Подорож ловеласа



Сторінка1/4
Дата конвертації02.10.2017
Розмір1,7 Mb.
  1   2   3   4


ПОДОРОЖ ЛОВЕЛАСА

РОМАН


РОЗДІЛ 1
Після недремної робочої доби, немов зміюка шкіру, cтя­гую робочий одяг. Залишається помитися і зодягтися у чисте. Я cтомлений. Як почалися з учорашнього дня болти-гайки, лише о шостій сьогоднішнього ранку закінчилися. У нас зав­жди так: чим більше віддаєшся роботі, тим більше на тобі катаються. Але я не скиглю. Я просто констатую факт. Валер­ка, щоб не залишитися понаднормово, прикрився жінкою і дитиною, я ж, неодружений і не хворий.

Я знаходжуся у кімнаті, що слугує працівникам нашого холодильно-компресорного цеху за роздягальню, їдальню, та місце відпочинку чергового. Сиджу на довгій лаві, за великим столом, що чимало міг би розповісти про наше життя-буття. Збитий з міцних дощок якимось народним умільцем, крім усього іншого, стіл слугує за місце для спання, і «спілкування» з жіночою половиною людства, адже у цеху працює чимало молодих-неодружених.

Чому для спання і «спілкування»? Тому, що на нашому роздовбаному дивані, можна ненароком наштрикнутися на залишки пружини. І це, при кінці двадцятого століття, коли навалом недорогих меблів, на будь який смак. Та керівництву наплювати. Навіть начальник цеху кілька разів наштригував­ся, та лише матюкався і пів-пляшки зеленки з аптечки вико­ристав на причине місце.

Я занотовую у службових журналах зроблене і події прой­дешньої зміни, щоб здати чергування прискіпливому Дмитро­вичу. Пишу, а руки трясуться, немов у алкаша — і це у два­дцять вісім років. Одне тільки радує — з сьогоднішнього дня, я у відпустці! Отже, посилаю всі проблеми подалі й на відпо­чинок.

Нарешті завершив із писаниною. Можна йти — відсипатися.

Дмитрович з хлопцями бадьоро перевдягаються, а я про­довжую сидіти немов прикутий до лави.

— Наш роботун так запрацювався, що й додому йти не хоче, — підколює Грицько. — Може, Дмитровичу, я не буду перевдягатися? Краще за цього трудоголіка я все одно не спрацюю...

Дмитрович жартома штурхонув Грицька у плечі.

— Давай, давай — роздовбай! Перевдягайся! Нам ще по­щастило, що на зміну Віктора випав найбільший кусінь робо­ти, бо крутив би й ти болти-гайки до завтрішнього ранку.

— А я б, на місті Віктора, залишився, — не вгавав Гриць­ко. — Повертатися у холостяцьку квартиру така нудота. По собі знаю.

— Нічого. Скоро і його якась краля захомутає, — підморгує мені Дмитрович. — Вірно кажу? Пора визначатися — тридцятник на носі.

— Еге ж, — в’яло мотаю головою.

— Оце якраз його основна проблема! — зареготав Гриць­ко. — Спробуй визначитися коли навколо товпляться одна одної краща. Он, минулої зміни, дзвонить якась: — Вітю мож­на до телефону?

— Грицько вдало скопіював дівчачий голос. — Довелося розкрити секрет, коли наш ловелас працює. Я тобі не зашко­див?.. — Це вже до мене.

— Все в нормі, — вичавив я, змусивши себе підвестися. — І як ви тільки витримуєте цього ляскотуна!

— Для контрасту і такі треба, — весело відповів Дмитро­вич простягаючи на прощання руку.

— Бажаю добре відпочити.

—Не буде йому доброго відпочинку бо відпускного мо­горича не поставив! — у слід мені горлає Грицько. Та я вже був за дверима і зітхнув з полегшенням. Добре, що у моїй зміні такого балабола нема. Хоча, якщо відверто, Валерій не посту­питься йому ні трохи у цьому. При кожній зустрічі, аж іскри викре­шують приколами один з одного. Та до Валерки, за шість років у одній зміні, я вже звик, а до цього гицеля, не знаю, чи й зміг би.

Втома начебто трохи попустила. Видно зарядився Гриць­ковою енергетикою. У тролейбусі навіть стрільнув очима по бокам. Мені іноді подобається затриматися поглядом на якій-небудь симпатульці, чекаючи на реакцію. Якщо усміхнеться у відповідь — можна підійти і продовжити спілкування. Таким, нехитрим способом, частенько відбувалися досить цікаві знайомства. Проте цього разу, чи вигляд у мене надто змуче­ний, чи з якоїсь іншої причини, але зворотнього зв’язку не відбулося. Хоча я від того не дуже засмутився, бо на горизонті замаячів мій будинок, а значить, попереду бажаний відпочи­нок.

Однокімнатка зустрічає мене холостяцьким незатишком. Взагалі-то, я не розстібай — інколи, ящо є настрій, лад у квар­тирі наводжу. Особливо у ті дні, коли тут не ночує Мілка — Горошинка, котрій завжди катастрофічно не вистачає часу. «Горошинка» до речі, придумав я. Сталося це, коли вперше зустрів невеличке кругленьке створіння, з короткою зачіскою і незрозуміло: сірими, чи зеленими очима, та щічками-пампушками. Одразу ж відмітив і суперактивний темпера­мент, що вже другий рік створює у моєму житті вулканні об­ставини. Взяти хоча б учорашній ранок. Я на зміну, вона в університет — зрозуміло поспішаємо. Але прибратися ще встигаємо, коли б їй не «закортіло».

…Після ліжка, швиденько по каві та скибці батону з си­ром і вже на ходу завершуємо одягання. Відверто кажучи я краще б оті півгодини полежав у солодкій дрімоті, але Мілка чи то вичитала, чи десь почула, що перед відповідальним заліком обов’язково потрібен інтим. Як не відбрикувався, та дівчисько уміє досягти свого. Якщо відверто — останім часом, це мене вже починає діставати бо хочеться врівноваженості якоїсь у відносинах. Може з тієї причини, почав зустрічатися з Ніною. Напевне закортіло протилежності.

Ніна зовсім інша. У неї все склалося — закінчила медін­ститут, працює лікарем. Худорлява, зростом майже як я, під метр вісімдесят, з видовженим, гарними рисами обличчям. Я жартома навіть запитав: чи не з Кавказу її, карооку, сюди за­несло. Ні, відповіла сміючись, — корінна киянка.

У Ніни двокімнатка і ми частіше зустрічаємося там. Го­рошинка, до речі, відчула появу ще однієї постійної подруги, і, навіть влаштувала темпераментну сцену. Подебатувавши го­дину-півтори зійшлися на тому, що ми не чоловік і жінка, і будь-якої миті (за власним бажанням) можемо розбігтися.

Хоча після тієї розмови Мілка почала боротися за мене, а мо­же мені так здалося? Проте, на столі почали частіше з’являтися: сало, гуска або курка — батьки Горошини живуть в селі, десь на вінничині. А одного разу, (це був вчинок!), навіть випрала мою білизну!

Отже, у мене проблема! З Мілкою ми більше року зустрічаємося. Притерлися так би мовити, хоча вона й непе­редбачувана. З Ніною ж спокійніше, не дивлячись на її кавказьку зовнішність. Тож, якщо не брати до уваги інших коротко­часних знайомств, можна зупинитися на одній з них і навіть одружитися. Хоча до останнього часу, на слово «одружитися», у мене виникала стійка алергійна реакція, але ненав’язливий, проте постійний тиск від мами, та споглядання за щасливим подружнім життям Валерія брало своє — адже погляди у лю­дей змінюються, чи не так?

Я проходжу до кухні. Заглядаю до холодильника. Після стакану молока, нашвидкоруч роздягаюся і падаю у ліжко.

Моє лагідне й миле ліжечко. Негідник Валерій прозиває його «траходром». Може у чомусь він правий — не спереча­тимуся. Проте він мислить вузько, бо саме у цьому ліжку, пе­ред сном, було прочитано силу-силенну купу книг. І, доречі, не лише технічних та детективних. Адже не хочеться у спілку­ванні з котроюсь із подружок тупити, а вони бувають здорово підковані у мистетстві, літературі та ще у всіляких речах.

Лежу я, намагаючись розслабитися на пахнучих свіжістю простирадлах, доречі випраних Горошинкою, та сон не йде. Душею й розумом я ще на роботі. У мізках перекручується: чи справляться хлопці з ремонтом компресора, чи не підводжу їх своєю відсутністю, бо саме мої технічні розробки використо­вуються при ремонті. Але з іншого боку: якщо начальник вва­жає за потрібне, саме зараз відправити мене у позачергову відпустку — йому видніше.

Потім заходився міркувати: як цікавіше використати від­пустку, адже треба колись вириватися з щорічної одноманіт­ності. Завжди одне й теж — дівчата, якісь культірні чи спор­тивні заходи і поїзка до батьків — все. Напевне час настав до змін, щось нуртує мене з середини, немов хоче сказати — пора, Вікторе, переводити життя на інші рейки! Може, саме тому, доля підкинула мені цю відпустку?

Після сотні перевертань з боку на бік вирішив — з робо­тою Дмитрович справиться — не вперше, до батьків поїду перед завершенням відпустки, а що-до архіважливого... Я задумливо, незрячим поглядом, якийсь час вдивлявся у стелю. І раптом, (таки я не даремно поважаю своє ліжечко), у голові висвітилася геніальна ідея: а що, як гайнути кудись де мене ніхто не знає! І там, спокійно, без обридлого теленькання двірних та телефонних дзвінків, обмізкувати цю нагальну пробле­му! Нещодавно я зробив профілактичний ремонт мотороле­рові — не підведе, підготуватися до подорожі можна за кілька днів. Тільки треба вирішити — куди податися…

Ще кілька перевертань і рішення визріло — Прибалтика. А чому б і ні! Відколи придбав моторолера, закрадалася мрія скупатися ще й у Балтійському морі, бо до Чорного вже їздив. Кілька тисяч кілометрів шляху, цілком вистачить для копир­сання у собі.

Після цієї думки полегшало на душі, а може втома взяла своє — не зчувся, як задрімав.


* * *

Гадаєте мені дали виспатися? Дзуськи! І хто цей бузовір?.. Слабо здогадатися з першого разу? Та не буду тягти коня за хвоста — звісно баламутка Горошинка. Я в соте пожалкував, що дав їй ключа від квартири.

Дівчина з розгону вискочила на ліжко і заходилася обці­ловувати, стискувати, м’яти моє зморене тіло. Вона, немов м’ячик, перекочувалася від голови до ніг і навпаки, невпинно торохтячи при цьому:

— Вітюнчику— пустунчику, я так скучила за тобою! Який ти запашний! Я так давно тебе не відчувала!..

Я розпрощався з відпочинком. В середині кипіло, та назо­вні не виходило, бо намагаюся ніколи з дівчатьми не конфлік­тувати, принаймі в голос — це один з моїх принципів.

— Якщо ти пам’ятаєш рибко, ми лише учора вранці з то­бою розсталися.

— Ні, ні, і ні! — не пам’ятаю! Начисто забула! Та порадій же за мене пустунчику — нарешті я здала той клятий залік! Це треба обов’язково відзначити. Давай почнемо прямо зараз!

І, полетіли в різні боки частини її одежі. За мить, Гороши­нка осідлала мене.

— Ну, пробуджуйся, ну давай!.. — це вже говорилося не до мене. — Потім ресторан. Я пригощаю, — це вже до мене. Проте «ми» ніяк не могли пробудитися. Напевне тут зібралися в одне: втома, настрій та прохолода у відносинах, яку Міла ще не відчувала, а може не бажала відчути.

Посовавшись на мені безрезультатно ще якийсь час дів­чина, надувши ображено губи вляглася поряд, але на відстані долоні.

— Ти чого? Тільки не кажи, що стомлений! Раніше тобі це подобалося у будь-якому стані.

Я зрозумів, що наступає мить істини. Принципи —  принципами, та треба вже щось вирішувати.

— Я таки стомився —  і це факт, —  розпочав суворо і, зу­пинився. Ну, не можу бути з дівчатьми жорстоким, а тому, лише сказав: — Ти не збираєшся на канікули? Це ж був остан­ній залік? Дома, напевне, зачекалися...

— Зрозуміло, — підібрала вона губи у нитку. — Кохання закінчилося — гуд бай май лав. А якщо скажу, що вагітна. Як зреагуєш?

На цей закид, я зреагував миттєво. Прибравши найщирі­шого вигляду сказав, що я не проти того, але нам потрібен якийсь час щоб прояснити наскільки міцні наші відносини.

Горошинка скотилася з ліжка і почала хапливо вдягатися.

— Так от! Щоб ти знав! Це не ти хочеш позбавитися мене! Я залишаю тебе! — Дівчина покопирсалася у сумочці. — І, тримай свого іржавого ключа, бо він мені вже не потрібен!

Напевне іржавим ключем вона хотіла дістати мене ще бі­льше, та звідкіля їй було знати що метал-латунь не іржавіє. Проте я вже налаштувався до серйозної розмови.

— Міла, будь ласка. Я тебе не проганяю і розставатися з тобою не хочу, але, давай зробимо перерву одне від одного.., хоч на місяць. Я впевнений, що все стане на свої місця. Мі­сяць, хіба це так довго?

— Та йди ти, під три чорти, вибриком! — Горошинка, від­вернувши від мене збуряковіле обличчя, майже бігцем попря­мувала до виходу. Гепнули двері і я залишився сам-на-сам зі своїми думками.

Я підвівся з ліжка. Залишки сна, після того гепання, зник­ли. Мене гризло сумління — не такою бачив я цю розмову, а з іншого боку: не таку дівчину бажав би мати за дружину, хоч ви мене вбийте. Внутрішній голос, проте, заспокоював: потрібно ж колись ставити крапки над «І». А ще: такі гепання дверима відбувалися неодноразово. Тому, якщо ми матимемо потребу одне у одному, то після відпустки обов’язково зустрінемося. Що ж до мене, то на відстані буде легше розібратися з почут­тями.

Та-а-к. Із Квасолиною поки-що завершилося. На черзі Ні­на? Що ж... Якщо вже так повелося: відведу сьогоднішній день для розбірок з милими, а завтра візьмуся за підготовку до подо­рожі, вирішив я, і почав налаштовуватися на розмову з Ніною.


* * *

Я вийшов з метро на Хрещатику і підземним переходом попрямував до зупинки тролейбуса, що мав мене везти до місця зустрічі з Ніною. Підбираючи до купи вагомі аргументи для розмови з нею, я так зосередився, що від несподіванки мало не гепнувся на бруківку, коли хтось темпераментно об­хопив мене зі спини.

— Вітосику! Ой, як славно, що я тебе зустріла! Я вже ду­мала, що з нудьги подохну. Бо з цими дебілами, точно можна здохнути! — заторохтіла Альона.

Вже й не згадаю, за яких обставин познайомився з цією десятикласницею без гальм, але мороки від того знайомства зазнав чимало. Енергії дівчини цілком вистачило б на деся­тьох, та нікому було направити її у потрібному напрямку, тому й розкидалася щедро нею у всі боки.

Ледве вдалося віднадити її від відвідин мене на роботі. Вона завжди з’являлася близько опівночі. Щоб дістатися до холодильно-компресорного цеху, де я працював, їй потрібно перелізти більш ніж двометрову огорожу, що оточувала пло­доовочеву базу. І що цікаво, за нею завжди тягся хвіст з кіль­кох недоростків. Вони слугували капризі у всіх її забаганках. Це ж треба?! Допомагати подружці перелазити через огорожу для побачення з суперником і терпляче чекати повернення.

Юній, швидковизрілій екстремальці подобався секс, при тому у найнесподіваніших місцях. На роботі, вона тягла мене до цеху де її стогони та зойки ледве притишував неслабий шум компресорів. Видумщиця навіть примудрилася звабити мене у роздягальні бази де я тренувався з веслування. Ми тоді залед­ве встигли, хоча я не впевнений, що вона отримала б менше кайфу навіть при наявності несподіваних глядачів.

Незрозуміло, чим я припав Альоні до душі, проте дійшло до того, що вона мало не завалила екзамени за десятий клас. Очевидно лише тоді, заклопотані собою батьки згадали, що мають дитину. Не бачились ми кілька тижнів. Потім вона повідомила, що зі школою повний порядок і вона вже одинад­цятикласниця.

Дівчина, чи її свита, очевидно, якимось чином слідкували за мною. Варто прийти мені з роботи — і вона могла з’явитися будь-якої миті. Наші відносини були легкими і ні до чого не зобов’язували. Їх навіть Горошина не відчувала. З цим дівчиськом ми об’їздили на моторолері майже всі околиці Києва: пляжі, кафешки, парки. Проте, її феєрична натура була не для мене.

— Вітосику! Напевне ти вже забув мій вигляд, а я обнови­лася. Ось, поглянь, який модерновий прикид! —  Альона забі­г­ла наперед мене. Я мало у друге не осів на підлогу: на­впроти мене стояло густо, без смаку розмальоване юне створіння. З голови дівчини, в різні боки, стирчало безліч тоненьких кісок. Додавали безладу потерті й подерті джинси, що, проте, ефект­но відтворювали її звабливі форми. Завершу­вала дикий букет, кофтина з візерунками незрозумілого ко­льору, зв’язана вуз­ликом на животі. — Ну, як? Це з Франції, тітонька підкинула. — Показала пальцем і поглядом на «модер­новий прикид».

Я лише спромігся вимовити:

— Жах!

— От-от! Саме тому я тебе залишила. Обросли ви мохом Вітольде! Куди вам зрозуміти сучасну молодь!

Ну, ще не відомо хто кого залишив, — лише подумав я, та в голос не сказав, знаючи її непередбачуваність. Лише запро­понував:

— То, що розбігаємося?

— Ні! І ще раз —  ні! — безапеляційно вигукнула дівчина і оповила мою шию руками. — Мені розповіли про дуже цікаве місце на Трухановому острові, але туди можна дістатися лише на твоєму моторолері, бо Ромчиків «мерс» там не котить, — давай, поїдемо. Там буде славно, — і приставивши уста майже до мого вуха, немов-би у гаморі переходу хтось міг її почути, солодко додала: я знову хочу тебе. Думала, відкинула на віки, а як побачила — знову хочу! Хочу, і все тут!

— А як же вони? — я показав очима на двох патлатиків, що притулилися до стіни з другого боку переходу.

—  Та ну їх, придурків. Зачекають. Еге ж Ромчику? — помахала рукою в бік юнаків. Хлопці, хоча нічого не почули за шумом навкруги, та дружно помахали у відповідь.

І що їх тільки змушує триматися мов примагніченими бі­ля неї? Я більш ніж упевнений, що інтиму з Альоною у них не було. Таки, напевне, я вже застарий щоб зрозуміти оцю непе­редбачувану молодь. Проте, час відкараскуватися від цієї не­самовитої юнки.

— Альона, ти мене умовила, чесно. Давай зустрінемося.., на днях. Сьогодні ж, ну ні як! Справа життя й смерті.

— Не бре…? — кинула підозрілий погляд.

— Стервом буду! — сяйнув щирим поглядом на неї, і не чекаючи коли опам’ятається, рвонув з місця.
* * *

З Ніною ми зустрілися, як і домовилися, неподалік від по­ліклініки, де вона працювала. Ніна, звично запізнилася. Хоча десять хвилин для неї запізненням не вважається. Будучи відповідальним, я не раз зауважував їй на це, але сьогодні після поцілунку у підставлену щоку, лише запитав:

— Може до тебе? Поїмо чогось та відпочинемо?— (це так у нас зветься інтим).

Ніна, глянувши уважним поглядом мені в очі, немов на­магаючись упевнитися там у щирості мого бажання і відпові­ла:

— Ти ж знаєш, що у мене лише напівфабрикати. До того ж, ми відпочивали позавчора. — Напевне помітивши, якийсь порух у моєму погляді, швидко додала: — Ну-у-у, хіба-що, коли тобі дуже хочеться... Ні? Тоді, поїхали на схили?

І ми поїхали на схили Дніпра, у кафешку, котру з якогось часу облюбували.

У відносинах з Ніною, мені щось подбалося, а щось і ні. Подобалася її врівноваженість, передбачуваність і сімейність. Відносно сімейності — за тиждень чи два, нашого знайомства, ми вже існували немов давно одружені. Тут і готування їжі, що непомітно перейшло до мене і розмірений інтим з демок­ратичними позами, а також зустрічі з чеканням. Після шален­ної Квасолинки це було, до деякої міри, відпочинком. З іншо­го боку, саме це, вже починало дратувати.

У кафе, Ніна в першу чергу витерла серветкою стільці. Ді­стала з сумочки ще і простягла мені.

— Поклади на коліна.

Їли мовчки. Коли перейшли до десерту, я зробив пробний закид.

— Ніна, мене спровадили у відпустку.

Я уважно спостерігав за реакцією на сказане. Ніна підвела очі від таці з морозивом. У погляді було здивування і ще щось.

— Чому тільки зараз я дізнаюсь про це?

— Розумієш, це стало несподіванкою навіть для мене. Один з наших, повинен піти, за сімейними обставинами, саме на час моєї відпустки. Розумієш?

— А те, що я кілька тижнів гризла голову завідуючому за путівки для нас і, таки дістала. Нічого не означає?

Я зробив здивовано— винувате обличчя.

— Але ж ти про путівки нічого не казала.

— Бо знала коли твоя відпустка, а путівки повинні були стати сюрпризом і подарунком на наш медовий місяць! Чи може ти вже передумав!?.

Я дивився на Ніну, а в голові чомусь виникло порівняння у схожості її з Квасолиною. Напевне всі жінки коли їх пере­повнює гнів, та ще жалість до себе за не виправдані надії, на диво схожі між собою.

— Але ж, я не знав про те… — і намагаючись бути врівно­важеним швидко додав: — а зараз немає ніякої можливості щось поміняти — наказ підисаний і, я вже у відпустці.

Я витримав іі нищівний погляд.

— Зрозуміло! Я все, все зрозуміла!!

Ложечка дзенькнула об тацю. Стілець мало не перекинув­ся від різкого поштовху. Виструнчена жінка, якусь мить бгала серветку, затим швиргонула на стіл. Цей жест здивував і на­віть трохи налякав мене — завжди така стримана... Чого ж можна чекати у майбутньому від такої непередбачуваної. Піс­ля цього рішучого, як на неї жесту, голосно клацаючи каблу­ками, Ніна залишила приміщення.

«Ого! — за один день з трьома розібрався. Круто!» — з’єхидничав внутрішній голос. Що я міг йому відповісти. Зго­ден: вчинив — як стерво, але ж, інакше ці подруги не дозво­лять здійснити мій задум.

РОЗДІЛ 2

На другий ранок відпустки, я прокинувся з дивним, не знайомим раніше, відчуттям волі та очищення від тягаря бути комусь зобов’язаним. Цей моральний тягар щоденно давив на мене, змушуючи існувати у напруженому стані. Починаючи від холодильного цеху де працював, друзів, знайомих і закін­чуючи милими, лагідними, а іноді злючими жінками. На робо­ті, якось непомітно за мною закріпилася відповідальність за обладнання і, що цікаво, не лише у моїй зміні. Варто статися аварійні ситуації, одразу ж виклик — неначе інших спеців немає. Виручай Вікторе — запарка. Хоча ніякої матеріальної винагороди за те не передбачалося. Та хіба мова про винаго­роду. Не можу я відмовити, і все тут. У таких випадках Валерій казав, що на дурних воду возять.

З жінками не легше. Постійно чекати від них непередба­ченого вчинку, чи сюрпризу — погодьтеся, напружує. Сьогод­ні ж, хоч в одному, нарешті, я вільний! А чому в одному? З роботою теж розібрався: щоб не смикали, сказав, що відразу їду до батьків у село, і буду дачником до завершення відпуст­ки. Отже, спокійно можна налаштовуватися на поїздку.

Мій гараж —  це невелика прибудова до дійсно гаража Івана Гнатовича — інваліда, якому дозволили облаштуватися неподалік від місця проживання. За дозвіл доводиться часте­нько ремонтувати його Запорожця з ручним керуванням. Але я не ремствую. Тримати транспорт на відстані трьох хви­лин ходьби від квартири, — заради цього варто іноді попра­цювати.

Сьогодні, на додачу до гарного настрою, сонячно. На де­ревах, що буйно розрослися перед моїм будинком, на всі голо­си співає птаство. Я заходжу до гаража і одразу намагаюся зосередитися на підготовці до далекої дороги. З самого почат­ку треба розпланувати, що за чим, інакше, без достатнього досвіду можна щось важливе пропустити. Ще дома, я склав довжелезного списка і тепер по ньому, заходився збирати до купи необхідне у дорозі.

Я захопився роботою так, що здригнувся від несподі­ваних кроків при вході.

— Помічника викликали?! — як завжди весело й напорис­то, загорланив Валерій - баламут.

Не розумію, як, вже кілька років витримую у одній зміні, цього: невисокого, міцної статури, з кругловидим, усміхненим обличчям, чоловіка. Напевне з-за контрасту — це жарт, а як­що відверто; у розвідку з ним, я пішов би не задумуючись.

Валерій енергійно відгорнувши залізяччя на маленькому столику, що слугує мені за верстат, поставив пляшку «Пшени­ч­ної» і наповненого целофанового пакета.

— Я зрозумів, що виставлятися за відпустку ти не збира­єшся і тому, як найближчий друг і соратник вирішив компен­сувати цей промах.

Взагалі-то, я був не проти зустрічі з Валерієм, але тільки не сьогодні, бо підготовка була у самому розпалі. Про це, я йому одразу ж повідомив і «культурно» запропонував відва­лити. Та він, ні трохи не образився.

— Не нада нас лікувати! І дурному зрозуміло, що саме тут потрібна моя світла голова і трудолюбиві руки. Кажи, до чого їх прикласти!

Я знав, що від Валерія просто так не відкараскаєшся і тому використав його на повну. Під обід мій дружбан, кволо звісив­ши трудолюбиві руки, гепнувся на єдиний табурет.

— Все, експлуататор! Я на роботі так не впираюся. Ось пожаліюся своїй половині, коли буде лащитися ввечері. Скажу, не годен ні до чого, бо Віктор знесилив важкою пра­цею. Бережися! Хіба що.. — він потягся до пляшки. — По чар­ці допінгу, інакше не підведуся.

Підготовка, в основному була завершена. Можна й роз­слабитися. Ми, наскільки дозволяла тіснява, розіклалися і під акомпанемент побажань Валерія (від щирого серця і великої душі) заходилися відмічати мою відпустку і вдале завершення майбутньої подорожі.

Не встигли, як слід розігрітися, у дверях замаячів Іван Гнатович. З кишені куртки виглядала шийка пляшки.

— Оце полаявся з старою, хоч душу з вами одведу.

Ну, як для такої важливої причини, не потіснитися?

Вже досить стемніло, коли ми підвели Гнатовича до квар­тири. Валерій натиснув на кнопку дзвінка. Ми дочекалися клацання замка і швидко, щоб не дай Бог, не зустрітися з «ла­гідною» дружиною старого, рвонули сходами донизу. При виході з будинку, захекані, всілися на лавочку. Проте відпочи­ти та поспілкуватися нам не дозволив прихід постійних завсі­дників — язикатих тіточок. Щоб не вислуховувати їхніх за­уважень, що до нашого стану та виховання, ми поспішно подалися далі. У дворі, затіненому густолистям, через яке ледь, ледь пробивалоя химерне місячне сяйво, заходилися обгово­рювали тонкощі моєї подорожі.

— Значить так: Київ, Рига, Петербург, Київ. Такий собі трикутник з хвостиком. Скільки там виходить ке-ме? — Валерій замислено вдивлявся в мене.

— Десь, більше трьох тисяч. Якщо кудись закортить збо­чити, то ще сотня, друга набереться.

Валерій загерготів:

— Ге-ге-ге! Ну, збочувать тобі не звикати, — і продовжу­ючи реготіти, з єхидним поглядом додав: — Згадав оце, як ми роздивлялися твій маршрут на мапі. Знаєш що він мені на­гадав?

— Ну що?— запитав у передчутті чергового приколу.

— Сперматозоїда! Ги-ги-ги! Хвостик від Киева до Білору­сії, а звідтіля вже трикутник: Рига, Таллін, Петербург, і знову Білорусія. Ну, точнісінко сперматозоїд? — і враз, посерйозні­шавши, менторським тоном, додав: — Вікторе, це знак того, що все твоє свідоме життя проминуло у блуді! Отже…

— Слухай!? Іди ти до біса, — незлобиво відповів я, розу­міючи що товариша починає розбирати від випитого. Коли з ним таке відбувається, він стає нищівним критиканом, хоча сам далеко не ангел — кому, як не мені це знати. Проте для ясності я уточнив: — Не в блядстві, друже, а у пошуках однієї — щоб на все життя! Знаєш, як це важливо і складно? Особ­ливо з нинішньою розбещеною молоддю, яка лише мріє за­скочити у ліжко, і все. Та що п’яному пояснювати. Пішли вже, бо Валентина точно пригадає мені оце випроводжання.

— Сам ти п’яний! — не образився Валерій, але запам’ятай! Якщо ти вирішив зайнятися самокопирсанням, ніяких дівчат. З-з-розумів, ніяких! Їх і тут тобі, от-так, вистачає! Е-ге ж?

Він ще встиг жестом показати, на скільки мені їх вистачає і я заштовхнув його у тролейбус, що зупинився прямісінько перед нами. Потім допоміг зачинитися дверям, на яких це єхидне стерво намалювало трикутника з хвостиком.

Заповнений відчуттям нормального завершення дня, я попростував до відпочинк

* * *


Підвестися рано, як задумав — не зміг. У голові гуло і ге­пало молотами. Після двох таблеток аспірину трохи попусти­ло. Проте збирання проходило в’ялувато. Нарешті, згадавши «не злим-тихим словом», Валерія та свою податливість, пе­ревірив чи не забув чогось, чи все, що треба вимкнув, виру­шив до гаража.

Погода радувала, але сьогодні, я сприйняв це як належне, без надемоцій. Турбувало інше: у будь яку мить на горизонті могла з’явитися котрась із подружок. Про всяк випадок, сто­рожко озираючись на всі боки, дістався до гаража. Біля дверей ще раз покрутив головою — від них можна чекати чого завгод­но. Від скандальної Горошини, та від непередбачуваної Альони особливо.

Упевнившись, що горизонт безхмарний, викотив заван­таженого по «саме нікуди» моторолера. Так і проситься на язик прізьвисько — віслючок. Ніде правди діти — добряче ми з Валерієм вчора потрудилися. Хоча, якийсь мудрагель сказав, що всього передбачити неможливо. Залишається лише надія­тися, що забуте мені не знадобиться. «Найголовніше, — тиснув Валерій, —  відпочинок у дорозі». Він порадів за мою ідею, використати довший мого зросту мішок з міцного цело­фану. На нашій базі у такі накладають огірки і помідори для засолювання. «Респект від мене за класну ідею, — гепав у плече задоволений товариш. — Кинеш у середину надувний матрац, ковдру і ніякі природні катаклізми тобі не страшні»!

Я глянув на себе очима стороннього і залишився задово­лений.

— Та-а-к... Попереду кілька тисяч кілометрів, Транспорт не повинен підвести. Здоров’я вистачить, щоправда трохи нудить від учорашнього застілля, та дорога вилікує. Вітерцем провіє і все прийде до норми. Що ж, Вікторе, пора!

Про всяк випадок, в останнє озираюся навколо, і запус­каю двигуна. Урочисто звучить марш «Прощання Слов’янки» у виконанні духового оркестру (якщо за оркестр вважати мої губи) і я вирушаю у мандри.


* * *

По Подолу проїхав інтелігентно. Намагався не прослизати поміж авто, терпляче чекав поки запалиться «зелений». Диву­вався своїй витримці, але заради майбутньої подорожі вирі­шив йти на жертви. Дарницький район міста зустрів широки­ми проспектами. Згадалася, виставка фото старого Києва, яке нещодавно відвідав із Ніною. Там було велике фото Дарниці, столітньої давнини. От би підвелися предки. Напевне довго від шоку оговтувалися, коли б побачили суперрайон на місці поодиноких будиночків та заплав.

Від руху, по широченним проспектам Дарниці, отримав задоволення, а за містом, після залишеної за спиною будки з даїшниками, прийшло розуміння, що дорога до моря Балтій­ського — вільна!

Рух на трасі у будні не дуже інтенсивний, проте, чи не од­разу з’явилися свої заморочки. Від зустрічних велетеньських фур, несло таким повітряним шквалом, що складалося вра­ження, ще мить і віслючка змете зі шляху. Перші півгодини, чесно признаюся, бували моменти коли душа опускалася до п’ят, а по спині зрадливо скочувалися холодні краплини. Зго­дом, я пристосувався — потрібно лише, наскільки дозволяла асфальтівка, проскакувати, як можна подалі від того монстра і міцніше тримати кермо.

Якщо не брати до уваги нинішні складнощі та не думати про майбутні, перше враження було добре. Лобове скло заби­рає на себе основний потік вітру. Обличчя обдувають лише легкі, освіжаючі струмені. Двигун гуркотить рівномірно, без натуги. Швидкість вісімдесят кілометрів на годину — саме те, що треба. При обгоні можна видавити й більше. Я перевірив це обігнавши по-ходу вантіжівку, бо легковики мені були не по зубах. Залишається проїхати весь намічений шлях без по­ломок та аварій, і з новими, позитивними враженнями, пове­рнутися назад. Щоправда, чим далі їхав, з’являлися претензії до шосе. Не завадило б йому бути трохи ширшим (не було б проблем з фурами). А ще, діставали глибокі вибоїни. Вони дисить густо розкидані по покриттю, тому, доводиться їхати зигзагами. На трасі, що має назву міжнародної у рамках Союзу —  це неприпустимо, але так є, інших варінтів поки-що не передбачається. Про шикарні американські та західно-європейські автобани, які іноді показують по телику, залиша­ється лише мріяти.

Отже, я розраховую на майбутні позитивні враження, а з душі ніяк не зникає каяття. Може розстався занадто різко зі своїми коханими? Адже, це не в моїй натурі. Треба було від­шукати інші, м’якіші слова. Не люблю нести вантаж — почуття провини. Він гнітить і залишає рани на серці. Що­правда, з появою чергового кохання, рани загоюються, але для цього потрібен час.

Промайнув показник з поворотом до міста Остер. Послу­жлива пам’ять одразу піднесла випадок піжонства, що мало не закінчився катастрофою, але...

Гостював я того дня у Мишка — товариша по роботі, який проживає у Острі. Само-собою чимало хильнули обідаючи, а потім подалися купатися на Десну, що протікала неподалік.

На березі, серед пляжуючих, одразу запримітили гарну молоду жінку з собачкою. Для Мишка вона була зависока, але той, на моє дружнє зауваження, сказав, що в ліжку всі однако­ві. І почалася демонстрація наших досягнень у водному спорті.

Ми впірнали немов навіженні з тарзанки — мотузки підв’язаної до височенного дерева, плавали наввипередки. І все задля «звернути увагу». Я таки досяг цього, але чого мені це вартувало. Нерозумне щеня попленталося услід за господи­нею у воду. Дівчина не звернула на те уваги, попливла в один бік, а швидка течія, понесла цуценя в інший. Ми з Мишком одночасно зрозуміли, що з’явився шанс показати себе і рвону­ли рятувати мале. Течія та вири, що знаходились там, піднесли нам несподіваний сюрприз. Товариш, хоч і добряче під хме­лем, але перший зрозумів ризик і повернув, а я вирішив: будь-що, цуцика врятую. До того ж, це був явний шанс познайоми­тися з дівчиною.

Я майже дістався до неслуха, і тут попав у самісіньке пек­ло могутньої водоверті. Хоча я встиг схопити тварину, але нас закрутило і потягло у глибочінь. Мені вже доводилося зустрі­чатися з цією напастю тому, не гаючи й секунди, я упірнув, і майже біля дна, де сила виру ослабла, на остатку дихання, загрібаючи однією рукою, подався геть від небезпеки.

Як я виповз на беріг, вже й не пригадаю, проте ледь жи­вий, гордо поклав перед стурбованою симпатулькою напівдо­хле цуценя. Потім, якийсь час, ми разом приводили до тями неслуха. Мишкові ж, залишалося на відстані, заздро блискати на нас очима.

Найоригінальніше з усього, що тією дівчиною виявилася Ніна. Виявляється, вона приїхала на деньок до батьків, які відпочивали у дачному містечку неподалік.

Подальшим спогадам завадило ревіння двигунів за спи­ною. Цей звук мені добре знайомий. Він з’являється коли з глушника виймають деякі деталі.

Ревище беззупинно підсилювалося. Незабаром зі мною порівнялися кілька мотоциклів. Водій переднього повернув голову у мій бік, підморгнув мов давньому знайомому і опо­вивши нас із віслючком смердючим чорним клубком, рвонув далі. Наступний мотоцикліст єхидно вишкірився і повторив дії першого. Ще двоє промчали в слід не глянувши в мій бік. Я відмітив про себе, що осідлали оті джигіти дві «Яв» та двоє «Іж— спортів», які коштують чималі гроші. Напевне їхні тату­сі непогано облаштовані. Що ж, таке життя: хто на явах та іж— спортах, а хто на моторолері. Та, я від того не комплек­сую, бо люблю комфорт і мої подруги не заперечують коли пропоную покататися. Коротше — мене все влаштовує, хоча, якщо вже бути зовсім відвертим, іноді хотілося б рвонути з місця і за кілька секунд сотня на спідометрі, але я реаліст і задовольняюся тим, що маю.

Мотоцикли зникли у сивому мороці, залишивши загадку — чи ми могли перетинатися з переднім, який мені підморгу­вав. Нарешті, я зупинився на тому, що можливо ми не знайо­мі, просто це звичайне дорожнє братство. Адже лише склад­нощі подорожі виявляють істиний характер людини. На цьому я врівноважився і почав розмірковувати чи зупинити­ся, чи ні, у славному місті Чернігові до якого невпинно на­ближався? Нарешті вирішив — майбутнє покаже. Якщо почу­ватимуся втомленим зупинюся перепочити, якщо навпаки, дістануся до Білорусії і заночую у Гомелі.

Так я розмірковував, але у півсвідомості стовбичив мото­цикліст — чомусь засів у пам’яті холодний, вивчаючий погляд.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4

Схожі:

Подорож ловеласа iconПодорож моєї мрії
Кожен із нас має найзаповітнішу мрію – відвідати якісь країни, побачити цікаві місця. Сьогодні, ми всі разом здійснимо подорож І...
Подорож ловеласа icon«Моя країна Україна»
Ми відправляємось у подорож Україною, щоб дізнатися, якими ж скарбами володіє наш народ. А здійснимо ми цю подорож у вигляді гри
Подорож ловеласа iconЯпонська класична поезія Роботу підготувала
В. Висоцький, відповідаючи на запитання, що таке щастя, сказав: "Щастя це подорож. Не обов'язково з переміною місця. Подорож може...
Подорож ловеласа iconУрок подорож у захоплюючий світ письменника. Роман "П’ятнадцятирічний капітан" Підготував вчитель
Тема: Жюль Верн. Урок – подорож у захоплюючий світ письменника. Роман “П’ятнадцятирічний
Подорож ловеласа iconУрок конференція, урок подорож, урок турнір знавців, інтегрований урок, урок концерт
Матеріали посібника містять розробки уроків з музичного мистецтва. Серед них – урок – конференція, урок – подорож, урок – турнір...
Подорож ловеласа icon«Яку казку Ганса Крістіана Андерсена я взяв(-ла) би з собою в навколосвітню подорож»
Тема модуля. Яку казку Ганса Крістіана Андерсена я взяв(-ла) би з собою в навколосвітню подорож
Подорож ловеласа iconПодорож ученого доктора Леонардо І його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію

Подорож ловеласа iconТема. Подорож у чарівний світ природи за поезією П. Тичини «Гаї шумлять» Творча майстерня поета

Подорож ловеласа iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління
Віктор янукович про ситуацію в країні, або подорож в адміністрацію президента 12


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка