План Життєвий І творчий шлях письменника



Скачати 213,39 Kb.
Дата конвертації18.07.2017
Розмір213,39 Kb.

ФРЕДЕРІК СТЕНДАЛЬ – ВЕЛИКИЙ ФРАНЦУЗЬКИЙ ПИСЬМЕННИК. РОМАН “ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ”.

План

  1. Життєвий і творчий шлях письменника.

  2. Роман “Червоне і чорне”.

а) історія створення роману;

б) жанр твору;

в) композиція роману;

г) система образів.
Творчість Стендаля відкрила новий період не лише у французькій літературі, а й в усій західноєвропейській літературі – період класичного реалізму. Саме він є засновником реалістичного роману, який виник у часи панування романтизму. Його творчість увійшла до скарбниці художніх надбань людства

Стендаль – псевдонім Анрі Марі Бейля (Стендаль – назва німецького міста, у якому народився відомий німецький мистецтвознавець ХУІІ ст. Вінкельман – духовний син доби Просвітництва).



Фредерік Стендаль (1783-1842) народився 23 січня 1783 року в невеликому містечку Греноблі, яке оточують снігові вершини Альп, а 24 липня пан Анрі Ганйон та пані Марі Рабі були присутні як свідки на хрещенні, де хлопчику дали імена духовних батьків Анрі Марі.

Батько письменника, був людиною, котра губи­лася у жіночому товаристві, найбільше цікавилася грошовими справами; найближчим його другом та порадником була тітонька Серафі, до якої Стендаль усе своє життя від­чував глибоку ненависть. Ця тітонька Серафі зображена (у «Житті Анрі Брюлара») ли­цеміркою, що завжди розмірковує про благо сімейного життя і завжди готова перетво­рити це ж таки життя на справжнє пекло. Вона повсякчас повторювала, що маленький Бейль — нікчема. Одного разу, коли хлопчикові було сім чи вісім років, він знаходився на балконі та грався, що властиво усім дітям у його віці: озброївшись невеликим но­жем, він саджав зернятка у квітковий горщик. Ножик вислизнув у нього з рук і впав на вулицю, ледь не зачепивши якоїсь бабці, мешканки Гренобля. Тітонька Серафі божи­лася, що маленький Анрі хотів убити цю стару даму. У нього виникає ідея несправед­ливості. Дня того, щоб помститися своїй старій тітці, він готовий знищити усе суспіль­ство. Стендаль ненавидів усю батьківську рідню.

Зате він обожнював рідних з боку матері. Материнська рідня — це сімейство Ганьйонів. Його дід — лікар Анрі Ганьйон — людина XVIII століття, чию філософію Стендаль пізніше назве умиротвореним сприйняттям життя. Спокійний та життєрадісний дідусь був повною протилежністю батька Анрі. Він прищепив онукові любов до Руссо, Дідро, Вольтера та інших філософів XVIII ст. (обставина дуже важлива для подальшого життя Стендаля, оскільки деякі ідеї Просвітництва стали складовими філософського та естетичного кредо романіста).

Таким чином, уже дитиною Анрі розділив людей на 2 категорії: нижчу і вищу. До нижчих він відносив батька, місцевого священика, лицемірів. До вищих — усю рідню по материнській лінії і самого себе. Це були люди безкорисливі, романтичні, розумні і закохані в поезію.

1790 р. у долі хлопчика відбулася фатальна подія — померла його ма­ти. Дуже важким і нестерпним стало дитинство хлопця. З ранніх років він відчув на собі батьківську тиранію, до якої незабаром приєдналася і тиранія священика — абата Райана, якому батько довірив виховання сина. Це призвело до того, що Анрі зненавидів церкву і релігію. Лише абат Шелак залишив у хлопця світлі спогади: культурний прихильник античної поезії. Хлопець дуже любив читати: Вольтера, Руссо, енциклопедистів. Щоправда, батько ретельно закривав книжкову шафу, але хлопчик підібрав ключі, і став потайки брати книжки.

У 1796 р. Анрі Бейль вступив до Центральної школи у місті Гренобль, де його улюбленими предметами стали математичні науки та література — твори Шекспіра, Сервантеса, Мольєра. У 10 років він написав свій перший художній твір — не­величку комедію. Закінчивши з відзнакою у 1799 році школу, Анрі їде до Парижа, щоб продовжити навчання в Політехнічному училищі, де готували артилерійських офіцерів та інженерів шляхів сполучення.

Юнаком він приїжджає до Парижа, проте з перших же днів відчуває там неабияку несміливість та сором'язливість. У нього є далекий родич, пан Дарю, людина, що відігравала не останню роль у роки Консульства, а потім і наполеонівської ім­перії; Дарю вводить його до салонів (1800). Тут Анрі Бейль уперше в житті зустрі­чається із гарно вихованими, блискучими жінками, які здатні розмовляти про літе­ратуру та про музику. У їх присутності він відчуває ні з чим незрівнянне хвилювання. Він прагне бути коханим, закохується і в той же час ледь наважується заговорити. Напевно, ніхто на світі не любив жінок так сильно, як Стендаль, і ніхто, напевно, не відчував такої сором'язливості у їхньому суспільстві.

Після невдалої спроби вступити до Політехнічного училища, Анрі за допомогою родича стає військовим і бере участь в італійській кампанії Наполеона 1800 року. У 17 років Бейль здійснює перехід через Сен-Бернар. Він уперше бачить Італію і полюбить її на все життя, особливо Мілан – місто, якому призначено буде відіграти важливу роль у житті Анрі Бейля.

Військова кар’єра не захопила Анрі Бейля. Прослуживши два роки в Ломбардії, офіцер Бейль подає у відставку і повертається до Гренобля. Але всі родичі засуджують його. І лише друг-сестра Поліна співчуває йому.

За три місяці Бейль знову у Парижі, де занурюється в заняття і насолоджується своєю самотністю. Він багато читає, листується із своєю сестрою Поліною і другом Едуардом Муньє, веде щоденник. Бейль працює 12 годин на добу. Він займається літературною роботою, але рідні його не розуміють.

Брав активну участь у різних розмовах на актуальні теми тогочасного життя.

Незабаром він познайомився з актрисою Мелані Гільбер, і ось Бейль уже ні дня не може прожити без Мелані. Після її від’їзду до Марселю Бейль стає прикажчиком марсельської контори пана Ребо, аби бути тільки із Мелані. Батько і дядько називають Анрі шибеником, який живе з якоюсь авантюристкою, а його друзі тим часом в армії отримують чини та нагороди, їздять на власних конях, купують маєтки.

У Марселі з’являється російський поміщик пан Барков, який видає себе за знатного вельможу. Прямо з театру він забирає подругу Бейля, везе її на російському кораблі до Одеси, потім до Москви й одружується з нею.

Прикажчик Анрі Бейль після марних спроб відкрити банкірську контору дійшов до злиднів. У липні 1806 року повертається до Парижу і знову на колишній квартирі поринає у книжкові заняття та вивчення Цивільного кодексу.

Він не міг довго сидіти на місці. Робота зобов’язувала його переїжджати з місця на місце. Бейль мандрував Європою як шукач людських характерів. Така доля привела Анрі Бейля в одне маленьке саксонське місто.

11 червня 1807 р. декретом, підписаним Наполеоном, Анрі Бейля призначають помічником військового комісара. Протягом 7 років він слідує за арміями Наполео­на Німеччиною, Францією, Росією; незабаром сталася катастрофа, і Бейль, ще мо­лода людина (йому виповнилося 32 роки), опиняється у ролі офіцера у відставці, котрого уряд Реставрації не знає, як використовувати. У його житті починається важкий та похмурий період.

1 серпня 1810 року Бейля зарахували аудитором першого рангу до Державної ради, а 22 серпня 1810 року 27-річний аудитор Державної ради став інспектором коронного майна Наполеона. Він зробився найближчим співробітником генерального маршала імператорського двора. Нове придворне життя зробилося для Бейля неприйнятним.

Ця доба реставрації була досить похмурою, хоча й не позбавленою досить роман­тичних настроїв. До влади у Франції повернулися Бурбони, які боялися бонапарти­стів та колишніх республіканців. Стендаля весь час переслідувала думка, що він не може висловити вголос ті ідеї, якими він насправді пишався: вони були пов'язані з революцією та наполеонівською імперією.

Париж не видавався йому більше бажаним притулком. Відмовившись від місця, яке пропонувало йому керівництво, Стендаль повертається до милої його серцю Італії і 7 років живе у Мілані, відвідуючи Гренобль, Париж, Лондон; живе там у бідності, пишу­чи свої перші твори.

Бейлю явно наскучили різні придворні видовища. Із гримасою нудьги і відчаю сидів він у Державній раді. 29 серпня 1811 року Бейль кидає всі справи, отримує відпустку і виїздить до Парижа, прямуючи до Італії.

Він знову відчув себе поверненим до життя. Анрі Бейль знову щасливий. Він любить і його люблять. Головна мета – побачитися з молодою італійкою Анжелою П’єтрагруа.

24 червня 1812 року почалася війна з Росією. 23 липня 1812 року Анрі Бейль виїхав до Росії в пошуках людських характерів.

Бейлю виповнилося 30 років, коли він 31 січня 1813 року переїхав на французьку територію. Він повернувся до Парижа, нічим і ніяк не нагороджений, матеріально зовсім не забезпечений.

7 вересня 1813 року він знову в Італії – у Мілані.

У грудні 1813 року закінчилася його відпустка, і він знову на службі. А в квітні 1814 року Анрі Бейль, аудитор Державної ради та інспектор коронного майна, підписавши умову на скинення Наполеона, суворо і гордо розстається зі своєю кар’єрою і ступає на шлях літератури.

10 вересня 1814 року він приїжджає до улюбленого міста Мілана. Цього ж року закінчився роман із Анжелою П’єтрагруа, який тривав багато років. Покоївка зглянулася на чудакуватого француза, безкорисливо закоханого в її пані, і розповіла йому про прихильників Анжели П’єтрагруа.

В Італії він готує до друку й пише свої перші книги: “Життя Гайдна, Моцарта і Метастазіо” (1815), “Історія живопису в Італії” (1817), “Рим, Наполеон і Флоренція в 1817 році”, на обкладинці яких уперше з’являється ім’я: “Стендаль – офіцер французької кінноти”. Працює над книгою “Про любов”(1822), що була присвячена аналізу людського почуття, яке Бейль уважав одним із найважливіших у житті людини.

Остання книга Бейля пов’язана з людиною, яка змінила усе його подальше життя, всю його поведінку. У Мілані мешкала Матильда Вісконтілі, молода жінка, яка одружилася із польським офіцером Дембровським. Він пішов із життя дуже рано. Це була жінка тонкого і гострого розуму, прекрасно освічена, мала ту вищу форму ломбардської краси, яка найбільше всього полонила Анрі Бейля в Італії.

Цій прекрасній жінці Бейль віддав навіки і безповоротно своє серце.

В Італії Анрі Бейль зустрівся і подружився із Байроном. У 1820-1821рр. відбуваються повстання в багатьох містах Італії – Неаполі, Турині. Запідозрений урядом у зв’язку з таємною національно-визвольною організацією, Бейль повинен був виїхати з Мілана до Парижа.

За короткий термін він пише і видає книгу зі скромною назвою “Расін і Шекспір”(1823), у якій розповідає про літературу і дійсність.

1827 року з’являється перший роман Бейля “Арманс”, 1829 року – нариси “Прогулянки по Риму” і новела “Ваніна Ваніні”. Його найбільші романи – “Червоне і чорне”(1830), “Червоне і біле”(1834), “Люсьєн Левен”(1834), “Пармський монастир”(1839), автобіографічні твори – “Спогади егоїста”(1832), “Життя Анрі Брюлара”(1836).

1830 року Анрі Бейль отримав від короля Луї-Філіппа призначення в Трієст французьким консулом. Анрі Бейль став консулом у папських володіннях в Чивітавекк’ї, час від часу з’являвся у Парижі.

У 1835 року Міністерство освіти, переглядаючи списки своїх чиновників, із здивуванням помітило, що жодного разу не нагороджується пан Бейль, і послало йому орден Почесного легіону, начебто загладити свою неувагу до цієї людини.

З 1836 до 1839 року Стендаль живе у Франції, домігшись тривалої службової відпустки. Але не дивлячись на нездоров'я і старість, він щасливий. Звільнившись від набридлих обов'язків консула, він спілкується з друзями і займається улюбле­ною справою — літературою — усе, про що міг мріяти письменник.

На початку 40-х рр. Стендаль почувався хворим. У 1841 р. з ним стався перший апоплексичний удар. Йому дали відпустку і 8 листопада 1841 р. Стендаль знову у Парижі, маючи намір пробути там лише декілька днів. Він побачив, що становище чесної і мислячої людини стало ще гіршим. Морально йому було важко, і, щоб уте­кти від сумних роздумів, він знову починає гарячково працювати. Надмірно зайня­тий, він працював більше, ніж йому дозволяли лікарі. Вісім останніх днів безперер­вної роботи по десять годин поспіль призвели до того, що 22 березня 1842 р. у нього стався другий удар. Його підібрали на вулиці недалеко від Міністерства іно­земних справ. Усі спроби привести його до свідомості були марними. Пульс пові­льно згасав, дихання ставало легшим, зморшки розправлялися, і о 2 годині ночі 23 березня 1842 р. він помер. За труною Стендаля йшли П.Меріме, О.Тургенєв і двоє невідомих друзів. На простому кам'яному постаменті на цвинтарі Монмарт витесано напис «Жив, писав, кохав».

Своєї сім'ї у Стендаля ніколи не було. До кінця життя він пристрасно закохувався, і кожного разу розрив із коханою жінкою переживав важко.

Одного разу Анрі Бейль сказав, що бажає померти швидко і раптово, і він отримав саме те, що просив.



РОМАН “ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ”

Із романом “Червоне і чорне” Стендаль виступив як художник-реаліст, засновник нової школи в мистецтві.

У цей роман Стендаль вклав усе своє презирство до низької та підлої (“чорної”) доби Реставрації, таємно протиставляючи їй героїчну (“червону”) добу революції й наполеонівських війн.

Назва роману підкреслює також і основні риси в характері героя Жульєна Сореля. Оточений ворожими йому людьми, він кидає виклик долі: обстоюючи права своєї особистості, він змушений мобілізувати всі засоби на боротьбу з навколишнім світом, неначе постійно ставлячи “ва-банк”.



Червоне і чорне” – це соціально-психологічний роман, своєрідне історико-філософське дослідження буржуазного ладу ХІХ століття.

Про глибокий соціальний сенс роману говорить уже його назва. Під “червоним” і “чорним” Стендаль розумів зіткнення двох сил – революції та реакції. Революція – це “червоне”. Реакція, що запанувала в період Реставрації – це “чорне”.

Дія роману відбувається за роки царювання Карла Х (1824-1830), коли феодально-клерикальна реакція досягла свого апогею. Стендаль створює надзвичайно яскраву й правдиву картину, яка охопила майже усі сфери суспільного життя Франції останніх років Реставрації. Про це красномовно свідчить підзаголовок роману “Хроніка 30-х років”.

Письменник не тільки досліджує індивідуальні явища, але тонко викриває їх мотиви, які випливають із характеристики капіталістичного суспільства. Його аналіз психології героїв – це аналіз соціальної психології.

Епіграфом до першої частини роману Стендаль узяв слова Дантона “Правда, сувора правда!”

Спостерігаючи пильно та уважно “вище” суспільство свого часу, Стендаль дійшов висновку, що тиранія церкви і монархії знищила в панівних класах енергію та самобутні характери, породила лицемірство. Тільки в народі, за думкою Стендаля, серед людей, змушених працювати за шматок хліба, приховуються ще невичерпні джерела енергії, збереглися ще великі почуття та міцні характери.

Задум роману виник у Стендаля однієї осінньої ночі 1829 року. Тут згадується історія його земляка Антуана Берте, страченого23 лютого 1828 року. І йому відкривається те, що раніше упливало. Він передумує все життя…

У “Червоному і чорному” Стендаль підняв одну з найголовніших проблем французького реалізму ХІХ століття – проблему молодої людини в буржуазному суспільстві. У французькій літературі це був перший роман про долю юнака “з низів”, який палко і пристрасно пробиває собі шлях нагору.

У романі також розглядаються етичні і моральні проблеми, проблеми політики, релігії і виховання.

Події розгортаються в трьох містах – у Вер’єрі (вигаданому провінційному місті), Безансоні (семінарії) й у Парижі (у вищому світі).

Зовнішня біографія головного героя – Жульєна Сореля – доволі точно збігається з фактичною стороною справи Берте й виглядає як рух Жульєна по соціальних щаблях.

Історія Жульєна Сореля починається з розповіді про його життя в домі батька, селянини-тесляра. Із батьком і братами в Жульєна стосунки холодні. Талановитий юнак, який отримав освіту, наражається у своєму середовищі на вороже до себе ставлення. Він не здатний до фізичної праці, тому батько і брати дивляться на нього як на паразита.

Наступне коло, яке проходить Жульєн,- це життя і сім’я мера міста Вер’єра пана де Реналя, до якого він поступає як гувернер його дітей. Любов до пані де Реналь змушує Жульєна покинути цей дім. Потім – Безансонська семінарія, куди потрапляє юнак у надії здобути кар’єру священика. Але й це йому не вдається.

Нарешті Жульєн у Парижі; він секретар і бібліотекар маркіза де Ла-Моля. Жульєн виконує складні політичні доручення, виявляє свій розум і талант. У нього закохується донька маркіза Матильда; але пані де Реаль під тиском свого католицького духівництва дає маркізові дуже негативний відгук про Жульєна. Жульєн стріляє в пані де Реналь; потім – в’язниця і гільйотина.

Композиція, як і система образів, дозволяє авторові показати сутність суспільних відносин Франції початку ХІХ століття. Не випадково підзаголовок роману: “ХронікаХІХ століття”. Композиція підпорядкована також розкриттю змісту і еволюції духовного і душевного світу героя.

Композицію витримано в традиції “єдиного героя”, у творі чітко проступаються риси роману виховання: у першій частині перед нами юнак, який не знає життя, дивується всьому побаченому й поступово починає його оцінювати; у другій частині – це вже людина з деяким життєвим досвідом, що вирішує діяти самостійно, але у фіналі переконується, що йому – “обуреному плебею”, до того ж розумному, діяльному, чесному за своєю природою немає місця в цьому світі.

Основний конфлікт роману починається чітко і ясно: різночинець, плебей Жульєн Сорель хоче зайняти місце в суспільстві, на яке він не має права через своє походження.Напруженість конфлікту збільшується з перенесенням подій із провінції до Безансона й Парижа. І скрізь, де був Жульєн, панував особистий інтерес до грошей

Основний композиційний засіб – антитеза, протиставлення двох світів: світ розкошів, пихи, злоби, заздрощів, низьких почуттів протиставляється світу вбогості, природних і високих почуттів – простоти, скромності, самовідданості, безкорисливості.

Заключні глави роману, де дія як розвиток подій змінюється дією – розвитком думки, пісумовують роздуми автора про свій час – час, який “наганяє сум”.

Центральна фігура – Жульєн Сорель. Другорядні персонажі покликані підтвердити деякі з ідей, утілених в головному героєві. Вони поділені на три групи: перша – мешканці провінції, друга – духовенство, третя – вищий світ.

Мешканці провінції: дворянство – де Реналі, буржуазія – Вально, Фуке, духовенство – абати Шелан, Малон, міщанство – Сорелі, полковий лікар армії Наполеона та мировий суддя.

Друга група – духовенство Безансона: семінаристи, абати Пірар, Фрілер, Мілон, єпископ, за межами Безансона – єпископ Агдський.

Вища аристократія – маркіз де Ла-Моль, його донька Матильда і відвідувачі їхнього салону.

Провінційний маленький світ міста Вер’єра – це перша життєва школа юного Сореля. Пан де Реналь – це цікавий тип дворянина періоду Реставрації.Одружившись заради посагу, намагаючись витримати конкуренцію агресивних буржуа, він відкрив, як і вони, цвяхову фабрику. Пан де Реналь поєднує в собі безмежну жадібність промисловця й тупе чванство аристократа. Він хазяїн цвяхової фабрики і водночас – “де” Реналь, гордий своїм походженням, що не заважає йому мріяти лише про отримання якомого більших прибутків зі своєї фабрики. Наприкінці роману йому доводиться поступитися в боротьбі: мером міста стає Вально.

Провінційна буржуазія представлена в романі в особі директора притулку для бідних пана Вально, якого Стендаль характеризує в таких словах: “пройда, наглий, безсоромний за природою”.

Його успіх, починаючи з 1815 року, допоміг розвернутися цим “прекрасним” його якостям. Він, можна сказати, царював у Вер’єрі під керуваням пана де Реналя, але був набагато енергійнішим за нього і нічим не нехтував, він ухитрявся зрештою порушити авторитет свого мера в очах церковної влади. Пан Вально діяв так: він звертався до міських крамарів і казав так: “виберіть мені двох завзятих дурнів із вашого середовища”; до судових людей: “Виберіть мені двох першокласних невігласів”; до лікарів: “Укажіть мені двох найвідчайдушніших шарлатанів”. А коли він таким чином зібрав усіх покидьків від кожного ремесла, він запропонував їм: “Давайте царювати разом”.

Стендаль знає, що в його час пани, подібні Вально, стають соціальною і політичною силою. Саме цьому Вально зважується прийти до де Ла-Моля, а гордовитий маркіз приймає цього неука, провінційного шахрая, сподіваючись на його допомогу під час виборів.

Після розриву з пані де Реналь Жульєн їде до Безансона. Він учень Безансонської семінарії. Обставини в ній нестерпні, учні поставлені в умови тюремного режиму. За ними шпигують на кожному кроці, у них роблять обшуки. Семінарія кишить шпигунами, донощиками. ”Мерзотним” називає Стендаль існування в семінарії, де виховують майбутніх духовних ”наставників” народу: там панує “лицемірство”, “думку там уважають злочином”, “розсудливо міркувати… образливо”. Абат Пірар називає духовенство “лакеями, необхідними для спасіння душ”.

Стендаль піддав різкій критиці релігію й клерикалів.

Нарешті останнє коло, яке проходить Жульєн,- це вищий світ Парижа, салон маркіза де Ла-Моля.

Стендаль не шкодує фарб для того, щоб змалювати нікчемність цього світу. “Цвіт” молоді, яке збиралося в салоні маркіза, відображений Стендалем у тонах руйнівної сатири. Молоді люди смертельно боялися, щоб їх не запідозрили у вільнодумстві, і тому щосили намагалися надати своєму обличчю безглуздий вираз, без найменших ознак життя.

Стендаль перкрасно бачив напрям суспільного розвитку й відчайдушні спрби утримати старе. Тому він відобразив монархічну змову в Парижі.

Живими людьми, здатними мислити, страждати, підкорятися не тільки вигоді, є Фуке, який живе далеко від міста, абат Пірар, якому навіть друзі не вірили, що він не краде на посаді ректора семінарії, маркіз де Ла-Моль, який побачив особистість у бідному і безрідному секретареві, Матильда, пані де Реналь і, звичайно, Жульєн Сорель.

Жіночі образи пані де Реналь і Матильди де Ла-Моль несуть особливе навантаження. Не випадково вони протиставлені в романі. Вони немовби зменшують собою боротьбу двох сил у душі Жульєна.

Ці образи створені своїм середовищем. Пані де Реналь – благородна, по-провінційному простодушна й наївна; Матильда – горда, самолюбива й честолюбива, наділена гострим розумом і безжалісна в судженнях про людей. Проте обидві вони в глибині душі – перша більш інстинктивно, друга розудливо – прямують до щирого почуття кохання. Стендаль показує, як суспільство знівечило їхні душі.

Пані де Реналь – щиросердна й чесна – змушена через громадську думку обманювати й залишитися дружиною де Реналя, якого вона зневажає, який більш за все цінував у ній її гроші. Потім за наказом духівника вона фактично посилає на смерть коханого. Але наприкінці роману лагідна пані де Реналь, вірна самій собі, своєму коханню, все ж порушила загальноприйняте уявлення про мораль і обов’язок. Прийшовши у в’язницю до коханого, вона говорить йому: “Мій обов’язок передусім – бути з тобою ”.

Матильда де Ла-Моль – така ж сильна особистість, як і Жульєн. Обдарована, розумна, енаргійна, вона сумує в тьмяному середовищі аристократичної молоді, мріє про героїчні натури своїх предків, які жили в ХVІ столітті.

Прекрасно розуміючи свою міру морального падіння сучасої аристократії, вона шукає людину із сильним характером, перед якою могла б схилитися, і знаходить її тільки в плебеї, “якобінці” Жульєні Сорелі.

Аристократка і плебей об’єдналися у своєму презирстві до прозаїчної буржуазної дійсності. Але на цьому спільність Матильди і Жульєна закінчується. Елегантна світська красуня, вона, незважаючи на свою сміливість і екстравагантність, є плоть від плоті свого середовища. Упевнена у своїй вищості над усіма тільки тому, що вона донька маркіза, Матильда ображає Жульєна, примушуючи його вигадувати хитромудрі засоби підкорити її. Граючи у велике кохання, вона постійно позує, удаючи поведінку своїх улюблених героїв.

Центральний герой роману Жульєн Сорель, син селянського тесляра, головою вище оточуючих, і в цьому його трагедія. Він народився в добу Імперії, але ввійшов у життя в період Реставрації. Обдарований тонким розумом, блискучими здібностями, залізною волею, він міг би раніше, в епоху революції та Наполеона, відіграти активну роль у житті й здобути славу і почесті. Недарма Наполеон був кумиром для юного Жульєна. Міщанське існування викликає в Жюльєна огиду. Опалений честолюбством, невпинно прямуючи до своєї мети – будь-що утвердити права своєї особистості, «вийти в люди» - Жульєн намагається вступити у двобій із ворожим йому суспільством. У цьому виявляється виняткова сила його вольової натури. Але життя у суспільстві визначає поведінку і самого Жульєна. У своїй боротьбі він змушений звернутися до огидної зброї, яка була характерною для його противників, - до строгого розрахованого вдавання лицемірства, що Стендаль вважав головною хворобою ХІХ століття.

Стендаль розкриває перед своїм героєм різні боки життя французького суспільства. Із законами цього суспільства Жульєн уперше знайомиться в домі пана де Реналя, розбагатілого власника цвяхової фабрики. Гонористий провінційний дворянин, готовий на все заради грошей, запрошує до себе Жульєна на посаду вихователя своїх дітей для того, щоб підтримати свій престиж.

Інстинктивно Жульєн розуміє всю нікчемність показної розкоші обстановки будинку пана де Реналя. І сам мер, і постійні відвідувачі його вітальні та інші посадові особи містечка викликають у Жульєна презирство і ненависть. Але самітний, ніким не любимий, оточений ворогами, він приховує свої почуття й обдумує кожне своє слово, кожен свій крок. Він удає із себе побожного, картає вголос Наполеона, обманює, хитрує, вивертається. Озлоблений, сухий, обачливий, він разом із тим може бути захопленим і довірливим, як дитина.

Щоб помститися меру за грубість, Жульєн вирішив спокусити його дружину Луїзу де Реналь. Він її не кохає: її краса й багатство викликають в нього відчужене вороже почуття, але, крім бажання помститися людині, що його безперестанно зневажає, Жульєн своєю перемогою над пані де Реналь намагається довести самому собі, усупереч своєму приниженому становищу, незалежність і силу своєї особистості. Пані де Реналь, простодушна і горда жінка, яка не заплямована грубою прозою буржуазного життя, безмежно віддана своїм дітям, із жахом і соромом розуміє, що закохалася в Жульєна. Він методично і послідовно впроваджує свій план спокуси, але його палка душа приводить його самого до краю безодні. Пані де Реналь така гарна, вона любить його так щиро і самовіддано, що він і сам палко закохується в неї.

Роман Жульєна й Луїзи де Реналь стає темою розмов вер’єрської суспільності, і коханці повинні розлучитися. Жульєн їде, щоб вступити до безансонської семінарії. Він уже давно вирішив стати священиком. Він – атеїст. Церковна кар’єра глибоко огидна йому. . Сповнений непохитної рішучості пробити собі шлях, він готовий все стерпіти і подолати будь-які моральні муки заради своєї мети. У семінарії його одразу зараховують до розряду підозрілих. Попри всі зусилля він не може подолати своєї огидності до брудної компанії святенників і облудників. Гордовитість і замкнутість Жульєна створюють йому смертельних ворогів. Жульєнові загрожувла б загибель, якщо на допомогу не прийшов би абат Пірар, що полюбив його як сина. Із рекомендаційним листом Пірара Жульєн їде до Парижа до маркіза де Ла-Моля, щоб оселитися в нього як секретар.

Він розглядає членів маркіза де Ла-Моля передусім як представників панівного класу. Несподівано для себе він отримує нечувану перемогу: зарозуміла пані де Ла-Моль віддала перевагу йому, невідомому плебею, а не своїм численним прихильникам, аристократам по крові. Він торжествує, його почуття помсти задоволене. Йому й на думку не спадало шукати будь-якої вигоди для себе у стосунках із Матильдою. Але перепетії химерного кохання-поєдинку, де головну роль відіграють гордість і марнославство, захоплюють Жульєна Сореля. І знову – він то недосвідчений, як дитина, то свідомо сплітає тонкі тенета спокуси.

Взаємини з Матильдою, яку пригнічує сіра буденність і яка мріє піднятися, кинути виклик суспільству своїм коханням до простолюдина, більше нагадують поєдинок двох честолюбців. Щирого почуття, як із пані де Реналь, тут немає.

І все ж таки найголовнішим для Жульєна було те, що в домі де Ла-Моля його прийняли як рівного, як людину. Дружба маркіза і його доньки, яка зломила у взаєминах Жульєна становий бар’єр, була найбільшим досягненням Сореля.

Згода батька на одруження Матильди із Сорелем, здавалося б, відкриває перед останнім блискуче майбутнє. Геніальність Стендаля виявляється в тому, як він показав, що “перемога” стала б по суті справжньою поразкою Жульєна. Він став би таким же нікчемним, як і всі представники середовища, що його оточувало. Лист Луїзи де Реналь, написаний під диктовку її духівника, у якому було звинувачено Сореля, руйнує його союз із Матильдою. У пориві несамовитості Жульєн стріляє у Луїзу. Попри всі клопотання Матильди, йому загрожує страта.

Виховані в ньому життям недовіра, озлобленість, звичка приховати свої почуття злітають з нього, як лузга. В ім’я правди і чесності перед собою, не бажаючи примиритися з дійсністю, до якої він ставиться з презирством, Жульєн Сорель відмовляється від клопотів Матильди.

У людини, страшенно самотньої в цьому світі, залишається лише обов’язок перед самою собою, вірність самій собі, тобто чистому і світлому ідеалу. Цьому внутрішньому обов’язку своєї сутності Жульєн ніколи не зраджував.

Викривання суспільства, яке містилося в останніх словах Жульєна на суді. Було для нього свого роду самогубством. Жульєн виступив як бунтар. Як суддя суспільства, у якому йому нічого було робити. Він заявив суддям: «Ви бачите перед собою простолюдина, обуреного проти свого низького походження… Ось мій злочин, добродії…»

Висновок: протягом роману, проводячи свого героя через провінцію, семінарію, світські салони, навіть через збори змовників, які розробляють плани іноземного вторгнення у Францію, щоб знищити залишки “якобінства” у свідомості французів, автор показує, що, ставши на шлях пристосування, його герой не зробився підлою людиною, як Вально та Фрілер. Він не будує свого щастя на біді ближнього. Саме лицемірство Жульєна стає своєрідною зброєю в боротьбі зі світом, який не визнає його права бути людиною. Кодекс честі, вироблений ним самим, не дозволяє Жульєнові стати звичайним кар’єристом за рахунок того кращого, що було в нього закладено.

Роблячи центром оповіді відображення конфлікту талановитої особистості з буржуазним суспільством, Стендаль тим самим висуває проти нього страшний аргумент: якщо суспільство може доводити таких людей, як Жульєн Сорель, до загибелі, йому потрібно винести категоричний вирок.

Увесь роман-дослідження спрямований проти тиранії державної влади, релігії, привілеїв народження, багатства.

Доля Сореля – докір аморальному століттю, яке придушувало все найкраще в жадібних потугах утримати владу в руках.



Прототипи роману. Жульєн Сорель – це Антуан Берте; дружина мера міста Вер'єр – це пані мішу; мадемуазель де Кардон, дуже багата і знатна, отримала в романі ім’я Матильди де Ла-Моль. Служниця, яка виказала любовну таємницю пані мішу, в романі – покоївка еліза. Прототипом графа Альтаміри став друг Стендаля, італійський революціонер ді Фйоре. Добрий старий кюре Шелан, для якого характерні тверда воля і прекрасні легені, - це цілком реальна фігура абата-янсеніста, який часто обідав у діда Стендаля, лікаря Ганьйона.

Найцікавіший характер наданий автором батькові Жульєна. У ньому можна побачити риси хитрого, скупого й черствого селянина-дофінця і водночас риси батька самого автора, що майже не залишив приводів для синівської прихильності.

Деякі дрібниці автор запозичив для Сореля зі свого життя.

Характерною рисою роману є те, що кожна частина і кожна глава, крім чотирьох останіх, мають епіграф. Багато які епіграфи було створено самим автором, хоча й приписано Гоббсу, Макіавеллі, Канту та іншим. Наприклад, він потайки читав заборонені томи Вольтера. Дійсно справжні епіграфі – із Шекспіра, Байрона й давніх авторів.

У своєму творі автор виступає і як майстер психологічного портрету.

Художній світ Ф.Стендаля характеризують такі риси:



  • зображення внутрішнього життя героїв, їхніх пристрастей та почуттів, аналіз психологічного підґрунтя людських взаємин;

  • протиставлення буржуазної цивілізації природній людській вдачі;

  • увага до проблеми індивідуалістичного самоутвердження особистості;

  • типовий герой Стендаля – юнак бунтівник, наділений непересічною вдачею та “жагою сильних почуттів”, який прагне досягти романтичного ідеалу і протистоїть меркантильному оточенню; характерними рисами жіночих образів є потяг до героїчного, самовідданість у коханні, здатність жити пристрастями, обстоювати свої почуття та йти проти умовностей середовища;

  • переплетіння у перипетіях доль героїв авантюрного та героїчного начал;

  • всебічна розробка теми кохання;

  • нерідкі запозичення сюжетів (оскільки вони дозволяють зосередитися на психології персонажів та морально-філософських узагальненнях);

  • навмисна необробленість стилю, який має бути “дзеркалом” такої ж “необробленої” реальності; відкидання пишномовності, широке використання символіки.

Роман «Червоне і чорне»



Роман «Червоне і чорне» - роман-дослідження, спрямований проти тиранії, державної влади, релігії, привілеїв від народження, кастовості, багатства. У центрі – конфлікт талановитої особистості з дворянсько-буржуазним суспільством. Твір побудований у традиціях роману «єдиного героя», але це аніскільки не заважає Стендалю надати широку картину соціального життя. Будучи соціально-психологічним романом, він зберігає риси роману виховання: чітко окреслену фігуру головного героя, який пізнає світ.

Тема: життя Франції періоду Реставрації.

Жанр: соціально-психологічний роман.

Конфлікт: талановита особистість – буржуазне суспільство, розум – почуття.

Проблеми: кар’єра плебея у дворянсько-буржуазному суспільстві, моральна капітуляція, ціною якої подібна кар’єра мусить бути оплачена.

Композиція: роман «одного героя», зосереджений не стільки на подіях, скільки на переживаннях.

Символічність назви: революція (червоне) – реакція (чорне); любов – ненависть, життя – смерть, краса – потворність.

Головний герой: Жюльєн Сорель
Каталог: Files -> downloads
downloads -> «Це склад книжок» так скептик говорив, «Це храм душі» естет йому відмовив, Тут джерело всіх радощів земних, І їх дарують нам без цінним словом…»
downloads -> Для вчителів зарубіжної літератури
downloads -> Методичні рекомендації щодо викладання світової літератури в загальноосвітніх навчальних закладах у 2013-2014 навчальному році // Зарубіжна літератури в школах України. 2013. №7-8
downloads -> Талант людини це божий дар
downloads -> Василь Стус постать,що єднає
downloads -> Антон павлович чехов
downloads -> Остап Вишня. Трагічна доля українського гумориста. Моя автобіографія
downloads -> Урок 1 т ема. Вступ. Роль художньої літератури у формуванні життєвих цінностей людини


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

План Життєвий І творчий шлях письменника iconТема. Життєвий І творчий шлях французького письменника Альбера Камю; його філософські та естетичні погляди. А. Камю й екзистенціалізм
Ета: простежити життєвий І творчий шлях письменника, дослідити вплив ідей філософії екзистенціалізму на творчість А. Камю; розвивати...
План Життєвий І творчий шлях письменника iconТема. Іван – Карпенко – Карий. Життєвий та творчий шлях письменника. Багатогранність його літературної та театральної діяльності Мета
Мета: поглибити знання учнів про життєвий І творчий шлях драматурга, його просвітницькими ідеями, участю у культурно – просвітницьких...
План Життєвий І творчий шлях письменника iconТема. Гійом Аполлінер (1880-19180). «Лорелея», «Зарізана голубка й водограй», «Міст Мірабо». Життєвий І творчий шлях письменника. Шлях французького поета Гійома Аполлінера від неоромантизму до кубофутуризму
Життєвий І творчий шлях письменника. Шлях французького поета Гійома Аполлінера від неоромантизму до кубофутуризму. Реакція на символізм,...
План Життєвий І творчий шлях письменника iconУрок світової літератури в 11 класі Тема. Михайло Булгаков. Життєвий І творчий шлях письменника. Роман «Майстер І Маргарита» вершина творчості письменника
Тема. Михайло Булгаков. Життєвий І творчий шлях письменника. Роман «Майстер І маргарита» – вершина творчості письменника
План Життєвий І творчий шлях письменника iconКонспект уроку Альбер Камю. Життєвий І творчий шлях письменника. Його філософські й естетичні погляди. Роман
Тема. Альбер Камю. Життєвий І творчий шлях письменника. Його філософські І естетичні погляди. Камю й екзистенціалізм. Роман
План Життєвий І творчий шлях письменника iconТема. Микола Гоголь. Життєвий І творчий шлях письменника. Гоголь І Україна. «Тарас Бульба». Мета
Тема. Микола Гоголь. Життєвий І творчий шлях письменника. Гоголь І україна. Тарас
План Життєвий І творчий шлях письменника icon"даніель дефо. Життєвий І творчий шлях письменника. „Життя й незвичайні та дивовижні пригоди робінзона крузо"
Тема уроку: ”даніель дефо. Життєвий І творчий шлях письменника. „Життя й незвичайні та дивовижні пригоди робінзона крузо”
План Життєвий І творчий шлях письменника iconЕрнест Хемінгуей (1899-1961). Життєвий І творчий шлях письменника. Новаторство його прози
Тема: Ернест Хемінгуей (1899—1961). Життєвий І творчий шлях письменника. Новаторство його прози
План Життєвий І творчий шлях письменника iconТема. Михайло Лермонтов. Життєвий І творчий шлях
Мета: поглибити знання учнів про життєвий І творчий шлях поета, на основі біографічних відомостей сформувати образ поета-романтика;...
План Життєвий І творчий шлях письменника iconГорда самотність Михайла Лермонтова (Життєвий І творчий шлях поета)
Мета: поглибити знання учнів про життєвий І творчий шлях поета, на основі біографічних відомостей сформувати образ поета-романтика;...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка