Подорож ловеласа



Сторінка4/4
Дата конвертації02.10.2017
Розмір1,7 Mb.
1   2   3   4

РОЗДІЛ 13

На ранок погода зовсім спаскудилася. На дворі липень, а складається враження, що я дістався до Риги в осінню днину. По даху моєїї тимчасової оселі раз-по-раз гепали недозрілі яблука. Немовби якесь злісне падло скидає оту зелень прямі­сінько на голову. Скажу я вам — неприємне відчуття. Скоріш за все це мене й розбуркало. Прощання з Петром Степанови­чом дещо загладило оту прикрість. Хоча з іншого боку, додав­ся сум розставання з доброю людиною.

— Ти, того!.. Напиши, як до свого Києва доберешся, або хоча б подзвони, — сором’язливо відводячи зволожілі очі обійняв за воротами. — Старий став, слюні розпустив —  пояснив вологу. — Будь обережний, у дзеркало заднього виду частіше поглядай, бо всяке на дорозі буває. Один об’їде нор­мально, інший в притирку йде. Йому наплювати, що у тебе два колеса а не чотири. Хочу щоб ти живим - здоровим до дому доїхав — полюбився ти мені.

Я планував, якщо все складатиметься добре, за сьогодні дістатися до Петербурга. Перша зупинка у Талліні. Передихну, щось перекушу і далі. Спасибі Петровичу, як я не відмовлявся, доклав чималого кулька з їжею до моїх припасів. Дорога про­лягла вздовж Рижської затоки. З одного боку вода, що прогля­дала крізь рідкий соснячок, з іншого, дачні поселення, одне одного кращі. Коли б не вітрюган з рідким дощем, що намага­вся виштовхнути мене з асфальтівки, мав би більш приємне враження від поїздки. Отак, у боротьбі з вітром і дощем, не­великою швидкістю, долав я кілометри і надіявся на кращу погоду. Води затоки, то підходили майже до дороги, то хова­лися за рослинністю. Коли вони ховалися, наступав передих у боротьбі з вітром, та це тривало недовго.

Події, що сталися незабаром, змусили незаплановано зу­пинитися. Я проминув симпатичне дачнне містечко Айнаджі — може б і не запам’ятав цієї назви, коли б не події, що стали­ся. Від несподівано побаченого довелося зупинитися, та так різко, що мало не беркецьнувся на бока.

З боку моря, метрів півтораста попереду, виринули кілька мотоциклів. На мить зупинилися, потім газонули і почали віддалятися. Я ще достоту не роздивився, але в середині щось нявкнуло і зробилося гаряче, хоча до цього навіть трохи заме­рзав. У голві миттєво закрутилося: знову наші маршрути збіг­лися — навіть у часі? Невже, я від них ніколи не відкараскаю­ся? За ті дні, що був у Ризі, вони вже повинні зникнути з мого життя. Чому доля підносить мені випробування? Начебто, не такий вже я великий грішник. За ці кілька днів, он від скількох спокус відмовився. Хіба-що Ілга.., — але ж то необхідність: треба ж десь заночувати було.

Так розмірковуючи, я трохи заспокоївся і взяв себе в шо­ри. Тривога тривогою, а від своєї цілі, всеодно не відступлюся! Ось заверну лише у вуличку звідкіля ті вискочили. Може там більш комфортно можна перепочити, і вперед. Я не хотів собі зізнаватися, та мандраж від побаченого залишався. Може саме тому й вирішив зробити паузу.

Бічна доріжка вела до моря. Не добігши кільканадцять метрів завернула наліво. І тут, неподалік, на галявині поміж кущів, я побачив легковика та розкидані навколо речі. Поміж речей заклопотано метушилися чоловік і жінка. Невеличкий хлопчик стояв трохи далі — тер кулаками очі.

Помітивши мене, чоловік залишив метушню.

— До-допомога не потрібна? — шокований побаченим, сказав я перше, що спало на думку.

Чоловік схопивши предмет схожий на монтировку, рішу­че направився у мій бік.

— Ще не все забрали?! Повернувся добрати?!

Жінка підбігла до нього і схопила за рукав.

— Сашко! Це не їхній!

Я підвів руки догори.

— Я не їхній. Навпаки: я теж від них постраждав. (Я потім розповів сімейству про зустрічі з тими мотоциклістами).

Чоловік зупинився.

— Тварюки! Бензин злили, гроші вигребли і все інше...

Що інше він не сказав, але я зрозумів — все що мало якусь цінність ті прихопили.

— З бензином виручу, десять літрів у каністрі маю, а от грошей не густо,— я залишив моторолера. — Давайте, хоч навести лад допоможу.

— От спасибі, — зблиснула вдячним поглядом жінка. — Десять літрів нам вистачить, а гроші, то наживне. Добре, що живі залишилися.

— Мама, а в мене гроші є. Дядько мене не обшуковував — тільки ударив, коли я не давав свого рюкзака. Гроші у штанях були. Якщо треба, беріть, — все ще схлипуючи сказав хлопчи­на.

— Синку, мій дорогенький! — жінка підійшла до малого й притисла до себе. — Але ми їх позичаємо. Зрозумів?

Чоловік відкинув монтировку і простягнув мені руку.

— Мене Олександром кличуть. Але ж і розізлили ті бан­дюгани. Та, що може один проти чотирьох. Потопталися по мені відчутно, —  він однією рукою тримався за бока, другою вказав у бік жінки: дружина моя — Настя і син Данько. Ми художники. Крім того, робимо вироби з бурштину. За ним сюди й приїхали. Саме у таку погоду його підносить хвилею до берега. — Олександр нахилився і підняв з піску бурштинового коника. — Це Настусин виріб, ті не помітили бо забрали б, як забрали всі готові вироби і запас бурштину, що ми видобули.

Тим часом Настя простягла йому складеного у кілька ра­зів носовика.

— Приклади до ока. Я намочила в оцті — синяцюра на пів-обличчя.

— Треба в поліцію заявити, — запропонував я.

— На зворотньому шляху звернемося.

Ми зібрали речі, потім взялися до двох пробитих коліс. Дістаючи клей і гумові латки, я, про-себе, дивувався повною відсутністю у них необхідного для ремонту авто, але художни­ки є художники, та й хіба можна передбачити все.

— Напевне таки Бог є, бо з’явилися ви. Рятівник ви наш, — вдячно цокоріла Настя. — Але їхати, з порожніми руками нам ніяк не можна. Ось вам гроші за бензин, а ми ще по­бовтаємося, треба збирати бурштин, бо заради нього їхали... Ти ж не заперечуєш — Сашуню?

Чоловік, продовжуючи триматися за бока, погодився без особливого ентузіазму. Видно йому таки добряче перепало.

Я замахав руками.

— Ніяких грошей, а з бурштином, я вам допоможу — мені поспішати нікуди, відпустки вистачить. Олександр нехай полежить, може хоч трохи відійде від спілкування із тими зайдами.

Мене зодягли в гумовий одяг і я одразу згадав про службу у війську — цей одяг використовувався там для хімзахисту. Потім ми бовталися з Настею у неспокійних водах затоки, тягаючи за держаки невелику сітку. Нарешті завернули до берега.

Якимось чином, вода потрапила під одежу. Я замерз як цуцик і мене починало кидати то в жар, то в холод — напевне далося у знаки купання в Юрмалі. Неподалік від автомобіля ми висипали свої трофеї. Олександр взяв до рук болотистого кольору, незрозумілої форми кусінь.

— Оце з такої каки, ми з Настею робимо художні вироби. Все залежить від величини матеріалу і нашої фантазії. Візьми ось цей і цей. Над ним роботи менше. Вистачить?

Я спробував відмовитися. Пояснював, що мені просто цікаво було побродити, але Олександр відмови не прийняв.

— Бери! На згадку буде. Може ще? Та давайте поїмо. Поки ви бродили, я приготував з продуктів, що залишилися після візиту бандюганів, обід.

Під час їжі Настя раз-по-раз кидала на мене уважні погля­ди. Мене це не дивувало. Знав, що я вартий того. Але я поми­лявся...

— Сашко, як це я відразу не помітила. Віктор же весь го­рить!

Чоловік також придивився.

— Може до нас. Ми не подалік, у Тарту живемо. Відлежи­теся кілька днів, а потім далі.

— Це не зараз почалось, — заспокоїв, я подружжя по­дякувавши за запрошення. —  Я намітив сьогодні, у крайньому разі завтра, дістатися до Петербурга. Нічого, зупинюся десь по дорозі, горілки з перцем смикону на ніч, і все буде окей. У мене простуда швидко проходить.

Тим часом, на моє щастя, дощ припинився. Домовив­шись не губити зв’язку, ми душевно розпрощалися і з теплим почуттям, зігрітим ще й гарячим обідом, я рушив далі.

РОЗДІЛ 14


Колеса дирчика невтомно намотують кілометри. Пориви злісного вітрюгану продовжують зіштовхувати мене з асфаль­тівки. Із набурмосеного неба знову заморосила надокучлива мжичка. Я почуваюся зле. У голові паморочиться, а горло здавлює лещатами так, що слину ковтнути важко. А я вважав себе загартованим. Очевидно, майже щоденного вранішнього обливання холодною водою замало, аби побовтатися у штор­мовому Балтійському морі. Та поїздку треба продовжувати, бо розраховувати можна лише на себе. Нікому співчувати і лікувати мене.

Похникав? Тепер, зуби зціпив і продовжувати рух! Якщо вірити мапі — незабаром на горизонті повинен з’явитися Таллін. І він таки з’явився. Що цікаво не будівлями, а щоглами яхт. Це й не дивно, бо саме тут часто проходять різноманітні змагання з парусного спорту. Можна було б прокотити вздовж моря. Пороздивлятися, пофотографувати, але мені було не до того.

Починало вечоріти. Майнула зрадлива думка — може влаштуватися де небудь на ночівлю —  кепсько мені, та й годі. Поки бажання рухатися далі чи зупинитися боролися між собою, моторолер продовжував котити. Нічого, нарешті за­спокоїв себе; ще не одна відпустка буде, тоді вже цілеспрямо­вано приїду до Талліна, щоб роздивитися на всі його приваби.

Майже на околиці міста, біля довгої одноповерхової буді­влі, я помітив вогнище, а біля нього гурт. Мимо моєї волі, кермо збочило до людей. Дівчата і юнаки з цікавістю взялися роздивлятися целофановий мішок на моторолері, з якого виглядала голова та руки по лікті. Якимось внутрішнім чут­тям, я зрозумів, що це студенти. Над вогнищем стриміли ме­талеві штирі з нанизаними на них куснями м’яса, бо саме за­пах смаженого м’яса відчув навіть мій закладений ніс.

— І звідкіля це гостя до нас занесло? — запитала чималого зросту симпатична блондинка. Вона височіла над сусідами і напевне була тут верховодою.

— Добрий вечір, — намагаючись вичавити зі свого хрип­лого голосу привітний тон, привітався для порядку. — От, подорожую... Побачив багаття... Дай, думаю, заверну, а тут такі симпатичні дівчата...

Дівчат серед гурту було більше ніж хлопців і їм певно спо­добалася моя відповідь.

— То розсупонюйтеся і до вогнища, бо видно, задубли в дорозі, — сказала блондинка.

— Якщо, є в запасі спиртне, то, взагалі ласкаво просимо, бо у нас з цим недокомплект, — приєднався до розмови один з юнаків.

— Щось таке маю, —  в тон йому відказав я і дістав остан­ню пляшку коньяку.

Гурт задоволено загомонів. Дівчата оцінююче оглядали мене — звільненого від целофану і напівголосно радилися. Нарешті, все та ж блондинка сказала:

— Приземляйтеся поміж мною і Майєю — будете кавале­ром на двох.

Один на двох, це добре. Іншим разом я був би безмежно радий такому випадку, але не сьогодні. Я усівся поміж дівча­тьми і нахилившись до блондинки неголосно проказав:

— Мені б оце десь відпочити. Трохи не в формі я...

Дівчина придивилася до мене уважніше. Потім приклала долоню до лоба і скептично сказала.

— Да, Майя, обломився сьогодні для нас мужчина. Цьому потрібна лише постіль.

— А може, щось з нього вижмемо, — сказала Мая, немов­би мене й поряд не було. — От невезуха. Ми ж повинні зустрі­ти вранішню зорю. — І категорично в мій бік: — Не планували ми сьогодні спати — дядьку. Та й немає де, хіба-що он, під стіною цього сараю. З таким же успіхом, ви можете заночува­ти під будь-яким парканом.

Старша, вочевидь, була повністю згодна з Майєю.

Я зрозумів, нині відпочинок мені не світить. Перехилив пластикову карафку дружньо налитого мого коньяку і, щоб не заважати враз звеселівшій компанії, підвівся. Не прощаючись, тихенько відкотив віслючка від гурту. Потім завів двигуна і криючи себе всілякими «лагідними» словами, поїхав. Я не жалкував за коньяком — чесно, але на душі було бридко. Ви­являється, іноді людина буває надто чутливою у ставленні інших до себе.
РОЗДІЛ 15

Жовтава пляма на дорозі, за якийсь десяток метрів, це було все на що здатна фара мого моторолера. І це дале­кобійне освітлення!? Я плюнув з пересердя і їхав намагаю­чись триматися близько краю асфальтівки. Настрій мій не кращав. А чого йому кращати? Я хворий, утомлений, а їхати треба. Хоча б запримітити якийсь схованок від мокви. Пе­редрімати до ранку і у першому ж місті запастися таблетка­ми. Кращий варіанту оздоровлення поки-що не приходив у голову. З останніх сил, вдивляючись замутненим поглядом на дорогу і, зрідка по бокам, я сторожко рухався вперед. Їха­тиму, поки матиму сили тримати кермо, а далі, будь-що-буде.

Проте в мої занепадницькі думки неждано, не гадано увірвалася подія. Я різко загальмував, мало не беркицьнув­шись від заносу на слизькому асфальті,

З темряви, прямісінько перед моторолером, відчайдушно розмахуючи руками виринула людина.

— Вітя! Вітюнчику!! Я знала! Я відчувала!!

Я мало не звалився з сидіння. Юля! Звідкіля? Як таке мог­ло статися? А вона вже біля віслючка. Ледве встиг поставити моторолера на підніжку, як мене мало не повалили вхопивши у темпераментні обійми.

— Я відчувала, я знала, я вірила, що ми зустрінемося! — вигукувала Юля відчайдушно притискаючись до мене. — Це доля!.. Негідник! Чому ти мені не телефонував? Ми б домови­лися про зустріч і не довелося тягти його за собою!

Аж тут, я побачив біля себе ще одну людину.

— Що ж, ви, Вікторе! Примушуєте дівчину мчати за вами у безвість, — відчутно гепнув мене у плече онука тітки Ольги. Він був одного зі мною зросту і досить кремезний, як для своїх сімнадцяти, видно в знаки давався спорт. — Хоча, за такою, я куди завгодно... — він якусь мить дивився на нас, потім по дорослому зітхнув, —  Дивина та й годі!

— Сашко! Припини! Ми про це вже розмовляли, — Юля продовжуючи триматися за мене, немов боячись: варто відсторонитися і я зникну; повернула голову до хлопця. — Я тобі дуже вдячна — Сашо. Тепер можеш їхати. Спасибі тобі, за все!

— Еге ж! Тепер Сашкові дозволено їхати, — хлопець, намагаючись пробити поглядом темряву, якийсь час вдивляв­ся в дівчину. — Везе ж, деяким... — Потім повернув голову до мене: — Дивись, дядя, образиш Зірку, під землею відшукаю! — Різко крутанувся на підборах і зник у темряві.

Ображено, на великих обертах, заревів двигун і за мить, обливши нас яскравим світлом, мотоцикл прогуркотів у бік Талліна.

Гул двигуна затих у далині, а ми продовжували стояти, притиснувшись одне до одного. Мене охоплювали найрізно­манітніші почуття. Відразу важко було розібратися в них. Радість, вдячність, тривога. Що ж це таке? Ось, притиснулася до мене найнесподіваніша і найнепередбачуваніша у світі дівчина, яка не звертаючи уваги на погоду і на темряву, мчала за своїм героєм. Чи вартий я того? І чи дійсно, я її герой? Пе­ред очима, немов у прискореному кіно, замиготіли дівочі об­личчя, руки, тіла. Миготіли і зникали, з’являлися й зникали, не залишаючи по собі нічого. Залишилася лише вона — закохана й віддана. Може, це і є та, на яку я чекав і яку так довго шукав? З подій, що відбулися з нами, я спізнав її характер. Така не залишить свого обранця напризволяще у найстрьомнішу мить і буде поряд до кінця. Але! Вона потребує такої ж віддачі. Чи готовий, я до таких жертв? І чи мої почуття до неї такі ж непе­реборні? Голова була переповнена суцільними запитаннями.

В решті решт, події цих кількох хвилин були настільки навальними і надважкими для мого ослабленого хворобою організму, що я ледве тримався на ногах. Треба щось робити, інакше мені буде гаплик, а щоб розібратися у тому, що сталося і, в собі — потрібен час. Хоч трохи часу... І, хоч трохи здоров’я. Я неймовірним зусиллям взяв себе в руки.

—  Твій шолом. Давай, звільнимо місце від поклажі й буде­мо шукати відпочинку, — я поцілував дівчину в лоба, відчува­ючи: ще мить і гепнуся отут, посеред шляху.

— А чому не в губи?— з дитячою образою прошепотіла вона.

— А тому — дитино, що я підхопив застуду і боюсь тебе заразити.

Дівчина провела рукою по моєму обличчю.

— Ого! Гарячущий! То, чого ж ми тягнемо!
* * *

Напевне, все прибалтійське узбережжя набурмосилося: сипало дощем, продувало навскрізь шквальним вітрищем, та котило велетенські хвилі. Проте мій настрій докорінно змінився. Здавалося, навіть клята застуда відступила. Може не повністю, але більш як на -половину. Я майже кайфував, відчуваючи навіть через одежу тепло дорогої людини.

Юля обійнявши мене, міцно притискалася, немовби боя­лася, що я кудись подінуся. Я ж розумів, що такого ні в якому разі не може статися. Її присутність підняла у мені таку бурю почуттів, що навіть самому було дивно — немов це інша лю­дина. У мізках закрутилися всілякі плани щодо майбутнього, в якому була присутня лише Юля. А якже: пора, брат, пора! Досить холостякувати! Майже до тридцяти шукав і нарешті знайшов. При цій думці, я погладив ногу дівчини, а вона ще міцніше притислася до мене.

Дорога була не мед. Бризки від калюж, що з’явилися в ас­фальтових заглибинах, нахабно діставали наші ноги вже вище колін і несли з собою пронизливий холод. Треба, кров з носу, шукати ночівлю! Я вже був навіть на копицю сіна згоден, коли помітив неподалік від траси вогники.

Незабаром ми наблизилися до звичайного для прибалти­ки хутірця: хата, гараж, сарай, стодоля і сякий-такий садок, а навкруги поля. Я навіть думки не мав, що нам відмовлять у таку негоду і мені вже вкотре пощастило. На несміливий стукіт у вікно, супроводжуваний собачим лементом, вийшов чоловік.

— Нічого собі! Звідкіля це вас принесло? — здивуванню його не було меж. — У таку погоду треба сидіти дома та гріти­ся біля пічки, а не вештатися по полях!

— Припини Йозефе, людям, при такій погоді, тільки не вистачало твого вичитування! — встряла в розмову жінка, яка вийшла у слід за чоловіком.

— Та я що. Я ж нічого. Нехай заходять. коли ніде дітися. Хоча у нас і так повний дім.

Святково прибраний стіл був заповнений ущерть жінка­ми й чоловіками.

— Приїхала моя рідня з Києва, — пояснила мені жінка.

Я аж підскочив. Таки світ тісний!

— А ми теж з Києва.

Жінка сплеснула у долоні .

— Це ж треба! Проходьте, земляки! Нагодуємо чим багаті, тим і раді. От спати... — Вона знічено, розвела руками. — Ви вже вибачайте, у хаті місця не вистачить на всіх. Може у са­раї?.. У нас там сухо і багато сіна. Згодні?

Вона ще питає. Я темпераментно почав дякувати і за­певняти, що ми цілком обійдемося сараєм. Аби на голову не капало. І без вечері обійдемося — нещодавно повечеряли. Я добре розумів, що лишній клопіт нікому не потрібен.

Якщо так, то нехай буде по їхньому, — приєднався до розмови господар і повів нас до сарая. — Тільки до ранку вам доведеться не виходити бо з нашим псом жарти короткі — відкусить і те чого не треба. Го, го, го!. — Загоготів він хміль­ним голосом.

* * *

Двері за господарем зачинилися. Юля стояла посередині сараю із заплющеними очима водила головою вбираючи в себе запахи приміщення.



— Духмяно-о! Від сіна аж п’янить.

Я доторкнувся до її ліктя.

— Тут не лише сіно. Поглянь попід стелю. Скоріш за все, це запах розвішаних там пучечків з травами. Напевне госпо­дарі захоплюються народною медициною.

Юля відкрила очі, проте подивилася не під стелю, а прямісінько у мої.

— А може не народною медициною вони захо­плюються, а чарами? Безумовно — чарами. Я відчуваю це, а ти?

Дівчина наблизилася майже упритул і поклала руки мені на плечі. Стало навіть трохи моторошно від того погляду. Проте, придивившись уважніше, я прочитав у ньому невпев­неність, острах і запитання.

— Вітя, тільки по-чесному: я тобі подобаюся? Я вже не питаю, чи кохаєш? Чомусь так виходить, що лише я, роблю кроки на зустріч... — ще не встиг якось зреагувати на її слова, як, відчайдушним голосом, що зводився від шепоту до крику Юля продовжила. — Я не вважаю себе надто емоційною, але я зізнаюся: Нікому, повір, нікому такого ще не казала: я втеліщилася у тебе! Розумієш! Закохалася мов остання дуре­па!! Найстрашніше, що нічого з собою не можу вдіяти. Зізна­юся чесно: я навіть намагалася закрутити з отим хлопчиком, щоб забути, викинути тебе з голови, і, Сашко повівся на це. Ти сам бачив — він за мною куди захочу. Але ж тебе! — дівчина загепала кулаками мені у груди. — Але ж ти все одно сидиш у мене тут!.. — вона вказала на серце. — Ну, що мені робити?!...

Чи то запахи трав, чи мова її подіяла на мене, проте тіло моє налилось такою млостю й бажанням, яких, я ще не відчу­вав ніколи до цього. Невже це сталося?! Ось тут, поряд, у са­раї, серед фантастичних запахів... Чи не заради цього, варто було поїхати за тисячі кілометрів?!

— Дівчинко, моя! Твої очі переслідують мене з того мо­менту, як я тебе у перше побачив. Я теж, теж, намагався забути тебе, і у мене теж, нічого не вийшло...

Юля притислася до мене так, що, на мить, збилося дихан­ня. «Ну й, і міцне ж, це дівчисько!». Я взяв обіруч її голову і ми злилися у довгому, довгому поцілунку.

Те що відбулося потім, не було ніким із нас запланованим — про себе я можу сказати: безумовно ні. Майже до ранку ми кохалися. Ми встигли кинути на сіно лише простирадло, але нам зовсім не було холодно. Брак досвіду у коханні, Юля ком­пенсувала щирим бажанням зробити все, для того щоб я був задоволений. І їй це вдалося. Зрозуміло, що цінуючи цнот­ливість дівчини, з свого боку, я тактовно допомагав їй відчути кайф від кохання. Думаю, що мені це вдалося теж.

— Що ти зі мною робиш? — гаряче шепотіла дівчина. — Я тепер тебе нікому не віддам! Ти мій, тільки мій!

Ніч проминула, як одна мить. Я навіть забув про застуду. У короткі хвилини перепочинку ми розмовляли про нас і пла­нували майбутнє.

Нарешті, знесилені, поринули у глибокий сон.


РОЗДІЛ 16

Дивина та й годі! Ранок був пречудовий: що погода, що настрій. Я почувався, якщо не зовсім здоровим, то майже. От, що таке позитивні емоції. Нас випустили з сараю, провели мимо ще вчора злющого пса, який сьогодні лише кволо хитнув хвостом і простягся поклавши морду на лапи. Це навіть гос­подаря здивувало.

— Ви, що, його чимось накормили? Рекс сам на себе не схожий.

Ми з Юлею не змовляючись розсміялися.

— Ми ж зачинені були. Як же ми змогли б, — відповіла вона за обох .

— Напевне на нього подіяло покращення погоди, — докинув я.

— Пробачайте земляки, що не прийняли, як годиться. В один день мов зливою гостей нам принесло, — бідкалася гос­подиня. Ми в один голос заспокоїли її, що кращого відпочин­ку за всю подорож, ще не знали. І ми були щирі.

Я викотив моторолера за огорожу проте не стримався від перевірки коханої на міцність. Розумів, що недоречно, та все ж не стримався:

— То що, завезти тебе до тітки, чи на-пряму до Гомеля?

У відповідь вона підвела на мене запитливий погляд. Напевне відчувши підступність у моїх словах, пристала до гри.

— Ах ти ж негідник! Скористувався миттєвою слабкістю закоханої дівчини і в кущі! А якщо тобі врізати, щоб прийшов до тями?! Ти знаєш, на що здатна ображена особа? — Вона говорила, але очі жадали відповіді і я здався.

— Тільки не бійка. Згоден на будь яке покарання...

Я обійняв Юлю, намагаючись пригорнути до себе. Вона для виду трохи попручалася.

— От, на які жертви може піти закохана дурепа. Я не впізнаю себе. Терпіти від чоловіка отаке знущання... І це з ним я хочу життя прожити! — говорила Юля, вдивляючись мені в очі.

— І проживемо, — запевнив я. — А тепер, котимо до Пе­тербургу! — завершивши розмову поцілунком, бадьоро осідлали віслючка.

Ми проїзджали північними землями Естонії. Я вже не відчував себе хворим і тому з більшою цікавістю поглядав навколо. Місцевість цієї частини країни відрізнялася меншою кількістю боліт і озер, якими так багата Естонія. Відчувалося підвищення рівня берега відносно моря. Дорога продовжувала петляти, то наближаючись до Нарвської затоки, то підходячи майже до залізничних колій, що з’єднували Таллін із Петер­бургом. Очевидно саме на цих землях топтали стежки, та шля­хи всілякі вояки починаючи з найдревніших часів і до Великої Вітчизняної. Тільки я про це подумав, як Юля засмикала за куртку.

— Ти поглянь, яка фортеця, немов недавно збудована а біля неї церква. Може то декорації до історичного фільму? Давай зупинемося.

Я підкотив ближче до залишків муру в минулому могут­ньої твердині. Це було зрозуміло з масивних кам’яних блоків, із яких був складений мур. У деяких місцях стіна збереглася аж до зубців що стриміли на висоті не менше восьми— десяти метрів.

— Десь я читав, що такі фортеці будували німецькі лицарі Тевтонського Ордена, які кілька століть володіли землями Естонії, — видав я інформацію.

— О, то він виявляється ще й щось і читає! — віддячила Юля за мій прикол. Та побачивши, що я жарту не сприй­няв, притиснулася обійнявши. — Один-один, ми розрахувалися! Згода?

— Згода, згода, — мирно відказав я. — Давай заглянемо до церкви, може там правлять службу? Цікаво ж...

— А може нас там повінчають? Ото радість для мами бу­де! — цілком сурйозно підтримала мене дівчина.

Проте у церкві не правили, хоча вона була майже відбудо­вана. Чоловік у довгій, темній рясі, який вийшов нам на зустріч, почувши Юлині слова, усміхнувся і сказав, що трохи зарано ми прийшли. Ще тиждень і, будь-ласка. Він, з великим задоволенням, зробить цю богоугодну справу. Одноголосно подякувавши священникові, та сфотографувавшись на згадку, ми продовжили подорож.

Дорогою, стверджуючи буремне минуле цього краю, нам ще не раз попадалися залишки фортець та церков схожих на фортеці. Значно менше, ніж між Талліном та Ригою було Дач, та місць відпочинку. Крім історичних пам’яток, від зустрічних містечок несло димом та чадом великих підприємств. На наше здивування, в одному місті, високі піраміди темних шахтарсь­ких копрів, навіть затулили вид на море.

— Може ми завернули до Донецька, —прокоментувала Юля, знявши слова з мого язика. — Я також десь читала, що тут видобувають горючий сланець. Напевне, важлива річ, якщо задля неї отак за­паскудили берег.

Я був приємно здивований і, признатися чесно, задоволе­ний схожістю наших поглядів. У її коментуванні побаченого, відчував спорідненість душ. Хоча це гарненьке створіння єхидне, — згадала моє «я десь читав». Та з іншого боку, жити поряд із у всьому згодною з тобою жінкою, було б нудно. Зна­вав я і таких, і інших. Та, щоб в одній людині поєднувалося стільки милих мені якостей — такого ще не бувало. Видно від визначеної долі нікуди не заховаєшся, прокоти хоч тисячі кілометрів, все одно відшукає.

В полудень ми дісталися до Нарви. Історія, вкотре, насу­нулася на нас стінами могутньої фортеці, що на диво гарно збереглася. На іншому боці річки із такою ж назвою, сяючи на сонці позолотою церковних куполів, виднілося російське місто Івангород.

— Поглянь, яке затишне кафе, — торкнула за лікоть дівчина.

— А може, на природі? — в свою чергу запропонував я. — Бо хто ж повірить нашим розповідям, що були біля моря і жодного разу не пляжували. Подивись, он він, білим пісочком, висвічує. Пляж, що розлігся на пологому естонському боці річки був зовсім поруч.

Ми докупили у місцевому гастрономі продуктів і покоти­ли до пляжу. Звідсіля відкривався прекрасний вид на обидва міста.

Юля по-змовницькому нахилилася до мого вуха і него­лосно, хоча народу навколо було не густо, проказала:

— Я на хвилинку, — дістала вузлика зі свого чималого рюкзака і пішла до кабінки— перевдягальні. Я, на скатертині з шматка целофану заходився готувати імпровізований обід.

Ох ці жінки! Я встиг все приготувати і крутив головою, з нудьги, оглядаючи місцевість. Нарешті дівчина з’явилася! Навіть не з’явилася а випливла. Я не міг відвести очей. До мене плавно, але пружними кроками гімнастки, наближалася Юля, хоч зараз на конкурс краси запрошуй. Вона була так досконало складена, що зріст під метр сімдесят зовсім не від­чувався. Найголовніше, від чого я завжди танув, це була помі­рно довга пряма шия, і пологі плечі, які м’яко переходили у передпліччя. Напевне вигляд у мене був дещо пришелепкува­тий, бо Юля дзвінко розсміялася і примостилася поряд. Проте, нічого дивуватися — з таким же виглядом дивилися на неї чоловіки, які, хто на одинці, хто з гуртом розмістилися непо­далік. Один навіть запотиличника від сусідки отримав. «Чого витріщився — вийми огірка з солі!»

— Послухай. Те, що на вулиці зростала, зрозуміло з де­яких моментів поведінки. Я сам, з Подолу, відомого у Києві і не лише, але чесно! Ти що, займаєшся художньою гімнасти­кою? — я ніяк не міг прийти до тями від її вигляду. Ще тоді, коли ми заночували у білоруському селі, в легенькому, прита­леному платтячку, дівчина справила на мене неабияке вра­ження, але тепер!

Проте Юля чомусь спохмурніла.

— Невже вас, чоловіків, лише гарне личко та статура ціка­вить? А коли б я була не такою, але розумною, інтелігентною, лагідною врешті-решт! То пролітала б у твоїх очах! — її очі жорстко зблиснули. — Саме тому й облишила я гімнастику і зайнялася самбо. І ні трохи не жалкую! Бо тепер, будь яке мурло, перед тим як розпускати руки, десять раз подумає...

— Ластівко моя! — я з ніжністю притис дівчину до себе. — Та я за тебе дам руку відрубати! Ти мені люба така як є. Адже гарних дуреп навкруги скільки завгодно, лише ти при­мусила мене про все і про всіх забути.

Може я трохи покривив душею, проте дуже трохи, бо жі­нки та дівчата, які мені зустрілися за час відсутності поряд Юлі, ніяк не зачепили. Це ж дівчисько виринало в пам’яті кожного разу, коли щось могло між нами закрутитися. І що найцікавіше, вона виринала у тому приталеному платтячку, по якому, на всі боки, розсипалися великі голубі горошини. Жор­сткість у дівочих очах змінилася лагідністю.

— Вітюнчику! Всіх забувати ніяк не можна. І я не хочу бу­ти тому причиною. Особливо маму, тата, повинен перш за все пам’ятати. — вона знову спохмурніла. — Я виросла без батька. Повіявся кудись —  малою ще була. У голові, я розумію: міль­йон причин для того могло бути, але серцем я йому не можу пробачити, як і всіх чоловіків, що залишають жінку з дити­ною. Це злочин! Дуже погано, що за це наше гуманне судочин­ство не карає. Хотілося б, якось зустрітися з тим, хто мене зачав, подивитись у очі і запитати... — Юля підвела на мене зволожілі очі. — Давай поїдемо відсіля. Незатишно мені тут.

Розуміючи її душевний стан, я погодився без умовлянь.


РОЗДІЛ 17

Щастить же мені, а тепер нам із Юлею, на зустрічі з до­брими людьми. Попетлявши поміж петербургськими канала­ми, упіймавши перші враження, ми вирішили, що настала пора десь притулитися на нічку, другу. Вже, вкотре повторив­ся давній сценарій. Ми зупинилися біля старенької з госпо­дарською сумкою, заповненою покупками. Після вітань та короткої розповіді звідкіля ми, та чому приїхали, бабуся за­пропонувала поселитися у них. Будинок стареньких притули­вся поміж багатоповерхівок і чекав на сумну долю кількох таких же поряд, вже напіврозібраних.

— Обіцяють шикарну трьохкімнатку у новому будинку, а нам і тут добре, — повідомив сивочолий господар. — Поки що тримаємося, та видно, ненадовго, бо вже оті бандити огорожу почали налаштовувати і завозити будівельні матеріали. Жи­віть, скільки завгодно, разом відбиватися легше буде, від тих.

Скільки завгодно ми жити безумовно не могли, але твердо пообіцяли стареньким, поки тут, ми з ними за одно — рот-фронт, так би мовити. Щоб не гаяти часу, після короткого відпочинку, гайнули по місту. Петербург це Петербург, що тут говорити. Куди не глянеш — жива історія. З Юлею пересува­тися було зручно. Вона завжди була поряд, чи попадали ми у натовп, чи втискувалися у переповнений тролейбус. Мені подобалося спостерігати, з якою цікавістю слухала Юля надто деталізовані розповіді гіда, і я все більше впевнювався — це моя людинка. Вона ж, у екстремальних випадках блискала завзятим поглядом.

— Це що, знову випробування на міцність?! То я — завжди за! Вперед, до перемоги!

І я, із задоволенням, здавався першим. Потім, ми надовго затрималися у гамірному пивному барі. Це була — до речі, її ідея: «Хочу посидіти в оточені пива, раків і ковбаски». Я ніко­ли не припускав, що ми так природно віллємося до когорти любителів пінистого напою. Це було зрозуміло з привітних усмішок, та не злобивих жартів сусідів. Незабаром перед нами на столику купчилися бокали, залишки раків, та шкірки з ков­баски. Було весело. Взагалі-то я не великий прихильник пива, але мені здалося, що такого смачного напою не пив до цієї миті.

— Не пиво, а нектар, — ствердила Юля, неначе почувши мої думки.

Я навіть злякався. Якщо це миле створіння заповнить усього мене, то, не приведи Господь якогось непередбаченого катаклізму, я ж за неї на все піду. Чи готовий я до цього? З іншого боку: якщо доля підкинула мені такий цінний дарунок, то треба приймати його, та й по всьому.

Ми пили пиво, смакували тоненькими мисливськими ков­басками, бігали, як і всі до туалету. Потім боролися с величез­ними червоними раками.

— Ніколи не думала, що під Петербургом можуть виро­щувати таких красенів, — запевнила Юля, розбираючи черго­ве ракове черевце, і кидаючи кістки до чималої купи на серве­тці.

— Лише у Гомелі, лише у Гомелі, можуть вирощуватися такі, — з’єхидничав я.

— Не в Гомелі, а під Гомелем — негіднику! — вона пож­бурила у мене залишками хвоста. — Малою, згадую, їздили ми з мамою до знайомих у село, до речі, зовсім поряд з Гомелем. Нас там пригощали, знаєш якими рачищами!

— Згоден, згоден — здаюся! — запевнив я відмахуючись від чергової кістки.

Повернулися ми до нашого будиночку переповнені вра­женнями, втомлені, але задоволені. Петербург освітився вог­нями. Розвантажували їжу, якісь подарунки для гостинних господарів.

— Спати. Я останні півгодини мріяла, тільки переступлю поріг, одразу бухнуся у постіль, — розм’якло проказала Юля. Я був згоден з нею на всі сто.

Та не так сталося, як гадалося. Не дивлячись на пізню го­дину на нас чекала вечеря.

— Заради такої події, не часто ж до нас приїзджають з Ук­раїни, я приготувала український борщ, — урочисто промови­ла бабуся.

Щоб не образити стареньку, довелося, не дивлячись, що наші животи були заповнені по вінця і очі заплющувалися, скуштувати борщ, скоріше схожий на капусняк. Проте ми вливали в себе ложку за ложкою і похвалювали, що такого смачного борщу навіть дома не куштували. Далеко за північ, спілкувалися з привітним сімейством. Що правда більше слу­хали. Юля вже й задрімала, це я відчув по рівномірному со­пінню під боком. Я ж тримався, і все підтакував, бо розумів: коли ще старенькі виговориться, як не з гостями.

Наступного дня настала пора до здійснення моєї давньої мрії — побувати у знаменитому Палаці Петра.
* * *

У літню резиденцію Петра — Петергоф з Петербурга можна дістатися двома шляхами: морем та сушею. Ми вирі­шили пливти. Невеликий, проте досить комфортабельний теплохід, в якому навіть ресторанчик розмістився, за годину доправив нас із Юлею до місця. Вже з пристані перед нами, за негустим гайком відкривалася феєрична панорама з пом­пезного палацу, від якого опускалася багаторівнева система з фонтанів, що іскрилися й переливалися на сонці. Все це зби­ралося в озерці, посеред якого, весь в позолоті оголений м’язистий чоловік, роздирав пащу лева, з якої підносився у височінь, на добрих два десятки метрів фонтан.

— Нічого собі Самсончик, — глянула Юля на табличку. — Але ти мені подобаєшся більше, — притиснулася до мене і ми пристрасно поцілувалися.

— Якщо мене ще золотою фарбою, та в руки весло… — з усмішкою сказав я.

— Ніякої золотої фарби! — безапеляційно заявила Юля. — Бо вкрадуть! Он які тут загарбниці прогулюються — очима так і блискають. Фіг їм, — ти тільки мій!

—  Твій, твій, — обіймаючи дівчину, ствердив я.

Я відчував радісне піднесення від побаченого і від того, що поряд, саме Юля. Дівчиною володіли певне такі ж почуття, бо вона сяючим поглядом обводила рукотворні чудеса і раз-по-раз із вдячністю подивлялася на мене.

— Яка краса. Я колись читала, навіть на листівках бачила цей парк, але своїми очима дивитися на всі ці чудеса — ні з чим не зрівняно!

— Так, так, так. І я читав, — мені згадалася наша гра в чи­тання. —  Давай завернемо на оцю доріжку, я розповім тобі надцікаву історію.

Юля кинула підозрілий погляд, але повернула слідом. Доріжка була на вигляд звичайна, хіба-що мала кількаметро­вий відрізок викладений камінням відполірованим тисячами ніг. Я прискорив ходу і, якраз вчасно проминув цей відрізок, бо на мою дівчину, з під камінців, несподівано ударили водяні струмені.

— Ой, — кількома стрибками вона здолала відрізок, але встигла намокнути. — Оце, ти так? Читав, кажеш? Тепер дове­деться викручувати джинси. Пішли, он, під той грибок.

— Найцікавіше те, — сміючись сказав я, що Петро Пер­ший любив отак пожартувати з своїми дамами. Уявляєш, іде така розцяцькована красуня, у платті розкішному, ні про що не здогадується, і раптом фонтанчики з-під землі. І красуня вже більше схожа на мокру курку. Називається це, доріжка-жартівничка. Всі весело сміються, а особливо Петро.

— Ага, всі. Крім тієї красуні, — Юля зайшла під грибок. — Проходь, допоможеш мені — жартівник.

— Ти ж не сердишся?

— Це ж був жарт.

Я підійшов до грибка, майже ступив крок під нього, коли це згори, десятки струменів сіконули по мені. За секунду, я теж перетворився у мокру курку, а негідне дівчисько, дивиться з у смішкою, чекаючи на мою реакцію. Зрозуміло, що мені залишалося лише розсміятися.

— А про грибок жартівничок, ти напевне не читав? Ну, що, два — два?

— Згода. Наступного разу буду все читати. — Ми весело сміючись заходилися викручувати одяг.

Сонце, за якісь півгодини зробило наш одяг сухим.

За жартами та приколами, наповнюючись враженнями, ми не помічали, як збігав час. Нарешті, під обід, зголоднілі, ми надибали на затишне кафе, звідкіля було добре видно значну частину парку. Я щось замовив і ми, автоматично жуючи, продовжували роздивлятися навколо й дивуватися. Я розумом і серцем відчував, що моє перебування у Петергофі набагато приємніше, від споглядання за щасливим обличчям милої дівчинки. Вона розкривалася з невідомого боку. Ще на почат­ку знайомства я помітив, що Юля досить стримана в емоціях, навіть у чомусь потайна. Може то була риса характеру, а може життя без батька зробили її такою. Нині ж, дівчина щиро радіє немов дитина, яка отримала найжаданішу цяцьку. От, що значить, отримати позитивні емоції.

Раптом, до шуму фонтанів та пташиного співу, нахабно доєднався рокіт мотоциклетних двигунів. Незабаром, за рідколистям дикого винограду, що мов стіна відділяв кафе від зовнішнього світу, з’явилися, кілька мотоциклістів. Чимось вони видалися мені знайомими. Коли розвіявся їдкий, густий дим, що утворився від понтового ревіння двигунів на місті, я упізнав у довгов’язому Едуарда і вкотре переконався — таки тісний цей світ. А може доля знову хоче внести свої паскудні корективи в моє життя? Проте, зустрічатися з тими гицелями у мене ніякого бажання на було. Я відчув, як напружилася Юля, хоча по зовнішньому вигляду цього не можна було ска­зати — напевне, я вже починаю її відчувати. Покликав офіціанта і розрахувався.

— Напевне нам пора...

— Я теж так вважаю, — Юля розмовляла спокійно, та в го­лосі відчувалася настороженість і готовність.

— То пішли.

Ми зробили спробу непомітно прослизнути повз небажа­них візитерів, але не вийшло...

— Оп-па! Едику, не упізнаєш?! — вигукнув бицюра-Василь. — я ж нутром відчував, що ми зустрінемося...

— Ага! І якраз вчасно, бо я голодний. А коли я голодний то ду-у-же злий! — криво усміхаючись неголосно прошипів Едуард. — Маленька розминка перед їжею, нам не завадить. Як ти гадаєш?

У мене від недоброго передчуття засудомило в животі, а Юля швидко перемістила сумочку за спину і приготувалася

— Ага. От зараз ми й перевіримо, яка ти дівка-каратюга. Зненацька бити, всі борзі... — проговорив Василь і першим кинувся у наш бік.

— Я сама, — притримала мене рукою дівчина і миттевим ударом ноги поцілила бикові у щелепу. Василь не чекаючи на таке, від нокаутуючого удару, упав мов підрублений.

— У формі дівчинка, — спокійно констатував Едуард і звідкілясь дістав мотоциклетного ланцюга. — А як, що-до цього? — і уміло розмахуючи небезпечною зброєю рушив у наступ.

Проте, у наші недружні відносини несподівано встряг звук поліцейського свистка. З усіх боків швидко наближалися люди в уніформі.

— Стояти! Припинити! — вигукнув найближчий. — Іч бандюгани, мало того, що заїхали мототранспортом на територію заповідника, ще й ланцюгами розмахують!

За мить, на всіх одягли браслети і заштовхнули у авто. Поки зачиняли двері, Едуард ще встиг вигукнути:

— Менти, за мотоцикли відповідаєте, бо вам такі дорогі машини й не снилися!

— Аякже. Обов’язково. — Усміхнувся на те офіцер і мах­нув, немов відганяючи надокучливу муху: — На штрафмай­данчик!

У відділку поліції, чекаючи розбору ситуації, ми виявили­ся з нападниками у одній камері. Тут Едуард ще раз довів свою підлоту. Він відтиснув з дівчину, що сиділа поряд з Юлею, всівся і заспокійливо поклав руку їй на коліно. Юля з огидою одразу ж її зіштовхнула. Він на те лише багатозначно усміхнувся і проникливим голосом звернувся до неї:

— Я тобі, перед тим як нас розведуть по камерах, хочу прояс­нити ситуацію. Що б тобі оцей не розповідав, не вір — бреше. Все бреше! Моя старша сестра Ніна дізналася що її кавалер, без п’яти хвилин чоловік, саме оцей, що біля тебе примостився, зібрався подорожувати. Захотілося, бачите, нових вражень, чи вірніш нових баб – так я думаю. От і попросила вона братика, тобто мене, постерегти коханого, щоб з ним, не дай Бог чого в дорозі не сталося. Примагнітилася бачите до нього – дура закохана, не відірвеш. Немов достойних чоловіків для вченної і красуні мало навколо. А може… – Едуард зробив ефектну паузу, і перевів глузливий погляд на мене. – А може тому, що дуже не хочеться їй сиротити дитину. Точно! У мене гарненький племінничок підростає. Як же без татка малому?

Я витріщив на нього очі. В Юлиному по­гляді з’явилося нерозуміння і здивування…

— Ага. Заникав, — констатував довгов’язий. — Чого ти ду­маєш, я за ним ганяюся? Бо сестра має дитину від цього бевзя. Коли б не це, я б його давно грохнув. За свою єдину сестричку, я, кого хочеш приб’ю... Та сиротити дитину гріх. Саме це, я весь час намагаюся пояснити невірному.

— Яку дитину, що ти мелеш?.. Та ти… — від здивування й образи у мене не вистачило слів, а очі дівчини волого заблискотіли. — Ти що, йому повірила!?

— А якже. Живе у місті Києві, з мамою, такий собі хлопчик Юрасик, — два рочки вже має, а батько, все дівчат колекціонує і ніяк не втихомириться, — додавлював сволоцюга. І таки додавив.

— Як ти міг?.. — Юля підвелася, і відштовхнувши простягнуті у німій просьбі руки, подалася від мене подалі, у самісінький куток.

— Юля!?

У відповідь мовчання і наповнені сльозами очі.

– Ах, ти ж!! — я кинувся до Едуарда, та підлий удар під-дих від Василя, який стояв поруч нього, завалив мене на підлогу. Він ще хотів до­дати, але Едуард стримав руку.

— Все! Повний порядок. Я дістав болючіше.

РОЗДІЛ 18

Нас виручили працівники кафе. Після їхньої розповіді про події, ми були звільнені. Проте у відділку записали адреси і суворо попередили, що ми свідки. Та мені від того було не краще. Чи був звільнений, чи залишився там, все одно все моє існування пішло шкереберть. Юля не бажала нічого слухати.

— Ти гад і негідник! Залишити малу дитину... Я сама ви­росла без батька! Я знаю, що це таке! — і знову сльози.

Я був ладен гризти асфальт, щоб вона повірила, що то підлий наклеп. Та все було марно. Поплакавши на плечі у бабусі, Юля забрала речі й подалася геть.

— Ох молодь, молодь! — зітхала та дивлячись дівчині у слід. — Чого ж ти не біжиш за нею? Що, обридла?! Усі ви такі — кобелі!

Старенькі немов змовившись дивилися на мене з осудом, і навіть не вийшли проводжати з двору. Це взагалі опустило мій настрій нижче плінтуса. Я скаженів від жалю за тим що сталося і з безсилої люті витискував від віслючка все, на що він був здатен. Проскакував світлофори на червоне, об’зджав затори по тротуару, розганяючи нещасних перехожих. Напевне мій небесний охоронець оберігав мене, бо жодного разу не засюрчав свисток даїшніка і не всмалив у бока авто­мобіль.

Я виїхав за місто і помчав додому. Мене останні події настільки дістали, що я мріяв лише про одне: зачинитися у квартирі, звалитися на ліжко і заплющити очі, щоб нікого не бачити і не чути. Та для цього потрібно було подолати ще майже півтори тисячі кілометрів.

Мені було не до пам’яток старовини, ні архітектурних ви­творів. Я страждав! Ще до поїзки, крім Петергофа, я мріяв побувати у Гатчині, що неподалік від Петербурга. Там, кажуть, навіть збереглися парусники, якими Петро перший започат­кував російський флот, гарний музей і, взагалі могло бути досить цікаво. Проте, нині Гатчина промайнула мимо, як і всі принади, запам’ятавшись хіба-що зустрічним авто, що ледь не врізалося у віслючка, коли я обганяв транспорт у вузькому місті.

Заправлений та перевірений з вечора моторолер намоту­вав кілометри. Так пройшло кілька годин. Не хотілося ні їсти, ні пити. Про відпочинок я теж не думав. У голові був морок і каяття. Своєї провини з того, що сталося, я не скидав. Якби я розповів Юлі про свої зв’язки, хоча б із Мілою та Ніною, то напевне такого не сталося. З іншого боку — невідомо, як би зрозуміла мої походеньки ця чиста дівчина, як би зреагувала. Я подумки знову і знову повертався до подій, що сталися. Але ж і наволоч цей Едуард! Відшукав слабину у дівчини й неісну­ючою дитиною ударив у ціль без промаха —психолог-падлюка. Звідкіля він тільки взявся. Ніна жодного разу про нього не розповідала. Хіба, якось натякнула, що має брата і все. Бач, як турбується про сестрине благополуччя.

Зосередження, при досить пожвавленому русі на трасі трохи відволікло мене від важких думок. Я навіть почав примічати місця, які проїзджав. Нічого, проте надто цікавого вздовж російської дороги не побачив, лише запримітив якийсь смуток у навколишньому пейзажі — немов би чогось не вистачає. Це мене діставало ще якусь сотню кілометрів. Начебто все схоже з тим, що я бачив раніше: такі ж посадки обабіч асфальтівки, річечки, містечка, села... У чім же справа?

Розуміння з’явилося, коли я зупинився долити у бак бен­зину з каністри. Це сталося у якомусь селі. Доливши, прилад­нав каністру до звичного місця. Перед тим, як рухатися далі, звично оглянувся на всі боки. І, зрозумів! У порівнянні з нашими селами, звідусіль віяло запустінням. Біля дворів стриміли поодинокі дерева, тоді як у нас, майже у кожному дворі зеленіє садок. Парканів зовсім не видно, де-не-де ма­ячіли покладені поміж забитими у землю кілками, тонкі сос­нини. Та й будівлі були, якісь неохайні.

Неподалік, біля кількох необтесаних колод, купчилося чо­ловіки. Один з них відділився від гурту і направився до мене. Колоритний чоловік: скоріше худий ніж худорлявий. Одягне­ний, не дивлячись на спеку, у пом’ятий, не першої свіжості піджак на голе тіло і такі ж штани. На ногах стриміли чорні, репані ботинки, що не знали вакси певне від самого дня по­купки. На вік йому можна сміливо дати і сорок, і п’ятдесят. Довершувала образ хода, з чудернацьким пришкандибуванням.

— Е— е, здоров паря.

— Здоров паря, — в тон йому відповів я.

— Е— е, водку привіз?

— ?

— Чого витріщився? Бормотуха вже наостоп...ла по саме нікуда. Водка є?



— Та ні-і, — сказав я дещо ошелешений від несподіваної просьби, та тону, яким це було сказано.

— То якого хрена ти заїхав до нас! — і повернув голову до гурту. — Мужики, ні хрена у нього не має, а може бреше! Е-е, перевіримо?!

— Треба перевірити! —  похапливо підтримав котрийсь з тих. – Може точно заникав…

Ще, до того як худий почав шкандибати до мене, я про всяк випадок натиснув на кнопку стартера і двигун за­працював. Відчуваючи, що добром це не скінчиться, не чекаю­чи, наближення усього наброду, я заскочив на сидіння, та так швидко, як ніколи не заскакував і рвонув із цього «привітно­го» руського села.

Довго був я ще під враженням зустрічі з тими людьми. Вже й Псков проминув і наближався до кордону з Білорусією, а перед очима все ще стриміло оте опудало у піджачку, що теліпався на худих плечах, і натовп, який наближається до мене. Хтозна, що було б. Скоріш за все, жартувати вони б не стали, а одному проти шести, аж ніяк.
* * *

Білорусія зустріла мене упорядкованими селами, схожими на наші. Тут і садочки біля двору, і бавлять око квіти. У мене аж настрій покращав. Попереду було місто Орша, знамените тим, що біля нього стався перший залп «Катюш» проти німців у Великій Вітчизняній війні. Я навіть пам’ятник тій події ба­чив, коли їхав до Прибалтики.

Перші сутінки оповили землю. По моїм підрахункам, я проїхав більше семиста кілометрів, а це на табуретці з колісь­ми досить втомливо. Я вирішив проїхати Оршу і шукати ночівлі. Підійшла б навіть копичка на полі. Мене не лякав дощик, що почав дрібно сіяти з майже безхмарного неба; адже я мав надувний матрац і великий целофановий мішок.

Проте сталося не так, як гадалося. При в’їзді до міста, “за­торможений” багатогодинною дорогою, я не зупинився перед знаком «Обов’язкова зупинка». Це сталося якраз навпроти будиночка ДАЇ. Само собою прозвучав сюрчок — наказ зупи­нитися. І як я не умовляв двох дебелих даїшніків, штраф дове­лося платити, до того ж, ще й отримав просічку у талоні попе­реджень. Це вже була друга просічка. Варто отримати третю і на перездачу, бо позбудешся прав і ходитимеш пішака.

Після спілкування з людьми в уніформі, мій настрій пішов у мінус. На ту мить Білорусія мені почала подобатися менше. Я всівся на сидіння і з пересердя дав повний газ. Двигун заревів диким звіром, щось скреготнуло піді мною, а моторолер ні з місця. Якусь хвилину своїми втомленими мізками я доходив до того, що сталося і нарешті зрозумів — я, приїхав! Причиною того могло бути будь-що.

Да-а-а. Очевидно Орша залишиться у моїй пам’яті не ли­ше залпом «Катюш».

Вже досить стемніло і колупатися в моторолері ні настрою, ні можливості не було.

Кочу я віслючка і з гіркотою думаю: повозив ти мене, те­пер я тебе. Правда, чи довго я зможу котити цей металобрухт — сили мої після багатогодинної поїздки були на мізері. По всьому виходить, що треба до когось проситися на ночівлю: і покермував я свого вірного товариша до найближчого двору. Ще подумав: пошлють подалі, піду. Але не послали. Господар вийшов з хвіртки, подивився на моторолера, потім на мене, а може навпаки — вже й не згадаю, і пошкріб потилицю.

— Тільки до завтра. Завтра мені на роботу — на добу. До­ма зостаються жінки, самі. Хто тебе зна, що ти за один...

Не дивлячись на його підозрілість, я щиро дякував і при­тискуючи руки до серця обіцяв рано-раненько зникнути з його двору. На видноті, мовляв, у будь якому місті можу ре­монтуватися.

— Добре, — змилостивився він. — Ночувати будеш у бані. Є на чому лягти?.. Якщо згоден, закочуй.

У дворі, на мене війнуло запахом квітів, і на душі зроби­лося славно. Не знаю чому? А може то не від квітів, а від доб­роти людської, якої за останню добу я був геть позбавлений. А може таки від квітів? Напевне ввечері вони діють на людину дужче. Раніше я цим не заморочувався, а виявляється, що так. Знову психологія.

Господар увімкнув світло у передбаннику і відчинив двері. На мене знову війнув запах. Це був запах віників — дубових, березових, чи ще якихось, я не став розбиратися. Видобув матраца, надув, як був одягнений гепнувся на нього — і, відключився. Напевне за всю подорож, я так міцно і з таким задоволенням не спав.

Розплющив очі від того, що хтось торсав за плече. Це був господар.

— Нічого собі розіспався! Підіймайся, бо мені йти на ро­боту. Рукомийник у кутку, там і рушник. Переїмо, що моя наготувала, і за справи. — У дворі показав на купку залізяччя і в своїй грубоватій манері додав: — я там якийсь інстру­мент наготував, може згодиться. Будеш тут ремонтуватися, чого тобі кудись оте волокти, – тицьнув рукою в бік віслючка.

У мене аж сльоза на очі навернулася, хоча до цього не вважав себе надто тонкошкірим. Знову заходився дякувати господаря, а він махнув на те рукою, проте трохи злагіднів.

— Та що там. Я ж бачив як ти ухоркався в дорозі. — І немов згадавши, що він тут господар, додав: — Але, після ре­монту, щоб одразу ж поїхав! Понятно?!

Сонце піднялося вже досить високо, а я все возився з моторолером. Виявляється тріснув ланцюг. Запасного я не мав, тому довелося клепати цей. Окремо подякував господарю за ковадло. Не знаю, що й робив би без нього.

Працювати мені було не сумно. З ранку, спочатку навід­далі, із заклопотаним виглядом пробігла симпатична блон­динка. На вигляд їй було років десь біля двадцяти. На бігу сказала «Драстє». Потім пройшла трохи ближче. Після недавніх подій, взагалі-то я не мав настрою до спілкування з протилежною статтю, але ж існує закон ввічливості...

— Боже, яка красуня! У вас тут всі такі? — У мене думці не було нічого такого, та язик, мимо моєї волі, молотив саме те, що завжди подобалося жінкам. — Я вибачаюся, не крашене? — показав на волосся.

Дівчина задоволено всміхнулася.

— Ні. А звідкіля ви?

Я повідомив, що з Києва і їду до Києва. На її запитальний погляд, до речі, величезних синіх очей, довелося розповісти про подорож. Отак працював і розповідав: що правда без інтимних подробиць. Незабаром до нас приєдналася, ще одна красуня, з виду на кілька років мо­лодша за сестру — не даремно суворий татко хотів спровадити мене скоріш зі двору. Час від часу мати — результат того, якими ці дівчата стануть через п’ятнадцятть-двадцять років, кли­кала їх щось робити, та за мить щебетухи знову були тут-як-тут.

До речі, мама була гарна зрілою красою сорокарічної жі­нки. Вона мені навіть більше сподобалася ніж дочки. Але! Я був уже не той, що кілька днів тому від’їхав із Києва. Мимо волі раз-по-раз перед очима з’являлося заплакане обличчя Юлі. Я бачив її такою лише один раз, але воно закарбувалося у пам’яті міцніше, ніж усміхнене чи жорстке. Може це, а може ще щось, вчасно зупиняло потік моїх звабливих слів. Я нама­гався просто підтримувати розмову.

Хоча без невеликого конфлікту не обійшлося. Після завершення ре­монту старша оголосила, що їй конче потрібно поїхати до Могильова — це місто було на моєму шляху. Мати, дивлячись на неї розуміючим поглядом погодилася, але поставла умову: лише після того, як та виконає роботу в господі. Я зрозумів – мудра матінка доручила роботу, що повинна забрати у дочки мінімум дві го­дини. Старша побуркотіла у відповідь, але приступила до праці. Само собою, я не міг чекати…

Від усього серця подякував господині й уникаючи по­гляду вологих очей старшої з білявок, поспішив вико­тити віслючка з двору. Незабаром славне місто Орша зменши­лося у дзеркалі заднього виду до темної плямки. Я їхав дорогою Білорусії і вона мені знову подобалася, не дивлячись на чималі вибоїни.

РОЗДІЛ 19

Не знаю, чи я занадто був переповнений враженями, чи про­сто, хотілося додому, але я вже не так інтенсивно всотував у себе нове, незвичне з того, що зустрічалося в дорозі. Могилів проскочив по окружній, далі Гомель. Це місто для мене, у першу чергу, асоціювалося з Юлею. Може у ньому й були цікавинки, варті уваги, та все затулив образ дівчиська — норовливого, але такого рідного. У перші години, після того, як вона мене залишила, серед багатьох відчуттів чи не основ­ним, було полегшення, бо відверто кажучи нелегко було з нею. Проте з часом... Навіть красуні — блондинки з Орші, не зату­лили її, а навпаки Юля стала мені ще бажанішою, ще по­трібнішою. Я аж скреготнув зубами і замотав головою від супротиву. Вона мене залишила! І крапка! Треба взяти себе у руки і спокійно їхати. У дорозі те лишнє. Хвилину тому, від усіх тих думок, не помітив, як майже виїхав на зустрічну сму­гу, добре, що ніякого транспорта не було поряд. Та як я не струнив себе, а в Гомелі підкотив до знайомого будинку. Рука зрадливо тряслася коли натискував кнопку дзвінка.

— А Юлічка в тітки. Ви ж самі завезли її, чи не так? Вчора телефонувала, що все прекрасно — допомагає по господар­ству, відпочиває. – Мама-Галя говорила за себе й за мене. Та це мене не напружувало. Навіть подобалося — не потрібно щось пояс­нювати. – А ви вже додому? Це прекрасно. Відпочили, розвіялися, тепер з новими силами до роботи візьметеся.

Я підсів до столу і написав Юлі коротеньку записку, з проханням зателефонувати що-до почутого про дитину: для того щоб до кінця прояснити ситуацію, а там, нехай вирішує, як діяти. Зі свого боку, якщо у неї не погасло до мене почуття— я тільки за продовження відносин. (Розписувати, як я її кохаю в мене не вистачило духу). В кінці додав номер телефону.

Дивно, але мені після заїзду до квартири Юлі стало наба­гато легше, немов скинув з пліч надважкий тягар, а в глибині душі забованіла надія.

У Чернігові зупинився лише для дозаправки і за півтори години, на максимальній швидкості, на яку був ще здатен мій віслючок, я дістався до рідного Києва.

РОЗДІЛ 20

Я зупинився біля свого будинку, та моторолера не поли­шав. Сидів і дивився на будівлю з відчуттям неначе був від­сутнім не кілька днів, а кілька місяців. Потім заніс речі у квартиру, та дивне відчуття не відступало. Певно так було тому, що за цей короткий період сталося стільки подій — вистачило б на бага­то довший строк. Втома проте брала своє, тому ли­ше скинувши взуття завалився на ліжко.

Я лежав, розкинувши руки по бокам, розслаблений, кож­ною клітиною тіла відчуваючи під собою рідне ложе. Чимало дівчаток не дозволили мені на ньому поринути у швидкий сон. При цій думці, я наяву відчув із лівого та з правого боку теплі тіла, але за мить мене охопило каяття. Все! Досить! Що було – загуло. Тепер це ліжко буде радувати лише мене і кохану, і тільки! Але ж, котру?.. Місцеві жінки та дівчата, ще якийсь час промиготівши у пам’яті, відступили в морок. Натомість відтіля повільно, але впевнено, виплив образ Юлії, Юлечки, Юлюсика. Я подумки, на різний лад вимовляв дороге ім’я, смакуючи немов найсмач­ніші солодощі, та поряд з приємним відчуттям, охоплювала тривога. Невже вона могла так просто зникнути з мого жит­тя?..

Проте, після тривалих роздумів, спогадів про час прове­дений разом, додалася й надія, що такі відносини, хоч ви мене вбийте, не можуть розірватися раз і на завжди.

Дзвінок, що пролунав збоку дверей нагально перервав мої думки і сподівання.

— Кого ще там принесло?! — не стримав вигуку. — Ні хвилини сам-на-сам не залишають!

— Ану, Казанова, відчиняй!.. Ти ж дома?! — Валерій з ши­роченною посмішкою вихорем залетів до приміщення і опус­тивши пакета додолу заходився обійматися. — Істинний друг нюхом відчує, що товариш приїхав. Як побачив моторолера біля будинку, одразу ж зрозумів: не даремне «Столичну» купу­вав.

— Ну ти даєш! — я скептично розвів руки. — Ти що, вва­жаєш — холодильник мій сам по собі наповнився? У мене навіть хліба немає.

— А друзі нащо?

Валерій вигорнув на стіл зміст чималого пакету.

— Тут, думаю, все, що нам треба. А від тебе за це, само-собою, розповідь! І при тому докладна. Думаю пляшки для докладної розповіді вистачить, а не вистачить —  додамо!

— Ну ти — озвірів. Хто ж моторолера до гаража допра­вить? — мені якщо бути відвертим, не дуже хотілося пити з дороги, і я, хоча знав нестримну натуру товариша, зробив ще спробу. — А може залишимо на опісля. Утомився я…

— Хто, ти втомився, — зробив великі очі Валерій. — Та хто тобі повірить! Та на тобі ще можна бочку пива приперти. Давай, давай. У тебе попереду ціла ніч. Скажена Горошина, певне ще не знає, про твій приїзд — відпочинеш.

— Думаю з Горошиною покінчено, — зауважив я. — Та й з іншими...

Очі Валерія знову округлилися.

— Щось мені підказує, — однією пляшкою тут не обій­деться. Та-ак, ану давай до столу, і, докладніше.

Безумовно, того вечора, я нікуди не пішов і не поїхав. До­бре, що сусідський хлопчина Петько, виручив. Він, бувало, доправляв моторолера до гаража, якщо в мене нежданно-негадано збиралося застілля. Петько, робив це з задоволенням — коли б ще йому вдалося поганяти на дурняк містом.

Посиділи ми таки добряче. Валерій невтомно вичавлював з мене подробиці:

— Ресторанчик «Валдайчик» це клас. Я теж, не проти за чаркою у такому ресторанчику посидіти. Доречі, ти вже ста­рому подзвонив?

— Я ж тільки-но приїхав, — безсило відбивався від това­риша.

— Так. Та-а-к. Дзвонити не треба! — зметикував за секун­ду Валерій. — Ми зробимо краще і красивіше!

Підвівши значуще руку, зробив ефектну паузу. Знаючи його вибрики, я терпляче чекав продовження.

— Заради такого доброго чоловіка, я... — він знову зага­льмував, проте цього разу ненадовго. — я жертвую два літри Херсонського коньяку! Ну, як?.. А з вдячністю мені від тебе, якось розберемось. — І не давши можливості коментувати свою пропозицію продовжив: — Зробимо це просто і ефекти­вно: коньяком заповнимо звичайну грілку. Навкруги насип­лемо горіхів, а на вершечку твій лист з гарними словами. Кла­сно?!

— Супер! — тільки й міг я вимовити бо знав: за цю добру справу Валерій з мене сторицею візьме. Хоча... Може й обій­деться. Він людина настрою. Сьогодні може легко розстатися з коньяком, що надсилає йому родич з Херсонського коньячно­го заводу, а завтра поскандалить за дрібницю. Проте ідея мені дуже сподобалася.

Само-собою однієї пляшки нам не вистачило і він із задо­воленням мотнувся за добавкою. Архітектурні, природні та історичні цікавинки Валерію були — так собі. Хіба-що, про Юрмалу та добування бурштину у бурхливому Балтійському морі слухав уважніше. Розповідь про амурні справи, під час подорожі, сприймав, облизуючись від задоволення. Принагід­но, покартав за залишені напівдороги відносини з Юлею. Кі­льканадцять хвилин, тицяючи пальцем мені в груди, доводив — ця дівчина саме для мене. Врешті-решт, висловивши надію, що не все ще втрачено бо земля крутиться, підвівся йти до дому. Як завжди, я пішов проводжати його до тролейбуса.

Вже на зупинці, це єхидне стерво, видало:

— О, мало не забув. Начальник колінно просив «незамін­ного» пана Віктора вийти на роботу. Якраз післязавтра наша зміна — якщо вискочило з голови. У тебе одна доба, для від­сипки та моральної підготовки. Щодо продовження відпустки: сказав у будь-який час, але після ремонту компресора.

На другий день я відсипався. На диво, ніхто мене не тур­бував. Горошина, перебувала у батьків, а горда Ніна, очевидно чекала, що я першим дам про себе знати. Ну й славно, бо завт­ра, починалися мої робочі будні.


* * *

— Крім тебе цього ніхто не зробить, — вже вкотре виго­лосив задоволений начальник, — За «понаднормові» не тур­буйся. Впевнений, що твої фінанси після відпустки — співають романси. За мною не заіржавіє.

Я був не проти попрацювати, тим паче, якщо справа до душі. За роботою відходили вбік власні проблеми, адже дово­дилося навіть вдома креслити схеми та мізкувати над кращим втіленням при ремонті.

До Ніни я зателефонував першим — не стримався. Розмо­ва буда короткою. Очевидно брат-Едуард розмалював мої відносини з Юлею такими фарбами, що нам залишалося лише культурно, як інтелігентним людям, розпрощатися. Що ціка­во? Сумнівів чи каяття від розставання у мене не виникло, як напевне і в Ніни — надто легко вона сказала «прощай».


…У робочій круговерті непомітно промайнуло більше півмісяця від завершення подорожі. Якогось вечора, теле­фонний дзвоник смиконув мене на важливому етапі праці над схемою. Знервовано направився до тумбочки з апара­том. Хто б це не був, відфутболю за милу душу, подумав з серцем і підніс до вуха слухавку.

Телефон мовчав.

У відповідь на моє кількаразове «алло!», лише незрозуміле шурхотіння та збуджений подих. Хотів з пересердя покласти слухавку — коли відтіля:

— Привіт Вітю… Це я.

Серед тисячі голосів, упізнав би цей — бажаний, омрія­ний, без надії колись почути голос. Відчувши на мить слаб­кість в ногах, притулився до стіни. Що це?! Невже нарешті здійснюється мрія моїх безсонних ночей? Я ще не вірив. Нев­же я зараз побачу кохану і нарешті зможу розповісти своїй Юлечці, як чекав, як хотів бачити, відчувати її біля серця?

Проте спромігся лише на коротке:

— Ти де?

— Я на вокзалі. Ти зміг би приїхати по мене?

Вона ще питає!..

— Вже! Вже, їду кохана!



ЕПІЛОГ
Якщо ви гадаєте, що Горошина не помстилася мені, то помиляєтеся. Вона завітала на наше весілля. Проте обійшлося без скандалу, бо помста її була в тому, щоб я побачив поряд з нею красеня-чоловіка і гірко пожалкував за втратою. Та я був тільки радий за Мілу і щиросердно побажав їй щастя.

Після весілля, у нас з Юлею пішло, як і повинно у молодих сім’ях: облаштування, притирання: між собою, а також роди­чами, друзями та знайомими. У цьому, моя мила дружинонька виявилася, як на її роки, мудрою людиною, я також намагався від неї не відставати.

Щоб не залишати одне одного на довгий час, вона переве­лася до Київського університету. Взяли її, як спортсменку і відмінницю з руками й ногами.

Потім прийшла посилка з Тарту. Я щиро зрадів листові художників, а Юля охаючи від захоплення, одразу заходилася розташовувати на серванті бурштиновий звіринець.

На цьому приємні сюрпризи не скінчилися.

За кілька тижнів, я дістав з поштової скриньки повідом­лення на посилку з Риги. Певно, що її відкривання не могло обійтися без Валерія, причетного до посилки з нашого боку. Вдячного листа, з багатьма знаками оклику, ми читали разом. У незворушного веселуна навіть очі зволожіли через надмір почуттів. Побачивши вміст, він задоволено ляснув у долоні й одразу, зі словами: « пива ти не любиш, а тому не зрозумієш смаку в тарані» реквізував тараньку з балтійської риби. Під рибою ховалася знайома нам грілка. Відкоркувавши її, я вло­вив незабутній запах — це була слив’янка виробництва Пет­ра Степановича.

Відсвяткувати прибуття посилки Валерій прийшов з дружиною. Якщо його принципова половина раніше до мене аніногою, то тепер, ми дружимо сім’ями. Вони з Юлею швидко відшукали спільну мову і при нагоді у два голоси чехвостять нас — тобто своїх чоловіків.

Посилка надихнула до спогадів про пам’ятні події подо­рожі. Цікаво, що розповідали ми з дружиною у два голоси доповнюючи одне одного. Мені було незвично-дивно і радіс­но, що у нас так славно виходить. Валерій, під час тих спога­дів, кілька разів стусав мене під столом ногою, підморгував та заздро кривив фізіономію. Я, відповідав гордим поглядом «Знай наших — старий», — хоча він усього на п’ять років старший за мене.


* * *

О! Мало не забув про мотоциклетного шолома.

Для нього ми з Юлею одразу виділили чільне місце на серванті. Гордо здіймаючись поміж звірят з бурштину, він одразу привертає до себе увагу. Більшості родичів та знайо­мих відома його історія, а хто не знає — ми із задоволенням розповідаємо. Гості милуються загадково-сріблистими збли­сками від його боків і зігріваються душею, знаючи причину перебування шолому на видному місті.

Кінець









Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4

Схожі:

Подорож ловеласа iconПодорож моєї мрії
Кожен із нас має найзаповітнішу мрію – відвідати якісь країни, побачити цікаві місця. Сьогодні, ми всі разом здійснимо подорож І...
Подорож ловеласа icon«Моя країна Україна»
Ми відправляємось у подорож Україною, щоб дізнатися, якими ж скарбами володіє наш народ. А здійснимо ми цю подорож у вигляді гри
Подорож ловеласа iconЯпонська класична поезія Роботу підготувала
В. Висоцький, відповідаючи на запитання, що таке щастя, сказав: "Щастя це подорож. Не обов'язково з переміною місця. Подорож може...
Подорож ловеласа iconУрок подорож у захоплюючий світ письменника. Роман "П’ятнадцятирічний капітан" Підготував вчитель
Тема: Жюль Верн. Урок – подорож у захоплюючий світ письменника. Роман “П’ятнадцятирічний
Подорож ловеласа iconУрок конференція, урок подорож, урок турнір знавців, інтегрований урок, урок концерт
Матеріали посібника містять розробки уроків з музичного мистецтва. Серед них – урок – конференція, урок – подорож, урок – турнір...
Подорож ловеласа icon«Яку казку Ганса Крістіана Андерсена я взяв(-ла) би з собою в навколосвітню подорож»
Тема модуля. Яку казку Ганса Крістіана Андерсена я взяв(-ла) би з собою в навколосвітню подорож
Подорож ловеласа iconПодорож ученого доктора Леонардо І його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію

Подорож ловеласа iconТема. Подорож у чарівний світ природи за поезією П. Тичини «Гаї шумлять» Творча майстерня поета

Подорож ловеласа iconАпарат верховної ради україни інформаційне управління
Віктор янукович про ситуацію в країні, або подорож в адміністрацію президента 12


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка