Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера



Сторінка6/12
Дата конвертації09.04.2017
Розмір2.47 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Висновки до ІІ розділу
У романній творчості П. Остера пуританський міфологічний дискурс представлений широким спектром образів та моделей. Завдяки специфічній інтерпретації міфологічних сюжетів, різним прийомам гри з історичними фактами, трансформації національних символів та міфологічних образів письменник осмислює проблеми сучасності, намагається по-новому поглянути на історичну епопею держави.

Так, літератор використовує образ пілігрима та мотив мандрів у контексті духовних шукань героїв, спрямованих на розв’язання низки екзистенційних проблем, що постають перед ними. Автор реконструює національний міфологічний сюжет про пошуки пуританами землі обітованої й пропонує своє тлумачення ключового для національної історії поняття пілігрима у сучасних реаліях. Письменник навмисно підкреслює беззмістовність мандрів головних героїв. Відсутність мети пошуків має наголосити на найбільш болючих проблемах сьогодення – самотності та розгубленості.

Носієм пуританського слова виступає пастир, який визначає життя соціуму, вказує шлях до його вдосконалення. Натомість повернення до пастирської місії у модерні і постмодерні часи завершується трагічним чином, виглядає як донкіхотство та засвідчує своє безсилля перед життєвими обставинами.

Автор розглядає складні взаємовідносини особистості із соціумом. Головний наголос він робить на розбіжностях мрій пуритан із реаліями сучасного світу. Міфологічна модель держави, омріяної пуританами, піддається критиці й реконструюванню, Новий Ханаан перетворюється на Новий Вавилон.

Міфи, які стали складовою національної культури, продовжують впливати на свідомість і визначають ментальну мапу американців. Однак, віра у їхню абсолютну реальність і спроби втілення їх ідеалів у життя ведуть до невдач, розчарувань і трагедій. Пуританський міф про гармонійне суспільство сприятиме створенню держави, однак її реальні риси є далекими від ідеалу. Остер через життя своїх героїв засвідчує силу національних міфів, їх життєздатність, а, з іншого боку, небезпечність, обумовлену їхньою утопічністю. У сучасних умовах вони виступають як примари, які спонукають до дій і завершуються розчаруванням.
Розділ ІІІ

Міфологізація слова у романах П. Остера

Сучасні дослідження «образів мовлення» в художній літературі переконливо доводять їхній безпосередній зв'язок з «принципом національності» [61, с. 7]. Слово, мова виступають як важливі критерії самосвідомості і самоіндентифікації людини [61, с. 7-8]. Аналіз художніх рефлексій П. Остера навколо ролі слова у пізнанні і перетворенні дійсності має важливе значення для розуміння міфологічних засад сучасної американської нації, для з’ясування питання про те, наскільки пуританський логоцентричний дискурс впливає на внутрішній світ сучасного американця.

У творах письменника слово, в першу чергу, письмове слово набуває рис самостійного феномену, який визначає долю його персонажів, характер соціальних і культурних явищ. У такий спосіб відбувається міфологізація ролі слова у його функції однієї з конституент національної специфіки американського соціуму.

Втілення в життя сюжетів, розповідей, історій, з якими знайомляться персонажі романів, спричинене силою слова. Особистість реалізує себе через слово, яке набуває дієвості, будучи втіленим у матеріальній формі – книзі, фільмі. За «фатальними» випадковостями, що змінюють життя героїв, простежується певна закономірність – більшість персонажів здійснюють радикальні вчинки під впливом певного твору мистецтва (книги, картини, кінофільму). Отже, значну роль у моделюванні світу письменником відіграють явища інтертекстуальності та інтермедіальності. У своїх романах письменник часто вдається до філософсько-лінгвістичних рефлексій навколо проблеми пізнання світу і людини, його персонажі цитують твори видатних мислителів. Він різними засобами, за допомогою прямих цитувань, вказівок на авторів книг, які читають або мають на своїх полицях його герої, алюзивної гри з іменами, бодай пунктиром окреслює плеяду тих філософів, літературознавців, лінгвістів, концепції яких він використовує у своїх лінгвістичних роздумах і моделях. По-перше, це М. Бахтін і Л. Вітгенштайн, які маркують лінгвістичну лінію його пошуків. Про вплив на нього лінгвістичної філософії письменник відзначав у своїх інтерв’ю [21, 24, р. 263]. Паралельно із ними у романах фігурують імена Дж. Берклі, Д. Юма, І. Канта, твори американських письменників, у першу чергу, пуритан колоніального періоду, письменників-романтиків і філософів-трансценденталістів, які зазнали впливу протестантизму. Таким чином, на перехресті цих двох напрямків, лінгвістичної філософії і протестантської літературної традиції, слід шукати відповіді на питання про коріння міфологічного концепту слова у творах письменника.



3.1. Лінгвістична філософія і пуританський концепт слова
Більшість дослідників творчості П. Остера акцентують увагу на тому, що тематика його творів значною мірою пов’язана з лінгвістичною проблематикою постмодернізму у сучасній художній прозі [337, с. 217]. Автори «лінгвістичного повороту» в філософії відводять слову вирішальну роль у пізнанні світу. Пізнання передбачає точне визначення смислу і сенсу речей, явищ, надання їм відповідних назв і в такому разі підлягає правилам лінгвістики.

Вплив філософії лінгвістичного аналізу, в першу чергу, Л. Вітгенштайна знаходить свій прояв у творах письменника у його зверненні до теорії «мови-гри». Ключове місце в концепції філософа посідає положення про те, що особистість, «Я», – це світ і мова у їхній єдності. Сама структура мови створює обмеження. Трансцендентальний філософський суб’єкт є кордоном світу і мови в тому сенсі, що цей світ – його світ, суб’єкт надав йому структуру і визначеність [260]. Лінгвістичні аналітики наголошують на тому, що актуально вживана мова містить у собі велику кількість підрозділів, різні «мови-ігри». Л. Вітгенштайн обстоює тезу про те, що достовірність реально присутня там, де відбувається мовна гра. Достовірність – це певна гранична точка, до якої слід прагнути, накопичуючи кількість доказів і свідоцтв.

Персонажі романів П. Остера прагнуть шляхом мови-гри досягти достовірності, однак постійно мають справу з лінгвістичною проблемою: функціонування формально тих самих слів у кожному із мовних підрозділів, контекстів принципово відмінне. Слова по суті мають різні значення і вживаються на різних основах в залежності від контексту їхнього використання. При цьому мова-гра визначається не замкненою взаємодією різних слів між собою, а є включеною у реальну людську діяльність. Мова розглядається як соціальний інститут і «форма життя». Хоча слова, що вживаються у різних «мовах-іграх», і взаємопов’язані між собою, однак встановити спільні риси для різних вживань одного і того ж слова не можливо. У такому разі для більшості слів актуальної, повсякденної мови не можливо дати будь-які спільні дефініції [54, с. 120-121]. Під мовними іграми Л. Вітгенштайн розуміє нескінченну різноманітність і мінливість різних форм мови, що поєднуються із діяльністю людини, її комунікацією. Мовна гра виступає як «єдине ціле: мова і дії, з якими вона переплітається» [76, с. 7-11]. У світлі цього все життя людини (і герої романів П. Остера тут не є винятком) виступає як сукупність мовних ігор, у мовних, словесних реаліях вміщується вся нескінченність людських проблем.

«Мова-гра», слово як ключовий персонаж, ключовий образ є також досить характерним явищем для постмодерністської прози [228, с. 150-155; 229, с. 119-127]. В романах П. Остера слово виступає як самостійний феномен, персонаж, який не тільки відображає реальність, а й творить її, обумовлює її дискурсивними практиками. Віра в силу слова пояснюється феноменальним зв’язком мови і «етики – продиктовану примусом звичку, яка забезпечує згуртованість групи завдяки повторенню коду, більш-менш визнаного дискурсу», який утримує суспільство в певних межах соціальної практики. Мова виступає як «соціальний примус» [167, с. 314-315].

Для розуміння творів письменника, його логоцентричного дискурсу особливе значення мають теорії Ж. Дерріда, які наголошують на визначальній ролі мови, слова у формуванні свідомості. Мовні практики, їхні структури визначають реальність. М. Фуко, фактично, вдається до прямої фетишизації мови. На думку мислителя, якщо в епоху Ренесансу і Просвітництва «слова і речі» були тотожні одне одному, то у сучасній літературі мова чим далі, тим сильніше замикається на собі, утверджує своє самостійне буття. Слово-символ, слово-образ, замкнені на самих себе, – така роль і місце слова в сучасній свідомості і літературі.

Пізнання смислу слів можливе через діалог. У творах П. Остера персонажі прагнуть такого діалогу, який є конфліктом, протистоянням і зіткненням різних світоглядів. Такий діалогізм побудований, по суті, на теорії М. Бахтіна. Діалог означає, що смисл кожного слова може бути визначений лише з урахуванням усієї сукупності маси інших, частково антагоністичних, індивідуальних вживань. На думку багатьох сучасних мислителів, ми йдемо до пізнання себе через посередників-медітаторів, багато в чому чужих нам й навіть ворожих. Відтак, мова і слово ніколи не є завершеними, вони непередбачувані у своєму розвитку, слова ніколи не є ідентичними самі собі.

Однак такій тенденції протистоїть прагнення до «монологізму», до підкорення цієї мовної стихії і відцентрованості. Національна мова прагне стати монологічною, але, фактично, в ній панує «гетероглосія» – принцип багатства діалектів і мовних стилів [39, с. 496-497]. У творах П. Остера ця проблема набуває особливого драматизму – прагненню до метамови, до єдиної, правильної мови протистоїть мовна і словесна стихія, яку не можуть опанувати його герої. Мовна тематика опиняється, таким чином, на перехресті дискусії про шляхи подальшого розвитку американської нації, дискусії навколо «плавильного тигля» і мультикультурності.

Остер у своїх творах опікується проблемою відповідності слів і речей, пов'язаною із постмодерністською лінгвістичною дискусією. На думку Х. Якубчика, скепсис Ж. Лакана щодо можливості пізнання «речі в собі» контрастує у творах П. Остера із позитивною метафізикою Р. Емерсона і Г. Торо [380, S. 3]. Проблема осягнення сутності речей, надання їм точного визначення, чим переймаються персонажі романів П. Остера, полягає у тому, що дослідження повсякденної практики, поведінки людей є, перш за все, спостереження і детальний опис побаченого. Однак найважливіші речі приховані за простотою і буденністю слів. Їхні глибинні основи не привертають уваги людини, до тих пір, поки це не кинеться їм у вічі. Інакше кажучи: те, «чого ми не бачимо до певної пори, будучи побаченим несподівано, виявляється найбільш захоплюючим і сильним» [76, с. 131].

Недоступність повноти смислу слів лише посилює сакральне ставлення до них. Фетишизація слова, його здатності впливати на речі, визначати хід подій знаходить найвищий прояв у релігії і художній творчості. За словами Г. Г. Гадамера, «інтимність, якою нас вражає твір мистецтва, – це водночас якесь загадкове потрясіння і руйнація для нас звичного. Твір не тільки говорить кожному із нас уже відоме: «Це ти», проголошуючи це серед радісного й кошмарного жаху водночас. Він ще й каже нам: «Ти повинен змінити своє життя» [78, с. 7-15]. Таким чином, через слово витвір літератури здатний визначати життя людини.

Сучасна теорія мови базується на положеннях, згідно з якими мова не є нейтральним і пасивним засобом відображення реальності, а керується власною внутрішньою структурою. У такій перспективі мова і літературний текст є лінгвістичною структурою, яка має вплив на реальність. Таке розуміння мови приводить до зниження ролі автора тексту, оскільки смисл тексту більше визначається формальною структурою мови, її атрибутами, а не вольовими намірами і бажаннями автора. Текстуальна критика в її традиційному розумінні також опиняється в полоні влади мовної структури і безсила з’ясувати істинні наміри автора.

Ідеї лінгвістичної філософії є близькими протестантським постулатам про вирішальну роль слова у пізнанні істини, у формуванні й упорядкуванні життя. Проте між ними існують, звичайно, й певні принципові відмінності.

П. Остер будує свою концепцію слова на перетині пуританської традиції і філософських постмодерністських новацій. Персонажі його романів виступають як продовжувачі давньої пуританської традиції засвідчення і передання свого внутрішнього досвіду. Національна літературна спадщина Америки набуває самостійного значення і здатна визначати долю героїв, їх внутрішній духовний досвід.



3.2. Слово і письменництво в романах П. Остера
Уже у першій книзі «Нью-Йоркської трилогії» «Скляне місто» П. Остер заявляє про лінгвістичну проблему в її пуританському варіанті: роль слова в історичній долі Америки. У наступних книгах, «Зачинена кімната» і «Примари», ця проблема постає у психолінгвістичному ракурсі: персонажів не так хвилюють загальносвітові проблеми перебудови життя, скільки вони намагаються за допомогою слова осягти сутність речей і того, що відбувається навколо них. Лінгвістичною проблематикою переймаються практично всі герої наступних творів автора. Крім того, значна частина героїв письменника є професійними літераторами.

Персонажі П. Остера сприймають слово не лише як знаряддя пізнання себе, свого оточення і світу, а й як дієвий засіб змінити хід речей. Для них головне правильно назвати речі, те, що вони бачать і спостерігають, й у такий спосіб упорядкувати навколишній світ: «A language that will at last say what we have to say. For our words no longer correspond to the world… And if we cannot even name a common, everyday object that we hold in our hands, how can we expect to speak of the things that truly concern us» [14, р. 77-78]. Такий шлях осмислення і виправлення свого життя за допомогою слова споріднює протестантських авторів і героїв романів П. Остера. Принципова відмінність, однак, полягає в тому, що пуританські автори щоденників і нотаток мали перед собою чітко визначений моральний авторитет і канон – Святе Письмо, його моральні норми [262, с. 104-110]. За словами Т. Михед, «Біблія як всеохопна архетипічна модель репрезентації людського буття стала тим каноном, що живив і насичував дійсність» [193, с. 11]. Для персонажів романів П. Остера Біблія досить часто виступає не в якості моделі буття, а як точка відліку для визначення того, наскільки американське суспільство і дійсність відійшли від перших ідеалів і задумів.

П. Остер зберігає елементи пуританського ставлення до слова, притаманного письменникам американського колоніального періоду і доби романтизму XIX ст. У романі «Містер Вертіго» Майстер Йєгуда дотримується протестантської форми повчання, проповіді, сам текст структурований словесними алюзіями на біблійні мотиви. Остер звертається до досвіду письменників-романтиків XIX ст., в першу чергу, до творів Н. Готорна, який був сумлінним читачем Біблії й запозичував з неї імена багатьох героїв [287, с. 3]. Письменник ХХ ст., своєю чергою, запозичує сюжети із творів Н. Готорна і широко використовує біблійну топіку і локуси, вдається до євангелізації слова і наративу. Нарації письменника щедро оздоблені притчами, лаконічними історіями, дивними випадками, переказами або алюзіями на них.

Такий підхід був досить характерним для письменників і поетів епохи «американського літературного ренесансу» [192, с. 109-118]. Поряд із біблійним локусом у романах П. Остера зустрічаються численні ремінісценції з філософських творів, у яких йдеться про можливість пізнання світу і ролі слова у цьому процесі. Коло філософів, тексти яких залучає письменник, відомі своєю приналежністю до протестантизму: Дж. Берклі, Д. Юм, І. Кант.

У такий спосіб він звертається до міфу про повчально-пуританське єство американців. Головний герой роману «Містер Вертіго» Волт сприймає слово Вчителя Йєгуди як «чуже слово», яке виступає не як нейтральний компонент, а прагне подолати його світосприйняття, поведінку. У цьому випадку – це авторитарне слово, слово внутрішнього переконання. Таке слово потребує визнання і засвоєння [40, с. 153-154]. Володіння біблійним словом дає Йєгуді можливість керувати громадою, навчати Волта, перетворювати його внутрішній світ, привертати його до нового життя. Пізніше, вже у старості, Волт також сідає за перо і намагається за допомогою письменництва осмислити своє життя. Чорношкірий хлопчик Езоп через книжне слово набуває надзвичайної мудрості. Усі детективи – Квін, Блек, Блу («Нью-Йоркська трилогія»), – намагаються зрозуміти внутрішній світ своїх візаві через слово великих письменників. Вони ретельно записують свої спостереження, намагаються через слово зрозуміти дії і вчинки об’єктів стеження. Головний герой роману «Храм Місяця» Марко Фогг у своєму захопленні письменництвом, грі зі зміною імен підписується ініціалами «М. С.», що розшифровується як «Манускрипт».

Біблійний локус у романах письменника окреслює контури національної культури. Реальність, однак, не вкладається в рамки єдиного біблійно-протестантського канону і заповідей. Навіть віра Стілмана у силу біблійного слова доведена до абсурду. Герої П. Остера намагаються самі надати смисл тому, що відбувається навколо них, й керуються у своїх діях, здебільшого, літературною традицією, інтерпретаціями, власними міркуваннями і пошуками.

Попри втрату протестантських орієнтирів зберігається, однак, віра в слово, у його здатність упорядкувати речі і надати їм смисл. Письменник в даному випадку слідує Ж. Дерріда, який вважає, що слово «створює смисл, закарбовуючи його, довіряючи його гравюрі, бронзі, рельєфові, поверхні, яку б ми хотіли розширити до нескінченності» [111, с. 25].

Релігійно-пуританська складова письменництва героїв П. Остера також знаходить свій прояв через тему рятування особистості. Проблема зникнення особистості, її соціальної, культурної, національної ідентичності – одна із центральних у творчості письменника. Його герої внаслідок надзвичайних подій і дій зникають з поля зору свого оточення, поривають із минулим. У такому разі врятувати свою душу, особистість, залишитися в історії вони намагаються через слово.

Письменництво героїв є подоланням самотності, спробою донесення свого внутрішнього світу іншим. Вони усамітнюються заради того, щоб писати і долати ізольованість від світу подібно тому, як це робили Н. Готорн і Г. Торо. Усі протагоністи П. Остера, особливо письменники, проходять своєрідну ініціацію через усамітнення, внаслідок чого вони змінюють своє життя [380, S. 71]. Зразком такої самоізоляції виступає для письменника-постмодерніста Н. Готорн, який по закінченню коледжу перебирається в дім матері та у відносній ізоляції живе 12 років. Цей факт наводиться у романі «Замкненої кімната». Більше того, інтелектуал-відлюдник Феншо – герой першого роману Готорна, стає прообразом Феншо – головного героя «Замкненої кімнати» П. Остера.

Звернення героїв П. Остера до письменництва викликано також бажанням бути почутим. За словами М. Бахтіна, слово за своєю природою «завжди хоче бути почутим, завжди шукає відповідного розуміння і не залишається на найближчому розумінні, а пробивається усе далі й далі (необмежено). Для слова (а відтак, для людини) немає нічого страшніше за безвідповідність» [39, с. 498]. Бажання особистості бути почутою, зрозумілою, прагнення до публічності й до успіху є характерними для американського суспільства. Бажання подолати самотність і бути почутим водночас мають під собою глибоке християнське підґрунтя – бути врятованим.

Досить часто герої П. Остера після усамітнення і самозаглиблення стають відкритими, активними, діяльними людьми, які прагнуть пригод, публічності, подорожей. Літературним архетипом такої людини в романах письменника виступає інший класик американського «літературного ренесансу» Г. Мелвіл, від якого публіка очікувала пригодницьких романів [380, S. 7]. П. Остер намагається поєднати в одному персонажі дві протилежні риси характеру та моделі поведінки: усамітнення, занурення у власний внутрішній світ, інтравертність, з одного боку, і активність, відкритість, екстравертність, з іншого. В обох випадках проступають абриси протестантської особистості, яка намагається поєднати активність із внутрішнім самовдосконаленням.

Проблема індивідуалізму, коли кожен має певний оригінальний спосіб бути особистістю, у сучасному американському суспільстві набуває також національного виміру. Для людини, яка живе в умовах безкінечного мінливого буття, має бути єдина шкала цінностей і єдина зрозуміла мова. Однак у даному випадку йдеться не про єдину Божу мову в дусі божевільного проекту Стілмана. Ч. Тейлор вважає фундаментальною проблемою подальшого розвитку Америки діалогізацію мультикультурного суспільства, в якому люди здатні лише тоді «визначити свою ідентичність, коли оволодівають всім багатством мов» [265, с. 34]. П. Остер з його увагою до проблеми слова у житті нації, фактично, опікується принципом якими виражають себе люди. Національний вимір полягає в діалогічності як співвідношенні конституентів всередині культури.

Звернення персонажів П. Остера до слова, до письменництва, прагнення подолати час, залишити себе у пам’яті людей, запобігти свого зникнення, мають генетичний зв’язок з часами формування американської нації. Перші поселенці жили в умовах надзвичайних ризиків, внаслідок яких вони могли загинути, зникнути. Така ж доля могла спіткати створене ними. За таких умов слово було одним із надійних засобів залишити про себе не лише пам'ять, але й свою правду. Слово має самостійну силу і здатне продовжити справу в майбутньому. Для персонажів письменника писати означає те, що Ж. Дерріда назвав прагненням «досягти існування поза тим, що існує», що набуває самостійності, незалежного існування від них [111, с. 25-26]. Вони живуть в умовах існування великої кількості різновидів письма, внаслідок чого, за словами Р. Барта, літературна сфера перетворюється на спосіб людської поведінки [35, с. 347]. Нарація і, відповідно, фіксація наративу пов’язані із творенням і розвитком нації. Таким чином, нація є письмово зафіксованою на рацією [259, с. 86]. У випадку Америки протестантське слово складає серцевину словесної і писемної творчості, а, відтак, й основу національної нарації.

3.3. Проблема пізнання і дієвості слова
Центральною темою першого роману письменника «Скляне місто» і багатьох його наступних творів є лінгвістична проблема: що є правильним: створення єдиної мови, яка б привела до гармонії усі речі, чи співіснування і діалог різних мов в межах однієї нації? Звернення до цієї проблематики обумовлено особливостями розвитку сучасного американського суспільства, дискусією навколо мультикультурності та «плавильного тигля». Героїв романів П. Остера турбує питання, чи можна за допомогою слова зрозуміти сутність того, що відбувається з ними у сучасному світі: «про те, хто є хто, і чи є ми тими, ким ми себе вважаємо». Вони впевнені в тому, що сказані або написані ними слова і світ міцно пов’язані між собою.

Герої письменника у своїх «лінгвістичних» вправах і пізнанні того, що відбувається навколо них і з ними, по суті, слідують теорії Ж. Дерріда. Метод текстуального аналізу Ж. Дерріда відкидає безпосередній очевидний смисл заради проникнення у приховані й невидимі ідеї, думки, наміри автора тексту [111, с. 26]. Такий метод деконструкції відкриває можливості вільних прочитань, які не мають меж. Персонажі П. Остера стикаються з проблемою: побачене не дає їм можливості висловити це точним і відповідним словом, а, відтак, визначити сенс речей. Вони відчувають, що реальність не піддається точному визначенню, а виступає у вигляді нових міфічних картин. Розчаровані старими міфами, які перетворились на утопію, вони намагаються уникнути нової міфотворчості і потрапляють у пастку чергових міфів. Суперечність між мовою і дійсністю базується на тому, що персонажі романів намагаються долати численні умовності у спілкуванні, визначені і сформовані національною культурою США. Т. Венедиктова, зокрема, цілком справедливо вбачає специфіку американського спілкування у дискурсах торгу, реклами, «гри в довіру», лицедійства тощо [62, с. 33, 39, 54].

Персонажі романів П. Остера переймаються пошуками слів, за допомогою яких намагаються осягнути речі і дати їм точну назву. Для пояснення цього наведемо слова О. Лосева: «Слово, ім’я речі, взяті як ідея, суть вираження і розуміння речі; або, точніше, ідея і є сама річ, однак дана в своїй максимальній присутності в інобутті. Ім’я речі є виражена річ. Слово речі є осягнена річ» [179, с. 59].

Усі персонажі творів П. Остера прагнуть до абсолютної прозорості слова, до встановлення прямої відповідності між предметами, що описуються, і використаними для цього словами. Однак вони відчувають своє безсилля, мови не вистачає, щоб осягнути те, що відбувається навколо. Виникає протиріччя: з одного боку, слово є всесильним і визначає хід речей, а, з іншого, людина відчуває свою «лінгвістичну безпорадність». У П. Остера словесна творчість не підлягає повному контролю навіть для творця текстів. До того ж читач також стає активним співучасником осягнення текстів [236, с. 31].

У романі «Примари» Блу спостерігає як детектив за людиною, яка сидить за столом і пише. Він намагається у звітах точно визначити сутність побаченого, однак усі слова виявляються безсилими і нездатними передати смисл того, що відбувається. Блу намагається відновити єдність слова і предмета за допомогою простого метода, який сягає, однак, давньої філософської дискусії. Він зводить проблему до дилеми: імена даються предметам відповідно з їхньою природою і відображають їхню сутність, чи вони є лише знаками, умовними позначками. Натомість усі зусилля виявляються марними. Блу записує свої спостереження, однак, «It’s as though his words, instead of drawing out the facts and making them sit palpably in the world, have induced them to disappear» [14, р. 149]. Проблема полягає у тому, що спостереження і опис простих речей, суто побутової поведінки об’єкта не дають можливості проникнути у сутність того, що відбувається з ним. Блу намагається використати весь арсенал методів і слів старих, класичних детективів, щоб пояснити поведінку свого об’єкта стеження. Однак «For the first time in his experience of writing reports, he discovers that words do not necessary work, that it is possible for them to obscure the things they are trying to say» [14 р. 149].

П. Остер виводить цю проблему з побутового рівня на рівень національної культури, збереження наступності поколінь, можливості адекватного прочитання текстів своїх попередників, у даному випадку класиків американської літератури. Герой роману «Примари» Блу під враженням того, що Блек, за яким він стежить, читає «Уолден» Г. Торо, купує цю книгу і починає читати її. Перші прочитання не викликають у нього інтересу, потік слів виглядає як детальний опис дріб’язкових речей. Натомість у Г. Торо він натикається на фразу: «книги треба читати таким же чином, без поспіху і вдумливо, як вони писалися». Така порада відкриває йому нарешті шлях до пояснення багатьох деталей і до нового осягнення смислу тексту. Однак, пізнання смислу не обмежується цим. Смисл цієї книги, знайомство з особливостями життя Н. Готорна, Р. Емерсона, В. Вітмена дають Блу можливість наблизитись до з’ясування смислу поведінки Блека. Тексти класиків, як і сама повсякденність, є відкритими для нового прочитання, в залежності від контексту, в якому перебувають персонажі.

Такими ж марними виявляються спроби героя «Замкненої кімнати» за допомогою точного опису зрозуміти вчинки і дії свого друга Феншо. Навіть «Червоний зошит» – нотатки Феншо – нічого не прояснили і потребували нових прочитань. В. Прозоров цілком справедливо зауважує, що спроби героїв трилогії внести смисл і порядок у світ всередині себе і навколо себе приречені на невдачу [236, с. 67]. Недосяжність кінцевого смислу, кінцевої істини викликають у героїв розпач безсилля.

Причина лінгвістичної безпорадності героїв полягає у тому, що слова, які раніше визначали дії і вчинки людей, у нових умовах виявляються недостатніми для пізнання зовні подібних явищ і речей. Детективи П. Остера, виховані на класичній літературі, творах Едгара По, намагаються слідувати методам своїх попередників, вживатися в образи і моделювати логіку поведінки своїх об’єктів, але виявляються безсилими. Люди, їхній світогляд, вчинки змінилися настільки, що «старих» слів недостатньо для їхнього осягнення. Так само суперечливим, діалогізованим, часто з драматичними протиріччями, виступає усе те, що відбувається на очах у персонажів.

У «Храмі Місяця» П. Остер докладно описує роздуми головного героя роману Марка Фогга над проблемою слів і речей. Внаслідок цього окремі сторінки роману нагадують лінгвістичний трактат. Марко Фогг, на вимогу сліпого старця Еффінга, намагається навчитися вмінню точно описувати речі «As soon as we got outside, Effing would begin jabbing his stick into the air, asking in loud voice what object he was pointing at. As soon as I told him, he would insist that I describe him» [12, р. 116-117]. Це було тією наукою, яка допомагала герою придбати те, чого так йому не вистачало: «I regarded in the proper way, the effort to describe things accurately was precisely the kind of discipline that could teach me what I most wanted to learn: humility, patience, rigor» [12, р. 118]. У даному випадку «наука» точного опису і визначення смислу слів і речей потребувала набуття суто пуританських моральних якостей. У такий спосіб відбувається поєднання лінгвістики і протестантського ставлення до слова, осягнення якого невід’ємно від внутрішнього стану людини. Пуританською виглядає вимога «дивитись на світ так, начебто ти відкриваєш його в перший раз». Світ сприймається лише тоді, коли побачене виражається у словах.

Однак при спробі описати прості предмети Марко Фогг стикається з тим, що вони не піддаються точному описові й осягненню їхньої суті через постійну мінливість речей, через несхожість навіть двох, здавалося б однакових предметів. Фогг намагається точно уловити кожну деталь того, що відбувалось на його очах: «My descriptions became overly exact, desperately trying to capture every possible nuance of what I was seeing, jumbling up details in a mad scramble to leave nothing out. The words burst from my mouth like mascine-gun bullets, a staccato of rapid-fire assault» [12, р. 119]. Однак словесний потік мало що прояснював, і Фогг доходить висновків, що велика кількість слів є зайвою для точного відображення побаченого.

Для точного вираження сутності Фогг вдається до спрощення висловлювань, відокремлення головного від несуттєвого. Він робить висновок, що чим більше він залишає поля для уяви, описуючи той чи той предмет, тим краще виходить. Це дозволяє Еффінгу самому формувати образ на основі декількох натяків, відчувати себе наближеним до того предмету, який він йому описує. Спрацьовує «принцип айсбергу» Хемінгуея – лаконічність та виразність викладу, дозволяють реципієнту краще і повніше зрозуміти усю суть та задум автора. Також прийом спрощення висловлювань і пошук простих слів є, як зазначалось вище, досить характерним для пуританських письменників і проповідників. Спрощення призводить до вираження сутності речей, їхнього сенсу і змісту. Однак проблема полягає в тому, що такий прийом лише допомагає формувати образ, уявлення про предмет, однак не виражає його остаточного змісту і сутності. Увага до слів, до їхнього значення і смислу спричинена не лише «лінгвістичними» вправами персонажів , намаганням дати адекватні назви та імена речам.

Пізнання світу за допомогою мови пов’язано з проблемою дієвості слів, текстів, їхньої здатності керувати речами, спрямовувати життя у певне річище. У романах «Скляне місто», «Зачинена кімната», «Ніч Оракула» перебіг подій, поведінку героїв визначають трактати засновників колоній, сюжети літературних творів американських письменників. Персонажі творів Остера, по суті, перебувають в полі дії проблеми, яку поставили пуритани, – змінити світ на краще за допомогою слова. Вони, як професор Стілман або Майстер Йєгуда, намагаються за допомогою слова пізнати й упорядкувати речі, спрямувати життя у певне задане річище.

П. Остер у своїх романах не залишає непоміченою цю рису формування національного характеру американців – за допомогою слова навести лад у світі і досягти духовної і соціальної гармонії. Сила пуританського слова полягає в тому, що впродовж століть воно впливає на свідомість і вчинки людей. Професор Стілман вивчає трактат одного із засновників американських колоній Бредфорда. Наявність значної кількості доповідних записок і нотаток того часу дає йому можливість не лише писати історію Америки, а й усвідомити те, що біблійне слово було головним засобом творення Нового Світу. Стілман демонструє абсолютну довіру до текстів перших пуритан Нової Англії, до їхніх ідей і задумів.

Однак між письменництвом перших поселенців і людей модерного і постмодерного часів існують не лише спільні риси, а й суттєві відмінності. Для переселенців пуритан слово мало особливе значення, оскільки біблійні тексти були для них єдиним джерелом істини, дороговказом і зводом правил на всі випадки [198, с. 49]. Власні тексти вони вважали посланнями нащадкам, моральними настановами, порадами у будівництві нового гармонійного суспільства. Перші поселенці виконували Божу місію, що надавало текстам священного значення, а їхнім авторам забезпечувало безсмертя.

Якщо слово керує світом, впливає на життя людей, то в такому разі постає питання про пошуки правильної мови, яка б точно відображала сутність речей і могла б змінити їх на краще. Спроби професора Стілмна знайти істинну, єдину «Божу мову» спричинені його задумом змінити світ і досягти світової гармонії. У даному випадку слово виступає як інструмент спокутування гріха, засіб подолання відхилення суспільства від істинного шляху, початкового задуму поселенців.

Ця ідея була запозичена Стілманом із трактату одного з його предків Стілмана-Старшого, в якому було дано трактування «Втраченого раю» Дж. Мільтона, – одного із найяскравіших і найвпливовіших протестантських авторів. Мільтон пов’язував історію первородного гріха із спотворенням мови. У раю Адам давав назви речам, визначаючи їхній природний, справжній сенс і смисл, внаслідок чого речі і слова були тотожні: «Adam’s one task in the Garden had been to invent language, to give each creature and thing its name. In that state of innocence, his tongue had gone straight to the quick of the world. His words had not been merely appended to the things he saw, they had revealed their essences, had literally brought them to life» [14, р. 43]. Звідси Стілман звертає увагу на неоднозначність слів у творчості Дж. Мільтона, «After the fall, this was no longer true. Names became detached from things; words developed into a collection of arbitrary signs; language had been severed from God» [14, р. 43]. До гріхопадіння Адама слово відігравало функцію творіння: речі та їх імена були невід’ємні одні від одних. Така єдність забезпечувала гармонію, правильність побудови світу. Наслідком гріхопадіння була втрата Божої мови, слова відокремились від речей, стали умовними знаками, далекими від істинного смислу. Ідентичність речей та їх імен втрачається, що знаходить свій прояв у руйнації Вавилонської вежі. На думку Стілмана, розповідь про Вавилонську Вежу є майже точне відтворення того, що відбувалося у Райському саду.

Проблема, яку Стілман намагається розв’язати своїм експериментом (відновити Божу мову і привести у порядок речі та їхні назви), є протестантською за своєю суттю. У даному випадку збігаються два підходи – теологічна традиція з її визнанням наявності істинного слова і постмодерністська філософія, що намагається встановити зв'язок між словами і речами. Стілман виступає і як пуританин, який переймається Божим словом, і водночас, як філософ-лінгвіст, людина чутлива до мови, любитель грати словами і смислами. У такий спосіб він намагається докопатися до тонкощів у смислах і значенні біблійних слів. Іншими словами, релігійна постановка проблеми збігається із лінгвістичною, яку прагне розв’язати професор. На перетині цих ліній і підходів П. Остер намагається з’ясувати роль слова у творенні американської держави і нації.

Пуританське ставлення до слова як до знаряддя, що здатне творити і змінювати світ, у Стілмана доведено до крайнощів, до божевільного сприйняття біблійного міфу про Вавилонську вежу. Проте автор нівелює віру героя посиланням на той факт, що він ґрунтує свою теорію на вигаданому ним же самим трактаті: «You see, there never was such person as Henry Dark. I made him up. He’s an invention» [14, р. 80]. Відтак, філософування перших переселенців підміняються у романі симулякром, який у притаманній постмодернізму манері деконструює, руйнує первинну ідею, підкреслюючи тим самим епістемологічну кризу сучасного світу. Божевільний задум Стілмана цілком вписується у численні спроби створити єдину уніфіковану мову, очищену від діалектів і «місцевого колориту». Однак такі ідеї виявилися утопіями, відповідно, утопією є також холістичне розуміння американської нації [31, с. 230-232].

Таким чином, у романах П. Остера відбувається трансформація пуританської віри в слово. Воно втрачає своє значення як засіб глобального перетворення світу на сакрально-біблійних засадах і морального самовиховання. Однак герої його романів намагаються пізнавати й осягати світ за допомогою слова, що вказує на генетичний зв'язок із давньою традицією. Крім того, на численних прикладах автор доводить сакральну дієвість слова, його здатність змінювати хід речей, визначати людські долі.

П. Остер простежує пуританську традицію внутрішнього духовного самовиховання своїх героїв. Здатність до відродження, до нового життя, набуття істинної духовності у романі «Містер Вертіго» відбувається за допомогою слова Майстра. Його повчання, напучення, настанови, побудовані на біблійних текстах, призводять до моменту містичного осяяння (епіфанії) і переродження Волта. Подібні явища, за словам М. Еліаде, є результатом тривалої підготовки, але наступають раптово, як «спалах блискавки». «Перший досвід осяяння супроводжується піднесенням у гору. І, нарешті, воно, зазвичай, супроводжується відкриттям дару яснобачення» [295, с. 145]. Такі перетворення викликані тривалими внутрішніми переживаннями і роздумами героїв, близькими до духовного досвіду пуритан.

Якщо Стілман або Майстер Йєгуда, подібно до пуритан, керувалися у своїх словесних вправах великою метою – виховати духовну людину, побудувати нове суспільство за біблійним пророцтвами і задумами, то переважна більшість постмодерних персонажів романів Остера лише усвідомлюють дієвість слова, його здатність змінювати й упорядковувати життя. Як зазначає відомий філософ П. Рікер, «тільки відновивши повноту слів, які були досі сказані, ми здатні наповнити новим змістом існування, яке не стане пустим і марним» [245, с. 323]. Визнання такої взаємозалежності слів і речей не супроводжується в більшості випадків прагненням досягти певної мети. Герої П. Остера більше переймаються лінгвістичною грою, спостерігають за тим, як виголошені або написані слова змінюють обставини і хід речей, впливають на їхню долю.

Письменник постійно наголошує на безпосередньому взаємозв’язку слова, в першу чергу написаного, і реальності. Дієвість слова полягає у його енергії, «магічності імені». У такому разі відбувається те, що констатує О. Лосев: «знати ім’я речі – означає бути здатним спілкуватися і приводити інших у спілкування із річчю. Оскільки ім’я і є сама річ в аспекті своєї зрозумілості для інших, в аспекті своєї спільності з усім іншим» [179, с. 185]. Лінгвістичне положення про «енергію» слова і «енергію» того, хто ним володіє, віра у його сакральність, за пуританською традицією, у творах П. Остера набувають своєрідної фетишизації і містифікації. У такий спосіб письменник міфологізує слово, надає йому ключового значення у творенні реальності.

У романі «Книга ілюзій» П. Остер у сюжеті про фільм «Мартин Фрост», який був знятий Гектором Манном, відводить ключову роль ідеї дієвості слова. Фільм побудований на захопленні героїв силою слова. Кохана дівчина Мартина Клер готується до іспиту з філософії, в той час, як він із захопленням і творчою наснагою пише оповідання. Клер цитує йому пасаж із філософської книжки, в якому йдеться про тотожність ідеї і реальності. Зокрема: «And it seems no less evident that the various sensations or ideas imprinted on the sense, however blended or combined together, cannot exist otherwise than in a mind perceiving them… Secondly, it will be objected that there is a great difference betwixt real fire and the idea of fire, between dreaming or imagining oneself burnt, and actually being so» [7, р. 250-251]. Остер вустами Клер цитує слова відомого англійського філософа Берклі. Це філософське положення знаходить своє продовження у розмові Мартина і Клер. Мартин звертає увагу на логотип на светрі Клер, на якому написано «Берклі». На жарт, що наступним буде логотип «Юм», коли вона почне його вивчати, Клер відповідає, що логотип на її светрі означає назву коледжу. Тут же вона звертає увагу, що у Мартина є оповідання про двох людей з однаковим ім’ям. Остер вдається в даному випадку до гри з іменами, причому мотив зміни імені виступає як відмова персонажів від своєї попередньої сутності, як перевтілення [183, с. 170]. Оповідання Мартина, як і філософські положення Берклі, за словами героїні, вкладаються у давню дискусію між номіналізмом і реалізмом. Імена Берклі і Юма так чи так асоціюються із протестантизмом, і дискусія навколо дієвості слова має релігійний присмак. Не випадковою деталлю є також те, що Клер навчається у коледжі імені Берклі, відомого протестантського філософа і місіонера.

Філософсько-богословські ідеї про силу слова та їхню визначальну роль у творенні дійсності підтверджуються подальшими подіями фільму. При цьому богословсько-філософські рефлексії Остер поєднує зі словесною грою, яка має безпосередній вплив на героїв. Мартин друкує нове оповідання і бачить у вікно, як Клер несподівано непритомніє і падає на землю. Надалі хвороба наростає, наступного дня починається сильний жар. Мартин припиняє роботу над оповіданням – становище Клер покращується, вона повертається до студіювання філософських трактатів. Тепер вона вголос читає Канта: «…things which we see are not by theselves what we see… so that, if we drop our subject or the subjective form of our senses, all qualities, all relations of objects in space and time, nay space and time themselves, would vanish» [7, р. 264]. Ці слова виступають як черговий доказ залежності речей від свідомості, зміни у свідомості, виражені словами, мають наслідком і відповідні дії, реальні зміни у житті людини, аж до фізичного зникнення.

Таку взаємозалежність П. Остер демонструє на безпосередньому впливі роботи Мартина над оповіданням на стан Клер, яка, не відчуваючи залежності між словами та своїм фізичним самопочуттям, наполягає на тому, щоб він завершив оповідання, тим більше, що залишилось лише декілька сторінок. Роботу над завершенням оповідання П. Остер описує таким чином, що кожна сторінка і настрій Мартина, його натхнення миттєво впливають на здоров’я Клер – воно знову різко погіршується настільки, що вона близька до смерті. Схвильований Мартин припиняє роботу, намагається допомогти Клер – усе марно. У відчаї він, «He looks possessed, out of his mind with fear. There is only one thing left to be done – and it must be done now. Without hesitation, Martin crumples up the first page of his story and throws it into the fire» [7, р. 267]. Подібної участі зазнають інші сторінки. Клер миттєво повертається до життя, однак її охоплює жах від вчинку Мартина. На її запитання: «What are you doing? She says, My God, Martin, what are you doing? I’m buying you back, he says. Thirty-seven pages for your life, Claire. It’s the best bargain I’ve ever made» [7, р. 268]. Твердження про те, що написане – це лише слова, на тлі подій, що ледь не завершилися трагічним чином, посилюють впевненість у таємничій силі слова, яка відображає відчуття і свідомість їхнього автора.

Однак слово має опосередкований вплив і на долю людей, які існують незалежно один від одного. Один із героїв роману «Ніч оракула» письменник Траузе висловлює думку про реальність слів: «Думки реальні. Слова реальні. Усе людське реальне, а іноді ми знаємо про події до того, як вони відбулися» [236, с. 51]. Подібні міркування висловлені також у романі «Людина у темряві». У такому разі людина, яка займається словесною творчістю, має особливий вплив на світ і хід подій. Товариш Траузе, письменник Сідні Орр, переконується в цьому на власному прикладі. Його знайомство з історією Фліткрафта, героя роману Д. Хеммета «Мальтійський сокіл», змінює його життя. Йшлося про чоловіка, який порвав зі своїм минулим, несподівано зник для свого оточення і розпочав нове життя. Під враженням цього сюжету Сідні Орр починає писати новий роман про письменника Ніка Боуена, про те, як той отримав роман Сильвії Максвелл, письменниці 20-30-х рр. ХХ ст., під назвою «Ніч оракула». Ще до читання цього роману він залишає сім’ю, своїх друзів і несподівано зникає для того, щоб почати нове життя.

Після цього, у літаку «чутливий до сили слів» Нік Боуен читає рукопис роману. В процесі читання він починає бачити зв'язок між тим, що відбувається із ним, і вигаданими подіями: неявно, метафорично, роман начебто описує обставини його нового життя. Вигадані письменниками історії виявляються настільки впливовими, що визначають життя і вчинки реальних людей. Літературний текст має надзвичайну силу. Історія головного героя книги Максвелл лейтенанта Флегга настільки вражає Ніка Боуена, що він перечитує її тричі, однак не для розваги, а для того, щоб відтягнути момент прийняття важливого рішення. Він вже усе вирішив, і ця книга для нього – практичний дороговказ. Він повинен відкинути минуле [3, с. 58]. Книга стає поштовхом для прийняття остаточного рішення про зміну життя.

П. Остер намагається довести тезу про те, що найбільш дієвим є оприлюднений текст, написане слово. Однак фізичне знищення написаного тексту не означає зникнення дієвості написаних слів. Письменник різними шляхами доводить сакральну силу слова. У романі «Ніч оракула» Сідні Орр випадково у натовпі губить рукопис оповідання, яке йому подарував Траузе для написання кіносценарію. Втрачений рукопис міг би принести славу і сотні тисяч доларів авторові. Натомість випадково загублений в електричці, під ногами пасажирів він перетворився на невелику купу брудного паперу, звичайного сміття. Ця історія є варіацією реальної історії із рукописом книги М. Бахтіна, яку той використав як папір для паління у блокадному Ленінграді. Історія була записана П. Остером у своєму «Червоному зошиті» – збірці записів реальних історій і випадків.

Після такої безглуздої втрати тексту вдома на Орра чекала ще одна неприємність – пограбування його квартири. Зокрема, зникли усі книги Траузе. Якщо зв'язок між цими подіями має містичний характер, то у випадку із знищенням синього зошиту, щоденника Орра, автор вказує на пряму залежність від цього наступних подій у житті героя. Сідні Орр до цього сумнівався у безпосередньому зв’язку між літературним текстом і реальним життям. Зокрема, він піддав сумніву правильність мовчання одного французького письменника після трагічної загибелі його доньки – вона загинула так само, як загинула героїня його оповідання.

Траузе, який розповів йому цю історію, намагався переконати Орра у реальності слів, у здатності тексту визначати долю тих, хто має з ним справу. Через три роки після цієї розповіді Сідні Орр переконався у вірності слів товариша на власному прикладі. Він розірвав свій синій зошит, щоденник, на дрібні шматки і викинув їх у сміття. У той момент він був впевнений, що вчинив правильно, з метою припинити вплив на нього написаного. Однак, він помилився: історія – справжня історія – тільки починалася й, усе сказане було лише прелюдією до справжнього кошмару, до нових неприємностей [3, c. 146-148]. Автор тексту мимоволі визначає майбутнє своїми текстами. Зникнення їх не означає, однак, зникнення свідомості, думок, почуттів. Слова є відображенням свідомості, яка виявляється сильнішою за написаний текст.

Слово, закарбоване у книзі, щоденнику, має своє життя, яке не залежить від автора й може існувати само по собі. Один із улюблених сюжетів Остера передбачає несподіване зникнення автора. Герой роману «Зачинена кімната» Феншо залишає свою сім’ю, друзів, зникає настільки надовго, що всі вважають його мертвим у той час, як він спостерігає за життям своїх творів. Його літературне ім’я і спадщина існують поза його волею і впливають на суспільство.

Головний герой роману «Книга ілюзій» Девід Зіммер захоплюється проблемою мовчання великих митців, творчих криз, які ведуть когось у тривале небуття, комусь додають загадковості і посилюють інтерес до особистості. Цій темі він присвячує спеціальне дослідження, втілене у книзі «Дорога до Абісінії». У ній в одній компанії опинились А. Рембо, Д. Хеммет, Л. Райдинг, Дж. Д. Селінджер та інші – «поети і романісти виняткового обдарування, які з тієї чи тієї причини перестали писати» [7, с. 6]. П. Остер у такий спосіб наголошує на силі слова, літературних текстів, які мають самостійне життя навіть у той час, коли їхні автори замовкли.

У романах письменника надзвичайну силу і вплив на людей мають не лише літературні твори, а й щоденники персонажів. Слово щоденників є найбільш інтимним, особистісним, оскільки їхні автори висловлюють у них найсокровенніші думки, почуття, роздуми, враження від подій. Щоденники виступають як складова особистості, її світогляду. Автори щоденників у романах П. Остера, подібно до пуритан, намагаються ідентифікувати свою особистість. Письменник активно підтримує думку про сповідально-моральний складник свідомості американців, найбільш поширеною формою якого є щоденник.

Заради збереження себе і своєї великої Божої справи пуритани заклали традицію «щоденників совісті», яка у наступні століття мала своє продовження у модифікованому вигляді [194, с. 254-290]. Пуританські перші поселенці відводили їм функцію самопізнання, самовиховання. Їхні щоденники є яскравим свідченням формалізованої самоідентифікації, сповіді, визнання своїх вад, визначення шляхів їхнього подолання. Таке ставлення до словесної творчості можна спостерігати і серед батьків-засновників США [62, с. 39-40]. Щоденник, якому автор довіряє свої сокровенні думки, визнання, моральні оцінки своїх вчинків, відображає таку національну рису американців як індивідуалізм, намагання формувати і зберігати свій внутрішній автономний життєвий світ і простір.

У своїх щоденниках герої П. Остера поряд із прагматичними функціями (спостереження, нотатки, звітні записи) занотовують сповідально-особистісні одкровення й оцінки. Остер вдається до прямої аналогії зі щоденниками, зошитами письменників-трансценденталістів – його герої мають саме такі зошити, які були у Г. Торо, Р. Емерсона, Н. Готорна. Вони співпадають навіть за зовнішніми, формальними ознаками, за кольором, зовнішнім оздобленням. Частина щоденників містить у собі нотатки, які можуть слугувати матеріалом для літературних творів. Про те. наскільки важливе значення письменник надавав щоденникам, свідчить його книга «Червоний записна книжка» [17].

Автори щоденників записують у них те, що з різних міркувань, навіть із міркувань власної безпеки, не можуть довірити оточенню, заявити про це публічно. Показовим у цьому відношенні є щоденник Гектора Мана, героя роману «Книга ілюзій». Звинувачений за підозрою у вбивстві, Гектор живе надалі під іншим ім’ям, для суспільства він вважається мертвим. Тільки у своєму щоденнику він розповідає справжню історію свого життя, записує свої переживання і страждання. Таким чином, завдяки щоденнику, він зберігає свою ідентичність, особистість, розкриває свій внутрішній світ для нащадків. Дієвість такого щоденника полягає в тому, що рано чи пізно він буде відкритий для інших. Оприлюднений навіть після смерті автора, він здатний впливати на реальність і життя інших. Особистість у такий сповідальний спосіб врятовує свою душу.

Водночас герої П. Остера у своїх записах зосереджують увагу на проблемах самовдосконалення, що було характерним для пуританських «щоденників совісті». Саме такі щоденники мали найбільший вплив на життя персонажів. Делія, дружина письменника, від імені якого ведеться розповідь у романі «Левіафан», вела щоденники з 13-14 років. Таким чином вони стають неодмінною складовою її життя, елементом постійного самоаналізу: «Delia had been keeping a journal since the age of thirteen or fourteen, and by now it ran to dozens of volumes, notebook after a notebook filled with the ongoing saga of her inner life» [10, р. 55]. Автор не розкриває змісту щоденників, лише окремим пунктиром, словами про «сагу внутрішнього життя» він акцентує увагу на їхньому інтимно-сповідальному характері. Особлива роль щоденників Делії, їхня внутрішня енергія визначається тим, що у них описувалися найважливіші події, почуття переживання, які мали далеко не тимчасове значення для їх автора. У першу чергу, це особисті одкровення, внутрішні сповіді, імена і прізвища людей, їхні телефонні номери, адреси. Усе це визначало життєвий світ персонажів, а, відтак, здатність впливати на події і долю інших людей.

Подібне ставлення до щоденників характерне для інших романів письменника. За словами Сідні Орра, персонажа роману «Ніч оракула», «Until then, writing in the blue notebook had given me nothing but pleasure, a soaring manic sense of fulfillment. Words had rushed out of me as though I were taking dictation, transcribing sentences from a voice that spoke in the crystalline language of dreams, nightmares, and unfettered thoughts» [16, р. 108].

Герой роману «Левіафан», який виступає в ролі наратора, після знайомства із щоденником своєї дружини переосмислює свої вчинки, розлучується з нею і починає «нове життя». Усе почалось з того, що він випадково заглянув у відкриту записничку, яку вона залишила на столі, й ознайомився з власною характеристикою. Записи Делії про нього, фактично, констатували відсутність у нього чеснот, які б відповідали пуританському моральному кодексу. «Delia had covered everything, from the way I dressed to the foods I ate to my incorrigible lack of human understanding. I was morbid and self-centered, frivolous and domineering, vengeful and lazy and distracted» [10, р. 55-56]. Після знайомства з цими записами настає новий етап його життя і творчості. Відтепер починається його літературний успіх, він з натхненням завершує новий роман: «крок за кроком талант повернувся до мене». Життя у новому середовищі письменників, художників, галеристів, критиків, видавців сприяє новим літературним і життєвим успіхам. Таке відродження, наснага до життя супроводжувались тим, що, за зізнанням героя, несподівано чудеса стали рядовими подіями його життя.

Знайомство іншої героїні цього роману Марії з випадково знайденим нею щоденником незнайомця також визначає подальший сенс і зміст її життя та життя інших персонажів. П. Остер підкреслює магічну силу щоденника як окремого цілого: магічним є не тільки написане, а й сам предмет – записна книжка. Вона виступає як згусток певної таємної сили і енергії. У такий спосіб письменник не лише підтримує міфологічний концепт ролі щоденника у житті американців, а й фетишизує його.

Після того, як Марія у 1979 році опинилась на квартирі письменника Сакса, стала можливою зустріч Сакса з Ліліан Стерн, надалі відбулося декілька неймовірних подій. Однак, наголошує автор роману, усе починалось з того, що Марія випадково знаходить «невелику чорну записну книжку. Саме з цієї події починається уся ця сумна історія». Записна книжка містила в собі надзвичайну енергію: «That was the event that started the whole miserable story. Maria opened the book, and out flew the devil, out flew a scourge of violence, mayhem, and death» [10, р. 65-66]. Сила записної книжки, записи, телефонні номери, написані різними кольоровими ручками, фломастерами, зеленими олівцями магічним чином діють на Марію, вона миттєво захоплюється своїм новим проектом: віднайти володаря цієї книжки й усіх персонажів, що згадуються в ній. Сутність проекту полягала в тому, щоб увійти у світ цих людей. Вона уявляє, що їй судилося закохатися у володаря книжки. Крім того, вона хотіла примусити людей, з якими вона буде зустрічатися, відкритися їй: «She wanted to encourage people to open up to her when she saw them, to tell her stories about enchantment and lust and falling in love, to confide their deepest secrets in her» [10, р. 67] розповісти історії про красу, пристрасті і закоханість, довірити їй глибокі таємниці» [10, р. 68-69]. Записна книжка стає дорожньою мапою у внутрішній світ людей. Для Марії це літературно-мистецький проект, своєрідна гра, яка потребує зробити тисячі фотознімків, записати сотні свідоцтв, дослідити цілий світ. Записна книжка стає складовою цього проекту, реалізація якого призводить до наслідків, що виходять далеко за межі творчого задуму. З цього починається ланцюг знайомств, взаємин, які матимуть трагічний фінал – смерть письменника Сакса. Таким чином, літературно-мистецька гра зі словом є реальністю, реальним життям. Межа між уявним світом, свідомістю, словами, які їх відображають і формулюють, та дійсністю зникає.

Переконання в силі слова, його реальності, демонстровані Остером у його творах, не є для нього лише підтвердженням вірності філософських і лінгвістичних теорій, до яких він активно звертається. Письменник ставить питання про відповідальність людини, письменника за написане слово. За спостереженням Т. Денисової, такий підхід є найбільш характерним для письменників, які намагаються слідувати категоріям одвічним, які утверджували пуританські проповідники і літератори [102, с. 335]. Герой роману «Книга ілюзій» Девід Зіммер, переконавшись під впливом історії письменника Фроста у реальності слова, демонструє саме таку моральну відповідальність за літературний твір. У зрілому віці, щоправда ще не в тому, «коли пора думати про кінець і готувати душу до покаяння», він пише нову книгу про Гектора Манна, про його трагічну загибель, однак заповідає публікувати її лише після того, як його не буде в живих. Свою обережність, у тому числі і те, що він багато про що не писав, щоб випадково не заплямувати репутацію інших людей, він пояснює тим, що здогадки, суб’єктивні чинники, погані думки про інших, викладені в опублікованому тексті, можуть викривити дійсність. За його словами, є думки, які здатні звести з розуму: «There are thoughts that break the mind, thoughts of such power and ugliness that they corrupt you as soon as you begin to think them. I was afraid I knew, afraid of falling into the horror of what I knew, and therefore I didn’t put the thought into words until it was too late for the wards to do me any good» [7, р. 318].

П. Остер наголошує на тому, що головне завдання митця, письменника, полягає у тому, щоб творити добро для інших. Людина «повертається» із небуття, входить у світ іншої людини для того, щоб послабити її душевний біль, врятувати її. Саме таке світобачення кінорежисера Гектора Манна, головного героя «Книги ілюзій», визначає кредо художньої творчості і місії автора.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconДипломних робіт з курсу "Українська література І пол. ХІХ ст."
Поетика національно-історичної істини в художній творчості Т. Шевченка
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconПубліцистика романа іваничука: проблематика І поетика
Робота виконана на кафедрі історії української літератури та компаративістики Кам’янець-Подільського національного університету імені...
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconЗарубіжна література 8 клас урок №17 Тема. Давньогрецький театр, його характерні особливості, роль в античному суспільстві. Основні жанри давньогрецької драми – трагедія І комедія. Значення творчості Есхіла для розвитку європейської драми і
Основні жанри давньогрецької драми – трагедія І комедія. Значення творчості Есхіла для розвитку європейської драми І театру. «Прометей...
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconПоетика новели в рецепції сучасного літературознавства

Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера icon«Празька школа» поетів. Євген Маланюк. Життєвий і творчий шлях. Мотиви творчості. Особливість художнього стилю
Мета: розкрити учням значення творчості поетів «Празької школи» у розвитку національного літературного процесу; ознайомити з біографією...
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconУкладач: Дудкіна Олена Олександрівна – керівник гуртка «Світова література» обласного Будинку художньої творчості, викладач кафедри української літератури та методики навчання Миколаївського національного університету імені В
Дудкіна Олена Олександрівна – керівник гуртка «Світова література» обласного Будинку художньої творчості, викладач кафедри української...
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconСтівен Джобс Біографія
Стівен Джобс народився в містечку Маунтін-В'ю, штат Каліфорнія. Його дитинство І юність пройшли там же, у прийомній сім'ї Пола І...
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconГорлач Мар’яна аспірант кафедри світової літератури Літературна археологія в романній дилогій Доріс Лессінг «П’ята дитина»
Великобританії зайняла Маргарет Тетчер, яка розпочала нову еру в історії країни. В житті держави почали відбуватися фундаментальні...
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconХудожні засоби у творчості тараса шевченка та у віршах тамари голобородько
...
Поетика національного міфу в романній творчості Пола Остера iconСтівен джобс видатна людина у цілому світі
Стівен Джобс народився в містечку Маунтін-В'ю, штат Каліфорнія. Його дитинство І юність пройшли там же, у прийомній сім'ї Пола І...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка