Подорож ловеласа



Сторінка3/4
Дата конвертації02.10.2017
Розмір1,7 Mb.
1   2   3   4

РОЗДІЛ 9

Нарешті я виїхав на фінішну пряму. Шлях від Даугавпілсу до Риги проходив уздовж річки Даугави. Нічого такого, щоб западало в око, я не побачив. Звичайна низина. Зліва виблис­кують під сонцем хвильки на воді. З правого боку пробігають хуторці в одну — дві хати та господарчими будівлями навко­ло. Навіть порівняння ніякого з нашими селами немає — мілкота.

Рух на трасі невеликий і мої думки завернули до недавніх подій. Немов у прискореному кіно пробігали кадри з київсь­кими дівчатьми, потім з’явився Едуард (якого біса)? І взагалі, що йому від мене треба? Може точно він гомик і я йому спо­добався. Таке собі кохання з першого погляду. Відсіля й рев­нощі до Юлі. Тепер, ще додалася злість і може навіть помста за бика— Василя — краще йому на очі не потрапляти.

За кілька хвилин я повірив у те, що думки мають власти­вість материлізовуватися. Спочатку помітив у дзеркалі зад­нього виду, а потім і почув знайоме ревище. За мить, мене вже притискають до узбіччя. Зупиняюся. Навкруги все ті ж поста­ті. Про всяк випадок залишаю моторолера. Мало, що у них на думці. Може хоч віслючка не зачеплять, а зі мною — вже як буде. В очах Едуарда лиховісні бісики.

— Що ж це ти Вітьок виробляєш? Тебе культурно попро­сили, а ти... Мало що не послухав, ще й дозволив тій лярві-каратистці калічити Васю.

Я відчув, що зараз мені без сумніву перепаде. Василь вже височів переді мною, та я все ще розраховував на мирне заве­ршення зустрічі.

— По-перше, ніяка вона не каратистка. По-друге, я не зміг вас розшукати у Орші.

— А я впевнений у протилежному. Та це тепер не важли­во. Жаль лише, що тієї стерви немає бо у Васька велике ба­жання побавитися з нею. — Едуард скосив очі на бика. — Що ж Васю, кажуть: на безриб’ї і рак риба. Відведи на ньому душу. Тільки не каліч, він ще де-кому може бути потрібен. Хоча, як на мене, то у ньому окрім фейсу нічого цікавого...

Проте Васько вже не дослухався до розпатякування Еду­арда. Команда: фас — надійшла і він попер вперед, як танк. Взагалі то, я був верткіший за цю гору м’язів і сала. Перші кілька ударів, я послабив або відбив. Навіть вдалося дістати супротивнику по щелепі. Хоча результату — ніякого. Або щелепа у нього була надто міцна, або мій удар виявився за­слабким. Та один з його могутніх хуків, я таки пропустив і згорнувшись від болю в бублик звалився на грішну землю, посипану щебенем. Бик вже добряче розійшовся. Може таки удар у щелепу досяг мети бо надто він озлобився. «От і все. Приїхали. Он, як, завів ногу! Один удар такої колоди і мені гаплик». — миттєво промайнуло у моїй ще цілій голові, яку я старанно намагався захистити ліктями. Проте...

— Стоп! Досить! Зупинись! — владно прозвучав голос Едуарда.

— Не тримай! Відпусти! Я його, падлу, порву! — ревів Васько.

Але авторитет Едуарда у цьому гурті, очевидно був на ви­соті, бо до них підскочили ще двоє і схопили бицюру за руки.

— Вистачить з нього. Ти його добряче дістав. У тебе ще буде нагода відвести душу. Особливо після того, як я побала­каю з однією людиною, — остання фраза Валерія прозвучала багатообіцяюче. Я вловив це краєм вуха, будучи задоволеним, що на цю мить все скінчилося і в мене є шанс продовжити подорож.

Диркотіння двигунів затихло в далині, а я все лежав нама­гаючись привести до ладу дихання, що збилося після могутнь­ого удару. Мимо промчало кілька авто. Що вони подумали дивлячись на скручене тіло біля моторолера —  не відомо, проте не зупинилися. Якщо бути відвертим — не дуже й хотілося. Я змалку звик розраховувати сам на себе. Добре, що залишився живий, а рани заживуть. За мої недовгі роки всього бувало... Але ж цікаво? Чого це Едика так турбує мій не­ушкоджений фейс ? Дивно! Проте не час аналізувати.

Досить вилежуватися. Підводився, щоправда, важкувато. До всього, ще й розболілося коліно. (Може під час бійки Ва­силь додав йому). Однак, вкотре доводячи собі, що я мужчина в повному обсязі цього слова, щоправда зі стогоном крізь зуби, втиснувся на сидіння, й рушив. Хотілось надіятися, що ця пригода, хоча б на певний час, (поки загояться рани) закін­чилася, а там життя покаже. Взагалі-то, якщо без бійки ніяк не можна було обійтися — то що ж... Хоча з іншого боку, я вже не хлопчисько — пора дорослішати.

Отак, направляючи себе на «шлях істинний», я проїхав ще кілька десятків кілометрів, аж поки ще одна подія не відволік­ла мене від копирсання у собі. На горизонті з’явилися знайомі обриси — будка поста ДАЇ. При великій інтенсивності руху у Києві доводилося неодноразово порушувати, щоб проїхати куди треба, тому я чітко засікав цих «друзів» водіїв. Навпроти будиночка легковик з відомою емблемою, а поряд двоє у формі.

Під’їхав ближче і насторожився: надто уважно вони при­дивляються до мого віслючка? Начебто й правил не порушу­вав: швидкість у нормі, на голові каска. Що-правда, після чи­малих кілометрів моторолер має не зовсім привабливий вигляд, але ж за це не штрафують. Хіба-що запропонують помити транспорт. Проте, хтозна, що у тих головах під фірмо­вими картузами? А може ті, зірвиголови, що промчали попе­реду, якусь капость на мене наговорили. Таким нічого не вар­тує. Мовляв — мало тобі дісталося, отримай ще. А може, після пригод останніх днів я надто знервований? Що буде, те й буде. Головне виглядати за кермом бадьорим і врівноваженим, бо даїшники це чітко відчувають.

Та як я не заспокоював себе, десь у низу живота тріпотіло — таки не дуже я полюбляю спілкуватися з цим народом. Даїшники уважно провели мене поглядами, а потім, темпера­ментно жестикулюючи, почали розмову між собою (це вже я у дзеркалі побачив). Я все ще чекав: або сюрчка, або вскочать до авто і помчать навздогін. Але навкруг був спокій і тиша, яку порушував лише звук мотору віслючка. Я перевів подих — і чого це я тремтів? Напевне від утоми та нервів. Після прибут­тя до Риги обов’язково треба гарненько відпочити.

За містечком Огре, яке я до речі достоту й не роздивився, заповнений по вінця недавніми подіями, на горизонті з’явилися обриси великого міста. Звірившись з мапою я відчув полегшення —  це була Рига. Дуже хотілося надіятися, що тут на мене чекають лише добрі враження, адже я з такими приго­дами дістався сюди.
* * *

Утома давила все більше й більше. Треба шукати місце відпочинку і чим скоріше, тим краще. Зосереджений на цьому я повільно курсував вулицями передмістя зупиняючись, коли бачив когось біля будинку. Проте мені не щастило. Одні влас­ники, варто було зупинитися біля них, хутенько зникали немов від зачумленого, інші заперечливо хитали головою. От, зараза, хоч бери та надувай матраца на якомусь пустирі, щоб хоч годинку перепочити! Я вже почав сумніватися в добро­зичливості рижан і тут за однією огорожею помітив жінку, що поралася у квітнику. Одягнена по робочому, але охайно. Років на вигляд під сорок, проте статура хоч куди. Про таких кажуть — все при ній: і ноги, і стегна, і груди. До того ж не потвора, а досить таки симпатична. Ну, докажи Вікторе, що навіть втом­лений і брудний, ти ще здатен чарувати!

— Доброго дня. Мила жіночко, а чи не можна у вас кия­нину перепочити з дороги ?

— Доброго, доброго, — відповіла та спроквола і зали­шивши сапку зробила кілька кроків у мій бік, у погляді її висвічувала зацікавленість і ще щось...

Проте я не став аналізувати той погляд головне, що люди­на йде на контакт, а значить треба кувати залізо, поки розпе­чене.

— Як тільки вас побачив, відразу ж зрозумів, що це саме та жіночка, яка не відмовить мені.

Жінка, тим часом підійшла до огорожі і продовжувала придивлятися.

Нарешті промовила:

— А ви не можете залишити моторолера... І зняти шолом.

Я зробив, як веліли.

— Симпатичний, — охарактеризувала вона побачене і додала сама до себе, не зводячи уважного погляду: — Помити, нагодувати і згодиться.

Мене останні її слова дещо насторожили. Очевидно жінка відчула це, бо щиро усміхнувшись, пішла до воріт.

— Заводьте свій транспорт. Та не лякайтесь, я таких сим­патичних на вечерю не їм, просто мій благовірний ось вже майже місяць у командировці. Зрозуміло?

О, я зрозумів! І зрозумів, що про відпочинок, принаймі на кілька годин доведеться забути.

Потім була ванна, у викладеному сліпучо-білим кахелем чималому приміщенні.

— Боже ж мій! Який ти весь зранений! Треба ж, з самісінького Києва доїхати сюди на отій табуретці. Я б у жизні на таке не рішилася. Відчайдух, та й годі. Ще й гарненький відчайдух. Прямо таки солоденький, — муркотіла Ілга, нати­раючи усі частини мого тіла густо намиленою мочалкою. Вона одразу взяла цю роботу у свої руки. Розімлілий, я стояв на весь зріст і з задоволенням віддавався її лагідним торканням. — Отак, отак. Тепер змиємо бруд, заповнимо ванну. Сідай. Ні, ні, і не мрій заснути... Ой! Я не втримаюся!

Я не помітив коли Ілга встигла роздягтися, бо шубовснула у ванну вже оголеною. Який тут сон!? Я сповна відчув на що здатна позбавлена чоловічої ласки темпераментна, сорокаріч­на жінка. Проте намагався героїчно витримати її наступ, тим паче, що це було приємно.

Після ванни, сама обтерла рушником, зодягла на мене ха­лата, що-правда заширокого і дещо короткуватого.

— Нічого, тобі у ньому по вулиці не ходити, а за столом буде як раз, — мило усміхнулася і для чогось пояснила: — чоловік мій невисокий, та міцний — був навіть якимось чемпіоном з боротьби. — Очі її іскрилися сміхом. Чекала ре­акції на останні слова. Та мені вже було все одно, бо займала лише одна думка — спати, спати! Не дочекавшись ніякої реак­ції, Ілга прихилилася до моїх грудей. — Що правда, проти тебе він слабак, давай вечеряти, а потім у ліжечко!

За вікном починало сіріти. Нарешті ненаситна відкинула­ся на спину і солодко потяглася...

— А тепер, спати!

Ці слова дістали мене навздогінці. Висмоктаний у щент я поринув у сон.

Розбудило мене відчайдушне термосіння. Очі ніяк не хотіли розплющуватися.

— Підіймайся! Та підіймайся ж — горе ти моє!

Коли я трохи прочунявся, пояснила:

— Чоловік приїхав! Зателефонував, що сидить на вокзалі. Добре, що пожлобився на таксі. Просить забрати. Доведеться їхати на машині. — Притислася і жадібно заходилася обціло­вувати. — Не пощастило нам — котику. Ну хоча б ще кілька днів...

Еге, за кілька днів поряд з такою пекельною жінкою капут би мені наступив, — майнуло у ще затуманеній голові. Я по­чав швидко одягатися. От і ще тобі одна причина, не мати справ із замужніми жінками. Але ж мені будь-що треба було відпочити, намагався я угамувати докори сумління, а внутрішній голос на те єхидно — ну і як, відпочив?..

Вже на вулиці Ілга простягла мені чималий целофановий кульок.

— Тут їжа, на перший випадок, і кілька пляшок коньяку, адже мій ревізує коньячні заводи. Піднесеш чарку до рота, і згадаєш Ілгу. Мені ж ця ніч і без чарки, ще довго пригадува­тиметься. Прощай — котику.

Її легковик зник за поворотом, а я завів віслючка і ру­шив продовжувати учорашні пошуки «де б зупинитися».



РОЗДІЛ 10

Третій день мною володіє мрія: відпочити — відіспатися. Я не балуваний. На роботі всяк бувало, адже режим доба — троє привчає іноді й недосипати, але потім, я зачиняюся, вимикаю дзвінок і телефон, і віддаю себе повністю відновлю­ючому, освіжаючому здоровому сну. Нині ж, із незалежних від мене обставин, хоча й приємних для спогадів напотім, я сиджу за кермом в’ялий і сонний. Десь всередині вже починає нурту­вати думка — може покотити до моря. Відшукати затишне місце, розстелити свого великого целофанового мішка, надути матраца і на кільканадцять годин відключитися. З іншого боку, чужа сторона, народ усякий навколо швендяє. Жаль доїхати до мети і залишитися ні з чим, або, без нічого. Ото ж, крути Вікторе головою на всі боки, готуй переконливі слова, але відпочинок відшукай!

В цю мить, перервавши мої невеселі думи, неподалік май­нула постать чоловіка, який завертав до двору. Я додав газу і посигналив. Чоловік зупинився. На вигляд йому було за шіст­десят. Середньої статури, приємне відкрите обличчя. Мій шанс!

— Доброго ранку, — почав я у найщирішому тоні. Потім коротко, але яскраво розпровів про себе і причину прибуття до Риги. Потім про нагальну потребу десь зупинитися. Потім ще хотів додати щось таке, що не дозволило б відмовити мені, але чоловік вже відчиняв ворота.

— Заїзджай!

І я заїхав до довгожданного місця відпочинку. У дворі, посеред невеликого саду стояла дерев’на бесідка, обвита диким виноградом. Біля неї ми й зупинилися.

— Знать так. Я Петро Степанович, а це мій ресторанчик-Валдайчик. Це того що я сам з Валдаю, а в Ризі зачепився за спідницю, так і залишився, — пояснив чоловік. —  Будеш тут ночувати, а транспорт постав під навіс. Я зараз жінці скажу про тебе — щоб не шуміла, бо вона у мене така, ще й зопалу прогнати може — сурйозна мадама. А ти заходь, обживайся.

У бесідці було цілком комфортно. Світло, що проникало крізь два віконечка освітлювало досить просторе приміщення з столом, кількома табуретками і ліжком. Ліжко мене заціка­вило у першу чергу. За мить, як порадив Петро Степанович, я вже обживав його. Не знаю, чи заходив хтось до мене — не чув. О другій годині по-полудні чоловік затермосив мене за плече.

— Підіймайся боєць, обід проспиш.

Ці кілька годин мене освіжили, хоча я із задоволенням проспав би до вечора, та каже ж народна мудрість: у чужe обійстя зі своїми правилами не лізуть. Тому я швиденько під­вівся, підставився під холодні струмені, які щедро лив з відра добрий господар. Це мене ще більше освіжило, і я був готовий до нових пригод, а про те, що вони можуть бути — свідчили тарілки з супом, гірка помідорів і огірків. До того ж, в оточен­ні кількох склянок, посеред столу, підносилася літрова пляшка темної рідини.

— Це слив’янка з мого саду. Однополчанин обіцяв завіта­ти, — пояснив Петро Степанович. — Значить, заради такого випадку гріх не випити.

Я дістав пляшку коньяку і поставив на стіл. Степанович взяв пляшку до рук. Відкоркував, понюхав. Потім трохи від­лив до склянки і смакуючи вихилив. Очі його засяяли немов у дитини, що отримала гарну цяцьку. Та враз чоловік насупив­ся.

— Ти що це?!

— Що? — не зрозумів я.

— Ти що це негіднику, таку дорогоцінну рідину виставля­єш у звичайний день?! Цей благородний напій треба пити лише у великі свята і лише малими дозами. Коротше! Я його реквізую!

Нарешті я дотумкав, що Степанович жартує, хоча зі стро­гим виглядом на обличчі і дістав ще пляшку. Я робив це з легкістю бо до алкоголю не фанатів, до того ж, хотілося зроби­ти добрій людині приємно.

— Люди! Ви тільки погляньте на цього Рокфеллера! — загорлав Петро Степанович, побачивши мої дії. — Та після цього можеш перебувати у мене, скільки твоїй широкі душі забажається! За останні десять років ти мій найбажаніший гість! Але! Сьогодні все одно будемо пити слив’янку!

Незабаром підійшов однополчанин. Він якось навіть наз­вався, та я не запам’ятав, бо ми з Степановичем вже відкорку­вали пляшку. Як годиться випили, додали ще, й ще і, пішли розмови — в основному розмовляли ветерани. Я спочатку намагався слухати уважно, а потім, зрозумівши, що це надов­го, влігся у ліжко надолужувати недоспане.

Пробудився я знову від термосіння. Навіть не від термо­сіння, а від, такого собі, лагідного погладжування по тілу. По­змінна робота привчила мене просинатися від найменшого дотику, щоправда нині трохи пригальмувало випите, скажу відверто, досить міцне, сливове вино. Розплющив я очі , і, диво: поряд сидить особа жіночої статі. За вікнами досить стемніло, тому риси обличчя не можна було чітко розрізнити, але по чималим цицям, що тулилися до мого правого плеча, зрозумів — жінка.

— Світла вмикати не будемо, — приємним дівочим голо­сом промовила особа.

Якщо її врода відповідає голосу, то вона повинна бути миленькою — автоматом майнуло у моїй, ще трохи затумане­ній голові. Цікаво, що ж буде далі?

— Розумієш, я виходжу заміж, — не зовсім тверезим голо­сом сказала дівчина. — Тому, по усім законам, я повинна вла­штувати дівичник. Ти ж мене розумієш?

Я її зрозумів. І тіло моє її зрозуміло. Проте несподівано перед очима з’явилася Юля, і, що цікаво, з’явилася такою, яку я побачив у селі — у легенькому платтячку, що чітко окреслю­вало іі худорляву, проте звабливу статуру. Я різкувато, що вона аж відсахнулася від несподіванки, підвівся і всівся на ліжку.

— Ти чого..? Злякався? Я онука діда Петра. Він сказав що ти симпатичний, і холостий, — вона знову притислася продо­вжуючи ковзати по мені рукою. — Може я ще передумаю за Юрка виходити...

Юля ніяк не бажала мене облишити. Нічого ж між нами тоді не сталося. Коротка зустріч. Таких у мене було скільки завгодно. Ніхто нікому нічого не обіцяв... Треба ж, залізла у душу, та ще й осудливо поглядає своїми чаклунськими очима. І тіло моє дало задній хід. Дівчина одразу ж це відчула.

— Ой, ти весь обм’як!..

— Ти давно з Юрком?

— Та вже років зо два бігає за мною.

— Він тобі, що, не дуже?..

— Та так, собі. Хоча при грошах. І на вигляд начебто нічого.

Я вже повністю охолов. До того ж, не хотілося втрачати відносини зі Степановичем. Хтозна, як господар поставиться до такого «спілкування» з онукою. Я завжди намагаюся відповідати добром на добро.

— Ти миленька, але я надто втомився. Далека дорога, і все таке...

— Ну й дурний же ти! — виходячи вигукнула дівчина. — Таких телепнів я ще не зустрічала!

Я не образився. З усмішкою відповів:

— Життя довге, ще всього надивишся.
РОЗДІЛ 11

Ранкове сонце пробилося крізь яблуневе густовіття. Воно зазирнуло у віконце ресторанчика-валдайчика і вліпило мені у праве око. Я дещо важкувато розплющив повіки (давався взнаки учорашній день), проте підвівся досить бадьоро. Адже сьогодні здійсниться мета моєї подорожі ! Нарешті я побачу, похлюпаюся і відчую Балтійське море! На мене чекає знамени­та Юрмала!!

Я набрав повні пригорщі води з рукомийника і притулив до обличчя. Прохолодна рідина освіжила мене повністю. Їсти не хотілося, лише похрумкотів огірком, швидко одягнувся і тихенько, щоб не почула активна онука господаря, викотив моторолера аж на вулицю. Вже там завів двигуна і рушив.

Між Ригою та Юрмалою пролягла шикарна, як на наші дороги, траса. Двосторонній рух, розділений навпіл квітами та іншою невисокою рослинністю, визвав у пам’яті бачене у фільмах про дійсно європейські автобани. У мене навіть ви­никло бажання залишити на мить кермо — настільки доброт­но було постелене асфальтове покриття. Проте я подумки покартав себе за такі дитячі витівки і з приємністю покотив далі.

Я знав, що Юрмала курортне місто міжнародного значення, до того ж, населена різними знаменитостями та крутеликами. Переїхавши мостом через річку, опинився у сосновому лісі, щоправда заповненому крім дерев, один одного кращими будівлями, що визирали з гущавини вражаючи різними ар­хітектурними цікавинками. Напевне, саме тут, у тиші й спо­кою, віддалік від пожвавлених районів, проживають тузи від культури та капіталу.

Нарешті, наситившись спогляданням на мільйонні влас­ності, я завернув у бік моря. За кілька кварталів переді мною відкрився досить симпатичний краєвид. Це був парк, окрім сосен, звичних для цієї місцевості, заповнений деревами ін­ших порід. Вабили око затишні доріжки та оформлена з фан­тазією чимала клумба з квітами, а посеред усього цього, виси­лася будівля з велетенськими афішами на стінах. Я придивився до таблички, обабіч дороги. Он воно що! Неждано не гадано, я опинився біля знаменитого концертного залу Дзінтарі — місця проведення відомих фестивалів та кон­цертів.

Припнувши віслючка на майданчику, я десяток хвилин не пожалкував для пішохідної прогулянки круг будівлі — цікаво ж, побачити відкриті від здивування роти та завидющі очі знайомих, коли розповідатиму про ці відвідини.

Розім’явши ноги і набравшись вражень, я покотив далі, адже за мапою, Юрмала простяглася добрих кілька десятків кілометрів уздовж моря, точніше Ризької затоки. Може, ще чогось цікавого побачу.

Недовго я просувався уперед по проспекту, коли замітив показник, що пропонував завернути у бічну. Завертати мені не захотілося, а переді мною бовванів знак — пішохідна вулиця. Вона була така ж широка, як проспект, але пішохідна. Щоб розібратися у чому тут хитрість, я заїхав на платну стоянку (щоб не напружуватися) і почимчикував за враженнями.

Що сказати? Вулиця була заповнена магазинами, кафеш­ками, столики яких виповзали іноді майже до середини, неве­личкими затишними сквериками та ресторанами — саме тим, що потрібно для відпочиваючого і бажаючого потратити гроші люду. Навкруги, того люду було немов мурашні, що зібралася на солодке. Незабаром, я зрозумів, що вулиці кінця й краю немає, а ноги вже притомилися.

Пофотографувавши, що припало до смаку, та увічнивши себе на фоні найбільшого у країні, а може і в Європі глобуса — так мені пояснили, я повернувся до моторолера. О! Мало не забув! Як мені здалося, біля одного з бутиків, у жінці з поче­том, я упізнав Лайму Вайкуле. Проте стверджувати не буду, але коли б дуже закортіло автографа, можна б спробувати проштовхатися до неї.

Все це було цікаво, та час відведений на відвідини Юрма­ли, спливав. Ще залишалися невідвіданими знамениті місцеві пляжі що простяглася вздовж усього узбережжя — з чистим біленьким піском і чистою водою.

За кілька хвилин, я хвацько заїхав до одного з них. Добре, що засмагаючих було небагато і вільного місця вдосталь. За­глушивши двигуна, не втримався від спокуси — не роздягаю­чись помчав до води. З розгону встромивши руки у набігаючі під відчутним вітерцем хвильки зрозумів, чому було так мало пляжуючих — вода холоднюча, аж пальці зводить. Колись таке сталося на Чорному морі: сонце пече, а вода холодна. Місцеві розповідали, що то піднялися на поверхню нижні — завжди холодні глибинні води, але ж тут, скільки міг доки­нути оком — було по коліна. Та я не став заморочуватися причинами такого природного явища. Я приїхав скупатися у Балтійському морі! І я скупаюся, що б там не сталося. Чи да­ремно подолав я майже півтори тисячі кілометрів? Я поляпав у долоні, щоб зігріти закляклі руки і повернув до моторолера щоб роздягтися.

Проте мій віслючок був уже не самотній. Біля нього, тру­чись пальчиком об, м’яко кажучи, не зовсім чистого бока, стояло маленьке симпатичне створіння жіночої статі.

— А цого він замулзаний? — підвело запитальний погляд на мене.

Замість відповіді, я огледівся навкруги, намагаючись зро­зуміти, звідкіля ця дитина могла причибиряти. Неподалік начебто нікого не видно. Хіба що ота молода жінка. Але вона не проявляє до нас ніякої цікавості — лежить собі на прости­радлі, вилискуючи досить звабливими формами.

— Цого він замулзаний? — настирливо повторила дівчин­ка. — Цого?

Взагалі-то, я дітей люблю. Особливо добрих і веселих, а ще — не надокучливих. Тому, щоб відкараскатися від малої причепи, та нарешті дістатися до води, відповів:

— Ну-у розумієш.., він довго, довго їхав. А на дорозі пи­люга...

— А цого на долозі пилюга?

Цікаве запитання. Я почав роздягатися в той же час ду­маючи: як доступно пояснити малому створінню таке при­родне явище, та так щоб дитина після цього відчепилася від мене.

— Альона, нову жертву для своїх запитань відшукала, — почувся позаду милозвучний голос.

Я оглянувся. Це була та сама жінка зі звабливими форма­ми. Що вона мама, я зрозумів за схожостю між ними. А мама була клас! Років приблизно двадцяти п’яти, з викоханим тілом — хоч зараз на картину Рембранда (згадалася вмить виставка на яку колись затягла лікарша-Ніна).

— Ви напевне здалеку? — жінка з цікавістю зазирнула на номера, потім потаємним, але добре відомим мені зблиском в очах, на мене.

Я одразу зрозумів — вона без чоловіка і знудьгована... Одне з моїх залізних правил: із заміжніми, навіть гарненькими жінками справи не мати, почало поволі, проте невпинно да­вати тріщину — надто смачна мама у цієї допитливої дитини. Проте сумління, ще намагалося відшукати аргументи проти продовження спілкування: «Для чого негіднику ти так довго їхав сюди? Помислити над своїм нікчемним життям та по­хлюпатися у Балтійському морі. Треба ж, нарешті визначити приорітети, чи в першу чергу — мета подорожі, чи оці зваб­ливі, але небезпечні для духовного відродження створіння. Та я лише поспілкуюся і все — намагався заспокоїти я сумління. — Невже не можна й порозмовляти з людиною?»

Я вже встиг роздягтися і складав одіж на моторолера.

— Я Маша... А вам не казали, що ви статурою схожий на Аполлона. Напевне ви спортсмен? — вона провела пальчиком по плечу, далі по передпліччю. — У вас гарної форми м’язи. Повірте, я знаю, що кажу.

— Зі спортом товаришую, — скромно ствердив її слова. — Але більше матінка природа постаралася. Ви, до речі, — я, уважно оглядаючи жінку, зробив потрібну паузу, — немов з картини Рембрандта. Красуня, та й годі! Дозвольте, я вас з донею сфотографую? Не заперечуєте?

— А чого ж. Альоно, адже ми не заперечуємо? Ось, лише наші замурзані рученята приведемо до порядку.

Жінка майже силою відтягла дочку від моторолера, на боці якого та вже встигла пальцем щось намалювати і заходи­лася паперовою салфеткою витирати дитину.

— Це тобі на згадку, — дівчинка випручалася з маминих рук і тицьнула рукою у бік намальованого. — Оце я, а оце мама. А тебе я сце не намалювала.

— От і добре. Пізніше намалюєш. А ви надовго до Юрма­ли? Може втомились. У нас неподалік дачний будиночок. Пропоную помитися з дороги... і, відпочити.

Я фотографував маму з дочкою, потім кожну окремо. Під час фотографування Маша встигла повідомити, що чоловік вже півмісяця ніяк не може вирватися на дачу — не відпускає відповідальна робота. Жінка раз-по-раз немовби ненароком, намагалася торкнутися або притиснутися до мене своїм зваб­ливим тілом. Промовистий погляд її без слів говорив про бажання. Я ще раз пересвідчився — зголодніла жінка, то страшна сила. Що за робота у її чоловіка, я достоту не зро­зумів та й не намагався. Я був задоволений з того, що навколо мене увивається така видна жінка.

До речі, мені таки вдалося забрести у воду, щоправда від­разу ж вискочив на берег. Тут хоч вітрець прохолодний про­дував, та все ж було комфортніше. Подальші події розгортали­ся, за вже відомим сценарієм. Я допоміг Маші перенести килимок ближче до моторолера. Ми вляглися, заховавшись за віслючком від вітру і підставили боки лагідному сонцю. Я прогнав сумління подалі й був готовий до будь якого розвитку подій. Проте розумниця Альона не гаючись всілася між нами.

— Лоскажи, де ти зивес? — і не чекаючи відповіді з дитя­чою безпосередністю заходилася розповідати: ми зивемо дале­ко, аз на Улалі. Тато казав — плиїде завтра. А ти знаєш де Улал?

— Дядя знає де Урал з нетерпінням відповіла за мене ма­ма — Маша. Ти не хочеш позбирати черепашок, он там я за­примітила дуже гарні, таких у тебе ще не має?

— Не хоцу. Хоцу малювати.

— Добре. Іди, доню, малюй. Краще з того боку. Ти ще там не малювала, а коли намалюєш, покличеш і ми прийдемо ди­витися. Так дядю?

Я ствердно хитнув головою, погоджуючись на все, аби спровадити малу з очей. «Слухняна» ж дитина діяла від про­тивного. Вона розляглася поміж нами поклавши по рученяті на кожного. А ще кажуть, малі діти нічого не розуміють. Може й не розуміють, але напевне щось відчувають.

— Я тлоски полезу і буду малювати, — промовила, дивля­чись на матір невинними оченятами.

Ледь загоріле обличчя Маші порожевіло, у очах висвіти­лося все що було на серці і на думці. Вона кидала промовисті погляди то на мене, то на дочку... А мене враз осінило — це доля! Взагалі-то, я реаліст і не вірю у різні прикмети, але у думці вкотре, несподівано з’явився образ Юлі. Невже, якимось чином, доля діями маленької непосиди навертає мене на шлях істинний? І до чого тут Юля? Он лікарша-Ніна, чекає наймен­шого поруху з мого боку щоб стати моєю законною дружи­ною. Та й Горошина не проти киянина захомутати. Я торк­нувся до Машиної сідниці.

— Напевне сьогодні не наш день?

А вона палала...

— Пішли до дачі. Там, там, я від неї відкараскаюся!

— Якось іншим разом. Та й, пора вже мені.

Ми похапцем, не дивлячись одне на одного, почали зби­рати речі. Потім Маша схопила за руку Альону і не прощаю­чись рушила геть.

— Мама, я хоцу помалювати, — спробувала загальмувати дочка, але та її так смиконула за собою, що мала ледве встояла на ногах.

Ще якийсь час до мене долинав плачучий голос дитини. Та, що я міг зробити: Маша мати, а ще — не вдоволена жінка.

Я подивився на годинника —  може сьогодні ще встигну по Ризі проїхатися? Відверто кажучи, я не дуже сумував, що у нас із Машею нічого не вийшло — подорож ще не завершила­ся. Проте, якщо по-чесному, мені вже починали докучати оці містичні появи Юлії у найцікавіші моменти.
РОЗДІЛ 12
«Ресторанчик-Валдайчик» окупували Петро Степанович зі своїм товаришем-ветераном.

— Вітьок — дружище, займай позицію за столом і в атаку. Сьогодні у нас важливий привід, бо, щоб ти знав — ми без приводу тут не збираємося. — Степанович широким жестом вказав мені місце біля столу. Я зрозумів — вони майже дійшли до кондиції. Натякнувши про кермування, відмовився від запрошення і швидко, щоб насильно не затягли, бо вони вже зробили порух щодо того, залишив Валдайчик.

Я котив містом, роздивляючись навсебіч, наскільки це бу­ло можливо при досить інтенсивному русі. Від Риги несло чистотою і, навіть: одразу не підберу визначення — спокоєм чи що, проте, це моє суб’єктивне враження. У мене увійшло в звичку — кожне нове місто, я намагався відчути внутрішнім чуттям. Саме чистота і спокій (достоту не зрозумів чому це спало мені на думку) стали головним враженням від столиці Латвії.

Під’їхавши у район старого міста, я залишив моторолера на зупинці біля височенного мура, що оточував Домський собор та монастир і пішов бродити вузенькими мощеними вуличками. І знову ж таки, скрізь було чисто і акуратно, від квітів у горщечках до виставлених на вулиці рівними рядами столиків кафе. Я полюбляю відвідувати старожитності. У порівнянні з сучасними, схожими одне на одне забудовами, усі ці замки, палаци, башти завжди приваблюють оригінальністю. Дивлячись на них, якийсь-небудь знаючий міг би без кінця розповідати про епоху, коли вони були побудовані, та який склад замісу і яке каміння, чи цегла використовувався. Мене ж старовина притягувала таємничістю та історією, захованою у масивній і потемнілій від часу кладці. Цікаво, як вони жили оті, давні. Адже їхнє існування відбувалося не в такому карко­ломному темпі, як нинішнє.

Виходячи з того, що у кожної людини кілька життів, може я, у тому — першому житті, був веселим і небідним ловела­сом, адже гарні жінки і в ті часи були гарними та бажали ко­хання. Проживав, я собі у одному з таких замків і у вільний від військових походів та виїздів на полювання час, кохався з донею якого небудь барона. Від такої думки на душі стало славно, немов і насправді таке відбувалося. Важлива річ пси­хологія — може добряче підняти настрій.

— Молодий чоловіче! Мої карти таро завжди кажуть правду. Не бажаєте дізнатися... — перепинила мене на розі однієї з вуличок жінка схожа і одночасно не схожа на циганку. Вона була темноока, худорлява, але акуратно одягнена у стро­гий, схожий на офісний костюм — стиль міста, майнула думка. Поряд із столиком, за яким сиділа жінка, стояв стілець. Вза­галі-то я не вірю всіляким ворожкам, та, сам не знаю чого, але усівся на запропоноване місце.

І почалося... Напевне ворожки гарні психологи, дивиться отак на тебе і каже саме те, що тобі до вподоби. Щоправда, іноді докидає трохи солі та дьогтю, але врешті-решт усе закін­чується хеппі енд. Наговорила вона мені усякого, та більш за все добила повідомленням про карооку дівчину, що заполони­ла моє серце й душу, і про те, що я їй теж далеко не байдужий, і нарешті тим, що ми обов’язково зустрінемося бо створені одне для одного. Це вже було занадто! Певно, що я відразу здогадався про кого йде мова і настрій, чомусь, пішов у міну­совий бік. Не люблю, коли мене надто довго тримають у по­лоні загадки-заморочки, хоч би й такі, як відносини з тією кароокою розбишакою. Я подякував, заплатив офісній ци­ганці, але бажання гуляти містом пропало — голову заполо­нили всілякі думки. Напевне треба повернутися до Петра Сте­пановича. Може після чарки-другої, все розставиться на свої місця.

На зворотньому шляху проїхався по набережній Даугави, що перетинала місто навпіл, полюбувався старовинним мо­стом і завернув у бік свого тимчасового пристанища.

Бойового товариша Степановича вже не було, а старий хропів на ліжку. Навіть садові запахи не могли перебити дух перегару у альтанці. Я залишив двері відчиненими і сів на стільця. На столі стояла напівпорожня пляшка коньяку, пля­шка домашнього вина і залишки їжі. Напевне привід до сьогоднішніх гостин був дійсно важливим, якщо пенсіонери відкоркували коньяк.

Я налив собі півсклянки і вихилив. Алкоголь трохи зату­пив турботливе відчуття, проте не зовсім. Довелося налити ще. Вино також згодилося. Кинув до рота холодну картоплину і захрумкотів огірком. Тепер моє життя вже не уявлялося таки­ми складним і заплутаним. Ну грішний, люблю протилежну стать і, що з того, може це й не гріх. Вони мене теж, до речі, люблять. А сімей чужих я не розбивав — це ще один мій принцип. Живу собі звичайним життям, як тисячі інших. Досягнення? Які там досягнення, і для чого! Жити маю де. Робота — є. Грошей вистачає, а не вистачить — руки і голова на місці, зароблю. У чому ж тоді щастя? Може у виконанні призначення чоловіка-мужчини — збудувати дім, посадити дерево та виростити сина... То це у мене по-переду, адже я ще молодий. Що таке тридцять років?

— Степанович! Що таке тридцять років? — зажадав я думки старого.

Петро Степанович закліпав, із просоння очима, дивля­чись на мене нерозуміючим поглядом.

— Тридцять років? Не пам’ятаю, давно це було.

— Тоді давайте освіжимо пам’ять чаркою коньяку.

— А чого ж — можна.

Проте до столу він не дійшов — закляк на півдороги. Ро­зріз дверей майже затулила своїм могутнім тілом дружина. Погляд її виразив усе, що вона подумала про нас, але цього виявилося замало.

—  Ох, ти, старий п’янице, а ну додому! Коли ти її тільки наж­луктишся! —  вигукнула жінка і додала ще кілька фраз латвійською. Напевне вони були дошкульні, бо Петро Степанович змінив напрям руху і в’юном прослизнув у двері. — А тебе до телефону — дзвонять! — це вже до мене. — Думала порядний, молодий чоловік, а воно таке ж, як і той п’яниця, — буркотіла залиша­ючи «ресторанчик— Валдайчик».

«Цікаво, хто ж це до мене добивається?» — Я плентався слідом за дружиною Степановича і намагався у тумані, що оповив мою голову, відшукати відповідь. Та, марно.

— Вітя, привіт!

— Оп-па! Привіт Юля. А я-як... ти мене вирахувала? — не міг я одразу дотумкати.

— Ти що, хильнув? Ти учора ввечері продиктував номер, коли дзвонив до мене.

Нічого собі. Виявляється, я учора телефонував Юлі. Убий не пам’ятаю. Таки алкоголь це паскудство. Треба зав’язувати.

— Ти вже скучила за мною, що дзвониш?

— А, що, не можна подзвонити?

— Та чого ж, мені приємно, — мені таки було приємно чути її голос. — Як ти там? Бо я тут насолоджуюся по повній програмі.

— Відчутно по плетеній мові, — видно Юля чомусь образи­лася на мене. Та мені було не до аналізу — нудило від випито­го. Даремне таки, я додав домашнього вина. А вона з притис­ком продовжує: — До речі: до мене приїхав на мотоциклі Сашко, симпатичний онука тітки Олі та Івана Григоровича. Пропонує майнути до Юрмали.

Дівчина напевне думала, що примусить мене ревнувати. Але мене, на цю мить, пройняти чимось було важко.

— Прокатайтеся. Тільки вода у затоці холодна. А я завтра далі відправляюся. Відісплюся і вперед, за орденами — прямісінько до Петербурга.

— Тобі все одно з ким я поїду? — голос її чомусь тремтів.

— Може й не все одно, та що я можу вдіяти. Ти доросла дівчинка, тобі вирішувати. І взагалі, — у мене болить голова. Бувай!

Я поклав слухавку на важелі. Стояв якийсь час намагаючись переварити почуте, що було досить важко в моєму стані. Очевидно все так і повинно бути. Моло­дий хлопець, молода дівчина — прапор їм в руки. Нехай любляться. У мене ж, є Ніна, Таміла і ще з півдесятка, які чекають, лише пальцем помани. Для чого дитині морочити голову? Може це її щастя?

Щастя, щастя... Треба таки йти спати, а завтра, на тве­резу голову, буду розставляти все на свої місця.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4

Схожі:

Подорож ловеласа iconПодорож моєї мрії
Кожен із нас має найзаповітнішу мрію – відвідати якісь країни, побачити цікаві місця. Сьогодні, ми всі разом здійснимо подорож І...
Подорож ловеласа icon«Моя країна Україна»
Ми відправляємось у подорож Україною, щоб дізнатися, якими ж скарбами володіє наш народ. А здійснимо ми цю подорож у вигляді гри
Подорож ловеласа iconЯпонська класична поезія Роботу підготувала
В. Висоцький, відповідаючи на запитання, що таке щастя, сказав: "Щастя це подорож. Не обов'язково з переміною місця. Подорож може...
Подорож ловеласа iconУрок подорож у захоплюючий світ письменника. Роман "П’ятнадцятирічний капітан" Підготував вчитель
Тема: Жюль Верн. Урок – подорож у захоплюючий світ письменника. Роман “П’ятнадцятирічний
Подорож ловеласа iconУрок конференція, урок подорож, урок турнір знавців, інтегрований урок, урок концерт
Матеріали посібника містять розробки уроків з музичного мистецтва. Серед них – урок – конференція, урок – подорож, урок – турнір...
Подорож ловеласа icon«Яку казку Ганса Крістіана Андерсена я взяв(-ла) би з собою в навколосвітню подорож»
Тема модуля. Яку казку Ганса Крістіана Андерсена я взяв(-ла) би з собою в навколосвітню подорож
Подорож ловеласа iconПодорож ученого доктора Леонардо І його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію

Подорож ловеласа iconТема. Подорож у чарівний світ природи за поезією П. Тичини «Гаї шумлять» Творча майстерня поета

Подорож ловеласа iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління
Віктор янукович про ситуацію в країні, або подорож в адміністрацію президента 12


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка