Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера



Сторінка4/12
Дата конвертації09.04.2017
Розмір2.47 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Історія виникнення і входження у широкий соціальний обіг концепту американської мрії пов’язана з пуританством і з діяльністю перших переселенців. Так, Дж. Каллен переконаний, що витоки його слід шукати у зародженні ідеї про пошук нових земель і заснування держави за законами Біблії. Ця мрія пуритан про краще життя і позначається дослідником як одна з форм американської мрії: «Люди, з глибокою вірою у важливість своєї релігійної місії заснували новий світ, який, вони були переконані, стане моделлю для наслідування для старого світу… У такий спосіб, вони втілили саму суть Американської Мрії – стали творцями своєї долі». (Переклад Т.Ш.) [347, р. 18]. Однак вчений наголошує, що сутність поняття «американська мрія» для Нової Англії і для сучасної Америки розбіжна, оскільки для пуритан мрія була пов’язана з суто духовними матеріями, у той час як у сучасному суспільстві під мрією розуміється матеріальний успіх.

Подібної думки щодо ґенези «американської мрії» дотримується і Ст. Лаперуз, який, досліджуючи історію поняття, доходить висновків, що пуританська мрія про «місто на пагорбі» – одна з найважливіших ранніх ідей такого роду, і є ідейним підґрунтям сучасної «американської мрії» [172, с. 62]. Проте, Т. Голенпольський та В. Шестаков наголошують на парадоксальності виникнення та розвитку «американської мрії», оскільки, фактично, вона зароджується не в Америці, а у Європі, звідки вона була перенесена іммігрантами до Нового Світу [89, с. 17]. «Американська мрія» стає тим національним міфом, який формує ідейну ідентичність новоствореної спільноти, а поява цього міфу є одним з перших чинників творення нації. В літературі висловлюються різні думки про час формування американської мрії і нації. К. Майноуг стверджує, що під час війни за незалежність американці ще по-справжньому не усвідомлювали себе нацією [184, с. 120], проте, так само як і багато інших націй, проходили три стадії розвитку націоналізму, першим з яких є етап «витворення легенд» [184, с. 122]. Відповідно, народження «американської мрії» належить до першого етапу формування нації, що у контексті історії держави робить її одним з найважливіших національних символів. До схожих висновків приходить і Ф. Карпентер, який відправною точкою американської мрії називає 1654 рік, коли «новий рай та нова земля» були відкриті [338, р. 6].

Слід зауважити, що міф про американську мрію зазнавав трансформацій як за формою, так і за змістом, що призвело до розгалужень і появи дериватів. Так, міф про фронтир дав нове тлумачення американській мрії. Сутність фронтиру – приборкання нових земель з метою стати вільним та збагатитись – вже апелює до «американської мрії». Однак, слід наголосити на специфіці сутності «американської мрії», модифікованої на площині міфу про фронтир. Відбувається зміщення наголосу з духовної складової міфу на матеріальну. Нові території тлумачаться вже не як благословенні землі, а як локуси з потужним економічним потенціалом. Змінюється і сутність поняття «свобода», яка є однією зі складових американської мрії: відтепер вона розуміється як «можливості без обмежень». Сам фронтир визначається як уявний кордон між світом можливостей, теоретично необмеженим, і реальним світом. По один бік знаходилися багатство та відмова від обмежень, продиктованих законом, омріяний світ, де інфантильна всемогутність уявлялася доступною для дорослого чоловіка. По інший – відносна бідність, необхідність тяжкої праці і життєвої активності [435, р. 45].

У зв’язку зі зміною простору американської мрії відбувається зміщення акцентів, яке призводить до нового прочитання міфу. Ідея благословенної землі заміщується уявленням про багату та неосвоєну територію. Мрія


про свободу, у розумінні втечі від переслідувань на релігійному
ґрунті, трансформується у мрію про свободу від закону, бідності та буденності.

По-іншому сутність «американської мрії» розкривається у Декларації Незалежності. З’являється теза про рівність усіх людей, які наділені Творцем однаковими правами, серед яких – право на життя, на свободу та на пошуки щастя. На думку Дж. Каллена, саме фраза «the pursuit of happiness» – пошуки щастя – краще за все визначає «американську мрію», оскільки відображає ставлення до щастя як до цілком конкретного та досяжного об’єкту [347, р. 38]. Цей документ проголошує рівні можливості для кожної людини, а «щастя» перестає бути абстрактним поняттям, і матеріалізується, набуваючи різних форм і значень. Однак, слід зауважити що, незважаючи на задокументовані права на щастя кожного американця, залишалась проблема расової і гендерної дискримінації.

Своєю чергою, Г. Аптекер підкреслює, що декларація стала виразником духу революції. З нею пов’язане виникнення та розвиток нової нації, яка, власне, і виступила одним із чинників революційного руху [308, р. 16]. Крім того, «прагнення щастя» стає потужним каталізатором для різних соціальних груп американського населення, оскільки щастя тепер розуміється як індивідуальна справа кожного американця.

Концепція «американської мрії» залишається актуальною і для часів Громадянської війни. Напередодні самої війни поширення набуває тема перегонів за успіхом. Формулюється філософія успіху, яка й досі залишається популярною в американському суспільстві. На цьому тлі викристалізовується герой міфу про американську мрію – людина, що самотужки прагне успіху і самостійно досягає його – «a self-made man». Такий індивідуалізм, хоча в реальності його носій нерідко зазнавав невдач, стає надзвичайно популярним як серед американців, так і серед іноземців. Своїм корінням він сягає іншого національного американського міфу – про фронтир і героя-одинака, що, полишивши свою спільноту, відправляється підкорювати неосвоєні території.

Після громадянської війни, за часів Реконструкції (1865 – 1877 рр.) вступає у дію ряд поправок до конституції, які проголошували відміну будь-якої форми рабства, окрім випадків покарання за злочин (ст. XIII, р. 1). Вони гарантували виборче право незалежно від раси, кольору шкіри чи колишнього перебування у рабстві (ст. XV, р. 1). Незважаючи на те, що у деяких штатах продовжувала побутувати расова сегрегація, правове гарантування свободи і рівності усіх громадян США незалежно від кольору шкіри свідчило про новий етап життя нації, і, зокрема, міфу про «американську мрію».

По-новому міф починає тлумачитись на початку ХХ століття, що пов’язано з розквітом гангстерства та бутлегерства. Відтепер «американська мрія» означає миттєву наживу, ризик, незаконність. Дещо підривають віру у мрію Велика депресія та світові війни.

Фактично, нове життя «американська мрія» отримує у другій половині XX століття. Сучасне уявлення про «американську мрію» викристалі­зовується у процесі гібридизації та транскультурації, в умовах, коли релігійність, яка за своєю суттю є ірраціональною, співіснує з раціональним матеріалістичним світобаченням [91]. На думку М. Гофмана, мрія про успіх як культурний феномен з’являється саме на американській землі тому, що вперше вона стала реальністю саме у США.

Однак, фактично, протягом усього часу існування «американської мрії» постійно з’являлися приклади її нереальності, утопічності. У цьому плані показовою є Велика Депресія, яка є однією з найтрагічніших сторінок у житті Америки. Дедалі частіше сучасні науковці акцентують увагу на ілюзорності «американської мрії». Д. Бурстин навіть наголошує на небезпеці, що таїть у собі цей міф. Дослідник зауважує, що американці сумнозвісні тим, що сприймають неможливе як справу, над якою ще треба попрацювати. Таким чином, загрозу становить нереальність, яка може підмінити американські мрії американськими ілюзіями, ідеали образами [326, р. 240].

Проте, неможливо заперечувати, що мрія є одним із найпотужніших сучасних американських міфів. «Американську мрію» активно культивують і підтримують ЗМІ, кінематограф, література, політика, соціологічні концепції.

Складові міфу про американську мрію формувалися під впливом різних чинників і історичних обставин. Сучасний міф про американську мрію набув нових складових, завдяки яким він переживає нове народження. Історичні зв’язки мрії з пуританськими першовитоками, історією становлення держави, фронтиром, збагачують сутність міфу та роблять його потужним національним символом. Проте, слід звернути увагу на те, що сутність «американської мрії» багато в чому зазнала змін, а її сучасна багатогранність великою мірою завдячує змінам у соціальному житті американського суспільства сьогодні.

Одним із найяскравіших агентів міфу про американську мрію постав гангстер як уособлення ризику, небезпеки, свободи та миттєвого успіху. Протизаконна діяльність компенсувалась боротьбою з несправедливим політичним режимом. Так, В. Шестаков констатує, що діяльність гангстерів була уособленням зла, проте одночасно з цим вони є уособленням реалізованої «американської мрії», виразниками американських ідеалів [288, с. 70]. Діяльність гангстерів романтизувалась та міфологізувалась. Реальна біографія підмінюється циклами переказів про їхні героїчні подвиги. До певної міри їхні особистості типізуються, між ними стираються грані і з’являється стереотип національного героя – гангстера, який знаходить відображення у художній літературі, кінематографі.

Іншим аспектом міфу про американську мрію стає кар’єра, яка на американському ґрунті усвідомлюється не лише як фінансове самоствердження, але як і спосіб самовираження. Акцент робиться на гармонійному поєднанні здібностей і прагнень. Простежити витоки формування міфу про кар’єрний успіх можна ще від зародження самої Америки, де, в першу чергу, акцент робився на здібностях, таланті, наполегливості, працелюбстві, а не на походженні. Ці ідеї формуються ще за часів заснування Нової Англії, залишаються актуальним під час освоєння Заходу, продовжують діяти і в сучасному американському суспільстві.

Водночас з цим міфологізуються національні види спорту, такі як бейсбол. Спорт стає символом успіху, фізичної і духовної сили. Цей міф тісно пов’язаний з міфом про фронтир, де ці якості були необхідними. Саме національні види спорту відіграють роль об’єднувальних чинників для американського народу. Паралельно з цим, спорт виступає уособленням здорової нації. Американська мрія створює своєрідний культ тіла та молодості, який також бере витоки з міфу про фронтир, де сила та здоров’я були необхідністю, з огляду на важке та небезпечне життя на


прикордонні.

Міф про американську мрію переосмислює також образ дому і продукує у колективній свідомості американців уявлення про ідеальну домівку. Специфіка історичного розвитку країни спричиняє появу нового типу життя у передмісті (suburb), де наприкінці ХХ століття мешкає більшість американців. Концепт передмістя виникає з поєднання двох парадигм: перша – перевага життя у приміській зоні, власний будинок в межах невеликої спільноти; друга – місто як двигун національного розвитку, на якому зав’язані різні сфери життя американців [347, р. 144]. Передмістя стає особливим соціальним середовищем, невеликою спільнотою людей, об’єднаних бажанням жити у безпечному соціумі, в оточенні сусідів, приблизно рівних за статусом, матеріальним положенням [56, с. 72-75]. Відтак, власний будинок у передмісті стає одним із варіантів міфу про американську мрію.



Зв'язок «американської мрії» з художньою літературою можна простежити вже у творах письменників-трансценденталістів. На думку дослідників, трансцендентальна мрія розквітла на пуританському ґрунті [338, р. 11]. Своєю чергою, саме мрія про краще майбутнє без традиційної для Старого Світу соціальної несправедливості, деспотичної влади зробила американських трансценденталістів романтиками. В їхніх творах з’являються заклики до побудови ідеальної держави; вони захоплюються сильною незалежною особистістю, яка вірить у себе.

Зокрема, такі ідеї можна знайти у творах Р. В. Емерсона. Його філософія довіри до себе – «self-reliance» – була невід’ємна від досвіду піонерів, однак видозмінена відповідно до його власного досвіду. Він вірив, що Америка буде йти шляхом, відмінним від європейського. Його американська мрія була пов’язана з вірою у те, що Новий Світ на практиці реалізовуватиме ідеали демократії, проголошені Декларацією. На думку Ф. І. Карпентера, ці ідеї Р. Емерсона стали типовою американською філософією, або «мрією», оскільки саме заснування держави здійснювалось людьми з ірраціональною, навіть містичною вірою у потенціал земель Нового Світу [338].

Подібно Р. Емерсону, Г. Торо, осмислюючи тему пошуку щастя, також відштовхувався від Декларації. Щастя людини він пропонує шукати у гармонії особистості зі світом. На сторінках його твору «Уолден» з’являється герой, який має стати взірцем для всього американського суспільства – людина, яка тікає від бурхливого життя міста і повертається до природи, де фізичною працею досягає успіху. Проте ця мрія позбавлена матеріальної сторони – вона є суто духовною. Для американців тема втечі є національною рисою, з огляду на те, що, як відзначає Д. Бурстин, бажання відколотися, покинути велику заполітизовану комуну, стало лейтмотивом американської історії [324, р. 11].

Пошуки національної мети і мрії можна простежити і у творчості В. Вітмена. Так, у «Passage to India» він оспівує Америку не як націю, а як останню ланку у циклі світових цивілізацій, а піонерів вже не як уособлення фізичної сили, а як символ відваги, духу сміливості. «Американізм» у Вітмена стає символом духовного відкриття. На думку Ж. Делеза, американська мрія для Вітмена – це «суспільство товаришів» [ 96, 190-195].

Якщо письменники доби Романтизму намагались сформулювати «американську мрію» і визначити національні ідеали, то у літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття починають переважати критичні мотиви. Так, у творчості і Дж. Лондона, і Т. Драйзера, і Дж. Фарелла мрії пересічних громадян про успіх, вступаючи у конфлікт з духовністю та моральністю, зазнають краху. Після Першої світової війни, Великої депресії, зі зміною парадигми світобачення, піддається нищівній критиці і «американська мрія», що можна простежити, зокрема, у творчості Ф. С. Фіцджеральда. У письменників «втраченого покоління» оптимістичне бачення майбутнього замінюється відчуттям спустошення, а раніше оспіваний індивідуалізм розглядається як самотність (Е. Хемінгуей). У творах письменників різних течій і напрямків можна знайти і надію, і захоплення з приводу цього міфу. Однак, все частіше автори наголошують на гірких розчаруваннях героїв, для яких мрія під тиском реальності обертається драмою або трагедією. Такі ноти лунають у прозі В. Фолкнера, Дж. Стейнбека, В. Сарояна, у драматургії Ю. О’Ніла, коли «прагнення щастя» (the pursuit of happiness) завершується крахом мрій або визнається недосяжним ідеалом.

У сучасній літературі трактування цієї проблеми часто набуває сатиричного забарвлення. У постмодерністському дискурсі США національний міф розщеплюється та втрачає первісне значення. Він стає маскою, яка прикриває сучасну духовну кризу, втрату національної ідентичності. Інтертекстуальність, пародія, фрагментарність стають інструментами для створення критичного образу сучасності. Американська мрія стає центральним мотивом однойменного роману Н. Мейлера. У творах Дж. Донліві, Дж. Хоукса, Дж. Барта, Д. Бартельма, Е. Олбі ставляться такі проблеми, як втрата духовності, цілей; технічний прогрес сприймається як застій та абсурд. У цьому контексті «американська мрія» перетворюється на «споживацьку культуру» та гонитву за грошима. Водночас


американська мрія виступає в літературі як один із засобів протистояти нівелюванню в культурі, знеціненню «старих» ідеалів і цінностей. Критичне ставлення до цього міфу супроводжується пошуком моральних засад особистості в умовах зміни її відносин із суспільством [221, с. 78]. При цьому, якщо названі письменники обмежуються критикою сучасного стану «американської мрії», то окремі (Х. Томсон) заявляють про її «смерть», про її негативний вплив на національний характер (Т. Капоте) [159, с. 14].

Художня література своїм критичним ставленням до спотворення «американської мрії» намагається привернути увагу суспільства до первісних цінностей, на яких воно мало будуватися. Найбільш активно тему успіху на теренах США продовжують розвивати кінематограф, засоби масової комунікації, а щорічне зростання кількості іммігрантів, що приїжджають до Америки у пошуках кращого життя, підтверджує силу міфу. Американська мрія постійно переглядається, оновлює свій зміст від покоління до покоління. Усвідомлення американцями своєї причетності до неї, її реалізації дає підстави говорити про Америку як єдиний культурний простір. Сама Америка стала свого роду міфом у масовій свідомості [187, с. 150].

Отже, міф про американську мрію, попри свою давню історію, яка корінням сягає часів заснування Нової Англії, належить до актуальних національних міфів США. Саме поняття «американська мрія» з’явилося на початку двадцятого століття, а повністю сформувалося як міф у середині – ХХ століття. Він зазнає критики з боку багатьох митців та інтелектуалів, однак, незважаючи на це, не втрачає своєї актуальності у сучасному соціокультурному просторі. Різні інтерпретації американської мрії у художній літературі засвідчують невичерпаність даної теми. Водночас, у науковій літературі сьогодні зберігається інтерес до ролі і функціонування цього міфу, що знаходить своє відображення у появі різноманітних теорій про історичну місію Америки.

Висновки до розділу І
Національна міфологія базується на міфах про походження нації та держави. Комплекс національних міфів визначає цивілізаційну місію Америки та американців. Ключову роль при цьому в американському суспільстві і в художній літературі відіграє пуританська традиція з її багатим арсеналом концептів та образів. Вона визначає основний зміст моральних цінностей, які вплинули на формування національного характеру американців. Одним із елементів пуританської епопеї в художній літературі виступає міфологія фронтиру, образи героїв прикордоння, першопрохідців, піонерів, людей, які здійснюють цивілізаційну місію.

Ще один комплекс національної міфології сформувався на основі концепту «американської мрії», яка продовжує визначати особливості американського способу життя.

Розглянутий матеріал дає підстави стверджувати, що всі три міфологічні традиції існують не ізольовано одна від одної, а постійно взаємодіють і перетинаються між собою. Внаслідок такої дифузії, перетину формуються цілісні міфологічні образи, що відображають особливості американського суспільства, нації, національних героїв.

Глобалізація і посилення мультикультурності американського суспільства суттєво впливають на характер і зміст сучасної національної міфології, однак в цілому нова етнічна міфологія у своєму суспільному вимірі трансформується у традиційні ключові міфологеми США. В умовах посилення мультикультурності традиційні національні міфи продовжують визначати основні вектори національного розвитку країни.

Національні міфологічні комплекси пуританізму, фронтиру, американської мрії мають, з одного боку, генетичний зв’язок із світовою, в першу чергу, європейською, історією, а, з іншого, визначають особливість національного шляху Америки.

Проаналізовані міфологічні поля великою мірою визначають в цілому проблематику і тематику художньої літератури США, її змістовне наповнення. Разом з тим красне письменство виступає як творець і продовжувач міфологічних ліній і традицій, і водночас містить у собі критичне ставлення до національних кліше і стереотипів, визначає глибокі розбіжності між міфічними концептами і реальністю. Письменники вдаються у такому разі до верифікації національних міфів, визначають їхню дієвість, вплив на життя своїх героїв, попри очевидну невідповідність дійсності.

Генетичний зв'язок літератури з міфологією, одного із найбагатших джерел художньої творчості, перетворює літературу на один із важливих чинників формування національної свідомості і самоідентифікації як спільноти, так і окремої особистості.

Досліджуючи поетику національного міфу у романній творчості П. Остера доцільно з’ясувати роль пуританського комплексу міфів.



Розділ ІІ

Пуританський міфологічний дискурс
у романістиці П. Остера


2.1. Мотив пілігримства у романах П. Остера
У романах П. Остера історія державотворення Америки вплетена у загальну канву сьогодення, а звернення до напівміфологічного минулого нації дає читачеві можливість передчути майбутнє. У такий спосіб письменник вступає у діалог з читачем, залучає його до нового прочитання вже відомої історії. Міфологічна та історична спадщина Америки є одним з головних підмурівків, на яких ґрунтується проза письменника. У своїх романах він вдається до художнього переосмислення національних міфів, зокрема комплексу пуританських міфологічних образів Сполучених Штатів. Такий підхід зумовлений тим, що традиційне тлумачення національних символів та міфологем втрачає сенс у постмодерному світі, і відповідно, призводить до необхідності їхнього перегляду та переосмислення у світлі актуальних проблем сьогодення. Література США створила своєрідний образ мандрівника, який покидає батьківщину у пошуках нового дому і щасливої долі. Цей образ і досі залишається продуктивним для американських письменників.

П. Остер також звертається до ключової для пуританського світобачення міфологеми – пілігримства. Мотив подорожі, пілігримства органічно вписується у канву його романів. Часові межі дієгези у творах «Скляне місто», «Храм Місяця», «Левіафан», «Містер Вертіго» обмежені ХХ століттям (зі спорадичними вкрапленнями подій ХІХ ст. – «Храм Місяця»). Проте наративні стратегії письменника дають можливість сконструювати багатошаровий часопростір, де переплітаються різні міфологічні та історичні сюжети, зокрема, мотив пілігримства. На відміну від мандрів, які здійснюються заради тимчасової мети, заради цікавості, пізнання, ознайомлення, пілігримство спричинено онтологічними завданнями – пошуки щасливої долі, нової батьківщини. З. Бауман підкреслює, що образ пілігрима такий же давній, як і саме християнство. В усі часи пілігрими шукали правду, яка завжди була десь далеко. Де б він не був зараз, все одно це не те місце, де він мав би бути. Майбутнє осяяне досягненням кінцевої мети, у той час як сучасність розглядається лише як ще один перехідний етап. Для пілігримів вулиці мають більше значення ніж дім, оскільки вулиці – це шлях, сповнений випробувань та блукань, до великої мети, у той час як дім – тимчасовий притулок [314, p. 18-22]. Пілігримство має також релігійну мотивацію: відвідати або знайти сакральні локуси, побудувати у нових краях життя за християнськими канонами і зразками.

Мотив пілігримства як шляху до нової батьківщини трансформується автором у мотив пошуків справжньої «домівки для душі». П. Остер пропонує своє тлумачення архетипу дому. Фактично, всім головним героям його творів доводиться здійснювати мандрівки: чи то за власним бажанням, чи з примусу вони вирушають у подорож. При цьому локальні межі мандрівок варіюють від доволі вузьких до вельми широких: переїзди з однієї найманої квартири в іншу (романи «Левіафан», «Привиди», «Храм Місяця» тощо); блукання містом («Скляне місто», «Храм Місяця», «У країні останніх речей» тощо); мандрівки країною («Містер Вертіго», «Храм Місяця»); подорожі до Європи («Винахід самотності», «Замкнена кімната», «Левіафан»). Проте, всі вони об’єднані спільною ідеєю – пошуками дому (у найширшому сенсі). За спостереженням Ю. Лотмана, протиставлення «дому» (свого, безпечного) та «антидому», «лісового дому» (чужому, диявольському пространству, місцю тимчасової смерті, потрапляння до якого рівноцінно подорожі до потойбічного світу) є універсальною темою світового фольклору. Поряд з цим виникає і тема фальшивого дому [181, с. 269]. Єдність географічного (локального) та етичного елементів визначають характер подорожей персонажів. Взаємовідносини людини та просторового образу світу виявляються складними, оскільки з одного боку, цей образ створюється людиною, з іншого – активно формує заглиблену в нею людину.

Загалом, персонажі за своє життя змінюють і випробують різні «доми»: тимчасові притулки, квартири тощо. У П. Остера традиційне архетипічне розуміння дому піддається сумніву. Зазвичай дім, у якому народжується чи проводить дитинство персонаж або приховує у собі небезпеку, або не має з ним емоційного зв’язку, або ж він примарний, недосяжний ідеал. «Дім», який би мав бути «своїм», насправді виявляється «фальшивим». Таким чином, персонажі романів співвідносяться з пілігримами, які так само знаходились у пошуках нового дому, нової батьківщини. Поняття «дому» у пуританській міфологічній картині світу визначалося ступенем духовної близькості, а не випадком народження. «Отці пілігрими» проводили паралелі між перетином Атлантики першими переселенцями та біблійним сюжетом виходу євреїв з Єгипту, міфологізуючи у такий спосіб подорожі пуритан [199, с. 32]. Відтак образ пілігрима укорінюється у колективній свідомості нації. Проте П. Остер, звертаючись до цього національного міфу, робить наголос на безкінечності процесу пошуків. Кінцева мета часто втрачає зміст, або ж взагалі відсутня («Нью-Йоркська трилогія», «Книга ілюзій», «Храм місяця», «Ніч оракула», «Левіафан» тощо). У романі «Винахід самотності» П. Остер трансформує міфологічний образ подорожі пустелею у блукання героя без певної мети. За його словами, подорож пустелею не означає пошуків землі обетованої [9, р. 32].

Паралельно письменник створює образ ідеальної домівки як локусу, що несе у собі захист, затишок, любов. Однак він є недосяжним або примарним, як у романах «Містер Вертіго», «Книга ілюзій», «Храм місяця». Потрапляючи до такого дому, через певний час герої з різних причин втрачають його назавжди, що, своєю чергою, апелює до міфу про втрачений рай.

Образ пілігрима формується вже першими літераторами Нового Світу – В. Бредфордом, К. Мезером, Т. Шепардом – які, намагаючись зануритись у психологію переселенців, пояснити і виправдати причини та мету подорожі, звертаються до біблійних сюжетів, створюючи таким чином специфічний образ подорожуючого. Мандрівка зображується ними як перехідний етап, певного роду Боже випробування, ініціація, а аналогії з біблійними героями міфологізують образ пілігрима й переносять його з реальної площини до сакральної.

Звертаючись до традиційного національного міфу про пілігримів, П. Остер дещо зміщує акценти, що дозволяє письменникові поставити важливі екзистенційні питання. Так, причини мандрівок розмиваються – персонажі змушені покинути дім за різних обставин: робота, брак коштів, самотність, непередбачувані ситуації. Так само не наголошується і мета блукань. Це дозволяє зосередити увагу саме на акті подорожі. У деяких романах подорож стає фоном психонарації або самодослідження героя.

У романах «Містер Вертіго» та «Храм місяця» блукання головних героїв супроводжуються цілою низькою випробувань, які впливають на їхню самосвідомість й змушують переосмислити певні життєві цінності. Автодієгетичний наратив дозволяє стежити за найтоншими змінами у свідомості персонажів. Спільним для цих романів є характер подорожей: обидва головні герої втрачають домівки й змушені блукати вулицями міста. Слід зазначити, що момент вигнання є черговим випробуванням і символізує початок нового етапу. У цьому контексті доцільно провести паралель з міфологічним мотивом вигнання з Раю, який у різних варіаціях та інтерпретаціях з’являвся і в інших романах письменника («Скляне місто»).

У романі «Храм Місяця» можна виокремити кілька подорожей, які за своїм характером суголосні блуканням пілігримів. Так, головний герой Марко Фогг після смерті дядька опиняється у скрутному фінансовому становищі. За несплату грошей його виганяють з квартири й він змушений шукати притулок на вулиці – у Центральному парку Нью-Йорка.

Об’єктно-персонажна структура міфопростору розширює межі Центрального Парку, який на певний час перетворюється для героя на цілий світ, сповнений небезпек та несподіванок: «I slept in the park every night after that. It became a sanctuary for me, a refuge of inwardness against the grinding demands of the streets» [10, р. 55]. Така специфіка сприйняття цього локусу героєм суголосна тому, як пілігрими визначали простір своїх подорожей новими землями, морем тощо.

Так само, як і пілігрими, Марко має пройти через низку випробувань: голод, зустрічі з недоброзичливцями, погані погодні умови: «The rain continued until dawn, at times slackening to a drizzle, at times exploding with monumental bursts – screeching battalions of cats and dogs, pure wrath tumbling from the clouds» [10, р. 65]. Проте П. Остер, зображуючи головного героя, відходить від традиційного образу отців-пілігрімів. Він деконструює національну американську міфологему пілігрима, використовуючи її лише як фрейм, стійке, широко вживане поняття він наділяє новим змістом. У контексті пуританської міфології образ Марка на початку блукань мало нагадує пілігрима. У своїх негараздах він звинувачує соціум, державну систему тощо, зверхньо дивиться на товаришів. Відтак, він далекий від традиційного образу пілігрима, що з’являється у творах перших американських літераторів. Герой більше нагадує «чужинця», якого змальовує на сторінках своєї книги Вільям Бредфорд, – тобто той, хто не мав нічого спільного зі священною місією пуритан [199, с. 32-33]. Однак труднощі та люди, які прийшли йому на допомогу, докорінно змінюють сутність героя. Своєрідними наставниками для Марко стають його друзі, які своєю турботою змушують героя переосмислити власне життя, позбутися гордині, яка ледь не стала причиною його смерті: «I had thought I was acting with courage, but it turned out that I was merely demonstrating the most abject form of cowardice: rejoicing in my contempt for the world, refusing to look things squarely in the face» [10, р. 71]. Такий мотив виховання цілком вписується у пуританську літературну традицію [50, с. 89].

Поряд з цим необхідно зауважити, що релігійний стрижень творів перших переселенців не відіграє першорядної ролі у П. Остера. Поневіряння змушують героя повірити у чудеса, проте їхній характер визначається героєм як особливий стан внутрішньої свідомості, а не як божественна воля. Наратор неодноразово наголошує на тому, що у безвихідних ситуаціях соціум не дає йому загинути: «I was half-dead from hunger, but whenever something good happened to me, I did not attribute it to chance so much as to a special state of mind… I never asked anyone for anything, I never budged from my spot, and yet strangers were continually coming up to me and giving me help» [10, р. 57]. Така позиція героя радше суголосна принципам буддизму, ніж пуританізму. Таким чином, письменник, використовуючи притаманну постмодернізму художні рішення, деконструює національний образ пілігримів та їхніх блукань. Зникає релігійний характер подорожей, а пошуки дому підмінюються екзистенційними блуканнями внутрішнім світом та пошуками свого місця у житті.

Одним із найтяжчих випробувань для героя стає буря. Варто пригадати, що образ бурі неодноразово виникає на сторінках творів Вільяма Бредфорда, Коттона Мезера, оскільки подорож морем була одним з найважливіших етапів переселення [199, с. 14-15]. У романі «Храм місяця» бурі також відводиться багато уваги – вона стає останнім випробуванням Фогга, й, одночасно, найважчим. Порятунок від смерті, який дарують Марку друзі, що знайшли його хворим у парку, змушує героя переосмислити життєві цінності й розпочати нове життя.

Хвороба Марка деформує його сприйняття реального часу та простору. Таке художнє рішення письменника дозволяє зосередити увагу на міфологічному хронотопі роману. Зокрема, перебування героя у печері визначається ним так: «I don’t know how much time I spent in there. Two or three days, I would think, but it hardly matters now. When Zimmer and Kitty asked me about it, I told them three, but that was only because three is a literary number, the same number of days that Jonah spent in the belly of the whale» [10, р. 68]. Ототожнення героєм себе з Іоною, а печери – з черевом кита підкреслює мотив виховання, створює образ, сприятливий для визнання своїх помилок. Зауважимо, що печера відіграє важливу роль у християнській міфології. Вона виступає і як місце спасіння (Христос рятувався у печері), і як місце духовного перевтілення у християнських подвижників. Таким чином, відбувається внутрішня трансформація героя, який перетворюється на проповідника, що відступив від визначеного йому шляху. Проте, ця алюзія дає підстави говорити про постмодерністський варіант гри письменника з національними символами та міфологічними сюжетами. Якщо для пуритан мандрівка до Америки була шляхом, визначеним Богом, то П. Остер розглядає блукання Фогга як помилку, хибний крок. Національно-релігійні символи та елементи не несуть в собі глибинного, сакрального значення та змісту, притаманних пуританському пілігримству на теренах Америки.

Доречно згадати ще один сюжет, який вводиться автором паралельно з історією життя головного героя. Марко переповідає сюжет роману, написаного його батьком, в якому головними героями виступають так звані Гумани (Humans – люди, людські істоти). Хоча спершу цей народ приймають за індіанців, поступово з’ясовується, що вони вихідці з Місяця. Історія цього племені має цілу низку інтертекстуальних зв’язків з Біблією, а саме, з тими сюжетами, які бралися за основу першими переселенцями для того, щоб зв’язати процес становлення американської держави зі всесвітньою історією. Мор, блукання пустелею, пошуки нових земель, гоніння – це основні події з історії Гуманів, й вони є суголосними біблійним сюжетам, до яких звертались перші переселенці. Так, сюжет Виходу, що займав особливо почесне місце у картині світу цих останніх, у модифікованому вигляді зустрічається у національній історії Гуманів.

Проте історія Гуманів є не лише розширеною метафорою блукань пілігримів. Традиції та звичаї племені суголосні індіанським. Відтак, відбувається змішання і накладання двох культурних пластів.

В обох випадках простір подорожей міфологізується. Локус Центрального парку дає героєві можливість почуватися у гармонії зі світом, натомість вулиці Нью-Йорку видаються ворожими. Таке аксіологічне членування простору дає можливість сконструювати специфічний міфопростір парку, використовуючи при цьому архетип дому, який є уособленням захисту, й створити специфічний мікрокосм, зі своєрідним соціумом. За своєю суттю, усі, хто зустрічається Марко у парку, – це також подорожуючі, й жоден з них не залишається надовго у полі зору наратора.

У контексті подорожей героя слід звернути увагу на інтертекстуальні коди, закладені у його імені. Справжнє прізвище його сім’ї Фогельман. Плутанина, що виникла в імміграційній службі, скоротила його до Фог. Пізніше була додана ще одна літера «г». Акцент на прізвищі робиться самим автором з тим, щоб підкреслити невипадковість подорожей, які трапляються у героїв. У романі вже є кілька варіантів тлумачення імені, й усі вони пов’язані з мандрами: «Fogel meant bird, my uncle informed me, and I liked the idea of having that creature embedded in who I was. I imagined that some valiant ancestor of mine had once actually been able to fly» [10, р. 3]. Поряд з цим, подається інший варіант декодування імені героя: «According to him, it proved that travel was in my blood, that life would carry me to places where no man had ever been before. Marco, naturally enough, was for Marco Polo, the first European to visit China; Stanley was for the American journalist who had tracked down Dr. Livingstone «in the heart of darkest Africa»; and Fogg was for Phileas, the man who had stormed around the globe in less than three months» [10, р. 6]. Таким чином, завдяки посиланням на Марко Поло, Девіда Лівінгстона та алюзії на роман Жюля Верна «Навколо світу за 80 днів», мандри видаються цілком природними й закономірними. У такий спосіб автор наголошує на самотності героя, який позбавлений емоційного зв’язку з домом.

Волтер, головний персонаж роману «Містер Вертіго», змушений блукати вулицями міста після вбивства його Вчителя Йєгуди. Смерть майстра стає початком випробувань, після котрих починається інше життя героя. Ці етапи розмежовуються новим складом персонажів. Учасники подій першої частини роману гинуть за різних обставин, окрім єдиної героїні – Маріон, яка час від часу з’являтиметься у житті юнака, щоб нагадати йому, ким він був. Останнього з них – дядька Волтера, який вбив майстра, – отруює сам головний герой, тим самим позначаючи новий етап життя. Відтак, вбивства одночасно стають причинами вигнання і здобуття нової долі. Саме ім’я героя також декодується у романі: Волтер Рейлі – видатний англійський мандрівник і пірат ХVІ століття. Дізнавшись про це, головний герой неодноразово наголошував на тому, що несвідомо саме ім’я наклало відбиток на його характер і долю.

Поряд з низкою суголосних пуританському дискурсові мотивів, П. Остер розставляє власні наголоси, які покликані переосмислити традиційні національні міфи у контексті сучасності. Так, у романах «Містер Вертіго» та «Храм місяця» підкреслюється самотність головних героїв. Проте ця відчуженість має інший характер, ніж індивідуалізм, що також бере початок з часів першопоселенців. Марко Фогг, Волтер Рейлі скоріше чужинці, ніж індивідуалісти, що відтак не вкладається у пуританську форманту, проте суголосно постмодерністській традиції. У творах «отців-прочан» домінує ідея колективізму – сила пілігримів полягає у їхній спільності. Натомість Фогг і Рейлі позбавлені оточення, яке б опікувалося їхніми долями. Обидва герої зростали у прийомних сім’ях: після смерті матері Марком опікувався його дядько; для Волтера справжньою родиною стають його вчитель, індіанка Сіу та афроамериканський хлопчик Езоп, які усі разом мешкали на фермі. Проте, втративши близьких, обидва герої залишаються наодинці зі світом. Для кожного з них самотність, асоціальність стають свого роду ініціацією, яка дає можливість перейти на інший етап життя і свідомості. Не завжди долання випробувань свідчить про еволюцію героя, воно може бути сходинкою вниз.

У романі «Храм Місяця», центральний персонаж сам констатує свою інакшість. Від початку оповіді він наголошує на ній: його однолітки навмисно викривлюють його ім’я, і поступово воно розмивається, оскільки кожен зве його на свій манер: «…Fag and Frog, for example, along with countless meteorological references: Snowball Head, Slush Man, Drizzle Mouth… The o at the end of Marco was obvious enough, yielding epithets such as Dumbo, Jerko, and Mumbo Jumbo…» [10, р. 6-7], окрім інших прізвиськ, для дядька він був Філеасом, для подруги – Фоггі або Сірано, в університеті його називали Ем Ес (M. S.) [10, р. 7]. У романі «Містер Вертіго» Волтера інакшим робить його дар й, одночасно, досвід, здобутий від Майстра, Матінки Сіу та Езопа. Він також змінює своє ім’я протягом роману, проте це вимушена дія, через славу, яка не давала йому спокою.

Загалом, гра з іменами й разом з тим з ідентичністю та життям – один із улюблених художніх прийомів автора. Так, герої відмовляються від своїх імен у романах «Скляне Місто», «Книга Ілюзій», «Містер Вертіго», «Левіафан» тощо.

За зміною імен прихована проблема неоднозначного ставлення персонажів до свого соціуму, походження й до національної ідентичності. У Марко виникає відраза до сучасного американського суспільства, яке спотворило національні ідеали й опинилось у ситуації загальної байдужості: «This is human loneliness, I said to myself. This is what it means to have no one» [10, р. 67]. Саме у той момент, коли Марко потребує допомоги, Центральний Парк міста виявляється спорожнілим – ніхто не трапляється йому на шляху, незважаючи на те, що це був день: «If someone had appeared just then, I probably would have asked him to take me to a hospital. But no one appeared» [10, р. 67].

Самі блукання втрачають первинний зміст, що вкладався у традиційний національний міф про пілігримів. Нівелюється провіденційний характер подорожей, а пошуки землі обітованої підмінюються екзистенційними пошуками себе, свого коріння та змісту життя.

Так, у романі «Скляне Місто» професор Стілман щодня блукає вулицями Нью-Йорку, збираючи сміття. Єдине, що надавало його прогулянкам змісту, – це маршрут. Квін, який весь час стежив за професором, окреслює маршрут і робить абрис, схожий на повідомлення: «the Tower of Babel» [14, р. 70]. Таким чином, образ професора стає прямою опозицією пуританському образу пілігрима. Його пошуки і мета прямо протилежні місії перших переселенців, які шукали на теренах Нового Світу Едем і прагнули збудувати новий Ханаан, Місто на Пагорбі.

Базова концепція Нової Англії втілюється у словах Джона Вінтропа: «For we must consider that we shall be as a City upon a Hill…» [451, p. 45]. Натомість, Стілмен словами вигаданого ним богослова Дарка заперечує можливість розшукати Рай в Америці: «Unlike the other writers on the subject, Dark did not assume paradise to be a place that could be discovered» [14, р. 46]; він стверджує, що після заселення континенту має розпочатися будівництво Нового Вавилону: «The impediment to the building of Babel – that man must fill the earth – would be eliminated… And if that were to happen, paradise could not be far behind» [14, р. 48]. Таке поєднання двох протилежних за своєю суттю концептів не вкладається у рамки традиційного пуританського дискурсу і є постмодерністською грою автора з національними міфологемами.

Доцільно зауважити, що професор наголошує саме на будівництві, тобто штучному відтворенні раю. Про це свідчать і його слова про історію відкриття Америки: «Columbus was genius. He sought paradise and discovered the New World. It is still not too late for it to become paradise». Відтак, мова йде про нав’язування Америці винятковості, про виправлення помилок минулих поколінь. Проте, якщо за часів перших переселенців сакральність віднайденого континенту не ставилась під сумнів й сприймалась як належне, то сучасне американське суспільство демонструє скептичне ставлення до ідей «отців пілігримів». Зокрема, у романі виразником недовірливого й навіть агресивного ставлення до ідей професора є соціум, який, вважаючи його ідеї соціально небезпечними, вміщує його до психіатричної лікарні.

Отже, міфи про Новий Вавилон і про Рай на теренах Америки в авторській інтерпретації деформуються, втрачаючи свою первинну силу й перетворюючись на історичні сюжети. Сам факт віри професора у можливість реалізації старовинного пророцтва свідчить про силу міфів загалом, проте письменник підкреслює божевільний характер такої віри. Відтак і образ пілігрима набуває іронічних рис. Зокрема, визначення Стілмена як надзвичайно розумної і кмітливої людини перекреслюється його діями: «His quest for objects did not abate amidst the greenery. Stones, leaves, and twigs all found their way into his bag» [14, р. 60]. Наголос на інтелектуальності професора не випадковий, оскільки саме еліті належить право на творення національної міфології. Проте його претензії на міфотворення зазнають невдачі, оскільки прагнення реалізувати свої мрії обертаються скаліченим життям його сина. Поряд з цим, стороннім спостерігачам його дії видаються фрагментами геніального пазлу, лише згодом стає зрозумілою безглуздість вчинків професора.

Те саме відбувається із загадковим маршрутом прогулянок професора: вони помилково тлумачаться головним героєм як таємне послання або код, натомість Остер використовує їх лише з метою підкреслити псевдо-детективний характер наративу. Таким чином, автор позбавляє пуританські міфи про Новий Вавилон і про Рай на теренах Америки первинного змісту і сили. Однак уже сам факт звернення до національних міфологічних образів підтверджує їх актуальність сьогодні, як чинник пошуків національної ідентичності.

Відтак, можна погодитись зі словами Ж. Вюнанбурже, який припустив, що культурна живучість міфів та їхнє відродження в літературі, свідчать про те, що в міфі присутнє смислове і ціннісне ядро, що не піддається зруйнуванню, і яке не може бути спустошене чи зміщене логічним філософуванням [77, с. 2]. Таким чином, мова йде про постмодерністську гру письменника з національним міфологічним дискурсом.

Особливе місце в романах Остера посідає сюжет про «втечу» героя від себе, зміну місця проживання заради нового життя. Подібно до європейських переселенців, які залишили батьківщину заради нового життя і пошуків Едему, герої Остера несподівано для всіх залишають свої домівки, зникають з поля зору рідних та близьких і переселяються на нові місця. У таких випадках важливе значення має не сама подорож (сучасні транспортні засоби дають можливість швидко перетинати країну або континенти), а зміна внутрішнього стану людини, її життя в нових умовах.

Американський пуританський міф несе в собі відбиток великого переселення із Старого світу в Новий, архетип розриву із минулим і початку нового життя. Пілігримство має в такому контексті семантику нового народження людини, розрив між колишнім «гріховним життям» та внутрішнім пробудженням людини. В основі пуританізму лежить комплекс, який можна назвати комплексом Нового Адама. Людина переосмислює своє минуле, відкидає в собі Старого Адама і зазнає глибокого духовного відродження. В романах П. Остера внутрішнє відродження людини супроводжується зміною її звичного, стабільного, благополучного «місця під сонцем» на абсолютно інше, невідоме і часто вибране підсвідомо. Сама зміна місця проживання, переїзд в різних його формах знаходять своє відображення не у зовнішніх деталях та елементах, а відбуваються як внутрішні переживання людини, її рефлексії навколо питань про своє життя, про тих, хто залишився у «минулому» житті.

Таким чином, пілігримство в романах П. Остера виступає як рух людини у часопросторі і водночас як важливий елемент духовного пошуку. Разом з тим мотив пошуку сакрального локусу в постмодерному світі деформується, а рух у часопросторі, викликаний внутрішніми духовними пошуками, кризами, не потребує далеких подорожей.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconДипломних робіт з курсу "Українська література І пол. ХІХ ст."
Поетика національно-історичної істини в художній творчості Т. Шевченка
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconПубліцистика романа іваничука: проблематика І поетика
Робота виконана на кафедрі історії української літератури та компаративістики Кам’янець-Подільського національного університету імені...
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconЗарубіжна література 8 клас урок №17 Тема. Давньогрецький театр, його характерні особливості, роль в античному суспільстві. Основні жанри давньогрецької драми – трагедія І комедія. Значення творчості Есхіла для розвитку європейської драми і
Основні жанри давньогрецької драми – трагедія І комедія. Значення творчості Есхіла для розвитку європейської драми І театру. «Прометей...
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconПоетика новели в рецепції сучасного літературознавства

Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера icon«Празька школа» поетів. Євген Маланюк. Життєвий і творчий шлях. Мотиви творчості. Особливість художнього стилю
Мета: розкрити учням значення творчості поетів «Празької школи» у розвитку національного літературного процесу; ознайомити з біографією...
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconУкладач: Дудкіна Олена Олександрівна – керівник гуртка «Світова література» обласного Будинку художньої творчості, викладач кафедри української літератури та методики навчання Миколаївського національного університету імені В
Дудкіна Олена Олександрівна – керівник гуртка «Світова література» обласного Будинку художньої творчості, викладач кафедри української...
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconСтівен Джобс Біографія
Стівен Джобс народився в містечку Маунтін-В'ю, штат Каліфорнія. Його дитинство І юність пройшли там же, у прийомній сім'ї Пола І...
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconГорлач Мар’яна аспірант кафедри світової літератури Літературна археологія в романній дилогій Доріс Лессінг «П’ята дитина»
Великобританії зайняла Маргарет Тетчер, яка розпочала нову еру в історії країни. В житті держави почали відбуватися фундаментальні...
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconХудожні засоби у творчості тараса шевченка та у віршах тамари голобородько
...
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconСтівен джобс видатна людина у цілому світі
Стівен Джобс народився в містечку Маунтін-В'ю, штат Каліфорнія. Його дитинство І юність пройшли там же, у прийомній сім'ї Пола І...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка