«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П



Сторінка19/24
Дата конвертації08.04.2017
Розмір4.86 Mb.
ТипКнига
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

4.3. Ольга Кобилянська в межах і за межами меланхолійного дискурсу
Блискуча монографія Т. Гундорової «Femina Melancholica. Стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської»641 окреслила орієнтири й серйозною мірою психоаналітизувала усі подальші розвідки про Ольгу Кобилянську. Приклад тому – дисертація «Психоаналітична інтерпретація прози Ольги Кобилянської»642, а згодом і монографія «Зачарована казка життя Ольги Кобилянської. Психоаналітична студія»643 Галини Левченко, низка менших за обсягом і менш відомих широкому науковому загалу досліджень. Причина цілком логічна, зрозуміла – мегатекст Кобилянської спонукає до психоаналітичної технології при розкритті особливостей художнього світу письменниці. Але не вичерпує. Науково-психологічні підходи на рівні заявлених у теоретичному розділі дозволяють осягнути психосвіт буковинської орлиці значно ширше і глибше. Свідчення цих можливостей – заявлений підрозділ, де ми розглянемо природу темпераменту письменниці, визначимо особливості емоційно-вольовий сфери, найдіткливіші порухи підсвідомого.
4.3.1. Психосвіт і поетика: прикмети взаємодії
Постать Ольги Кобилянської раз у раз з’являється на сторінках різних видань то в тандемі з Лесею Українкою, то окремо. Причину можна пояснити значимістю митця для характеристики літератури межі минулого й позаминулого століть. Її істота – емоційна, естетична, морально-етична, мистецька, соціальна – великою мірою відповідає духові часу, що поривався ins Blau і, безсумнівно, мав для цього усі підстави. Отож, використання імені й творчості письменниці для досліджень індивідуальної поетики та характеристики доби досить логічні й не викликають сумнівів щодо доцільності.

Завдання, яке постає, зумовлене необхідністю окреслити комплекс особистісних, в науково-психологічному сенсі, рис однієї з найяскравіших представниць української літератури межі ХІХ – ХХ століть і виявити ознаки темпераменту, що впливають на особливості поетики її творів.

Визначення об’єкту неминуче приводить до необхідності уточнення сфери осмислення. Звичне «такі-то твори й такі-то джерела» не вичерпають матеріалу, який би дозволив виконати поставлені завдання. У традиційній психології творчості одним із домінантних концептів вважалося поняття «творча лабораторія» митця. Його легітимність не викликає сумніву й у психопоетиці, з однієї, щоправда відмінністю: справжньою лабораторією є увесь комплекс психічних явищ, притаманних людині, її душа в найширшому розумінні цієї метонімічної за своє природою сутності. Відгомін душевних порухів пронизує мегатекст О. Кобилянської, а її творчість, водночас, – є засобом реалізації душевного потенціалу. Сублімативні структури, якими є тексти письменниці, породжені її активним внутрішнім життям, а їх аналіз дозволяє зрозуміти природу художності. Тож об’єктом розгляду є тексти, в яких прямо чи опосередковано відбиваються особливості психічного буття прозаїка, а, отже, мають психоавтобіографічний характер.

Вкажемо на різнотипність досліджуваних джерел з точки зору відвертості у розкритті внутрішніх порухів та відкритості з точки зору їх експлікації. Особливе місце в цьому плані займає щоденник, про який авторка заявляє, як про «порожній», аби «шукати в ньому «порядних» думок та високих ідей». Натомість саме тут обіцяє «вести мову тільки про свої почуття, про те, чим живе моє серце»644. За класифікацією Г. Костюка, дослідника і видавця щоденникових записів В. Винниченка, щоденник О. Кобилянської належить до типу, який «містить нотатки глибоко особисті, наповнені інтимними фактами, переживаннями, почуваннями, побутово-психологічними сценами, часто оголеними, дразливими, непристойними»645. На думку вченого, авторів таких щоденників мало цікавить зовнішній світ. Набагато більший інтерес вони віддають власним переживанням, пристрастям, болям, трагедіям. Безсумнівно, саме такий щоденник вела О. Кобилянська, залишаючи найінтимніші сліди буття своєї душі. Дещо відмінними від щоденника в плані відвертості є автобіографії, причому кожна наступна менш відверта, ніж попередня, та листи. Але саме в цій несхожості виявляється амбівалентність психоструктури О. Кобилянської, додаючи, а не відбираючи у науковців матеріал для осмислення.

Відзначимо, саме завдяки цьому літературознавча парадигма вивчення окремих аспектів психоструктури О. Кобилянської досить широка – письменниця в усіх без винятку мемуарних жанрах і переважній більшості текстів артикулювала такий унікальний матеріал психоавтобіографічного плану, що представники сучасної науки про мистецтво слова, дослідження котрих спрямовані на розкриття психологічних основ літературного твору та психічних аспектів буття його автора, просто не могли не скористатися тим, що фактично лежало на поверхні.

У той же час, попри, здавалося б, визначеність в оцінках психічного буття, усталеність інтерпретацій, засвідчених у працях Т. Гундорової, Н. Зборовської, С. Павличко, Я. Поліщука, що стали наразі хрестоматійними, маємо ситуацію наближення до розуміння, а не власне розуміння психосвіту О. Кобилянської. Недаремно письменниця з величезною мірою іронії-сарказму-скепсису-сумніву, адресуючи щоденникові записи «своїм дітям» (власне спадкоємцям, про яких мріялося, чи читачам, чи, усвідомлюючи свій талант, професіоналам-філологам?) занотує: «Бувайте здорові й розглядайте мене як психологічну загадку»646 (підкреслення наше. – С.М.).

Нерозгаданість (лукава чи дійсна) цієї загадки самою адресанткою нотаток не означає цілковитої безпорадності для дослідника. Ми маємо інструменти й матеріал, які були недоступні письменниці. Насамперед це, звичайно, час, можливість побачити проблему з відстані. Синхронічний у щоденнику та листах для самої О. Кобилянської й діахронічний для сучасного літературознавця підходи дозволяють зробити погляд стереоскопічним. Крім цього ми маємо мегатекст, де зафіксовані об’єктивні (з різних поглядів) чинники формування особистості: мемуари й тексти, які на час створення щоденника не були написані, але які мають виразне психоавтобіографічне начало і в яких відображені психічні порухи, що не піддаються поясненню – підсвідомі чинники, а також особливості темпераменту, характеру, емоційна сфера, спрямованість – все те, що психологи вкладають в поняття «особистість». Уведення психологічної категорії «особистість» до психопоетикального аналізу є принциповим. Адже в умовах повернення від тексту до його творця категорія «автор» переживає своєрідне друге народження – уже не в іпостасі художнього суб’єкта чи біографічного автора, чи творчої фізіономії etk., а як складний комплекс психофізіологічних характеристик, що знаходять свій відбиток у площині художності.

Тож домінування лише меланхолійної парадигми як визначального особистісно- і поетикотворчого чинника і з психологічного, і з власне літературознавчого боку є дещо некоректним і викликає подвійну рецепцію. З одного боку, немає жодного приводу заперечувати меланхолійності темпераменту О. Кобилянської та, відповідно, його впливу на формування художнього світу письменниці – це очевидно. З другого, обмежити психологічний аналіз виявленням лише темпераменту, та ще й виключно меланхолійного, було б не об’єктивно. Адже у цьому випадку, по-перше, цілковито відкидається свідомий пласт психіки, залишаючи психофізіологічним факторам та підсвідомому право керувати креативними процесами, заперечується міметична основа мистецтва й роль свідомих чинників формування поетики, а, по-друге, відкидається сама можливість говорити про неоднозначність самого поняття «темперамент», а, відповідно і його виявів.



Зазначена тенденція меланхолізації особистості О. Кобилянської спостерігається передусім у монографії Т. Гундорової «Femina melancholica: Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської», котра відзначує особливий меланхолійний контекст цілої творчості Кобилянської»647 (підкреслення наше – С.М.). Подібна риторика звучить і в праці Н. Зборовської, котра, розкодовуючи психоісторію української літератури, проводить моніторинг меланхолійної домінанти в сучасних літературознавчих дослідженнях модернізму і цілковито погоджується із визначенням Т. Гундоровою О.Кобилянської як «меланхолійної жінки»648, поглиблюючи меланхолійний статус письменниці тезою, яку можна вважати розгортанням думки С. Павличко щодо сексуальності як одного, поруч із фемінізмом, концепту модерної культури649. Мова йде про «меланхолійну еротику» О. Кобилянської, природу якої дослідниця пояснює, посилаючись на статтю З. Фройда «Печаль і меланхолія», «реакцією на втрату любовного об’єкта», а «самовозвишення з допомогою творчості» (читаємо: творчість – засіб самореалізації) породжується при цьому «регресією лібідо на оральну стадію» та «латентним садизмом», притаманним меланхолікам, і, зокрема, юнацькому ідеалові О. Кобилянської – Ф. Ніцше650.

Така «меланхолійна категоричність» заперечується заглибленням у мегатекст письменниці, де знаходимо яскраві зразки неоднозначності її темпераменту. О. Кобилянська постає там не лише як жінка меланхолійна, але і як жінка холерична. Зрозуміла річ, з науково-психологічної точки зору така комбінація темпераментів у межах однієї психічної структури є досить незвичною, але, судячи з виявів, цілком можливою. Причому її підтвердження, на мою думку, варто шукати не лише в площині психоаналізу, фройдівського та постфройдистського, як, скажімо, це спостерігаємо в названих вище працях, а особливо в названій вище дисертації Г. Левченко «Психоаналітична інтерпретація прози Ольги Кобилянської» спеціально присвяченій цьому. Хоча й у самого З. Фройда пояснення меланхолії, яку, до речі, він вважає не стільки психологічним типом, скільки хворобою, знайдемо трактування, яке заперечує цілковиту меланхолійність письменниці і через антитезу вказує на риси типологічно іншого темпераменту в структурі особистості О. Кобилянської – холеричного. «З психічної точки зору, – зауважує З. Фройд, – меланхолія характеризується глибокою страдницькою пригніченістю, повною втратою цікавості до зовнішнього світу, втратою здатності любити, уповільненням будь-якої діяльності й погіршенням самопочуття, котре виражається в постійному доріканні й образі самого себе й очікуванні покарання, що зростає аж до маячні»651. Як бачимо, серед потенційних рис меланхоліка О. Кобилянська має, і тут не можемо не погодитися із дослідниками, глибоку, підкреслено «страдницьку пригніченість», а в окремі моменти життя – «уповільнення діяльності» й «погіршення самопочуття», про що дізнаємося як з листів, так і з щоденника письменниці. У той же час, говорити про «втрату цікавості до зовнішнього світу» й тим більше «здатності любити» не доводиться. Скоріше, навпаки, Щоденник наповнений зізнаннями у власному вмінні й реалізації вміння любити («...для мене життя неможливе без любові...»652, «господь покарав мене, дав мені серце, сповнене любові, незвичайне серце»653, «Мені так подобається любити...»654, «я маю гаряче, мов жар, серце»655 тощо), а оточуючий світ, без сумніву, цікавить його авторку (підкреслення наше. – С.М.). Захоплення красою природи, спостереження за людьми, зацікавленість подіями мистецького, культурного, наукового, громадського життя наповнює життя письменниці, відбивається в мегатексті, виявляючи принципово відмінний від меланхолічного психологічний тип. Недаремно, в час, коли самобичування, жаль до себе, нарікання на долю, погіршення самопочуття, здавалося б, мають перерости, за З. Фройдом, в «маячню», у щоденнику з’являється запис, що виявляє оптимістичну, характерну для холеричного темпераменту, домінанту: «(...) Життя бридке, але що ж, добре сказав Гете: «В душі своїй не длубайсь без упину, життя – обов’язок, хоч вік йому – хвилина...»656, – демонструючи своєрідний конфлікт темпераментів.

Науково-психологічне підтвердження тези про бітемпераментність природи психіки О. Кобилянської знаходимо, розглядаючи двофакторну модель екстравертованості та нейротизму відомого англійського психолога Г. Айзенка, яка дозволяє простежити чітку віднесеність окремої особистості до того чи іншого типу темпераменту. У своєму баченні особистості психолог орієнтується на дві сфери психічного буття людини: «…спрямованість на світ зовнішніх об’єктів (екстраверсія) або ж на явища її власного суб’єктивного світу (інтроверсія) і нейротизм»657. Мемуарні джерела засвідчують присутність холеричного начала психіки не на рівні екстравертованості/інтровертованості (тут незаперечною є перевага інтровертованості, і це цілком пояснює абсолютизацію меланхолійності психіки О. Кобилянської в наукових дослідженнях, зорієнтованих на однофакторну модель К.-Г. Юнга), а по лінії нейротизму. Це поняття в психології характеризується рівнем емоційної стійкості. Прикметно, що саме меланхолікам і холерикам притаманна емоційна нестабільність, або ж нейротизм, що супроводжується «тривожністю, вегетативними розладами, поганим самопочуттям»658 – ознаками, сліди яких раз у раз зустрічаються на сторінках мемуарної прози письменниці, і які визначають не лише її психологічний, але й фізичний стан, що впливає на працездатність, зниження творчого потенціалу і в аналах мистецької лабораторії залишає сліди пасивного очікування, нездатності до активної творчої діяльності.

Характеризуючи типи вищої нервової діяльності, А. Батаршев зауважує, що саме «холерикам притаманна циклічність у роботі. Вони здатні зі всією пристрастю віддатися справі, захопитись нею. Однак за умови пригніченості, втраті віри у свої можливості почату роботу закидають»659. Опис подібної ситуації спостерігаємо в щоденнику О. Кобилянської: «Я вже два рази вибиралась на гору, але була така стомлена, коли досягла вершини, що мало не падала. Боже, що зі мною зробило те дурне почуття! (йдеться про стан пригніченості, викликаний відсутністю взаємності у любові до Євгена Озаркевича, брата Наталі Кобринської – С.М.) Я не можу навіть скінчити новели, переписати її начисто...»660 (підкреслення наше. – С.М.).

Підтвердження дуалістичного типу темпераменту знаходимо і в самоспостереженнях О. Кобилянської. Психологічний самоаналіз досить точно виокремлює риси двох типів вищої нервової діяльності. Авторка впевнена у своїй психічній унікальності: «Я не знаю ще жодної душі, що була б подібна до мене»661. А питання, які в неї виникають у процесі самоосмислення, лише підтверджують нашу тезу щодо психічного дуалізму: «Боже, нині я знов сама не своя! (...) Може в мене двоє сердець? Або дві вдачі (підкреслення наше. – С.М.). Усвідомлення амбівалентності власної натури простежується не лише в щоденнику з його, як зауважувалося вище, високим рівнем відвертості, але й у листах. Зокрема, в одному з перших листів від 14.08.1895 до майже не знайомого О. Маковея відчувається бажання узгодити дві іпостасі: «Хвилями здаєсь мені, що в мені жиє ще якесь друге «я», ліпше, тонше; і що мушу коритись і терпіти задля нього, немов та мати за свою дитину. Мушу його берегти і кормити, щоб не загинуло, а з ним і я»662. Як бачимо, перше «Я», котре ідентифікується О. Кобилянською з меланхолійною суттю, постійно артикулюється в щоденнику та листах, воно занурене у внутрішній світ не може існувати без іншого, на її погляд, «ліпшого Я» – відкритого, життєствердного. Більше того, з часом «перше Я» починає тиснути, виникає навіть бажання його позбутися. «Маю виразне почуття, що тягну тінь за собою і вона болить мене і справляє жаль. Я хочу її стрясти з себе, її і жаль той, котрий викликає тінь тая»663, – поскаржиться якось О. Кобилянська у листі до В. Стефаника.

Саме «дві вдачі», на мій погляд, і стали для О. Кобилянської визначальними креативотворчими чинниками. Не заперечуючи мотивацію психоаналітичних концепцій, узгодження з ними, як і визначення особливостей акцентуації психіки письмениці, – це завдання на перспективу, зосереджуся на психофізіологічних, об’єктивно існуючих параметрах особистості, котрі формують художність. Меланхолійне начало з його «самотою» і сублімативним творчим потенціалом: «Мені найкраще, коли я зовсім сама, тоді я замкнусь і пишу або читаю»664 і холеричне – із духом противенства, утвердження власних ідеалів, боротьбою, конфліктами, що породжувало й участь у жіночому русі665, і ставало поетикотворчим фактором, виявляючись на рівні появи цілої низки образів, відмінних від, на перший погляд, домінуючого меланхолійного (Ганна із «Valse melancolique», героїні «Природи», «Impromtu phantasie», зрештою, Наталка Веркович із «Царівни» та ін.). Саме в цих образах реалізується потужне «друге» холеричне «Я» авторки. Його ж впливи простежуються й на композиційному рівні, коли художня структура набуває своєї цілісності за рахунок монтажу епізодів, різких хронотопних зміщень; коли принципово відкидаються усталені принципи традиційного сюжетотворення, зосередженості на зображенні картин зовнішнього світу, а потреба в глибинному розкритті внутрішнього світу спонукає до використання складних форм нарації, коли, як, скажімо, в новелі «Impromtu phantasie», мовленнєва партія розповідача набуває виразних ознак ліричного героя, щоб злитися з авторською в іпостасі реального суб’єкта мовлення (фактично маємо справу з постмодерним виходом автора на сцену).

Показовим у цьому плані є й лист Ольги Кобилянської до Осипа Маковея від 16 березня 1898 року, де авторка висловлює своє ставлення до рецензії М. Грушевського на «Царівну». Риторика адресантки засвідчує надзвичайно високий рівень самоповаги, «впевненості в собі, енергійності, рішучості, збудженого переконливого мовлення»666 – рис типового холерика, які відбилися в образі головної героїні критикованої повісті, що є, у свою чергу, відбитком психоструктури її авторки (підкреслення наше. – С.М.). «Наталка є новітній тип, впроваджений в салон руської літератури, де її жіноцтво сидить в народних строях, з старосвітськими ідеями, і зітхає до місяченька. Наталка ж думає вже над собою і другими, так і видить, що праця надає чоловікові смисл в житті. (...) Наталка є моя «донька», і це є моя заслуга»667 – з гідністю зазначає у листі О. Кобилянська, демонструючи, як у «конфлікті темпераментів» холеричний перемагає меланхолійний із його домінантою «зітхати до місяченька». По-справжньому європейська самодостатність, ніцшеанське відчуття висоти відчувається в обуренні примітивністю оцінок М. Грушевського (зважмо – редактора «Літературно-наукового вісника» – одного на дві імперії поважного наукового часопису!). У фразі «Чи той панок не читає що іншого, окрім творів малоруської літератури, що він не знає, що тепер суть вже інші типи жіночі, і стремлять до чого іншого, як allein zur Ehe!»668 (як лише до шлюбу (нім.) – С.М.) не помітиш і нотки меланхолії (підкреслення наше. – С.М.). Висока експресивність фрази виказує пристрасну, емоційну холеричну натуру, яка здатна до боротьби, уміє відстоювати власну позицію.

Саме холеричний компонент у психічній структурі породжує, на мій погляд, особливу художню енергетику, експресію думки, образу, фрази в новелі «Природа», саме він є одним із поетикотворчих чинників неоромантизму, з його дієвістю в досягненні мети, продемонстрованому Наталкою Веркович у «Царівні», Тетяною Дубівною, котра взялася «вбивати лихо» у повісті «В неділю рано зілля копала...» і т.д і т.і. Його розкодування або ж реконструкція чи декодування пропонується у наступних підрозділах.

Твори О. Кобилянської дають можливість відчути, що осягнення внутрішнього світу для неї – одне з важливих художніх завдань. Письменниця досить відверта у своїх текстах, не криється від читача з найпотаємнішими проявами свого «Я». Життєвим матеріалом для творів ставало переважно те, що наповнювало її душу. Надзвичайна інтровертованість особистості О. Кобилянської підтверджується її постійними «студіями» над пережитим. «З наймолодших літ почала я писати дневник, – зафіксує Кобилянська у першій автобіографії. – Я вписувала не лише всякі «проізвєдєнія» денні – но і те, що займало мій ум і душу».669 Більше того: «… я годувалася власними мріями, зверталась думками в глибінь душі, і тому став мені світ душі властивим тереном моїх студій і уваг. Дивно! Як і переймалася я іноді творами других авторів, а якраз тоді, коли думками пряла свої письма я не зносила в собі ні найменшого вияву чужого духу»670. У тій же першій автобіографії письменниця пише: «Сама моя фантазія диктувала мені на папір повісті, новели й стихи… Я була невідомим молодим, диким романтиком, замкненим, так сказати б, в лісах і горах, з очима зверненими в гущавину лісу»671.

А вже в третій автобіографії О. Кобилянська зазначає вплив особистих вражень про свою творчу діяльність: «Мої особисті переживання відігравали роль в моїх писаннях»672. Або ж: «Всі дрібні поезії в прозі – це «каплі» моєї крові». Повставали з хвилин, де я чула себе понижуванню, скривдженою, несправедливо осуджуваною, одним словом… я плакала поезіями в прозі»673.

Підтвердженням тому можуть стати і самі щоденники О. Кобилянської, які дозволяють зрозуміти, що процес самопізнання, самоосмислення не припинявся для письменниці ніколи. У записах, які передували написанню більшості творів зазначеного періоду, простежуються дві домінантні проблеми: бажання зреалізувати свій творчий потенціал (слава) й бажання звичайного жіночого щастя (вийти заміж). Ось лише один з багатьох прикладів: «Яка я нещасна – таку хитру невинність, як Густа (подруга О. Кобилянської Августа Кахановська), кохають, вихваляють, а я, наділена всіма талантами, великими духовними перевагами, мушу вічно бути самітньою, мушу все собі виборювати…»674. У більшості творів письменниці, художньо реалізовані обидва.

Як бачимо, обраний у дослідженні психопоетикальний підхід дозволив засвідчити унікальність поєднання меланхолійного й холеричного типів вищої нервової системи, продемонструвавши можливості визначення поетикотворчих чинників темпераменту, як невід’ємної складової психосвіту митця на рівні щоденника, як одного з найвиразніших, у випадку з О. Кобилянською, джерела психоавтобіографічної інформації.

І... ще раз викликав лукаву посмішку О. Кобилянської та адресовані усім нам слова: «Бувайте здорові й розглядайте мене як психологічну загадку».


4.3.2. Реконструкція психоструктури авторки в новелі «Impromptu phantasie»
Продемонструвавши можливості щоденника в розкритті особливостей темпераменту О. Кобилянської, спробуємо наблизитися до осягнення її психоструктури в цілому, використовуючи при цьому художній текст, можливості якого для цього, як заявлено в теоретичному розділі, виявляються на умови його психоавтобіографічності. На наш погляд, новела «Impromptu phantasie», обрана за об’єкт осмислення в цій частині роботи, попри свою локальність, є глибоким джерелом осягнення особистості письменниці.

Головним завданням при цьому є спроба наблизитися до розуміння особливостей психосвіту авторки «У неділю рано зілля копала...» «без тенденційної прикмети» (І. Франко), неупереджено. Не можемо не обмовитися, що названа у перифразі повість (хоч і не вона є об’єктом дослідження) нітрохи не випадкова – вона чи не найвиразніше представляє глибоко жіноче єство письменниці, котрій уже не потрібно переконувати світ у пріоритетах і перевагах жіночого над чоловічим чи навпаки. Твір виписаний душею найпрекраснішої з істот на землі – жінкою, думаючою й відчуваючою, люблячою й ненавидячою, матір’ю і коханкою – всі ці жіночі іпостасі яскраво виявляються в образній структурі повісті. Ну як не будеш захоплюватися власне жіночним началом героїнь О. Кобилянської у нефеміністичниму дискурсі. Маємо на увазі тексти, в яких письменниця відходить від власне феміністичної проблематики, що сьогодні, коли жінка за власним бажанням може реалізувати себе у будь-якій сфері суспільної діяльності, чомусь так само тенденційно «розкручується», як верховенство служіння народу і «соціалістичність» проблематики творів у соцреалістичному трактуванні. Та будь-яка тенденційність: ідеологічна чи феміністична, як відомо, шкодить оцінці художності, спотворює образ митця. З огляду на об’єктивність не має значення, що це – бузинівська оцінка лесбійських схильностей письменниці чи утвердження її прихильності до комуністичного ладу у працях О. Бабишкіна. І в першому, й у другому випадку перед нами постає шаблон вироблений з певною метою використання імені митця. Це серйозно суперечить не лише істині, а й сутності самої письменниці, яка насамперед прагнула «бути собі ціллю!» (підкреслення наше. – С.М.), для якої побіч суспільних ідеалів (у широкому розумінні) головним все ж був ідеал краси. «Мала властивий, пластичний вислів для кожного особистого чуття і заворушення, властиву і власну фарбу для змалювання краси, якою радувалось її око»675 (підкреслення наше. – С.М.), – свідчить Д. Лук’янович, а М. Євшан, який услід за Г. Хоткевичем називає письменницю «дійсним жрецем мистецтва», «правдивим його святилищем», досить точно кваліфікує її внутрішній світ: «...жити у Кобилянської – значить мати свої внутрішні події (підкреслення – М.Є.), стежити, пильнувати за внутрішнім своїм розвоєм, мати очі все звернені на ту дорогу, якою йде душа. Вона описує дуже мало зовнішніх подій, бо її герої мало живуть інтересами дійсного життя. Тим більше зате поширюється область психології, тим більше цілість набирає більше тонкого оброблення, більше докладності та глибини. Повісти Кобилянської – це дійсні психологічні трактати»676. Тут варто лиш додати, що у цих «трактатах» (а це і повісті, й оповідання, і новели) психоавтобіографізм переважає над широкою обсервацією життя, і це не лише не шкодить, а навпаки, надає творам особливої привабливості, притягує своє щирістю, наближає текст до реципієнта, дозволяє простежити особливості психічної організації письменниці.

Новела «Impromptu phantasie» дає багатющий матеріал для розуміння процесів становлення особистості О. Кобилянської, багатства її психосвіту. Українською мовою твір надруковано майже паралельно з повістю «Людина» та цілою низкою оповідань і новел (нагадаю: уперше надруковано в журналі «Зоря». – 1895. – №3), датується ж орієнтовно 1894 роком, як, до речі, й німецький варіант «Valse melancoligue», що з’явиться рідною мовою аж у 1898-му. Подібні уточнення просто необхідні з огляду на з’ясування пріоритетів письменниці у цей період. Адже у більшості біографічних і наукових джерел він представлений як відверто феміністичний, або ж періодом утвердження ідеалу рівності жінки й чоловіка. Але чи варто говорити про бажання авторки утвердити ідеал рівності у текстах, де домінує прагнення зрозуміти себе, своє місце в світі. Лише через те, що вона жінка?!. Але ж це не возвеличує, а навпаки, – принижує. Адже, скажімо, подрузі Кобилянської С. Окуневській не довелося особливо нікому нічого доводити – вона стала лікарем і її визнали першою. Та ж сама історія з письменницею Н. Кобринською, а перед цим – М. Вілінською (чомусь же ця унікальна жінка не приймала свого чоловічого псевдоніма!). Розумію, що можуть знайтися опоненти з думкою про особливі обставини життя буковинської письменниці. А які вони були у кріпака Тараса Шевченка?!. І чи не залежить здобуття слави від особливостей психофізіології митця, його психоструктури, можливостей і бажання одержати ту славу, а не від різниці у статі. Хоч, врешті, саму різницю нітрохи не заперечую. Більше того, саме в цій різниці і полягає шарм співіснування двох частин людства – чоловічої і жіночої. Саме ця різниця вносить особливу привабливість у художні світи, прикрашені з одного боку жіночою рецепцією, з іншого – чоловічою.

Твори О. Кобилянської дають можливість відчути, що осягнення внутрішнього світу для неї – одне з важливих художніх завдань. Вона досить відверта у своїх текстах, не криється від свого читача з найпотаємнішими проявами свого «я». Життєвим матеріалом для творів ставало переважно те, що наповнювало її душу.

У новелі «Impromptu phantasie», як, до речі, й у більшості творів письменниці, художньо реалізовані обидва: перший, на якому власне й зупинюся, – більшою мірою, другий – принагідно.

Композиція нарису, а саме так визначила Ольга Кобилянська жанр твору, дозволяє простежити динаміку визрівання комплексу слави у головної героїні твору (читай – авторки). Акцентуація народжується за рахунок двох чинників: генотипу (за І. Павловим) і зовнішнього поштовху – набутих рис. Прояви першого зображені практично у кожному з фрагментів, які монтуються автором, створюючи ілюзію ретроспективних хронотопних зміщень. Вроджені риси темпераменту виявляються, з одного боку, у надзвичайно тонкому відчутті героїнею краси, аж до виснаження3, що свідчить про меланхолійність (не претендую тут на оригінальність) темпераменту героїні: звуки дзвонів, спостереження за сільським ставом, слухання гри на фортепіано; з іншого – у неусвідомленій пристрасності, природженій силі духу, відвазі: запрягання «в шнурки», сцени з парасолькою, із жеребцем – проявах відверто холеричних. Поєднання двох типів темпераменту (бо ж ніяк не можна погодитися лише з меланхолійністю, що виключає високу міру експресивності) дає неповторний ефект пристрасного відчуття краси, яка постає для героїні в образах: «Вона бачила образи в тонах, відчувала образи в тонах, переживала в уяві з’явища, котрі творила сама: казкові, фантастичні, неможливі, і плакала з смутку невиясненого...»677 (підреслення наше. – С.М.), формує її, а, враховуючи точність психологічних і предметних деталей у зображуваному внутрішньому світі, й авторський мистецький дискурс. Говорити про близькість (тотожність) вродженої психоструктури О.Кобилянської до зображеної у творі, окрім підтверджувальних мемуарних матеріалів, огляд яких може стати предметом окремого дослідження, дозволяє й композиційний прийом передачі мовної партії від розповідача власне авторові (поява в останньому фрагментові відверто авторського «я»678.

Зовнішнім поштовхом, який впливає на формування у свідомості героїні необхідності зреалізуватися («звихнена слава»)679, стає настроювач фортепіано – людина без сумніву талановита й чутлива, здатна до сугестії. Не останню роль у процесі навіювання («будуча славо») має його зовнішня привабливість, на чому насамперед наголошує письменниця: «він був молодий, гарний і чисто аристократичної вдачі»680 (підкреслення наше. – С.М.). Незважаючи на вік (їй було всього 10 років), дівчинка відчуває ще не зрозумілий для неї потяг до цього чоловіка. З одного боку, це пояснюється наратором як вже відомий героїні стан надактивного для психіки відчуття краси, сприймання її в образах і тонах («щось, що нагадувало образи, переходило в тони...»), з іншого – чоловіча привабливість, яка виявлялася в манері говорити, рухах. Обидва вияви: і захоплення мистецькою досконалістю молодого чоловіка («Він пробував, перебирав різні акорди, ударяючи завсігди однаково сильно, сильно й елегантно, як се чинить лиш рука цілком вправна...») – орієнтир на «славу», і перцепція, нехай ще не окреслена для неї, його сексуальності («Їй уся кров вдарила до лиця, серце затовклося сильно...», «Вона завстидалася і не рухалася зі свого сховку», «Кождий його удар по клавішах і кождий живіший рух його електризували її і виводили з рівноваги»681) – орієнтир на жіночність, – все це «виказує» в тексті авторку, демонструє ретроспекцію процесу її духовного становлення.

Тлом, на якому той процес проходить, О. Кобилянська обрала улюблену музику. Цей вибір далеко не випадковий, адже за свідченням Олени Тимінської, котра знала письменницю особисто, Шопена вона «особливо любила»682. П’єса «Impromptu phantasie» несе в собі потужний заряд бажання і його реалізації, мрії й омріяної дійсності – власне все те, до чого так прагнула душа героїні нарису, до чого все своє життя прагнула і його авторка. Можна лише подивуватися, наскільки музичний твір відповідає психотипу героїні: «Те, що грав, була пристрасть...»683; «Солодкі, упоюючі, сумовиті звуки. Роздразнюючі, пориваючі, покликуючі, вбиваючі...»684.

Часова перспектива досягнення ідеалу, який вимальовує настроювач фортепіано для дівчинки, – десять років: «як будеш мати більше як двадцять років...»). Точка ж відліку ретроспективи для письменниці-наратора (час написання твору) – десять років потому (їй нещодавно виповнилося тридцять). Тобто пройдений відрізок життєвого шляху у приблизно 20 років дає змогу озирнутися, проаналізувати минуле, в черговий раз поставити запитання й намагатися знайти на них відповіді. О. Кобилянська підводить підсумки у передостанньому й останньому фрагментах новели. Обидва ідеали: слава і бажання бути коханою – були реалізовані лише наполовину. Причина тому – меланхолійно-холеричний тип темпераменту, який дав себе знати і в особистому житті, і в творчості: «Вона любила чи одного, пристрасно, з пожертвуванням, майже з божевільною любов’ю, однак вона була віроломна натура, – значить, не любила нікого довго. Вона й не подобалась довго мужчинам; її не бажав ніякий мужчина за жінку. Вона була розумна, дотепна, незвичайно багата натура. Займалась малярством, писала, старалась усіма силами заспокоїти ненаситну жадобу краси»685. Людина з подібною психоструктурою нездатна задовольнити свої бажання до кінця. Постійний пошук – це їх шлях, на якому мета стає засобом для досягнення іншої, і так до безкінечності, а життя, за словами автора-наратора, видається «як би один пишний, святочний день, гаряче пульсуючий, приваблюючий, широкий, пориваючий образ або немов яка соната»686.

Обраний для аналізу твір дозволив нам наблизитися до розуміння динаміки становлення особистості митця, простежити мотиви формування комплексу слави, який сприяв реалізації таланту письменниці. Висока міра ліризації сюжету нарису дозволила проникнути у таємниці внутрішнього світу героїні, а мемуаристика – вийти на особистість авторки.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

Схожі:

«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconІнформаційний вісник 4 (44) 2012 Київ 2012 ббк 78. 34(4Укр) б 59 Бібліосвіт
Бібліосвіт : інформ вісн. – Вип. 4 (44) 2012 / [редкол. Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова (відп ред.), О. Виноградова, Т. Якушко];...
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconБбк 74. 104(4Укр-4Зап)

«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П icon+ 159. 019: 159. 923 Кондратенко Лариса Олександрівна
...
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П icon“хіх – хх” ббк 63. 3(4Укр)52 Любов Сливка епістолярна спадщина та мемуари

«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconЯрославвеприня к ворожбавітр у поезії Київ 2009 ббк ш6(4Укр)6-5 в 306

«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconБбк 91. 9: 63. 3(4Укр-4М) а-82 Упорядник: Вілкул В. Д
Вілкул В. Д. – зав сектору науково-інформаційної роботи Наукової бібліотеки мну імені В. О. Сухомлинського
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconДавня архітектура українського села. Етнографічний нарис ббк 3. (4Укр) Д18
Випущено на замовлення Державного комітету телебачення та радіомовлення України за програмою “Українська книга”
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconІнформаційний бюлетень 84(4Укр)6 ч 46
Чого волошка запишалася [Текст] : повість для молодш шкіл віку / Д. Чередниченко. К.: Грані – Т, 2012. 60 с. іл
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2012 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 квітня 2012 року. –...
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconБбк 63. 3(4Укр)52 Юрій Яковлєв роман яросевич – провідний діяч рурп у першій половині 1890-х рр
Русько-української радикальної партії у Галичині. Проаналізовано особливості формування світогляду та становлення суспільно-політичних...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка