Початок Української революції



Сторінка3/3
Дата конвертації15.03.2018
Розмір0.5 Mb.
1   2   3

Проект ІІ.
Симон Петлюра: постать на тлі епохи.
Одним з тих, хто в ті буремні роки чітко орієнтувався в шляхах і перспективах української революції був Симон Петлюра, який став символом збройної боротьби України за власну державність. В статті «Пам'яті поляглих за державність», опублікованій у часописі «Тризуб» 22 січня 1926 р., він пише: «Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров'ю. Нашої — так само. Кров'ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, ідеологічної творчости, всього того, що нація і свідомо і іраціонально використовує для ствердження свого права на державне життя.

Кров, пролита для цієї величної мети, не засихає. Тепло її все теплим буде в душі нації, все відограватиме ролю непокоючого, тривожного ферменту, що нагадує про нескінченне і кличе до продовження розпочатого.»

З цих рядків стає зрозумілою позиція С.Петлюри щодо к здобуття Україною державної суверенності. Він добре знав, усвідомлював, що в тій ситуації її можна досягти ціною втрат і

крові, нагальною розбудовою Національних Збройних Сил. Його титанічна праця, спрямована на організацію Національної Армії, вражає нашу уяву тим більше, що С.Петлюра був, власне, цивільною людиною, талановитим журналістом, публіцистом і літератором, а не військовим.

Таким чином, ми порушили одну з граней багатопланової діяльності С.Петлюри — військову. Адже він був Генеральним Секретарем Військових справ в уряді Української Народної Ре­спубліки, пізніше Головним Отаманом військ УНР, зрештою Головою Директорії УНР, чи як пише дослідник його біографії В.Іванис: «що відповідало президентові в європейському розумінні.»

Шлях до цих високих посад проліг через різні міста та всі частини українських земель, включаючи Галичину і далеку Кубань. Духовна семінарія в Полтаві, з останнього курсу якої був виключений за запрошення до студентів М.Лисенка, Катеринодар на Кубані, де працює вчителем, а також вивчає історію чорно­морського і кубанського війська. Дослідники зазначають, що наукові роботи С.Петлюри з історії кубанського війська наявно свідчать про те, що коли б він не став політичним діячем, йому б, поза всяким сумнівом, судилася кар'єра визначного українського історика. Далі, політична діяльність С.Петлюри зумовила його переїзди до Києва, звідти до Львова, де редагує часописи Револю­ційної Української Партії «Праця» і «Селянин». Повертається до Києва, бере участь в роботі з'їзду галицької української соціал-демократичної партії, виїжджає в Петербург і редагує орган Української Соціал-Демократичної Партії «Вільна Україна», знову Київ, де працює секретарем щоденника «Рада», співредактором соціал-демократичного часопису «Слово». Після поразки революції 1905-1907 рр. С.Петлюра виїжджає наприкінці 1909 р. До Петербурга, аз 1912 р. він у Москві — редактор часопису «Украинская жизнь».

Таким чином, політичну біографію С.Петлюри можна поділити на три періоди.

Перший період — 1900-1917 рр. — від вступу в РУП і до роботи в «Союзе Земств и городов». Розпочавши свою політичну кар'єру в РУП, після її розколу стає членом УСДРП, але варто звернути Увагу, що С.Петлюра сповідував соціал-демократичні ідеї в їх європейському розумінні. Бере також участь в роботі «Товариства Українських Поступовців».

Саме тоді С.Петлюра стояв на цілком протилежних позиці В цей же час він писав: «В будуванні Української Народної республіки в цей момент кінчається один період — період нечуваної героїчної боротьби і великих страждань українського народу. судила, що український нарід на шляху до самостійного життя не мав реальної підтримки серед держав світу. Територія України вважалася і вважається як приватна здобич для кожного, хто може свої бажання піддержати озброєною силою, а не як хата вільного українського народу і свобідних, рівноправних меншостей цієї країни.

... Тяжкий момент, який переживає наш рідний край, вимагає від вас великої самопожертви. Але ніщо в світі не дається без боротьби.

... Тепер не можна повторювати похибок минувшини. На цих похибках ми повинні вчитися. Під теперішню хвилю я не перебільшую наших сил, одначе я твердо вірю в процес освободження народу. Я бачу, що та сила, яка тут не загасила вашого духа, сотворила тверду опору будівництва життя. Цей процес єднання необхідних сил, єднання патріотичних сил е елементом, який служить запорукою, що ми на твердім ґрунті нашої державної праці. Великий шлях ще перед нами до нашої мети. Ми перейшли всього четверту частину цього шляху... Перед нами велике завдання суспільного і державного будівництва, і кожен повинен віддати свою волю, душу й руки на службу цьому ділу. Ми повинні віддати на це всю енергію. Година повинна у нас бути за день, день за місяць, бо тільки таким чином досягнемо своєї мети».

Наприкінці 1920 року розпочинається третій період політичної біографії С.Петлюри, який тривав до травня 1926 року. Спочатку Голова Директорії УНР перебував разом з своїм урядом в Тарнові» на початку 1921 р. переїхав до Варшави, де жив під прибраним прізвищем до кінця 1923 р. На початку 1924 р. через Будапешт Відень він подався до Женеви, а в жовтні 1924 р. прибув до Парижу. Тут доля відвела йому прожити один рік та 8 місяців. В цьому періоді С.Петлюра не тільки відомий журналіст-публіцист політичний діяч, військовий і державний муж, а насамперед голова держави — Української Народної Республіки. Для мене важним було схоронити ідею державности і повагу до неї уряду... Я кілька разів міг би успішно «розганяти уряди», а не робив цього, бо гадаю, що особливо в молодій державі це призвело б до внутрішньої деморалізації... Ясна річ, що не завжди і не всі, навіть найближчі мої співробітники, розуміють мене і виконували та здійснювали мої пляни... Це звичайне явище, яке повторюється в історії: до чистого пристає брудне, річка виносить намул; коли пригадуємо паралель нашої історії, то побачимо, що Хмельницький мав свого Хведоровича...

В справах територіально-державних я керувався і керуюсь принципом соборності України. Основою державности повинна бути Центральна Україна — Наддніпрянська, а не периферія, частина її... Було би божевільством в угоду максималізму територіальному одмовлятись од державної самостійності на тих землях, де цю самостійність можна зреалізувати. Якби таким шляхом, яким хотів іти Грушевський в цій справі, йшла Італія, Румунія, Югославія, то вони ніколи б не створили своєї держав­ности.

...Мені здається іноді, що, воюючи за самостійну Україну на Україні часом при «невтралітеті» самого українського народу, ми як ті біблійські жиди, лише в цих войовничих митарствах врешті решт пізнали самих себе, пізнали, чого ми хочемо і за що боремось».


Проект ІІІ.
Володимир Винниченко – політичний і громадський діяч.
Одразу після Лютневої революції Винниченко переїхав в Україну і взявся до активної політичної роботи. Став членом Центральної Ради. Згодом очолив Генеральний секретаріаті

став генеральним секретарем внутрішніх справ.

Він автор майже усіх декларацій і законодавчих актів УНР. Саме Володимир Винниченко проголосив І Універсал на 2-ому військовому з'їзді 23 червня 1917 року та Генерального секретаріату 27 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради.

22 серпня 1917 ріжу Центральна Рада ухвалила першу конституцію України. Згодом через виникнення протиріч Винниченко вийшов із уряду. Однак уже менше, ніж через місяць він знову його очолив.

Наприкінці жовтня делегація УЦР відбула до Петрограду, де стала свідками повалення Тимчасового уряду і захоплення влади більшовиками. Під тиском зовнішніх і внутрішніх факторів ЦР V ухвалила IV Універсал, за яким «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу».

Під натиском більшовицьких військ уряд УНР на чолі з новим прем'єром змушений був евакуюватися до Житомира. Винниченко разом із дружиною Розалією Яківною Лівшиц поїхав на південь, до Бердянська. Під час гетьманщини жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де займався літературною творчістю, написав п'єсу «Між двох сил». Тут був заарештований гетьманською вартою у надуманій підозрі підготовки до державної змови. Але завдяки своєму авторитету його швидко звільнили з-під варти. Після чого він знову перейшов до активної політичної діяльності.

У серпні 1918 року Винниченко очолив опозиційний до гетьманського режиму Павла Скоропадського Український національний союз, рішуче наполягав на відновленні УНР,

створенні її найвищого органу — Директорії, головою якої став у листопаді 1918 р.

Незабаром через суперечності із Симоном Петлюрою Винниченко пішов у відставку та виїхав за кордон.

За два місяці до еміграції він записав у «Щоденнику»: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу... Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».

В еміграції політична кар'єра Винниченка тривала. У Відні він за короткий час написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації» (Історія української революції. Березень 1917 р. — грудень 1919 р.) — твір певною мірою підсумковий, написаний по гарячих слідах подій. Це широкомасштабне полотно, яке є важливим джерелом для вивчення і розуміння складних політичних процесів в Україні періоду збройної боротьби за владу.

За політичною орієнтацією Винниченко був близьким до комуністичної філософії. Але більшовики, на його думку, недостатньо враховували національний фактор. Винниченко мріяв організувати нову партію, соціальна програма якої мало б чим відрізнялася від більшовицької, однак була б «національніша», тісніше пов'язана з історичним минулим України.

Наприкінці 1919 року Винниченко спробував цю ідею втілити у життя. Він вийшов із УСДРП і організував у Відні закордонну групу українських комуністів, створив її друкований орган — газету «Нова доба», в якій опублікував свій лист-маніфест «До класово несвідомої української інтелігенції», сповістивши про перехід на позиції комунізму.

На початку 1920 року він почав інтенсивно шукати шляхи до повернення на Батьківщину. Радянське керівництво, особисто Володимир Ленін із прихильністю поставилося до прохання Винниченка. Наприкінці травня 1920 р. Винниченко разом із дружиною прибув до Москви, де дістав пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР із портфелем наркома закордонних справ, із кооптацією у члени ЦК КП(б)У.

Коли ж він ознайомився з економічним і політичним становищем країни, державними відносинами між Росією і Україною, то зрозумів, що його запрошують до співпраці з більшовиками і повернувся закордон.
Проект ІV.
Осип Назарук – один з ідеологів Української державності.
Великої праці доклав до цих подій і наш земляк Осип Назарук (додаток №1). Українському загалу більш відомий, як автор знаменитої „Роксоляни”. А от про його політичну і громадську діяльність відомо мало. Тому я спробувала дослідити шлях нашого земляка колишнього учня Бучацької гімназії в буремні роки визвольних змагань і його вклад у здобутті Україною незалежності.

Політична діяльність О. Назарука почалась ще в роки першої світової війни, бо був пов'язаний з Українськими січовими стрільцями. А от коли в жовтні 1918 р. постала Українська Національна Рада то з „ … Бучаччини до УНРади були обрані: д-р Осип Назарук, Остап Сіяк, Ілько Максимів з Коропця і Михайло Плис-ка з Задарова”.

Після проголошення ЗУНР, 5 листопада 1918 р. Українська Національна Рада вислала до Києва двох своїх представників О. Назарука і В. Шухевича з ме-тою встановити контакт з гетьманською владою в Україні і визначитись щодо якнайшвидшого возз’єднання західноукраїнських земель з Україною. Ось що з цього приводу згадував Є. Коновалець: „Д-р Назарук домагався від гетьмана видати наказ висилку окремого загону січових стрільців на галицький фронт. Гетьман відповів, що з політичних мотивів він не може зробити цього … але може допомогти Галичині грішми і військовим матеріалом”. В.Винниченко дізнавшись про ці події назвав дії Назарука зрадою і заявив, що готується повстання проти гетьмана. Після цього О. Назарук вже не повернувся до Галичини, залишився в Наддніпрянській Україні і брав участь в антигетьманському повстанні як член Стрілецької ради і політичний радник загону січових стрільців. До речі Назарук був одним з авторів Універсалу Головного отамана повстанських військ Симона Петлюри. Універсал закликав „до боротьби за державну самостійність України, проти зрадника і узурпатора, генерала Скоропадського, оголошеного Директорією поза законом за головний державний злочин проти самостійної Української Народної Республіки, знищення її свободолюбивих установ, за заповнення тюрем найкра-щими синами України, за розстріл селян та паління сіл каральними загонами, насильства над робітниками та сільськими людьми”. Я цитую ці слова для того, щоб підкреслити як зміняться погляди Назарука в 20-ті роки.

26 грудня 1918 р. було створено Раду Народних Міністрів УНР, а 30 грудня декретом Директорії на правах окремого міністерства утворено управління преси та інформації. Завданням Управління проголошувалося „освідомляти широкі народні маси на Україні про самостійно-державні інтереси Української Народної Республіки, як також заступати ці інтереси перед громадською думкою закордоном”. На чолі цього управління стояв О. Назарук. Та вже на початку його діяльності спостерігаємо розчарування: „ … мене в моїй праці оточував страшний хаос. Невідомі мені люди з зовсім іншою психікою … Загал урядовців лінивий і без почуття обов’язку та з величезними претензіями до держави”. Як бачимо, що більшість з тих за допомогою кого Директорія збиралась розбудовувати незалежну Україну, просто не бажала докладати до цього значних зусиль.

О. Назарук залишився на своїй посаді і тоді, коли уряд УНР на початку лютого 1919 р. змушений був залишити Київ під ударами більшовицьких військ. Але становище дедалі ускладнювалося. Він згадував: „Те, що наступило по виїзді Директорії з Києва, було страшне. Січові Стрільці й останки наддніпрянських військ Директорії криваво боронили майже кожної позиції, яка надавалася для оборони, при чому поносили страшні втрати. А найгірше було те, що між нами зник запал, з яким ми колись працювали, коли здобули Київ. Якась внутрішня пустка опанувала моє оточення”. Неспроможність уряду УНР встановити в країні сталий державний лад викликала в Назарука розчарування демократично-республіканською й соціалістичною системою. Досвід революційного часу переконав його в необхідності сильної влади, зосередженої в руках однієї людини. Ось який висновок робить Назарук: „Влада в неспокійних часах повинна бути в руках одного чоловіка, все одно – чи цивільного, чи військового, але одного. Всякі політичні партії при владі такому часі – це страшна річ, особливо коли партії висувають неосвічених людей”.

Після цього Осип Назарук повернувся до Галичини, де очолив прес-квартиру Української Галицької Армії. І знову поразка. Армія УГА змушена була перебратись на територію Східної України до Кам’янця-Подільського. Дві армії зійшлись для спільної боротьби за незалежну Україну. Тут же стався розкол українських сил, які виросли у різних частинах України в різних історичних умовах, а тому пішли різними шляхами. Тоді ж прийшло переконання Назарука у вищості галицького національного типу у справі розуміння розбудови власної держави.

В листопаді 1919 р. уряд Західної України переїхав до Відня. Там ще більше утвердилось його переконання в необхідності встановлення диктатури. Таке переконання можна пояснити складністю тодішніх подій, розчаруванням в політичних лідерах. Цей висновок О. Назарук зробив ще до знайомства з В. Липинським.

Влітку 1922 р. О. Назарук виїхав з Відня до Канади. Саме тут стався перелом у його свідомості, перехід від радикально вільнодумних на нові католицько-монархічні позиції. Цьому сприяло його знайомство з В. Липинським – ідеологом українського монархізму. Він вірив, що тільки єдиновладдя зможе забезпечити українському народу необхідну єдність і дисципліну. Погляди Назарука стають радикальнішими. Він вважав, що ліве крило українського політичного табору, його ідеологія є причиною анархії і поразки української державності, а тому висловлював думки щодо застосування терору до його лідерів. В 1927 р. він повернувся до Галичини і став редактором львівського католицького тижневика „Нова зоря”. Невід’ємною рисою Назарука став клерикалізм, розуміння необхідності релігійної освіти. Напередодні вступу радянських військ до Львова він переїхав до Кракова, де і помер.

Велика заслуга О. Назарука полягає у тому, що використовуючи свої здібності політичного діяча, публіциста, журналіста він пропагував в українському середовищі ідею власної національної державності. Не завжди його дії були ідеальними, але він був людиною часу складних політичних подій, які відбились на його світогляді і вчинках.
V. Підсумки уроку
Учитель здійснює оцінювання учнів за роботою над проектами.
Література
Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К. 1991. – 240с.

Дорошенко Д. Історія України. 1917 – 1923. т.1 Доба Центральної ради. – Ужгород. 1932.

Симон Петлюра. Вибрані твори та документи. – К. Довіра. 1994.

Симон Петлюра та українська національна революція. – К. Рада. 1995.



Винниченко В. Відродження нації. Частина ІІІ. – К. 1990.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3

Схожі:

Початок Української революції iconПочаток Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. Відродження української держави
Застосування прийомів технології розвитку критичного мислення на уроках історії України для 8 класу на тему «Початок Національно-визвольної...
Початок Української революції iconМатеріали, які допоможуть у підготовці заходів
Віктора Ющенка. Підставою став початок Помаранчевої революції у 2004 р. Тоді свято було назване Днем Свободи, І під таким іменем...
Початок Української революції iconПочаток Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. Відродження української держави
Цикл уроків з історії України для 8 класу на тему «Початок Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. Відродження...
Початок Української революції iconТворча спадщина Симона Петлюри як історичне та історіографічне джерело
С. Петлюри як людини, політика, громадського І ключового державного та військового діяча доби Української революції, одного з лідерів...
Початок Української революції iconТема україна в першій світовій війні
Назвіть подію Української революції, пов’язану з географічними об’єктами: а Крути; б Харків; в Житомир
Початок Української революції iconДержавобудівнича діяльність
Богдан Хмельницький творець Української козацької держави. Досягнення Богдана Хмельницького історики часто порівнюють зі здобутками...
Початок Української революції iconІнформація про виконання пунктів , статті та статті 3 Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 1921 років та вшанування пам'яті її учасників"
Указу Президента України від 12 квітня 2007 року №297 "Про заходи з відзначення подій Української революції 1917 – 1921 років та...
Початок Української революції iconМихайло Грушевський. Володимир Винниченко
Мета : охарактеризувати історичні портрети діячів Української революції 1917-1919років, проаналізувати їх роль в будівництві національної...
Початок Української революції iconЖуравков В. В. Від давніх часів до Революції гідності
Журавков В. В. Від давніх часів до Революції гідності. Інформаційний огляд джерел Інтернету. – Серія: державність україни: історія...
Початок Української революції iconДень Героїв Небесної Сотні Указом Президента України №69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні»
Києві музею, присвяченого подіям Революції гідності; проведення за участю Національної академії наук, музейних, архівних та наукових...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка