Підготувала: Звягінцева Т. В



Скачати 188.41 Kb.
Дата конвертації11.04.2017
Розмір188.41 Kb.


Підготувала:

Звягінцева Т.В


Віртуальна екскурсія. Літературні імена на мапі Рівного.
Мета: виховувати в учнів любов до Батьківщини, зацікавити історією рідного міста, розвивати інтерес до дослідницької діяльності; формувати інформаційні, полікультурні і соціальні компетенції.

Обладнання: фотовиставка. «Вулицями Рівного» ; ілюстрації до творчості М.Гоголя, А.Міцкевича, В.Короленка, О. Пушкіна; фонозапис Ю.Антонов "Єсть улицы..."

Форма проведення: віртуальна екскурсія.

І. Вступне слово вчителя

Сьогодні ми знову звертаємося з вами до історії нашого міста, подумки пройдемося старими вулицями, розкриємо таємницю назв деяких з них.

Перша наша зупинка - міська площа імені Короленка чи як її називають "в народі"- лебединка.
Учень :










Зупинка №1 "Лебединка " імені Короленка.

Саму розповідь про майдан імені Короленка можна було б розпочати традиційно-із, власне, його автобіографічних описів боліт, які півкруглою "каблучкою" оточували колишнє ровенське реальне училище. Але чимало нинішніх мешканців й до цієї пори вважають, що живуть "на болоті", отож вдамося до відтворення сучасних хронік цієї місцини.

Найбільшою історико - архітектурною принадою тут був "сусідський '" палац Любомирських, решти якого розбирало прогресивне студентство Ровенського педінституту ще в середині 50-х років XX століття. Десь року 1958-го з руїнами було скінчено й розпочалася масштабна робота із зміни рівня центральної тут ріки Усті, два рукави якої тягнулися в бік сучасного поштамту на розі Соборної та Міцкевича та сучасної вулиці імені Симона Петлюри і проспекту Миру.

Надзвичайно цікавим у цьому аспекті є доконаний факт наявності тут підземних ходів, які облаштовувалися частково ще мешканцями дотичної до площі Короленка вулиці Шкільної у 18-19 століттях та пізніше - в повоєнні роки століття 20-го. Вони брали початок навпроти приміщення сучасного будинку міського суду й під Устею йшли аж до сучасних приміщень Рівненського відділення Національного банку та в бік сучасного майдану Просвіти. Цими ходами молодь пересувалася ще на початку 60-х років минулого століття, й нині згадує ці діггерські часи із юнацьким захопленням. Так, в районі сучасного Нацбанку знаходився склад якогось винного магазину Укоопспілки. Юні та не заангажовані "шестидесятники" брали звідти небагато - ящик вина на місяць, й до цієї пори стверджують, що поміченим це не було, оскільки склад навіть не намагалися убезпечити від підземного проникнення. До речі, свого часу пограбування ювелірного магазину "Рубін", як стверджують старожителі з майдану Короленка, було здійснено саме з підземель, що вели вздовж Шкільної в бік колишнього католицького костелу, а нині - Зали органної та камерної музики. До речі, підземні ходи з тилу хрущовської пятиповерхівки, в якій ще донедавна розташовувався центральний гастроном, проходили на кількох рівнях аж до підземель самого костелу. Нашарування "бункерів»- сховищ століття 19-го було успішно "доповнено" рівнем післявоєнної забудови. Ці бомбосховища 50-х років 20 століття навіть отримали специфічну назву "комендантських кімнат". Тут ще до кінця 1990-х років своєрідним гуртожитком мешкали бомжі, а їхній "розпорядник " під кличкою "Комендант" за невелику рлату в кілька пляшок спиртного міг виділити "ліжко" будь-якому новому мешканцю підземель. Меблі та ліжка тут було встанбовлено для потреб бомбосховищ на випадок Третьої світової війни, а будинки, в яких розташовані книжковий магазин "Слово", ювелірні "Рубін" і "Діамант", поминаючи сучасну новобудову з майбутнім майданом Несвицької, й дотепер називають "обкомівськими".


Учень:

Пані Нонна Прохоренко- мешканка площі Короленка- пригадує, що до цих бомбосховищ наприкінці 50-х років приводили студентів педінституту на екскурсію. Вона також жваво описує "окультурені" чагарники невеликого озерця -"Лебединки", де люди без чітко визначеного місця проживання здавна влаштовували собі "лєжбіща". Проживаючи від 1873 року на майдані Короленка, вона каже, що не проходило ще від тієї пори й кількох років, щоб на Лебединці взимку чи в теплу пору не з'являвся небіжчик. Тут якось взимку нетверезий парубок ,а наступного року "віддав кінці" і його батько. Одним словом - містика та й годі.

Справжньою прикрасою колишнього Комсомольського скверу-Лебединки-став збудований 1999 року меморіал пам'яті учасників війни СРСР в Афганістані та інших військових конфліктів. А озвучив цю територію дитячим сміхом майданчик, збудований у 2005 році рівненськими бізнесменами до Дня Незалежності. І тепер він став теж частиною багатовікової історії площі, яка носить горде ім'я Володимира Короленка.
Учень:

Доля Володимира Галактіоновича Короленка була пов'язана з Рівним лише замолоду. Він народився 15 липня 1853 року в Житомирі. Батьківською родовою лінією він старого козацького роду, а матір була донькою польського поміщика з Волині. Дитинство та юність Короленка пройшли в маленьких містечках одвічно спільного проживання кількох національних громад, часто перемішаних поміж собою: поляків, українців, росіян і євреїв. Бурхливе і довге історичне життя залишило тут низку спогадів за згадок, повних романтичної чарівності. Це наклало певний відбиток на творчість Короленка й водночас яскраво позначилося на його художній манері, що ріднить його з новими польськими письменниками -Сенкевичем, Ожешко, Прусом. До цього романтичного "коктейлю" додалися альтруїстичні течії-плини російської суспільної думки 70-х років . Усе це в підсумку створило художника з високими поетичними настроями, із всеперемагаючою гуманністю. У 1870 році Короленко закінчив курс Ровенського реального училища, а потім, коли наступного року вступив до Санки-Петербурзького технологічного інституту, йому довелося просто бідувати, переживаючи "хронічні" нестатки: обідати за 18 копійок у благодійній кухмістерській їдальні він міг собі дозволити не частіше одного разу на місяць.

1872 року , завдяки старанням енергійної матері, йому вдалося перебратися до Москви і вступити стипендіатом до Петровсько-Разумовської землеробської академії. У 1874 році, за подачу від імені товаришів колективного прохання, Короленка з академії виключили. Оселившись в Петербурзі, Короленко разом із братами добував "хліба щоденного", а наприкінці 70-х років був заарештований . після декількох років заслання у В'ятській губернії він на початку 80-х років оселяється у східному Сибіру, за 300 верст від Якутська. У 1885 році Короленку дозволено оселитися в Нижньому Новгороді. До числа самих блискучих епізодів нижегородського періоду життя Короленка належить так називане "Мултанское дело", коли, завдяки чудовій енергії Короленка і мистецьки проведеному захистові, було врятовані від каторги вояки, звинувачені в ритуальному убивстві. У 1894 році Короленко їздив в Англію й Америку і частину своїх вражень виразив у дуже оригінальній повісті "Без мови" ("Російське багатство", 1895 №№1-3 і окремо), трохи схожою на анекдот, але загалом написаній блискуче і з суто диккенсівським гумором. З 1895 року Короленко - член редакції й офіційний представник "Російського багатства" - журналу, до якого він тепер примкнув остаточно; раніш його добутки найчастіше друкувалися в "Російській думці". До волинських, за місцем дії, розповідей Короленка належать "Сліпий музикант "(1887), "Уночі"(1888) і оповідання з єврейського життя "Иом-Кіпур". Віра в краще майбутнє взагалі складає основну рису духовної сутності Короленка, далекого від роз'їдаючої рефлексії й аж ніяк не розчарованого драматизмом життя. Це різко відрізняє його від двох найближчих за письменницьким рангом однолітків в новітній російській літературі - Гаршина і Чехова.
Учень:

До середини 1890-х років художня діяльність Короленка сягнула своєї кульмінації. Серед написаного є прекрасні нариси й етюди, у мережі яких особливо варто відзначити "Государевих ямщиків"і "Мороз" (із сибірського життя). З 1906 року Короленко почав друкувати окремими главами свій найбільший за обсягом добуток - автобіографічну "Історію мого сучасника". За задумом це повинно було бути щось переважно типове. Автор заявляє, що його "записки - не біографія, не сповідь і не автопортрет"; але разом з тим, він "прагнув до можливо повної історичної правди, часто жертвуючи їй красиві або яскраві риси правди художньої". У результаті "історичне" або, вірніше, автобіографічне узяло верх над типовим.

На той час вийшли поки лише 2 частини "Історії мого сучасника", присвячені, головним чином, початковому періодові життя Короленка, де центральним пунктом твору стало зіткнення трьох національних елементів в епоху польського повстання 1863 року, "недостатньо типові" з тодішньої загальноросійської точки зору. Нетипові й ті форми кріпосного права, що так вражали молодого сучасника в побуті шляхти України. Щирість гуманізму Короленка занадто глибока і безсумнівна, вона захоплює читача незалежно від приналежності до того або іншого політичного табору. Короленко не "партієць", він гуманіст у прямому і безпосередньому змісті слова. Твори Володимира Галактіоновича завжди користувалися великим успіхом на книжковому ринку. 1886 року вийшла перша книга його "Нарисів і розповідей", яка витримала 13 перевидань. Не виняток й інші, без сумніву, надзвичайно талановиті його твори.

В останні роки життя у Володимира Галактіоновича прогресувала хвороба серця, але він не переставав працювати. Короленко засновує колонії для сиріт і безпритульних , бере жваву участь в допомозі голодуючим. Володимира Короленка не стало 25 лютого 1921 року. Запалення легенів вкоротило йому віку під час перебування в гоголівській Полтаві...


Зупинка № 2 "Магістралі "Мертвих душ"



Учень:

Є в нашому місті вулиці, яким просто моторошно везе з перейменуваннями. Простежуючи їхню історію, складається враження, що кожну владу, що побувала в Рівне, просто нудило, якщо вона не вносила свою лепту в цю справу. Для прикладу сьогодні ми пройдемося вулицями, які в різні часи мали ім'я славного письменника Миколи Васильовича Гоголя, день народження якого не гріх би й відзначити 1 квітня.

Зараз вулиця Гоголя практично нічим, якщо не вважати, не дуже давно побудованої нової церкви, не примітна. Тусуються на ній, в основному, таксисти.

Не дуже давно, до речі, попалася в руки замітка, автор якої не на жарт задумався про те, паління чого саме так пагубно позначилося на здоров'я Тараса Бульби ,якщо дія повісті відбувається ще до того, як Петро І завів на Русі цю пагубну звичку, сказавши, що тютюн - зело здорово? І наприкінці доходить висновку, що козаки могли, скажемо так, дозволити собі багато чого.

Що й говорити, втішно, що інтерес до Гоголя ще не згас. Однак, якщо відспівана ще при житті душа його бродить нині по "своїм" вулицям міст України, де останнім часом усе більше стає личин, які Микола Васильович чудово змалював у своїх добутках, то напевно вона дихає так же важко, як це робив письменник при житті: "Боже, порожньо й страшно стає у Твоєму світі!.."
Учень:

Микола Васильович Гоголь народився в березні 1809 року в містечку Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії в родині небагатого поміщика. Точно дата народження його невідома. Сам Гоголь святкував його 19 березня (1 квітня по новому стилі). Дитячі роки пройшли в маєтку батьків Василівці, поруч із селом Диканька – краєм легенд, повір'їв, історичних переказів. А. О. Смірнова у своїй "Автобіографії" розповідає зі слів Гоголя, як один раз він у дитинстві залишився один серед повної тиші. "Стукіт маятника був стукотом часу, що йде у вічність". Тишу цю порушила кішка. Нявкаючи, вона обережно кралася до Гоголя. її пазурі постукували об мостини, її очі іскрилися злим зеленим світлом. Дитина спочатку ховалася від кішки, потім схопив її, кинув у ставок і кнутом почав її топити, а коли кішка потонула, йому здалося, що він втопив людину, він гірко плакав, зізнався в провині батькові. Василь Опанасович висік сина. Тільки тоді Гоголь заспокоївся, але кішка ця в різних обличчях ще довго бродила по сторінках їм написаного.

Після домашнього навчання Гоголь провів два роки в Полтавському повітовому училищі, потім поступив у Ніжинську гімназію вищих наук, створену по типу Царскосільського ліцею для дітей провінційного дворянства. Після закінчення гімназії в червні 1828 року він у грудні відправляється в Петербург з надією почати широку діяльність.

В 1830 році в журналі "Вітчизняні записки" з'явилася перша повість Гоголя "Басаврюк", згодом перероблена в повість "Вечір напередодні Івана Купала". У грудні в альманасі Дельвига "Північні квіти" друкується глава з історичного роману "Гетьман". Гоголь зближується з Дельвигом, Жуковським, Пушкіним, дружба з яким мала велике значення для розвитку літературного таланту молодого Гоголя.

С.Аксаков відзначав гоголівський гумор: "У його жартах було дуже багато оригінальних прийомів, виражень, складу і тому особливого гумору, що становить виключну власність малорусів; передати їх неможливо. Внаслідок, незліченними досвідами я переконався , що повторення гоголівських слів, від яких слухачі валялися зі сміху, коли він сам їх вимовляв - не робило ні найменшого ефекту, коли говорив їх я або хто-небудь інший".

Літературну популярність Гоголеві принесли "Вечора на хуторі біля Диканьки" (1831 -32), повісті "Сорочинський ярмарок", "Травнева ніч" і ін. В 1833 році він прийняв рішення присвятити себе науковій і педагогічній роботі й в 1834 році був призначений ад'юнкт-професором по кафедрі загальної історії при Санкт-Петербурзькому університеті. Вивчення праць по історії України лягло в основу задуму "Тараса Бульби". В 1835-му Гоголь покинув університет і цілком віддався літературній творчості. У тому ж році був написаний "Ревізор" і вже в 1836-му поставлений у Москві. ... У квітні 1848 року після подорожі в Єрусалим до Труни Господньої Гоголь остаточно повертається в Росію. Живучи в Петербурзі, Одесі, Москві, він продовжував роботу над другим томом "Мертвих душ". їм усе сильніше опановували релігійно-містичні настрої, стан здоров'я погіршувався. Шизофренія, загалом, брала своє. В 1852 році почалися зустрічі Гоголя із протоієреєм Матвієм Константиновським, фанатиком і містиком.

11 лютого 1852 року, перебуваючи у важкому щиросердечному стані, письменник спалив рукопис другого тому поеми. Через десять днів, ранком 21 лютого (4 березня по новому стилі) Гоголь помер у своїй останній квартирі на Нікітському бульварі. Гоголь був похований у Донському монастирі. В 1931 році останки Гоголя були перенесені на Новодівочий цвинтар. Перепоховання породило легенду, що Гоголь помер двічі, і другий раз воістину жахливо - під землею, у темряві й тісноті труни. При ексгумації виявили, що обшивка труни зсередини була вся порвана. Це значить, що, можливо, поховали Гоголя живим - у стані летаргічного сну. Саме цього він боявся все життя й не раз попереджав про те, щоб його не ховали поспішно, поки не переконаються в дійсності його смерті! На жаль! Попередження не допомогло...
Учень:

Вперше вулиця імені Гоголя з'явилася в нашому місті на початку XX століття, коли Аптекарську перейменували в Гоголівську. Можливо, тому, що там перебував так званий театр Зафрана, де могли поставити "Ревізора", хоча навряд чи. Відповідно, з'явився й Гоголівський провулок, яким став колишній Бармацький. Гоголівською вулиця пробула біля двадцяти років - поки в Рівне не прийшли поляки. Вони, напевно, щоб відімстити письменникові за те, що Тарас Бульба нещадно кришив їхніх предків, перейменували її у вулицю 13-ї Дивізії, що воювала в наших краях в 1920 році. І з цих самих пір історія вулиці придбала яскраво виражений мілітаристський відтінок: в 1939 році радянська влада називає її Червоноармійською, приходять німці й напевно не без іронії перейменовують у вулицю військ СС, але з поверненням більшовиків вона знову стає Червоноармійською аж до початку 90-х років минулого століття, коли вулицю присвячують Симонові Петлюрі - головному отаманові армії УНР. Провулок Гоголівський теж припинив своє існування при поляках, зберігши дане ними присвяту Словацькому і донині.

Однак, незважаючи на всі ці перипетії, вулиця Гоголя в нашому місті існує й сьогодні. Так, можливо, відновлюючи якусь історичну справедливість, була в 1940-му названа вуличка, що носила при поляках ім'я Будкевича, а ще раніше Костьольного провулка, розташована в районі нинішнього органного залу. Відгалужуючись від Соборної, вона нині дає можливість водіям з'їхати вниз, щоб помилуватися гордою рікою Устею. Під час Великої Вітчизняної війни вона йменувалася вулицею Юра, тому як фашистам і з ними Гоголь теж був, треба думати, не в жилу. Втім, якщо врахувати, що тоді головою міської управи був якийсь фармацевт Полікарп Бульба... Однак, як би там не було, ради згодом знову наполягли на своєму. Однак залишимо в спокої заблукавші души й повернемося властиво до вулиці Гоголя. На ній, до речі, і донині зберігся будинок першої міської електростанції, над будівництвом якої місцеві влади задумались ще в 1911-му році. Електрика, вирішили вони, - це світло, і замовили проект Російскому товариству "Загальна компанія електрики". Через чотири місяці проект був готовий, його орієнтовний кошторис становив 100 тисяч рублів, тобто суму по тим часам досить гідну. Крім того, для більшого економічного ефекту було потрібно знайти для будівництва ділянку ближче до центру, де вільної землі було, скажемо так, в обріз. Зрештою, ділянку в Костьольному провулку було куплено у братів Луковських за 12тисяч рублів. І все б начебто добре, але отут, як пише у своїй книзі "Вулицями старого міста" Олена Прищепа, моторошно образився князь Любомирський, тому як з однієї сторони Рівне залишалося його власністю, і діяльність органів місцевого самоврядування була значно обмежена, а з іншого боку - майбутні прибутки в першу чергу йшли б саме міській владі. Тому він вирішив побудувати свою електростанцію й ніс міським владам таки втер, спорудивши її на вулиці Замковій, там, де нині розташоване спортивне товариство "Спартак".

Міські влади начебто б втерлися, але від своїх планів не відступилися, і до кінця 1914року таки запустили свою електростанцію, споруджену чи не власними силами. Електрика вироблялася двома динамо-машинами, які приводилися в рух двигунами товариша Дизеля. Сьогодні напевно будь-який КАМаз дасть їм фору, але по тим часам це було шоу, адже в місті зайнялося цілих 285 лампочок.

На жаль, на той час уже йшла Перша світова війна, і влітку 1915 року в Рівне почалася часткова евакуація. Обидві електростанції були розібрані. Зараз невідомо, чи була їхня робота відновлена до 1917 року, але міський магістрат в 1928-му стояв на тім, що обидві електростанції вщент рознесли більшовики ще в 1920-му. На закінчення цієї історії можна сказати, що міську електростанцію поляки таки відновили, на відміну від станції князя Любомирського.
Третя зупинка. Вулиця Адама Міцкевича









Учень:

Перо - для мене ти, як янгола крило... Такий поетичний пролог сам собою складається, коли хочеш описати вулицю імені Адама Міцкевича -поета, революціонера, романтика. Вулиця ця народжується чи не на самому жвавому в нашому місті перехресті - Соборна-Чорновола-Міцкевича...

Рівненська вулиця, що носить назву Адама Міцкевича, з'явилася ще кілька століть тому. І вже традиційно ми звертаємося до джерел "вулицезнавства" Рівного - польської мапи зразка 1938 року, німецького окупаційного Штадт-плану" 1941" та книги Олени Прищепи "Вулицями старого міста".

Чи не першу згадку про вулицю Бармацьку, що дійшла до сучасності, ми знаходимо в"Историческом Вестнике" №3 від 1917 року. А стосується вона перебування в місті Рівне славетного історика, публіциста і письменника Миколи Івановича Костомарова. Видатний науковець, який заклав підвалини російської історичної науки, проживав "десь на вулиці Бармацькій" у 1844-45 роках. Про те, що палким патріотом видатний Костомаров не став, свідчать наступні його слова: "Я готовий служити хоч десять років навіть постійно на посаді вчителя: ця посада мені подобається, але, їй-Богу, не в Ровно..."

Отож, як і в польській історії століття ХІХ-го, вулицю Міцкевича за часів Польщі в ХХ-му перетинала вулиця імені Юліуша Словацького. Так-так, сучасна Словацького, розпочинаючись від Симона Петлюри, вела повз сучасний, неіснуючий колись кінопалац "Україна" й впиралася в Міцкевича за десяток метрів від маленьких вуличних відгалужень, які тоді називалися"Дикою" (Бгіка) та "Кооперативною" (Зроісігіеісга). Це два невеличких "відрізки", які розходяться: один-убік ЗОШ№15 через центр "Надія"; інший-до центрального адмінприміщення "Укртелекому". А ось для старожилів в 20-30-х рокахХХ століття вулиця Міцкевича продовжувала носити своє пер­вісне ім'я - Бармацька. Зрозуміло, що Бармацька могла називатися так лише через те, що нею легко й зручно можна було добратися до колишнього села Бармаки. І через свою "причетність до села" навіть ровенський бурмістрат часів Російської імперії не вважав за належне брати вулицю Бармацьку на міське утримання. Однак через її вигідне розташування вулицю таки взяли на "местное попєчітєльство", принагідно перейменувавши Бармацьку на "улицу Лермонтовскую" незабутнього 1915 року, коли патріотичні настрої були в ціні через близькість німецьких військ до Ровно.

Зрозуміло, що період війн і революцій у проміжку 1917-1920 рр. не пройшов безслідно для нашого міста та його вулиць. 1 для того, аби "раз і назавжди" "цивілізувати" Бармацьку й не згадувати про Лєрмонтовську, у 30-х роках XX століття вулиця отримала сучасну назву - Адама Міцкевича. Але для примхливої пані Історії поняття "раз і назавжди" -порожній звук. І вже 1941 року вулицю Міцкевича перейменовують на вулицю імені Тараса Шевченка.

А тепер скажіть, ну чи не доленосним стало це перейменування, коли на площі ім. Леніна вздовж Міцкевича височів пам'ятник вождю світового пролетаріату напівдворянського походження і вже через якихось 40 років на майдані Незалежності з'явився пам'ятник Шевченку?! Щоправда, "німецька" назва вулиці "імені Шевченка" за радянських часів видавалась "святотатством", тож колишня Омелянівська (за німців - Івана Горбачевського) стала Шевченківською, а Шевченка - імені Міцкевича. "Польське" бачення, як кажуть, взяло верх (в часи ІІ-ої Польської республіки сучасна Шевченка носила цю ж назву!). Взагалі "польський слід" навіть дуже яскраво залишився в архітектурних формах вулиці Міцкевича. Це й модерновий на свої часи будинок сучасного поштамту (його стара частина вздовж Соборної), кутові будинки "опори" для уявних "воріт", які ведуть до будинку вечірньої школи на вул. А. Гайдара, а також цегляний будинок на одну квартиру в районі сучасного готелю "Мир", який був власністю Свято-Воскресенського собору. І ось тут, на місці сучасного пологового будинку №1 знаходився старовинний і доволі красивий храм – Свято - Юріївська автокефальна церква Рівненської української приватної гімназії. Службу отця-настоятеля храму Євгена Борщевського й донині пам'ятають тепер уже сивочолі учні-гімназисти.

Від перехрестя із сучасним проспектом Миру довгою чередою тягнулися приватні одноповерхові будиночки "селянського типу". Щоправда, один з них відрізнявся був значно більшим і розташовувався відразу за сучасним готелем "Мир" в бік вул. Остафова. Це був будинок, орендований під Ук­раїнську початкову школу ім. гетьмана Мазепи,- так звана "Мазепинка". Мабуть, ви вже здогадалися, що приватна забудова на Міцкевича в бік кільцяз вул. Пушкіна як і ті самі будівлі "Мазепинки" й Свято - Юріївського храму - не збереглися.

З останнім то й взагалі була неприємна "пригода". У 60-х роках минулого століття зруйнована церква стала місцем будівництва класичної брежнєвської коробки пологового будинку. І ось коли храм "успішно" зруйнували, а чотири поверхи першого пологового звели... уночі ціла стіна фасаду новобуду обвалилась. Традиційні "оперативно-розшукові" заходи працівників ровенського КДБ нічого не дали, оскільки вони в основному "брали" чи когось "забирали". За чутками, будівельники приміщення пологового не врахували підземних сполучень зруйнованого Свято-Юріївського храму. Але, розпочинаючи мову про підземні ходи восени 2005-го, ризикую просто набити читачеві оскомину з відомих причин.

Говорячи про готель, то в 80-х роках на його даху (така світла кімнатка "кубиком") розташували електричний годинник "з боєм". І його "малиновий передзвін" довго не давав спокою місцевим радянським громадянам, аж поки ці "куранти" не відключили. Тепер у рівному немає "бою", але немає й міського "магістратського" годинника, чутного на всі околиці.

Говорити про продовження вулиці Міцкевича в бік Гагаріна не так цікаво, але повчально. З точки зору феномену глобального синтезу брежнєвських і пост-брежнєвських дев'ятиповерхівок та одноповерхових будинків часів царської й польської забудови. До речі, в одній із сіреньких безликих коробок дев'ятиповерхівок, що над самою вулицею князя Романа, на 9-му поверсі знайшлося приміщення для першої в Рівному телерадіокомпанії (заснована 1993 року) -" 10 Канал ЛТД". Тепер у цьому ж приміщенні знаходяться філії телеканалів СТБ, "5 КАНАЛ", радіо "НІКО", рекламної агенції "Пілон" тощо. Але це вже зовсім інша історія із життя Рівного.
Учень:

Народився геній польського народу - Адам Міцкевич у період розк­віту боротьби поляків за втрачену з Третім поділом Польщі незалежність -1798 року. Життя цього польського генія в поезії було яскравим та недовгим. І тут можна було б чимало рядків присвятити цьому співцеві Польщі. Хочеться повідати дещо з невідомого життя того, кому в центрі Львова стоїть чи не самий грандіозний монумент письменникам, що хоч якось причетні до Західної України.

Отож, мало хто відає, що майбутній співець, сурмач польського повстання 1831 -32 років, приблизно в один час з генієм російської літератури Олександром Пушкіним відвідував олєнінські поетичні салони (гуртки) неподалік Петербургу в Пригорску. Зрозуміло, що їх назва походить від господаря цих зібрань богеми Російської імперії на початку XIX століття Олексія Олєніна - президента Академії мистецтв у Петербурзі й водночас директора Імператорської бібліотеки. І чи не дивина, що закоханий молодий Адам був в одну й ту саму жінку, що й Пушкін - Анну Олєніну, з часом - Андро. Про те, що могила Анни Олєніної - Андро знаходиться в Корці - говорити годі. А ось у заслання Пушкіна й Міцкевича за надмірне вільнодумство відправили до одного й того ж "вільного", "європейського" (за висловом Олександра Сергійовича) міста імперії - Одеси. І подібно до співця мови російської Пушкіна, Великого кобзаря мови української Шевченка, Міцкевич розвиває в польській літературі романтизм як мистецтво національного, виключного й героїчного водночас. І в цьому сенсі причетність до згаданого польського повстання, видатна поема "Пан Тадеуш" набувають якогось особливого, доленосного для поляків значення. Мабуть, не дивно, що в сучасній Польщі створено "Інститут Адама Міцкевича", а екранізація "Пана Тадеуша" Анджеєм Вайдою кілька років тому побила рекорди місцевих касових зборів у 6 мільйонів американських доларів. Не берусь сказати, чи навіть вдала екранізація "Гайдамаків" Тараса Шевченка мала б в Україні подібний касовий успіх, але співцем нескореності Міцкевич став за кілька десятків років до місії українського Кобзаря. Та й нація прокинулася раніше, за що Міцкевича називають ідеологом уже згаданого польського повстання 1831-32 рр.

Мав Адам й іншу "прив'язку" до нашого краю - у Кременецькому ліцеї на Волині зразка 1819 року правознавство викладав рідний брат Міцкевича -Олександр. Не кажу вже проте, що до цього навчального закладу, коли він називався Вищою Волинською гімназією, мав відношення й батько Адама.

Творчість польського поета викликала бурхливий відгомін серед майстрів українського слова новітніх часів - у перекладах П. Тичини, Л. Первомайського, А. Малишка, М.Рильського та інших сурмачів революційної доби. Помер Адам Міцкевич у 1855 році, похований у Пантеоні на горі Вавель, що в Кракові, поруч з відомими людьми, котрі стали обраною кастою польської гордості - Юліуша Словацького, Яна Матейка, Генріка Сєнкевіча та Юзефа Пілсудського.


Будинок Андро
Четверта зупинка. Вулиця Олександра Пушкіна









Ганна Олєніна



Слово вчителя:
Ми закінчили нашу екскурсію. Згадаймо, про що ви сьогодні дізналися.

1. Які місця в нашому місті пов'язані з Короленко?

2. Які вулиці були названі на честь Гоголя?

3. Що цікавого ви дізналися про вулицю А.Міцкевича?



4. Як ім’я О.Пушкіна пов’язане з нашим містом?

Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Підготувала: Звягінцева Т. В iconАнна звягінцева
Живе І працює в Києві. Навчалась у Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури. З 2010 року – член кураторської...
Підготувала: Звягінцева Т. В iconСлаветні люди України Підготувала Михайловська Тетяна Іванівна
Підготувала Михайловська Тетяна Іванівна, вчитель початкових класів спеціалізованої школи №291 м. Києва
Підготувала: Звягінцева Т. В iconПідготувала

Підготувала: Звягінцева Т. В iconВірші безконечники презентацію підготувала

Підготувала: Звягінцева Т. В iconПідготувала: студентка курсу групи Фуб-2-14 д

Підготувала: Звягінцева Т. В iconСписок підготувала: пров бібліограф цдб тимощук І. В

Підготувала: Звягінцева Т. В iconПрезентація на тему: Український генетик Лифенко С. П підготувала: Студентка 42 бп групи

Підготувала: Звягінцева Т. В iconМ. Кельменці 2014 Підготувала: Гергелійник Н
Блошко О. – провідний бібліотекар редакційно-видавничого відділу чоунб ім. М. Івасюка
Підготувала: Звягінцева Т. В iconПідготувала: студентка феф, курсу групи
Напрями вдосконалення системи управління корпоративною соціальною відповідальністю
Підготувала: Звягінцева Т. В iconНайвідоміші Пам’ятники Тарасові Шевченку у світі Підготувала Рибак Вікторія, 7 клас Україна, Київ



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка