Поетика новели в рецепції сучасного літературознавства



Скачати 253,14 Kb.
Дата конвертації29.09.2017
Розмір253,14 Kb.


УДК 821.161.2-32.09 Ірина Бурлакова,

канд. філол. наук, докторант,

м. Київ

Поетика новели в рецепції сучасного літературознавства
Бурлакова І. Поетика новели в рецепції сучасного літературознавства.

У статті з’ясовано історію дослідження новелістики в аспекті ґенерики від перших спроб теоретичного опису жанрової природи новели, що представлені у роботах Й.В. Гете, Ф. Шлегеля, П. Гейзе, яку можна подати у найбільш важливих етапах та векторах. Своєчасним є вивчення досвіду опису дискурсу новели в аспекті розвитку вчення про жанровий канон та теорії жанрової модальності, що постійно актуалізує перегляд питання універсальної природи самої жанрової моделі новели. Автор статті пропонує опис властивостей новелістичної жанрової структури.



Ключові слова: властивість жанрової форми, новелістичне мислення, новелістичний наратив, новелістичний пуант, новелістична напруга.
В Україні теоретичний дискурс осмислення новели як жанру був закладений у науково-критичних статтях І. Франка (зокрема, у роботі “З останніх десятиліть ХІХ в.”, 1901 р.), який діалектично підходив до питання жанрових канонів та здатності новели, як і будь-якого іншого жанру, модифікуватися. Важливими є наукові спостереження І. Франка над такими ознаками тексту новелістичного жанрового формату, як компактність композиції, сконцентрованість матеріалу, особливості сюжетобудування, коли уся дія розгортається навколо яскравого емоційно вражаючого моменту життя. На фоні цих сталих ознак І. Франко водночас відзначив такі еволюційні чинники новелістики, як ліризація оповіді, психологізм, поглиблення настроєвості та прагнення емоційно пізнати світ.

Літературознавство радянського періоду 20-30 -  х років ХХ століття збагатило вчення про новелу роботами М. Петровського (“Морфология новели”, 1927 р.), Б. Ейхенбаума (“О’Генрі і теорія новели”, 1925 р.), Г. Майфета (“Природа новели” 1928-1929 р.р.), В. Фащенка, Б. Томашевського, В. Шкловського, І. Виноградова (“Про теорію новели”, 1937 р.), Ю. Мартича (“Путь новели”, 1941 р.). Цей етап розвитку теорії жанру, пов’язаної з вивченням малої прози, представлений здебільшого літературно-критичною думкою, у період активної наукової діяльності О. Білецького, М. Йогансена, В. Коряка, Г. Майфета, Я. Савченка, Ф. Якубовського. Стаття О. Білецького “Проза взагалі і наша проза 1925 року” на тлі соціально заангажованих літературно-критичних розвідок сучасників вирізнялась науковим підходом, системністю спостережень, ґрунтовністю висновків про сформованість “ліричної” та “епічної” тенденцій у малій українській прозі.

В. Коряк, попри очевидну соціологічну домінанту в його роботах, пропонує, як на той час, досить розлогий теоретичний опис жанру новели та його типологічних ознак, акцентуючи, зокрема, увагу на драматичному характері тієї події, що стає основою новелістичного повідомлення. “Справжня новела є оповідання про події, кістяк, що його потім оповідач може зодягти, приоздобити витворами власної фантазії” [11, с. 122–123].

40-50-ті роки ХХ століття позначені недостатньо активним розвитком теорії літератури, що стосувалося вивчення жанрової системи малої прози. На загальному тлі помітними явищами стали роботи “Путь новели” Ю. Мартича та “Про сучасне українське оповідання” О. Кундзіча (1955  р.). Подальша активізація розвитку жанру новели детермінує посилення уваги до теорії жанру і, як наслідок, появу ряду робіт: “Оповідання. Новела. Нарис” Ф. Білецького (1966  р), “Синтез важкої води. Новела одного року” М. Малиновської (1967  р.), а також проведення тематичних міжвузівських та республіканських наукових конференцій в Ужгороді та Одесі, за результатами яких були видані матеріали.

Розвиток української малої прози в аспекті теорії та історії жанру, особливостей поетики, реалізації авторської свідомості через різноманітні наративні структури, представлений в українському літературознавстві у ряді дисертаційних досліджень. Так, у дисертації Л. Гаєвської “Морально-етична проблематика української новели кінця ХІХ – поч. ХХ ст.” (1976  р.) простежуються шляхи еволюції малої української прози на межі століть через призму ідеалу людини та етико-філософської концепції дійсності, що визначили духовний код письма таких майстрів новели, як М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська та Б. Грінченко. Серед дисертаційних робіт сучасному періоду розвитку літературознавства, питанню жанрових модифікацій української малої прози присвячена дисертація Н. Навроцької “Мала проза Євгена Гуцала. Поетика жанру” (2001  р.). Серед останніх – дослідження О.  Подлісецької “Модифікації жанру новели в українській літературі 60 – 80-х років ХХ століття (Є. Гуцало, В. Шевчук, А. Колісниченко)” (2009  р.).

З’явилася й низка ґрунтовних монографічних досліджень, у яких питання ґенерики малої прози подане в науково виважених теоретичних координатах. Серед них методологічно цінними в аспекті досліджуваного у нашій статті питання є такі: “Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст.” (1999  р.) І. Денисюка, “Жанр, жанрова система у просторі літературознавства” (2005  р.) Н. Копистянської, “Наративні структури в українській новелістиці 80-90-х років ХХ століття (типологія та внутрішньотекстові моделі)” (2006  р.) В Сірук, “Українська мала проза кінця ХІХ – початку ХХ століть у дзеркалі наратології” (2008  р.) Л. Мацевко-Бекерської, “Теорія літературних жанрів: Жанрова парадигма сучасного зарубіжного роману” (2009  р.) Т. Бовсунівської.

Перегляд теоретичного матеріалу дозволяє зробити висновки, що досвід періодизації процесів, пов’язаних з динамікою жанрової системи малої прози, в українському літературознавстві є нереалізованим на матеріалі цілого масиву творів. Більш-менш описаними у сенсі жанрового канону та жанрових інваріантів є ті зразки малої прози, що формувалися на фольклорному ґрунті в період розвитку українського письменства ХІХ – поч. ХХ ст. Жанр як структурна цілісність та жанри як певна система у загальнотеоретичних моментах були детально описані в роботах В. Дніпрова, Г. Поспєлова, Л. Тимофеєва, М. Турбіна, Л. Чернець.

Теоретичний аспект генології малої прози віддзеркалює історію становлення та розвитку самої малої прози. Якщо академічна думка дійшла більш-менш визначених позицій щодо розмежування новели та оповідання, визнаючи їх статус як самостійних жанрів, то відносно корпусу всіх жанроформ малої прози існує думка, що жанрова розмаїтість новелістики в цілому не може обмежуватися двома основними типами.

Так В. Кузьмук виділяє щонайменше три типи малої епічної прози в залежності від прояву в ній власне епічного або драматичного начал. Учений виокремлював епічно-драматичну прозу, епічно-описову і власне епічну форму, звертаючись до жанру оповідання. Концепція В. Кузьмука, на думку І. Денисюка, не дозволяє подати чіткі типологічні характеристики цілого ряду жанрових підвидів оповідання.

Теоретичне освоєння поетики малої прози неможливе без ретельного опису її жанрових різновидів. Жанр як змістова категорія задає певні параметри архітектоніки тексту, визначає специфіку авторського наративу. Простежуючи закономірності взаємодії змінності та сталості, жанрової статики та динаміки новели протягом історії її існування, учені описали найбільш чітко окреслені та викристалізовані жанрові підвиди. Пропонуючи жанрову кодифікацію системи малої прози, Ф. Білецький виокремлює ті форми, яким відводить провідне місце: оповідання, новела і нарис. Чітко розмежовуючи оповідання та новелу й пристаючи на позицію В. Лесина, М. Матвійчука, В. Сорокіна, дослідник наголошує на неможливості ототожнення цих жанрів як таких, що є достатньо самостійними.

В. Лесин у статті “Про жанрові ознаки новели” (1966  р.) пропонує український відповідник, що характеризує невеликий епічний твір – оповідка. Аналізуючи стан теоретичного дослідження жанру новели та її диференційованості по відношенню до оповідання, учений пропонує закріпити термін новела за тим “своєрідним різновидом малої прози, який ввели у нас на зламі двох століть великі реформатори прози В. Стефаник, М. Коцюбинський, О. Кобилянська та інші…” [13, с. 4]. Поетика новели подана В. Лесиним у таких домінантних характеристиках: “В ній (новелі.– І.Б.) мало персонажів (один чи два), мало подій і вчинків, інше компонування твору. На відносно невеликому шматочку життєвого матеріалу, завдяки скрупульозному добору й групуванню фактів та деталей, концентрованій типізації їх, новеліст змальовує образ-тип, через окремий вчинок дає змогу глянути на все життя персонажа” [13, с. 4].

Ф. Білецький ставить завдання “теоретично обґрунтувати жанрові особливості оповідання, новели і нарису” та довести “що новела є своєрідним різновидом оповідання, який виник на певному етапі розвитку літератури” [6 с. 6]. На потрактуванні жанрової природи малих епічних форм, представленому в роботі Ф. Білецького “Оповідання. Новела. Нарис” (1966  р.), позначилися тенденції жанрології, згідно з якими специфіка новелістичної форми пояснювалася через її генетичну закоріненість у жанр оповідання. Жанровизначальним чинником, який відокремлює новелу від оповідання, науковець вважає співвідношення ліричних та епічних елементів: “В оповіданні здебільшого переважає епічне начало над ліричним, в новелі – навпаки, провідним, переважаючим є ліричне начало. Ліризм – характерна риса новели” [6, с. 32]. Ступінь ліризації оповіді як жанровизначальний критерій, на думку Ф. Білецького, варто вивчати на тому рівні, на якому цей ліризм себе появляє: якщо для оповідання він проявляється переважно у формі ліричних відступів, то у новелі ліризм є прихованим.

Ще одним жанродиференціюючим чинником, на який вказує Ф. Білецький, є психологізм. Посилення психологічної домінанти, згідно з концепцією вченого, дозволило свого часу викристалізуватися новелі у самостійний жанр. Третій жанровий різновид малої прози, який виокремлює Ф. Білецький – нарис – заслуговує детального опису з огляду на його художньо-публіцистичну природу, виняткову мобільність та актуальність. Ці риси, підкреслені дослідником, дозволяють, на його думку, зайняти нарису свою нішу в журналістській практиці, будучи представленим у досить широкому жанровому спектрі: “портретний нарис”, “проблемний нарис”, “науково-популярний нарис”, “дорожній нарис”, “критичний нарис”, “художній нарис”. І. Денисюк, зазначаючи потребу подальшої кодифікації жанрів в системі літературних малих оповідних форм та виокремлюючи “три самостійні жанри малої прози”: оповідання, новелу та ескіз [9, с.  26], водночас зауважує, що українська новелістика загалом має більш чіткі та багатші жанрові модифікації, ніж російська.

Однак константними ознаками, що об’єднують усі підвиди, залишаються компактність обсягу новели та усталене співвідношення її композиційних елементів. Однак за всієї своєї канонічності новела – “не застиглий, не закостенілий жанр, вона може йти за духом часу, модифікувати свою поетику, засоби освоєння нового життєвого матеріалу. Канонічність її проявляється у тому, що вона зберігає водночас і тисячоліттям вироблені пропорції” [9, с.  17].

Лаконізм як постійну ознаку новелістики, властивість жанрової форми, що є канонічною, називає В. Фащенко: “Стислість – це те, що зберігається в новелі як жанрова ознака на всіх етапах її розвитку. Вона криється в самому способі бачення світу й зіткнення граней буття” [25, с. 159]. Проте в статті “Теорія новели в Україні” учений уточнює: “Однак не слід забувати, що новелістичний лаконізм має неоднаковий характер: точний у Хемінгуея і метафоричний або навіть символічний у Довженка” [26, с. 183]. Звертаючись до наукових здобутків М. Бахтіна, В. Фащенко характеризує роль жанру у збереженні естетичного досвіду письменства: “…художній жанр – не мертва класифікаційна схема. Це – затверділий у структурі зміст, своєрідна, за словами М  Бахтіна, пам’ять мистецтва у будуванні творів, інструмент літературної практики, яка відточує його, удосконалює, змінює” [25, с.  160].

Саме рухливість категорії жанру, його здатність трансформувати стійкі загальні ознаки зумовили утруднення у вивченні багатьох жанрових явищ, у тому числі й жанру новели. Недаремно В. Фащенко звертає увагу на цю властивість новелістичної жанрової структури: “Можливо, що в самій історії розвитку новели найвиразніше демонструється змінність жанрових ознак…” [25, с.  161].

Жанромодифікуючими факторами, що забезпечують розмаїтість жанрових інваріантів, є особливості архітектоніки та пропорцій, а також авторського наративу. Проте теоретичний дискурс жанру неможливий без рецепції літературної самосвідомості нації чи епохи. “Будучи незамінним інструментом для упізнання оформленого, відшліфованого в літературному процесі, жанр сам по собі, поза співвіднесеністю з іншими категоріями, не пояснює витоків художнього новаторства” [30, с. 24] (розрядка автора, переклад мій – І.Б).

Достатньо дослідженою сучасним літературознавством в аспекті збереження власне новелістичного канону або виходу за межі жанру на шляху творення фрагментарно-мозаїчних форм малої прози (як, скажімо, ескіз або етюд) є редукція окремих компонентів структури новели. “У психологічних новелах потоку свідомості чи близьких до них творах з викладовою формою внутрішнього монологу витіснений образ об’єктивного оповідача, відсутнє й обрамування, немає експозиції, усунені навіть і персонажі – залишено одного ліричного героя: його душа, надмірно розростаючись, неначе завойовує всю площу новели” [9, с.  17].

Викристалізацію ряду суттєвих відмінностей власне новели, що дозволяє встановити її “автономію” відносно жанру оповідання, теоретики літератури пов’язують з новим етапом розвитку літературних стилів та напрямів, типів та моделей творчості. Розвиток реалізму та натуралізму з притаманними їм аналітичністю, фактографічністю (допустимою в межах художнього), подекуди докладною описовістю та досить часто виявленим психологізмом, безумовно, сприяв активізації розвитку жанру оповідання.

Виключність події, що перебуває у фокусі письменницької уваги, гострота сюжетної побудови, несподіваність фіналу, сконденсованість слова і, як правило, вже сформовані характери, відповідали іншому типу творчості, що інтенсифікувало розвиток новелістичного мислення, де поворотним моментом є враження від події, наголос на афекті. Безумовно, все це унеможливлювало наявність ретардаційних елементів у композиційній будові твору, виключало доцільність звертання до вставних елементів, паралельних сюжетів та епізодів. Динамічний розвиток жанру новели пов’язуємо також з традиціями гуманістичного світовідчування, що зумовлює заглиблення автора у світ внутрішніх рефлексій героя, його приватне життя та зосередження письменника на драматизмі доби та долі людини, що забезпечувало несподіваність розв’язки.

Зміна стильових регістрів, розширення жанрового діапазону малої прози у перше пореволюційне десятиліття потребувала наукового опису. Частково цю потребу задовольнила літературна критика, однак зустрічаємо й роботи, які виходять за межі критичного дискурсу, пропонуючи серйозні наукові висновки. Одним із відкривачів “нової повістярської форми” був М. Хвильовий. Активні стильові пошуки М. Хвильового високо поціновує О. Білецький, розглядаючи його прозову збірку “Сині етюди”: “Новели, оповідання, етюди, вірші в прозі (ми побачимо, що окремі речі можна віднести до різних типів повістярського жанру), що уміщено в книжці, являються неабиякою подією в українській літературі, особливо для читачів, що загрузли в лабетах “просвітянської літератури”…” [4, с. 8]. У статті “В пошуках нової повістярської форми” О. Білецький зазначає не лише оновлення стилю, пошуки автором нових наративних структур, відходи від усталених канонів, а й констатує народження нового типу читача (“інший клас”), який “не почуває такого кровного зв’язку з традицією” [4, с. 8], наголошуючи насамперед на потребі такого реципієнта, що готовий сприймати нову форму письма, нову “повістярську техніку”.

Зосереджуючись на поетиці збірки М. Хвильового, О. Білецький коментує розгубленість читача, який звик до оповідних канонів “просвітянської” літератури (у контексті статті під такою літературою подані твори Б Грінченка, І. Франка, А. Чехова та М. Горького, натомість “нова хвиля” прози представлена іменами М. Коцюбинського, В. Винниченка, М. Зам’ятіна та А. Бєлого). Такого читача дезорієнтує “щохвилинне втручання” автора в хід оповіді, відсутність звичних, “закруглених” описів природи, характеристики дійових осіб тощо. Натомість помітною в поетиці М. Хвильового “нарочито неохайна, не зв’язна, до зухвалості невимушена розмова, що починається з середини, обривається там, де начебто почав щось розуміти і зацікавлюватись” [4, с. 9]. Свідомий такої реакції з боку читача, М. Хвильовий захищає передусім право письменника на самореалізацію (“у кожного свій час”, “творити є творити”).

Для того, щоб навчитися “читати” стиль М. Хвильового, слід збагнути, яку задачу ставить перед собою автор, і зрозуміти свою задачу – задачу читача. “Коли звичайний читач завдається питанням про те, що сказано в літературному творі, він відповідає на це простим переказом сюжету, себто сукупності тих зовнішніх і внутрішніх діянь і подій в житті дійових осіб, яку дано в оповіданні, романі, драмі” [4, c. 10] (курсив мій.– І.Б.). Розвиваючи думку про спадкоємність традиції, перейнятої в європейської літератури щодо “рецидиву сюжетності” наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, О. Білецький на матеріалі “Синіх етюдів” М. Хвильового “таких речей” (вочевидь, “сюжетних”) знаходить небагато: “Цілком зрозуміло: бо ж це ж не оповідання, а “етюди”” [ ,с.  10]. Не лише жанрова специфіка визначає поетику тексту, впливає на “розмитість” сюжету. В збірці М. Хвильового не лише етюди, а й оповідання (“Життя”, “Кімната ч.2-е”) позначені послабленням сюжетно-фабульного начала. “Це зменшення сюжету – результат свідомого наміру автора. Сюжетність в старій концепції йому противна” [4, с. 11], й ілюстрацією цього може бути, наприклад, відступ-звертання до читача, де чітко озвучено наративну стратегію автора: “Тепер мій читач чекає… цікавої зав’язки, розв’язки […]. Це даремне […]. Бо зав’язка – Жовтень, а розв’язка – сонячний вік, і до нього йдемо” [28, с. 154]. “Деконтрукцію звичної повістярської форми доведено вже до крайніх меж” [4, с.  11] М. Хвильовим в оповіданні “Редактор Карк”.

Літературна критика в особі О. Білецького, задовольняючи притаманні їй функції, задавала напрямки дослідження прози у дискурсі академічного літературознавства. Аналітичні статті на зразок “Проза взагалі й наша проза 1925 року” пропонували не лише огляд української белетристики, а співвідносили їх із уже створеною кодифікацією вітчизняної прози, не оминаючи питання стилю та жанру. Із зразків малої прози у статті згадуються “Казка” та “Фантастичне оповідання” І. Сенченка (жанрова дефініція у заголовку твору не відбиває справжньої жанрової характеристики; у своїй суті обидва твори І. Сенченка – повісті), його міські оповідання та “нариси настрою”; книга Ю. Яновського “Мамутові бивні”, яку складають в цілому “сюжетні” оповідання, не позбавлені, однак, переживання “деструкторства” стилю та бажання надати читачеві “деякої новини”; оповідання О. Слісаренка, позначені о’генріхівським началом, які значно розширили тематичне коло малої прози тодішнього періоду.

Тематична розмаїтість та формальна багатоликість новели є найбільшим утруднюючим моментом у вивченні її жанру, що підчас і приводить до термінологічної неузгодженості, й у такому випадку літературознавча думка досить часто пристає на позицію самого автора новели, якщо назва твору містить жанровий підзаголовок або дефінітивну жанроописову авторську вказівку (інколи назва жанру входить до заголовку новели). Жанровий підзаголовок слід розглядати як спосіб авторського підкреслення рецепції культури, що вже виробила власну кодифікацію жанрів, на основі наслідування-відштовхування. “Жанровий підзаголовок, крім вказівки на першоджерело, може давати інформацію про характер внесених змін, напрямок творчих пошуків письменника-реципієнта” [8, с. 203]. Йдеться про “жанрову свідомість” автора та рецепцію жанру в читацькій свідомості. Така точка зору не заперечує одну з позицій сучасної ґенерики, яка ґрунтується на читацькому сприйнятті жанру. Абсолютно очевидно, що не всі читачі фахово з науково раціональних позицій можуть розмірковувати про специфіку жанру того чи іншого твору, однак йдеться про те, що читач як суб’єкт, на свідомість якого орієнтований автор, повинен відчувати жанрово-стильовий характер письма. “Саме тому, що жанри існують як інститут, вони функціонують як “горизонти очікування” для читача, як “моделі писання” для авторів” [23, с. 29]. (курсив мій.– І.Б.).

Подія як найменша структурна одиниця розповідного тексту визначає межі новелістичного наративу, окреслюючи локальний текстовий простір, у межах якого автор, ощадливо використовуючи художні прийоми та засоби, підчас переповідає цілу історію. Звідси одна з теорій, яка пропонує погляд на новелу як на редукований романний наратив. Подія як фокус біографії героя, закономірна випадковість, стає модусом індивідуального буття, через яке постає концепція світу в інтерпретації автора.

Коли маємо декілька подій, більш чи менш рівнозначних (що не відкидає наявності ключової, кульмінаційної), то межі новелістичного наративу розмикаються до масштабів оповідання. Однак поняття масштаб у цьому випадку не є еквівалентом міри та глибини охоплення буття (нагадаємо про ґенезу новели як жанру, зокрема погляд на її природу як “редукований романний наратив”).

“Усі композиційно-стильові особливості новели й оповідання – це похідні їхнього жанрового змісту, який потребує певного способу зображення. Динамічній природі новели притаманні прийоми “концентрації чуття”. Для оповідання характерний настрій певного розслаблення, спокійного погляду на героя та його оточення, дослідження морального статусу героя. Поетика оповідання і новели має у собі багато спільного. Але такі прийоми, як несподіваний поворот, пуант, раптове, обірване закінчення загалом для оповідання не характерні” [9, с.  27–28]. Встановлюючи відмінності між новелою та оповіданням, зважатимемо перш за все не на текстовий обсяг твору, а на особливості його композиції та характеру образного мислення. Не менш значущим для сучасного літературознавства лишається і диференційні ознаки оповідання на фоні жанру новели, визначені В. Фащенком: “В оповіданні лише ширший крайобраз, більше сюжетних частин, вищий ніж у новелі, ступінь деталізації обставин та персонажів” [25, с. 177].

І. Денисюк вказує на ще один жанророзподільчий чинник, зауважуючи, що в оповіданні “характер родового синкретизму” є відмінним від того, що маємо у новелі. В оповіданні більшою мірою, ніж у новелі, проявляються епічні канони, інколи можливе ліричне забарвлення, але відкидається “драмоподібність” оповідання [9, с. 28]. Тоді як новела, що виявляє драматичне начало, не позбавлена елементів епіки та лірики. “Характери героїв оповідання портретує, новела ж просвічує їх, ловить “на гарячому вчинку”, показує їх “на перевалі” життєвих доріг, відкриває у них щось незнане, нове. Час оповідання протяжніший і не такий концентрований, як у новелі. Оповідь не цурається опису, хронологічної послідовності, ретардації і часто передає принадність подробиць, тоді коли новела підсилює функціональність деталей, які мають сюжетотворчий характер” [9,с.  28]. У сфері визначення розподільчих чинників жанрів новели та оповідання накреслюється спільна теоретична платформа, визначена у роботах Г. Поспєлова та І. Денисюка. Так, розглядаючи нарисові типи оповідання, учені вказують на етологічний момент, що визначає зміст самого твору, який розкривається через показ звичаєво-побутового, морального, соціального статусу громади, що стала предметом зображення. “Звідси посилюється у жанрі описовий момент, слабшають класичні компоненти новели (динаміка дії, гостра зав’язка)” [1, с. 163].

Узагальнюючи погляди теоретиків літератури на жанр новели, опишемо новелу як жанрову структуру. Вважаємо таким, що не втратив своєї наукової актуальності визначення жанру новели, запропоноване В. Фащенком: “новела – короткий епічний твір, в якому здійснюється композиційно стисле відкриття цілого світу в “зосереджуючій миті” життя, тобто в невеликому колі зв’язків, які в певному вузлі утворюють один, на відміну від роману чи повісті, епіцентр настрою думки, важливої і значної для осягнення протиріч дійсності” [25, с. 177]. Отже, новела – жанр малої прози, що вирізняється динамічним розгортанням сюжету. Новелі притаманні невеликий обсяг, чітко вивірена композиція, супроводжувана таким атрибутом, як пуант, де, як правило, домінує зовнішня канва подій, що акцентована комунікативним аспектом (повідомлення про “новину”, екстраординарність якої виконує важливу структурну функцію).

Виключність, нечуваність події, що стала об’єктом послання, набуває такого висвітлення, що з розряду приватних, одиничних переходить у сферу закономірностей буття. Якщо оповідання культивує образ оповідача, то жанровий канон новели відтворює таку комунікативну ситуацію, коли адресатом є “фіктивний” слухач. Подієвість як очевидна ознака новели реалізується не лише через саму розповідь, а й через акт розповіді (процес розповіді-повіствування – це щоразу подія, в якій розкривається особистість наратора). У новелі послаблене ретардаційне начало, традиційними є ощадливість художніх деталей, лапідарність стилю. Організуючим чинником новелістичної структури виступає лейтмотив, що часто набуває вираження в образі-символі. Протягом еволюції жанру новели спостерігається зміна статусу подієвості, з її усе більшим зміщенням у сферу жанрової літературної рефлексії, коли основним змістом повідомлення виступає народження тексту.

Розглядаючи малу прозу через призму наративних стратегій, а тексти як наративні структури, зауважимо, що сприйняття їх читачем відбувається на рівні цілісного завершеного висловлювання. Водночас, як наголошує В Сірук, наратив – це утворення динамічне, “автономна єдність, що стимулює інші структури (за функцією трансформації це підструктури – персонаж, наратор, інші розповідні структури) й розвивається в них. Йдеться про те, що динамічна структура як модель може реалізуватись у різних формах – у новелі, в оповіданні, у притчі і т.ін. Тому її елементи розуміються не як статичні, а як складові системи, що відрізняється внутрішніми взаємозв’язками. Тобто хронотоп, персонаж, наратор – підструктури наративної побудови” [22, с. 188].

Попри всю розмаїтість новелістичних жанрових форм незмінним залишається такий елемент внутрішньої структури оповіді, як напруга, тобто момент гранично сконцентрованої подієвості. “Якщо новела акції будувалась за схемою “герой” – “антигерой” – конфлікт між ними, то новела з внутрішнім сюжетом базується, як і сонет, на діалектичній тріаді, за якою розвивається думка: теза – антитеза – синтез. При всій деконцентрації окремих компонентів (наприклад, надмірна деталізація в процесі психологічного аналізу) новела з більшою чи меншою мірою зберігає внутрішню напругу, яка є для неї одним з жанротворчих компонентів…” (курсив мій.– І.Б.) [9, с.  17].

Особливу увагу в дослідженні поетики новели, її архітектоніки, слід приділити невід’ємним компонентам новелістичної структури, які називають “соколом” та “пуантом”. Пуант досить чітко описаний у теоретичному аспекті. “Пуант – це фінальна зміна точки зору суб’єкту зображення і мови (оповідача, героя) на висхідну сюжетну ситуацію; вона, як правило, пов’язана з подією, яка виглядаю новою й неочікуваною, оскільки явно протирічить логіці усього попереднього сюжетного розгортання” [19, с.  199] (переклад мій – І.Б.). Пуант (від французького pointe: вістря, гострий кінець, лезо) трактується як гостродраматичне завершення сюжету у прозовому, драматичному чи ліричному творі, найвищий вияв розв’язання конфлікту, семантичної градації [14, с. 296].

Визначальна роль пуанту у структурі новели забезпечує органічність прояву його кумулятивної функції, на чому наголошує, зокрема, сучасна літературознавча думка: “Він тісно пов’язаний з кумулятивної сюжетною схемою, оскільки вона творить інерцію наближення зростаючих однорідних подій до своєї межі – катастрофи. Пуант замінює останню різкою зміною точки зору суб’єкта, т.б. розмикає його кругозір, демонструючи можливість побачити будь-яку ситуацію в новому й неочікуваному світлі” [19, с. 199] (курсив Н.Т., переклад мій – І.Б.).

Теорію “сокола” свого часу виклав П. Гейзе. Хоча, на думку І. Денисюка, це була не безпосередня вказівка на компонент новелістичної композиції, а вказівка на існування самого типу композиції, якому притаманний “чіткий силует” з характеристичним новелістичним лейтмотивом” […]. Коли знайдений “живий плодотворний мотив”, то всі компоненти будуть підпорядковані “організуючій силі творення” [9, с. 18]. І. Денисюк детально описує декілька “перевірених історичним досвідом прийомів новелістичної композиції”, зауважуючи, що композиція з “соколом” є “окремим випадком новелістичної структури”. “Новела повинна мати яскраво виділений, основний, найбільш чітко виражений мотив, в якому проявилось би щось специфічне” [9, с. 17–18].

Зіставляючи східнослов’янську теорію композиційного “фокуса” з думкамиП.  Гейзе, І. Денисюк звертається до наукових розробок про природу новелістичного канону вітчизняних дослідників, знаходячи у їх студіях термінологічні відповідники та введення у теорію “фокуса”. Фокусується матеріал єдиним гострим конфліктом, що не виключає наявність ситуаційної рими, яка на організаційно-композиційному рівні є художнім прийомом (наприклад, повтори певної ситуації). Утім, прийоми “фокусування” можуть бути різноманітними.

Розглядаючи роботу В. Фащенка “Із студій про новелу” (1971 р.), І. Денисюк звертається до роздумів науковця “…про фокус як ідейно-художній “одноепіцентричний спалах думки і настрою”, через який реалізується взаємодія усіх макро- і мікро образів. Дослідник висуває у зв’язку з цим свою концепцію “променя зору”, за допомогою якого “міцно концентрується, збирається в один фокус образний матеріал теми, досягається єдність і цілокупність враження” [9, с. 17-18].

“Сокіл” у просторі новели часто постає в ролі речі-символу, і це один з ефективних, прийомів новелістичної концентрації події. Як ідейно-сюжетна вісь, “навколо якої обертається сюжет твору” [9, с. 19], вибудовуються усі перипетії та конфлікти, що доходять критичної концентрації у кульмінаційний момент, “сокіл” стає своєрідним “кристалізаційним пунктом”. Закономірно, що на рівні архітектоніки тексту він перебуває у сильній позиції – проявляється вже у заголовку новели.

Історія розвитку новели, ілюстрована чисельними її зразками у світовій та українській літературі, засвідчує формування двох домінантних жанрово-стильових інваріантів, що демонструють потенціал жанру у певні історичні періоди, які співвідносні з етапами розвитку жанру. Перший етап асоціюється з домінуванням новели дидактичного типу з виразним анекдотичним началом, проявленим на рівні новелістичного пуанту. Другий етап можна умовно охарактеризувати як етап становлення та розвитку “психологічної” новели, де пуант виражає не стільки події, скільки силу та емоцію його переживання. Новели “дидактичного” та “психологічного” типів закономірно оформлені на рівні опису моделі буття, парадигми світовідчування героя, авторської рецепції дійсності.

Тенденції сучасного літературознавства в осмислені природи оповіді, типу нарації як визначальних у формуванні новелістичного канону, позначилися на позиції польської дослідниці Д. Корвін-Пйотровської, яка у своїй роботі “Проблеми поетики прозового опису” звертається до сфери літературного опису. Розуміючи під літературним описом “вид двоякої інтерпретації: зображеного світу, реалізованої в самому тексті, та дійсності, яку творить текст, науковець зауважує: “У першому випадку йдеться про творення зображених предметів, яке водночас є передаванням інформації про них та їхньою інтерпретацією (з урахуванням поданих вище функцій), у другому – про використання описів як пізнавальних конструктів, форм організації досвіду, за допомогою яких створюють інтерпретативні моделі дійсності” [10, с. 196].

Семантика опису, на яку орієнтований письменник, підпорядкована його наративній стратегії, що має на меті самооприявлення нації через літературу, через голос письменника. Досвід Д. Корвін-Пйотровської, реалізований на матеріалі польської літератури, за адекватного термінологічного та методологічного прочитання може бути реалізований на матеріалі літератури української. Вивчаючи функції опису в класичній, реалістичній та модерній, а подекуди авангардній прозі, науковець на рівні рецептивної естетики спостерігає зміни парадигм опису в залежності від тієї функції послання, яке автор формує та через яке здійснює акт комунікації.

“Опис (потрактований як свідчення і як спосіб бачення світу, водночас як інформація і як креація) – один із суттєвих чинників, які впливають на функціювання “автентистичної літератури”. Творчість такого типу (предметом її, як випливає з назви, є запис реальних перцепційних відчуттів) – особливо цікаве поле для спостережень над дескриптивними інтерпретаційними заходами” [10, с. 156]. Зміни дескриптивних парадигм сучасне літературознавство пов’язує не лише з процесами культурно-історичними та “еволюцією нараційних форм” (Д. Корвін-Пйотровська), а й з позалітературними факторами, які творять загальноеволюційний контекст, що дозволяв вписати власне літературні явища у нову систему координат, визначальну для картини світу в її фізичному, хімічному, біологічному та інших вимірах. Однак усі ці наукові координати не виключали важливості ментального пізнання об’єкту, його чуттєво-емоційного сприйняття. Як наслідок, виникає “повна суб’єктивізація і пов’язана з нею індивідуалізація дескрипції, зокрема завдяки залученню опису до перебігу персональної нарації або до невласне прямої мови, порушення апріорної ієрархії зображуваних елементів, вказівки на залежність почергових вражень від ситуації, у якій відбувається пізнання…” [10, с. 27]. Засадничими є й міркування Д. Корвін-Пйотровської щодо поетики малої прози, побудованої за законами, так званого, “безфабульного” письма (у літературознавстві та критиці паралельно функціонує термін “безсюжетного”). Вивчаючи парадигми дескриптивних практик, дослідниця звертає окрему увагу на ті процеси, що позначилися на сюжетних функціях опису, і, у свою чергу поставили питання “нецілісності й удаваної дисфункціональності деяких описових форм” [10, с. 8].

Описуючи жанр новели на рівні його поетики маємо можливість не лише вивести історичну типологію новелістики, а й розглядати саму новелу як ту жанрову модель малої прози, від якої можемо вибудовувати типологію жанру оповідання, адже новела у порівнянні з оповіданням є більш стійкою жанровою структурою, тоді як оповідання може то наближатися до новелістичного канону, то віддалятися від нього, стаючи достатньо самостійною жанровою формою. Диференціюючим чинником у такому випадку має бути новелістична модель оповіді. Відмінності між новелою та оповіданням вбачаємо також у більш вільній (новела) або унормованій (оповідання) композиції. Щодо диференціації за тематичним принципом та з точки зору тексту як повідомлення оповідання та новела можуть розрізнятися як такі, що, з одного боку бачимо опис подій, що не виходять за рамки буденного або ж можуть повторюватися, набувати характеру звичайного, з іншого – це повідомлення про небувалий, виключний випадок, що забезпечує новелістичну сюжетно-композиційну напругу. Саме ці жанродиференціюючічинники найчастіше виокремлюють теоретики літератури, які описують слов’янську традицію на фоні жанрової системи малої прози в європейській літературі.


Література

  1. Байкель В.Б. Типология литературных жанров ХVІІІ–ХХ веков: избранные статьи / Валерий Байкель.– СПб.: Алетейя, 2009.– 280 с. (Серия “Philologia Perennis”).

  2. Бахтин М. Проблема содержания, материала и формы в словесном художественном творчестве // Бахтин М. Литературно-критические статьи. / Сост. С. Бочаров и В. Кожинов.– М.: Худож. лит, 1986.– С. 26-89.

  3. Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе. Очерки по исторической поэтике // Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет.– М.: “Художественная литература”, 1975.– С. 234-407.

  4. Білецький О. В пошуках нової повістярської форми // Білецький О. Літературно-критичні статті./ Упоряд., авт.приміт. М.Л. Гончарук.– К.: Дніпро, 1990.– С. 3-16.

  5. Білецький О. Проза взагалі й наша проза 1925 р. // Білецький О. Літературно- критичні статті./ Упоряд., авт.приміт. М.Л. Гончарук.– К.: Дніпро, 1990.– С. 51-90.

  6. Білецький Ф. Оповідання. Новела. Нарис.– К.: Видавництво художньої літератури “Дніпро”, 1966.– 88 c. (Бесіди про художню літературу).

  7. Бовсунівська, Т.В. Теорія літературних жанрів: Жанрова парадигма сучасного зарубіжного роману: Підручник / Т.В. Бовсунівська.– К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2009.– 519 с.

  8. Волков А. Жанровий підзаголовок // Лексикон загального та порівняльного літературознавства.– Чернівці: Золоті литаври, 2001.– С.203.

  9. Денисюк Іван. Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст./ Науково-видавниче товариство “Академічний Експрес”.– Львів, 1999.– 280 с.

  10. Корвін-Пйотровська Дорота. Проблеми поетики прозового опису / Переклала з польської Зоряна Рибчинська.– Львів: Літопис, 2009.– 208 с.

  11. Коряк В. Українська література. Конспект.– Харків: Перша друкарня Державного Видавництва України імени Г.Петровського, 1928.– 223 с.

  12. Кундзіч О. Про сучасне українське оповідання // Літературна газета.– 1955.– №№ 26-28. – С. 5.

  13. Лесин В.М. Про жанрові ознаки новели // Розвиток української радянської новели. Тези доповідей до міжвузівської наукової конференції. Травень 1966р.– Ужгород: Ужгородський державний університет, 1966.– С. 3-8.

  14. Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т.2 / Авт-уклад. Ю.І. Ковалів. –К.: ВЦ “Академія”, 2007. – 624 с. (Енциклопедія ерудита)

  15. Майфет Г. Природа новели.– Зб.1.– Харків: Перш–а друкарня Державного Видавництва України імени Г.Петровського, 1928.– 223 с.; Зб.2.– Харків: Перша друкарня Державного Видавництва України імени Г.Петровського, 1929.– 223 с.

  16. Малиновська М. Синтез важкої води. Новела одного року. – К.: Радянський письменник, 1967.– 121 с.

  17. Навроцька Н.П. Мала проза Євгена Гуцала. Поетика жанру.– Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01.– українська література.– Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова.– К., 2001.– 17 с.

  18. Поспелов Г.Н. Поэтика. Целостно-системное понимание литературных произведений // Поспелов Г.Н. Вопросы методологии и поэтики.– М.: Изд-во Моск. ун-та, 1983.– С. 138-172.

  19. Поэтика: словарь актуальных терминов и понятий / [гл.науч. ред. Н.Д.Тамарченко].– М.: Издательство Кулагиной; Intrada, 2008.– 258 с.

  20. Розвиток і оновлення видів і жанрів та мовно-стилістичних засобів зображення в літературі. Матеріали міжвузівської республіканської наукової конференції.– Одесса, 1968.– 218 с.

  21. Розвиток української радянської новели. Тези доповідей до міжвузівської наукової конференції. Травень 1966р.– Ужгород: Ужгородський державний університет, 1966.– 114 с.

  22. Сірук В. Наративні структури в українській новелістиці 80-90-х років ХХ століття (типологія та внутрішньотекстові моделі). Монографія.– Луцьк: РВД “Вежа” Волинського державного університету імені Лесі Українки, 2006.– 222 с.

  23. Тодоров Цветан. Походження жанрів // Поняття літератури та інші есе.– К.: “Києво-Могилянська академія”, 2006.– С. 22-40.

  24. Тодоров Цветан. Семиотика литературы // Семиотика.– М., 2001.– С. 371-376.

  25. Фащенко В. Оновлення жанру і суперечки про поетику // Фащенко В. У глибинах людського буття. Літературознавчі студії. Вступна стаття В.Г. Полтавчука.– Одеса: “Маяк”, 2005.– С. 159-182 [Бібліотека Шевченківського Комітету].

  26. Фащенко В. Теорія новели в Україні // Фащенко В. У глибинах людського буття. Літературознавчі студії. Вступна стаття В.Г.Полтавчука.– Одеса: “Маяк”, 2005.– С. 183–194 [Бібліотека Шевченківського Комітету].

  27. Франко І. З останніх десятиліть ХІХ в. // Літературно-науковий вісник.– 1901.– Кн.VIII.– С. 55.

  28. Хвильовий М. Кіт у чоботях // Хвильовий М. Твори: У 2-х т. Т.1.: Поезія. Оповідання. Новели./ Упоряд. М.Г. Жулинського. П.І. Майдаченка. Передм. М.Г. Жулинського.– К.: Дніпро, 1990.– С. 154-167.

  29. Хвильовий М. Редактор Карк // Хвильовий М. Твори: У 2-х т. Т.1.: Поезія. Оповідання. Новели./ Упоряд. М.Г.Жулинського. П.І.Майдаченка. Передм. М.Г. Жулинського.– К.: Дніпро, 1990.– С. 136-154.

  30. Чернец Л.В. Литературные жанры (проблемы типологии и поэтики).– М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982.– 192 с.


Бурлакова И. Поэтика новеллы в рецепции современного литературоведения

В статье установлено историю исследования новеллистики в аспекте генерики от первых попыток теоретического описания жанровой природы новеллы, представленных в работах И.В.Гёте, Ф.Шлегеля, П.Хейзе, можна подать в наиболее важных этапах и векторах. Своевременным является изучение опыта описания дискурса новеллы в аспекте развития учения о жанровом каноне и теории жанровой модальности, постоянно актуализирующей пересмотр вопроса универсальной природы самой жанровой модели новеллы. Автор статьи предлагает описание свойств новеллистической жанровой структуры.



Ключевые слова: свойства жанровой формы, новеллистическое мышление, новеллистический нарратив, новеллистический пуант, новеллистическое напряжение.
Burlakova I. Poetics of the novella in the reception of the modern literary studies.

In the article is ascertained the history of novella studies in the aspect of generics starting with the first attempts of theoretical description of a novella’s genre nature which were introduced in works of J.W. Goethe, F. Shlegel, P. Hayes and thus can be presented in the most important periods and directions. Up to date is the study of a novella’s discourse description in the aspect of the development of studies of genre canons and the theory of genre modality which is constantly actualizing the revision of the universal character of a novella’s genre model. The author of the article offers a description of peculiarities of a novelistic genre structure.



Key words: features of a genre form, novelistic thinking, novelistic narrative, novelistic pointe, novelistic tension.


Каталог: bitstream -> NAU
NAU -> Конспект лекцій з дисципліни «історія української культури»
NAU -> Конспект лекцій з дисципліни «Соціологія еліт»
NAU -> Тема № Місце І значення конфліктології в системі юридичних наук- 2 год
NAU -> Методичні рекомендації до семінарських занять, тематику домашніх завдань та понятійний апарат
NAU -> Система менеджменту якості робоча навчальна програма
NAU -> А. А. Заслужена, викладач актуальність формування компетентного філолога у системі вищої освіти швейцарської конфедерації
NAU -> Система менеджменту якості навчально-методичний комплекс навчальної дисципліни
NAU -> Методичні рекомендації до виконання контрольних робіт студентів усіх галузей знань І напрямів підготовки заочної форми навчання
NAU -> Теоретико-методологічні засади роботи 7
NAU -> Методичні рекомендації до проходження психолого-педагогічної практики Київ 2016 (076. 5)


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Поетика новели в рецепції сучасного літературознавства iconІ. В. Козлик Івано-Франківськ методологічний стан сучасного українського літературознавства: деякі аспекти проблеми надруковано у науковому збірнику: Русская литература
Методологічний стан сучасного українського літературознавства: деякі аспекти проблеми
Поетика новели в рецепції сучасного літературознавства iconПрограма навчальної дисципліни теорія літератури: основи компаративістики галузь знань 0203 Гуманітарні науки Спеціальність 02030301 Українська мова І література
...
Поетика новели в рецепції сучасного літературознавства iconУрок української літератури у 7 класі Тема. Любов Пономаренко. "Гер переможений". Гуманістичний пафос новели
...
Поетика новели в рецепції сучасного літературознавства iconТема: Новела як літературний жанр, її характерні ознаки, різновиди. О. Генрі як майстер світової новели
Тема: Новела як літературний жанр, її характерні ознаки, різновиди. О. Генрі як майстер світової новели. Провідні проблеми новели...
Поетика новели в рецепції сучасного літературознавства iconПрограма навчальної дисципліни «дитяча література з основами літературознавства»
Дитяча література з основами літературознавства. Програма навчальної дисципліни. – Полтава, 2009. – С
Поетика новели в рецепції сучасного літературознавства iconВідділення: літературознавства, фольклористики та мистецтвознавства

Поетика новели в рецепції сучасного літературознавства iconБбк 83. 3(0)+81 Актуальні проблеми літературознавства: Збірник наукових праць. Полтава: пдпу, 2009. – Випуск – 68 с
Актуальні проблеми літературознавства: Збірник наукових праць. Полтава: пдпу, 2009. – Випуск – 68 с
Поетика новели в рецепції сучасного літературознавства iconСтаття Шляхи створення iмiджу сучасного учителя
Виховати "крилатого" учня може тільки "крилатий" педагог, виховати щасливого- може тільки щасливий, а сучасного сучасний. Як би не...
Поетика новели в рецепції сучасного літературознавства iconПолітичне й естетичне кредо ліричного героя новели Михайла Коцюбинського «Intermezzo»
Політичне й естетичне кредо ліричного героя новели Михайла Коцюбинського "Іntermezzo"


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка