до Сагайдачного (1619).

Разом з тим не варто перебільшувати значення компліментів, які сипав король Сагайдачному. Згаданий лист Сигізмунд III написав, щоб якось віддячити козакам і особисто Сагайдачному за участь у поході на Москву в 1618 році. Подяка ця не знайшла особливого відгуку серед козаків, бо замість грошей і розширення привілеїв король тільки й того, що пообіцяв їм свою ласку, Що ж до висловів королівського листа про "гамування" козаків і недопущення їх походів на Туреччину, то це був не більше ніж дипломатичний виверт. Адже відомо, на другі десять років XVII століття припадає ціла смуга сухопутних і морських походів козаків на турецьке узбережжя й Крим. Наприклад, ігноруючи заборони польського уряду, не хто інший як Сагайдачний у 1616 році зі своїми козаками піддав вогню Кафу. Не припинялися козацькі походи проти турків, на татар і в подальшому. Так, у 1618 році Мехмед-паша скаржився за це на козаків у своєму листі до польського короля. Судячи з усього, сам Сигізмунд III втратив надію припинити турецькі походи козаків, які ускладнювали стосунки Варшави й Константинополя. Від урядових заходів по приборканню козаків він чекав уже не так успіху, як хотів за їх допомогою справити позитивне враження на турецьку сторону і хоч якось вгамувати гнів султана.

Сагайдачний ніколи не дозволяв польському уряду перетворити себе на слухняну маріонетку.

Отже, із дедалі більшим проростанням Запорозької Січі коренями на волость меншали можливості польського уряду контролювати суспільно-політичні процеси на Україні. Грізні окрики з Варшави не могли зупинити й перманентні козацькі походи на Туреччину та Кримське ханство. Зрозуміло, це зовсім не означало, що козаки дозволяли собі абсолютно не зважати на волю короля і сейму. Правлячі кола Речі Посполитої у своїй політиці, особливо московській, досить часто використовували збройні сили Запорожжя. Так було, зокрема, і в 1618 році.

Здавалося б, минуло не так багато часу після підписаної Сагайдачним з старшиною прикрої для козаків Вільшанської угоди, а король знову змушений був кликати на допомогу козаків. Ще перед сеймом 1618 року, який мав відкритися навесні, урядові особи розпочали переговори з козаками про їх участь у поході на Москву.

Хоч документальних матеріалів про участь козаків у московському поході 1618 року небагато, однак вони дають уявлення про тактику сухопутних воєнних операцій Сагайдачного під час воєнної кампанії. Козацького гетьмана як полководця в першу чергу відзначало те, що він сповідував активну наступальність дій і надавав величезного значення фактору раптового удару по противнику. Досконало опанована ним сувора наука морських походів дозволила йому зрозуміти всю ефективність застосування на полі бою згаданих складників воєнного мистецтва. Завдяки цьому Сагайдачний пішов далі традиційного для козацтва способу ведення бою оточеним возами табором — тактики, результативної в обороні, але малопридатної для досягнення стратегічної ініціативи в умовах масштабних воєнних операцій. До речі, гетьман продемонстрував своє позбавлення від "табірної" стратегії і під час Хотинської війни 1621 року, де динамічні, активні дії запорожців спричинилися до перемоги козацько-польських сил.

Польський уряд, потрапивши у безвихідь, мав лише одну надію — на допомогу українських козаків. Щоб схилити їх на свій бік, король Сигізмунд III вирішив скористатися посередництвом єрусалимського патріарха Теофана і направив до нього свого секретаря Б.Оболковського з відповідними інструкціями. Оболковський справився зі своїм завданням — невдовзі Теофан надіслав до козаків листа, закликаючи їх спільно з поляками дати відсіч війську Османа II. У середині червня 1621 року в урочищі Суха Діброва (між Ржищевом та Білою Церквою) зібралася козацька рада, на якій зважувалася можливість спільних дій козаків і коронного війська. Крім десятків тисяч козаків на раду прибули представники православного духовенства — митрополит Й. Борецький, єпископ Є. Курцевич, близько трьохсот священиків та півсотні ченців. Уперше після недавнього посвячення в 1620 році православні ієрархи безпосередньо взяли участь в акції такої великої політичної ваги. Адже від позитивного вирішення питання про збройну допомогу Польщі залежала багато в чому доля козацької "республіки". Більшість козаків добре розуміли, що султан не обмежиться розгромом Польщі, а поверне зброю й проти України. Тому серед козацького кола все гучніше звучали голоси, в тому числі Сагайдачного, які закликали до боротьби з "бусурманами". Крім того, утворення антитурецької козацько-польської воєнної коаліції відкривало перспективу (як з'ясується, примарну) врівнянні в правах православної церкви з іншими конфесіями Речі Посполитої.

Тим часом козацьке посольство прибуло до Варшави. Сагайдачний отримав аудієнцію в короля, під час якої наполягав на задоволенні ряду козацьких вимог політичного характеру, зокрема й офіційного визнання польським урядом акту відновлення православної ієрархії. У польській столиці Сагайдачний не виступав як посол-прохач, який смиренно чекає вирішення своєї справи. У конфесійному питанні, яке хвилювало не тільки козаків, а й найширші кола тогочасного українського суспільства, він виявив безкомпромісну рішучість. Одночасно Сагайдачний показав себе гнучким дипломатом — шукав і знаходив підтримку серед впливових польських сенаторів, ба, навіть серед представників католицького духовенства, готових йти на будь-які поступки "схизматикам" заради залучення славнозвісного козацького війська до відбиття турецького вторгнення. Про дипломатичні кроки Сагайдачного і козацького посольства у Варшаві довідуємося з листа католицького єпископа Франческо Чіріолі від 30 липня 1621 року кардиналу Людовізі: "Серед католиків, у тому числі й церковників, не бракує впливових осіб, які покровительствують (членам козацького посольства. — П. С.) з огляду на теперішню загрозу війни з турками. А згаданий Сагайдачний відкрито заявляє, що королівство не одержить ні найменшої допомоги від жодного козака і від більшої частини схизматиків, якщо ці їхні вимоги не будуть вислухані.

На берегах Вісли Сагайдачний заявив про себе як впливовий політик, від позиції якого великою мірою залежала доля всієї Речі Посполитої. Це підтвердила його активна участь у розробці тактичного плану розгрому турецького війська. Польські сенатори й шляхетські посли з великим зацікавленням поставилися до пропозиції прославленого полководця провести нічну атаку проти турецької армії і схвалили її. Одночасно було вирішено питання про орієнтовні строки воєнної операції.

Війна поступово почала набувати затяжного позиційного характеру. Проте 28 вересня Осман II наважився розпочати новий загальний наступ. Запеклий бій тривав з восьмої години ранку аж до смеркання. Десятки турецьких гармат безупинно трощили ядрами великого калібру лінію оборони козацького і польського війська. Основні сили турків цього разу були кинуті на найслабкішу ділянку, яку займав загін Русиновського. Цей самовпевнений польський воєначальник навіть не потурбувався належним чином укріпити свою позицію, звів тільки низький вал. Набагато ретельніше підготувалися до штурму турки. Яничари, зокрема, взяли з собою щити, які до того не використовували. Діючи спільно з кавалеристами, які спішилися з коней, пробралися через ліс і майже з усіх боків Почали загрожувати загону Русиновського. Ціною неймовірних зусиль і завдяки підкріпленню вкрай складне становище на цій ділянці вдалося виправити.

Тим часом добірні сили турецької армії штурмували козацький табір з фронту, а татарська кіннота робила спроби оточити козаків з флангів. Однак прорвати оборону козацького війська виявилося не просто. Виснаживши противника, козаки за наказом Сагайдачного піднялися в контратаку. Турки почали тікати по всьому фронту. Після цієї перемоги польське командування згодилося на переговори з турками про почесний для Польщі мир. Завдячуючи участі запорожців у Хотинській війні 1621 року, яких вів до перемоги талановитий полководець Петро Сагайдачний, Україна і Польща були врятовані від турецького ярма. Під Хотином розвіялася ілюзія султанського двору про непереможність своєї армії, стали проблематичними нові територіальні прирощення імперії за рахунок поневолення європейських країн. Бойова співдружність козацького і польського війська у Хотинській війні набула великого міжнародного резонансу, адже фактично було зупинено воєнну експансію Туреччини в Європу, завдано перший справді відчутний удар по Османській імперії, — провіщено майбутній занепад цього середньовічного колоса.

Грандіозна битва під Хотином закінчилася. Можна уявити радісне піднесення, яке охопило козаків та польських воїнів. Яскраву замальовку щодо цього зробив у своєму літопису Самійло Величко, який стверджував, що козаки і поляки ще цілий тиждень справляли під Хотином гучний бенкет під звуки військової музики, гарматні та мушкетні салюти.

Повернувшись додому, Сагайдачний лежав прикутий хворобою до ліжка, не маючи ніякої надії на одужання. Як минали останні дні козацького гетьмана, про що він у той час думав і якими переймався турботами? В історичній літературі стосовно цього склався певний стереотип, який до кінця не подоланий і сьогодні. Мовляв, Сагайдачний уже не міг вийняти з піхов шаблю на захист України, але ж мав славу і незаперечний авторитет полководця. Тому як людина з державним мисленням і патріот своєї вітчизни він не марнував останні дні свого життя і писав до польського короля листи з політичними вимогами.

Петро Конашевич-Сагайдачний пішов з життя у квітні 1622 року. Ховали його на території Києво-Братського монастиря. Змінюючи один одного, учні Київської братської школи читали панегіричний вірш, складений для цього випадку К. Саковичем. Звучали слова, що прославляли визначного козацького полководця, далекоглядного політика й щедрого мецената. Зокрема, "спудей" Матвій Кізимович, який виступав на цій церемонії чотирнадцятим, віддав належне гетьману за безкорисливе пожертвування нажитого багатства на громадське благо. Він нагадав присутнім про підтримку, яку виявив Сагайдачний Київському братству, записавшись до нього разом з усім Військом Запорозьким:

"Маєтность свою роздал, єдну на шпиталъ,

Другую зась на церквы, школы, монастыръ,

И так все спорядивши, живота доконал,

При церкви Братской честно в КієвЪ похован.

В котороє ся братство зо всЪм войском въписал

И на него ялмужну значную отказал...

Видъл он й Лвовсков братство, хоть далеко,

Церков их мЪстъ надЪлил не ледаяко,

Суму значную грошій до брацтва лекговал,

А же бы науки там были, пильне жадал..."

З масштабом історичної постаті Сагайдачного не міг зрівнятися жоден з його попередників, не кажучи вже про пізніших провідників козацтва аж до Богдана Хмельницького. Справді, мав рацію Касіян Сакович, коли писав, що слава козацького гетьмана може позмагатися з вічністю:

"Несмертелнои славы достойный гетмане,

Твоя слава в молчаню нЪгды не зостане,

Поки ДнЪпр з ДнЪстром многорыбныє плинути

Будуть, поти дЪльности теж твои слынути..."

Далекий відгомін тих часів, коли над крутими морськими хвилями й неозорими просторами українських степів із уст козаків однаково голосно лунало ім'я Сагайдачного, відбився в пісні "Ой, на горі да женці жнуть". Немає в ній розповіді про криваві січі, в яких брав участь козацький гетьман, немає оспівування його легендарної хоробрості. Камертон народної пам'яті доніс слабкий, важковловимий спомин про носія колись грізного імені.

Ось рядки цієї відомої пісні:


"Ой, на горі да женці жнуть,

А попід горою,

Попід зеленою

Козаки йдуть.

А попереду Дорошенко

Веде своє військо,

Веде запорозьке

Хорошенько!

Посередині пан хорунжий.

Під ним кониченько,

Під ним вороненький

Сильний-дужий

А позаду Сагайдачний,

Що проміняв жінку

На тютюн да люльку,

Необачний!

"Гей, вернися, Сагайдачний,

Візьми свою жінку,

Оддай мою люльку,

Необачний!"

"Мені з жінкою не возиться,

А тютюн да люлька

Козаку в дорозі

Знадобиться!

Гей, хто в лісі, озовисяі

Да викрешем огню,

Да потягнем люльки,

Не журися!"


За матеріалами http://pravyteli.uaweb.org/lib/sahajdaczny_3.html




Каталог: uploads -> editor
editor -> Тема. Адам Міцкевич. «Кримські сонети». Тл: сонет Мета
editor -> Методичні рекомендації щодо викладання української мови та літератури в навчальних закладах в 2016/2017н р
editor -> Тема. Олександр Олесь (О. Кандиба). Життя І творчість, світоглядні Переконання. Прагнення гармонії людини й природи, майстерність у відтворенні настрою І почуття в поезіях «З журбою радість обнялася»,
editor -> Па́уль Цела́н нім. Paul Celan; справжнє ім'я Пауль Анчель
editor -> Креативний підхід вчителя до підготовки уроків читання
editor -> Розділ 1 Загальні відомості
editor -> Урок №3 Тема. Гійом Аполлінер як чільна постать європейського авангарду
editor -> Тема. Шекспірівський театр. Трагедія «Гамлет»: її філософсько-етична проблематика. Особливості конфлікту, зображення світу у творі. Мета


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Петро конашевич-сагайдачний iconКозацтво на Миколаївщині
Персоналії: Дмитро Вишневецький (Байда), Б. Хмельницький, Іван Сірко, П. Конашевич- сагайдачний
Петро конашевич-сагайдачний icon12 липня 1900 р. – народився Петро Григорович Нестеренко
Оскільки земля не могла прогодувати родину, батько подався на заробітки до Донбасу, де й син Петро, отримавши початкову освіту, вже...
Петро конашевич-сагайдачний iconПетро Антонович Косач
Петро Антонович Косач — український юрист, громадський діяч, освітянин. Батько Лесі Українки та Михайла, Ольги, Оксани, Миколи, Ізидори...
Петро конашевич-сагайдачний iconМах Петро Петрович
Бугом. У квітні 1941 року батько Петро Олексійович трагічно загинув від рук польського шовініста, І мати Анастасія Дмитрівна взяла...
Петро конашевич-сагайдачний icon1690 р. – народився Петро Іванович Калнишевський
Петро Іванович Калнишевський, останній кошовий Запорозької Січі, який після її знищення був засланий на Соловки. Помер у Соловецькій...
Петро конашевич-сагайдачний iconIssn 2312–1165 Державний вищий навчальний заклад
Редакційна рада: Микола Кугутяк, Олег жерноклеєв, Леонід Зашкільняк (м. Львів), Петро Круль, Василь Марчук, Борис Савчук, Михайло...
Петро конашевич-сагайдачний iconIssn 2312-1165 Державний вищий навчальний заклад
Редакційна рада: Микола Кугутяк, Олег жерноклеєв, Леонід Зашкільняк (м. Львів), Петро Круль, Василь Марчук, Борис Савчук, Михайло...
Петро конашевич-сагайдачний iconУкраїна за радянської доби 1921-1985
Укладачі: Б.І. Білик, Л. В. Дячук, Я. С калакура, С. М. Клапчук, А. П. Конашевич, В. С. Крижанівський, В.Є. Кругляков, В. Я. Мельник,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка