«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П



Сторінка13/24
Дата конвертації08.04.2017
Розмір4.86 Mb.
ТипКнига
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   24

Намагання вродливої дівчини осягнути свою ціннісну суть (як її сприймають і за що цінують) призводить до парадоксальних вчинків (дівчина спотворює своє прекрасне обличчя сірчаною кислотою, зрізає розкішну косу, зрештою, гине, навмисно близько підійшовши до закладеної вибухівки). Розв’язкою нестерпної для героїні ситуації сприймання іншими її небуденної краси («Ні один чоловік не любив мене, а тільки прокляте тіло, красу мою, будь-ти проклята!») стає втрата ілюзій і обрана форма самогубства.


Як згадує Г. Костюк, появою вистав «Базар» і «Брехня» «В. Винниченко захопив по-новому. Сильніше, ніж Оскар Уайлд. Бо був свіжіший і духовно ближчий...», читачів вразила «новизна» теми, типажу й зовсім інше психологічне наставлення»391 (підкреслення наше – С.М.).

Що ж нового було в драмі «Базар»? По-перше, новий підхід В. Винниченка до зображення своїх героїв. Митець «не лише розглядає психічний стан героїв як такий, у чому, звичайно, виявляє неабияку майстерність, але й використовує ці стани з метою підкреслення певних рис характеру, що, у свою чергу, впливає на розвиток конфлікту. Набуває нового звучання класична схема: проблема – характер – конфлікт»392. По-друге, у п’єсі виразно простежується символістська образна система й внутрішня філософічність. За Л. Мороз, визначальною думкою твору є та, що не слід прагнути скарбів цього світу ціною згуби душі393.

Звернемо увагу на еволюційні мистецькі досягнення В. Винниченка в драмі «Базар»: автор значно виріс у техніці драматургічної майстерності й сценічності, він уникнув мелодраматичності й поліконфліктності, заглиблено концентрувався на одній проблемі й всебічно та динамічно висвітлив її394.

Епохальним явищем в українській драматургії XX ст. називають дослідники драму В. Винниченка «Брехня» (1910). Письменник чітко усвідомлював необхідність подолання традицій старого театру, розумів, що європеїзувати український театр означає надати йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій, динамічності та фабульної сконцентрованості.

Новаторські прагнення драматурга були настільки незвичними, що перші постановки п’єси «Брехня» успіху не мали. І це незважаючи на те, що проблема інтелігенції сприймалася публікою як болісна й актуальна. Причиною такого протиріччя була неготовність тогочасних театральних майстрів (режисерів, акторів) до вираження складних психологічно умотивованих характерів п’єс В. Винниченка. Проте згодом усі відчули народження нових тенденцій у театрі, який «нарешті вдарив по нервах сучасності» й почав відповідати на ментальні запити суспільства у формі сценічних колізій.

На сторінках «Української хати» висловлювалося захоплене здивування, що інтелігенція обізвалася й почала ходити в «Український театр». «Цього раніше не бувало, – констатували критики. – З часу постави «Брехні» ми можемо рахувати нову еру в історії нашого театру. «Брехню» вважаємо тараном, яким пробито дорогу для літературних драм»395.

М. Жулинський конфлікти в п’єсах В. Винниченка образно порівнює з хірургічною операцією, яку драматург і режисер «творили на сцені перед здивованою і зацікавленою публікою з допомогою асистентів-акторів»396. Уже в самому тексті п’єси «Брехня» спостерігається новий рівень психологічного аналізу. Метою цього аналізу був душевний стан героїні Наталі Павлівні, яка опиняється в пастці постійного самоаналізу складних взаємин з невиліковно хворим чоловіком Андрієм Карповичем, якого вона не кохає, проте шанує, гарячкуватим молодим коханцем Тосем, до якого вона відчуває нерозтрачену материнську ніжність, ревнивим Іваном Стратоновичем й іншими учасниками своєрідного «домашнього театру». Наталя Павлівна змушена постійно брехати, розриваючись між чоловіком, якому не може сказати правду, егоїстичним коханцем та Іваном Стратоновичем, який провокує її на прийняття рішення. Зрештою, неминучість фатальної розмови з родиною щодо її подружньої зради підштовхують життєлюбну жінку до самогубства.

Таке психологічне мереживо потребувало неординарної за виразністю драматургічної думки, тому В. Винниченко вибудовує складну ієрархію другорядних (Андрій Карпович, Тось, Іван Стратонович) і третьорядних постатей, які максимально увиразнюють центральний образ.

Літературний критик М. Вороний назвав образ Івана Стратоновича «живим символом», альтер его Наталі Павлівни, засобом «того невблаганного закону, що живе на дні душі Наталі Павлівни і що руйнує її апологію брехні»397. Теорія «живих символів» дала можливість Л. Мороз продовжити її стосовно всіх інших учасників дії, постаті яких «з вигляду реальні, в істоті символічні». П’єса «Брехня», на думку Л. Мороз, чи не найвиразніше показує, що «твір може (коли його автор є великий драматург) бути водночас і психологічним дослідженням нюансів внутрішнього стану людини, і явищем символізму, тобто мати знакову образну природу»398.

В. Гуменюк взагалі вважає, що драма «Брехня» — це «п’єса-портрет», у якій осягається передусім образ головної героїні, а інші персонажі подані ескізно немов характери-маски, які виявляють глибинні процеси складної жіночої душі399.

Апогею символістська поетика набуває у п’єсі «Чорна Пантера і Білий Медвідь» (1911). Авторська інтерпретація гострих проблем життя родини українського художника на еміграції, взаємин митця з оточенням, конфлікт сімейних обов’язків і покликання Художника вирізнялася експериментальною методою, оригінальністю й неординарністю. З’явилися підстави говорити про появу в українській літературі власне символістської драми, новий стильовий ряд якої фактично очолив В. Винниченко.

Остаточний відхід від традиційної української драматургії та яскраве новаторство відчувається як на рівні назви, так і у виборі системи персонажів драми. У динаміці п’єси конфлікт між художником Корнієм Каневичем («Білий Медвідь») і його дружиною Ритою («Чорна Пантера») набуває антагоністичного характеру. Суть антагонізму полягає в одвічній трагедії Художника, «нездоланності прірви між високістю злету творчого Духу та заземленістю життя людського, у щоденній боротьбі за існування, за виживання, між вічністю творчого буття і короткочасністю земного життя»400.

Просвітлена пристрасть творення художнього образу Мадонни з немовлям відкривається Корнію лише в момент смерті хворого сина й невимовного материнського страждання дружини. Знайшовши неймовірно виразні непідробні «рисочки болю» й «чудову блідість» щойно померлого Лесика та, перенісши їх з натури на полотно, Корній переживає відчуття майже щастя. Напівбожевільна Рита, розуміючи, що після смерті сина як родина вони можуть бути лише по той бік світу, знищує картину, вбиває чоловіка й себе.

П’єса В. Винниченка «Чорна Пантера і Білий Медвідь» мала успіх і багату сценічну історію. 1917 року постановкою цієї п’єси офіційно відкрилася діяльність «Молодого театру», 1920 і 1923 рр. – Київського драматичного театру ім. І. Франка, 1925 – 1926 рр. – Одеського театру Жовтневої революції. На екранах Німеччини тих років демонструвався фільм «Чорна Пантера» за сценарієм п’єси В. Винниченка. У багатьох сучасних театрах «Чорна Пантера і Білий Медвідь» уважається класикою і є окрасою художнього репертуару.

Як драматург і романіст, В. Винниченко був у 10 – 20-х роках минулого століття чи не найбільш скандальним автором. Його звинувачували в наслідуванні зарубіжних (європейських та російських) письменників. В. Винниченко досить емоційно реагував на подібні закиди. Обурюючись намаганням критиків підвести його під трафарет через схожість «тільки в якій-небудь дрібниці форми», він заявляв, що хоча великі попередники (І. Тургенєв, Е. Золя, Г. Мопассан та ін.) свого часу шукали нового й тим були привабливі, зараз не є для нього прикладом у творчості, бо як митець він не може вперто стояти на старих надокучливих формах. «Рабськи передражнювати інших» В. Винниченко не збирався, бо мав за мету: «Всякими путями, всякими способами, а ми мусимо стати нарівні з передовими націями. Це мета, для якої варто жити і працювати /.../ це, мовляв, позичене. Що ж робити, коли все гарне ми мусимо позичати...» 401.

Отже, незважаючи на певні наслідування кращим зразкам західноєвропейської літератури, він не комбінував старе й відоме, а творив продукт оригінальний, об’єктивно цінний і самодостатній. Суть творчого методу письменника найкраще висловив В. Панченко: «Запозичення тем (мотивів), образів, художніх прийомів талановитим автором далеко не завжди означає простолінійне засвоєння відомих зразків. У випадку ж із В. Винниченком ідеться про зовнішній стимул, про активний розвиток і трансформацію першоджерела. Власне, запозичення в нього має характер ремінісценцій, відгомону чужого мотиву, сюжету, образу. Це своєрідне відштовхування від відомого – заради нового художнього результату»402 (підкреслення наше. – С.М.).

Певної еволюції зазнає поетика драм В. Винниченка «в літо 1923». Талант Винниченка-драматурга розгорнувся з новою силою. Зникає певна штучність, викликана запалом молодості. На зміну приходить психологічна вмотивованість зображуваних характерів, дія викликається не лише бажанням автора, а й логікою їх розвитку. Переважальною ознакою поетики В. Винниченка стає психологізм. Останній в рецензії на виставу за п'єсою «Закон» у театрі Копенгагена обґрунтовується дуже напруженими драматичними моментами та ситуаціями, де виявляються дивовижні авторські знання людської психології.

Можливо, саме психологічна логіка розвитку образів цих творів, цілісність їхніх дій та вчинків призводить до реалізації прагнень героїв розв’язати конфліктні перипетії на користь християнської моралі. Новацією п’єси «Закон» є також зникнення сюжетної мелодраматичності. «Закон» є власне драмою (кращою у творчому доробку драматурга) і разом з іншими п’єсами ставить ім’я В. Винниченка в один ряд із письменниками, для яких загальнолюдські цінності є головними пріоритетами у творчості403.

Останню п’єсу В. Винниченка «Пророк» (1929) дослідники називають закономірним аспектом його теорії «чесності з собою» на вищому етапі духовного самовдосконалення404. Л. Онишкевич зазначала, що своїм «Пророком» драматург випередив західноєвропейську літературу, зумівши «передбачити, передчути і відмітити ситуацію вагань і вільного вибору»405.

У драмі «Пророк» митець продовжував розробку проблеми «чи виправдовує мета засоби» й проаналізував логіку, якою може керуватися високодуховна, талановита й самовпевнена людина (новий Месія), проповідуючи найширшим масам «всеспасенну, всецілющу любов» у діловому модернізованому суспільстві. Твір пов’язаний із ведичним ученням, проте «...як у першій своїй п’єсі, «Дизгармонії», так і в останній, «Пророці» В. Винниченко заторкнув справу гармонії між особистим та громадським життям, між теорією і практикою, між особистими ідеями, вірою та загальним добром і порядком»406.

Отже, узагальнюючи результати наукових досліджень творчості Винниченка-драматурга, можна говорити про його динамічну творчу еволюцію, безсумнівними ознаками якої стали драматургічна майстерність, новаторство та оригінальність. Твори письменника сприяли оновленню репертуару українського театру, подолання ним етнографізму та специфічного побутовизму, продемонстрували нові підходи до розкриття актуальних, гострих, табуйованих суспільством проблем.

Новизною для української літератури було те, що В. Винниченко показав у своїх творах сексуально емансиповану героїню, яка прагнула реально утвердити свободу своєї особистості, намагаючись змінити наявний стан речей у різних сферах життя. Долаючи традиційну благопристойність жіночих постатей у літературі, письменник зробив спробу глибокого проникнення в психологію жіночої душі, «вперше широко ввів до української літератури еротику, /.../ поставив гостро та всебічно проблему сім’ї і статевої моралі, особливо серед інтелігенції всіх відтінків»407.

Творча еволюція В. Винниченка виявилася в новаторських за своєю суттю художніх знахідках щодо форми й засобів художньої виразності. Від «етико-естетичної неповноцінності та композиційної невпорядкованості» перших п’єс («Дизгармонія», «Щаблі життя», «Меmento»), мелодраматизму («Базар», «Брехня») В. Винниченко вийшов на рівень драматургії як системно-організованої цілісності, у якій «всі компоненти працюють на загальний результат – високу художність»408.

Новими ознаками стилю письменника став також психологізм у розробці складних за особистісною структурою характерів персонажів драм та використання символістської естетики («Брехня», «Чорна пантера і Білий Медвідь»), яка увиразнювала та інтелектуалізувала фабульні та психологічні колізії творів.

Окремим етапом творчої еволюції В. Винниченка можна назвати період еміграції (1920 – 1951 рр.). У ці часи з’явилися романи «Сонячна машина», «Поклади золота», «Нова заповідь», «Вічний імператив», «Лепрозорій» («Прокажельня»), політичний «роман з тезою» «Слово за тобою, Сталіне!», драми «Ательє щастя», «Пророк», політичні трактати й есе «Щастя», філософсько-етична система «Конкордизм».

Письменник створює новий для української літератури жанр роману-диспуту (роману-дискусії). Тритомний твір В. Винниченка «Сонячна машина» (1924), як зазначає С. Погорілий, став «жанровою новиною» та «візитовою карткою» української літератури в Європі409.

Гострота та емоційна наснаженість сюжету, енергійність і динамізм розповіді, колоритність та візуальність зображення типажів, елементи сатиричного гротеску, чіткий злободенний аспект з широким охопленням суспільних тенденцій життя й застереження щодо радикальності індустріальних перетворювань людства – усе це успішно зреалізовано В. Винниченком у «Сонячній машині».

М. Зеров підкреслював, що в українській літературі «ніколи не було великого роману з елементами авантюри і соціальної фантастики»410. Ще один сучасник письменника – літературний критик О. Білецький писав: «Самий той факт, що з’явився великий роман (загалом щось понад 800 сторінок у трьох томах), написаний письменником з великим літературним досвідом, хіба не є він вже подією в нашій сучасній літературі! Інтерес до новинки ще зростає по тому, як на обкладинці ми прочитали: утопічний роман! Перший за весь час існування нашої літератури!»411. Про те, що В. Винниченко задавав новаторський тон, створивши перший в українській літературі соціально-фантастичний роман «Сонячна машина», говорив і М. Жулинський, підкреслюючи, що ніхто не міг заперечити новаторської ролі В. Винниченка-романіста412.

Грандіозність проблематики (суперечності між духовною культурою, мораллю та технічними можливостями людства) та планетарний масштаб охоплення подій, за Г. Сиваченко, теж були новими та актуальними для всієї тогочасної світової прози загалом413. Роман «Сонячна машина», як і попередні твори, багатий на символіку, у ньому вдосталь таємних алегорій та притчових акцентів, у яких, втім, «вгадуються» приховані натяки на реальні конкретні події. Сюжет твору за циклічністю дії, трьома колами спокус (безвісне тихе життя – багатство, слава – перспектива безмежної влади над світом), наявними казково-символічними персонажами та непрямими символами (коронка Зігфріда, вкрадена в принцеси Елізи, – корона Землі) «почасти нагадує казково-символічну композицію»414.

У кінці 40-х років В. Винниченко розробив власну концепцію будування щастя (Прага, 1937 р.), а 1949 року видав політично-філософський роман «Нова Заповідь». Європейська літературна критика й широке коло української еміґрації (М. Гарасевич, Т. Гунчак, Д. Гусар-Струк, Т. Кобзей, Г. Костюк, Є. Лащик, І. Лисяк-Рудницький, М. Мольнар, С. Наумович, Л. Онишкевич, С. Погорілий, В. Ревуцький, М. Тарнавська, М. Шлемкевич та ін.) зацікавилися цим мистецьким варіантом філософсько-етичного надбання В. Винниченка. Розпочалася полеміка, яка свідчила про оригінальне тлумачення письменником проблем «філософії життя», продовження, збагачення та наповнення новим соціальним змістом традицій екзистенціально-гуманістичної української філософської культури.

Темі щастя присвячено також роман В. Винниченка «Лепрозорій». Із побутового мотиву в ранніх творах письменника, як стверджував С.Погорілий, тема щастя людини, зазнавши оригінальної мистецької еволюції, виросла у велику тему в образах415. Оригінальність цього роману полягала не лише в змалюванні образу «майбутньої планетарної неолюдини»416, а й у спробі письменника акцентувати всю увагу на дослідженій проблемі, відкинувши любовну інтригу. Ця новація митця руйнувала традицію європейського роману будь-які ідеї вплітати в романтичну канву.

Герой «Вічного імперативу» професор Данієль Брен також висловлюється про щастя: «...щастя – це ніяка сила, ні багатство, ні влада, ні панування, ні навіть здоров’я, це, як я говорив, рівновага всіх сил, це все та ж погодженість їх... Це ось та безпричинна радість, яка буває у здорових дітей, птахів, звірів, можливо, у планет»417. Оригінальність творчості В.Винниченка яскраво виявилася у процесі обдумування роману «Вічний імператив». Йдеться про автоінтертекстуальність, коли щоденникові нотатки письменника стосовно велетенського Страховища Іванища418 практично повністю переносяться на сторінки твору, допомагаючи створювати тип митця з яскравою індивідуальністю. В образі художника Моріса Брена В. Винниченко висловлює власні оцінки імперіалістичного й комуністичного Іванища: «На обидва я плюю. Відтак, ніяк не можу це задоволення від плювання віддати за сочевичну юшку, котру ви мені пропонуєте»419.

Письменник продовжував глибокі роздуми над філософсько-етичними аспектами сенсу людського буття, заглиблювався в комплексну проблему морального вибору тощо. Логічним завершенням цілісного формулювання уявлень про щастя стала велика праця «Конкордизм». У ній ключову категорію щастя автор протиставляє світовим війнам і соціальним катастрофам ХХ століття. Людство, виснажене роками лихоліть, не могло не бажати щастя, розбудови нового, ідеального, гармонійного суспільного ладу та нових людей. Навіть розуміння того, що утопії не здійснюються, не заважає усвідомлювати їх як бажане майбутнє, як перспективу розвитку особистості та суспільства.

В. Винниченко прагнув осмислити ширший зміст усієї духовної культури, увівши до неї природу й одвічні людські інстинкти. Будучи чутливим до екологічних негараздів, митець-гуманіст закликав у всіх сферах життя бути частиною природи, жити з нею в гармонії. 29 серпня 1932 року митець зафіксує у щоденнику «Чого ж варті всі досягнення техніки, науки, філософії, мистецтва, всього того, чим пишається сучасна доба, коли вона не здатна задовольнити елементарні потреби людини, коли для мільйонів людей існування первісної людини в диких лісах з’являється недосяжним щастям і цілковитою неможливістю»420.

В. Винниченко був новатором не лише як ідеолог конкордизму. Він з оптимізмом і натхненням перебудовував власне життя відповідно до проголошуваних принципів. Керуючись тезою «Проповідуй іншим тільки те, що сам у житті виконуєш», В. Винниченко з літа 1932 року запровадив новий режим (відмовився від куріння, алкоголю, перейшов на сиру їжу). Крім того, власним прикладом життя аскета-фанатика він популяризував нові ідеї: «... ми з Кохою почуваємо таку енергію, такий запас сил, що, здається, готові самі виступити на боротьбу з тисячоліттям, з усіма гідрами й драконами старого світу»421.

Досліджуючи новаторство В. Винниченка, не можна не сказати кілька слів про його Щоденник. У вступній статті до першого тому «Щоденника» Г. Костюк слушно зазначав, що «ні один український письменник не залишив після себе такого багатющого скарбу з лябораторії своєї праці. Це виняткове явище в українській літературі»422.

Ознаками оригінальності В. Винниченка є експериментаторство і парадоксальність стилю письменника. Спираючись на універсальний принцип класифікації митців літературознавця Д. Овсянико-Куликовського, який розділив художню творчість на «експериментальну» та «спостережницьку» й відповідно письменників на експериментаторів і спостерігачів, зараховуємо В. Винниченка до першого типу. Результати лабораторних досліджень письменника мали досить високу міру об'єктивності. Ставлячи перед собою ряд проблем морально-етичного характеру, В. Винниченко домагався їхнього розв’язання в ході складних психологічних експериментів, до яких залучав своїх героїв. Письменник отримував оптимальний очікуваний результат, якщо поведінка персонажів у конфліктних ситуаціях, у які митець їх уводив, випливала з логіки характерів423.

У його творах присутня динамічна фабула, але рухала її не сила карколомних подій, а психологічний драматизм буття героя та його складних стосунків з оточенням. Л. Мороз зауважує, що в п’єсах В. Винниченка повороти й перепади у настроях героїв, зумовлені неочікуваними психологічними несподіванками, усе більше нагромаджуються з подальшим ходом сюжетних подій. Цю тенденцію вона пояснює зумисною парадоксальністю стилю письменника424.

Парадоксальність виявляється у творах митця різноманітно й має різні масштаби. Скажімо, у п’єсі «Пісня Ізраїля» бачимо її вияви вже в заголовку та сюжеті, де присутність витонченого парадоксу засвідчується тим, що «розпачеві не притаманно співати. Якщо охоплена розпачем людина заспівала, то означає, що вона вже долає свій розпач, її пісня й є подолання» (Е. Бентлі). Сюжет твору також вибудовується навколо парадоксального конфлікту: заради можливості самореалізації єврей має зректися себе, свого роду, свого імені. Арон Блюмекс втрачає свою душу, ставши Миколою Блюмським.

Про контроверсійність, тобто сповненість постійними внутрішніми суперечностями постаті митця, говорить і Г. Клочек, артикулюючи таку складову творчості письменника, як її гуманістичну змістовність. Учений розшифровує свою думку, доводячи, що, з одного боку, митець має «величезне прагнення бачити людей щасливими й робити все можливе для того, щоб вони стали такими», а з іншого боку, пропаговані ним у художньому втіленні моральні концепти «чесності з собою», викликали «бурю протесту в представників традиційних моральних цінностей»425.

Проте Г. Клочек віддає належне творцю новаторського концепту, який виявився не таким уже й простим та однозначно негативним. Загалом, як твердить учений, розроблений письменником концепт можна розглядати як предтечу етичної системи (світський гуманізм), формування якої розпочалося в 60-х роках минулого століття. Окремі розробники цієї системи буквально дослівно повторюють Винниченкове словосполучення «чесність з собою»426.

Отже, якщо парадоксальність уважати ознакою оригінальності, то вона у творчості В. Винниченка виявляється у побудові дії на засадах парадоксальних ситуацій, у специфічності ходу думок і нелінійності, нестандартній логіці роздумів персонажів, у непередбачуваності поведінки та неочікуваності вчинків літературних героїв, поєднанні їхніх позитивних і негативних якостей, широкій амплітуді коливання настроїв тощо.

Разом із великою продуктивністю, високою працездатністю, здатністю працювати в несприятливих умовах, хисту до швидкописання, новаторство, позначене експериментальністю та парадоксальністю художнього мислення, яке виявилося фактично у всіх сферах життєдіяльності, є унікальними компонентами соціосфери Володимира Винниченка, рисами його характеру, які формували особистість митця і реалізовувалися в його творчості.

3.2. Антиномія «інстинкт – суспільна мораль» у художньому та психічному світі митця
Мала проза В. Винниченка насичена образами «бунтарів» – запальних, нестримних і гордих прихильників і шукачів істини, правди, близьких письменникові духом. Психологічний аналіз текстів переконує у їх психоавтобіографічності. Так, виразником чоловічої природної сили, агресії є один з головних образів оповідання «Краса і сила» Андрій: «Як дикий звір накинувся він на неї...»427. Нестриманий, темпераментний, іноді навіть жорстокий, чимось подібний до Андрія з «Краси та сили» Карпо – герой іншого оповідання «Біля машини» – особливо, як і Андрій, у ставленні до жінок: «Карпо вмить сіпнувся й кинувся до Хими»; палкий, спалахує з першої іскри, тим паче зачепили його гордість: «Карпо, червоний, з розбитими окулярами на грудях, стояв серед купи робітників і палко говорив щось, повертаючись до всіх..»; «..Але ніхто не ворухнувся, тільки Карпо знов шарпнувся до його і щось закричав, але його знов спинили.»428.

Ці герої викликають у читачів симпатію завдяки своїй силі духу, характеру, можливо через те, що так вміло вимальовані автором з самого себе, є носіями психічних особливостей особистості В. Винниченка. Вони так само є відвертими і чесними особистостями, які прагнуть справедливості. Звичайно, образи такого типу викликають неабияку симпатію з боку читачів.

У романі «Записки Кирпатого Мефістофеля» Михайлюк (носій Винниченкових ідей, сфери свідомого), чекаючи другу добу на Білу Шапочку, зневірюється у своїх силах, його запал, некерований прояв лібідо, згасає з часом: «Я вже знаю, що зараз поїду додому. Весь запас моєї сили волі вичерпався, я порожній, мені тужно, нудно й тільки одна туга сидить там, як чорна, вогка жаба. І що більше я буду доводити собі, що мушу довести почате до краю, що сам собі буду гидкий у противнім разі, що, власне, справа не в Шапочці, а в моїй повазі до себе, – що щиріше, палкіше я переконуватиму себе, то несподіваніше і швидше сяду на візника й поїду».429.

Кирпатий Мефістофель у даній ситуації досяг мети завдяки своїй впертості та силі волі. За словами В. Винниченка, «сильним «волею» можна назвати тільки тих, у яких є сильні, виразно окреслені бажання. Слабкими – тих, у яких бажання невиразні, володіють людиною не цілком, швидко зміняють одне одне»430.

Психічні образи тілесних потреб, виражені у вигляді бажань, є інстинктами. Саме про цю частину особистості іде мова. «В інстинктах проявляються вроджені стани збудження на рівні організму, що потребують виходу і розрядки». Психоаналітики стверджують, що будь-яка активність людини (мислення, сприймання, пам'ять і уява) визначається інстинктами. Вплив останніх на поведінку може бути як безпосереднім, так і опосередкованим, замаскованим. Люди поводять себе так чи так, бо їх спонукає підсвідома напруга – їх дії послуговують меті зменшення цієї напруги431.

Бажання Михайлюка – зовнішній вияв його Ід, він прагне будь-що задовольнити свої бажання, тобто звільнитись від тієї внутрішньої напруги, що утворюється внаслідок прояву інстинкту. При цьому виникає внутрішня боротьба, спровокована зовнішніми факторами: «Кінцевою метою психічної діяльності є задоволення бажань та уникнення страждання, але зовнішній світ, соціум, інші люди перешкоджають людині в цьому»432, – зауважує Н. Зборовська. Епізод чекання Білої Шапочки – приклад цієї болісної внутрішньої боротьби, де інстинктивні пориви, потяги, бажання поступаються один одному, а людина, її «Я» намагається врівноважити енергетичні системи Воно та зовнішнього світу. «Що щиріше, палкіше я переконуватиму себе, то несподіваніше і швидше сяду на візника й поїду»433, – іншими словами, чим сильнішим буде бажання, потяг, тим більшим буде опір, що виникає при цьому через нереалізованість бажання, тим інтенсивніше Я намагатиметься позбутися болісного відчуття через відштовхування потягу та ліквідацію опору. У цьому процесі вбачаємо суперечливість структури особистості Якова Михайлюка.

Амбівалентність психоструктури В. Винниченка виявляється в його листуванні та щоденних нотатках. «В мені чудно зрослось щось дике, природне, некультивоване з культурним розумом, з рефлексом, з аналізом, з бажанням боротись проти цього дивного і темного»434, – зізнається митець Катерині Голіцинській. «Дивне» і «темне» – пристрасть (Воно) прокидатиметься раз у раз, коли його пробуджуватиме жінка. Чи вже названа Катерина Голіцинська, чи Люся Гольдмерштейн, чи Софія Задвина, чи інші названі й неназвані адресатки його почуттів у щоденнику й листах.

Часто цитована класифікація свідомого й несвідомого в ставленні до протилежної статі знову ж таки амбівалентна. «Кохання – це зойк крови, це бездумний, непереможний голод тіла, це наказ вічності, яка не допускає опору собі...



Любов – це вростання, це просякнення до найтемніших куточків одної істоти другою. Любов приходить пізно, за коханням, після його оргій, після жадних криків і лютого, дикого шепоту жаги.

Кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню.

Любити одночасно можна тільки одного»435, – писав В. Винниченко у своєму щоденнику. Це і є своєрідним поясненням його пристрасної натури. Подібні сентенції знаходимо у тексті роману «Записки Кирпатого Мефістофеля». Тут ми маємо прямий доказ того, що Михайлюк виступає художнім втіленням думок і переконань самого В. Винниченка, свідомо створений письменником для апробації ідеї.

Яків Михайлюк уявляє свою любов подібним чином: «Нарешті, коли минає багато-багато часу, коли проходить оргія, я почуваю, що тепер знаю і люблю її. І раз питаюся її: що таке любов? Вона відповідає: це те, коли ніщо не існує, окрім нього.

Значить, вона ще не любить мене.

І знов згодом задаю їй те саме питання. Вона каже: любов – це страх загубити.

Ні, і тепер вона ще не знає, що таке любов.

І от, нарешті, вона сама каже мені: як дивно, я люблю світ, я люблю людей так, як ніколи не любила. Від чого ця жалість у мене, і зворушення, і така хороша печаль? Я вже не боюсь загубити тебе, бо це ж неможливо, правда? – ми так вросли одно в одного, що я вже не розумію слова «загубить». Кого загубить? Себе?

Тоді я бачу, що вона знає, що таке любов. Тепер ми не можемо ні загубить, ні зв’язати себе»436.

Любов для В. Винниченка є тим, завдяки чому людина стає вільною від життєвої переобтяженості необхідністю. Звідси розуміння того, що любов не може бути тягарем або чимось, що зв’язує людину, тому й існує на засадах свободи.

Природним наслідком любові є шлюб для народження дітей. Без любові В. Винниченко виключає можливість народження нащадків. Саме шлюб з любові, родина є тим найтіснішим, що поєднує двох. Підтверджує таке розуміння філософії шлюбу:

« – Уявіть: ви мати, ви маєте дітей, частинки вашої істоти, що таємним, дивним способом продовжують ваше життя. Та не тільки ваше, а всього людства. Та це ж непохитний, абсолютний закон природи! Хай загинуть усі людські закони, всі правила, заповіді; хай щезне культура, слово, думка, а цей закон існуватиме, поки буде на світі хоч одна пара людей!.. Подивіться, що найтісніше, найдужче в’яже людей! Ідеї? Наука? Професія? Ні! Родина, діти, – от ця незрозуміла, могутня сила, яка часто ламає всі закони нашої логіки, всі розуміння розумного, цільного, гарного»437.

На перший погляд може здатися, що В. Винниченко утверджує панівну силу «абсолютного закону природи» – владу підсвідомих інстинктивних процесів людини – і відкидає її свідоме життя на противагу суспільним нормам моралі, сформованим віками. Така думка буде цілком помилковою. В. Винниченко у своєму прагненні створити модель щастя намагався витворити нову систему моралі, за якою головне – не придушити тваринне начало (Ід) у людині, а навпаки, навчитися жити у злагоді і розумінні зі своїми інстинктами, які за часом існування, до речі, набагато старші за будь-які моральні норми, штучно встановлені суспільством.

На початку ХХ століття тема любові, кохання, шлюбу, статевих стосунків стала об’єктом вивчення у різних галузях науки. Соціальні суспільні зміни, заперечення старої моралі, критики буржуазного шлюбу, емансипація жінки, дослідження людської сексуальності не могли оминути і В. Винниченка, його чутливу особистість, і не відобразитись у творчості. Ці проблеми турбували його, як і питання «інстинкт – розум»438. Вони знайшли своє втілення в ідеї вдосконалення шлюбу, що мав базуватись не на старій моралі. Шлюб він спробував розглядати в одній площині з такими поняттями, як «кохання» і «дитина». Дитина стала тією основою, навколо якої розгортаються родинні перипетії, і взагалі основною і невід’ємною частиною шлюбу. Г. Сиваченко говорить з цього приводу, що тут має місце існувати Винниченкове правило: «Кохайся з тим, з ким тобі приємно і хочеться це робити, але сім’ю утворюй тільки з тією людиною, в якій хочеш бачити батька чи матір своїх дітей». Ця позиція, на нашу думку, зовсім не несе у собі тієї аморальності, у якій критики часто звинувачували В. Винниченка, адже моральність у його розумінні – внутрішня природна свобода особистості, яка сама має право приймати рішення і бере на себе право самостійно відповідати за свої вчинки та наслідки, до яких вони можуть призвести. У цьому і полягає рівновага буття, зі своєю природою, біологічною основою, інстинктами.

Зовсім дитям природи, суцільним клубком бажань можна назвати Мотрю, образ з оповідання «Краса і сила», якій важко зробити вибір між двома чоловіками. Кого ж обирає? Звичайно батька своєї дитини, бо це єднає найдужче і назавжди. Так Мотря пояснює свої дії Ількові: «– От бач, мовчиш. А Андрій, той і тепер гроші має, за тим я не пропаду. Та й Васько... Хіба ти його любитимеш так, як Андрій, – не твій син...»439.

У романі «Записки Кирпатого Мефістофеля» Михайлюк проголошує погляд В. Винниченка на шлюб, окреслює загальну схему традиційного шлюбу: закоханість, вінчання, народження дітей. Подружжя вважав «невільниками, прикутими до тачки», а головною причиною нещасливих шлюбів – закоханість як їх основу, тобто недостатню близькість людей, а тому виникає нерозуміння одне одного. Герой намагається визначити необхідні умови для створення щасливого шлюбу (сам В. Винниченко мав за мету розробити теорію щастя для людства, створивши відомий трактат «Конкордизм»). Першочерговою тут є наявність мати спільну дитину, а у партнері бачити батька/ матір своїх дітей і надійного товариша у житті. І це для нього не була просто теорія:



«...Ми, інтелігенти, вміємо тільки теоретизувати, а проводити в життя, в діло наших теорій ми не любимо й не можемо. Ми знаємо й бачимо, що дідівський спосіб утворення шлюбу постарівся, що ми переросли його...

...Треба творити шлюб... От у чім вся причина. Творити свою Лобов. Закоханість не є любов. Любиш те, що знаєш, чого прагнеш, про що мрієш. А любов приходить тоді, як відходить закоханість. І приходить не сама, а з нами, нашим хотінням, волею, упертістю, гордістю.... Вас тягне до тої людини, ваше тіло співзвучне з нею. Хіба це є підстава для шлюбу, для народження нових людей? Ні, ви пізнайте цю людину в цім тілі, полюбіть її! Пізнайте в дрібничках, в звичках, в найменших і найбільших проявах її, сплетіть себе з нею неподільно. І тільки тоді, як це буде, ви матимете маленьке право сказати, що ви дещо зробили для утворення шлюбу справжнього...»440.

На противагу усталеним нормам, Винниченко пропонує слідуванню природі. Тож цілком логічним і риторичним постає питання в героя «Вічного імператива» Даніеля Брена: «Як ці релігійники заплямували великі чисті сили природи!.. Де, які інстинкти в людині є темними, низькими? Інстинкт життя? Інстинкт роду? Інстинкт колективу? Інстинкт самозбереження?.. Всі інстинкти – чисті, моральні, прекрасні, необхідні, всі вони служать людству мільйони років...». Ніби в унісон йому в «Записках Кирпатого Мефістофеля» Яків Михайлюк проголошує: «Моральність – це стіна, яку вивели припудрені між основними законами життя й вищим його проявом – розумом. Весь моральний поступ людства є в тому, що люди по камінчику стараються знищити цю свою власну стіну»441.

В. Винниченко «не може змиритися з насильством і примусом, тому його принципи певним чином проголошують свободу волі й, отже, перебувають поза християнством, заперечуючи «стару» мораль»442, – зауважує Г. Сиваченко. Підтвердження домінування природного начала знову ж таки лунає з уст Михайлюка: «...Я не знаю тебе і ти не знаєш мене. Ми знаємо голос наших тіл, старий, прекрасний, могутній голос наших предків. Він сповнює наші душі п’яним і радісним, як старе густе вино, хвилюванням та захватом. але не вірмо йому, бо це тільки старий легковажний гуляка-бог, що сумлінно виконує своє призначення. Не вимагаймо від нього більше від того, що він може дати. Його діло звести нас, штовхнути одно до одного. А що з нами далі буде, це не обходить його. Заспіваймо ж йому славу й подяку, але не складаймо на нього наше життя»443. Інстинкт має величезну силу, часто людина не владна керувати імпульси, що йдуть з її підсвідомої сфери особистості. Реакція може бути різною: від сліпого прагнення задовольнити свої потяги – до жорстокого контролю на намагання придушити найменший прояв Воно. Головне ж, як стверджує В. Винниченко, розуміти ці потяги, бажання, але не визначати їх за єдину силу, що керує нашим життям.

Жодна ідея, розроблена суто на теоретичному рівні, не зможе протистояти шаленій силі непередбачуваного життя. Досить яскраво ця розбіжність між теорією і практикою, словами і діями простежується в оповіданнях В.Винниченка «Суд» та «Малорос-європеєць», у яких відповідно земський начальник Михайло Денисович Самоцвіт та Коростенко Миколай Андрійович, запроваджені порядки яких, засновані ніби на ідеї доброзичливого ставлення до селян, виявляються тільки «красивою» теорією на словах, що абсолютно не відповідає реаліям життя. Фальшиві ідеї також руйнуються, коли з’являється страх – великий рушій людських дій. Так, пан Коростенко, який відомий своїм «демократизмом, українством, лібералізмом», сліпо керується інстинктом самозбереження – боїться втратити майно – віддає наказ стріляти у людей без жалю. Коли ж репетитор пропонує мирний, раціональний шлях вирішення питання, Коростенко відрізає вже не українською:



«– Нет, нет, нет, – замахав він руками. – Вы, молодой человек, не мешайтесь. Это жизнь, а не программа. Понимаете? Я должен защищать свою семью...»444. Величезною проблемою часу В. Винниченко вважав саме цю проблему: невідповідність теорії, свідомо створеної у вигляді програми дій людини, практиці – шаленій силі дикої природної енергії життя, що керується своїми законами, над якими людина не власна.

Те невідоме, що керує нашими бажаннями, несвідоме, інстинктивне, робить нас сильнішими. У щоденнику з цього приводу він запише: «У Вагнера і Реналя ідея: убити звіря в людині на користь «людини», інстинкти «укротить» на користь розуму. Але для чого розум? Чи не для того, щоб усі інстинкти всіх людей були задоволені? Убивши ж інстинкт, чи не вбиваємо ми самих себе?»445. Отже, на думку В. Винниченка, інстинкти, що становлять сферу підсвідомого, є природною частиною нашого, людського буття, а не «темною», тваринною його стороною.

В. Панченко, відтворюючи портрет В. Винниченка, зазначив, що «…в його зовнішності й поведінці було щось мефістофельське. Проникливий, з хитринкою, погляд, сардонічний усміх, що ховається в борідку, імпозантна постать... І вдача – імпульсивна, амбітна...

...Чоловіки нарікали, що ладити з В. Винниченком було надзвичайно важко. (Сам митець писав про свою нестриманість, а часом і грубість: «..Я, признаюся, чоловік грубий, часто дуже не делікатний, говорю не обдумано (за що сам корюсь)...». А жінки... Жінок щось притягувало до нього, мовби магнетична сила...»446. У «Записках...» впізнаємо його в портреті Михайлюка: «...Я – довгий, чорний, з довгастим лицем, гострою борідкою і густими бровами, схожими на дві лохматі гусениці. Ніс у мене не кирпатий, а качиний, широкий і плескуватий на кінці, з довгими ніздрями. За все лице і постать мене називають Мефістофелем, а за ніс – Кирпатим Мефістофелем».447. Дійсно, ніби змальований з автора, до речі, зовнішні показники В. Винниченка свідчать на користь холеричного типу темпераменту, зокрема, різкість і жорсткість рис, живі очі, твердий погляд; густе і жорстке волосся, вираз обличчя вказує на самовпевненість і твердість; також високий череп, мохнаті брови, малі очі, тонкі повіки, великі долоні448.

Що ж до діяльності Михайлюка-Мефістофеля, то вона «скеровується на привласнення ролі зоконодавця, завойовника життя»449, на проведення експериментаторської перевірки своїх ідей на практиці у «психологічних іграх» з оточуючими (дійсно, схоже на самого В. Винниченка, для якого полем лабораторії були твори і власне життя).

В. Хархун зазначає, що природа поведінки Михайлюка визначена ідеєю компенсації бажання, що не збулося. Прагнення героя, не реалізоване під час революції в ролі «товариша Антона», вимагає його переміщення із суспільної сфери на ландшафт буденного життя. Розшарованість душі Михайлюка визначає різні напрямки поведінки. Буденна свідомість, переобтяжена потребою романтики, вимагає «казки», «теорія» диявола – тактики спокусництва. Він, як і сам В. Винниченко, експериментує у своїй практиці. Об’єктом для експериментаторських вправ героя обирається сфера сім’ї і похідні від цього проблеми: етика особистісних стосунків та філософія дитини450.

Роль «науковця», «філософа» – характерна ознака дияволізму («Чорт – потенційний друг пізнання»451). Він творить свій світ, перевіряє його на міць. Наприклад, самохарактеристика героя, трохи насмішкувата і цинічна (він «свідомий свого «мефістофельства)452):

«Мені приємно заманути чоловіка на саму гру і зіпхнути його вниз. І той момент, коли в очах, поширених надією й захватом, блискає жах – є найкращий. Приємно, коли увага застигає й ти обережно, м’яко повертаєш його в той бік, який тобі потрібний. А він усміхається й гадає, що сам іде, «сам іде»! От за це ще можна багато дати: коли ти так запанував над ним, що він уже й не помічає того»453. Тому він і намагається розкрити у кожній людині її потаємне, приховане «Я», вивести внутрішні бажання зовні, реалізувати їх у дії: «Як я й сподівався, обоє скидуються очима злякано. Мені цей ляк приємний: значить їм дуже страшне те, що я пропоную. А хіба не приємно просунути когось не страшне?»454. Страшне – те, що є в людині, але вона це приховує і боїться цієї невідомої потужної сили, бо є суспільна загальна мораль, яка забороняє виявляти свою суть, свої дійсні бажання.

Далі ми можемо простежити яким чином проявляється «диявольське» начало у Михайлюка: «Я дивлюсь на його неохайну борідку, на червону в зморшках шию і зі злістю думаю: «А що, якби одягти цього, щиро боліючого зрадою товаришів, чоловіка в гарний костюм, гарно постригти, вимити, покласти йому в кишеню чекову книжку тисяч так на тридцять, що би сталося з його доброчинністю?»455. Його цікавлять експерименти з інстинктами, адже Нечипоренко зі своєю родиною знаходиться у скрутному матеріальному стані, значить його інстинкт самозбереження, який продукує бажання жити у достатку, стовідсотково активізований. Чим більше «незадоволення», тим більше прагнення людини позбутися його, тобто задовольнити інстинкт. А сильне бажання робить людину сильною волею у своєму прагненні, звідси і настільки сильний раціональний опір Нечипоренка «низькій», на його думку, пропозиції Мефістофеля. Що ж буде з людиною, з її опором, коли всі інстинкти, бажання будуть задоволені, або придушені? Це питання і ставив перед собою В. Винниченко, коли не погоджувався з філософією підкорення інстинктів розуму. Адже це неможливо, тому, як зауважує І. Кошова, «біологічні закони показані в романі як всесильні»456. Ідея письменника полягає у гармонії розуму і інстинкту. Михайлюк із певним співчуттям спостерігає за пригніченням своїх інстинктів Олександрою Михайлівною: «Між іншим, у мене не перестає щоразу, як бачу її, ворушитись бажання зробити що-небудь таке, щоб оморочити цю праведницю в гріх. От якби, наприклад, шикарно одягти її, напоїти, оточити сластолюбними масними пиками й подивитись тоді, що в неї там за цею непорушною шкаралупою святости. Мені чогось раз у раз здається, що там повинен сидіти звір. Тому-то вона така й уперта, й насторожена, що боїться випустити його.

А втім, він ще вилізе. Він ще знайде щілинку. Хай тільки з’являться в неї діти. Ух, який це буде жорстокий, пазуристий, ревнивий звір!»457.

В. Винниченко за своїм психотипом, вольовими показниками здатен протистояти суспільній думці, на відміну від більшості людей, в яких просто не вистачить сили характеру, і вони не змінять думку, а просто здадуться.

Паралельно зі здатністю критично мислити спостерігається яскрава гама емоцій. Чергується прагнення дати рішучу відсіч («на крітіку треба відповідать новим твором») з прагненням спокійно обґрунтувати свою позицію, крізь яке проглядають роздратованість і стримуваний гнів, занепад сил і зневіра в себе змінюються різкими, сповненими неприхованого обурення висловлюваннями на адресу опонентів. Таким чином, ми бачимо, як в одній особистості поєднується схильність до аналітичного мислення, що більше властива меланхолійному типу, та емоційність холерика, причому як ментальна, так і чуттєва сфера досить ярко виражені. Цим пояснюється суперечливе ставлення до В. Винниченка, бо здебільшого трапляється домінування однієї риси характеру над іншою458. Здатністю переконувати, не змінювати свою думку володіє і Яків Михайлюк, коли проводить експеримент зі своїм оточенням. Тут проявляється Винниченкове знання психології натовпу, інстинкту колективу, помічене вже Лесею Українкою459.

Це ми можемо також спостерігати у малій прозі письменника, зокрема в оповіданні «Студент», у якому студент – сильна за характером особистість, що є носієм правди, протистоїть агресивно налаштованому (причина – пожежа, що нищить село) натовпу, не зрікається своїх переконань ,навпаки, самогубством змушує натовп, осліплений злістю, «стадним» інстинктом, змінити свою думку.

Як вже зазначалось, непорушним у своїх поглядах був і сам В. Винниченко. Хоч при розгляді питання про прийняття В. Винниченка до партії, в рішенні Політбюро ЦК РКП(б) від 6 вересня 1920 р. було записано: «Політбюро констатує мінливість настрою т. В. Винниченка...»460, він був непорушний у своїх власних переконаннях, бачив недоліки різних політичних сил і намагався внести власні корективи.

В оповіданні «Салдатики!» цікавим, на наш погляд, є образ ватажка селян – Явтуха. В. Винниченко не просто так дає нам його попередню характеристику: Явтух повністю замкнений у собі, у своєму внутрішньому світі, у своїх переживаннях – інтроверт, що властиво меланхолійним натурам, але обставини змушують його змінити поведінку. Він виявляється також сильний духом і волею, впевнений у собі, чутливий, лідер (що властиво холерикам, а особливо сангвінікам), який здатен вплинути на натовп: «Спершу путався в словах (хоча не соромився цього), запинався, але чим далі, то більше і більше розходився і, мов одрубуючи кожне слово, бив ним по серцях громадян, що як зачаровані слухали його»461.

Натовп за своєю природою пасивний. Лише поява сильного авторитета, який зможе повести за собою людей, може його розбурхати. Не буде ватажка, лідера – знову буде натовп пасивним: «Явтух правду казав: салдати не стріляли. Мирно й сумно побалакавши з селянами, вони тихо рушили назад, несучи за собою тіло вбитого начальника. А в другий бік верталися селяни з другим мертвим начальником – Явтухом»462.

Яскравим художнім явищем, яке уможливлює розв’язання поставлених у дослідженні завдань, постає повість «На той бік». В. Винниченко написав твір під безпосереднім враженням від подій громадянської війни. У своїх політичних поглядах він вирізнявся своєрідною роздвоєністю. «Пропагуючи соціалізм, В. Винниченко залишався палким прихильником національного відродження України»463. Але, керуючись одним із головних своїх принципів – гармонією, він у цьому плані намагався створити свій варіант марксизму – «мрійливо-утопічного, зромантизованого, такого, який мав дуже мало спільного із марксизмом реальним, суворо матеріалістичним, з його культом класової боротьби»464. Аналіз участі В. Винниченка у національно-визвольній боротьбі не становить предмет нашого дослідження, а лише дає нам факти, які виявляють особливості його психіки, які могли так чи так відбитись у його творі.

Загалом явище революції, війни можна схарактеризувати як явище дисгармонійне, хаотичне. Як же може відчувати себе людина у такому стані, яким чином це впливає на її психіку, дії?

У щоденнику В. Винниченко, розмірковуючи над цим питанням, занотував: «Одно з характерних явищ війни – страх. Не тільки страх смерті від куль, штиків і т.п., а взагалі страх людей, друзів, знайомих, навіть родичів. Ніхто нікому не вірить, і через те кожний старається бути якомога більшим патріотом. Набираються патріотизму просто про запас: не пошкодить, як трохи і більше. Але часом і шкодить». Як можна пояснити природу страху? Це є нормальна реакція людини на певні обставини, явища, що якимсь чином можуть загрожувати її життю. Тобто відчуття страху виникає тоді, коли спрацьовує інстинкт самозбереження.

У повісті «На той бік» досить тонко представлена динаміка поведінки людини, яка керується своїми інстинктами – доктор Верходуб, який прожив вагому частину свого життя, створив власну філософію, що і склала «гармонію» його існування, була зруйнована різкою зміною у суспільстві та його світі загалом. Ці шалені зміни породжують нову філософію героя, що диктується особливостями часу: «Живи не так, щоб досягти атараксії, нірвани, царства небесного, чи земного. Живи не так, щоб закон твого життя міг бути законом для всіх. А так живи все своє життя, наче ти через годину маєш померти. Май на годину від себе смерть і ти побачиш, як на цьому віддаленні кожен момент життя стане тобі самоцінним, неповторним, прекрасним. Все любе, все благословенне, що живе, навіть твої страждання, твій сором, ганьба, поневіряння».465.

Людина намагається пристосуватися до тих обставин, які склалися і на які вона не має спроможності вплинути, тому у її свідомості виникає «нова» філософія, що дозволяє почувати себе «затишно» у цьому світі, не маючи страху перед втратою життя. І ніби все влаштовано, але раптом з’являється щось, що змушує пробудитись приспане філософіями внутрішнє єство людини. Таким каталізатором у творі стає жінка, Ольга Іванівна Чорнявська, що пробуджує у чоловіків приховану потужну внутрішню силу, якій вони не в змозі протистояти. Простежимо за тим, що керує доктором Верходубом після того, як він побачив свою Наяду: «Хтось одурілий, божевільний раптом усередині сильно штовхнув доктора...»; «доктор, підштовхуваний кимсь одурілим, стримуючи хвилювання, ще раз здійняв до неї картузика»466. Ця ж невідома сила змушує «кучерявого» щиро бажати допомогти Ользі Іванівні: «Кучерява голова прожогом розсікала гущавину «пролетарських» тіл, одпирала їх до стін, хвилювалася, хапалася. А сама весь час, так собі, випадково, озираючись, поглядала на молдавський рушничок»467, ця ж природна сила інстинкту змушувала візника Юдка всього «світитись», а «композитора», що видавав пропуск, – поцілувати руку жінці.

Вічна природна стихія – Воно (за З. Фройдом) бере верх над свідомістю людини, коли стикається із розрухою і хаосом революційних деструктивних змін: «...і такі жінки стають божествами для чоловіків. За них убивають себе, їм моляться, приносять жертви, криваві, безкровні, всякі. Сила жіночости в них така надлюдська, що за один дотик до них мужчина готовий прийняти всі муки, які може вигадати людина й диявол. Через них стають і героями, і злочинцями, одні й ті самі люди... найлютіший пролетарій, коли зустрінеться з такою Наядою в образі буржуйки, закине свою лють і стане смиренною овечкою. Бо тут сила не партійна, не клясова, а якась більша за кляси, партії, філософії, науки, політики, якій підлягає всякий мужчина»468.

Як бачимо, письменник знову наголошує на тому, що є закон природи вищий за будь-які ідеї, сильніший за революції та війни, які несуть руйнацію. Сам В. Винниченко не був позбавлений природного потягу до жінок, навіть можна сказати мав досить яскраво виражене лібідо: «Я так уже змучився без тебе, – пише він у листі до дружини. – Я не можу дивитись ні на одну жінку, я хочу тільки тебе, тільки ти хвилюєш і тягнеш мене, всі ж визивають просто огиду. Без Чи я не можу працювати (здається, це найголовніша причина), але й подумати не можу скористуватись твоїм дозволом...»469 («Чи» в щоденнику означало статевий акт. – С.М.). Закон природи, самої гармонії життя, який закладений в людині і визначається у різних проявах інстинктів, зокрема, сексуальний потяг чоловіка до жінки і, як результат, прояви чоловічого марнославства (З. Фройд): «Десь там, за цими криками, виттям собаки, за гупанням чобіт лежала та, яка була джерелом цього холодка, таємна переможниця всіх сліпих істот, зойків і руїн, вічна переможниця всіх смертей, що відвідують бідне людство, таке жалюгідне у своїх борюканнях проти законів великих чисел. Тисячі раз будуть завалені, переруйновані всі дворянські, пролетарські, буржуазні зібрання, а Наяда вічно, незмінно, непереможно, незруйновано пануватиме над усіма руїнами перебудов. І це закон більший за всі закони смерти»470. Так говорить доктор Верходуб, озвучуючи один з головних принципів В. Винниченка.

Цей закон – лібідо, природне начало людини, що пробуджує у чоловіків сильний статевий потяг до красивої, привабливої жінки: «– Гм! Іноді ради випадкової знайомої чоловік може наразити себе на більші небезпеки, ніж ради найближчої»471, розмірковує автор устами персонажа.

На нашу думку, це є також ще одна «теорія», яка не витримує перевірки реаліями життя (нехай і в художньому світі твору). Експериментатор у своїй творчості, В. Винниченко розкриває найпотаємніші порухи душі, зміни у психіці героїв, що стають заручниками обставин. Найсильнішим виявляється інший закон, якому не може протистояти жодна людина, – інстинкт самозбереження, нестримне бажання жити, зберегти цю особисту цінність будь-якою ціною: «Доктор припав головою до соломи й затрусив нею. Все в ньому з жахливою огидою, зо звірячим, лютим, виючим протестом одсахнулось, обтріпнулось од смерти. Ні за що! Хай топчуть ногами, хай глузують, хай беруть у нього честь, сором, усе, хай тільки не відбирають можливості почувати це їхнє топтання, глузування, плювання, сором, ганьбу, біль, муки. Ах, що там біль, муки, сором, честь, ганьба! Це ж – мізерні, мінливі, скороминущі частинки одного великого, вічно-єдиного й напрочуд гарного, що є на світі: життя. Нема життя й нема нічого: ні честі, ні сорому, ні чеснот, ні злочинств, ні радощів, ні болів, ні цієї милої, дорогої, найлютішої, смердючої, загидженої соломи, нічого!»472. Які зміни трапились у психіці героя, що вплинули на його поведінку?

Інстинкт самозбереження, який раніше втілювався у суто сексуальному потягу як прагненні продовжити своє життя у нащадках, тепер поступився місцем суто бажанню зберегти своє власне життя через страх (той же страх, який є проявом Воно, коли людині загрожує небезпека), який викликали нові обставини екстремальної межової ситуації для людини: «З мовчазним мовчанням усередині доктора ощетинилась чужа, темна істота, стала на задні лапи й наготовилась до лютого останнього бою. Ідіть, прокляті, беріть, спробуйте!»473. Метафоричне змалювання інстинктивної спроби захисту свого існування в образі дикого звіра підкреслює, що людина у даній ситуації керується не розумом, свідомістю, а виключно інстинктом.

Протягом твору поведінка доктора Верходуба змінюється тричі:


  • вперше – коли він зустрів «привид з минулого» – Наяду – каталізатор змін; тоді він керується своїм ще замолоду незадоволеним сексуальним інстинктом;

  • вдруге – коли змінюються обставини, нова ситуація безпосередньо загрожує життю, а та сама жінка починає дратувати (Наяда ніби зникає) і знову стає каталізатором вже інших дій;

  • втретє Воно оприявнюється, коли зникає пряма загроза життю, й інстинкт його збереження замінюється еротичним прагенням: «Солодко й тепло війнуло з-під хустки духом молодого, жіночого тіла. І чи від цього, чи від сильних рук на шиї, й від почування гнучкого, теплого тіла без корсета, чи від гарячих, пришерхлих уст, чи від чогось іншого, але докторові в душі щось хльоснуло в долоні, стьобнуло батогом, ухнуло, скрикнуло й буйно замахало по всіх жилах червоною хусткою...»474; «...Хустка її лежала в доктора на плечах і на грудях, від неї тепло, хвилююче пахло, а вітер пронизувато, люто гриз докторові спину, боки, ноги. Можна було б трохи краще прикритися хусткою, так на нозі ж спала Наяда, і не можна було рухатись»475.

Зрозуміла річ, твердження про автобіографізм повісті «На той бік» буде помилковим і проводити прямі паралелі з особистістю В. Винниченка некоректно. Водночас, згідно з нашою концепцією твір має потужне психоавтобіографічне начало, несе відбиток психосвіту письменника, котрий, заглиблюючись у несвідому сферу людської душі, сублімував власні підсвідомі порухи. «Ід», за свідченням психологів, може проявлятись у зовнішніх діях носія за умови: загострення психічних хвороб; алкогольного сп’яніння або дії наркотиків; стану гіпнозу; кризової психологічної ситуації. У повісті представлено останню ситуацію. Під час революційних змін, суцільного хаосу, нестабільності людина почуває себе незахищеною, контроль Над-Я слабне, натомість яскраво починає виявлятись підсвідома сутність Воно. Для В. Винниченка, котрий особисто пережив екстремальні події революцій, світової та громадянської воєн, подібні психічні стани були не лише об’єктом письменницьких спостережень, а фактом власного психічного буття. Тож в художньому світі митця психосвіт героїв породжений не лише знайомим життєвим матеріалом, але й особистісними рефлексіями, сублімацією власних підсвідомих порухів.

Таким чином, виходячи з усього вище сказаного, можна констатувати, що В. Винниченко володів особливо чутливим інструментарієм пізнання ірраціонального в природі й поведінці людини, маючи підвищену чутливість до імпульсів світу, легко вловлював ті сигнали, завдяки чому мав змогу вийти на новий рівень пізнання людської природи. Він, завдяки своїм особистим якостям характеру та глибоким знанням у світі психології та філософії, міг зануритись у таїни вічного «внутрішнього двобою інстинктів і свідомості в людині»476, продукувати конфлікт між природними людськими бажаннями, пристрастями та встановленими суспільством нормами загальними поведінки, «старою» мораллю, яка, на його думку, позбавляє людину найціннішої основи її буття – волі. А що є загальним, об’єктивним, те позбавлене суб’єктивного, індивідуального, є нав’язаним, а отже, позбавлене волі.

У своїх творах В. Винниченко прагнув провести експеримент – перевірити на міць свої проекти, адже будь-яка думка повинна бути підтверджена практикою. Не всі теорії витримували перевірку. Досить часто головні герої, що пропагують певний принцип життя (наприклад, «чесності з собою»), потрапляють у пастку своєї ж теорії, як от Михайлюк, який став заручником свого статевого потягу, в результаті чого утворилася ще одна родина.

Характер В. Винниченка, його темперамент, спрямованість особистості легко можна впізнати «в обличчях героїв», їхніх думках, зіставляючи із записами його щоденниковими записами, епістолярієм, свідченнями його близьких. Тип його темпераменту, як ми зазначали вище, найбільше відповідає холерику, але не позбавлений він і якостей меланхоліка (яскраво виражена здатність до самоаналізу, самозаглиблення), сангвініка – потужне лідерське начало (за Г. Айзенком). Останнім часом психологи говорять про те, що рідко можна зустріти людину з «чистим» типом темпераменту. І це є зрозумілим, бо при всій різноманітності життя, його проявів, обставин, у які потрапляє людина, станів та почуттів самої людини не можливо однаковим чином реагувати у зовсім різних ситуаціях. Так, існують «складні типи темпераменту»477, серед яких найбільше В. Винниченко відповідає холерично-меланхолічному за притаманними цьому типу темпераменту ознаками: «запалі і гострі риси обличчя, глибоко запалі очі, чорні блискучі, зсунуті та блискучі брови, чорне і густе волосся, тонкі зжаті губи, звичайно гострий ніс. Характерними рисами внутрішнього складу даного типу є непорушна воля, вперта наполегливість, загартований характер і надзвичайна енергія»478.

Як митець і тонкий психолог В. Винниченко у своїх творах досліджував проблеми, які насамперед турбували його особисто, тобто можемо говорити про те, що під час написання творів він намагався з’ясувати власні проблеми, виступаючи у цьому процесі підсвідомо особистим психоаналітиком, бо ж був схильний до самозаглиблення та самоаналізу. Його хвилювали питання, які стояли на часі і тому не могли залишити його байдужим, питання кохання і любові, з якої випливає інше – що є моральним, а що є аморальним; проблема створення щасливого шлюбу; вічна боротьба чи співіснування свідомого та підсвідомого, інстинктів у людині; розробка теорії досягнення щастя людиною на практиці; проблема розбіжності самої теорії та застосування її практиці; і головний принцип всього життя В. Винниченка – «чесності з самим собою». Більшість теорій на практиці зазнали фіаско, але вже сам факт постановки питання наштовхує нас на новий пошук та розв’язання цих питань на користь людства в майбутньому.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   24

Схожі:

«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconІнформаційний вісник 4 (44) 2012 Київ 2012 ббк 78. 34(4Укр) б 59 Бібліосвіт
Бібліосвіт : інформ вісн. – Вип. 4 (44) 2012 / [редкол. Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова (відп ред.), О. Виноградова, Т. Якушко];...
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconБбк 74. 104(4Укр-4Зап)

«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П icon+ 159. 019: 159. 923 Кондратенко Лариса Олександрівна
...
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П icon“хіх – хх” ббк 63. 3(4Укр)52 Любов Сливка епістолярна спадщина та мемуари

«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconЯрославвеприня к ворожбавітр у поезії Київ 2009 ббк ш6(4Укр)6-5 в 306

«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconБбк 91. 9: 63. 3(4Укр-4М) а-82 Упорядник: Вілкул В. Д
Вілкул В. Д. – зав сектору науково-інформаційної роботи Наукової бібліотеки мну імені В. О. Сухомлинського
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconДавня архітектура українського села. Етнографічний нарис ббк 3. (4Укр) Д18
Випущено на замовлення Державного комітету телебачення та радіомовлення України за програмою “Українська книга”
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconІнформаційний бюлетень 84(4Укр)6 ч 46
Чого волошка запишалася [Текст] : повість для молодш шкіл віку / Д. Чередниченко. К.: Грані – Т, 2012. 60 с. іл
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2012 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 квітня 2012 року. –...
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconБбк 63. 3(4Укр)52 Юрій Яковлєв роман яросевич – провідний діяч рурп у першій половині 1890-х рр
Русько-української радикальної партії у Галичині. Проаналізовано особливості формування світогляду та становлення суспільно-політичних...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка