Подорож ловеласа



Сторінка2/4
Дата конвертації02.10.2017
Розмір1,7 Mb.
1   2   3   4

РОЗДІЛ 3

Проїхавши містечко Козелець, що перед Черніговом, я здалеку примітив зупинку для відпочинку водіїв. Тут, після перших вісьмидесяти кілометрів, вирішив перевести дух. Ро­зім’ятися, випити водички — зазвичай у таких місцях є кри­ниця.

Завернув з дороги. Посеред рідкого ліска розлігся чима­лий заасфальтований майданчик. Обвів поглядом навкруги і одразу пожалкував, що завернув. У дальньому кутку майдан­чика розташувалися вже знайомі мотоциклісти. Не те, щоб я налякався, хоча від такої публіки можна чекати чого завгодно.

Зупинився не поряд, але й не далеко, що б не подумали, що боюся. Заглушив двигуна й відразу ж став центром уваги. Ті вітально— заклично замахали руками.

— Дядьку, бери своє пійло та їжу і підгортай сюди! — вигукнув, мотаючи довгими патлами, один з молодиків.

Нічого не вдієш. Бувають запрошення від яких ризикова­но відмовлятися. Я прихопив свій тормозок, з яким розрахо­вував проїхати, якщо не до моря, то хоч половину шляху і підсів до гурту, викладаючи свої припаси на імпровізовану скатертину.

— Вибачайте, питва немає. В дорозі не п’ю.

— Оце правильно! — нетвердо виголосив висвічуючи бритим черепом один з мотоциклістів. — ми оцю пляшку доб’ємо і теж зав’яжемо! Еге ж Едику?!

Той до кого звертався лисий ствердно хитнув головою, не зводячи з мене вивчаючого погляду. Я відмітив про себе, що присутнім було не більше двадцяти. На хлопцях були теніски та шкіряні штани. Шкіряні, розцяцьковані блискітками курт­ки, рукавиці, валялися разом з мотоциклетними шоломами неподалік. Всі речі були не з дешевих, це ще раз підтвердило моє спостереження: дітки не з бідних сімей. Дівчата були одя­гнені більш різномінітно і простіше.

— Ну, розповідай-те, — немов змушуючи себе додати за­кінчення «те», запитав Едик. — Щоб виїхати на оцій табуретці треба мати велике бажання або важливу причину.

— Або бути чокнутим, ги-ги-ги, — докинув здоровань із розчервонілою від випитого фізіономією.

Сповідуватися перед ними я не збирався, а тому, проков­тнувши з ковбасою і хлібом образу за зневажливе ставлення до мого супертранспорта, відповів:

— Вирішив так провести відпустку.

— Ризиковий чол. — підморгнув Едик до червонопикого. — А якщо у дорозі щось трапиться? Одному кранти. — повів поглядом по своїх. — Може приймемо кента до гурту?!

Присутні невдоволено загомоніли між собою.

— Але ж він сотні навіть не видавить з отого страхопудала! — вигукнув бритоголовий. — Тепер що, заради нього черепахою повзти? Ми на таке не підписувалися, скажи Стасе. — Його сусіда, теж бритоголовий, від чого схожий мов брат близнюк, зблиснув на того закоханим поглядом, згідливо замотав головою. — Еге ж, не підписувалися.

Едик розтягнув усмішкою тонкі губи, але від очей віяло холо­дом. Видно йому був не довподоби супротив, але стримався.

— Якщо всі так думають, то і я. Доведеться — Вікторе, вам од­ному. Проте далеко не раджу, хіба-що до Чернігова. Місто цікаве — історичне і все таке… Один пивний завод чого вартий. Я б на ва­шому місці так і зробив. То як?

Це вже нагадувало наказ. Дивно, чого цей Єдик так за мене турбується?, Але щось сказати треба. Хто зна, що у нього на меті.

— Гарна пропозиція. Напевне я так і зроблю.

Гурт був задоволений. Всі одразу забули про мене і продовжи­ли пиятику. Хоча, може мені так здалося, бо я іноді відчував на собі вивчаюче-холодний погляд Едика.

Ще трохи посидівши з гуртом, я тихо, по-англійськи, залишив іх. Напевне вони цього не помітили. Настрій, від розмови з Едиком був не дуже. Треба ж — на початку подорожі несподівано з’явилися незрозумілі проблеми.


РОЗДІЛ 4
Хоча я вважаю себе міцним горішком до всіляких забо­бонів, але зустріч з мотоциклістами збивала з пантелику — не люблю загадок. Поки дістався до Чернігова голова розпухла від різних думок. Декілька раз мало не злетів з дороги, від зустрічних фур. Врешті-решт, вирішив стримати емоції: що буде, те й буде. У крайньому разі, щоб не дарма згаяти час, ознайомлюся з місцевими цікавинками, а далі видно буде.

Незабаром, переїхав моста через Десну і, ось він — Чернігів. Неширокою вуличкою, поміж досить обшарпаних кількаповерхових будівель заглибився у місто. Не дуже інтен­сивний рух, дозволяв подивлятися навсебіч. Нічого цікавого не впадало в око. Проте, проїхавши ще кілька перехресть, отетерів: попереду, на фоні майже безхмарного неба, золотим сяйвом куполів несподівано вигулькнула вершина величної споруди. Я в душі атеїст, але такі архітектурні старожитності приводять мене у трепет. Не знаю, може від них сходить по­тужна, енергетика, чи щось інше, та мені стає славно від спо­глядання усього, від чого віддає таємничістю віків, от і все.

Я завернув у провулок і зупинився на невеличкому май­данчику. За півсотні метрів починалися східці, що вели до гори. Там, на вершині, посеред парку в усій красі, визирала старовинна церква. Відкинувши геть негативні думки, я пос­пішив за враженнями — адже заради цього їхав.

На одній з невеличких площадок, що розмежовували не­скінченні сходи, стояв за мольбертом художник. Худорлявий, майже мого зросту, спутані довгі патли, що розсипалися по плечах — таких я бачив в Києві, на Андріївському узвозі. Зупинившись за його спиною, я замилувався видом на полот­ні. Потім перевів погляд у напрямку його уваги. У просвіті між деревами відкривалася панорама сучасного та історичного Чернігова. Поміж сучасних багатоповерхових забудов, на під­вищені, оточений зеленню дерев, вабив око монастирський комплекс. На полотні, монастир із багатоголовими храмами, опромінений щедрим сонцем виглядав ще кращим, ніж у дій­сності.

— Подобається? — не повертаючи голови запитав худож­ник.

— Як таке чудо може не подобатися? — відповів я захоп­лено.

Він повернувся на голос. Переді мною повстав повний об­раз художника, який завершувала довга борода та великі ува­жні очі. Чи він знав про те, а може випадково, але його вигляд нагадував образи святих з ікон. Що тут скажеш — творчі люди недалекі від святих.

— Мефодій, — простяг він замурзану фарбами руку.

Я, дещо шокований ім’ям, назвався і потиснув долоню у відповідь. Ім’я Мефодій викликало у мене навіть співчуття, бо в ту ж мить уявив, як у дитинстві хлопчика тероризували у школі. Напевне з його батьками щось відбувалося коли наго­родили дитину таким ім’ям. Може так і було… З його розпові­ді я зрозумів, що вони обоє художники.

Мефодій затримав мою руку в своїй.

— У вас гарні пальці. Якщо не брати до уваги мозолі, то це долоня духовної людини.

— Скажете таке, — я навіть трохи знітився. — Я звичай­ний роботяга, правда зі спеціальною освітою. Ну, доводиться іноді мізками ворушити.

—  Отож я й кажу... Я одразу відчув те, що ніякими мозо­лями не заховаєш.

Мене починала дратувати посилена увага до моєї особи, тому, може не зовсім тактовно, висмикнув долоню. Мефодій, навіть не помітивши того, а може зробив вигляд, гіпнотизую­чи вологим поглядом, підхопив мене під лікоть і, майже си­лою, підвів до огорожі, що оточувала площадку.

— А знаєте, Вікторе? Я закоханий у своє місто і знаю його історію, як ніхто інший. Мені довелося відмовитися від безлічі запрошень бо лише тут, у Чернігові, я можу творити з повною віддачею. Відірвіть мене відсіля, і я зів’яну мов торішній цвіт.

Щось мене насторожувало у діях і словах цього сорокарі­чного, аскетичного на вигляд художника, але слухати його було цікаво. Мефодій, тим часом, зробив широкий жест:

— Ви погляньте, лишень, на оцю панораму! Ну!? Відчу­ваєте? Ото Єлецький і Троїцько— Ільїнський монастирі. Окраса нашого древнього міста. Відомо, що вони з’явилися завдяки преподобному Антонію Печерському — який вважа­ється батьком древньоруських монахів.

Художник щільно притиснувся до мого плеча.

— Я іноді ловлю себе на незборимому бажанні пізнати цього гіганта віри. Відчути його...

Довелося відставити ліктя, щоб відсторонитися від чоло­віка, а той мов нічого не сталося продовжив:

— Це ж, саме з ним пов’язують печери з кількасотметро­вим розгалуженням під Єлецьким монастирем. Ви можете собі уявити існування братів-монахів майже тисячоліття то­му? День-у-день, при тремтячому світлі свічок — молитва та благі діяння. Таке важко уявити, але я відчуваю і розумію їх немов жив поряд людей: думки і помисли яких були у слу­жінні тілом і душею, богові та людям. До-речі, саме у цих пе­черах, ховалися під час татаро— монгольського лихоліття жителі міста. Згодом, якраз біля входу до печер збудували он ту красуню — Ільїнську церкву та інші приміщення, і святі отці вийшли на поверхню. Хоча печери! завжди підтримували в доброму стані. Тепер прошу до храму, що призвів до нашої зустрічі. Я вбачаю у цьому невипадковість.

Заради цікавої розповіді, я вирішив потерпіти його дивну по­ведінку, хоча, починав розуміти причину. Ми подолали сходи, що вивели нас на вершину пагорба. На обличчі Мефодія до виразу захоплення додалася гордість.

— Красуня, що вас привабила, зветься Катерининською. Вона є візитівкою Чернігова і перша зустрічає гостей, які заї­джають у місто київським шосе. Цей храм був зведений у семисоті роки. Прислужився тут генеральний обозний коза­цького війська Яків Юхимович Лизогуб. Церкву Св’ятої Кате­рини він збудував у пам’ять діда — Чернігівського полковника Якова Лизогуба і його бойових побратимів, які захопили фор­тецю Азов, що до того часу вважалася неприступною. Розуміє­те — неприступною! Та тільки не для наших козаків!

Я, намагаючись витримувати дистанцію, слухав захоплю­ючу розповідь Мефодія про історичне минуле міста та про сучасність. Дивувався, скільки імен та дат може запам’ятати людина. На моє захоплення ним, він скромно відповів, що просто закоханий у своє місто.

Непомітно спливав час. У вдячність за розповідь, я запро­сив Мефодія до кафе на Красній площі. (Виявляється, і в Чер­нигові є така, і теж зі своєю історією, яку він тут же мені пові­дав). Прощаючись, він знову затримав мою руку.

— А може до мене, — у гості? Батьки поїхали з виставкою до Киева. Чого вам на ніч вирушати? — його очі висвічували таємничою лагідністю. — Я хочу вас намалювати. Ви профілем нагадуєте мені древніх лицарів-русичів. Я маю, навіть, лицар­ське вбрання: кольчугу, шолом і все таке. Погоджуйтеся — буде цікаво.

Проте, подякувавши за спілкування, намагаючись не під­датися чарам гіпнотичного погляду, я розпрощався з Мефоді­єм. Зустрічались мені у Києві такі чоловіки, але я люблю жі­нок, от і все.

Що-до подальшої подорожі — твердо вирішив: до біса за­бобони і Едика! У нього свій шлях, у мене свій, і навряд чи наші шляхи у майбутньому перетнуться!

Заспокоєний такою думкою, зі світлими надіями на май­бутнє, я залишив Чернігів.
* * *

Вечоріло. Тіні від тополь, що стрункими солдатиками стриміли вздовж траси, переповзли через дорогу. Втома, від подій та вражень першого дня подорожі, брала своє. Я вже й жалкував, що не залишився на ночівлю в Чернігові. Хоча, Мефодій... Ні, краще вже посеред поля — подумав я, і за кіль­ка десятків кілометрів запримітив, неподалік від асфальтівки скирту. Здалеку вона була схожа на жовтаву кількаповерхову будівлю без даху. Така собі хрущовка, без вікон і дверей. Прав­да, з одного боку, скирта була полога — напевне звідтіля брали солому для тваринницької ферми, адже саме для цього вона слугувала. Тепер, пристанищем на ніч, послугує мені.

Я завернув у бік скирти. Зупинився біля пологого схилу. Зрадів, запримітивши збоку досить велику печерку — не дове­деться зайве вискубувати. Трохи підправив і незабаром, разом з моторолером заховався у тілі солом’яного монстра.

Поки я возився сонце остаточно зникло і безхмарне небо розсипалися безліччю зірок. Проте, мені було не до лірики —  надто втомився. Розіклав матраца і влігся, задоволено про­стягнувши закляклі ноги. В отворі блимали вогники недале­кого села, весело змагалися цвіркуни, іноді долинав різкий посвист нічної птахи. Згодом звуки поволі починали відступа­ти перед незборимим сном.

Прокинувся несподівано від людського гомону. За отво­ром темінь. Зірки заховалися за хмарами, вогники збоку села порідшали. Глянув на годинника — друга година. Кого ж це занесло до мого пристанища у такий пізній час? Вслухався... Двоє — хлопець і дівчина. Трохи далі, під акомпанемент шур­хотіння соломи, долинали ще голоси. Зрозумів — теж парочка. Виходить, не одному мені прийшлася до смаку скирта. Поді­тися нікуди, доведеться терпіти, одне добре, що не розкрили мою присутність. Взагалі-то, я не люблю підглядати чи підс­луховувати — напевне це від виховання. Нехай вже вибача­ють.

Події у відношеннях ближньої парочки були у самому ро­зпалі.

— Ну чо ти — Людо? Ну давай. Я ж не просто так. Я люб­лю тебе, — бубонів юнацький басок.

— А може не треба? Може не сьогодні, — здавлено відзи­вався дівочий голос.

— Чо не сьогодні? Завтра я до міста їду...

— Може поверенешся, тоді...

На якийсь час вони заспокоїлися. Я навіть почав засинати.

— Подивись, яка яскрава зірочка виглянула з-за хмари, —  несподівано сказала дівчина, відігнавши сон.

— Та, яка там зірочка! Я ж завтра їду!..

Знову мовчання. Знущаються вони з мене, чи що? Скорі­ше б завершували і йшли геть.

— А знаєш, я не так собі їду. Батьки домовилися за роботу і квартиру. Уявляєш — окрема квартира. Лише ти і я. Облаш­туюся, одразу заберу тебе с села, — видно, вирішив змінити тактику хлопець. — Та й будемо разом.

— Разом! — луною повторила Людмила.

— Разом! Тільки ти і я! Згодна?

— Я вже три місяці чекаю на оці слова, — з придихом ви­мовила дівчина.

Після цього до мене долинув лише рівномірний шурхіт соломи та голосне дихання юнака.

Я знову задрімав.

Нарешті там все скінчилося. Це я зрозумів по гомону го­лосів біля скирти. Розмовляли, в основному, юнаки. У бадьо­рих голосах відчувалося вдоволення.

— Людко, ти довго там ще возитимешся? — вигукнув ка­валер дівчини. — Скоріш, бо будеш за велосипедом бігти. — Хлопці голосно зареготіли.

— Ти ж казав, що тато просив до ранку сторожувати скирту.

— Та куди вона дінеться. Он, скоро дощ розпочнеться, навіть підпалити ніхто не зможе, якщо й закортить, а у Васька самогон кисне, — хлопці зареготіли ще голосніше.

— Ой, дурна, я дурна — повірила, — неголосно картала себе дівчина. Потім за нею зашурхотіло, а далі: стихаюче скрипіння велосипедних педалей і я залишився на одинці.

Якийсь час, я ніяк не міг заснути — не виходили з голови останні слова Люди. Може отак, котрась із багатьох моїх дів­чат, теж гудила себе після зносин? Проте, я ніколи не викори­стовував заборонений прийом — пообіцяти, лише за-для трахнути. У нас відбувалося добровільно і без обману. Та з іншого боку, нехай не кожна, але більшість, віддаючись напевне розраховували на міцніші й довготриваліші взаємини. Спробуй їх зрозуміти: гарних, ніжних і таких загадкових...

Ну, все! Мене понесло! Четверта година ранку. Треба ще хоча б пару годин поспати. Копирсання у собі на потім! За­снути, заснути, заснути...

Пробудився, коли сонячний промінь, відскочивши від дзеркала, устрелив прямісінько в ліве око. Швиденько склався і, щоб не доводити господарям скирди, які можуть у кожну мить з’явитися, що я просто зупинився заночувати, задиркотів далі.

РОЗДІЛ 5

Гомель зустрів мене передобідньою метушнею. Всі кудись поспішали. Напевне бурчання в животі змушувало їх шукати, чим би його наповнити. Нехай шукають, але для чого ж бігати, де не треба, через дорогу. Доводиться раз-по-раз гальмувати, і це мене нервує. Може я трохи втомився. Видно так воно є. Проїхати кілька сотень кілометрів без звички — це вам не жарт. Тому після чергового гальмування, я під’їхав до бровки й зупинився. Вимкнув двигуна, кинув натомлені руки на коліна, і, прямясінько перед собою побачив вітрину магазину «Спортовари». Магазин, як магазин, але! Серед різного спор­тивного причандалля там стримів мотоциклетний шолом. Про такий я давно і безнадійно мріяв: фантастичного темно зеле­ного кольору з срібними блискітками (якось побачив на од­ному з рокерів і захворів ним). Я аж підскочив, зрадівши не­сподіваному дарунку долі. Весь Київ оббігав у пошуках своєї мрії і не знайшов, а тут, цей красень у вільному продажу.

Я так заспішив до «Спорттоварів», що мало не перекинув заповненого поклажею віслючка. Заскочив до магазину і треба ж... Біля прилавку молодик приміряє такий же шолом. Я ви­дихнув повітря, намагаючись заспокоїтися і став поряд з ним, а очі ніяк не бажають облишити оте чудо!

— Слухаю вас, —  ці слова розбудили мене від ошелеше­ного стану.

Я показав на шолома:

— І мені такий же.

Повновида продавчиня, з ніяким виразом на обличчі, ро­звернулася до полиць. Якийсь час порпалася там, потім під прилавком. З тим же ніяким виразом мовила:

— Вже не має таких. Он, візьміть — червоний.

Що ж це таке! На біса мені червоний. я півжиття мріяв саме про зелений з блискітками. Повернувся до молодика. Той все ще крутив у руках мою мрію, неначе хотів відшукати в ньому якийсь недолік. Який там недолік! Та я ухоплю його таким як є, лише дайте! Той гад видно помітив якими очима я дивлюсь на шолом і ще уважніше роздивляеться, мало не роз­нюхує.

— То будете брати, — вже не стрималася продавчиня. Біля прилавку у чеканні своєї черги зібралося чимало люду.

— Дорогувато, — кинув той у роздумі.

— Я візьму! — аж підскочив я. — Давайте сюди.

— Як це давайте, — промовило оте єхидне стерво. — Я ж не сказав, що не беру!

Тут у мене все й упало. Хоча, ще залишалася остання надія.

— А он той, що на вітрині. Можна?

— Не можна, — так само без емоцій відповіла продавчи­ня. — Вітрину ми обновляємо у кінці місяця.

Все, приїхали. Я враз відчув непереборну втому. В кілька­надцять разів сильнішу ніж ту, що змусила зупинити моторо­лера. Про всяк випадок обіперся об прилавок. Що ж це таке? Дивно... Майже тридцять років на світі прожив, а як дитина, що не дістала любиму іграшку. Треба взяти себе в руки! Але, це картання лише ледь-ледь втихомирило мене. Краще ро­звернутися й піти, щоб не краяти серце. Так я й зроблю. Ще встиг краєм ока побачити, як тому гицелю, у велику коробку, поклали оте чудо... Різко повернувся, і, мало не зіштовхнувся з дівчиною, що стояла майже в притул позад мене. Не стримую­чись вигукнув:

— Можна пройти?!

— Зачекайте, — напівголосом зупинила мене дівчина. — Здається, я зможу вам допомогти. Давайте відійдемо щоб не заважати покупцям.

Я по інерції потягся за нею. Ми відійшли в куток.

— Зачекайте тут. Добре?

«Що за одна? — нарешті, почав я виходити з шокового стану. — Підозріло. Проте одразу ж заспокоївся. Що з мене візьмеш? — мільйонів я не везу. А якщо допоможе?..»

Я вже ні на що не розраховував, та про всяк випадок по­годився зачекати, від мене ж нічого не відвалиться. А події тим часом розгорталися: Дівчина зникла за дверима службо­вого входу. Потім вийшла з якимось чоловіком і попрямувала до вітрини. Чоловік повозився із засувкою, протиснувся в середину і нарешті — чудо здійснилося! Той простягнув дівчині шолом.

А в голові знову завирувало: задля якого дідька вона це робить? Може таки аферистка?.. Ну, не звик я до всіляких дарунків «на дурняк», і все тут. Але, в решті-решт, що там голову задурювати — розберемося.

Дівчина, тим часом, розплатилася, поклала шолом до ве­ликого пакета і попрямувала у мій бік.. Лише тепер, я розди­вився її детальніше. Зростом трохи нижча за мене. Худорлява. Іде, немов спортсменка з художньої гімнастики. Приємні риси обличчя. Мило усміхається, виблискуючи чи то карими, чи чорними очима. В решті: з усіх боків симпатична.

— Тримайте!

Я ще не вірив своєму щастю. Проте взяв до рук пакета.

— Якщо ви нічого більше не хотіли купувати, то пішли?

Взагалі-то, я досить швидко реагую на всілякі несподіван­ки — виростав на Подолі, відомому у Києві своїми розбірка­ми, тому змусив себе зібратися!

— Скільки я вам винен?

Дівчина продовжує усміхатися. Майнула думка — напевне знає, що посмішка їй личить. А та враз посерйо­знішала. Уважно вдивляючись прямісінько в очі, своїми (те­пер я роздивився) темно-карими очима промовила:

— Ні скільки, якщо візьмеш з собою, — знову усміхнула­ся. — І дозволиш шолом поносити.

Нічого собі, заморочки. І чого це вона перейшла на — ти. Та про всяк випадок запитав:

— А звідкіля ти знаєш, що я їду саме туди куди тобі по­трібно?

— Дедукція, — знову усміхнулася дівчина. — Моторолер завантажений по-нікуди. Українські номери. Зараз літо. Куди літом їдуть? Само собою — до моря. Тут не треба й Шерлоком Холмсом бути, щоб догадатися — ти їдеш до Прибалтики. А мені треба відвідати хвору тітку в Даугавпілсі. Ти ж по мапі продивлявся маршрут — це якраз по дорозі. Зрозуміло?

А вона зовсім не дурна, ця симпатюля. Та моє сумління не дрімало і одразу ж гризонуло: «Ти подався у подорож, щоб поставити крапки над «І» у відносинах із дівчатьми, а тут зно­ву подразник, ще й який! Невже порачкуєш назад?»

— Вибач. А що, автобуси до Даугавпілсу не ходять?

— Та ходять. Але ж літо, жарінь, а на моторолері вітрець обвіває, — очі дівчини сміються і гіпнотизують. Не інакше, як циганське коріння має. — Тільки побачила тебе і страх, як захотілося разом їхати, сама не розумію, що зі мною сталося.

— Не боїшся незнайомого чоловка? А може я маніяк, — я все ще розраховував, що дівчина відступиться. А вона вже вголос сміється.

— Ні крапельки не страшно.

Ну що ти тут скажеш...

— Добре. Довезу до того Даугавпілсу, і тільки, — щоб за­спокоїти сумління зробив останню спробу: — Є ще проблемка, як тебе розмістити?

— А мені багато місця не треба. Ось цю каністру почепи­мо з одного боку, а цього вузлика з другого і повний порядок, — вона зрозуміла, що я підняв лапи. Ох, ці дівчата! — Домовилися? Тоді, залишається лише заїхати на квартиру і зібратися.

— І нарешті познайомитися, — все ще у залишках сумнівів промовив я.


* * *

Я кермував — куди вказувала Юля і нарешті ми зупини­лися біля п’ятиповерхового будинку. Лавочка біля під’їзду не пустувала. Супроводжувані зацікавленими поглядами тіто­чок, які по характеру й звичках однаковісінькі, хоч в Україні, хоч у Білорусії, ми виборсалися з моторолера.

— Тітко Любо, пригляньте щоб пацани не нишпорили бі­ля речей, — звернулася дівчина до однієї з них.

— Аякже, мені тільки й роботи, що за чимось приглядати, — забуркотіла та.

— Чого ти? Ідіть діти, ідіть — приглянемо, ото буркотуха, — заперечила тій сусідка по посиденьках.

Ми пройшли у під’їзд супроводжувані жіночим гомоном.

— Не можуть щоб всі кісточки не перемити, — зло про­коментувала Юля. — Набридло до сказу.

Дівчина відчинила двері картири. З кухні долітав запах щойно приготовленої смажені.

— Чаю будеш? — запитала, чи запропонувала і вже голос­ніше: — Мамо, у нас гість!

З кухні вийшла худорлява жінка і уважно поглянула на мене такими ж, як у Юлі карими очима. Я ввічливо підвівся і привітався.

— Добрий день Коля. Он ви який! Нарешті я вас побачи­ла. Я мама — Галя, а на вигляд ви зовсім не суворий, — зачастила жінка.

— Мамо! Це не Коля а Віктор, — дівчина поставила на стіл тацю з чаєм і блюдце на якому парувала смаженя і пояс­нила: — Я казала мамі, що може зайду зі своїм тренером.

— А, Віктор. Дуже приємно. Напевне ви завідуючий мага­зином, де Юля працює? — Мамо! Ну не треба здогадок. Віктор мій новий знайомий. Їж Вітя, ти ж з дороги, я швидко зберуся.

Мати дівчини у німому запитанні перевела погляд на доч­ку.

— Ти домовилася про відпустку на тиждень?

— Певно, що домовилася. Зараз складу речі і поїдемо до тітки Лоли, до моєї любимої тітоньки.

— Поїдете?.. Очі жінки висвічували цікавістю і стурбова­ністю. Вона опустилася на стілець з другого боку столу.

Я зрозумів, що наступив час розкермувати обставини.

— Прошу мене вибачити. Дозвольте прояснити ситуацію. Я благопристойний молодий чоловік. Проживаю у Києві. Працюю холодильщиком. Їду на своєму транспорті у бік Дау­гавпілсу, тому Юля забажала щоб я її підвіз. От і все.

Дівчина пішла до сусідньої кімнати, а мати очевидно ще не могла оговтатися від щойно отриманих новин. Очі її вкри­лися вологою.

— Оце з самого малку вона така. Хоч що хочеш кажи, а зробить по своєму. Коли б то батько був... І до інституту пос­тупила до якого хотіла, і спортом займається яким хоче. Добре хоч до гульок не ласа, та й немає коли. То навчання, то спорт, а тепер ще й кожні канікули у магазині працює. Воно й добре, бо зайвої копійки не буває.

Юля тим часом вийшла з двома невеликими господарсь­кими сумками.

— Матусю, досить мене обговорювати, а то Віктор зляка­ється і відмовиться везти, — очі її сміялися.

— Та я що. Я ж нічого. Зателефонуй як доберешся, або хоч телеграму дай. Лише два слова, щоб я була спокійна. — Жінка провела хустинкою по очах. — Так і не поїла нічого...

— Все буде добре матусю, ти ж знаєш, як я боюся розтовс­тіти. Давай цьом-цьом — і ми поїхали.

— Хлопчисько та й годі, — похитала головою жінка. — І що б, я без тебе робила... Красуня ти моя. Побачив би тебе тепер, той бейко, що нас кинув... Пожалкував би.

— Мамо! Ну все, все! Не забувай — у тебе серце. Тиждень пролетить і не помітиш. Як приїду, обов’язково зателефону
РОЗДІЛ 6

У природи свої закони і примхи. З ранку сяяло сонце, а тепер, звідкілясь нагнало хмари. Спочатку легенькі, майже невиразні хмарки на очах важчали, наповнюючись вологою. І ось вже масивні, потемнілі —  вони пливли над головою, пог­рожуючи пролитися, якщо не зливою —  то рясним дощем. Даремно я раз-по-раз поглядав на небо і подумки прохав їх розійтися, або хоча б пливти далі своєю дорогою. Дощ таки пішов. Одне заспокоювало: хмарини вирішили зберегти сили для когось іншого, а на нас просіялися лише рідкою мжичкою. Проте шкоду мжичка зробила: від змокрілої пилюги шосе, стало слизьким, немов каток. Ще одним неприємним сюрпри­зом був туман, що з’явився, не знати звідкіля. Кермувати зро­билося особливо важко. Декілька разів нас відчутно заносило, а зустрічний транспорт я помічав у останню мить. Це була ще одна реальна небезпека. Я трохи знизив швидкість і ми руха­лися далі, бо хтозна скільки часу продовжуватимуться примхи природи.

Під час чергового заносу Юля обхопила мене руками так міцно, що стало важко дихати. Довелося з легка поляпати по руках.

— Послаб. Задавиш і до тітки не доїдемо!

На якусь мить дівчина послабила потиск, але до наступно­го заносу.

— Яка ж я дурепа! Боже ж мій, яка я дурепа! Коли б я зна­ла, що ти такий скажений, зроду— віку не сіла б на цього коз­ла.

— Це вже пряма образа по відношенню до надсучасного моторолера!

— Моторолера, моторолера! — перекривила мене Юля. — А що на найсучаснішому моторолері не можна у такий туман зазнати аварії?

— Можна, тільки не зі мною. Мені ворожка довгий вік наворожила.

— Та йди ти! — І знову заскімлила: Ну давай зупинемося та перечекаємо, нехай хоч трохи спаде оте молоко…

Напружено ухопившись за кермо, я намагався поглядом пронизати «оте молоко», щоб не загубити хоча б край асфаль­ту. Я намагався триматися від нього за метр — півтора, хоча вибої та нерівності асфальту траплялися особливо часто. Зу­стрічний транспорт ловив тільки на слух — розраховуючи, що встигну відвернутися від зіткнення. А ще, лаяв розумників, що назвали оце паскудно заасфальтоване неподобство «дорогою всесоюзного значення». Кінець двадцятого століття, а шляхи, немов на початку,—  а ще хочуть догнати й обігнати Америку — там поміж селами кращі шляхи.

Проте, не дивлячись ні на що, але норму — чотириста кі­лометрів за день все одно проїду! Я вирішив це ще на початку подорожі. Отже, я повинен дістатися з Києва до прибалтики за три дні. У крайньому разі за чотири. Лише щось непередба­чуване може завадити мені в цьому!

—  Вітюнчику! А знаєш: мене це навіть збуджує, — змінила тактику Юля. —  Мені навіть…— вона нахилилася до самісінького мого вуха, неначе хтось міг її підслухати. — Мені навіть кохатися захотілося!

Я за малим не випустив керма. Не те, щоб я заперечував що до того, але надто несподівано було це сказано. І таке ви­мовила дівчина, яка втаємниченою і неприступною видалася мені при першій зустрічі? Щось тут не чисто!

— То що, зупиняємося? — не вгавала хитруля, зазивно шкрябаючи пальчиком по куртці на моїх грудях. — Перепочинемо, поспілкуємося, а там, дивись... і туман розві­ється.

— Рибко, я тільки за, але потерпи годинку! — перегукуючи шум двигуна загорлав у відповідь на спокусливе шкряботіння. — Доїдемо до Вітебська і я весь твій.

Я не зупиняв ще й тому, що не мав довіри до слів кароо­кої. Я прекрасно розумів що виною всьому була ситуація. З досвіду знав — дівчата, заради виконання свого бажання, чи примхи ладні наобіцяти золоті гори, а коли дійде до справи, викрутяться не гірш в’юнкого вужа. То ж, зупинятися —  лише час губити, а Прибалтика не наблизиться. Ото морока звали­лася на мою голову! Ніде правди діти, приємно відчувати її тепле тіло за спиною —  це факт, але ж, лопало мов мильна булька моє бажання бути наодинці. За ради чого ж тоді я ви­рушив у дорогу? Дівчат і в Києві вистачало...

Моторолер мотануло і понесло убік. Я ледве встиг зреагу­вати, щоб вирівняти рух. Сталося це на перехресті з сільською дорогою. Такі місця дуже небезпечні. На грязюці, що залиша­ється від трактора, чи комбайна — може навіть машину за­нести, не те, що двоколісний транспорт. Юля лише зойкнула, і ні звуку більше. Напевне боялася говорити «під руку». Коли минули небезпечну ділянку і напруга дещо спала, я зрозумів — таки треба зупинитися, бо ядуче— солоний піт густо зали­вав очі заважаючи кермувати. Ми зупинилися, але віслючка не залишили.

— Ще зовсім трохи і будемо відпочивати, — сказав, аби не мовчати, дістаючи тремтячою рукою носовика.

У відповідь пролунало багатозначне зітхання. Про недав­нє бажання кохатися —  ні слова. Ну, й, хитруля!

Подальший шлях минав у повному зосередженні за кер­муванням та рухом зустрічних автомобілів. За півгодини ту­ман трохи розвіявся, але насувалася темрява. Я зрозумів, що до Вітебська, вже не дістанемося. До того ж давила втома, що настала після наднапруги на слизькій дорозі.

З боку від асфальтівки замаячіли вогники населеного пу­нкту і я завернув туди.

* * *

Невдовзі обабіч шляху з’явився стовп з написом “Височа­ни”. Довіряючи інтуїції, проїхавши мимо добротних будинків, я зупинився біля воріт із кількох тонких соснин збитих видо­вженою буквою “X” і огорожею з таких же соснин. За огоро­жею виднівся будинок під потемнілим від часу шифером, по­ряд —  не новий хлівець. Обабіч доріжки, що вела від будинку до воріт, майоріло різнобарв’я квітів.

— Це твої родичі тут живуть? — з цікавістю оглядаючи подвір’я, запитала дівчина.

— Чому обов’язково родичі, тут живуть незнайомі, зви­чайні люди, — я показав поглядом на жінку в роках, яка оче­видно зачувши звук двигуна, вийшла з будинку.

—  Добрий день, — привіталися ми з Юлею майже одно­часно.

— Доброго дня діти, — відповіла жінка, придив­ляючись, немов намагаючись упізнати. — А я ото поду­мала, онука на мотоциклеті з Вітебська приїхав. Хвалився що приїде.

— Ми отримали відпустки і закортіло по країні покатати­ся, — вирішив я відразу навести ясність. — Ось їдемо з Києва до Риги. Мали сьогодні на меті до Вітебська дістатися, та вже не сила. Чи можна у вас заночувати?

— Боже ж мій. Такий шлях проїхати. Певне що можна! Що скажеш? —  звернулася до невисокого худого чоловіка, який опираючись на палицю з’явився на порозі.

— Що його говорити, якщо ти вже все сказала, — мовив тоном людини звиклої завжди погоджуватися з думкою жінки. — Гостям завжди ми раді.

— То чого ж, ото, стоїмо! —  вона заходилася енергійно відчиняти ворота. — Заїзджайте! Хатина у нас невелика, та вистачило і двох діток виростити і весілля справити. Вже якось розмістимося. Матациклета можна до хлівця закотити, щоб сільські шибеники не звабилися. Там чисто й сухо. Було дві корови, а тепер не подужаємо, одна залишилася, ото місце й вивільнилося... Допоможи дітям Дмитре, а я води зігрію помитися з дороги, та вечерю зберу.

Я дістав сумку з їжею і Юля з жінкою пішли до хати, а ми з дядьком Дмитром покотили моторолера до сарая.

— Добряче завантижилися, — сказав дядько допомагаючи однією рукою. — І як на такому стільці можна втриматися, та ще удвох.

— Сам дивуюся, — поляпав я по сидінню. —дісталися ж до вас —  видно можна. А з вантажу я взяв найнеобхідніше. Від багатьох зручностей довелося відмовитися.

Потім я роздягся до штанів і дядько Дмитро зливав мені холоднющою водою з криниці. Після такої води враз з’явилося відчуття, що подужав би ще й не одну сотню кіло­метрів.

—  Що то воно — молоде! — сміявся задоволено дядько, певне згадуючи своїх синів. — Ге ж, у танок міг би, після тако­го обливання ?

—  А чого ж — запроста!

У будинку пахло шкварками, квашеною капустою. На столі призивно парувала на великій сковороді картопля, тем­ніли смаженими боками на тарілках картопляники, а посере­дині гордовито відблискував боками чималий графин. Юля у приталеному платтячку, обсипаному великими синіми горо­шинами, що ефектно окреслювало її (виявляється) звабливу статуру, нарізала ковбасу і сир. «Ти ба, як джинси можуть приховувати дівочі принади» — сказав я про себе. — «Хоча, Ніна більш фігуриста. У цієї скоріш спортивна статура. Треба при нагоді розпитати, яким видом спорту займається, бо майже нічого про неї не знаю — підпільниця».

Після вечері з теплою і щирою розмовою, розпашілі і втомлені ми заходилися дякувати гостинним господарям. Я запитав, для годиться: скільки коштуватиме перебування у них? І побачивши, як зволожіли очі тітки Ольги, зрозумів, що ляпнув зайве

— Що ти таке говориш! Ми ж, як дітей своїх...

Довелося встряти Юлі, по жіночому пригладжуючи мою нетактовність.

— А тепер відпочивати! Ми з дідом ляжемо на печі, а вам постелимо на ліжку!

Ми з Юлею перезирнулися.

— Тьотя Оля, а скажіть мені будь ласка... свіже сіно у вас є? — здивував її запитанням.

— Певно, що є. Там.., на горищі, —  підвела пальця до го­ри.

— Ох, як давно я мрію поспати на запашному сіні? Напевне, ще з дитинства, та не довелось.

— А я по молодості любив, — встряв дядько Дмитро. — Ще Ольку не раз туди затягував.

— Тю, дурний! — Обличчя тітки зарум’янилося, в очах заяскравіли бешкетливі блискітки. — Згадав отаке. — І вже до нас: — то я вам велике рядно простелю та дам подушки, а вкритися дівчина казала маєте чим.

— Я думаю їм і без простирадла буде там жарко, — підморгнув мені дядько Дмитро.

— Ну, що ти скажеш, —  старе, а туди ж, — тітка похитала головою. — Іди вже на піч, та вігрівай свого радикуліта.

От і здійснилася моя мрія. Нарешті я лежав на сіні, вди­хаючи незрівнянні аромати різнотрав’я. Лежав, а голова йшла обертом. Чи то від духм’яного оточення, чи від випитого, а може від того, що зовсім поруч лежала гарна дівчина? Я відчу­вав своїм стегном її стегно — це було чудесно. Десь там, у Києві Ніна, Горошинка. Майже за півтисячі кілометрів, а тут, зовсім поруч... Я поклав руку на розпашіле стегно Юлі. При­тиснувся плечем...

— Вітю, я така втомлена, — почувся сонний голос. Ла­гідно, але твердо, дівчина відвела мою руку. — Давай залиши­мо це на потім, адже у нас все попереду...

Мене спочатку немов холодною водою облило, а потім стало смішно. Лише тепер я зрозумів скарги одружених чо­ловіків на: (я така втомлена, давай залишим це на потім).

Не встиг я заплющити очі, а у трикутне віконце під самісіньким дахом, куди нещодавно заглядав місяць, пробило­ся ранкове сонце. Воно ковзнуло по моєму обличчю й рушило далі, та цього вистачило, щоб я прокинувся. Я розплющив очі і повів поглядом туди, звідкіля долинало рівномірне дихання. У напівмороці горища дівчина виглядала загадково. Я дивився на неї, прислухався до того дихання і мені було приємно. Див­но. Майже незнайома — гарна дівчина, яку я чомусь навіть пальцем не зачепив, лежить довірливо притиснувшись до мого плеча, і в мене на душі спокій та благодать. Може, то цілющий аромат сіна так подіяв?

Промінь тим часом подорожував в бік сусідки і нарешті дістався до її обличчя. Юля заворушилася, брівці зосереджено склалися у вирішальній думці й дівчина розплющила очі.

— Ти чого.., витріщився?!

Я схоплений «на гарячому» вибачливо усміхнувся:

— Та я, нічого... Доброго ранку мандрівнице.

— Привіт, крутий мотоциклісте чи моторолерщику, як там правильніше, — дівчина підвела руки, солодко потягу­ючися. — Що, вже час збиратися? Ух, як я виспалася. Навіть не згадаю, коли так солодко спала, бо завжди у поспіху: до інституту, на тренування, до магазину, а ще...

— А ще на побачення треба встигнути, — докинув я.

— Яке там побачення! На хлопців уже часу не зали­шається. — Заходилася загинати пальці: — захистити звання майстра спорту — раз, інститут закінчити — два, ще й підробляти треба, бо мама хворіє...

— Зрозуміло чого ти у спорттоварах мене агітувала за по­купку каски — продавцем там працюєш. Між іншим, купила мені, а вчепилася за неї мов той реп’ях.

— Але ж вона мені личить, — звабливо повела плечем. — У-у-у жадоба! Ще носитимеш. Доберемося до Даугавпілсу, поверну тобі цілою й неушкодженою.

Почулося шоргання на драбині.

— Проснулися молодята?

У отворі, що вів на горище, з’явилася голова дядька Дмитра.

—Що, дорога не дає спати?! Якщо вже не хочете поніжитися, прошу освіжитися холодною — криничною і до столу, Ольга вже наготувала.

— І чого, його ото дітей тривожити, невгамовний! — почувся голос тітки Ольги. — Нехай би ще трохи поспали.

— А ми вже збиралися вставати — тьотю Олечко! — підморгнувши дядькові, вигукнула Юля.

— Після такого відпочинку, хоч за край землі! — бадьоро докинув я і зібравши речі, ми залишили запашне горище.

Поснідавши, ми почали готуватися до від’їзду. Гостинні господарі ніяк не хотіли розставатися з нами, одне перед од­ним пропонуючи залишитися ще хоч на кілька днів.

— Накосимо свіжого сінця, — зваблював дядько Дмитро. — Я знаю місце, де трави, ну прямо медом пахнуть — залишайтеся.

Тітка Ольга притулила Юлю до себе.

— Все життя мріяла про дочку. Не дав Бог. Трьох родила, та все хлопці. Двоє залишилося. Нічого грішити — гарні й добрі сини, а дочки все одно не вистачає.

— А не застара ти вже для дочки, — усміхнувся чоловік.

— Дурний ти Дмитре! Одне в тебе в голові. Родити і хтіти не одне й те ж! А мати отаку красуню і розумницю мріє кожна жінка, — сказала обіймаючи Юлю. — Заїзджайте до нас коли завгодно. І мамку привозьте. У нас тут повітря, не те, що в місті. І свіже молоко та овочі. Тут їй одразу покращає. Хлопці мої порозліталися, місця усім вистачить.

Вже коли вмощувалися на моторолері, тітка Ольга все намагалася кудись припасувати курку.

— Візьміть, свіженька ще. Готова, общипана. У дорозі, як знахідка буде.

Я від того зовсім розчулився, але...

— Що ж ми з нею в дорозі робитимемо? Хіба що на во­гнищі запекти... Та вогнища біля дороги, та поля заборонені.

Нарешті ми розпрощалися і рушили. У дзеркало було видно, як тітка Ольга провела по очах і кілька разів перехре­стила услід, а дядько Дмитро, аж поки не зникли за поворо­том, махав прощально рукою.

— Куди це ти мене привіз?! —  легенько постукала мене по спині Юля. Потім вдячно притислася, аж дихання збилося. — Та вони ж, рідніші за рідних. Як тільки трохи вивільнюся, обов’язково провідаю... Накуплю всякої всячини і приїду.

В голосі дівчини бриніла сльоза.


РОЗДІЛ 7

Під рівномірне гудіння двигуна ми проминули показник із назвою села і повернули у бік Вітебська.

Я перегортав у пам’яті події минулої доби. Взагалі-то я не дуже люблю копирсатися у собі, але іноді, після напливу нових вражень кортить розставити все на свої місця. Вважай третину шляху пройдено, що ж ми маємо? Маємо: першу ночівлю, дівчину за спиною і попереду шлях, який треба проїхати. Найцікавіше те, що відчуття спокою і затишку й досі не зали­шило мене. Може мені щастить на добрих людей? Треба поду­мати. Але те, що сталося — факт, бажано щоб і надалі так відбувалося. Відносно дівчини... Я повернув голову, щоб Юля краще почула:

— Як тобі?

Вона міцніше притислася до мене.

— Я вся під враженням! Такі люди! Обов’язково щось добре треба зробити для них... А давай заїдемо до їхнього сина — привіт передамо. Або зателефонуємо, тітка Ольга дала ад­ресу й телефон. Та нагадаємо, щоб не забували навідуватися до батьків.

Мені було приємно слухати Юлю, бо вона немовби читала мої думки.

— А чого ж! Можна й заїхати.

Дівчина так міцно притискувалася, що я через одежу відчував жар її тіла і навіть почав запалюватися бажанням. Проте тверезий глузд швидко нагадав мені причину подорожі.

— Відверто кажучи, у якусь мить я засумнівалася, що по­годилася їхати з тобою, але після цієї ночівлі...

— Що після ночівлі? — Я вдав, що не зрозумів.

— Після цієї ночівлі, хоч на край світу.

— На край світу не обіцяю, але до тітки доїдемо. — Запевнив я, і відразу відчув я послабила потиск Юля.

Далі їхали мовчки. Я розумів, що не такої відповіді вона чекала. Але для чого тоді вся ця поїздка, якщо я почну танути від лагідних слів будь-якої попутниці...

За півгодини перед нами відкрилася панорама Могильова. Ще плануючи подорож я вирішив заїзджати по дорозі у міста лише в разі потреби. Нині такої потреби не було, тому ми об’їхали Могилів об’їздною дорогою.

День був сонячний. По бокам від асфальтівки майоріли безкраї поля. У моїй уяві Білорусія завжди асоціювалася з картоплею. Проте крім неї зеленіли чималі бурякові планта­ції, жовтіли дозріваючі пшениці. Все це розсікали прямими лініями лісосмуги.

Ми мовчали. На якийсь проміжок часу я забув про Юлю. ЇЇ затулив образ Ніни. Вона своїми виразними, до речі, карими очима неначе в душу вдивлялася. Мені іноді здавалося, що Ніна бачить мене навскрізь. І всі мої думки і наміри їй відомі. Знала вона й про Мілу-Горошину і про інших. Проте не дорікала. Намагалася оточити увагою. Організовувала наше дозвілля походами до театрів, музеїв, всіляких виставок ху­дожників, це вона називала підняттям мого інтелекта до рівня культурних людей. Якщо бути відвертим — мене це трохи дратувало, бо я отримував більше насолоди від рок-концерту, чи у гарному застіллі з друзями. Ні в якому разі я не вважав себе примітивом. Я син великого міста. Не розминаюся і з культурними новинками, не проти цікавої книги, але не фа­натію до різних видовищ, бо скоріш відношу себе до технарів. Люблю електроніку: покопирсатися у будь якому механізмі — оце моє. Я до ладу так і не зрозумів, що Ніна в мені знайшла. Напевне вона любителька контрасту. А може їй обридли інтелігентні хвищики, а тут зустрівся звичайний хлопець, з якого ще можна виліпити те, що їй потрібно для життя. Хоча напевне вже запізно з мене щось ліпити. Може років, отак із десять тому, було розпочинати треба.

Що це я все про прозу? У ліжку Нінуля була... Ні, не була, а стала досить таки умілою. Але ж скільки мені довелося до­класти зусиль. Щоправда, у порівнянні з темпераментною Квасолиною вона програвала, проте у кожної, якщо дуже захотіти можна відшукати свої плюси. Хм-м, — плюси. Напевне самий головний плюс Ніни у тому, що вона вже склалася як жінка. Ніна знала чого хоче від життя. Освіта є, професію і квартиру має. Залишається чоловік. Якось натякнула, що не відмовилася б дитинку мати від мене, навіть двох. Взагалі-то, я не проти, напевне вже пора пристати хоча б до якогось берега. Може оця поїздка розставить все на свої місця — хотілося б надіятися. Хоча?..

Я знову повернувся до дійсності, відчуваючи тепле дівоче тіло позад себе. Поки я думав, щоб таке сказати Юлі, аби роз­топити її серце після моїх останніх слів, почув наростаюче диркотіння мотоциклетних двигунів і незабаром поряд себе побачив знайому фізію. Едик якусь мить водив очами то на мене, то на Юлію, а потім вказав мені рукою на узбіччя. Не вистачало, щоб якесь мурло мені вказувало? Я продовжував їхати як їхав. Тоді Едик випередив моторолера на пів-корпусу і таки змусив мене з’їхати зі шляху та зупинитися. Нас за мить оточили півколом попутники Едика. Юля напевне була збен­тежена, проте не злякана, це я з деяким здивуванням відмітив, побачивши, як вона з цікавістю позирала мотоциклістів.

— Твої знайомі? — неголосно запитала дівчина.

— Зустрічалися, — буркнув я.

— Що ж це ти Вікторе не бажаєш з друзями спілкуватися, — Едик розтягнув тонкі губи в усмішці. — Ти так швидко тоді зник, що ми навіть нормально не побалакали. А мені цікаво було б дізнатися твою думку про деякі речі.

— Не зрозумів, чому це саме моя думка тебе зацікавила? — я відчував закамуфльовану небезпеку у його голосі і нама­гався не видати хвилювання.

— От сподобався ти мені і все, — Едик зібрав губи в смужку.

— Пробач, але я нормальної орієнтації, — вже всміхнувся я.

—  Не турбуйся,—  я теж, але поспілкуватися нам треба, тільки не у такій обстановці. Побалакаємо в Орші — добре? — він повернув голову до бугая Василя: — Ми погнали. Прихо­пиш дівчинку і наздоганяй. Тоді дружок примчить без усяких.

Мотоцикли погазували далі, а Василь відкривши рота у широкій усмішці привітно показав Юлі позад себе:

— Переходь дитинко, та відчуй, шо таке їхати на бойовій машині, а не на табуретці.

Юля навіть не здригнулася, лише блиснула очима.

— А мені комфортно й тут.

Усмішка зникла, обличчя почало буряковіти. Нарешті, Василь залишив мотоцикла і рушив до нас. Я, на скільки міг, у тісняві, швидко зіскочив із сидіння і приготувався до будь яких подій. Проте відчув на плечі руку дівчини. Вона вже сто­яла поряд.

— Не треба, все буде добре.

Василь, тим часом, відштовхнувши мене плечем, підійшов до неї у притул і схопив за лікоть.

— Тобі що, шалава, вуха позакладало! А ну скоріш!

Подальші події відбувалися мов у пригодницькому кінофільмі. Я не встиг зреагувати, як здоровань, видавивши з себе зойк, ухопившись руками за живота, звалився мов підко­шений. Потім вже на асфальті закрутився дзигою тримаючись за коліно.

— Це за «шалаву»! — не голосно, проте таким тоном ска­зала Юля, що у ту мить, я не бажав би мати її за ворога. — Тепер можна їхати, він ще не скоро підведеться, — додала спокійніше.

— А підведеться? — про всяк випадок запитав я.

— Ще й як! Хіба— що трохи шкандибатиме.

Ми на диво швидко вмостилися на віслючка і рвонули на повному газу.

— Ну падли, зачекайте, попадетеся ви мені-і-і!! — долинуло ще до нас.

Незабаром Василь залишився лише маленькою цяткою на узбіччі.

— Я так і не зрозуміла, що той худий від тебе хотів! — вигукнула Юля, постукавшись касками, коли ми трохи врівноважилися.

— Я теж не розумію! —  знизав я плечима. — Тепер до Вітебська доведеться діставатися об’здними дорогами. Он-де попереду розвилка, завернемо і прикинемо по мапі, як зручніше туди дістатися .

* * *


Петляння другорозрядними шляхами забрало у нас кілька лишніх годин. Хоча нічого не можна було змінити, я вже по­чинав жалкувати, що прихопив попутницю. Взагалі-то, я не дуже вірю у різні забобони, але в те, що жінка на кораблі до невдачі, твердили ще з тих давніх часів, коли ходили під віт­рилами. Це чомусь засіло в моїй пам’яті. Я намагався не пода­вати виду, що невдоволений розвитком подій. Я розумів — міняти щось вже запізно, та у Вітебську показав зуби:

— Мені у квартирі немає чого робити. А ти постарайся скоріше. Вітання від старих передай і поїдемо далі, бо до Дау­гавпілсу доведеться їхати у темряві.

Юля подивилася на мене довгим оцінюючим поглядом, потім переклала з сумки у кульок курку і цукерки, що ми при­купили по дорозі. І попрямувала до під’їзду, та не пройшовши кількох кроків запинилася:

— А ти знаєш, я відсіля можу й на автобусі доїхати.

Я вже й почав жалкувати, що не стримався, але її слова зачепили моє самолюбство.

— Як хочеш... Але, я не відмовляюся тебе везти.

Дівчина крутанулася на підборах і пішла. «Таки з харак­тером подружка... Але ж як вийшло, що вона завалила бицюру Василя?» Я спробував прокрутити у пам’яті той випадок. Все сталося дуже швидко — майже миттєво. Ага, вона спочатку тицьнула його ліктем у районі сонячного сплетіння, а потім ребром туфлі під коліно. Ото, хуліганка. Хоча?! Це ж прийом­чики з бойового самбо. Нічого собі спортсменка— гімнастка. Але, що я про неї знаю?.. Скоріше б довезти до місця призна­чення, одному таки спокійніше.

Поки я так розмірковував, з під’їзду вийшла Юля з хлоп­цем, років сімнадцяти- вісімнадцяти — не розбереш тепер цих акселератів. Хлопчик симпатичний, навіть майнуло по­чуття ревнощів. Вони про щось жваво розмовляли. Гарна пара вийшла б. Я схаменувся: Так, та-а-к, — заздриш старий. А чого ж, хто вона тобі? Попутниця та й годі.

— Вітаю! — хлопець простяг руку. Потиск у нього був по дорослому міцний. — Я Олександр. Юля розповіла про ваші пригоди. По чесному — заздрю. На моторолері майнути за кілька тисяч кілометрів. Я теж люблю поганяти на двохколес­ному, але на таку відстань ще не доводилося.

— Головне довіряти транспорту, — відповів я поплескав­ши долонею по моторолеру. — Ну і певно, що, ретельна підго­товка.

— У мене, ще все попереду! — хлопець змовницьки зирк­нув на Юлю. І мені знову засвербіло оте непотрібне почуття.

— Отже, привіт і побажання від рідні Юля передала, при­єднуюся від усієї душі, але нам треба продовжувати, ми й так вибилися з графіка, — сказав я звичайні для такого випадку слова і вмостився на віслючка. Юля кинула погляд на Сашка і спроквола, без бажання зайняла своє міс


РОЗДІЛ 8

За Вітебськом побільшало підйомів і спусків. Покриття дороги стало зовсім не якісним. По всьому відчувалася —  дорога не державного значення. На деяких ділянках з’явилися досить глибокі колії у покритті. Для автомобіля це було безболісно, хоча легковики з низькою посадкою могли чиркатися днищем. Для мого віслючка у такій канаві втратити рівновагу і вилетіти зі шляху можна було запросто. Це ми з Юлею відчули проїзджаючи незвичним мостом, що стримів дугою над залізничними рейками. Незвичному тому, що з боків ніякої тобі сітки на міцних стовпах, навіть невисокої відбійної стінки. Напевне, брати-білоруси всі як оди —  джигіти і, їх влаштовували звичайні стовпчики з намальова­ними чорно-білими смугами, які від часу та грязюки зробили­ся просто сірими. До рейок, як я потім прикинув, було метрів сім — вісім. Десь приблизно на вершині дуги переднє колесо не втрималося у центрі глибокої колії і я ледве вирівняв мото­ролера кермом, щоб не злетіти на залізницю. Якби я їхав один, міг би витримувати рівновагу нахилами тіла, з пасажиром про це, не могло бути й мови.

І ми таки гепнулися! Щоправда, до середини асфальтівки. Проте мені від того було не легше.

— Ну, як тобі пригода? — потираючи забитого ліктя запи­тав у дівчини — я прийняв удар при падінні на себе.

— Бувало й гірше, — вона заходилася збирати розсипані по асфальту речі.

— На більшій швидкості нам був би гаплик. По­щастило, що поряд жодної машини, — констатував я.

Звели разом віслючка, бо самому була не сила — боліла ліва рука у лікті. Поволі покотили далі. За кілька кроків, я відчув біль у коліні лівої ноги — стало важко йти.

— Сідай, поїдемо.

— А як же канава? Ой, у тебе штани подерті на коліні!

— Тому й поїдемо. Сидіть легше ніж волокти цю залізяку.

— Зачекай! — Юля нахилилася до мого коліна. — Кров так і цебенить, я зараз, — вона вихопила хустину з кишені і швидко перев’язала рану.

Ми, сяк-так, вмостилися і рушили. Щоправда, довелося балансувати ногами, майже зачіплюючись за край колії.

— Найпаскудніше у нашому стані, що нікому й пожаліти­ся, — Юля міцно обхопила мене руками. — Дуже болить?

— Нічого, — геройствував я. — До весілля заживе.

— До чийого?

— Звісно до нашого.

Дівчина відчутно вщипнула мене.

— Чого це тобі таке здумалося?

Я залишив питання без відповіді. Важкувато вести мото­ролера з побитою рукою і ногою, ще й жартувати.

Виїхавши на більш-менш нормальну ділянку дороги, ми зупинилися і я вперше скористався аптечкою — дай Бог щоб востаннє. Далі їхали без особливих пригод. Кермував я зі стисненими щелепами, щоб не стогнати — коліно й лікоть давалися взнаки. Верхньодвінськ — останнє велике місто на кордоні Білорусії з Латвією проїхали у вечірніх сутінках. За­лишалося якихось близько сотні кілометрів до Даугавпілсу. Але ж і важкі ті кілометри були для мене! Юля розуміла це і не діставала непотрібними співчуттями. До всього, очевидно після падіння віслючка, припинило працювати освітлення вдалину. Отак, на ближньому світлі фари ми й дісталися до Юліної тітки.

— Скажені, ненормальні, — розпачливо сплескувала в долоні Юлина тітка. — Ось, я Галині подзвоню! Я їй видам по перше число! Відпустити дитину на мотоциклі та ще й з чужим чо­ловіком!

— Тьотю, мама ж казали, що ви дуже захворіли. Я тому й поспішала, — втихомирювала її з усмішкою дівчина. — А ви кричите, зовсім, як здорова.

— Похворієш з вами! Роздягайтеся, відмивайтеся, повече­ряємо та будемо відпочивати, бо пізня ніч, а завтра я вам задам!

На ранок Юлина тітка «відійшла». Після сніданку заходи­лася мене лікувати. Не довіряючи офіційній медицині, вона змастила коліно й ліктя якоюсь запашною мазутою, буркочучи під носа щось про неслухняних дітей — забинтувала, дала випити настоянки з трав і прогнала у ліжко. Немов ночі не спавши, я поринув у глибокий сон.

Прокинувся від торкання до обличчя. Юля сиділа зовсім поряд на ліжку і водила пучками по моїм щокам. Побачивши, що я розплющив очі різко відсмикнула руку.

— Підіймайся сонько, пора обідати.

Очі її світилися такою ніжністю, що я не стримався і обійняв. Потім прихилив до себе і мої губи зустрілися з покір­ними, хоча трохи затвердими губами. Боже, це дівча ще й цілуватися толком не навчилося — майнуло в голові. Тут Юля, як на ночівлі у добрих людей, лагідно, але рішуче відсторони­лася від мене.

— Ти чого це користуєшся слабкістю дівчини, — сказала начебто сердито, та очі видавали її.

— Ти ж сама цього хотіла...

— Ти що екстрасенс?

— Начебто ні, але відчуваю коли дівчина бажає.

— Напевне чималу практику мав?!

В очах її заблискотіли сердиті вогники. Ну й колючка, ще й з норовом. Зустрічав я на своєму шляху й таких. З ними кохання перетворювалося на боротьбу, хто кого і відносини у нас, зазвичай, були не довгими, адже навколо багато простіших дівчат.

— А як гадаєш: дожити до тридцяти й не мати дівчини... Я ж нормальний чоловік. Щоправда, не відшукав ще такої, щоб на все життя, то це інша справа. — Я заглянув їй в очі, й заду­шевно, у напівголос додав: — Але я не залишаю надії.

Проте напевне мить щирості минула. І Юля заховалася за нічого не значущою посмішкою, немов равлик у раковину.

— Розумію. Та не турбуйся, у тебе ще все попереду, — і виконуючи роль гостинної господарки додала: — Як нога, не дуже болить? Ну, тоді пішли до кухні.

Після сніданку, ми з Юлею викотили моторолера з гаража. Я взявся до складання речей. Дівчина допомагала. Я відчував себе винним. Іноді в мене бувало таке. Відчуваю, щось зробив не те, чи не так, а як зарадити тому не знаю. У таких випадках мені завжди згадувався вираз — «Час вилікує». Зазвичай, я декілька разів повторював цей вираз. Наступало полегшення. Та цього разу щось продовжувало шкребти підсвідомість. Я відчував, що Юля чекає, дуже чекає, слів надважливих для нас. Та мене немов переклинило — нічого путнього у голову не приходить. У якусь мить я навіть розізлився на себе. Чого це власне я так сприймаю все це? За кілька хвилин осідлаю віслючка і гуд бай.

Не припинило шкребти і в дорозі. Згадував знову і знову загадковий погляд її карих чаклунських очей коли подала на прощання руку. Хотів по дружньому поцілувати у щоку — відсторонилася, а коли сів на сидіння, несподівано міцно-міцно притислася, а потім враз, немов обпеклася, відскочила і швидко попрямувала до під’їзду. Ото морока з цими дівча­тьми. Ні! Треба взяти себе в руки. Якщо так далі піде, я не зможу дотриматися плана поїздки, а значить не приведу до порядку своє холостяцьке життя. Що ж тоді буде?




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4

Схожі:

Подорож ловеласа iconПодорож моєї мрії
Кожен із нас має найзаповітнішу мрію – відвідати якісь країни, побачити цікаві місця. Сьогодні, ми всі разом здійснимо подорож І...
Подорож ловеласа icon«Моя країна Україна»
Ми відправляємось у подорож Україною, щоб дізнатися, якими ж скарбами володіє наш народ. А здійснимо ми цю подорож у вигляді гри
Подорож ловеласа iconЯпонська класична поезія Роботу підготувала
В. Висоцький, відповідаючи на запитання, що таке щастя, сказав: "Щастя це подорож. Не обов'язково з переміною місця. Подорож може...
Подорож ловеласа iconУрок подорож у захоплюючий світ письменника. Роман "П’ятнадцятирічний капітан" Підготував вчитель
Тема: Жюль Верн. Урок – подорож у захоплюючий світ письменника. Роман “П’ятнадцятирічний
Подорож ловеласа iconУрок конференція, урок подорож, урок турнір знавців, інтегрований урок, урок концерт
Матеріали посібника містять розробки уроків з музичного мистецтва. Серед них – урок – конференція, урок – подорож, урок – турнір...
Подорож ловеласа icon«Яку казку Ганса Крістіана Андерсена я взяв(-ла) би з собою в навколосвітню подорож»
Тема модуля. Яку казку Ганса Крістіана Андерсена я взяв(-ла) би з собою в навколосвітню подорож
Подорож ловеласа iconПодорож ученого доктора Леонардо І його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію

Подорож ловеласа iconТема. Подорож у чарівний світ природи за поезією П. Тичини «Гаї шумлять» Творча майстерня поета

Подорож ловеласа iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління
Віктор янукович про ситуацію в країні, або подорож в адміністрацію президента 12


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка