«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П



Сторінка17/24
Дата конвертації08.04.2017
Розмір4.86 Mb.
ТипКнига
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24

4.2. Реконструкція психоструктури Лесі Українки: порушення заповіту чи шлях до осягнення художнього світу?
Знаковість постаті Лесі Українки для української і, без сумніву, європейської культури, масштабність її доробку, про що свідчить і кількість написаного самою письменницею і відгомін її творчості у працях не одного покоління дослідників, безсумнівна. Сотні статей, десятки монографій і наукових розвідок, серед яких особливо хочеться виділити праці останніх років, де поетеса розкривається новими гранями свого творчого й особистого життя, – все це данина генію, якому у вітчизняній культурі мало кому вдавалося дорівнятися. Серед багатоманіття проблем, які стоять перед літературознавцями, мовознавцями, культурологами, філософами, психологами в лесезнавчому дискурсі, проблемі таланту, винятковості Лесі Українки належить одне з провідних місць. На жаль, ми мало задаємося питанням, а що ж є першопричиною цієї винятковості? Що взагалі вирізняє і залишає в анналах історії класика такого масштабу серед безмежжя мистецьких проявів? Що робить класика класиком? Чи лише кількість написаного, значимість для історії рідної культури? Чи, можливо, харизматичність? І чи без усвідомлення особистісних проявів ми пізнаємо мистецьку спадщину в усій повноті її значень? Представники формалізму, структуралізму, постструктуралізму стверджують, що таке їм під силу, адже для цього достатньо самих текстів. Але спробуємо уявити Лесю безвідносно до її біографії, її тридцятилітньої війни з хворобою, без необхідності шукати «вирію» (Леся Українка), без особистісної драми, без... etk. Як би жорстко не звучала відповідь, але, безумовно, ми б мали іншу Лесю: в міру заможну представницю українського громадянства, з тими ж виразними соціальними і національними переконаннями, що прищеплювалися родиною й оточенням. Геніальність так чи інакше дала б про себе знати, але... творчий доробок, без сумніву, був би іншим.

Завдання, яке ставимо перед собою в підрозділі, розкрити особливості психосвіту Лесі Українки, простеживши як його вияви на рівні свідомої, підсвідомої сфер та темпераменту відбилися в художніх тестах, які, у свою чергу, попри видиму відсутність паралелей є невичерпним джерелом психоавтобіографічної інформації. Разом із тим виявлення особливостей художньої спрямованості письменниці дозволяє осягнути окремі аспекти її модерного світобачення.


4.2.1. Психосвіт письменниці: особливості експлікації
Послуговуючись методологічною концепцією дослідження впливу психоструктури особистості автора на справу його рук, приймемо тезу Ю. Бойка, висловлену безпосередньо щодо письменниці: «Воно (натхнення. – С.М.), без сумніву зв’язане з біологічною властивістю поетки, зі специфікою її життєвого темпераменту, в ньому є неминучість. Згадується при тому Е. Т. А. Гофман, який творив у стані гарячки. До Гофманового натхнення примішувалося щось патологічне. Але поза тим душевний стан поетки в момент творчості нагадує про Гофмана. Це стан типово романтичної екзальтації»559 (підкреслення наше. – С.М.). Зрозуміло, що дослідник не вдається до науково-психологічного обґрунтування своєї думки – це поза сферою його інтересів. У той же час, дуже точно визначає залежність психофізіології митця і творчості, й виказує одну з домінантних рис її психіки, яка серйозною мірою визначає її художність – здатність до екзальтації. Клінічна характеристика цього стану могла б залишитися за межами нашого дослідження, але саме його ознаки визначають психологічне підґрунтя творчості Лесі Українки. «Збудження без потьмарення свідомості, надмірна захопленість»560 певним об’єктом – це психологічні основи екзальтації, і це ж одна з першооснов натхнення письменниці. «Як уже наступає la folie divine (божественне безумство. – С.М.), – напише Леся Українка в листі до матері, – то всі практичні спостереження відступають набік – натуру тяжко одмінити. Зате сяя folie дає справжнє щастя...»561 (підкреслення наше. – С.М.). Додамо до цього власне істерію, на яку слабувала письменниця, і відомості про яку збереглися в епістолярії та спогадах родини. Спричинена цілим комплексом психічних потрясінь дитинства (неможливість займатися музикою, обмеження у спілкуванні з однолітками, позбавлення багатьох дитячих забав, материнської уваги тощо), ця хвороба стала не лише ще однією (поруч з анемією та туберкульозом) психофізіологічною проблемою для Лесі. Сам по собі діагноз можна було б не залучати до літературознавчої студії, але вияви хвороби у Лесиному випадку є одним із психологічних чинників її мистецького дискурсу, фактором особливого ритму творчості, яка, у свою чергу, стає своєрідним «засобом компенсації» (К.-Г. Юнг), спрямованим на досягнення психічної рівноваги.

Цілком усвідомлюємо, що подібні тези викликають асоціації із відомою теорією Ч. Ломброзо («Геній і безумство»). Ні підтвердження її, ні спростування не є нашим завданням. Цьому свого часу було віддано чимало наукової енергії (Т. Рібо, Г. Жюлі, А. Адлер, П. Карпов, Н. Гончаренко та ін.). Абсолютність тверджень Ч. Ломброзо сумнівна. Та все ж ігнорувати прояви психічних розладів, що спричиняють певні реакції, безпосередньо пов’язані з художніми виявами, було б невіглаством.

Звернімося до фахівців. До характеристик психічних особливостей, притаманних хворим на істерію, поряд із згадуваною вище «надмірною захопленістю», автор «Медичної психології» П. Розенбах відносить і «надмірну перевагу чуттєвої, емоційної сторони духовного життя над інтелектуальною та підвищену вразливість»562 (підкреслення наше. – С.М.) – риси, які спостерігаємо як у Лесі Українки, так й у її героїнь: від Люби з «Блакитної троянди» до Міріам з «Одержимої», від Оксани з «Боярині», до Мавки з «Лісової пісні».

Зауважує П. Розенбах і підсилення уяви, завдяки якій картини, що раптово з’являються під час подібних розладів, «набувають великої живості»563, легко ведуть до афектів і порушують рівновагу нервових функцій. У листі до О.Кобилянської Леся Українка зізнається: «Я взагалі давно уже втратила віру в «духів» і спіритичних і всяких інших, а часом, в хвилини подразнення нервового, щось одзивається, як, наприклад, страх дзеркал вночі, прикре почуття від темряви і т.і., певне, се якісь спогади фантастичного настрою мого дитинства...»564 (підкреслення наше. – С.М.).

Найкращі речі написані Лесею Українкою в стані стресу, на межі психічних можливостей. Це стосується й «Одержимої», й «Лісової пісні» і «Як я люблю оці години праці» etk. Аналіз творчості письменниці переконує в тому, що інтелектуалізм текстів розширював горизонти української літератури, виводив її на європейський рівень розмаїттям мотивів, збагаченням образної системи, формальними знахідками, а вічності залишилися глибоко особистісні переживання, художня трансформація підсвідомих порухів, які у геніальної авторки легко долали межу Ід, раціоналізуючись у слові.

Тож не випадково М. Євшан у своїй статті «Леся Українка», розмірковуючи про ґенезу творчості поетеси, усвідомлюючи складність її рецепції для широкого кола читачів, визначає орієнтир, на який варто спиратися досліднику, аби зрозуміти непересічність таланту Лесі Українки. Це можливо лише тоді, коли «зрозуміємо її психічні мотори (двигачі) (підкреслення наше. – С.М.), той початковий настрій, який безпосередньо випереджує (підкреслення – М.Є.) саму поетичну концепцію, а далі зможемо відчути, як щось реальне тло, підклад настроєвий поетичного твору, – тоді слова набирають далеко більшої сили, а образи і постаті стають далеко більш пластичними, і тоді про ніяку абстрактність та отяжілість не може бути навіть мови»565.

Така теоретична установка цілком відповідає засадам психопоетики, які, на наш погляд, найбільш точно окреслюють кореляційну пару особистість – художній результат. Як зауважує Єфім Еткінд, автор «Нарисів психопоетики російської літератури ХVII–XIX ст.», саме ця галузь літературознавчого знання дозволяє розглянути співвідношення думка – слово за умови, що під поняттям «думка» розуміють не лише «логічний умовивід (від причини до наслідку чи від наслідку до причини), не лише раціональний процес розуміння (від сутності до явища і, навпаки, ), але й усю сукупність внутрішнього життя людини»566 (підкреслення наше. – С.М.). Як бачимо, вчений актуалізує дві сфери психічного буття митця: «логічний умовивід» і «усю сукупність внутрішнього життя». Відчутно перефразовуючи традиціоналістське формулювання компонентів психоструктури особистості, виокремимо свідомі й підсвідомі прояви душі, які перебувають у нерозривному зв’язку із художністю.

Осмислити ці зв’язки, на наше переконання, можливо лише за умови використання найширшого методологічного арсеналу психології: від діяльнісного принципу, сповідуваного О. Потебнею, Л. Виготським, О. Леонтьєвим, С. Рубінштейном, до психоаналітичних концепцій З. Фройда, К. Г. Юнга, А. Адлера. Такий еклектизм (Г. Олпорт), на наш погляд, не шкодить, а навпаки, дозволяє побачити усе багатство психічних проявів, котрі, виходячи з із першопочаткової установки про кореляцію, реалізуються у творчому акті. Адже «душевне явище насправді таке неймовірно багате на кольори, багатогранне і багатозначне. Що ми не можемо вловити усієї його повноти в одному дзеркалі»567. І «дзеркала» – свідомі вияви душі, і задзеркалля – підсвідома сфера, яку має на увазі К.-Г. Юнг, потребують скрупульозного вивчення. Багатство душевних проявів при цьому вимагає багатства проекцій, джерелом яких є мегатекст, в якому закладена психобіографічна та психоавтобіографічна інформація. У випадку з Лесею Українкою особливо помітна різниця між авто- і психоавтобіографічним текстом. Скажімо, поезії Лесі Українки, що увійшли до циклів «Кримські спогади», «Весна в Єгипті» тощо, де переважає поетика подорожніх вражень, носять виразно автобіографічний характер, але мало свідчать про особливості психосвіту письменниці. Натомість абсолютно далекий від фактів життя письменника твір може містити дані про перебіг його психічних процесів, емоційний стан, вольову активність, особливості темпераменту, підсвідому сферу – структурні компоненти особистості митця. Так сталося, наприклад, з драматичною поемою «Бояриня», твором, який об’єктивно не може мати автобіографічний характер. Проте письменниця в переживаннях своєї героїні поруч із художньо реалізованою ідеєю мимовільної зради втілила власні почуття, емоції, переживання, пов’язані з хронотопом чужини, неможливістю повноцінного життя на батьківщині. Це вже не кажучи про «Лісову пісню», де особистість авторки вповні виявляється в мареві фантастичних картин і високих поривань.

Внутрішній світ Лесі Українки досить складно закодований у мегатексті. Його розкриття супроводжується значними труднощами, пов’язаними, з одного боку, із певним блокуванням інформації самою авторкою, з іншого – із неоднозначністю трактування окремих психічних явищ і процесів після їх експлікації. Домінування у мемуарах характеротворчих проявів над рисами темпераменту, підсвідомої сфери цілком очевидне і спостерігається чи не в усіх спогадах, написаних в радянський період. У випадку з Лесею Українкою означники на зразок «лагідність та добрість безмежна», «стриманість, терплячість та витривалість», «делікатність у відносинах з людьми»568, «благородство», «пряма, проста вдача»569, сила волі тощо домінують у спогадах тих, хто більшою чи меншою мірою знав письменницю.

Ситуація з експлікацією особистісних рис ускладнюється чіткою установкою на приховування інформації про приватне життя. Окрім часто цитованої тези про небажання бачити «свою докладну біографію в друці» підтвердження цьому знаходимо й у спогадах К. Квітки, які, хоч і мають неабиякий історико-літературний інтерес, відзначаються надмірною, як на наш погляд, офіційністю, що пояснюється автором повагою «до погляду покійної на біографії», її категоричністю у ставленні до публікації «фактів з інтимного життя і листування покійних діячів»570. Як не прикро, але за літературними уподобаннями, констатацією Лесиних оцінок окремих сучасних їй письменників (М. Вороний, В. Винниченко, О. Олесь, І. Франко, Б. Грінченко), дуже рідко навіть між рядками прочитується відгомін особистісного начала однієї з найнепересічніших жінок ХХ століття. І це при тому, що «се життя за останні 15 років було йому досить близько відоме»571. А ось, на перший погляд, прорахунки у вибраній мемуаристом тактиці спогадів насправді – ще один штрих до ідеалізованого образу «співачки досвітніх вогнів». Ну, як не потішитися прихильникам «одинокого мужчини серед поетів соборної України» від згадок К. Квітки на кшталт: «Леся дивилася у свічадо не по-жіночому (!!!) – зрідка, рівно стільки, скільки треба для доконечної туалети культурної людини»572. І це при тому, що «свічадо» довгі роки було невід’ємним атрибутом Лесиного побуту – робочий стіл-бюро в Колодяжному окрім кількох маленьких шухлядок обладнаний ще й люстерком, повірником її літературних і душевних шукань. Аж ніяк не випадково у фіналі поезії «Як я люблю оці години праці» з’являється його образ:



Не згадую ніколи проти ночі

Про перелесника, моє свічадо тільки

Нагадує про нього вдень573.

Це вже не кажучи про кілька квадратних метрів дзеркала у вітальні «білого будиночка». Для кого? На наш погляд, відповіддю на це питання й спростуванням Квітчиного «не по-жіночому» цілком можуть стать спогади кузини Лесі Українки, доньки М. Драгоманова Аріадни Труш, яка, незважаючи на притаманну гарній жінці впевненість лише у власній вроді й не зовсім утішних у цьому ракурсі відгуків щодо Лесиної вроди, заявляє: «Лесю уявляють дуже «мужеською», але вона відзначалася великою жіночністю. Леся любила одягатися. Одягалася гарно, але скромно, спеціально любила гарні блузки. На лівій руці носила чорну рукавичку»574 (підкреслення наше. – С.М.). Підтвердження цьому знайдемо і в листі з Берліна Лесі Українки до молодшої сестри Ісідори, де їй зробили складну операцію хворого на туберкульоз правого кульшового суглоба. Біль, гіпсова пов’язка на нозі, неможливість самостійно рухатись, підготовка до піврічного перебування в ортопедичному апараті – все це нітрохи не вплинуло на бажання молодої жінки виглядати привабливо. «Одинокий мужчина» і у такому стані цікавиться новинками моди, більше того в тоні листа простежуються нотки життєрадісного кокетства: «Я тепер буду писать недовго, бо треба збиратися їхать гулять: я надіну свою нову, вчора куплену, чорну накидку і червону (! – С.М.) шляпу з чорною лентою, сяду в «одкидную карету» і поїду «во всю прыть тихими шагами», на тих конях, що так чудово копитами клапають»575 (підкреслення наше. – С.М.). Як бачимо, мемуари дають змогу побачити видатну поетесу по-іншому, її образ стає значно привабливішим, антропологізується, набуває загальнолюдських рис, які наближають сучасного реципієнта до постаті і творчості видатної поетеси.

На жаль, страх розвінчати кумира, стерти позолоту з німба занадто стійкий. І не допоможуть тут ні надмірна відвертість у розкритті стосунків письменниці з Ольгою Кобилянською, ні прагнення побутовізувати її неоромантичний за духом світ. Без створення повноформатного психологічного портрета особистість письменниці не увиразниться для прийдешніх поколінь, яких уже не хвилюють ні досвітні вогні, не дивує сексуальна орієнтація, не відкриється новими гранями творчість. Та й сам портрет має увиразнити риси притаманні «фотографії», яка, як відомо, відбиває лише видимі грані, та ще й, якщо зроблена на спецзамовлення, як це було довгий час із Лесею Українкою.

Наскільки непросте це завдання свідчать цілий ряд сучасних досліджень. Але найточнішою в установці на майбутні літературознавчі розвідки є, на наш погляд, думка близької подруги Лесі Українки Л. Старицької-Черняхівської у спогадах про поетесу. «Я не пишу біографії Л.У., я тільки хочу зазначити зовнішні прояви її життя, ті грубі нитки, на яких настилав чудові візерунки її талант. Хто хоче знати життя її серця – хай читає її твори».576 (підкреслення наше. – С.М.). Ми лиш додамо – також листи «як живе уособлення автора, його матеріалізація»577.


4.2.2. У «поетовій клініці»: психоструктура – поетика
Підрозділ є ілюстрацією окресленого в теоретичному розділі та попередньому підрозділі алгоритму, реалізацією заявленої тези щодо можливості використання особливостей психоструктури письменника для виявлення прикмет поетики його творів. Об’єктом дослідження знову постає Леся Українка – така знана, здається, усіма: і дослідниками, і широким загалом, і майстрами піару, і така незнайома – Леся-жінка, Леся-особистість, Леся-митець у розрізі психопоетики. Епіграфом – слова самої письменниці:»Wer Den Dichter will werstehen, muss in Dichters Klinik gehen!» (нім. : «Хто хоче зрозуміти поета, мусить піти в поетову клініку!» – С.М.). Мегатекст умисно обмежений поезією «Як я люблю оці години праці...», листами поетеси та біографічними записами Ольги Косач-Кривинюк, молодшої сестри Лариси Косач.

Для осягнення особистості Лесі Українки це по-особливому важливо. Адже, знаючи її неодноразові зізнання у небажанні афішувати власне життя, наблизитися до її психічної іпостасі не так уже й легко. С. Павличко, скажімо, досить категорично стверджує, що «Леся Українка її поезії і навіть драм і Леся Українка її листів і статей – дві різні особи»578. В. Агеєва, яка, щоправда, зосереджується більше на феміністичних аспектах біографії, погоджуючись щодо поезії, зауважує, що була б обережнішою відносно драматургії, адже, «чи не всі драми Лесі Українки так чи так прокоментовані авторкою, у листах знаходимо схожі мотиви, варіації, самооцінки, аналіз рецепції, полеміку з поціновувачами...»579.

Отже, порівняльний аналіз «авторських слідів» у текстах і мемуаристиці цілком логічний і локальний матеріал (листування і мемуари лише за 1 рік і тільки один художній текст), обраний нами для дослідження, має стати тому підтвердженням.

1899 рік був досить важким для Лесі Українки, хоч сказати, що усі попередні й наступні були легкими, означає зогрішити проти істини. Та все ж підготовка, сама операція і реабілітаційний період, що тривав майже рік, були серйозним випробуванням навіть для цієї жінки, якою б мужньою й сильною вона не видавалася. Тим більше, що міф «одинокого мужчини» – «комплімент», необережно випущений у люди І. Франком, – стосувався скоріше поезії, а не тіла й душі Лариси Косач. Фізичний біль, відірваність від дому (операцію зробили у Берліні), неможливість працювати – все це психофізіологічні чинники, які не сприяли творчій активності, що з відомих причин заміняла Лесі Українці багато інших. Попри неможливість жити без інтелектуальної і духовної роботи (свідчення тому – систематичне листування), несприятливі психофізіологічні умови вплинули на те, що рік, про який іде мова, практично, найменш плідний у біографії поетеси. За даними О. Косач-Кривинюк580, це всього три оригінальних поезії. Перша, написана в Берліні 5 червня – «Поворіт» («Країно, рідная! Ох, ти далека мріє!») – скоріше рефлексія, навіяна втомою від чужини, і говорити про її художню цінність можна дуже обережно. Друга, «Єреміє, зловісний пророче», помилково датується 2-м лютим, а отже, на 7-й день після операції, що фізично неможливо, насправді – 2.12.1899, тобто майже через рік. Третя, про яку, власне, йтиме мова, стала одним із ліричних шедеврів письменниці, ключем до її творчої лабораторії.

Поезія «Як я люблю оці години праці...» (19 жовтня 1899 року) – це своєрідний підсумок роботи її душі, зболеної фізичною неможливістю писати. «Ах, ніколи ще не було мені так трудно писать, як тепер, – напише Леся брату Михайлу 21 березня 1899 року з Берліну, – власне, того, що ідей багато, а писати мушу коротко, се дуже врізає крила всякій ліриці! Ну, вже ж таки я встану колись, тоді вже – всі Hahn, und Schwan, und Pierdekopf (нім. : півень, і лебідь, і кінська голова – С.М.) – писатиму не так!»581 (підкреслення наше. – С.М.). Пройде більше, ніж півроку, поки «не так» стане реальністю. Але то буде справді шедевр ліро-ліроепічності. Така подвійність ліричного начала у сповіді поетеси визначена особливістю її психічної організації – «я ж власне лірик par excellence»582 (фр. – насамперед – С.М.), – зізнається вона в одному з листів О. Кобилянській. Крім того, подвійна доза ліризму стала своєрідним завершенням майже річних роздумів і листовних зізнань. Епістолярій цього періоду дуже цікавий відвертістю письменниці щодо мотивів до творчості та власне творчого процесу, який був для неї єдино можливим виявом власної сутності. «Що ж робити, читаємо в тому ж листі, – коли Dame Nature (фр. – мати-природа – С.М.) не дала мені нічого, окрім пера в руки, а рукам не дала навіть стільки сили, щоб завжди тримати перо, та й сказала: «Пиши»...»583.Листи за неможливості творити стають своєрідним засобом психорелаксації: «Я часом навмисне пишу листа з тим, – зізн?ється Леся братові, – щоб потім подерти, – се «одкриває клапан» і лихий настрій вилітає в повітря як чад»584, і способом реєстрації рефлексій, спрямованих на мистецьку діяльність: «...мені робота, як і музика, служить часом замість горчишника (морального, звісно)»585.

Чи не тому перша по-справжньому мистецька постопераційна Лесина річ починається словами «Як я люблю оці години праці», які є своєрідним паролем для входу у творчу лабораторію поетеси. Кожен наступний рядок ліричного сюжету (поезія – прекрасний зразок для ілюстрації цього феномену) – поетичне привідкривання таємниці, над якою філософи, психологи, літературознавці б’ються друге тисячоліття поспіль: «Як народжується мистецький твір?». Для ліричної героїні – це священнодійство, яке відбувається під покровом ночі:



Коли усе навколо затиха

Під владою чаруючої ночі,

А тільки я одна неподоланна

Врочистую одправу починаю

Перед моїм незримим алтарем586.

Наскільки висловлені у художньому творі думки близькі до авторських? – ще одне питання, яке ставить психопоетика, і на яке можемо знайти відповідь лише у особистих зізнаннях, пам’ятаючи при цьому, що «листи, написані до різних адресатів, часом являють нам дуже відмінні рівні самоідентифікації, авторка самохіть обирає різні ролі або навіть і маски»587. У листі від 21 березня 1899 року з Берліну до Олександри Косач (Судовщикової), дружини брата Михайла, української письменниці, що прибрала літературний псевдонім Грицько Григоренко, Леся Українка, розмірковуючи над проблемою «особа митця – літературний твір», зауважує: «Недавно я читала один глуповатий роман Bourget (фр. –Бурже – С.М.), але там поставлено цікаве питання про те, наскільки справжня моральна особа артиста може і повинна одбиватись у його творах. Bourget рішає, що у справжнього таланта твір мусить бути антитезою його біографії, бо, творячи, він завжди вільний від свого щоденного «я»588 (підкреслення наше. – С.М.). Оскільки для Лесі Українки поставлене питання не риторичне – вона, скоріше, розмірковує над проблемою – дозволимо собі у випадку з аналізованою поезію припустити близькість позиції ліричної героїні і авторської, а твір віднесемо до психоавтобіогрфічних, тобто, таких, які дають змогу пізнати особливості психіки автора. А підтвердження цим припущенням пошукаємо в листах. Адже, на думку В. Агєєвої, «у листах незрідка відбито той психологічний досвід, ті переживання самої Лариси Косач, якими вона наділить згодом своїх персонажів. 1 простежити різні інтерпретації тих самих, власне, душевних станів у листах (як документальних фрагментах автобіографії) та в художніх текстах, де цей психологічний досвід стає характеристикою літературного героя, ознакою стилю, запаморочливо цікаво...589.

Неодноразово у листах Леся Українка говорить про пріоритетні способи досягнення високого художнього результату, які випливають із її психофізіологічної організації. Ніч як «найкращий праці час»590 та необхідність бути наодинці із своїми думками досить часто згадується у її кореспонденціях. «Я навіть не люблю, щоб хтось сидів коло мене, як пишу, – прояснює письменниця свій спосіб праці у листі до Михайла Павлика від 7 червня 1899 року. – Я, живучи останні роки наполовину зовсім самотньо, присвоїла собі непрактичну звичку, а власне можу займатися літературною справою тільки тоді, коли сама в хаті, і то головно ввечері і вночі»591. Те ж саме бачимо й у кореспонденції до Ольги Кобилянської від 4 жовтня: «...я, як Вам відомо Nachtvogel» (нім. – нічна птиця – С.М.)592. А у листі до сестри Ольги від 16 листопада 1899 року, тобто через місяць після написання «Як я люблю...», остаточно підтвердить цю думку: «...найкраща спілка і товариство при писанні оригінальних белетристичних речей – се робоча лампа (коли не коптить) і чотири стіни, такий принаймні мій смак»593 (підкреслення моє – С.М.).

Та не лише задоволення смаку шукає поетеса у творчому процесі. Це ще й своєрідний спосіб втечі від безсоння, що було наслідком істерії – однієї з трьох хвороб («анемія, туберкульоз, істерія»594, на які вона хронічно слабувала, а також засіб компенсації (за К.-Г. Юнгом) спрямований на досягнення психічної рівноваги. Через місяць після написання «Як я люблю...» у листі до Ольги старша сестра засвідчить: «... якби не моє невсипуще, справді нелюдське писання, перериване часом сонатами та ноктюрнами, то, може б, я була знов дійшла до припадків»595. Одразу уточнимо: мова йде про медичний діагноз «істерія», а не його відповідник «невроз» із класичного психоаналізу, який передбачає конфлікт «Я» із сексуальністю. Поетичною ілюстрацією листовних одкровень стануть рядки:



Мені осіння ніч короткою здається,

Безсоння довге не страшне мені,

Воно мені не грозить, як бувало,

Непевною і чорною рукою,

А вабить лагідно, як мрія молода596.

Для Лариси Косач літературна праця стала ліками, які знімали стрес, викликаний як фізіологічними факторами – болем, неможливістю вільно рухатись (ортопедичний апарат сковував рухи у буквальному розумінні, і тільки купівля спеціального крісла, а це сталося якраз за 2 тижні до появи твору597, дала змогу повноцінно працювати), так і психологічними, де та ж сама «неможливість вільно рухатись» і належати самій собі була на першому місці. У той же час літературні «пігулки» чи «ін’єкції» мали й побічний, «галюциногенний» ефект, як, власне, й ліки, які доводилось приймати у складні для здоров’я часи. Художньому твору це надало особливої, містичної привабливості.

Подібна відвертість наших міркувань нітрохи не епатаж, викликаний модою, а лиш коментар текстів – художнього і епістолярного, про які В. Агєєва говорить: «документ» і «письмо», «реальна дійсність» і «мінлива фантазія» стають чи то взаємовіддзеркаленими, чи то, в певних аспектах, принципово нерозрізнюваними»598. Леся Українка значно відвертіша за нас, коли в листі до сестри Ольги, яка була повірницею її таємниць, порадницею, другом, літературним критиком, зазначить: «Я знаю, що дуже невозвишено вживати літературу замість морфію, але все ж се краще, аніж морфій вживати замість літератури. Сей «морфій» не дає мені погрузнути, скиснути і заснидіти – за те спасибі йому»599.

«Сей морфій» вимальовує в уяві ліричної героїні містичні видіння:

І любо так, і серце щастям б’ється,

І хтось немов схиляється до мене,

І промовляє чарівні слова,

І полум’ям займається від слів тих,

І блискавицею освічує думки600.

Поступово «хтось» у контексті метафоричної візії через ретроспективну вставну конструкцію – «легенду, розказану бабусею» – набуває обрисів перелесника. Поки що це алегоричний міфологічний образ. Але метаморфози на цьому не закінчуються і їх кульмінацією стає його перетворення на парубка:



До неї уночі з’являвся перелесник,

Не дьяволом з’являвся, не марою,

Спадав летючою зорею в хату,

А в хаті гарним парубком ставав,

Облесливим – речами і очами601.

Причина його появи на рівні фабули «бабусиної легенди» досить прозора – порушення релігійних постулатів: дівчина



За кужелем сиділа проти свята,

І не молилася, й на дзвони не вважала602.

На рівні ж авторської свідомості, а саме вона нас, власне, і цікавить – це художня трансформація вибору між релігійністю і язичництвом на користь останнього, яке, за постулатами аналітичної психології є одним із надбань колективного підсвідомого. Міфи, легенди та пісні села Жабориці на Звягельщині (за свідченнями сестри, 5-тилітня Леся разом з матір’ю і братом провели там літо), у яких переважали правічні язичницькі образи, в тому числі мавки й перелесники, стали для майбутньої поетеси, на думку Климента Квітки, «початком її чинності»603, відбилися в глибинах підсвідомого і знайшли, як бачимо, свій відбиток у художній творчості.

Леся Українка в поезії розв’язує ще один внутрішній конфлікт. Його непросто номінувати і реконструювати, оскільки він існує на двох рівнях: текстовому й підтекстовому. Об’єднавчим началом постає психічна організація письменниці, дослідження якої й дозволяє розшифрувати художні смисли твору. Перший дає прекрасний ілюстративний матеріал для класичного психоаналізу. Відверто еротична, як для української поезії, картина побачення дівчини і перелесника:

Він дівчину квітчав, і молодою

Своєю називав, і коси розплітав їй,

Речами любими затроював їй серце

І поцілунками виймав із неї душу604.

та використаний авторкою прийом накладання образів наслідків того побачення у дівчини з легенди («А потім цілий день / Бліда ходила, мов яка сновида, / І тільки ждала, щоб настала ніч, / Щоб з перелесником стояти на розмові...») й у ліричної героїні («...моє свічадо тільки / Нагадує про нього вдень») цілком можна трактувати як «десексуалізацію, перетворення сексуальної енергії в духовно-творчу»605. Тобто, конфлікт бажання і неможливості одержання сексуального задоволення сублімується в художніх образах. Наслідком його мистецького розв’язання стає «лихий (але, підкреслимо услід за авторкою, бажаний – С.М.) кінець».




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   24

Схожі:

«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconІнформаційний вісник 4 (44) 2012 Київ 2012 ббк 78. 34(4Укр) б 59 Бібліосвіт
Бібліосвіт : інформ вісн. – Вип. 4 (44) 2012 / [редкол. Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова (відп ред.), О. Виноградова, Т. Якушко];...
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconБбк 74. 104(4Укр-4Зап)

«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П icon+ 159. 019: 159. 923 Кондратенко Лариса Олександрівна
...
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П icon“хіх – хх” ббк 63. 3(4Укр)52 Любов Сливка епістолярна спадщина та мемуари

«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconЯрославвеприня к ворожбавітр у поезії Київ 2009 ббк ш6(4Укр)6-5 в 306

«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconБбк 91. 9: 63. 3(4Укр-4М) а-82 Упорядник: Вілкул В. Д
Вілкул В. Д. – зав сектору науково-інформаційної роботи Наукової бібліотеки мну імені В. О. Сухомлинського
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconДавня архітектура українського села. Етнографічний нарис ббк 3. (4Укр) Д18
Випущено на замовлення Державного комітету телебачення та радіомовлення України за програмою “Українська книга”
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconІнформаційний бюлетень 84(4Укр)6 ч 46
Чого волошка запишалася [Текст] : повість для молодш шкіл віку / Д. Чередниченко. К.: Грані – Т, 2012. 60 с. іл
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2012 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 квітня 2012 року. –...
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconБбк 63. 3(4Укр)52 Юрій Яковлєв роман яросевич – провідний діяч рурп у першій половині 1890-х рр
Русько-української радикальної партії у Галичині. Проаналізовано особливості формування світогляду та становлення суспільно-політичних...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка