Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера



Сторінка5/12
Дата конвертації09.04.2017
Розмір2.47 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

2.2. Переосмислення образу Міста на пагорбі та Едема
Образ «Міста на пагорбі» або «Нового Едему» – один з ключових у романній творчості письменника й апелює до пуританського комплексу міфів. У романі «Скляне місто», який є першою частиною «Нью-Йоркської трилогії», письменник пропонує цілісну концепцію ідеального суспільного устрою за законами Біблії у контексті теорії Божої мови, яка розробляється у творі. Загалом трилогія насичена напівміфічними образами з американської історії часів становлення держави, що підкріплює її історико-міфологічне підґрунтя. Поряд з цим, у романі «Містер Вертіго» автор конструює модель спільноти, близьку до пуританського ідеалу.

У романі «Скляне місто» Пол Остер пропонує свій погляд на усталений комплекс пуританських міфів, а традиційні національні образи та символи висвітлює по-новому. Роман є своєрідним зібранням різних історичних та псевдоісторичних фактів, калейдоскопом персонажів, де поміж головними героями «привидами» прослизають відомі американські письменники, політичні діячі, і все це об’єднано загальною канвою псевдо-детективної оповіді. Наскрізними образами роману стають Рай та Вавилонська вежа, міфологічні конотації яких вплітаються у сучасне життя США. Вони з’являються у першій частині трилогії у контексті історії сім’ї Стілманів. Пітер Стілман, син професора Стілмана, наймає детектива, щоб захиститись від батька, якого мають звільнити з психіатричної лікарні. До лікарні професор потрапив через те, що понад дев’ять років протримав свого малолітнього сина у повній ізоляції з надією, що той забуде людську мову й почне розмовляти божою. Можливим ключем до розуміння вчинку професора є його монографія, яка має назву «Сад і Вежа: Ранні уявлення про Новий Світ» («The Garden and the Tower: Early Visions of the New World»). За розслідування справи сім’ї Стілманів береться письменник Квін, якого випадково приймають за детектива.

Автор об’єднує в романі два міфічні образи – Едем та Вавилонська вежа, де спільним знаменником виступає Америка, й одночасно підкреслює бінарну опозиційність цих міфів. Пол Остер вміщує дві міфологеми у книжку професора Стілмена: «The Garden and the Tower: Early Visions of the New World was divided into two parts of approximately equal length, «The Myth of Paradise» and «The Myth of Babel»» [14, с. 41]. У рамках книги поєднуються два міфологічні концепти, протилежні за своєю суттю, оскільки перший – Рай – є уособленням безгрішності, у той час, як другий – гріхопадіння. Слід пригадати, що вираз «Рай на землі» для «отців-пілігримів» був радше абсолютною реальністю, аніж оксюмороном, що підтверджувалось у ранніх хроніках пуритан. Так, у постанові, прийнятій у 1640 році Асамблеєю Нової Англії, стверджувалось, що земля та все, що до неї належить, є Божими; відповідно, Бог може віддати землю чи будь яку її частину обраному народові; у свою чергу, обраним народом проголошувались пуритани [36, с. 15].

Щодо міфу про Вавилонську вежу, він був нехарактерним на теренах щойно відкритої Америки, оскільки не вкладався у концепцію обраного народу або святої землі. Пуритани, протиставляючи Європу Америці, використовували типологічно схожу біблійну опозицію Вавилон / Ізраїль. При цьому сама Америка зображувалась як «Новий Ханаан» або «Новий Єрусалим», тобто як сакральний локус, залишений Богом недоторканим, з тим щоб там було створено нове небо, нова земля, нова церква, нова спільнота [113, с. 67].

Міф про Новий Вавилон зберігає популярність і актуальність на теренах Сполучених Штатів в умовах сьогодення. У літературі США сформувався навіть літературний міф про мегаполіс як Вавилон [379, р. 60-76]. Маємо справу з тим, що М. Еліаде назвав ієрофанією, проявом священного у повсякденному «ланцюгу», що пов’язує сакральне з профанним. Профанний предмет, місто, – скляне місто – стає ієрофанією, відображає дещо зовсім інше [196, с. 95-96]. У такий спосіб шляхом включення мегаполісу у ланцюг священної історії про Вавилон відбувається міфологізація Нью-Йорку і всієї країни. Саме так все частіше називають Америку через багатоетнічний та мультикультурний характер нації. У романі міфологічні концепти Вежі та Раю штучно поєднуються спільною ідеєю – Америкою, яка у даному контексті є чимось більшим, ніж просто континент. Об’єднувальними елементами у романі стають образи Генрі Дарка, священика, який начебто у 1690 році, після переїзду до Америки, написав памфлет «Новий Вавилон», та професора Стілмана, який у своїй книзі посилається на цей твір. Через ці два образи відбувається й уніфікація часового та просторового континууму, незважаючи на те, що їх розділяють понад три століття. Час перестає поділятися на минуле і сучасне, важливими залишаються лише вказівки на дати здійснення пророцтва. Те саме відбувається і з простором – Америка вплітається у міфологічну історію всесвіту і стає частиною Біблійного топосу. Синкретизм часопростору є однією з визначальних характеристик міфу. Це дозволяє зробити акцент саме на міфологічній природі хронотопу роману й об’єднати такі образи, як Вавилонська вежа та Едем.

Традиційне тлумачення пуританами нововідкритого континенту як Раю на землі у романі поєднується з міфом про ідеальну мову. На сторінках твору проголошується нова теорія, згідно з якою відбудова Вавилону означатиме відновлення єдиної мови людства, яка б розкривала справжню сутність речей: «The movement of English settlers to the New World, therefore, could be read as the fulfillment of the ancient commandment. America was the last step in the process. Once the continent had been filled, the moment would be ripe for change in the fortunes of mankind. The impediment to the building of Babel – that man must fill the earth – would be eliminated. At that moment it would again be possible for the whole earth to be of one language and one speech» [14, с. 48]. За Генрі Дарком, після відбудови Вавилону на теренах Нового Світу невдовзі має встановитися і рай. У такий спосіб, опозиційність міфологічних образів нівелюється, що дозволяє по-новому поглянути на історію та сучасність Америки. Оскільки за підрахунками Генрі Дарка Новий Вавилон мав бути збудованим у 20-му столітті, відповідно, до міфотворчого процесу залучається і сучасна Америка. У такий спосіб стверджується життєздатність та актуальність пуританської концепції Нового Світу як священної землі для сучасних Сполучених Штатів.

Проте поєднання міфів про Рай та Вавилонську вежу виявляється штучним та необґрунтованим. Той факт, що і постать Генрі Дарка, і памфлет були витворами самого професора, підтверджує внутрішній конфлікт цих двох міфологічних понять, які через свою діаметральну протилежність не мають спільного знаменника. Така гра з міфами, викривлення фактів стають фатальними у житті усіх учасників подій роману: професор Стілман гине за незрозумілих обставин, за ним зникає його син з дружиною, а потім і Квін ніби розчиняється у повітрі. Єдиним свідком подій залишається червоний зошит – нотатник Квіна. Відповідно, відбувається природне поновлення світового порядку. Автор піддає сумніву можливість вільного тлумачення міфологічних сюжетів, жонглювання ними у залежності від власних бажань чи потреб без урахування можливих наслідків. Вони є необхідними константами у світі, який постійно змінюється, проте, прагнення їх реалізувати є небезпечним.

Це підтверджує і сюжет з фальсифікацією професором Стілманом памфлету «Новий Вавилон». Про структуру роботи Стілмана ми дізнаємося з переказів Квіна, згідно з якими монографія складалась з двох розділів, на перший погляд, не пов’язаних між собою: «Finally – and Stillman dwelled upon this at great length – whoever looked upon the ruins of the Tower was believed to forget everything he knew. What all this had to do with the New World Quinn could not say» [14, с. 45]. Проте, саме переказ памфлету Генрі Дарка, який подається наприкінці роботи професора, був єднальною ланкою, що зводила разом міфи про Рай та Вавилонську вежу. Переказ Стілмена дає зрозуміти, що трактат Генрі Дарка був написаний як один з ранніх пуританських памфлетів, що створювались людьми, натхненними ідеями пошуків Нового Едему на Американському континенті. Памфлет «Новий Вавилон» відстоював один з базових елементів американської Я-концепції. В першу чергу, мова йде про ідею (бого)обраності Америки й людей, що її населяли [36, с. 15]. Навіть датування цього памфлету – 1690 рік – вказує на часи, коли ідеї винятковості Нового Світу набули найбільшого поширення у хроніках, памфлетах, промовах, постановах колоніальних Асамблей тощо. Саме через велику кількість подібних трактатів автентичність памфлету Генрі Дарка не ставилась під сумнів. Слід зауважити, що і дату було обрано не випадково, оскільки у такий спосіб відбувається прив’язування «Нового Вавилону» до одного з найпотужніших національних американських символів: «So ended Stillman’s synopsis of Henry Dark’s pamphlet, dated 20 December 1690, the seventieth anniversary of the landing of the Mayflower» [14, с. 49].

Завдяки специфічним наративним стратегіям П. Остер міфологізує художню реальність й створює нову дійсність. Актантні схеми, на яких ґрунтуються головні сюжетні лінії роману, доповнюються інтертекстуальними посиланнями на різні міфологічні сюжети. Зокрема, ізолювання професором сина є ритуальним відтворенням новоствореного міфу. Жертва Стілмана вписується у міфологічний фрейм, який зустрічається в давньогрецькій міфології (міф про Іфігенію), іудео-християнській традиції (сюжет про Авраама та Ісака), в ісламі. Жертвування власною дитиною є ознакою непорушної, безумовної відданості й віри. Своєю чергою, це має підтвердити непохитність віри Стілмана у можливість відбудови Нового Вавилону. Проте професор жертвує сином через власно-вигадану ним самим теорію, відповідно, і страждання хлопчика є безглуздими і марними. Стілман намагається ствердити своє право творити міф сьогодні: «But I’m merely looking for the principle. That’s well within the scope of one man. If I can lay the foundation, other hands can do the work of restoration itself. The important thing is the premise, the theoretical first step. Unfortunately, there is no one else who can do this» [14, с. 76]. Проте штучність задуму професора стає причиною трагічної невдачі. Автор підкреслює, що обряди та ритуали можуть лише тимчасово занурити людину у міфологічне минуле спільноти, проте не можуть повернути час назад.

Отже, основи міфопоетики П. Остера полягають у визнанні творчої сили міфів у формуванні Америки та американського суспільства. Автор використовує ряд архаїчних міфів, обрядів, символів, які виявилися настільки життєздатними, що через століття, частково у завуальованому вигляді перейшли у постмодерне суспільство. Провідну роль автор відводить міфам про творення американської нації та американського характеру. Зокрема, письменник пропонує переглянути і комплекс міфів, пов'язаний з заселенням Америки. При цьому, не завжди у його романах функціонують ті біблійні міфи, які є «канонічними», тобто усталеними, найчастіше вживаними у пуританському дискурсі. Одночасно, письменник пропонує свою інтерпретацію національних міфологічних сюжетів.

Міф про Едем на теренах Нового Світу деконструюється і у романі «Храм Місяця». Письменник використовує принцип дзеркальної гри, завдяки чому сучасний світ зображується як протилежність тому, що постає з міфологічних сюжетів. Слід пригадати, що пуритани використовували Старий Заповіт як джерело прообразів для тлумачення тих подій, що відбувались з ними. Як зауважує О. Долінін, «семантичною моделлю для розширення знакового репертуару та формування американської міфології ново-англійським пуританам слугував розроблений отцями церкви метод фігурально-алегоричного тлумачення Старого Заповіту, а відтак реальна Америка отримала статус сакрального тексту, її історія – статус сакральної історії» [113, с. 62-63]. Крім того, провіденціалізм пуританського світогляду обумовлює іншу його рису – емблематичність. Не маючи власно самостійного смислу, предмет або явище виступають як знак, символ, який уособлює в собі момент всезагального Божого промислу [161, с. 35].

Така емблематичність мислення і міфотворення пуритан стала джерелом постмодерністської гри письменника. У романі «Храм Місяця» парк уособлює місце вигнання – це притулок для волоцюг, місце де здійснюються злочини та гріхопадіння. У цей спосіб письменник пропонує іронічну модель раю на землі й одночасно підкреслює його штучність: «I enjoyed the paradox of living in a man-made natural world. This was nature enhanced, so to speak, and it offered a variety of sites and terrains that nature seldom gives in such a condensed area. There were hillocks and fields, stony outcrops and jungles of foliage, smooth pastures and crowded networks of caves» [10, р. 61]. Таким чином, через прочитання парку як символу Саду національний міф про Едем на теренах Америки викривлюється та наділяється діаметрально протилежним змістом. У П. Остера Парк є витвором людських рук, що заперечує Божественне походження. Відтак і все, що коїться у цьому парку, не має нічого спільного з Божественною волею. Вихід з Парку у житті головного героя означає спасіння, а не гріхопадіння, і, відповідно, вигнання з Раю.

Поряд з цим у романі, у контексті іншої сюжетної лінії, автор звертається до фреймової ситуації «вигнання з раю», де прообраз сакральної землі набуває чітко виражених біблійних рис. Так, роман написаний батьком Марко – Соломоном Барбером – розповідає історію Гуманів, народу, який прибув з Місяця і оселився у пустелі на заході Америки. Історія Гуманів є колажем хаотично підібраних окремих сюжетів Старого Заповіту з історією індіанців та певними елементами авторської міфотворчості, де зустрічаються ситуації, суголосні міфам про вигнання Адама і Єви, про Великий потоп, про Землю обітовану, блукання Мойсея пустелею. Історія Гуманів починається з переселення народу з Місяця на землю: «Long ago … their ancestors had lived on the moon. But a great drought took the water from the land, and all the Humans died except for the Pog and Oma, the Original Father and Mother» [10, р. 248]. Цей епізод суголосний одночасно двом біблійним сюжетам – Великому потопу та вигнанню з Раю.

Слід зауважити, що письменником обираються сюжети, які належать до комплексу національних, а саме пуританських міфів, які, однак, займали специфічну нішу у картині світу перших переселенців. Зокрема, Адам і Єва розглядались пуританами у контексті гріхопадіння, яке стало фактором, що напряму визначало світобачення пуритан. Поряд з цим, доцільно згадати й про фігурально-алегоричне тлумачення Старого Заповіту і прочитання історії заснування Нової Англії: рішення про втечу від переслідування, тривала подорож через океан, освоєння нових земель, сутички з індіанцями, важке життя на прикордонних територіях – в усіх цих епізодах пуритани легко знаходили зв'язок з «типами» ковчегу, виходу, вавилонського полону, Ханаану тощо [113, с. 62-63]. Таким чином, П. Остер використовує практично усі ті типи, які пуритани сприймали як частину своєї історії.

Образ посухи у романі є алюзією на потоп. Проте слід зазначити, що у даному випадку письменник деконструює міф про потоп, і прочитує мор не як покарання – це лише поштовх до нового етапу у житті народу Гуманів. Таким чином, міф втрачає провіденціальне значення, а посуха розглядається як випадок, а не як сплановане вищими силами випробування.

Образи прародителів Пога і Оми є алюзією на Адама і Єву, а не на Ноя, незважаючи на те, що саме їм випадає на долю блукання «ковчегом» – хмарою: «The spirit cloud carried them through the space for seven years, and at the end of that time they floated down to earth, where they discovered the Forest of First Things and started the world again» [10, р. 248]. Мова йде про двох рівнозначних для міфу постатей, а не про одного героя та його сім’ю. Пог і Ома у романі виконують рівнозначно важливу роль для поширення Гуманів на землі й є єдиними прародителями, що суголосне саме міфу про Адама і Єву. Втім, вигнання не супроводжується гріхопадінням. При цьому важливо наголосити, що старо-заповітний міф про велике гріхопадіння у пуританській психологічній картині світу отримував специфічну конкретизацію. Злочин Адама у пуританському світобаченні став вічним тягарем на душі усіх наступних поколінь. Таким чином була зруйнована гармонія душі та світу, і викривились не самі пізнавальні вольові властивості душі, а у співвідношенні між ними стався дисбаланс [223, с. 119-120]. Герої Соломона Барбера позбавлені тягаря гріхопадіння, що робить їх інакшими й дозволяє називати місцевих – Іншими, переселенців – Дикунами. Відтак і їхнє сприйняття світу відрізняється від сприйняття світу пуританами тим, що вони живуть у гармонії зі світом: «… and for many years the Humans were happy, building houses among the trees, planting corn, hunting the magic deer, and gathering fish from the water» [10, р. 248]. Поряд з Дикунами їхні можливості видаються надприродними. Так, один з Гуманів оволодіває мистецтвом перевтілень і здатний приймати подобу тварин, рослин предметів тощо. Таке злиття з природою наближує Гуманів до індіанців, вірніше, до просвітницького образу індіанців – благородних дикунів, що живуть у гармонії з природою, і, відповідно, володіють усіма її таємницями [250, 251, 264, 296].

Цікавою є й специфіка сприйняття простору героями Соломона Барбера, оскільки усі топографічні назви є радше концептами: «the Forest of First Things», «the Darkness», «Flat World», «Land in the Sky», «Land of Little Water». У цих назвах відбивається ставлення Гуманів до навколишнього світу. Нові землі сприймаються героями як сакральний локус. Аксіологізація простору відбивається у самих назвах. Так, Темрява відбиває первісний страх перед невідомими землями, що суголосне багатьом міфологіям світу, де «своя» земля визначалась як сакральна, а «чужа» була хтонічно-загрозливою [176, с. 83]. Своєю чергою, Ліс Перших Речей, де прибульці навчаються життю на землі, суголосний Райському Садові, у якому зароджується мова та перші знання про світ, де прибульці жили у гармонії з Іншими (the Others) – а саме, натяк робиться на індіанців. Таким чином, іронічно підкреслюється те, що Едем і справді існував на Американському континенті. У цьому контексті описуються сутички Гуманів та Інших з Дикунами та Довгобородими, які винищували Ліс. Цей епізод є своєрідною версією освоєння колоністами, з пуританами включно, континенту. Знищення священного лісу є гіркою іронією долі: ті, хто прибув на пошуки Раю, спершу знищили його, щоб пізніше збудувати його копію – парк.

Таким чином, П. Остер, розщеплюючи міфи зі Старого Заповіту, конструює власний міф, наділяючи його новим змістом. Так, письменник використовує і міфему ковчегу, яка посідала особливе місце у пуританській картині світу. Корабель, який привіз перших переселенців до Америки, вписувався у міфологічну картину. Іронічне ставлення до пуританських постулатів щодо Америки як нового Едему досить характерне для постмодерністської літератури [157, с. 69].

Отже, П. Остер різними засобами підкреслює життєздатність пуританського міфу про ідеальне суспільство, «Новий Ханаан», «Новий Єрусалим». Щоправда, його герої, які намагаються слідувати міфологічним концептам, вбачають різкий контраст між міфом і реальністю. Однак, у своїх діях вони не поривають із утопією, закладеною у протестантських міфах, а творять нову. Пояснення цього феномену дає Д. Затонський, який зазначав, що новітня література ніколи не поривала з вірою в утопію, а постмодерністські новації лише «надавали їй скандально-екзотичної, екстремістської форми» [125, с. 197]. Герої П. Остера, невдоволені існуючими реаліями, розчаровані результатами втілення протестантських міфів у життя, намагаються знайти вихід шляхом нового, часто екзотичного прочитання старих міфів і втілити в життя свою утопію.

Тема розбіжностей між «фікцією і реальністю» на основі пуританського «тексту» культури залишається досить актуальною для сучасної літератури США. Н. Висоцька переконливо довела, що пуританізм постає як метафора моральних і інтелектуальних особливостей американського суспільства, які часто викликають негативне ставлення до пуританського минулого, з його маркерами святенництва, нетерпимості, лицемірства [68, с. 146]. Для Остера така пуританська «спадщина» є другорядною. Пуританізм, незважаючи на численні розбіжності і


протиріччя, трагедії і драми, розчарування в дусі формули «фікція – реальність», залишається «родовою плямою», що маркує національну ідентичність Америки. У «Книзі ілюзій» головна героїня має на обличчі родову пляму, точно таку, яку мала героїня новели Н. Готорна «Родова пляма». Саме ця ознака ідентифікує особливості і сутність людини. Зникнення її веде до радикального перетворення особистості, до духовної і фізичної смерті.

Таким чином, пуританізм виступає у творах Остера як генетичний код, який попри всі трансформації і мутації залишається визначальним чинником національної культури і свідомості американського суспільства.



2.3. Архетип пастиря у романах П. Остера
Поряд з міфологічною концепцією зведення «Граду на Пагорбі», письменник звертається і до образу пастиря та вчителя. Зазнаючи різних трансформацій, він вплітається у наратив, виконуючи різні актантні ролі. Образ учителя, наставника неодноразово з’являється у романах Пола Остера.

Найбільш цілісно він реалізувався у «Містері Вертіго», де функцію наставника виконує не один майстер, а ціла спільнота, яка докорінно змінює життя героя, його світогляд. Становлення героя як особистості відбувається на фермі у містечку Сібола, що у Канзасі. Сама ферма є утопічною моделлю американського суспільства, яка репрезентує головні культурні конституенти США. Культуру корінного населення північноамериканського континенту представляє Матінка Сіу, з племені Сіу; чорну расу – хлопчик Езоп; емігрантів – угорський єврей Майстер Йєгуда. Своєю чергою, Волтер є на фермі представником англосаксів.

Усі мешканці ферми до певної міри є «вчителями» Волтера. П. Остер іронічно зображує хлопчика, представника панівної раси континенту, абсолютно неписьменним невігласом, необізнаним, упередженим, зі стереотипним мисленням. Він ніби є іронічним втіленням уявлення американців, як слушно підмічає Д. Бурстин, про те, що цінностям спільноти не потрібно бути відображеними у книжках, традиціях тощо, оскільки вони будуть подарунком континенту, тобто вони апріорі будуть закладені у наступних поколіннях [324, р. 86]. До зустрічі з Майстром Волтер виявляє свою суцільну безграмотність й невихованість, а його моральні принципи сформовані вулицею.

Натомість усі інші мешканці будинку є носіями мудрості свого етносу, й саме їм випадає просвітницька місія. Таким чином, вони виконують актантну роль помічників, що не є характерним у контексті історії становлення США. Першопочатково, індіанці, а особливо плем’я Сіу, вважались жорстокими дикунами. Невипадково П. Остер підкреслює родинний зв'язок індіанки з Сидячим Биком: «She’s an Oglala Sioux. Her grandfather was Sitting Bull’s brother» [15, р. 21]. Достатньо згадати, що поразка загону Джорджа А. Кастера від рук індіанців племені Сіу під командуванням Сидячого Бика стала підґрунтям стереотипізації індіанців як кровожерливих дикунів.

Поряд з цим, тривалий час побутували упередження стосовно афроамериканців, які вважалися неосвіченими, схильними до злочинності. Своєю чергою, ставлення до іммігрантів зі Східної Європи, які наприкінці XIX століття переїжджали до США, було зневажливим – як до дешевої робочої сили.

Згідно з пуританськими уявленнями нащадки отців-пілігримів (англосакси) мали продовжувати просвітницьку місію на американському континенті. Пуритани підкреслювали, що Бог наділив Америку надзвичайною місією, яка з плином часу еволюціонувала з суто релігійної до світської й почала тлумачитись як завдання спасіння людства. На думку Е. Баталова, ідея місії – одна з найархаїчніших та разом з тим найстійкіших елементів американської Я-концепції [36, с. 18].

Традиційні стереотипні соціоетнічні моделі США навмисно перевертаються письменником. Матінка Сіу уособлює родинне тепло, любов та турботу. Немає й тіні жорстокості, яка приписувалась її народові.

Езоп виявляється настільки розумним і освіченим, що Волтер готовий радше повірити у надприродну силу майстра, ніж у те, що хлопець чорношкірий: «He talked like a white person, didn’t he? He acted like a white person, he played the piano like a white person, and just because his skin was black, why should I believe my eyes when my gut told me something else» [15, р. 46]. Ім’я хлопчика є алюзією на давньогрецького байкаря. Можна знайти низку інтертекстуальних зв’язків між традиційними легендами про життя давньогрецького мудреця й історією чорношкірого хлопчика в романі. Окрім мудрості, винахідливості, спільними для них є вади зовнішності. Поряд з цим слід згадати, що давньогрецький байкар належав до вільновідпущеників, у той час, як Езоп походив з родини рабів. Через такі інтертекстуальні посилання П. Остер долучає американську націю до світової культури, використовуючи певні яскраві сюжети з античної історії і перетворюючи їх на фреймові ситуації. Поряд з цим, Майстер Йєгуда виявляється носієм сакральних та таємних знань, спадковим рабином, й, одночасно, філософом та мудрецем.

Вся ця спільнота вписується у рамки пуританських дидактичних оповідей, які неодноразово з’являлись на сторінках творів першопоселенців, зокрема, у творі Вільяма Бредфорда. Так, в «Історії поселення у Плімуті» згадується епізод про боцмана, який під час мандрівки морем кепкував з пуритан, але пізніше змінив свою думку через те, що переселенці не відмовили йому у допомозі, коли той захворів. П. Остер відтворює структуру дидактичної оповіді про боцмана: функцію наставників виконують Матінка Сіу, Езоп та Майстер. Учнем виступає Волтер. Парадоксальність виявляється у тому, що цю роль віддано не нащадку перших європейських переселенців, а представникам інших культур. Навпаки, його стереотипне, часом безглузде мислення підтверджує, що саме він є дикуном, який потребує допомоги, навіть не усвідомлюючи цього. У наративі присутні інтертекстуальні перегуки з оповіддю В. Бредфорда на сюжетотворчому рівні. У перші місяці перебування на фермі герой виявляє свою неосвіченість, намагається чіпляти абсолютно типові наліпки: стосовно Майстера – «Prince of Blackness» [15, р. 11], «King of Gypsies» [15, р. 20] або «kike» [15, р. 21]; щодо Матінки Сіу – «Queen of the Gypsies» [15. р. 11]; під час знайомства з Езопом відмовляється простягнути йому руку: «»I ain’t shaking hands with no nigger», I said. «You’ve got to be crazy if you’d think I’d do a thing like that»» [15, р. 13]. Відтак, герой керується кліше, нав’язаними вулицею.

Часто зламним моментом у житті головних героїв романів П. Остера стає хвороба. Цей пограничний стан виконує роль осяяння. Так, у романах «Містер Вертіго», «Храм місяця», «Книга ілюзій» героїв спіткають хвороби, через які вони дізнаються про можливість безкорисної допомоги, безумовної любові тощо. Хвороба Волтера на фермі, застуда Марка, поранення Гектора – ці епізоди тематично перегукуються з вищезазначеною історією В. Бредфорда про боцмана. Мотив виховання вписується у контекст пуританського дискурсу – догляд друзів, а часом і ледве знайомих людей змушує героїв забути про своє попереднє життя, а також позбавляє їх гордині і страху, через які вони першими не наважувалися просити про допомогу.

Проте зміщення акцентів та образної системи призводить до деконструювання цього сюжету з національної літератури. Сила провидіння відступає на другий план, а мотив хвороби як божественного покарання десакралізується як цілком логічний наслідок або негоди, або перестрілки.

Таким чином, у романі перекреслюється увесь віковий досвід англосаксів, демонструється деградація їхньої культури, а ковенантна теорія історії в американській інтерпретації ставиться П. Остером під сумнів. Месіанські ідеї пуритан зазнають трансформації, оскільки письменник наголошує на силі американської нації, яка полягає у багатоетнічності та мультикультурності, бо різні раси, національності, етноси несуть у собі досвід свого народу. У такий спосіб підкреслюється рівновеликість усіх культур, відсутність єдино-можливого шляху розвитку американської нації.

Найбільш повно образ пастора / вчителя втілюється в образі Майстра. Першою алюзією, що зв’язує образ Йєгуди з пуританським концептом вчителя, стає його походження. Наголошується на тому, що герой походив з роду рабинів, тобто він був спадковим іудейським пастирем. У романі Майстер є ключовою фігурою – він є тим, хто формує особистість головного героя, навчає його сакральним знанням, стає провідником у випробуваннях Волтера. Фактично він є перифразом міфеми пуританського наставника. Доцільно згадати, що саме пастирі допомагали пілігримам витримати усі випробування, а відтак, природно, що їхні образи є ключовими у ранній американській історії і літературі [199, с. 39-40].

Своєрідного забарвлення цій міфемі додає той факт, що дія відбувається на Заході Америки. Тим більше, що образ проповідника тісно пов’язаний з міфологічним локусом американського прикордоння, оскільки священнослужителі відправлялись у найвіддаленіші заселені регіони континенту, де населення знаходилось в ізоляції [423, р. 240]. Отже, вони були не лише релігійними проповідниками, але і певною ланкою між Диким Заходом і цивілізованим світом: «Священик верхи об’їжджав околиці з Біблією замість спису, для того щоб запобігти ізоляції та захистити віруючих» [423, р. 240]. Таким чином, у романі «Містер Вертіго» Майстер виконує роль світоча, що виводить з темряви юнака. Проте, доцільно зауважити, що автор змінює контекст, що дозволяє письменникові, не виходячи за рамки постмодерністської гри, наголосити на проблемах сучасного суспільства.

З національною міфологією США відбувається фактично те саме, що і з міфологією Стародавньої Греції та інших цивілізацій. Автор усвідомлює занепад доби героїв. Він передає метаморфози, що відбувались з міфами, через зміщення акцентів у опозиції Схід / Захід. Міфологічні локуси американського континенту сповнюються новим змістом, що дозволяє по новому проінтерпретувати національну історію. Так, Сент Луїс, що знаходиться на межі між Сходом і Заходом, зображується як місто, сповнене небезпек, як центр розваг, але автор не дає жодного натяку на історичну чи культурну спадщину мегаполісу. Натомість Захід в образі Майстра та його маленької комуни у романі має підкреслено багату культуру, а згадування різноманітних історичних подій, що відбувались на теренах Канзасу, лише підкреслює яскравий характер цього локусу. Таким чином, і образ проповідника в особі Майстра отримує нове значення, оскільки він рятує Волтера від ізоляції вже не на Заході, а, навпаки, на Сході. Захід у цьому контексті стає тим магічним краєм, який несе просвітлення і розкриває перед ним нові обрії.

Хоча Майстер і є для головного героя наставником, у якому поєднуються такі риси характеру, як терпіння, мудрість, проте письменник натякає на надприродні здібності учителя: «In that early stage of our history together, I attributed all sorts of supernatural powers to him, and I was fully convinced that he had brought forth that ferocious wind for no other reason than to stop me from running away» [15, р. 22]. Образ майстра увібрав у себе одразу декілька культурних пластів, що підкреслює мультикультурний характер героя. Майстер походить з сім’ї угорських емігрантів, батько й дід якого були рабинами. У романі дається й пояснення, що рабин з єврейської перекладається як вчитель. Відтак, Йєгуда відображує зрушення, які є неминучими для мультикультурної держави. У результаті палімпсесту культур, образ Майстра набуває багатогранності. Герой не відмовляється від свого спадку. У трансформованому вигляді він продовжує справу предків.

Образ вчителя на теренах фронтиру втілився й в іншому романі письменника – «Храм Місяця». У переказі змісту роману Соломона Барбера йдеться про героя на ім’я Йокоміно, якого всиновлює Мовчазний Мислитель – чарівник-відлюдник. Образ мислителя апелює до архетипу вчителя. Він є носієм сакральних знань та мудрості свого народу: «… Silent Thought, the aged medicine man who left the tribe years before to live as a hermit in the desert. Silent Thought adopts Jocomin and gradually initiates him into the mysteries of his art, training the boy over long and difficult years to acquire the magical power of the Twelve Transformations» [12, р. 253]. Цей образ апелює до просвітницької літературної традиції. Тут йдеться про іронічні алюзії на часто використовуваний сюжет про усамітненого мудреця, який передавав усі свої знання єдиному учневі, а також на просвітницьке уявлення про «дикуна» – індіанця, який зображувався у літературних творах значно розумнішим й мудрішим від європейських освічених вельмож, оскільки не був зіпсований цивілізацією та володів таємницями природи.

Проте письменник використовує ряд клішованих сюжетних елементів, які мають підкреслити наївний та штучний характер цієї міфологізованої оповіді. Так, відлюдник вмирає одразу, щойно він передав усі свої знання учневі «Having taught his adopted son everything he knows, the old man tells Jocomin that the moment has come for him to die» [12, р. 253]. Іншим прикладом кліше може слугувати епізод, де йдеться про те, що тільки помста Йокоміна за смерть батька поверне щастя його народові: «… Jocomin dreams a dream in which he is told that happiness will not return to the tribe until his father’s death has been avenged» [12, р. 254].

Інфантильність сюжету про Гуманів загалом, й вчителя-відлюдника зокрема, виявляється й у тому, що оповідь Соломона Барбера написана під впливом емоційної дитячої травми, адже він ніколи не знав свого батька, який подався на Захід й там зник без сліду. Переказ роману Соломона подається після того, як розповідається справжня історія мандрів Барбера-старшого Заходом – цинічна, жорстока, сповнена небезпек, зради, вбивств. Відтак, автор не просто розвінчує романтичні ілюзії Соломона, а навіть глузує з них.

У контексті міфологічного фрейму виховання героїв та їхньої внутрішньої духовної трансформації доцільно звернути увагу на роль соціуму у процесі перетворення персонажа. Для перших переселенців спільнота була єдиним можливим способом існування на теренах ще не освоєної американської землі. Проте, специфіка історичного розвитку США, у тому числі освоєння Заходу, породжує ідеї індивідуалізму, самостійності. Така деформація призводить до того, що соціум у колективній свідомості американської нації має специфічне значення. Як наголошує Деніел Бурстин, переселення та освоєння американського континенту відбувалось спільнотою, а не окремими особистостями: «They came in community, depending on one another… Those who crossed the water did not travel alone» [323 р. 51]. Спільнота часто виконувала роль вихователя для тих, хто обирав «неправильний» (у пуританській свідомості) життєвий шлях.

П. Остер пропонує незвичне для американської національної картини світу тлумачення ролі соціуму у житті індивіда. Нерідко на сторінках його творів з’являються прообрази ідеального суспільства, які є міфічними за своїм характером, і апелюють до утопічної моделі пуританської спільноти на новому континенті. Зокрема, у романах «Містер Вертіго», «Храм місяця», «Книга Ілюзій» зображуються невеликі громади, життя в яких вибудовується ніби за книжними правилами. Це походить з ідей пуритан про те, що Америка подарована їм Богом, а відтак – це місце для будування правильного християнського суспільства, яке б відповідало божественній волі[394, р. 19].

Так, герої роману «Містер Вертіго» – Волтер, Майстер Йєгуда, Матінка Сіу та Езоп – живуть за принципами соціальної та расової рівності, терпимості. Доцільно згадати, що події відбуваються у 20-их роках ХХ століття, й таким чином герої роману випереджають історичний поступ США на десятки років. Вони є своєрідними пророками для свого часу, які живуть майбутнім. Вчитель і його маленька спільнота є утопічним міфом і водночас реальністю, оскільки Америка має давню традицію духовних пошуків правильного й справедливого суспільства. Поряд із релігійно-біблійною протестантською міфологемою в американській історії мали місце соціально-етичні проекти і реальні спроби їх втілення у життя, які є прообразом канзаської епопеї Остера: комуни трансценденталістів – «Брук Фарм», «Фрутленд», та інші різноманітні общини ХІХ ст., поява яких пояснюється поширенням фур’єризму та прагненням змінити недосконалий світ, віднайти ідеальну модель суспільства).

У романі «Храм Місяця» історія народу Гуманів зображується у традиціях утопічного роману – ідеальне суспільство, яке живе у повній гармонії зі світом, доки в їхній мікрокосм не втручаються сторонні сили.

Добровільна ізоляція на фермі одного з головних героїв роману «Книга Ілюзій» Гектора Мана з його родиною теж виписується за принципами побудови зразкової спільноти.

Незважаючи на ряд розбіжностей, усі ці колонії є моделлю того самого ідеального суспільства, про яке мріяли перші переселенці, а саме про колонії як святі місця, які були б межею між світом людей й Богом [452, р. 21]. Натуральний, самодостатній характер господарств, життя у гармонії зі світом, ідеї рівності – усе це робить зображувані у романах Остера спільноти схожими. Це пояснюється тим, що вони створюються автором за закладеним пуританами фреймом. У такий спосіб митцем підкреслюється дотичність сучасності до національної спадщини країни.

Проте у кожному з вищезгаданих романів специфіка цих спільнот полягає в їхній напівреальній, часом ілюзорній природі. Їхня ламкість лише підкреслює примарний характер ідеалу. При найменшому зіткненні з реальністю вони руйнуються, часом без сліду зникають. Так, на комуну Майстра Йєгуди очікує знищення; народ Гуманів зазнає переслідувань та нещасть, які ледь не призводять до його вимирання; а ферма Гектора Мана самознищується після смерті її засновника. Однак нестійкість і тимчасовість таких «братерських» мікроспільнот залежить не тільки від ворожого зовнішнього оточення. Американський ідеал братерства, як зазначають дослідники, є вразливим внаслідок домінантної ролі ринкових відносин. За таких обставин відбувається маргіналізація інших типів спільнот і, відповідно, спілкування [60, с. 67]. Братерські спільноти протистоять соціуму, який виступає як сила, що керується стереотипами, святенницькими моральними настановами, і який не прощає того, хто не задовольняє його потреб і настроїв. Публіка, що влаштувала обструкцію чудодійному хлопчику Вертіго, своєю поведінкою нагадує ставлення натовпу до головної героїні «Червоної літери» Готорна [32, с. 87].

Створюючи низку локусів пуританської епопеї, Остер, фактично, загострює полеміку між оптимістичним життєстверджувальним пафосом пуританської ідеології й іншим світовідчуттям, основою якого є недовірливе і скептичне ставлення до неї. Така полеміка, характерна для американської літератури доби Романтизму, обумовлює особливості національної культури Америки [230, с. 84]. Позиція П. Остера у цій полеміці полягає у стриманому оптимізмі. Його герої несуть в собі пуританські архаїчні образи, зокрема образ пастиря, на шляху до виконання цієї місії зазнають трагедій і невдач, але незважаючи на це, їхня діяльність не є марною. Прагнення до міфічних ідеалів, боротьба за їхнє втілення сама по собі є національною цінністю.

Таким чином, письменник використовує різноманітні образи, які так чи так апелюють до національного пуританського міфологічного образу пастиря. При цьому винахідливі наративні стратегії митця дозволяють переосмислити роль вихователя у сучасному світі. Письменник використовує фреймові ситуації, при цьому зміщуючи акценти, трансформуючи традиційні міфологічні образи.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconДипломних робіт з курсу "Українська література І пол. ХІХ ст."
Поетика національно-історичної істини в художній творчості Т. Шевченка
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconПубліцистика романа іваничука: проблематика І поетика
Робота виконана на кафедрі історії української літератури та компаративістики Кам’янець-Подільського національного університету імені...
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconЗарубіжна література 8 клас урок №17 Тема. Давньогрецький театр, його характерні особливості, роль в античному суспільстві. Основні жанри давньогрецької драми – трагедія І комедія. Значення творчості Есхіла для розвитку європейської драми і
Основні жанри давньогрецької драми – трагедія І комедія. Значення творчості Есхіла для розвитку європейської драми І театру. «Прометей...
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconПоетика новели в рецепції сучасного літературознавства

Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера icon«Празька школа» поетів. Євген Маланюк. Життєвий і творчий шлях. Мотиви творчості. Особливість художнього стилю
Мета: розкрити учням значення творчості поетів «Празької школи» у розвитку національного літературного процесу; ознайомити з біографією...
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconУкладач: Дудкіна Олена Олександрівна – керівник гуртка «Світова література» обласного Будинку художньої творчості, викладач кафедри української літератури та методики навчання Миколаївського національного університету імені В
Дудкіна Олена Олександрівна – керівник гуртка «Світова література» обласного Будинку художньої творчості, викладач кафедри української...
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconСтівен Джобс Біографія
Стівен Джобс народився в містечку Маунтін-В'ю, штат Каліфорнія. Його дитинство І юність пройшли там же, у прийомній сім'ї Пола І...
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconГорлач Мар’яна аспірант кафедри світової літератури Літературна археологія в романній дилогій Доріс Лессінг «П’ята дитина»
Великобританії зайняла Маргарет Тетчер, яка розпочала нову еру в історії країни. В житті держави почали відбуватися фундаментальні...
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconХудожні засоби у творчості тараса шевченка та у віршах тамари голобородько
...
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconСтівен джобс видатна людина у цілому світі
Стівен Джобс народився в містечку Маунтін-В'ю, штат Каліфорнія. Його дитинство І юність пройшли там же, у прийомній сім'ї Пола І...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка