«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П



Сторінка11/24
Дата конвертації08.04.2017
Розмір4.86 Mb.
ТипКнига
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   24

Про виразну самоідентифікацію В. Винниченка як українця можна говорити, аналізуючи історію з перспективами його переходу в російську літературу. Через постійне безгрошів'я і неможливість друкуватися в Україні В. Винниченко був вимушений публікувати твори російською мовою. Крім того, спокуса стати російськомовним письменником стимулювалася й великою популярністю та шаною В. Винниченка в Росії, прихильністю та увагою до нього з боку критиків.


На цьому суцільному фоні визнання й слави в Росії особливо ятрить рана образ і нерозуміння вдома. У тому ж листі мимоволі увага торкається наступних рядків: «Серед лайок, якими мене обсипали «ортодоксальні моралісти», я читаю часом у російській пресі таку прихильну критику, якої ніколи не чув від своїх. Мало того – там не тільки хвалять чи лають – починають розбірати, що найбільш мені потрібно. Я бачу свої хиби і дефекти, я вірю критикам (деяким) і це мене навчає. Я вже не кажу про матеріяльний бік — я дістаю гонорар за свою працю, а не філантропію «фонда запомоги», яка болюче ріже мою гордість і жагуче бажання бути на своїх ногах /.../ А крім того одгукується та травля, яку провадило й провадить проти мене наше громадянство з критиками на чолі. Каламутною хвилею здіймаються старі незаслужені образи в хвилини втоми, безпомічність, пониження./../ Тоді мене бере негарне, неблагородне бажання помститись — «ось же я вам одплачу». Але це бажання все рідче і рідче буває, хоч я і стомлений. Це через те, що це почуття зустрічає розум, який з ним не погоджується. /.../ Моє діло служити тим, які дали мені життя, служити всім своїм життям, служити так, як я по щирості і розуму вважаю за найкраще»331. Досить розлога цитата ілюструє силу характеру письменника, його спрямованість і дивовижну щирість.

Слід зауважити, що російські видавці, за словами письменника, хотіли лише оригіналів і зменшували гонорари за переклад з українських рукописів. Проте матеріальні втрати не зупиняли В. Винниченка, бо від великих гонорарів він відмовлявся «тільки з громадсько-національного інтересу»332. Це є яскравим прикладом того, що громадське було вищим за особисту вигоду.

Обов’язок служити українському народу був суголосним принципу «чесності з собою»: «...перестати бути сином свого народу, перестати служити тим, кому я хочу служити - цього не буде./.../ ...настане час, коли буде оцінене, як слід, на чиєму боці дійсне служіння українському народові. І не для цього я буду служити, не для того, щоб мене колись так чи сяк цінили. Ні, я служитиму через те, що инакше не можу, як не можу дихати вухами чи очима. Бо це єсть та точка, в якій «чесність з собою» (гармонія чуття і розуму) приросла до мене. От через що, Євгене Харламповичу, я не зможу бути російським письменником»333.

Нам здається, що нападки на В. Винниченка та звинувачення його в зраді національних інтересів були не такими вже й дошкульними для письменника, бо опосередковано свідчили про його визнання в Україні й небажання «ділитися» українськими талантами, «дорогим скарбом нашого народу», як писав М. Коцюбинський, з іншими націями334.



Природа внутрішніх конфліктів. Соціальні й національні прагнення В. Винниченка надихали його на важку справу відродження національної державності. Втім, він усвідомлював, що нація історично до неї не підготовлена, а гра в парламент представників різних політичних партій перетворювала велику мету на велику метушню з проханнями, вимогами, запитами, вотумами довір'я й недовір'я335.

Реальна політика з її нерухливістю, тяганиною, млявими темпами, безрезультатними переговорами знесилювала В. Винниченка, не відповідала ні його психологічній динамічності, ні соціальним очікуванням, ні національно-визвольним прагненням. Характеризуючи Тимчасовий уряд, він виплескує своє обурення з чисто письменницьким хистом: «Розбитий, безсилий, нікчемний паралітик люто вчепився задубілими нейтралістськими пальцями за «єдинонеділимську» власть і з тупою злістю не пускає. Мало того, ще плюється, ще силкується здискредитувати нас, ще пускається на провокації»336.

З часом посилювалося основне ідеологічне протиріччя В.Винниченка, яке принципово розв’язалося влітку 1920 року, а душу письменника ятрило все життя. Це протиріччя мало вигляд неможливості згармонізувати в житті «соціальне» і «національне» (про це більш детально ми пишемо в монографії «Слідами його експериментів»).



Масштаби ситуації морального вибору, в якій опинився Володимир Кирилович, були просто критичними. «Виходу не бачу, – майже розпач звучить у щоденниковому записі від 13 липня 1920 р., – бо є тільки два виходи: або відмовитись бути українцем і тоді бути революціонером; або вийти зовсім з революції й тоді можна бути українцем. Ні того, ні другого я не можу робити, і те й друге боляче мені смертельно»337.

Суперечності між суспільно-політичними поглядами та ідеями національного визволення могли привести В. Винниченка до смерті, яка «розв'язала б найкраще цей вузол». Письменника врятувало природне усвідомлення того, що він може служити «добру і розвиткові життя своїм пером», може бути «цінним і корисним людям не тільки як політик, а як і літератор». Проте рішення остаточно залишити політику далося йому важко: «Тоскно мені, тяжко, задушно. Криком кричав би, дряпав би землю кігтями. А чи роздряпав би історію, одним із наслідків якої є й оцей маленький інцидент?»338.

Не викликає жодного сумніву любов В. Винниченка до своєї нації, «яка не знає ні класів, ні партій», котра була для нього орієнтиром. Тому в «зміни позицій» з відстані часу можна побачити позицію, яка не вписувалася в чорно-білі тогочасні ідеологічні настанови, неминучість насильства, не дозволяла прийняти концепцію міжнаціональних відносин у радянській державі та йти на інші компроміси. Під все інше можна підвести знаменник пошуку способів кращої долі для своєї нації. Відтепер на ниві мистецькій і філософській.



На часі аналіз письменницької спрямованості В. Винниченка. Важливою складовою загалом є «провідний напрям думок письменника: що він уважає головним у житті, у чому прагне розібратися. До змістової сторони письменницької спрямованості належить також і літературне кредо письменника: що, в ім'я чого, для чого і як писати»339.

Зазначимо письменницьку спрямованість В. Винниченка як прагнення ствердити українську літературу на новому, європейському обширі. Дійсно, своєю працею митець намагався «возвеличити українське», «стати на рівні з передовими націями». Він відчував у собі сили, підкреслює В. Панченко, прислужитися величній національній справі «ширення резонансу українського художнього слова, виведення того із загумінкового стану шляхом прилучення його до художнього досвіду світової літератури і європейської філософської думки»340.

Історичні обставини не дали Винниченку можливості втілити в життя ідеї відродження національної державності, а тому всю творчу енергію він спрямував на дослідження й висвітлення в художній формі морально-етичних проблем суспільства. Коло цих питань, які становили головний об'єкт зацікавлення письменника (чи можлива рівноправність жінки і чоловіка?; чи існує «духова любов» поза фізичною?; чи може жінка бути вільною у виборі сексуального партнера?; чи має право жінка народити дитину «без чоловіка»?; чи моральним є життя, побудоване на засадах «чесності з собою»? і т. п.) можна кваліфікувати як одну з визначальних особливостей його письменницької спрямованості.

Він ставив перед собою складні цілі, мав високий рівень домагань, волів сягти того рівня складності завдань, на які вважав себе здатним. Така внутрішня установка актуалізувала мотив прагнення до успіху, що входить до структури мотивації досягнення. Активність, інтенсивність, наполегливість у поступі й творчий порив були домінантними рисами письменницької спрямованості В. Винниченка.

У Щоденнику 24.10.1914 р. митець записує: « ...Господи, як усе для мене трудно! Я так заздрю тим, хто може хотіти малого. Я заздрю тим, хто може примирятися з поразками. Я ж усе одно ніколи не примирюсь»341. З приводу успіху в драматургії у листі до Є. Чикаленка на зауваження того в несценічності однієї із ранніх п’єс В.Винниченко відповідає: «Цю п'єсу я знищу, але не покладу пера в цій сфері до того, поки не признаюсь сам собі, що не можу писать п'єс. Хай ще дві-три спроби, але мушу ж я схопити те, що із філософських трактатів робить п'єси [...] Річ не в «філософії», а в тому як вона висказана.. І от це «як» мені треба схопити. І я його таки схоплю! Навмисне перештудіюю ріжних драматургів (чого, на жаль, я досі не робив), сам серйозніше, пильніше, об'єктивніше буду придивлятись до своїх образів і певний, дійду свого!»342.

1910 року одним із найбільших прагнень Володимира Винниченка було поставити свою п'єсу «Базар» на паризькій сцені. Проте з першої спроби здійснити її постановку не вдалося. Невдача стимулювала зусилля письменника, викликала творчий азарт долання бар’єрів. Відтепер він ставив перед собою амбітніші завдання: побачити на сцені не лише «Базар», а й кожну свою нову п’єсу. Задля цього навіть перекладав нові твори російською і французькою мовами. Про свої наміри В. Винниченко повідомляв М. Грушевського: «Раніше я писав п'єси не для сцени, але починаючи з «Базару» я б'юсь, щоб вивести їх на сцену»343.

Аналіз спрямованості В.Винниченка буде неповним, якщо не розглянути, хоча б дуже коротко, період його еміграційного життя у Франції.

Знайомлячись з надважкими умовами життя родини Винниченків у Мужені, ми зробили певні висновки. По-перше, базові потреби в матеріальних умовах і засобах життя через скруту й виснажливу фізичну працю письменника не мали достатнього задоволення. По-друге, незважаючи на такі важкі обставини, В. Винниченко прагнув реалізації вищих поривань – творчого потягу та творчої праці. Насамкінець, стремління В. Винниченка самовдосконалитися мали таку могутню силу спонукання, що долали інші мотиваційні фактори нижчих рівнів.

Відкриваючи нову сторінку свого життя в садибі «Закуток», В. Винниченко надалі виконував своє надзавдання: працювати й творити цінності, які, «можливо, коли-небудь здадуться для працівної України»344.

Колись він був готовий «на всі жертви, навіть на смерть, аби тільки врятувати українську націю від розп’яття»345. Тепер глибинна генералізована мета В. Винниченка втілилася в прагненні стати пророком радості й щастя не лише для України, а для всього людства. Спрямованість митця збагачується відчуттям учительської, місіонерської місії. Він творить універсальне філософське вчення і втілює у життя сходинки до щастя, сформульовані в трактаті «Конкордизм», демонструючи тим самим, як особистісні психічні чинники впливають на результати діяльності людини. В нашому випадку – творчої: письменника, філософа, художника. Як корелює психічна організація особистості і художність розглянемо в наступному розділі монографії.



ЧАСТИНА 3

ПСИХОСВІТ І МЕГАТЕКСТ В. ВИННИЧЕНКА:

ОСОБЛИВОСТІ КОРЕЛЯЦІЇ

У процесі реконструкції особистості Володимира Винниченка ми мали змогу заглибитись у психічний світ письменника, узагальнено дослідити впливи психічних особливостей на художність його творів, розкрити внутрішній світ персонажів як уособлення авторських думок. Це питання потребує, на нашу думку, детальнішого розгляду для створення більш повноцінного уявлення про взаємозв’язок між особистістю та творчістю, особливостями поетики та творчого процесу.

Кожна людина – то є неповторна індивідуальність із притаманними тільки їй психічними якостями, а тим більше, якщо мова іде про творчу, талановиту особистість, внутрішній світ якої не так легко розкрити і зрозуміти через всю його складність і суперечливість. Осягненню кореляції психосвіту Володимира Винниченка, як одного з найяскравіших у своїй неординарності, надзвичайно багатогранного у своїх психічних виявах, людини, мегатекст якої по-особливому відкритий в психобіографічному сенсі і тому прикметний для репрезентації методології реконструкції психоструктури митця, присвячено цей розділ.
3.1. Художня трансформація характеру
Особливості характеру, як соціально сформованого феномену особистості, у випадку з В. Винниченком великою мірою зорієнтовані на літературну сферу: величезна продуктивність, висока працездатність, здатність працювати в несприятливих умовах, хист до швидкописання. Усі разом ці риси реалізувалися в неабиякому творчому доробку, досі, як відомо, не виданому вповні, не прочитаному й не осмисленому в науковому плані до кінця.

Продуктивність В. Винниченка яскраво виявляється в розмаїтті проблематики, що його цікавила як письменника та філософа. Публікуючи 1980 р. щоденники митця 1911–1920 років, Г. Костюк у примітках писав: «...проблеми кохання, спадковости, свідомости й підсвідомости, інстинкту й розуму, моралі, етики, стосунків між чоловіком і жінкою та пов'язані з цим питання суспільної поведінки людини – все це стояло тоді в центрі творчих зацікавлень В. Винниченка»346.

Об’єктом посильного зацікавлення письменника були також, за висновками М. Жулинського, зрада, компроміси, ренегатство, грубі, неупокорені прагнення, сексуальні проблеми, темні, приховані в глибинах підсвідомості інстинкти, які інтенсивно вибухають, добро, «чесність з собою». Одним словом, для В. Винниченка не існувало заборонених, психологічно «непосильних» тем і проблем347.

Найцікавішим і найскандальнішим називають дослідники період у творчості В. Винниченка з 1907 по 1920 рр., коли митець поглиблює свою лабораторію психологічного аналізу, досліджує сферу позасвідомого, експериментує у царині моралі, під новим кутом зору розглядає питання кохання, шлюбу, родини, дітей, намагається розв’язувати проблему двійництва людської душі, торкається питань щастя, гармонії, стосунків між статями348. В. Винниченко, на думку Д. Гусар-Струка, реагував на будь-які соціальні явища як митець і діагностик одночасно, осмислюючи проблему незалежно від її масштабу й моделюючи її розв’язання в напружених сюжетах і вчинках героїв349.

Цю сприйнятливість до проблем, здатність до їхнього виявлення письменник зберіг протягом усього життя. Вимушено опинившись в ізоляції у Мужені, він переймається проблемами війни, бідності, насильства й жорстокості новітніх диктаторів (Гітлер, Сталін, Муссоліні). Митець ставить питання про розлад фізичних і психічних сил соціуму, яке актуально звучить і сьогодні в ракурсі нечуваних терористичних конфліктів і взаємознищення.

В. Винниченко не обійшов своєю увагою жодної з проблем, які хвилювали й шокували громадянство на межі XIX і XX століть. Він виявляв особливий інтерес до тем, які не «вписувалися» в традиційно український дискурс, але піддавалися глибинному аналізу в його творчій лабораторії.

Осягненню та реалізації усіх творчих планів сприяла працездатність письменника. Праця в будь-яких її формах була способом його існування, способом перевірки власної придатності до життя. До літературної праці був особливо завзятим, особливо, коли дозволяло здоров’я: «Трошки краще і знов хапаюсь, знов усе цікаво, потрібно, знов мені здається, що я на що-небудь придатний. І тоді мені хочеться робить, хочеться піймать цього страшного й вабливого звіря життя за щелепи, подивиться йому прямо в очі й побачить хоч на хвилину його істотність. Нехай кусає руки, нехай навіть зімне й загризе мене, аби я хоч що-небуть вирвав з його тайн»350.

В. Винниченко мав дивовижну здатність працювати в несприятливих умовах. Перебуваючи в камері-одиночці Лук’янівської тюрми за підпільну агітацію, випробовуючи екстремальні способи для звільнення, Володимир Винниченко задумує у стінах тюрми повість «Голота». Постійні ув’язнення й термінові виїзди за кордон, складне життя революціонера все ж таки не заважали письменнику плідно працювати й щорічно видавати з-під пера творчий продукт.

У березні 1902 р. після участі в студентських заворушеннях і місячного перебування в Лук’янівській в’язниці циркуляром по Департаменту поліції В. Винниченку було заборонено жити в Києві й інших університетських містах. Перебуваючи під негласним наглядом поліції у містечку Кодима, він «веде замкнуте і одиноке», як зазначалося у службовій записці жандармського управління, життя. Насправді ж, то був період надзвичайно насиченої творчості, коли народжуються оповідання «Краса і сила», «Біля машини», «Антрепреньор Гаркун-Задунайський» та ін.

Вражає і швидкість, з якою писалися все нові й нові твори, здебільшого невеликі, але досконалі оповідання.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   24

Схожі:

«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconІнформаційний вісник 4 (44) 2012 Київ 2012 ббк 78. 34(4Укр) б 59 Бібліосвіт
Бібліосвіт : інформ вісн. – Вип. 4 (44) 2012 / [редкол. Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова (відп ред.), О. Виноградова, Т. Якушко];...
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconБбк 74. 104(4Укр-4Зап)

«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П icon+ 159. 019: 159. 923 Кондратенко Лариса Олександрівна
...
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П icon“хіх – хх” ббк 63. 3(4Укр)52 Любов Сливка епістолярна спадщина та мемуари

«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconЯрославвеприня к ворожбавітр у поезії Київ 2009 ббк ш6(4Укр)6-5 в 306

«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconБбк 91. 9: 63. 3(4Укр-4М) а-82 Упорядник: Вілкул В. Д
Вілкул В. Д. – зав сектору науково-інформаційної роботи Наукової бібліотеки мну імені В. О. Сухомлинського
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconДавня архітектура українського села. Етнографічний нарис ббк 3. (4Укр) Д18
Випущено на замовлення Державного комітету телебачення та радіомовлення України за програмою “Українська книга”
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconІнформаційний бюлетень 84(4Укр)6 ч 46
Чого волошка запишалася [Текст] : повість для молодш шкіл віку / Д. Чередниченко. К.: Грані – Т, 2012. 60 с. іл
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2012 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 квітня 2012 року. –...
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconБбк 63. 3(4Укр)52 Юрій Яковлєв роман яросевич – провідний діяч рурп у першій половині 1890-х рр
Русько-української радикальної партії у Галичині. Проаналізовано особливості формування світогляду та становлення суспільно-політичних...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка