Пилип кислиця до 70-річчя від дня народження



Сторінка1/3
Дата конвертації26.04.2017
Розмір0,55 Mb.
  1   2   3








Пилип КИСЛИЦЯ
До 70-річчя від дня народження

Мистецтвознавці

Сумщини

Пилип Кислиця : до 70-річчя від дня народження : біобібліографічний покажчик / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; уклад. О. К. Линник. – Суми, 2016. – 37 с.

Передмова
Біобібліографічний покажчик «Пилип Кислиця: до 70-річчя від дня народження» присвячений відомому сумському мистецтвознавцю, філологові, журналісту, перекладачеві Пилипу Марковичу Кислиці, уродженцю с. Івашків на Одещині.

Покажчик має на меті зібрати творчу спадщину ювіляра: публікації, переклади, коректуру, а також літературу про нього.

Посібник відкривають статті: автобіографічна «Ой догнали літа мої!.. : на порозі вісімдесятиліття…» і «Мій учитель – Пилип Кислиця» Жанни Дмитренко, відмінниці освіти України, члена Національної спілки журналістів України, поетеси, лауреата літературних премій «Кришталева вишня» та ім. Михайла Стельмаха, депутата Вінницької обласної Ради. Ці статті написані за нашим проханням спеціально для цього видання.

Покажчик складається з основних розділів: «I. Публікації», «II. Переклади», «III. Коректура», «IV. Література про П. Кислицю».

У розділі «Публікації» зібрані матеріали, опубліковані П. Кислицею як під своїм прізвищем, так і під псевдонімами (П. Мудрик, A. Івашків, Ігор Нестеренко, Юлій Русавський, Ф. Пилипенко), або без підпису.

Матеріал у розділах систематизовано за типами видань (статті у книгах, статті у періодиці), а в середині – в порядку прямої хронології.

Хронологічні рамки включеної літератури – 1980 – жовтень 2016 рр.

Бібліографія подана з максимальною повнотою, але не є вичерпною.

Усі джерела опрацьовано de visu, за рідким винятком (у разі відсутності у фонді).

Бібліографія зібрана на основі фонду Сумської обласної універсальної наукової бібліотеки, а також за допомогою самого ювіляра.

Розрахований на дослідників культурно-мистецького життя Сумщини, мистецтвознавців, літературознавців, краєзнавців, любителів театру і всіх, кого цікавлять питання культури і мистецтва нашого краю і України.


Ой догнали літа мої!.. : на порозі вісімдесятиліття…
Літа минають уже «панорамними десятиліттями», ніби щось було лиш торік, а минуло ціле десятиліття; не встиг оглянутися, – вже сімдесят!, – а значить, поріг і вісімдесятиліття! Як у тій пісні, та й поїдем доганяти літа молодії… Народився я 25 листопада 1946 року в с. Івашкові Кодимського району на Одещині у селянській родині Тодоски Тадеївни та Марка Дорошевича Кислиці. Навчався у Івашківській восьмирічній та Кодимській середній школі. Студіював романо-германську філологію в Одеському, Подільському й Харківському університеті. Вчителював, працював у часописах Києва, Вінниччини та Сумщини, де найбільш реалізувався, перекладачем на сумських заводах «Хімпром» і «Насосенергомаш», де маю найдовший стаж і звідки пішов на пенсію. Загалом дякую Сумщині та її привітним людям! На Сумщині мешкаю від 1976 року, де одружився з Людмилою Костівною Федевич, моєю порадницею, а деколи й співавторкою наших есеїв, маємо публікації розмаїтих статей з мистецтво-, мово- та краєзнавства; маю деякі переклади з російської, німецької, англійської, польської, французької мов, щоправда, більшість із них у рукописах і портфелях часописів. Люблю українську та зарубіжну художню літературу, здебільшого з неї й роблю переклади – Рільке, Гельдерлін, Жан Жіроду, Оскар Вайльд, Жан Кокто, місцеві й дальні російськомовні автори.

Походжу з бідняцької родини, та в домі панувала сприятлива атмосфера: любили книжку, народну пісню, дотепне слово, селянські животворчі легенди і традиції. Життя було, як і в більшості, невибагливе, але духовно багате. Книжка в хаті через убогість, в основному, школярська, підручники старших сестер і брата. Дитячих іграшок і книжок не було, то ж учився читати одразу класиків хрестоматійних, відтак брав у бібліотеці тих же авторів, (то давало певну «класичну» систему!); співав із родиною народних пісень, відрадно святкували Різдво, Купайла, Зелені свята... Усі ми, діти сумлінні, вчилися добре в школі, старші ділилися новинами з меншими, і з оповідей їх я, найменший, рано мав зелене поняття про Тараса Шевченка, Панаса Мирного, Лесю Українку, Івана Франка. Найближчим з усіх був нам тоді Михайло Коцюбинський. Ще не вміючи читати, вивчив напам’ять уривок із «Fata Morgana» «Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться угорі…», вистрибував на ослін і декламував. Публіка була своя, хатня, доброзичлива… Учителька Ніна Прокіпівна (у її драмгуртку ми грали п’єси здебільша улюбленого Степана Васильченка «Свекор», «На перші гулі», «Минають дні», «Не співайте, півні, не вменшайте ночі!», в останній я з радістю грав Максима і в клубному театрі села) багато розповідала про музей-домівку М. Коцюбинського у Вінниці, його подільські стежки, а недалеко від села, на хуторі Омельковім народилася мати письменника, шляхетна красуня Ликера Абаза, спадкоємиця молдовських господарів. Невдовзі вийшов на екрани і фільм Олексія Швачка за повістю «Fata Morgana», і ми щиро полюбили його, бо тоді українських фільмів було обмаль. Пізніше вийшов фільм за Коцюбинським «Дорогою ціною» Марка Донського, відтак уже сам перечитував цей ранній твір нашого земляка. Інтерес до літератури, мистецтв, як казав уже, розвивали сестри і брат, школа. Батьки, зайняті безперестанною працею, інколи брали до рук наші книжки, малюнки, слухали наших пісень, дещо схвалювали, а більше критикували, бо майже все було перейняте тенденційною ідеологією. Запам’яталось, як мати, слухаючи «Колискову» Лесі Українки «Мі»: «…Спи ж ти, малесенький, Поки є час… …Леле дитинонько, жить – сльози лить…» – казала: «Ой, правда, правда!». Так само її розчулили слова «Шасливий, хто сни має милі». Для нас то була атестація справжньої поезії. Так само подобалося їй Тарасове: «В своїй хаті своя й правда». А взагалі тато й мама більше висміювали «ідейні» вірші та школярські пісні.

Роман Ольги Кобилянської «Земля» теж увійшов глибоко в нашу свідомість – спершу з розповідей про страшне братовбивство чи не водночас із оповіддю про Авеля й Каїна, яких ми бачили й на Місяці… Затим був фільм «Земля», щоправда російськомовний, радіовистава з Наталею Ужвій, Галиною Яблонською, з чудовим ансамблем франківців. Відтак усі прочитали той пишний роман – тато (оповідав нам, як про О. Кобилянську багато говорили й писали по приєднанню Буковини 1940 року) і ми, тато й діти, зачитувалися тим шедевром, вражені глибоким знаттям народу, задушевністю тону. Мама спочатку не читала, бо жодного дня не вчилася у школі через сирітство. Та я був подивований з її естетичного чуття, часто читав «наголос» їй улюблені твори, і вона одразу вгадувала стиль, наприклад, С. Васильченка, того ж М. Коцюбинського, Н. Забіли. Диво! Помаленьку я навчив її читати і трохи писати. «Кобзаря» з рук вона відтак не випускала…

Сам задумуюсь, чом Васильченко став для мене найулюбленішим, дещо витіснив хатніх кумирів – Кобзаря, Коцюбинського, навіть Ольгу Кобилянську. Спершу імпет ішов од живого спілкування. Як усі сільські діти, дуже любив Різдво, носити вечерю до родичів. Дядько Сімон жив далеченько од нас, і я, не дуже зорієнтувавшись у нашім не дуже великім та розтягненім на десяток кілометрів селі, заблукав. Заходить уже темрявий різдвяний вечір. Переступаю поріг: «Добрий вечір, щедрий вечір! Просили тато й мама і я вас прошу на вечерю…». Аж це я втрапив у хату до своїх учителів, дядькових сусідів! Ох і влип Пилип! У школі ж тоді (50-і роки!) нам не веліли носити вечерю, щедрувати-колядувати, ходити до церкви і т. д. Можна зрозуміти мій переляк, та ті вчителі виявилися ліберальні як на той час. Засміялися, підбадьорили, запросили до своєї вечері. Поділився з ними кутею, бо вони таки не варили її: боялися влади. Заспокоїли мене, попрохали, звісно, аби нікому не розказував, надавали подарунків, грошей, «Олив’яний перстень» і збірку новел Степана Васильченка. Розповіли, що їм теж дорогі народні свята, що їх земляк із Ічні Степан Васильченко майстерно змалював у своїх творах різдвяні ідилії, зокрема в чудовій новелі про народних учителів «Вечеря». То ж Васильченко відкрив мені очі на цілком інший світ. Відтак я новими очима глянув на учителів, таких перше недоступних – відрадно й боязко воднораз. А головне, полюбивши з братом гумореску «Мужицька арихметика», відтак Степана Васильченка перечитав усе доступне, він став моїм «богом» (до речі, таким його вважав і Олекса Хостнаєв, що розповів йому розкішні осетинські казки). Пізніше одвідав його дружину Килину Михайлівну, котра дожила до сторіччя чоловіка! Пізнав од неї його ще ближче, тепліше, прочитав деякі неопубліковані його твори. Та зустріч – свято, що не забувається!

Той же Степан Васильченко зокрема відзначав: «Автобіографії без всякої мети – я не припускаю. Так званої об’єктивної автобіографії… нікому не треба, це була б без кінця довга й без міри скучна й нудна книжка». Тож і я гадаю, що цікавіше розповісти про впливи на мене, чом я взявся писати про театр, мистецтво, не маючи фахової підготовки, диплома. До цього спонукали мене вже згадані фактори: читання одразу «дорослих» книжок, вроджена любов до театру, участь в аматорських виставах змалку, музично обдарована родина. Тато мав тонкий слух і гарний голос. З родичами співав «Чорноморця», «За Сибіром сонце сходить», «Заповіт», «Запрягайте, хлопці, коні!», «Реве та стогне Дніпр широкий…», співали сестри переважно народних пісень або гарних авторських, як-от: «Гуцулку Ксеню», «Марічку», «Стрінулась у полі», пісні з фільму «Роман і Франческа», грав на корнеті брат. Спершу я не чув маминих пісень (а певне були ж її колискові!), бо вона була хворовита, та коли на старості літ залишилася сама, то часто співала про жіночу долю – «Ковалиху», «А в полі береза…», «Вечір надворі», знала безліч колядок, щедрівок, обрядових пісень. Звідси й у мене генетична любов до народної творчості з тонким чуттям міри, шляхетністю, медитативністю. Мої авторитети, як у більшості українців – Сковорода, Кобзар, Франко, Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Панас Мирний, Олена Пчілка, Леся Українка, Максим Рильський, Ірина Вільде, Євген Гуцало, Ліна Костенко… З іномовних – Шекспір, Данте, Гете, Шіллер, Гоголь, Толстой, Мамин-Сибіряк, Чехов, Блок, Рільке, Анатоль Франс, – списки можна продовжувати. Тим-то важливіше розказати, хто мене найглибше формував як особистість.

Завше любив театр. З Одеси привозили в село такі гарні вистави, як-от: «Сватання на Гончарівці» Грицька Основ’яненка, «Безталанну» і «Мартина Борулю» Івана Карпенка-Карого, «Не ходи, Грицю, на тую улицю» і «Недоростка» Степана Васильченка, «Наталку Полтавку» Івана Котляревського, «Дніпро шумить» Дмитра Субтелі, «Рожеве павутиння» Якова Мамонтова… То було справжнє свято, влаштоване Одеським театром ім. Василя Василька. Одвідував вряди-годи Одеську Оперу, та не скажу, що одразу полюбив її (виняток становили хіба що «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського і «Травіата» Дж. Верді), захоплення цим складним жанром прийшло до мене пізніше. Довго був під враженням гри одеситів, тоді читав відгуки-рецензії на гастролі, прем’єри – і певне відтак учився й писати про театр, мистецтво загалом.

Не пропускав жодної прем’єри у Києві, Вінниці, Одесі, Сумах… Щоправда, наразі театр в Україні частіше розчаровує якимсь формалізмом, зневагою до рідної культури, слова, інколи одвертою профанацією всього українського. Якраз, коли можна без цензури утверджувати саме українську цінну драматургію!.. Парадокси. А може, я на порозі вісімдесятиліття одстав?! Щодо любові до театру, то хочу з вдячністю згадати й своє село. Мабуть, не лиш у нашім селі був аматорський театр, переважно з учителів. Грав у нім і я – класику, сучасне: у «Фараонах» Олекси Коломійця, «Дніпрі шумить» Д. Субтелі, а найбільше у п’єсах Васильченка. Його «На перші гулі» сприймали скрізь однаково, але от «Недоросток», «Не співайте, півні…» на своїй сцені – аншлаг, щирі вітання односельців, а на виїзді – розчарування, чому, мовляв, нема в кінці весілля, а якась пожежа? Відрадно було, що свої люди в Івашкові розуміють Васильченкові п’єси, переважно модерністичні, загадкові.

…Ставили ми на сільській сцені й «Мартина Борулю», не дуже радо взявся я за доручену роль Омелька, та наша режисера Ніна Прокопчук так мене запевнила, що це – моя роль, бачила в Одесі в ній Костя Кошевського («На тебе схожий»), що я погодився. Мій партнер Мартин так розіграв мене, що я ввійшов у роль, на другий день по «прем’єрі» усі вітали наc із успіхом, а малі діти сміялися з мене – Омелька: «Чиї це босі ноги на полудрабку?», навіть звали мене дядьком Омельком… Як тут не згадати той же алгоритм у С. Васильченка: «…наш гумориста Панас без порівняння кращий, коли грав у «Борулі» Омелька, ніж перший її виконавець місцевий лікар. Все село, забачивши Панаса, сміється. Діти – тучею за ним». Паралелі разючі!..

Пригадалася тамтешня приказка: «Святили б ся івашківські люде!». Справді, сусіди відзначали, що в с. Івашкові особливий народ, дорослі записуються до бібліотеки, дивляться фільми, особливо історичні: «Богдан Хмельницький», «Назар Стодоля», «Сліпий музикант», навіть «Енріко Карузо», бо сплутали знаменитого тенора з Робінзоном Крузо! (Ми з однокласниками відтак наспівували услід за Карузо (його грав Маріо Ланца) пісеньку Герцога «Серце красуні…»). Обговорювали книжки і фільми з нами дітьми, виховуючи наші смаки, інтереси. Багато чим завдячуєм нашій мудрій сільській школі, яка прищепила нам любов до «розумного, доброго, вічного»…

…Сестра Лєна читала роман Василя Кучера «Устим Кармелюк», а тато почав розказувати про нашого подільського витязя легенди, якими й сам переймався: Кармелюк був волошебник (може й од слова «волох, волошин»), намалює на мурах тюрми корабель – і випливе на волю, махне рукою і скине кайдани…». Сестра гнівалася, мовляв, то ж люди неписьменні вигадали. Вони аж починали сваритися, і мені було прикро, що мої рідні в незгоді, то я й фантазував: от напишу колись про славного Кармелюка так, аби поєднати правду з легендами. Та хутко я знайшов уже такий твір – п’єсу Степана Васильченка «Кармелюк», де геніально поєднано історичні події з легендами і авторською казковою фантазією-фіналом. Відтоді я перечитав усі твори С. Васильченка, і він став моїм дороговказом, провідною зіркою.

Письменник, свідомий свого таланту й покликання, девізом якого було: «Тонкі прийоми я ніс у маси, в море, для тонкої літератури брав персонажі і теми у тій масі… До сонця!.. Я працюю над стилем. Над мовою, яку я хочу оживити…». Він власне був поетом Неба. Його пейзажі воднораз невіддільні од життя ліричного героя, ніби творять емоційний та й ідейний зміст твору. Особливо полюбляє Васильченко нічне небо, де понад усім владарює «Карузо ночі» – Місяць. Я недаремно запобіг до місячного епітета Богдана Ігора Антонича, бо обидва ці Поети Ноктюрнів, майстри-імажиністи, сполучали традиційні українські тропи й синтаксис із суто модернiстичною технікою, які не руйнують, а збагачують одне одного.

Учитель С. Панасенко (справжнє прізвище письменника) жив так, як того навчав дітей, письменник С. Васильченко був і в житті таким артистом, як і у творчості. Dichtung und Wahrheit (поезія і правда), як кажуть німці, з’єднувались у нього воєдино. Як хотів таким бути Лев Толстой! Годі було графові Толстому жити так, як проповідував, – мусив залишатися паном… А Васильченко мав те особливе щастя, зокрема він пише: «Читаючи відомий твір Толстого «Детство. Отрочество. Юность» про дитинство, що з таким пієтетом одгукувався про його автор (Счастливая, счастливая, невозвратная пора детства…), я порівнював його з своїм дитинством, з дитинством сільського хлопчика. Незважаючи на те, що в Толстого воно проходило в князівських та графівських обставинах, в золоті, в розкошах, шовках, в теплі, в добрі, що змалював його великий, закоханий в своє дитинство художник, моє дитинство, дитинство селянського хлопчика, що минало по смітниках і бур’янах, по лісах, полях, городах, – без мамок і няньок, часом напівголодне і напіводіте, безпризорне, хоч зате більш нагріте сонцем, – все ж воно здається в моїй уяві і яскравішим, і радіснішим, і змістовнішим, ніж те графське дитинство, що проходило в золоченій великопанській клітці».

Дорогий він мені сміливістю образності й виразною громадською й антимілітаристичною позицією. Степан Васильович брав пряму участь у війні – був сапером! – створив цілий цикл новел «Чорні маки» і мудро виснував: «Війна – спосіб боротьби мертвий, давно пережитий… Ні розум, ні серце не виправдує його». Ці слова завше актуальні, особливо сьогодні.

Та він був не меншим учителем і в бутті, життєвою програмою своєю та й загалом українців вважаю такі слова С. Васильченка: «…вважаю за неприродне малювати життя одними сумними фарбами. І неприродне, і непотрібне, і навіть шкідливе. Гадаю, не слід навмисне гасити бадьорість, життєрадісність, радощі життя, які мусять бути в усякому житті, навіть у сільської голоти». Це стало моїм кредо у житті і в творчості, на яку там я здатен. А коли стає сумно, розгортаю книжку улюбленого письменника і роблю собі свято.



Пилип Кислиця
Мій учитель – Пилип Кислиця
«Хай пошкодує той, кому в житті не зустрівся Пилип Кислиця», – так можна було б розпочати розповідь про цього чоловіка – журналіста, учителя, поліглота, знавця української і світової драматургії і, звичайно, патріота, та не того містечкового (квасного), про якого ще улюблений його Володимир Самійленко писав:

А він лежить без волі і снаги,

Не ворухне ледачою рукою:

«Дивуйтеся, вкраїнські читачі,

Я весь мій вік пролежав на печі!»

Коло інтересів Пилипа Марковича настільки широке, що ви, зачепившись за якусь тему у розмові з ним, за цілий день не втомитесь спілкуватися. І не лише обізнаність в літературі вразить вас, а, насамперед, ті нестандартні підходи і судження стосовно творчості, скажімо, Ольги Кобилянської чи Ірини Вільде або репертуару театру ім. Марії Заньковецької у Львові. З огляду на таку широку ерудицію, комусь може здатися, що Пилип зростав у професорській родині, а тим часом – це хлопчина з далекого подільського села Івашкова на межі двох областей (Вінницької та Одеської) з багатодітної сім’ї. Тут всі мусили працювати змалку, а вчити уроки і читати художні книжки лише тоді, коли виконано батьків наказ: попорано худобу, вибрано картоплю, наношено води. Батьки тяжко працювали на землі цілий вік, і та праця була найголовнішою в житті. До цього і привчали своїх чотирьох дітей, зовсім не переймаючись, як там вони вчаться у школі. У повоєнному селі з його труднощами та напівголодним існуванням, у підлітка могла бути одна розрада – книжка. У ній допитливий хлопчак черпав для себе і знання, і враження про цей незбагненний світ. Тож книга була з ним всюди: на вигоні, де пас корову, в портфелі, щоб почитати на перерві, а згодом в дорозі. Треба сказати, що він і маму «привчив» читати, і сусідів. Не дивно, що цей начитаний селюк після школи в рідному Івашкові закінчив із золотою медаллю районну школу в Кодимі, куди долав з десяток кілометрів. Він справді знав усі предмети «на відмінно» і не лише в межах шкільної програми. Серед однолітків вирізнявся бідним одягом та жагою до знань, як колись Іван Франко. Отож випускнику П. Кислиці відкривались двері будь-якого ВУЗу, а він ніяк не міг вибрати – скрізь хотілося вчитися. Спочатку вступив на фізмат Одеського університету. Потім, зрозумівши, що це не його, захотів опанувати інші професії: від балетної школи до ветеринарного технікуму, од учителя до газетяра. Я познайомилася з ним, коли навчалася на філфаці у Вінницькому педінституті. На першому курсі виникла проблема, як перездати залік з німецької. Мій майбутній чоловік Микола Кришталь – студент факультету іноземної мови, привів мене до свого товариша, з яким разом проживав у гуртожитку. Філя, як ми його звали, пішов з нами до книжкового магазину, де ми купили книжку про балет, видану в Лейпцігу. Відкрив першу сторінку і сказав: «Читай. А потім, не заглядаючи у словник, спробуй розповісти мені, про що тут йдеться».



  • Як? Без словника? – оторопіла я.

  • Без словника, – категорично сказав він. – А потім випишеш незрозумілі слова.

Той залік я успішно склала. Викладач здивовано розглядав книжку, а надалі я вже одержувала лише п’ятірки. Та й державний екзамен склала на «відмінно». Але то вже відійшло на задній план. Виявилось, що й літературу Пилип знав краще за багатьох російських і українських філологів. В безмежному морі світової літератури почувався, як риба в воді. Джордж Байрон чи Анатоль Франс, Шекспір чи Гете – про всіх він міг говорити довго і захоплено, через що, мабуть, згодом перевівся з іноземного на російський філфак. А потім вже здав кандидатський мінімум з німецької мови, готуючись до аспірантури, згодом студіював французьку філологію у Харкові. Вчитися він любив…

Коли приїжджав до нас у Гнівань, де ми з чоловіком вчителювали, тоді вже у хаті починався повний розгардіяш, бо Пилип Маркович виймав з шафи ледь не всі книжки. Біля дивана на столику і на підлозі лежали томи Івана Франка, Ольги Кобилянської, Льва Толстого. Про «Войну и мир» міг говорити годинами. Перечитував листування багатьох письменників, якщо добре подумати, хто мене навчив розуміти літературу, її призначення, то це таки Пилип Кислиця. З моїм чоловіком, який викладав на той час математику, вони сперечалися здебільшого про Спінозу, Сковороду чи Хайдеггера. Отож, незалежно від того, чи ми копали картоплю, чи садили, чи дивились телевізор, чи гуртом «прогулювали» його хрещеника, а нашого сина Богдана, наше спілкування перетворювалося на свято. Перехожі оглядались на нас, але ми не зважали, бо такі розмови були нашими «університетами». Неординарні підходи Пилипа щодо літератури, театру ніби розсували світ. Пам’ятаю, як ми говорили про Максима Рильського.



  • Ти читала Рильського «Є така поезія Верлена»? – питав він мене. – Так от, там є рядки «Я люблю, коли є в домі діти і коли вночі вони сміються», а у Верлена приблизно так: «Я люблю, коли є в домі діти і коли по ночах вони плачуть». От тобі й різниця, що з неї постає портрет гуманної людини, дуже доброї і мудрої – «старого Максима»...

Був такий період, що у Гніванській школі, де ми з чоловіком працювали, учителька іноземної мови пішла у декретну відпустку, тож ми гукнули його на рік у наші краї. Він поселився недалечко, і ми вже мали можливість досхочу спілкуватися з ним довгими зимовими вечорами біля грубки. Говорили здебільшого про уроки і учнів, для яких цей вчитель був дивний. Спочатку школярі його побоювались, бо говорив лише англійською, але згодом уже юрмились коло нього на перервах. Слід сказати, Пилип не довго працював у нашій школі, але учні ще довго його згадували. Нібито не дуже його слухали на уроках, іноді бешкетували, але через роки виявилось, що чимало із сказаного ним засіло в дитячих головах. Міг викладати всі предмети і при потребі замінити учителя математики, фізики, історії там, географії... Звісно, як це буває з такими людьми, не любив писати плани і перевіряти зошити. Все шукав себе. Працював у школах Літинщини, Буковини, Сумському педінституті, у Воздвиженському радгоспі-технікумі, де (як і загалом на Сумщині) найбільш реалізував себе. «Ти знаєш, люблю працювати з агрономами й зоотехніками. Вони не лише землю і фауну розуміють. Серед них чимало поетів», – ділився з нами при зустрічі.

Через свою фанатичну любов до мистецтва, часто потрапляв у кумедні ситуації. Не встигаючи купити білет, в останні хвилини вскакував у московський поїзд, щоб потрапити на концерт чи на бенефіс знаменитостей. Відтак були пригоди: «Вот билет на балет, на трамвай билета нет!». Пам’ятаю, як одного разу він загітував мене поїхати до Києва почути Анатолія Солов’яненка у ролі Фауста. Залишивши малого сина на чоловіка, я погодилась на цю авантюру, адже треба було добратися з Гнівані до столиці, а квитки Пилип ще не придбав.

Там у мене знайомий режисер, пройдемо! – запевнив Філя.

Коли ми з електрички пригнались до театру, біля входу стояло чимало таких же охочих. Тут же підбігли до нас по зайві білети. Прекрасний тенор Солов’яненка виривався надвір, додавав охоти. Ми спробували якось пройти і ледь не втрапили на сцену. Зрозумівши, що нічого не вийде, Пилип скомандував: «Їдемо в театр ім. Франка, там Михайла Старицького грають». Вистава, здається «Майська ніч», вже почалась. Спочатку нас не пускали, потім зглянулись, що ми здалеку приїхали. Яке щастя – ми вже у залі! Коли скінчився перший акт, Філя розчаровано прорік: «Хіба це Україна? – це Ріо-де-Жанейро! Що це за парубоцькі свитки, на спині розмальовані?».

Пилип любив писати нам листи, до Миколи Кришталя (чоловіка) англійською мовою, до мене – німецькою. В цих листах після коротких повідомлень про життя-буття та пригоди викладав свої погляди на літературу. Він дуже любив Панаса Мирного і Ольгу Кобилянську, Емінеску і Рільке, Лесю Українку і Степана Васильченка, оповідання якого радив ставити мені в школі. Добре, що я його послухала. Учні люблять грати в його п’єсах. Під час цих шкільних постановок навіть найвредніші сиділи тихо. Ми ставили «Свекора», «На Шевченкове свято» С. Васильченка, «Назара Стодолю» Т. Шевченка, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, «Інститутку» Марка Вовчка. За його ж порадою возила учнів до Вінницького музично-драматичного театру. В нашій родині любили співати народних пісень, часто долучався до нас і Філя, особливо любив «Ой у полі три криниченьки», «Ой не світи, місяченьку», «Яром, яром пшениченька ланом», «Дощик», «Час додому, час!».

Що нас з чоловіком турбувало, як і Філиного батька, так це те, що він довго не одружувався, живучи в світі романтичних героїв ХІХ ст. І коли нарешті одружився з Людмилою Федевич, мистецтвознавцем, заслуженим працівником культури України, яка працює в Сумському художньому музеї, то ми зрозуміли, що все в порядку, що з’явилась у його житті людина, здатна зрозуміти його бентежну душу. Людмила теж може годинами розповідати про фарфорові промисли, гутне скло, кролевецькі рушники.

Я могла б ще стільки розповісти про П. Кислицю. Але натомість скажу найважливіше: чи могла б я уявити своє життя, у якому не було б цього дивака, схожого на Дон-Кіхота чи на бентежного Дона Жуана Лесі Українки (не в розумінні якихось походеньок, а духовно), на Степана Васильченка і на П’єра Безухова, Байрона і Гейне водночас?

Працював перекладачем на Сумському насосному заводі, пізніше – в редакціях газет, друкарень, – де лише траплялась робота в непрості 90-і. Після роботи займався перекладами, писав п’єси, опуси і т. д. І хоч жилося сутужно, але він завше вмів бути щасливим у своєму прекрасному світі літератури й мистецтва. Пилипа Кислицю важко уявити старим, з погаслим поглядом, байдужим до краси. Він і тепер не проти сісти в поїзд, який повезе в столицю, на оперу чи балет, виїхати за місто, «де асфальту нема».

Торік мені довелось побувати в Сумах. І я зрозуміла захоплені відгуки Пилипа про це місто – маленький Петербург Гоголя, з таким же розташуванням вулиць, з старовинними соборами і музеями, з такою ж любов’ю жителів до театру. Показуючи Суми, він завів мене в таку собі громадську читальню, куди кожен із сумчан і гостей може зайти у вільну хвилинку переглянути чи почитати книги, що їх приносять сюди небайдужі люди. Саме там мені вдалось переглянути книжку Бiлінського «Князівство Мокcель» – дуже корисна книга для нас, українців! Це був ще один з епізодів спілкування з Пилипом Кислицею, який тим часом почитав роман Італо Звево «Самопізнання Дзено».

З висоти пережитих років, набутків і втрат, я дякую цьому дивовижному чоловікові – освіченому, талановитому і неприкаяному – за дружбу і за те, що він став моїм учителем на моєму шляху пізнання. Він навчив мене по-справжньому любити літературу. Я бажаю йому нових радісних осягнень у ХХІ столітті.



Жанна Дмитренко,

відмінниця освіти України, член НСЖУ, поетеса,

лавреатка літературних премій «Кришталева вишня» та

ім. Михайла Стельмаха, депутат Вінницької обласної Ради

Каталог: publish -> 2016
2016 -> До 75-річчя від дня народження Біобібліографічний покажчик
2016 -> І пам’ятних дат Сумщини на 2017 рік
2016 -> Багатогранний талант
2016 -> Письменники Сумщини Віктор Скакун
2016 -> В’ячеслав Артюх значення статті грушевського «звичайна схема «русскої» історії…» для формування української ідентичності
2016 -> Лада Сапухіна До 80-річчя від дня народження Біобібліографічний покажчик Суми 2016 Лада Сапухіна
2016 -> Управління культури І туризму сумської обласної державної адміністрації


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3

Схожі:

Пилип кислиця до 70-річчя від дня народження iconДо 90-річчя від дня народження
Михайло Івасюк: 1917-1995: До 90-річчя від дня народження М. Г.Івасюка Біобібліогр покажчик. Чернівці, 2007. 81 с
Пилип кислиця до 70-річчя від дня народження iconДо 75-річчя від дня народження та
Професор Іван Тихонович Горбачук: Біобібліографічний покажчик: до 75-річчя від дня народження. – 2-е вид., допов. / Упоряд.: Ю. А....
Пилип кислиця до 70-річчя від дня народження iconДо 65-річчя від дня народження
Г 96 Юхим Гусар: біобібліогр покажчик (до 65-річчя від дня народження). Чернівці, 2010. 40 с
Пилип кислиця до 70-річчя від дня народження iconДо 75 -річчя від дня народження
С 50 Кузьма Смаль: біобібліогр покажчик (до 75-річчя від дня народження). Чернівці, 2009. 28 с
Пилип кислиця до 70-річчя від дня народження iconДо 120-річчя від дня народження
З-14 Дмитро Загул: біобібліог покажчик (до 120-річчя від дня народження). Чернівці, 2010. 24 с
Пилип кислиця до 70-річчя від дня народження iconДо 75-річчя від дня народження Біобібліографічний покажчик
Олександер Шугай : до 75-річчя від дня народження : біобібліографічний покажчик / Сумська обл універс наук б-ка; уклад. О. М. Малиш....
Пилип кислиця до 70-річчя від дня народження iconУсний журнал до 120-річчя від дня народження І 70-річчя від дня смерті
Михайло Кравчук – математик широкого масштабу. Його ім’я добре відоме у світовій математичній науці. Світ не знав лише, що він –...
Пилип кислиця до 70-річчя від дня народження iconРозпорядження голови районної державної адміністрації1 від 18 квітня 2011 року м. Теребовля №256 Про відзначення в районі
Про відзначення в області 200-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка та 150-річчя від дня його перепоховання”, враховуючи велике...
Пилип кислиця до 70-річчя від дня народження iconВ᾿ячеслав Чорновіл – творець української Незалежності /до 80-річчя від дня народження В᾿
В᾿ячеслав Чорновіл – творець української Незалежності : до 80-річчя від дня народження В᾿ячеслава Чорновола : біобібліографічний...
Пилип кислиця до 70-річчя від дня народження iconПоетеса тетяна ульянівна корнійчук (до 60-річчя від дня народження) Біобібліографічний нарис
Поетеса Тетяна Ульянівна Корнійчук : біобібліогр нарис до 60-річчя від дня народження / Сарненська центральна районна бібліотека;...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка