Подорож ученого доктора Леонардо І його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію



Сторінка1/5
Дата конвертації21.03.2018
Розмір1.36 Mb.
  1   2   3   4   5
    Навігація по даній сторінці:
  • ПРОЛОГ

Майк Йогансен



Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію

Coelum, non animum mutant qui trans mare currunt.*

… only dull, thick-headed, loquacious idiots. Thus, landscape cannot be adequately treated in the litterature in the usual descriptive way. But if some writer should by chance come across the idea of shifting the reciprocal roles of the landscape and the acting persons, it would be quite a different thing. The persons, treated as mere eardboard puppets, as moving decorations can nevertheless impart proper movement to a description of a landscape (because of the natural tendency of the reader to follow their ways, as if they were real living people) and so a «Landscape-novel» could be made quite readable. But such a thing has still never been deliberately attempted.*

(From an unpublished essay on «Landscape in the Litterature» by the Author. Quoted for the use of critics only).*



ПРОЛОГ

I
ПОДОРОЖ! ПУТЕШЕСТВИЕ! WANDERUNG! TRAVEL! VOYAGE!


— Навіть той камінь, порепаний і соннивий, що лежить між двома старими дубами при прикрім березі лісового Дінця, на котрім каменю подорожують дуже активні рудуваті мураші — і він подорожує.

Людина ж — не камінь. Людина хоче подорожувати хоча б навколо своєї власної кватирі, а тим паче в далекі краї.

Той, хто сьогодні, негайно, в цю мить не їде в Індію — той позбавлений елементарнісінької людської цікавости! — так сказав один товариш, коли в його спитали, чому він проживає весь свій вік лише в своїй кімнаті. І сказавши це, він, не встаючи з ліжка, витяг зі стосу книжок повний каталог нарізних рушниць, як магазинних, так і автоматичних, фірми Віблі Скот і попрохав більше йому не заваджати.

Розповідають також, що компанія веселих молодих людей, февдалів і буржуа, подорожувала була по території бувшої Російської імперії з метою: з’ясувати точно й детально, яка закуска найкраща до горілки. У кожному пункті їхньої подорожі молоді февдали і буржуа випивали, закушували місцевим способом, а бувши рознесені по своїх нумерах лакеями, другого ранку акуратно записували свої вражіння від закуски і наскільки вона полегшувала саму справу випивання. На жаль, революція не дала їм змоги надрукувати свої висновки, і люди не знатимуть повік, яка закуска до горілки найкраща, чи рибець озівський, чи оселедець каспійський, чи пельмені сибірські. І ледве чи можна думати, що неестетна і утилітаристична радянська влада дасть гроші на цю науково-дослідчу роботу.

А втім, буває й тепер, що, повернувшися з-за кордону, люди вміють розповісти тільки про те, як у німецьких готелях улаштовані ванни, який обід можна знайти в Парижі, як одягаються халуї в Лондоні і як кусаються клопи в готелях Еспанії. Вони сполучалися з европейським пролетаріятом в тілі проституток і стимулювали пролетарський рух, даючи шоферові дві марки на чай, щоб швидше їхав. Вони повернулися на радянську батьківщину в европейських штанях, з кишенями, напханими гігієнічними резиновими препаратами.

Що ж, і це подорож. Тільки я взявся б улаштувати морську подорож для такого громадянина куди дешевше.

Я напоїв би його горілкою і дав би йому на закуску по одній оливі на кожну шклянку. Далі я зняв би з нього европейські штани і посадовив би його задом у діжку з соляною водою. Потім, ритмічно похитуючи його в діжці, я ждав би, поки він почне подорожувати по морю в шторм на десять балів. Його власні вигуки звучали б як нецензурна команда капітана, і він незабаром дістався б у відомий латвійський порт, що фігурує в стародавніх анекдотах на цю тему.* Чи не так, друже Родольфо?

Так казав подорожній Дон Хозе Перейра до свого друга, ірляндського сетера Родольфо, ідучи з ним удвох у степах. Родольфо, що досі трохи неуважно слухав довгеньку промову свого старшого приятеля (бо степом маяли запахові портрети багатьох зайців, серед них раптом випливав образ дрохви, яскраво намальований у три запахи, конкретний і рельєфний як меццо-тинто,* і не було квадрату, де не були б умонтовані ніжні мініятюри незчисленних перепелів). Родольфо нехіть одірвався від кінематографічного екрану запахів і офіціяльно, але досить люб’язно замахав хвостом. Та побачивши він, що Хозе не здіймав з плеча свого зауера, дійняв, що промова Хозе була суто філософічного характеру і що вернісаж запахів ще не дійшов до його свідомости. Це не здивувало Родольфо — він-бо давно знав, що Дон Хозе Перейра, його старший приятель, був сліпий на запахи до такої міри, що жахливий, гнітючий, отруйний хемічний сморід, яким тхнули його дами, не заваджав Дону Хозе сидіти з ними в одній кімнаті, цілувати їм руки, його не боліла від тих пахощів голова, а подекуди, пізно вночі випроводивши таку даму, він довго ще шмигав носом і на лиці його застигав блаженний вираз насолоди.

Так приблизно думав Родольфо, знов поринаючи в райдужні фарби запахів, а Дон Хозе Перейра, задоволений з того, що Родольфо його вислухав і з ним погодився, казав далі:

— Ми з тобою, рудий друже Родольфо, відбуваємо тепер подорож повільну, але по вінця повну запахів, образів і вражінь («Для кого повну, а для кого й ні», — скептично подумав Родольфо, почувши останні слова). Ти мусиш погодитися з тим, що чим повільніша подорож, тим більше в ній деталів, а чим вона швидша, тим менше деталів і навпаки, виростають узагальнення, пляни, абстракції, філософеми.

Найшвидшу подорож, по найпростішій лінії, робить той імшавий камінь, що лежить при прикрім березі Дінця попід двома віковічними дубами. Земля везе його навколо сонця між планети і вкупі з сонцем і планетами він суне чортзна-куди, але дуже далеко і швидко. Улоговина, в якій він лежить, це його м’яка кабіна, і його камінна душа мислить гігантськими абстрактними астрономічними філософемами.

Тепер згадай, як ми з тобою летіли аеропляном з Берліну в Москву, скеровуючи путь свою на оці степи. Планет не було видко, а сонце стояло як міліціонер серед голубого плеса напровесні, щоб дядьки не ловили коропів під час нересту. Сонце стояло посеред голубого плеса, і ми бачили землю.

Земля була немов рельєфна географічна мапа. Це була не тепла родюча земля, а якийсь адміністративний погляд на район з геологічної, топографічної, економічної та аґрикультурної точки зору. Річки акуратно впливали в ріки, поля ділилися за шестипільним принципом, лісові масиви розіклалися, як їм належалось у відповідних місцях, і люди неухильно населяли землю в такім-то числі на квадратовий кілометр.

Коли ж ми сіли в потяг, що мав уже куди повільніше тягти нас з Москви до Херсону, земля встала руба обіруч нас двома натуралістичними лаштунками. З горизонтальної вона зробилася сторчова, з географічної мапи вона стала театральною декорацією. Вона дурила нас блискучою рінню,* камінцями удовж рейок, вона одсувала завісу сосон з-перед маленького затишного озірця, вона виводила на кін коня, і кінь іржав у луках, вона влаштовувала масові сцени перекупок і молочниць на станціях — гомоніли голоси й дзвеніли динарії, падаючи за молоко на плятформу. Але потяг рушав, і знову тяглись непорушні декорації краєвидів — вертикальні пляни землі.

Ще повільніша і ще барвистіша стала наша подорож, коли я сів на велосипеда з клунком за спиною, а ти, рудий друже Родольфо, волів бігти за мною. З простої путь наша зробилась крива і примхлива, ніякі рейки не стримували легких коліс, і земля лягла в двох площиинах — у сторчовій і поземній. Ховрашки танцювали край дороги, ринаючи в нори, пахнув чебрець, скарабей поважно переповзав колію, і я, скерувавши на нього колесо, смачно роздушив його жуківське життя, цвірінькали горобці і, мов жменя пшона, розбризкувались перед велосипедом. І здіймався кур: шина шляхом сичала, ключі, немов металеве джерело, дзюркотіли в сакві, полинина вплутувалася вмежи шпиці і деренчала, регіструючи обернення колеса.

А тепер ми покинули велосипеда в хуторі й покинули шлях. Ми сунемось зовсім поволі, зникли всі пляни і зосталося саме тілесне, тілисте життя. Уже не колеса, а самі мої ноги топчуть пил і траву, і зір мій і слух і нюх до того повні живим життям, що годі мені його перелічити. Ми поледве-ледве сунемо степами.

Переваги-ваги ми втрачаємо власну вагу у степах. Поволі-волі ми увіходимо в велику волю степів. По твоїй напруженій спині, по твоїх палючих очах, по твоєму хисткому хвостові я бачу, рудий друже Родольфо, що ти вступив достеменно в степ. Твоє дитинство, роки суворого навчання, файне й високе виховання зникли як сон перед осонням степу. Ти, тонкий і іронічний ірляндець, ти вже зробився дикуном і заполював у полях.
II
Той факт, що еспанець Дон Хозе Перейра, з фаху свого тираноборець, і його молодший приятель і друг, рудий сетер Родольфо, потрапили до таврійських степів, має, як і повелося для всіх фактів на цім і на тім світі, свою причину. Нічого не буває без причини — це зветься закон причиновости.

Правда, є люди, що цього закону не визнають, а то й просто не знають. Один відомий критик, приміром, запевняв мене, що добрий стиль, блискуча фабульна конструкція, драматичне напруження твору, що давалися буржуазії довгою роботою, самі зваляться під перо пролетаріятові, як тільки пролетаріят, ознайомившись із політграмотою Коваленка, візьметься писати оповідання. Правда, цей критик мізерний, напівбожевільний істерик, але йому пощастило надрукувати вже багато знаків і за нього взялися добре лише останніми часами.

Проте більшість людей знають і шанують закон причиновости. Taк мисливці: хоча б мисливець поспіль тридцять разів не влучив у качку, але ж, розповідаючи про це, він завжди точно й досконально установляє тридцять розмаїтих причин, чому саме, в кожному окремому разі, він не влучив у качку. І така непохитна сумлінність і акуратність мисливського мислення, що ні один з них не погодився б — для економії розповідальної енерґії — установляти причину лише в тих рідких випадках, коли він саме влучив качку. Цей факт про нього пояснень не вимагає, і причини його він шукати не хоче.

Я ж, навпаки, мушу встановити причину, чому Перейра і Родольфо, тираноборець і рудий ритрайвер, потрапили до степів з далекої Еспанії.

Обоє вони були аристократичного походження. Бабуся Родольфо, бувши ще молодою золотавою сукою, одержала на виставці велику золоту медалю і таку саму золоту медалю молода золотава сука здобула на польових екзаменах для собак. Бабуся Дона Хозе Перейра не одержала золотої медалі, бувши ще молодою золотоволосою дівчиною, але зате ж вийшла заміж за діда Хозе Дона Хуана Перейра і увійшла таким способом в аристократичну стародавню фамілію, хоча й дуже бідну. Єдиний спомин колишніх розкошів, золотий фамільний медальйон Дон Хуан Перейра, шкільний учитель, своїми руками повісив на шийку своїй нареченій. У цім медальйоні століттями зберігалася крапля крови, виточена Філіпом П’ятим з тіла прапрадіда Дона Хуана Перейра. Медальйон був згодом проданий, але крапля дісталася в спадщину нашому героєві і підтримувала його на святім шляху тираноборства.

Перед від’їздом своїм до степів Дон Хозе Перейра замислив убити генерала Прімо-де-Ріверу, тирана Еспанії, фашистського диктатора. Перед цим він з доручення громадських груп і приватних осіб уже забив двох генералів і одного адмірала. Але що генерали ті були дуже старі й заштатні, а з адміралом у Дона Хозе були особисті рахунки, він уважав, що може з гідністю завершити свою кар’єру, тільки забивши справжнього тирана, і потім піти на шибеницю. Отак з історичною необхідністю сталося, що Дон Хозе Перейра, сам, не бувши ні в якій організації, постановив убити еспанського диктатора.

Перед цим, одначе, йому сильно закортіло пополювати. Не було ніякого сумніву в тому, що втекти після вбиття Прімо-де-Рівери йому не пощастило б. Отож Дон Хозе взяв географічну мапу і почав шукати місця, де влаштувати останнє полювання. Щоб не рискувати самому вибором місця, Дон Хозе покликав свого друга Родольфо і показав йому мапу. Родольфо, який не раз уже виявляв дивовижну інтуїцію в мисливських справах, ткнув носом простісінько в далекі степи.

Того ж вечора Дон Хозе Перейра замовив собі й Родольфо квитки на потяг. Другого дня вранці йому пощастило знайти на барселонськім базарі граматику Синявського. Він не розлучався з нею аж доки не приїхав у степи. Йому дуже сподобалися звуки української мови.

Vil-vola, kin-kona, pip-popa…

скандував Дон Хозе під рівний стукіт вагону.

Dim-domu, kin-konu, bib-bobu…

деклінував він чудні лункі слова, що нагадували йому гомін барселонських дзвіниць. І він брався складати речення.

— В чис-тім по-лі край до-роги я пере-стрі-ва-ти-му… дід… дода і даватиму йому кусень хліб… хльоба.
«Дід їсти-ме хліб і котити-ме біб…»
І Дон Хозе склав вірша:
«Я покинув Барселону,

— Кін-кону, лін-льону,

Не побачу її зроду.

— Лід-льоду; дід-доду».


III
Була вже середина серпня, а Дон Хозе Перейра і його друг, рудий сетер Родольфо, все йшли далекими степами. Була також середина дня, і сонце стояло близько середини неба. Вони йшли просто на геодезичну башту, за якою починалися качині місця. Так сказав херсонський хазяїн Дона Хозе, селянин Середа. Дон Хозе і Родольфо були в середині своєї пішої подорожі посеред далекого степу.

Дуже широкий був степ, скрізь був степ назвиш, навзбіч і навперед. Степ був як шайба надоколо них, круглий і безконечний. Ті, хто живуть в горах і в пагорбах, на високих берегах рік і в вогких лісах, тут, ідучи в вічному кільці, не побачили б степу. Його не було. Степ це те, чого немає. Немає ні гір, ні гаїв, ні озір. Є одна шалапутна шайба, над якою тремтить містична блискуча юга.* Мовчки стенулися мідні кінці всесвітньої шайби, і по них, як по рейках, пішли кружляти обрієві обручі. І треба було подорожньому дійти до середини дня в степу, щоб почути мільйон його хмільних голосів.

В степу стояв дум. Дум гудів з-під землі, з-під коріння закурених смаглих рослин, дум упадав з неба, біг навзаводи з шумом трави, югою коливався навсонні, умирав у шепті торішньої тирси і знову ріс: шугав у траві, розбухав у дику монотонну монгольську оркестру, гудів і глушив вуха, скаженими крилами бився об мідну непереможну шайбу, дзвенів, верещав, ячав і знову, полегом стихаючи, дум западав у тихий шум трав, усихав і зникав крізь землю, покинувши по собі висохлі сльози солонців.

Перейра й Родольфо ішли як спали. На відшибі праворуч забовваніли велетенські фігури людей, що ходили навколо колосальних копиць. Люди накладали в гарби пшеницю, і Дон Хозе Перейра, не дуже твердий у політичній економії, узяв їх за пролетаріят.


IV
Я, автор цієї повісти і отець Дона Хозе Перейра та його приятеля, рудого сетера Родольфо, так само як і багатьох інших персон, реальних і нереальних, що є в тій повісті, і багатьох речей у ній, показаних дуже наочно і докладно, я так само, як Дон Хозе, дуже люблю і поважаю пролетаріят, тільки ще куди глибше і повніше.

Я люблю і поважаю пролетаріят, по-перше, за те, що він був моїм першим товаришем у дитинстві і був єдиним товаришем, що мене не зрадив і не покинув тепер, коли я виріс, коли інші товариші дитячих літ моїх поробилися або бурбонами, або професорами, або бухгалтерами, або істориками літератури.

Я люблю пролетаріят за те, що він не силує мене продавати своє перо і мене, небагатого і нефешенебельного, не одягненого у вечірній чорний сьют і не навченого манір, не покидає і не перестає мати за свого товариша.

Я люблю пролетаріят за те, що він узяв мене за руку і веде з собою на верховиння історії. Я поважаю пролетаріят за те, що він мій вождь і мій учитель, і я ніколи не брався його нахабно вчити, і безсоромно претендувати на ролю його вождя мені, слабому і капризному інтеліґентові. Я поважаю пролетаріят за те, що в своїх книгах він навчив мене політичної економії і філософії і з вуст робочої молоді своєї навчив мене про ролю віршів у будівничім процесі. Як мій товариш пролетаріят, я люблю футбол, американський фільм, авантурний роман, риболовлю, полювання й природу.

Але найбільше я люблю пролетаріят за те, що він — Майстер, за те, що це він робить Річ, і через те тільки він може зробити світ. Я признаюся, що я давно і безнадійно закоханий у Речах, що я навіть купував інструменти, якими не міг або не вмів користуватись, тільки для того, щоб день у день виймати їх зі столу і розглядати протягом довгих годин. Я давно знаю напам’ять десятки каталогів фотографічних камер, рушниць, велосипедів, біноклів, об’єктивів, і коли мені трапиться каталог секстантів або мікроскопів, що з ними я не вмію обійтися, я так само вивчив би цей каталог напам’ять. І коли я пишу, я пам’ятаю, що мій Майстер, мій Товариш хоче, щоб я робив добрі Речі у своїм реместві. Я сподіваюсь, що в своїм невеликім реместві я зроблюся такимож Майстром, як мій товариш-пролетаріят.

Отож Дон Хозе, що й сам був прекрасна Річ, бо він був високий, веселий, сильний і ледачий тираноборець, але сам не вмів робити речей, теж дуже поважав пролетаріят. Побачивши людей, що накладали снопи на гарби, і вирішивши, що то є пролетаріят, він полюбив цих людей і став наближатись до них.

— Любий і рудий друже Родольфо, — сказав Дон Хозе. — Пам’ятаєш, як я теж був пролетарем, коли возив вугілля на кораблі у Барселоні. На вокзалі я грузив чорні брили на підводу і віз вугілля через Барселонету на Муеля Нуева аж до Муеля ді Леванте, де стояли крейсери. Там я спиняв коней і ніс вугілля на крейсер. Я теж був пролетар, мій любий друже і рудий Родольфо!

Родольфо спинився і оглянувсь на Дона Хозе. Така примітивізація поняття пролетаріят йому не сподобалася, але, звикши до дитячих сентенцій свого приятеля, він не висловився, а тільки злегка неохоче замахав хвостом.

— Пам’ятаєш, рудий друже Poдольфо, — сказав Дон Хозе, — як за багато-багато років у Барселоні пав сніг. Я цілий день возив вугілля на Муеля Нуева і вертався додому натомлений і виснажений украй. Сніг лежав на вулицях, і вони самі пливли повз мене, коли я йшов по Ґран Віа дель Маркес дель Дуеро. Таке було моє почуття, рудий друже Родольфо, коли б його укласти в рядки українського віршу і оздобити в кінці кожного рядка почасти оригінальними, почасти стародавніми римами та асонансами. Слухай:
Чи вмерли вулиці, чи я іду сам

З робочим днем за плечима?

— За берегом міста — ліса,

За лісами ліса нерушимі.


Дзвенять вогні і ринуть у ніч,

Дзвінок заївсь у залізо.

Іду і не втямлю, не злічу облич -

Вже пізно.


Чи вмерли вулиці, чи я іду сам

До себе в самітні очі?

За берегом міста — ліса,

За лісами незміряні ночі.


Не чую нічого. В січневу ніч

Заблукав я, осінній олень.

Не спадав сніг із пізніх пліч,

За плечима поле і поле.


— Таке було моє почуття, любий друже Родольфо, — сказав Дон Хозе, — коли я був пролетарем. Невже і це тебе не переконує?

Родольфо знову спинився і на цей раз уже не замахав хвостом. Він з довгим німим докором зорив на Дона Хозе. Дон Хозе підійшов до нього і м’яко погладив його кошлату шию за сивуватими вухами. Вони стояли серед степу. Щир, щирей і щириця, амаранти Дон Хозевої Еспанії, зняли шепт у них під ногами. Знову ріс дум і гойдав степами, переповнював вуха і дзвенів у душі. Далеко праворуч німі силуети велетенських людей ходили надоколо конічних копиць. Дон Хозе повернув до себе голову Родольфо і мовчки дивився йому в стемна-оріхові очі.

— Як вам не сором, — раптом сказав Родольфо. — Як вам не сором римувати «очі» і «ночі»!.
V
Друзі ішли вже подом. Замість гір і проваль у степу буває під і верх. На око вони нічим не різняться, та старий степовик одразу помічає, що на версі більший буває обрій і не ті ростуть трави, що на поду. І трави в поду трішки зеленіші й пізніше сохнуть. Велетні й копиці були вже недалече. Дон Хозе помітив, що Родольфо став якийсь серйозний і зовсім перестав слухати його слів.

«Зайці, — подумав Дон Хозе. — Але в серпні на Україні не дозволено стріляти зайців. Втім, може це куріпка або перепілка». Дон Хозе зняв з плеча свого зауера і ще раз подивився на нього.

На вигляд це був звичайний бравий зауер дванадцятого калібру, безкурковий. Артист-збройовник знайшов би на ньому силу дрібних хиб. Він зауважив би довгасту форму другого гака і висловив би думку, що для такої важкої рушниці конструктивніший був би гак майже квадратовий, куди коротший і ширший. Роздивляючись накладки на замках, артист довго і думно хитав би головою і не міг би утриматись від сентенцій з приводу ручного гравірування. Він рішуче заявив би, що грубуваті лінії літер і візерунків ясно доводять, що їх просто труїли кислотою на восковому шарі, а не карбували різцем від руки.

Далі артист, узявши зауера на середній палець правої руки, знайшов би, що він збалянсований там, де кінчається колодка, а значить, у семи сантиметрах від подушок. Трудно було б чекати, щоб він не згадав при цьому за рушниці з балянсом у чотири з половиною сантиметри від подушок.

Імовірно, що після цього артист-збройовник витяг би з кишені коробок з цигарками, добув би цигарку, постукав би нею об вічко коробка, швидким рухом засадив би її межи губи, запалив би сірником і звернув би увагу на приклад зауера. Сорт волоського горіху, з якого зроблений був приклад, уже сам по собі викликав би дещо непевний вираз на його суворім лиці. Але той факт, що приклад був не полірований, лише навощений, довершив би непевне від нього вражіння — артист-збройовник перегнав би цигарку з правого кутка роту в лівий, і на вустах його з’явився б гіркий іронічний осміх.

Але Дон Хозе Перейра не був артист-збройовник. Дон Хозе Перейра знав тільки, що він цілий рік надурочно пиляв дрова, щоб купити саме цього зауера, що вже цілий рік стояв на комісії у барселонській магазині, куди його прислав доктор Леонардо Пацці (очевидно, якийсь італієць), потрібуючи грошей на подорож у Слобожанську Швайцарію.

Тож Дон Хозе бачив у своїх руках тільки могутні дула трикільцевої сталі, тільки потужні патронники у вісім міліметрів завгрубшки, тільки неймовірні чоки по 1,2 міліметру кожний, тільки на ґринері голуба, що ґарантував йому далекий, густий і сильний бій.

Сонце жахтіло над степиною, блискучими краплями злітало на довгі дула зауера, переймало подих, заходило в душу і знов вогненними краплями виступало на темній шкірі Дона Хозе. Він весь горів і перегорав під сонцем. Йому здавалося. що помалу згорало в ньому все, чим він раніше жив, палали і падали, одгорівши, його думки, звичний стрій світогляду і навичок. Він забув усе, що знав. Сонце випалило в ньому пам’ять. Він забув, хто він такий і звідки взявся і для чого приїхав. Він давно увійшов у степ, а тепер степ увійшов у нього. Йому здавалося, що те, чим він був раніше, тікало від нього за обрій з блискавичною швидкістю між блискучими рейками дул. Його «я» маячило уже на одній лінії з крайнебом, воно було — мушка десь за тисячі верст від нього на самім краї безмежного шляху двох дзеркальних дул. Він опустив рушницю, і «я» потопло за обрієм.

Якась нова кров, п’яна й гіркіша за полин, попливла по жилах і ударила йому в голову. Він ясно відчув, що згорів на попіл і народився знов. Він був уже не Дон Хозе Перейра, інтеліґент і тираноборець, а Данько Харитонович Перерва, степовик і член степового райвиконкому.
VI
— Що це за ••• іде подом? — сказав куркуль Щовб, повиснувши на рублі і ждучи, щоб куркуль Довб притяг рубля мотузом.

У відповідь на це куркуль Довб зачепив рубля мотузом, зігнув його ще, так що здоровенний рубель застережливо рипнув, і замотав мотуза за належні виступи на гарбі.* Зробивши це, куркуль Довб озирнув гарбу останнім командним поглядом і поліз у кишеню по тютюн. Далі він насипав ручкового на папірець, утрусив його в формі математично рівної лінії, загнув один край, завернув цигарку, висунув язика і в той момент, коли білий папір, пробігаючи по мокрому язикові, став прозорий як скло, сказав:

— А тобі що за діло. Він же зайців не б’є. Побоїться не в строк стріляти ••• його •••!

Навантаживши свої гарби, перейшли обніжком, щоб закурити, куркуль Стовб і куркуль Ковб. Не дійшовши до Довба ступнів із десятеро, куркуль Ковб і собі став розглядати самітну постать мисливця з собакою.

— Знаєте, хто це, хлопці, — сказав куркуль Ковб, не одводячи руки з-від очей. — Це, щоб ви знали, бісової душі камуніст, Данько Перерва. А ото попереду біжить його гидолової віри рудий собака.

Усі четверо почали пильно придивлятися до фігури мисливця. Мисливець зненацька став. Погляд куркулів упав на його собаку. Собака застиг у наїженій, неймовірній позі. Мисливець коротким рухом звів рушницю.


VII
Коли новороджений Данько Харитонович Перерва побачив, що Родольфо застиг перед невеличкою ямкою в поду, по всьому тілу його пробігли і піднялися в голову холодні голки найдужчої, найбожевільнішої з емоцій. На одну невимірно коротку мить він відчув, що руки його раптом узялися потом, і враз забув про це. Поволі, сливе непомітно, як хвилинна стрілка дзиґарів, Родольфо витягався у напрямі ямки, і ямка ця враз зробилася центром степу і центром усієї землі.

— Піль, — несподівано і жахливо прохрипів Перерва. Родольфо упав вперед, із ямки рвонувся заєць, розлігся стріл, заєць фонтаном стрибнув угору, упав і застиг на землі.


VIII
Лише тепер Данько Перерва зрозумів, що він стрілив по зайцю в середині серпня. Він стояв як очманілий і ждав. Аж от до нього долинули якісь довгі незрозумілі звуки. Він оглянувся: четверо дядьків відійшли від копиць і щось гукали, розмахуючи руками. На мить ущух вітер, і Данько почув слова.

— Нащо б’єш за-айця ••• твою •••! — знову хитнув вітер і розляглось тільки о-о-о степом проти вітру. Вітер хилитав слова, дробив їх на друзки і раптом вітер полетів на нього і враз остудив його спітнілу голову. Данько рішуче ступив до зайця. Зробленого не вернеш. Він узяв зайця в тороки,* повісив зауера на плече і швидко пішов геть. О-о-о, дробив вітер слова на друзки. Данько, не оглядаючись, рівно і легко ішов уперед. Він знав, що непростимий учинив гріх, убивши зайця в середині серпня, але він так само знав, що датися в руки куркулям, щоб вони з тріумфом повели члена степового виконкому в місто, все одно не можна. Він утече від них і тоді він сам з’явиться у виконком і чесно розкаже, як він ненароком убив зайця.

О-о-о, дробив вітер друзки слів. Данько, не оглядаючись, хутко ішов уперед. Він постановив подивитися назад, коли вітер перестане доносити до нього слова. І щоб зовсім заспокоїтись і іти рівно мов машина, він ураз, як увірвавши, перестав думати про зайця, про серпень, про куркулів і натомість узявсь пригадувати вірша, що він давно-давно десь читав у книзі невідомого поета з норвезьким ім’ям.
Степ сповила велика борода,

Веде вівса і попасає просо

У край землі, де голуба вода

Стоїть у озері підтикана і боса.


На небо глянув Данько…
А небом йдуть водяні вози

Над океаном орної країни.

Старий чумак береться за гузир

І хмарам набатовує на спини.


По берегах повстання і пісень

Над ріками радянських революцій

В далеку путь налагодився день…
Останній рядок запав десь межи полини, й Данько не міг його відшукати. Він напружував пам’ять і ладнав рими до «революцій». «Муці… руці… гнуться… каруці…» — добирав він рідкі слова і не міг видерти рядок із полинів пам’яті. Йому стало моторошно, по колінах прошкандибала млість і налляла халяви холодним оливом. Він зробив ще одне істеричне зусилля. «Штуці… розпуці… мнуться… перуці…» — мигтіли непотрібні, недоречні слова і не здіймали з серця тягару незнайденої рими.

Вірш зрадив його. Він не міг довше терпіти. Він знав, що не сміє оглядатись, але довше не міг терпіти. Він оглянувсь крадькома назад.

За ним, у рівному півколі, ішли мірною ходою п’ять велетенських постатів.
IX
Немов зачарований, не міг Данько одірвати очей від того, на що не смів дивитись. Навантажені снопами гарби стояли далеко-далеко позаду, коло них не було нікого. Данько силував очі, намагаючись розглядіти коло гарб хоч один людський силует — і не міг. Дядьки покинули роботу і лавою гнали його кудись за горизонт. Данько знов повернувся, вибрав собі точку на обрії, щоб іти рівно в центрі грізної дуги дядьків, і пішов уперед.

Знову йому враз зробилося холодно. Тепер уже не куркулі переслідували члена степового окрвиконкому за порушення правил полювання, а п’ятеро людей гнали одного, покинувши роботу, стомлені і люті, в пустельнім степу, самі захоплені ловецькою жагою, готові на все, не зважаючи ні на які наслідки.

Данько випростався на весь ріст і витяг м’язи на молодих ногах. Ноги заграли як спружини і пішли, ледве торкаючись землі. Чоботи сиділи добре, не муляли ніде і м’яко слухались музики м’язів. Дбайливо розраховуючи сили, Данько прискорив ходу якраз настільки, щоб іти шість кілометрів на годину. Він ітиме до ночі, але не дасть себе наздогнати. Він глянув на сонце: йому лишалося іти ще із п’ять годин. Тридцять кілометрів! У громадянську війну він легко робив п’ятдесят із одинадцятифунтовою нарізною рушницею на плечі.

Родольфо весело біг попереду, забігаючи в кущики і тішачись з розмаїтих, розмаринних, розбіглих запахів. Данько свиснув: Родольфо став у стрибкові й дивився на нього. Данько свиснув ще раз, Родольфо підбіг до нього і ніжно просунув шию і спину під його рукою.

— Біжи, Родольфо, — майже весело сказав Данько. — Ми тікали з тобою від скандалу, тепер ми тікаємо від смерти. — І він легенько штовхнув пса долонею.
X
Данько і дуга мовчазних переслідувачів пройшли вже кілометрів із сім, ідучи просто на захід. Сонце непомітно побільшало і почало злегка набрякати по краях, воно ішло вже вниз, вдихаючи степовий дух. Не було вже ніякого сумніву в тому, що дядьки зовсім забули про зайця та про правила полювання і гнали мисливця як дичину, як дрохву, щоб забити його дрючками.

Данько знову почав міркувати. Не може бути, щоб вони гнали його навмання у степ, але й досі не було видко, куди вони його заганяють. Як і п’ятеро мовчазних людей, що уперто ішли за ним, Данько геть забув про зайця. Він був свідомий тільки того, що якийсь незвичайний тягар наполягає йому на пояс.

Багато-багато сот метрів він механічно ішов уперед і не міг розгадати, що саме заваджає йому іти. Його думки кружляли навколо кінцевої сцени дня. Він, коли поляже присмерк на поля, востаннє прискорить крок, і дуга зникне з очей. Він перейде ще пару кілометрів і вибере собі місце ночувати. Він скине чоботи, і розкіш розіллється по всьому тілу. Він здійме рушницю й патронташ і покладе патронташа під голову. Він одіпне зайця…

«Заєць»! Ось що заваджає йому іти! Заєць давив на живіт, на крижі, на психіку. Заєць — чудно! — і досі надушував на мозок, як тінь він метушився десь у завулках пам’яті і не давав іти спокійно і весело.

Данько, не спиняючись, одв’язав зайця і високо підкинув його вгору. В цю саму мить у ньому тьохнула фантастична надія. Заєць перекинувся в повітрі і важко гепнув об землю. П’ятеро переслідувачів не могли не бачити його. Данько занотував собі місце, де упав заєць, і, не оглядаючись, пішов уперед.

Перейшовши дистанцію від дуги, він знову відчув, як тьохнула абсурдна надія, він швидко оглянувся. Середній дядько саме переходив те місце, де упав заєць. Він нахилився — усе в Данькові завмерло — він підняв зайця — Данько став і з майже істеричним благанням дивився на нього. Дядько стояв із зайцем у руці і видимо вагався. Зненацька заєць високо злетів угору, перекинувсь і впав на землю.


XI
Данько гарячково схопився і ледве стримав себе, щоб не побігти. Фантастична сподіванка важко упала з зайцем на землю. Дуга рівно й розмірено йшла вперед. Ніхто навіть не підійшов до середнього, ніхто не гукнув, знову усі йшли розмірено і рівно. Десь далеко край неба манячила покинута гарба коло чорних заокруглих куп хліба.

— Родольфо, — сказав Данько. Рудий сетер схопився й став, повернувши до друга голову.

— Сюди, — рішуче сказав Данько. Повний мисливського запалу, рудий Родольфо підбіг до стрільця.

— Слухай, Родольфо. Слухай уважно, бо нам з тобою тепер непереливки, як каже український народ, коли зверх звичних і нормальних тягот і бід доводиться йому зазнати ще й якоїсь, у пляні непередбаченої біди.

Наше становище можна було б коротко схарактеризувати в такий спосіб: нас женуть і гнатимуть аж до ночі. Коли до ночі нас не спіймають, то ми врятувались. Коли до ночі нас спіймають, то мене, Данька Харитоновича Перерву, уб’ють, а тебе, рудого сетера Родольфо, продадуть десь у великому місті, де ти поза всяким сумнівом матимеш на виставках золоті медалі щороку.

Так, рудий друже Родольфо, ти матимеш щороку золоті медалі, але ти втратиш свого друга й товариша Данька Харитоновича Перерву. А в жилах твого друга, любий Родольфо, очевидно, тече ще якась інша кров окроме слов’янської. Бо ти ж знаєш, що я б’ю тебе тоді й тільки тоді, коли ти на це заслужив.

А той козак, що буде тобі, о Родольфо, за хазяїна і друга, битиме тебе в таких випадках. По-перше, коли він не влучатиме в дичину — це раз. По-друге, коли він посвариться з жінкою — це два. По-третє, коли він будe п’яний — це три. У перших двох випадках він битиме тебе нагаєм, чи гарапником, а в третьому просто буде гатити в твоє обличчя чоботом, стараючись влучити в ніс.

Отож, любий друже, я рішучо раджу тебе негайно податись додому, обминаючи по дорозі всіх знайомих і незнайомих людей. Чекай!

Данько написав на ходу скілька слів на папірця і прив’язав до ошийника Родольфо.

— Додому! — скомандував він по цьому. Родольфо стояв, вагаючись. Він сподівався, що друг, може, ще перемінить постанову і дозволить зостатися з ним.

Але Данько став одв’язувати від пояса ремінячку.

— Додому! — повторив він. Родольфо одійшов на пару ступнів і знову спинився. Тоді Данько підбіг до нього і, що мав сили, оперіщив його ремінякою. Родольфо зойкнув і подався геть.

Данько знов оглянувся назад. На справі з Родольфо він утратив метрів двадцять. Фігури побільшали і з чорних зробились колірові. Данько зняв патронташа і високо підкинув його вгору. Два запасні набої він полишив у кишені і пішов уперед.
XII
Сонце вже хилилось униз, важке і спітніле. Воно всмоктало в себе горілчаний дух степу і тепер, червонопике, віддавало назад гірку відвологу. Зачервлені губи стискали його захекану вогняну пащу. Воно зітхало вітрами і гикало полиновою наливкою.

Данько давно вже йшов, нічого не думаючи, і забув про ноги й про кілометри. Ноги самі йшли, і кілометри, зсотуючи гони, мов рулеткова стрічка викочувались з-під сонця. П’ятеро переслідувачів так само рівно й мовчазно ішли за ним, і Данько угадував, що їхні тіла так само переключились на хідню, що в душах їхніх загас гнів і зосталося тільки радісне почуття руху, що, наздогнавши його, вони уб’ють його весело й спокійно, ніби жалкуючи, що скінчилась довга, натхненна, розкішна гонитва.

Данько згадав далекий хутір, де він народився й пережив свого життя перші роки. Пасучи вівці, той хутір здавався йому мов п’ять чорних гнойових купок десь на обрії. Там у гнойових купках вовтузились його гнобителі, і він прив’язував військову гільзу до дерев’яного держака і пристроював до неї курок на резинці. У руках його жовта гільза робилася шостистрільним револьвером, на чолі революційного війська він гордовито увіходив у хутір і конфіскував усю сметану і шомполку дядька Мусія.* Він забирав у полон все населення хутору і дарував волю тільки блакитноокій Дуньці, дядьковій Мусієвій дочці. Та Дунька, переконавшися, що тільки він, Данько, є справжній герой і вояка, сама не приймала від нього волі і кликала його їсти сливи в дядьковім садочку.

Але він одмовлявся іти з нею в садочок і будував машину, щоб летіти з Дунькою на Марс і приєднатися там до інженера Менні.* Уже машина була готова і блищала, як новенький паротяг, і на ній були величезні білі, мов гусячі, крила. Удвох з Дунькою вони навантажували в машину провізію — там був здоровенний кусень сала, печена гуска, решето слив, дві миски з сметаною — одна для нього і друга для Дуньки, — вони ставили в кутку дядькову Мусієву шомполку, набиту буйним шротом, щоб оборонятись від нападу, і Данько стелив свитину спати коло того кутка, так що рушниця була напохваті.

Він згадував, які маленькі й незначні зробилися оті п’ятеро хат, коли він, комісаром полку, вертався з німецького фронту. У нього вже насправді була прекрасна манліхерівська рушниця і в нього був справжній офіцерський наган. У нього також був годинник, але не це його тепер цікавило. Він вертався до свого хутора бійцем і пропаґандистом, йому нічого було робити коло цих п’яти хат, але він сподівався побачити Дуньку. І ці п’ять чорних хат, що мріли перед ним на обрії, хоч які вони були незначні тепер, але з-поміж них двома ясноблакитними очима визирало далеке небо хлоп’ячих мрій і юнацької сподіванки.

Але Дуньки на хуторі не було — вона розтала десь між якими двома станціями у громадянській війні під час хлібного походу. І його тріумф у хутірському масштабі здавався таким нікчемним, що він того ж вечору виїхав з хутору у простори громадянської війни, і п’ятеро хат востаннє зникли з очей його…

Данько глянув перед собою на обрій. Просто перед ним, мов п’ять копиць, лягли п’ять заокруглих чорних купок. Він протер очі, за п’ятьма купками причаїлись обаполи ще дві, три, ще ціла купа хаток.

І враз він зрозумів. Куркулі заганяли його на степовий хутір.


XIII
Отже, просто додержуючи дистанції між собою і переслідувачами, Данько вже не зміг би врятуватися. У хуторі вони дістануть коней і собак і спіймають його за якусь годину запевне.

Данько змінив напрямок і почав подаватись лівіше; перейшовши так зо два гони, він оглянувся. Ловці перегрупувались і обходили його з лівого плеча. Данько взяв ще лівіше, і в тую ж мить скрайній лівий перебіг, а за ним і інші; Данько знову пішов просто на хутір, і негайно лінія ловців вирівнялась в тому ж напрямкові. Скрайні почали іти швидше і підбігали вже сливе на одну лінію з Даньком, він трошки прискорив ходу і знову йшов прямо на хутір.

Хутір множився і виростав. Тепер це були вже не десяток хат, а два, може і три, десятки і вони простяглися довгою вулицею, щоб перестрінути Данька і допомогти забити його. До них було вже не більше, як два кілометри.

Данько ішов просто на хутір і оком повстанця оцінював місцевість. Обминути його вже не можна було, навіть коли б ловці дали йому на це час. Просто перед хатами, немов картата плахта, лягли поля, сині, фіолетові і сіро-сиві.

Данько націлився на найбільший сивий чотирикутник і йшов просто на нього — це була гречка. Не дійшовши до поля гін з троє, він зняв рушницю, взяв її в праву руку до стегна і побіг уперед, скільки мав сили.

Коли на нього війнуло медовим ароматом від буйних полків і дивізій гречки, він на бігу ще раз оглянувся назад. Усе було гаразд. Ловці спокійно, не поспішаючи, ішли вперед і навіть скрайні дуже відстали від нього — лови кінчались, бо звір остаточно розгубився і сам метнувся в пастку.

Повним ходом доскочивши до гречки, Данько упав в обніжок і швидко поповз плазом. З першого обніжку він завернув у другий, потім подався вправо, потім знову наліво і плазував так, аж доки, з його розрахунку, ловці не підійшли прикро до гречаного поля. Тоді Данько упав лицем на землю і причаївся.

Ловці могли не знайти його. Вони могли збитися в купу, шукаючи, і тоді він легко зміг би втекти назад від хутора раз уже перейденою путтю. Гонитва тоді знову почалася б, замість скінчитися в цій гречці.

Але вони могли і натрапити його так, що він не встиг би втекти. Тоді довелося б вистрелити два патрони наосліп і вмерти.

Данько давно вже перестав боятись. Він слухав. В гречці стиха лазив вітер, просили пити перепели, якась мушва, збившись роєм просто над Даньковою головою, дзюрчала одноманітно як довга закурена дорога, як пахне дьоготь, як риплять колеса, ковтаючи куряву. Мінути минали і хвилювались хвилини, а ловців усе не було чути. Подекуди Данькові здавалося, що всі п’ятеро ловців тихесенько підійшли до нього і стоять навколо і мовчки дивляться на його спину. Він хотів повернути голову і не міг. Лазив дитячий вітер, поспішалися пити перепели, мушва дзюрчала, а ловців усе ще не було.

Могло бути, що вони одразу подались на хутір по собак і підводи і людей. Могло бути, що вони послали когось у хутір, а решта сіла навколо і чатувала, покурюючи тютюнець і балакаючи на теми сільськогосподарчі. Але могло бути, що вони й досі шукали його. І так і так не можна було підвести голови і треба було дивитися в землю межи коріння гречки. Червоні стовбури гречки стриміли над горами скородженої землі, як сосни на сивих дюнах, і з гори на гору в хащах мандрував мураш, білобокий і білогузий, і в профіль він здавався Данькові змиленим, спітнілим шестиногим конем. Він дряпався поміж грудок, ставав диба і знову біг ристю поміж сосон. На самому шпилі дюни щось заворушилось коло червоного стовбура — це був другий мураш, червоний, як прозора киновар.* Він, не поспішаючи, розгладжував довгі вуса і лагодився в путь.

Білуватий добіг до шпиля і став, зачуявши червоного. Червоний покинув гладити вуса і, не поспішаючи, ступив уперед. Білуватий завагався і почав повертатись, щоб тікати, та в цю мить червоний уже підійшов прикро до нього. Білуватий знов повернувся передом, і вони стали помалу витягати вуса один до одного. Раптом вуса зійшлися і, як пружини, одскочили назад, намацавши вороже тіло. Білуватий і червоний зчепилися кліщами.

Данько, мов зачарований, дивився на герць. Обоє були потужні мускулясті воїни, білуватий трішки ширший і більший, червоний стрункіший і з більшою головою. Вони стояли диба, зчепившися кліщами і напруживши м’язи.

Зненацька червоний покинув землю і почав згинатись. У ту ж мить одірвався від землі і білуватий. Вони впали і качались у куряві, не випускаючи кліщів, тіла їхні чимраз більше згиналися дугою, то один, то другий був зверху, і боротьба вагалася між червоними стовбурами гречано-соснового бору. Раптом білуватий схопився на ноги, зігнувшися в дугу, червоний висів на його кліщах. Білуватий бив їм об коріння сосон, качав його в куряві, знову схоплювався диба, біг, котився, метушився, падав сам на спину і знову мотав ворога поміж корінням. Рухи його робилися чимраз швидші і істеричні, око не могло встигнути за його блискавичним мигтінням, а червоний щодалі дужче згинався в дугу.

Аж ось задок червоного підгорнувся зовсім під тіло і наблизивсь до кліщів, білуватий почав охлявати, кислота била йому в голову, він немов спросонку безладно вовтузився на однім місці, ноги йому почали сіпатись, він як п’яний хилився набік, він розпустив кліщі і, змахнувши в повітрі руками, упав у куряву. Тоді червоний розігнувся і став на ноги. Він тепер не зважав анітрохи на змилений труп, що корчився в куряві коло його ніг. Він поважно випростався на ввесь ріст і почав акуратно розгладжувати вуса.

Він одпочивав дуже довго. Данькові здавалося, що він зроду не скінчить одпочивати і гладити вуса. Минали десятки секунд — мурашиногречаних годин — а він усе гладив вуса, гладив щораз повільніше й ніжніше. Цей спокійний ритмічний жест люляв потомлену Данькову душу, його хилило на сон, він одпочивав в одному темпі з переможцем. І в міру того, як серце стало битися повільніше, думки почали весело вовтузитись, чіпляючись одна за одну, одкушуючи одна в одної хвости, збиваючись у купу, спливаючись, засинаючи. Примчався вітерець і струсив у медове море гречаного світогляду дьоготь, запах чорного хліба і поту. Вітерець стих, а гречка далі ламалась і шуміла. Данько враз охолов і насторожився.

Хтось, зовсім близько, проходив повз нього гречкою.
XIV
Данько занімів на місці і почав рахувати кроки. Ішов один чоловік. Значить, вони все ж таки шукали його. Гречка ламалась і тріщала, з крахом наближалась до Данькової голови, ішла вже зовсім близько і раптом змовкла. Данько прикипів до землі. Знову захрумтіла гречка і на цей раз почала ніби віддалятись. Данько виждав шістдесят секунд і з неймовірною обережністю підвів голову, дивлячись крізь високий кущик. Постать віддалялась, його не знайшли. Сонце було вже зовсім низько над обрієм, ще година — і можна буде втекти назавжди. Данько виждав ще триста шістдесят секунд і глянув сміливіше. Постаті куркулів ішли на хутір.

За п’ятнадцять, двадцять хвилин вони уже збалакаються на хуторі про підводи, за двадцять п’ять-тридцять хвилин вони знову виїдуть з хутору з собаками. Данько сперся на лікті і дивився на ловців. Коли остання фігура зникла поміж хат, він поповз у напрямі від хутору; проповзши кроків з двіста, він потрапив у яр — це був той самий яр, що в ньому далі лежав хутір. Данько став на ноги і, що мав сили, побіг яром геть від хутору. Йому треба було бігти ще сорок хвилин, поки зайде сонце, а далі він міг одпочинути. За сорок хвилин він міг зробити з чотири кілометри.

Данько трішки придержав біг: треба було берегти сили. Він уже пробіг мало не ввесь яр і мав вибігти знов на степ, коли побачив двох хлопчаків, що закурювали цигарки, сівши за горбочком.

— Дядю, дайте табачку, — почав гукати один з хлопчаків і змовк. Його здивувало, що дядя біжить з рушницею в руці. Данько відчув це і спинився. Збрехати щось було неможливо, все одно догадаються, коли виїде підвода.

— Собаки моєї не бачили? — спитав Данько. Хлопці мовчали, Данько змахнув рукою і побіг далі.

Він вибіг з яру і біг знову степами. Уже йому стеналися груди, але треба було бігти прикро, бо на хуторі уже, видно, знали через отих двох хлопців, куди дичина впала. Надокола був степ — назвиш, навзбіч, навпір був степ вечірній. Данько біг — і немов стояв серед степу, а степ тікав від нього за обрій. Піт давно просочив його одежу і охолоджував бігуще тіло як автомобільний радіятор.

Данько біг, і степ тікав від нього. Коли ж сонце сховалося під землю, він спинився і впав на землю. Він заснув.
XV
Йому снилися химерні, надзвичайні речі. Йому снилося, що він не Данько Харитонович Перерва, а Дон Хозе Перейра, подорожній і тираноборець з далекої Барселони. Йому снився доктор Леонардо, медик і природолюбець, прекрасна Альчеста і багато інших облич, яких він зроду не бачив у житті і які були в цім сні знайомі й звичайні.

Йому снилося, що на землю впала зима і він почав замерзати. Холонув живий виноградник його крови, він застигав і лежав немов льодовий пік, схиляючись грудьми над робочою Барселоною. Крізь сон він бачив, що надокола його стояли мовчазні гори — і це були п’ятеро куркулів — і він мусив умерти. Було холодно і неспокійно спати, як колись за дитячих років у нетопленій хатині глибокої осени.

Фантастична дитяча книга повела його в леґендарний ліс спогадів. Веселі маслоноси пурхали й цвірінькали в смарагдовім листі леґендарного лісу, у темнім ручаї під навислим корінням чорних дерев молокопруд, одсапуючись, рив собі нору і накидав купи оксамитної землі; в зеленім подолі на взліссі танцювали баскі хлібороги, бодались і бігли навзаводи в поле…

Куркуль Щовб ударив Данька ззаду сокирою по голові, і він умер в степу ніччю.


XVI
Уночі в степу лежало тіло члена степового окрвиконкому Данька Харитоновича Перерви. Земля давно охолола і давно щез усякий слід сонячної жаги. І в міру того, як остигала земля, оживав виноградник гарячої крови, спалений сонцем. Це була вже не та кров, що гнала Данька по степу, тікаючи від куркулів — це була та передсонячна кров, що текла в жилах Дона Хозе Перейра ще перед перетворенням його.

Дон Хозе Перейра глибоко зітхнув і розплющив очі. Йому боліла голова, з рани на потилиці ще точилася злегка кров, але свіжо було і холодно, і він підвівся. Він витяг носовичок і замотав собі голову. Крізь хустку вухо його почуло розмірені удари хвоста — це був його рудий друг, сетер Родольфо.

— Здоров, рудий друже Родольфо! — сказав Дон Хозе. — Чи не задовго ми спали тут з тобою на сирій землі?

Родольфо теж устав, але не сказав нічого. Він був тієї думки, що можна було б іще поспати.

— Боюсь, що я здорово розбив собі голову, — мовив Дон Хозе. — Болить як не лусне. Щодо мене, то я переситився полюванням у степах і годен негайно їхати назад у Барселону, де, як ти добре пригадуєш, рудий друже Родольфо, в нас з тобою є одна важлива справа. Час уже зараз подумати, як би нам з тобою своєчасно затерти наші сліди.

І Дон Хозе Перейра став вигадувати текст кореспонденції до італійської газети «Воче-Дель-Пополо». Я гадаю, що він при цьому споменув прізвище доктора Леонардо.


_____________________________



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5

Схожі:

Подорож ученого доктора Леонардо І його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію icon560 років від дня народження Леонардо да Вінчі
Леонардо да Вінчі (італ. Leonardo da Vinci, 5 квітня 1452 в Анкіано, коло Вінчі — травня 1519 в замку Кло-Люсе, Амбуаз) — видатний...
Подорож ученого доктора Леонардо І його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію iconЛеонардо да Вінчі найвидатніший вчений та живописець епохи Відродження, скульптор, інженер й архітектор, геній усіх епох. Леонардо першим винайшов багато досягнень цивілізації, здійснити які вдалося тільки незадовго до наших днів
Леонардо першим винайшов багато досягнень цивілізації, здійснити які вдалося тільки незадовго до наших днів. Йому належать перші...
Подорож ученого доктора Леонардо І його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію iconСценарій усного журналу: Підготувала учитель хімії, заступник директора з виховної роботи
Шановні друзі, сьогодні ми зібрались з нагоди 300 – річчя від дня народження Михайла Васильовича Ломоносова – видатного ученого,...
Подорож ученого доктора Леонардо І його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію iconПодорож моєї мрії
Кожен із нас має найзаповітнішу мрію – відвідати якісь країни, побачити цікаві місця. Сьогодні, ми всі разом здійснимо подорож І...
Подорож ученого доктора Леонардо І його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію icon«Життя і творчість Леонардо да Вінчі»
Найбільш повно й виразно Відродження виявило себе у мистецтві – у його ідейній спрямованості, виборі тем, характері образів, використанні...
Подорож ученого доктора Леонардо І його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію iconУрок 13 Тема: Живопис Ренесансу. Леонардо да Вінчі «Мадонна в скелях»
Тема: Живопис Ренесансу. Леонардо да Вінчі «Мадонна в скелях», Л. да Вінчі «Джоконда», С. Рафаель «Сикстинська мадонна», Л. да Вінчі...
Подорож ученого доктора Леонардо І його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію iconПраця Аркадія Жуковського, що подається нижче, є його дисертацією, за яку він здобув у січні 1969 р ступінь доктора від Філософічного факультету Українського Вільного Університету. Треба додати, що дисертація д-ра А

Подорож ученого доктора Леонардо І його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію icon«Моя країна Україна»
Ми відправляємось у подорож Україною, щоб дізнатися, якими ж скарбами володіє наш народ. А здійснимо ми цю подорож у вигляді гри
Подорож ученого доктора Леонардо І його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію icon1916 світи івана франка
Академія в одній особі”, виданий 2001 р бібліотекою імені Івана Франка, яка з 1943року носить його ім’я, відкривається літературним...
Подорож ученого доктора Леонардо І його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію iconКонкурс «єднаємо серця»
Виявлення І підтримки талановитих дітей та молоді у різних видах мистецтва І творчості, в організації прекрасної атмосфери


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка