Плеханов Г. В. К вопросу о роли личности в истории



Сторінка1/5
Дата конвертації23.06.2017
Розмір1,22 Mb.
  1   2   3   4   5

“Великий человек велик не тем, что его личные особенности придают индивидуальную физиономию великим историческим событиям, а тем, что у него есть особенности, делающие его наиболее способным для служения великим общественным нуждам своего времени, возникающим под влиянием общих и особенных причин”. (Плеханов Г. В. К вопросу о роли личности в истории).



Вступне слово

Твердження про те, що особистість є рушієм історії зараз не викликає заперечень. У пост комуністичний період з’явилося чимало монографій, статей, розвідок присвячених видатним постатям нашої історії та їх виключній, важливій ролі у формуванні української культури та державності, в пробудженні національної самосвідомості. Всі вони багатовекторні, чимало з них має біографічний характер. І це справді важливо, адже вивчення життєвого і творчого шляху особистості яка своєю діяльністю змінювала, або ж просто урізноманітнювала, обличчя епохи є дуже потрібним при дослідженні більш складних процесів.

У цитованій вище праці (“К вопросу о роли личности в истории”), відомий публіцист і мислитель Георгій Валентинович Плеханов (1856 – 1918) звертається до твердження Карнейля, який у своєму творі про героїв, видатних людей називає “починателями”. На думку самого Плеханова, видатна постать є саме ″починателем”, оскільки їй під силу вирішувати складні наукові задачі, вказувати оточуючим на нові суспільні потреби і водночас забезпечити задоволення таких потреб. Але, підкреслює мислитель, питання не в тому, що така особа може

змінити природній хід історії, а в тому що саме її діяльність є вираженням цього ходу. (Плеханов Г. В. К вопросу о роли личности в истории. // Русская историософия. Антология. – М., 2006. – С. 234.)

Завдання, яке ми перед собою поставили, розпочавши організацію семінару “Роль визначних особистостей – митців, діячів науки та культури, у розвитку самосвідомості нації” – розглянути внесок як відомих, так і призабутих людей, що своєю діяльністю допомогли зробити потужний крок у національному самовизначенні, а отже, завдяки їм стало можливим українське національне відродження. Як і раніше, нашим прагненням залишається розгляд епохи крізь призму людської особистості. А головне, ми сподіваємося виявити вплив і взаємодію представників різних культурних сфер, різних груп у загальному процесі формування національної самосвідомості.

У цьому збірнику представлені статті, які репрезентують життєвий шлях та віхи творчості таких діячів, як Людмила Старицька-Черняхівська, Юрій Старицький, Євген Чикаленко, Леся Українка, Іван Труш, Микола Лисенко, Максим Славинський, Андрій Ніковський, Панас Саксаганський, Олена Теліга. Їх діяльність широка і різноманітна. І хоч працювали вони у досить різних умовах та напрямках (у літературному, театральному, музичному, або ж присвятили себе громадсько-політичній діяльності), їх доробок став міцним фундаментом для розбудови державності на сучасному етапі.

На кінець, хотілося б процитувати уривок з духовного заповіту Михайла Петровича Старицького, в ньому корифей звернувся як до своїх нащадків, так і до прийдешніх поколінь: “Да не згасне у серцях Ваших любов до України та її народу, яка зігрівала мене впродовж всього життя...”.

Ними впродовж довгих років керувалися діти та онуки письменника, але ці слова актуальні для кожної особистості, про яку в своїх статтях розповідають автори збірника



Ольга Кірієнко


Інна Галак
Алегорично-символічна знаковість п’єси

Л.Старицької-Черняхівської “Милость Божа”

в контексті визвольних змагань українців

на початку ХХ століття
П’єса “Милость Божа” Л. Старицької-Черняхівської з’явилася на хвилі національного піднесення у 1919 році. Яків Мамонтов зазначав, що “в цій п’єсі в найбільшій мірі виявляється театральний досвід і хист авторки: історія в історичному оздобленні, театральний пафос і гумор на театральному фоні – це надзвичайно цікавий задум і виконано його дотепно”, – писав він [3, с. 199].

Л. Старицька-Черняхівська оживляє драму невідомого автора ХVІІІ ст., надає їй нового значення, інкорпорує у фактуру власного твору. Незвичним профілем драми письменниця досягла цікавого сценічного ефекту: “п’єси в п’єсі”. По суті, це вид п’єси, сюжетом якої є представлення театральної вистави [4, с. 349].

Актуалізація старовинного тексту в драмі Л. Старицької-Черняхівської відбувається завдяки синестезійній функції реплік глядачів, які одночасно є і дійовими особами зовнішнього рівня драми. Данило Апостол разом із козацькою старшиною – гості колегіуму, на честь яких спудеї влаштували виставу. Глядачі активно реагують на події на сцені, сприймаючи їх з позиції тогочасної політичної ситуації. Така історизація тексту, підкреслюючи контраст між минулим (доба Хмельниччини) та тогочасним (царювання Петра II та гетьманства Данили Апостола), логічно пов’язує події твору з ситуацією в Україні 1917-1919 рр. – часом, коли український народ ще раз зробив спробу визволитися з-під гніту поневолювачів. Оригінальна архітектоніка драми дозволяє прослідкувати витки історичного поступу – 1648, 1728, 1917-1919 рр.

Текст драми Л. Старицької-Черняхівської “Милость Божа” являє собою систему “різнорідних семіотичних просторів, в

континуумі яких циркулює якесь вихідне повідомлення” [1, с. 151], яким у даному разі є історіософське осмислення державотворчих прагнень українського народу в умовах польського, а згодом і московського поневолення. Таким чином, взаємодія структур кількох текстів п’єси веде до виникнення нового смислового навантаження. Досліджуючи функціональну подвійність текстів у системі культури, Ю. Лотман слушно помічає, що складність і багаторівневість компонентів, які беруть участь у текстовій взаємодії, приводить до відомої непередбачуваності трансформації зовнішнього тексту. “Але, – продовжує дослідник, – трансформується не тільки він – міняється вся семіотична ситуація всередині того текстового світу, в який він вводиться” [1, с. 153].

Завдяки введенню старовинної драми у структуру твору Л. Старицької-Черняхівської міняється і його сприйняття, посилюючи контраст між бажаним і дійсним. Інтенціональна інтертекстуальність змушує шукати зв’язок між двома текстами, розширюючи горизонти прочитання.

Історичний поступ народу, взаємини народу і вождя – питання, на які шукали відповіді сучасники Л. Старицької-Черняхівської, виявляються актуальними у будь-яку вирішальну для долі народу епоху, що й засвідчила драма ХVIII ст. “Милость Божа”. Ймовірно, що і вищеназвані фактори вплинули на задум письменниці використати старовинний текст у власному творі, вказуючи тим самим на зв’язок із літературною традицією та на історичну обумовленість цього зв’язку.

Богдан Хмельницький у драмі невідомого автора ″Милость Божа″ сприймається як ідеальний герой, що всі свої сили покладає в ім’я будущини українців, спадкоємцем його справи в Л. Старицької-Черняхівської є Данило Апостол, який опікується освітою та культурним рівнем України. А. Макаров вважає, що Богдан Хмельницький ″був взірцем для багатьох освічених українців. І тому не дивно, що багато хто з авторів укладав свої моральні концепції саме в його уста″ [2, с. 25]. Це стосується і п’єси ″Милость Божа″, ″де у формі гетьманського заповіту викладається ціла система життєвих правил″ [2, с. 25].

Пункти заповіту мають виразно полемічний характер, застерігаючи людину від прагнення до достатку, грошей, розкоші, всіляких життєвих насолод. Натомість автор закликає до благородного служіння громадським інтересам, творити добро ближньому, шанувати Бога тощо. Моральні принципи і духовні прагнення героїв драми Л. Старицької-Черняхівської свідчать про те, що вони хочуть виконати заповіти свого великого гетьмана. Моральні чесноти українців особливо підкреслюються прийомом контрасту у творенні негативного образу загарбників, моральне, духовне і фізичне розтління яких розкривається гіпертро-фованими прийомами низового бароко.

Перегляд п’єси ″Милость Божа″, її коментарі та розмови героїв поміж собою про політичні та культурні проблеми країни і є історичною лінією драми. В дусі поствальтерскоттівських традицій з історичною тісно переплітається інтимно-особистісна лінія Насті, доньки полковника Граб’янки, та Романа, спудея колегіуму. На перешкоді їхньому щастю стає брутальний бригадир Хрущов, який хоче використати одруження з Настею у своїх корисливих цілях. Л. Старицька-Черняхівська піднімає проблему шлюбу з чужинцем, наголошуючи на ментальній несумісності такого подружжя. Слова полковника: ″Дочок наших за своїх висватують, а то на те, щоб і увесь рід козацький викоренити і саме ім’я його з історії стерти″ [5, с. 366] вказують на розуміння письменницею цієї проблеми не лише як особистісно-психологічної, а в першу чергу як політичної.

Елемент інтриги у драмі незначний, проте саме він допомагає успішно розв’язати любовний конфлікт: випадково каліфактори підслуховують розмову п’яного бригадира з офіцером, із якої дізнаються про справжні наміри цієї людини, і, рятуючи Настю та Романа, переповідають її гетьману. Настає щаслива розв’язка: Данило Апостол як мудрий і добрий правитель благословляє закоханих, а Романа, освіченого і здібного юнака, бере до себе на службу. Молода закохана пара у драмі стає символом майбутнього України. Розум, патріотизм Романа в поєднанні з вірністю і принциповістю Насті розцінюються як визначальні риси нового покоління. Настя робить свій вибір на користь богослова Романа,

не піддавшись насиллю і сваволі, так само має зробити свій вибір й Україна. Однак письменниця залишає це питання відкритим, сподіваючись на розважливий вибір свого народу.

Архітектоніка твору Л. Старицької-Черняхівської ускладнюється інтермедіями, які у ХVII—ХVIII ст. були обов’язковим додатком до ″серйозної″ драми і виконувалися в антрактах. У структурі ″Милості Божої″ Л. Старицької-Черняхівської вони є вставними компонентами (п’єса в п’єсі), як і сама драма невідомого автора ХVIII ст. Допомагаючи розкрити основну тему п’єси, інтермедії є ніби емоційним її відпруженням, привносячи у світ драми гумор простолюду.

Завдяки структурі алюзивного синтетичного колажу Л. Старицькій-Черняхівській вдається розширити хронотоп дії драми до кількох століть.

Проектуючи часові простори історичного минулого України в свою драматичну сучасність, письменниця прагне продемонструвати саморух нації від сучасного до майбутнього. Важливим дороговказом на цьому шляху є історичне минуле, від усвідомлення його помилок і досягнень залежать подальші перспективи. Л.Старицька-Черняхівська наповнює твір алегорично-символічною знаковістю образів і ситуацій, трактує національні проблеми через морально-етичний аспект, надає змісту п’єси оптимістичного пафосу в осмисленні історичної долі свого народу.
Література:


  1. Лотман Ю. Л. Избранные статьи: В 3 т. – Т. 1. – Таллин: Александра, 1992. – 479 с. 2. Макаров А. М. Світло українського бароко. – К.: Мистецтво, 1994. – 288 с.: іл. 2. Мамонтов Я. Українська драматургія передреволюційної доби (1900 – 1917). Історичний огляд // Червоний шлях. – 1926. – № 11 — 12. – С. 176 – 203. 3. Пави П. Словарь театра: Пер. с фр. – М.: Прогресс, 1991. – 504 с. 4. Старицька-Черняхівська Л. Драматичні твори. Проза. Поезія. Мемуари / Вступ. стаття, упорядкув. та приміт. Ю. М. Хорунжого. – К.: Наук. Думка, 2000. — 848 с.

Микола Горбатюк
Видання Андрієм Ніковським

журналу ″Основа″ в Одесі в 1915 – 1916 рр.
А. Ніковський – один з чільних діячів українського національного руху першої чверті ХХ ст. В дореволюційні часи його громадсько-політична активність проявилась переважно в публіцистичній і видавничій сферах. Починаючи з 1907 р. він співпрацював з єдиною на той час щоденною україномовною газетою “Рада”. В 1911 р. очолив її тимчасово, а з 1913 р. редагував газету на постійній основі 1, арк. 600. З початком першої світової війни, яку російський царат використав для розправи з українським національним рухом, газета “Рада” була закрита. А. Ніковський здійснив кілька спроб відновити газету, але вони закінчились невдачею. У вересні – листопаді 1914 р. він редагував “Літературно-науковий вісник” [1,  95]. Восени 1914 р. А. Ніковський намагався організувати в Києві видання нової україномовної газети “Вісти”. Місцева царська адміністрація, яка з пересторогою ставилась до будь-яких проявів національного руху, намагалася спинити “се у всякім разі шкодливе бажання видавати газету” [1, арк. 20]. Здолавши всі труднощі військового часу, А. Ніковський 2 січня 1915 р таки отримав дозвіл на газету. Але вже 9 січня 1915 р. було заборонено випуск всіх україномовних газет, а набрані матеріали – конфісковано [1, арк. 1].

Проте, національно-свідомі кола не полишили ідею видання українського часопису. В лютому 1915 р. в Києві було засновано редакцію майбутнього журналу “Основа”. До її складу ввійшли С. Єфремов, Д. Дорошенко та члени київської групи “Літературно-наукового вісника” [1, арк. 1]. Редагувати журнал було запрошено А. Ніковського. Редколегія вирішила видавати часопис не в Києві, а в Харкові чи Одесі [1, арк. 1]. Остаточний вибір місця дислокації редакції припав на Одесу, як на місто, з найбільш лояльною на той час цензурою.

Приступаючи до роботи над виданням, А. Ніковський не був впевнений у своїй видавничій компетентності. В листі до С. Єфремова він писав: “чи не краще мені усунутись від редагування “Основи”, бо я – людина відстала. Чи не краще як буде хто з киян” [1, арк. З8зв]. У відповідь С. Єфремов запевняв А.Ніковського, що його робота отримала “одноголосну апробату з проханням і надалі клопотатися спільними справами ”[1, арк. 1].

Через постійний жандармський нагляд видавати часопис під своїм іменем А. Ніковський не міг. Тому він запросив до співпраці своїх давніх одеських знайомих: на редакторську посаду І. Гаврилюка – голову Українського музично-драматичного гуртка “Українська Хата” в Одесі [1, арк. 426-427], а В. Буряченка за секретаря. “Патріотизм цих двох молодих громадян пішов так далеко, – писав А. Ніковський, – що вони, не вважаючи на небезпеку, провадили всю технічну справу, аж до експедиції, зашивання й розсилки пакунків, за 30 карбованців кожний щомісячно” [,. 8].

Не зважаючи на те, що офіційно посаду редактора “Основи” посідав І. Гаврилюк, всіма фінансовими та видавничими справами керував А. Ніковський. Про це свідчить їхнє листування періоду видання “Основи”, яке зберігається у фондах Інституту рукопису НБУ. В своїх листах І. Гаврилюк обговорював всі питання видання журналу – від важливих до найдрібніших: про суми гонорарів за видані твори, про взаємовідносини з цензурою і жандармським управлінням, про розсилку оповісток, коли і як оголошувати передплату, про закупівлю паперу, кому надсилати журнал безкоштовно чи за зниженою ціною і т. д. [1, арк. 5-5зв.; 1, арк. 15-17зв.].

Випускати “Основу” доводилось у важких умовах військового часу. На перешкоді часто ставали нестача грошей і паперу. До того ж в Одесі важко було знайти людину, яка могла б грамотно переписувати українською мовою матеріали для часопису [1, арк. 22]. Але найбільше журналу дошкуляли цензурні утиски. Для “Основи” було запроваджено подвійну цензуру. Перший раз цензори читали кожен матеріал окремо, вирішуючи, дозволяти його, чи ні. А потім ще вимагали подати вже готові примірники,

“щоб перевірити, чи вірно дозволові все надруковано”[1, арк. 30]. До того ж “Основі” було призначено окремого цензора, про якого А. Ніковський писав: “Певно буде хто-небудь з прапорщиків, “говорящих мало-по-русски” [1, арк. 22]. Проте, А. Ніковський намагався не вступати в конфлікти з цензурою, вважаючи, що “Одеса таки завжди заприятелює з чиновником!...”[1, арк. 45зв.].

Друкувалася “Основа” в “Південно-російському акціонерному товаристві друкарської справи”, яке знаходилася за адресою – Одеса, вул. Пушкінська, 18 [1, арк. 2]. Друкарня постійно затримувала набір статей, вичитку коректурних примірників та випуск готового журналу. Причиною цього було нелояльне ставлення до “Основи” власника друкарні – Федора Шульги, якому, за свідченням А. Ніковського, не подобалося “що сміємо в цей час витикатись з чим би то не було” [1, арк. 1зв.]. В листі до Г. Саливона, редактор “Основи” писав: “То цензура мене мучить, то тепер свої люде…Шульга поводиться так, ніби ми з ласки й за спасибі друкуємо у нього книжку” [1, арк. 1]. А в листі до Є. Чикаленка А. Ніковський нарікав, що окрім двох цензур “Основа” терпить “і од друкарні та бюрократизму Федора Григоровича” (Шульги – М.Г.) [1, арк. 1зв.].

До того ж “Основа” перебувала під пильним наглядом жандармського управління, де були переконані, що журнал видається “группой лиц из Киева во главе с Чикаленко для революционной пропаганды” [1, арк. 16 ]. Через ці підозри І. Гаврилюка навіть викликали в жандармерію, але він переконував поліцію, що видає журнал з власної ініціативи і на власні кошти [1, арк. 15зв.-17].

Часопис був призначений головним чином для інтелігенції, і, як зазначалося в жандармських звітах, носив “окраску тенденцій української соціал-демократії” [1, арк. 192; 1, арк. 168].

Передплатити “Основу” можна було в будь-якій українській книгарні Києва, Харкова, Полтави, Катеринославу, Катеринодару, Одеси, Петрограду й Москви.

Особливою активністю у розповсюджені журналу відзначалася українська книгарня “Слово” у Катеринославі. При її

допомозі “Основу” в Катеринославській губернії станом на кінець листопада 1915 р. передплатило 34 читачі [1, арк. 6]. Ще 16 – на початку 1916 р. [1, арк. 9; 1, арк. 10]. А.Ніковський в листі до Є. Чикаленка писав, що “Передплатників дала ″Основі” мало не сама Катеринославщина” [1, арк. 1зв.]. В роздріб “Основа” також продавалася досить швидко, тому книгарня “Слово” просила прислати додатково до попереднього замовлення ще 10 примірників 1-го числа журналу і замовляла 20 примірників 2-го випуску [1, арк. 5].

В столиці Російської імперії передплату журналу вела “Українська книгарня і базар”. Але левову частку примірників “Основи” петроградські шанувальники українського слова отримували не за передплатою, а через роздрібну торгівлю. Столична книгарня швидко розпродала всі 25 замовлених книжок першого номера “Основи” і просила редакцію надіслати ще 10, бо “є ще охочі покупці” [1, арк. 1]. На наступні випуски журналу книгарня очікувала ще більший попит і тому просила наступних номерів висилати по 50 примірників [1, арк. 1].

Відомості про початок виходу журналу “Основа” швидко поширились у Російській імперії. Досягли вони навіть Владивостока, де “Основу” на перше півріччя 1916 р. передплатило “Общество народных чтеній” [1, арк. 1-1зв.]. Жвавий інтерес до “Основи” проявили і деякі вищі навчальні заклади імперії. На 1916 р. журнал передплатила студентська бібліотека Катеринославського гірничого інституту [1, арк. 9; 1, арк. 10], а Новоалександрійський інститут сільського господарства просив для студентів висилати “Основу” безкоштовно чи за зниженою ціною [1, арк. 5зв.].

А. Ніковський рекомендував надсилати перший номер “Основи” всім передплатникам “Літературно-Наукового Вісника” [1, арк. 40]. А українським діячам, які були заслані до Сибіру, часопис надсилався безкоштовно. Так в 1915 р. “Основу” було вислано доктору В. Охримовичу до с. Богучани Єнісейської губернії, І. Лизановському в м. Нарим Томської губернії, доктору С. Юрику в м. Рибінськ Ярославської губернії, М. Мочульському в м. Буінськ Симбірської губернії [1, арк. 40]. І. Гаврилюк в листі до

А. Ніковського з’ясовував, чи надсилати в 1916 р. “Основу” тим політичним засланцям, які отримували її в 1915 р. [1, арк. 8зв.].

Протягом свого існування “Основа” не мала значних фінансових труднощів. Кошти систематично надходили від роздрібного продажу журналу та від передплати. Допомагали українські меценати та ТУП, не скупилася і українська інтелігенція. Варто відзначити, що сам А. Ніковський, після того як влаштувався працювати в “Союзі постачання армії Південно-Західного фронту”, з грудня 1915 р. почав передавати своє жалування в касу видавництва [1, арк. 2зв.].

Редакція часопису постійно відчувала нестачу матеріалів, тому А. Ніковський прагнув залучити до видання якомога більше авторів. В листах до С.Єфремова він просив його писати до “Основи” самому та ворушити київських діячів [1, арк. 27], а також запрошувати до співпраці П. Стебницького та О. Лотоцького [1, арк. 21]. Також А. Ніковський писав Левку Чикаленку, щоб той “дав що-небудь з загальних питань археології, доступне для читачів” [1, арк. 21].

Сам А. Ніковський на сторінках “Основи” виступав переважно з літературно-критичними статтями [1,  140-143; 1,  102-122; 1,  98]. Однією з них була гостро-критична рецензія на “Граматику украинского языка” І. Нечуя-Левицького. В своїй статті А. Ніковський наголошував на “суб’єктивності, випадковості, і непевності” джерел “Граматики” і робив висновок, що “книжка Н.-Левицького – се не граматика, і не годиться вона ні для однокласних, ні двох-, ні трьохкласних шкіл, ні для гімназій і ні для всякого иншого, хто схотів би граматики вчитися” [1,  106, 122].

За весь час існування “Основи” вдалося випустити всього три номери часопису. Підготовка першого її випуску тривала з березня по серпень 1915 р. Офіційний дозвіл на видання журналу царська адміністрація видала на початку квітня 1915 р. [1, арк. 1], проте деякі матеріали для набору в друкарню А. Ніковський здав ще в кінці березня 1915 р. [1, арк. 2]. До першої книжки “Основи” частково ввійшли матеріали від київської групи “Літературно-наукового вісника” і “Світла”,

частково були залучені нові сили – В. Винниченко, В. Леонтович, С. Єфремов [1,  38]. Підготовка і випуск першого номеру журналу сильно гальмувалася цензурою, яка заборонила майже всі подані А.Ніковським матеріали. Але після зміни обстановки на фронті 19 липня 1915 р. цензор почав дозволяти все, включаючи статті О. Грушевського і С. Єфремова. Далі на перешкоді стала відсутність кваліфікованих наборщиків, внаслідок чого набір журналу затягнувся до кінця липня. Дебютний випуск “Основи” датувався серпнем 1915 р., але фактично, через перешкоди створені цензурою і друкарнею, його вихід спізнився щонайменше на місяць.

Перший номер “Основи” був найбільш лояльний до російської влади. Вміщені в ньому публікації переважно мали академічний характер і не викликали особливого протесту одеської цензури. Але вже з другого номера, як відзначається в докладі начальника жандармського управління м. Одеси, “журнал резко изменил своё направление, поместив статьи сепаратиского направления” [1, арк. 193]. Саме в другій книжці “Основи” А. Ніковський хотів опублікувати декларативну передову статтю “про потребу культурної роботи та організації національної думки” в Україні. Своїми планами він поділився з С.Єфремовим, якому пропонував написати статтю з полемічним перцем на “теми російсько-українських спорів, відносин, рахунків і планів” [1, арк. 26]. С. Єфремов відгукнувся на пропозицію і написав статтю “З хвиль життя”, яка зрештою стала причиною закриття журналу. В статті він констатував наростання українського національного руху і нагадував царським чиновникам, що “Декретом можна було припинити українську пресу, але не можна ніяким декретом спинити оте вільне, незалежне слово, що живе в устах народу” [1,  121]. Через заборону цензури, стаття Єфремова в другому випуску “Основи” надрукована не була і вийшла в наступному, в дещо зміненому вигляді і з делікатнішими висновками [1,  38-39]. Одеський цензор, з яким А.Ніковський перебував у дружніх стосунках, напряму радив зачекати з випуском “З хвиль життя”: “Пускайте в IV или V кн. Пусть сначала убедятся, что Ваш журнал не вреден вообще” [1, арк. 38зв.].
Але видавці “Основи” не хотіли чекати. А. Ніковський, не зважаючи на небезпеку, був переконаний в необхідності видання статті. З цього приводу він писав С.Єфремову: “з невеликим “страхом Божим” будемо хоч щось писати, – принаймні попереду (підкреслення автора – М.Г.) не заборонять. А конфіската книжки – це все ж таки життя, а не тиха смерть під червоним атраментом цензора. Закриють за напрямок – але й так небагато одкрито” [1, арк. 35зв.].

Третій випуск “Основи” виявився найбільш вдалим і зібрав масу позитивних відгуків. Зокрема С. Єфремов в листі до А. Ніковського писав, що книжка “Основи” “вже тим цікавіша, що хоч боязливо, але до неї пробилося життя” [1, арк. 1], Д. Дорошенко назвав її “цікавою” [1, арк. 40зв.], а І. Гаврилюк стверджував, що “третя книжка громадянству дуже подобається” [1, арк. 11].

Зовсім іншу думку з цього приводу мала місцева царська адміністрація. Одеський тимчасовий комітет у справах друку визначив статті часопису як антиурядові, і такі, що підривають державний лад Російської імперії. 16 січня 1916 р. він постановив накласти арешт на третій номер “Основи”, а редактора журналу – І. Гаврилюка притягнути до судової відповідальності[1, арк. 22]. 2 лютого 1916 р. постановою одеського Генерал-губернатора видання журналу “Основа” було припинено на весь час перебування Одеського військового округу на військовому стані [1, арк. 193].

6 лютого 1916 р. Правління акціонерного південно-російського товариства друкарської справи повідомляло А. Ніковського, що на час закриття журналу вже було набрано 9 аркушів 4-5 книжки “Основи”, а борг редакції перед друкарнею становив 387 крб. 22 коп. При цьому друкарня попереджала редактора часопису, що коли він не видасть розпорядження щодо виконаної роботи до 15 лютого 1916 р., то набраний шрифт буде розібраний [1, арк. 4].

Із готових матеріали було вирішено видати альманах “Степ”, який, як писав А.Ніковський, “мав бути звеном між покійничкою “Основою” й Катеринославським “Степом”[1, арк. 7]. Більшість

поданих до альманаху матеріалів, серед них статті М. Грушевського “Зайві сумніви”, С. Єфремова “З хвиль життя”, Ромула “З крайніх полюсів”, С. Шелухіна “Солдатські листи”, І. Прихоненка “Український рух та кооперація”, були заборонені військовою цензурою [1 арк. 7]. Виданий в середині 1916 р. “Степ” містив праці А. Ніковського, Л. Орленко, Г. Чупринки, П. Устяка, М. Пилиповича, І. Липи, С. Шелухіна та Ю. Стрижавського[1] і був логічним завершенням “Основи”.

Не зважаючи на незначний період видання, “Основа” все ж встигла зібрати значне коло шанувальників. При ліквідації з’ясувалося, що журнал мав близько 400 передплатників, а на новий, 1916 р., незважаючи на відсутність оповісток і нерегулярність виходу – до 150 [1, арк. 2зв.].

Після закриття “Основи” А. Ніковський разом з однодумцями планували започаткувати в Катеринославі періодичне видання “Степ”. Редагувати його також мав А. Ніковський, але ця робота не викликала в нього особливого ентузіазму. В листі до П. Стебницького він писав, що “з охотою передав би клейноди Сергію Олександровичу” (Єфремову – М.Г.) [, арк. 7зв.]. Тоді журнал “Степ” не став реальністю: через цензурні утиски, брак коштів і небажання друкарні братися за його випуск, він так і залишився задумом.


Каталог: wp-content -> uploads -> 2015
2015 -> Зарубіжна література
2015 -> Тест №1 микола вороний. Олександр олесь. Павло тичина. Максим рильський. Богдан ігор антонич. Володимир сосюра
2015 -> Озповідає про своє життя Рим 1996 Генеральний Дім Дочок Милосердя Каносіянок Via Stazione Ottavia, 70 00135 Roma Назва оригіналу
2015 -> Ю. О. Матвієнко, С. В. Матвієнко еміль крепелін. До 160-річчя з дня народження
2015 -> FHI-25.docx [александър абт биография фигурист]
2015 -> Навчальний посібник За загальною редакцією ректора Національної академії Служби безпеки України
2015 -> Програма всеукраїнської наукової конференції " історія степової україни XVII хх століття"


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5

Схожі:

Плеханов Г. В. К вопросу о роли личности в истории iconФормування толерантності як протидія ксенофобії та нетерпимості
Сенюшкина Т. А. К вопросу о сущности толерантности // Идентичность и толерантность в
Плеханов Г. В. К вопросу о роли личности в истории iconПлан теоретичні засади розвитку творчих здібностей школярів підліткового віку 6
Андреев В. И. Диалектика воспитания и самовоспитания творческой личности. — Казань, 1988. — 228 с.; 47
Плеханов Г. В. К вопросу о роли личности в истории iconПершоджерела з історії педагогіки
Коменский Я. А. Великая дидактика. Гл. 6-12, 16-18 / Ян Амос Коменский // Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. – М.: Просвещение,...
Плеханов Г. В. К вопросу о роли личности в истории iconВолодимир Коротенко к вопросу о биографии и генеалогии Михаила Билинского
Михайла Івановича Білінського, цікавої та непересічної особистості, міністра флоту Української Народної Республіки (1918-1919 рр.),...
Плеханов Г. В. К вопросу о роли личности в истории iconГук г. Москвы библиотека украинской литературы личность в истории культуры
Выпуск посвящается 130-летию со дня рождения Давида Давидовича Бурлюка (1882-1967), живописца, поэта, литературного и художественного...
Плеханов Г. В. К вопросу о роли личности в истории iconО. Г. Бандровський // Проблемы истории та археологии Украины. Маериалы VIII международной конференции 9-10 ноября 2012 года. Харьков, 2012. С. 47. (0,1 др арк.)
Міжнародна наукова конференція «Klasztor w gospodarce średniowiecznej I nowożytnej». Вроцлав
Плеханов Г. В. К вопросу о роли личности в истории iconЛекции по истории зарубежной журналистики
Понятия «журналистика» и «информация» неразрывно связаны в нашем сознании. Информация появляется вместе с человеком и распространяется...
Плеханов Г. В. К вопросу о роли личности в истории iconНавчальний посібник За редакцією Л. О. Сандюк та Н. В. Щубелка Автограф Одеса 2007 ббк 411 Анотація
Охватывает собой все объекты науки о религии, юриспруденции, истории, филологии, политической экономии и т д., т е всех „наук о духе”,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка