«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П



Сторінка9/24
Дата конвертації08.04.2017
Розмір4.86 Mb.
ТипКнига
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24

Афірмування «тут-і-тепер» як найсуттєвішу онтологічну ознаку «нового»288 знаходимо й у щоденникових повчаннях письменника 24 жовтня 1914 року: «...з хвилин складається вся чаша твого життя. Не пий її, заплющивши очі й жадібно прагнучи все далі й далі в неусвідомленій надії, що попереду буде щось, що дасть тобі справжню радість. Не на дні чаші є життя, а в кожній краплині її. Отже пий її помалу, пам’ятаючи про те, що робиш»289.


Інтелект. І літературні критики початку ХХ століття й сучасні дослідники акцентують увагу на своєрідності художнього мислення В. Винниченка, серед яких яскраво виявляються парадоксальність і драматургічність.

Зумисною парадоксальністю стилю письменника Л. Мороз пояснює тенденцію В. Винниченка до побудови динамічної фабули, у якій повороти й перепади в настроях героїв зумовлені неочікуваними психологічними несподіванками290. Парадоксальність, на нашу думку, є підтвердженням оригінальності та глибини його мислення, бо «кожен, хто глибоко вивчає свідомість, входить у сферу парадоксальності, до якої неможливо звикнути»291.

Візьмемо це до уваги, але окремо зупинимося на інтелектуальних потребах В. Винниченка, його когнітивній обдарованості, проаналізуємо індивідуальні особливості мисленнєвих процесів письменника.

Передусім зазначимо, що В. Винниченко мав невичерпну потребу розумового самовдосконалення. Прагнення до письменницької майстерності стимулювало його на постійне підвищення компетентності через самоосвіту (пригадаймо самокритичне: «Я ж – неук»).

Можливо, первісним поштовхом до поповнення знань були амбітність та бажання довести свою правоту численним опонентам. Перебуваючи в Женеві наприкінці 1907 року, 27-річний В. Винниченко почав вивчати французьку мову, теорію та історію світової науки, філософії і літератури. Згодом молодий письменник усвідомив необхідність удосконалення української мови. «Ось тепер я штудіюю укр[аїнську] мову, – писав Є. Чикаленкові в серпні 1912 року. – Я читаю етнографічні матеріали і Словник Гринченка. Виписую слова, вирази й бачу, з страхом і соромом бачу, як я погано знаю свою рідну мову, бачу, скільки в ній є словесного скарбу, яким ніхто не користується. І пригадую небіжчика Гринченка, з якого я сміявся, коли він мені радив виписувать укр[аїнські] слова. Це була мудра, добра рада, до якої тільки через десять років я сам прихожу»292.

Дуже швидко наполеглива самоосвіта дала продуктивні результати: «Не тільки історикам літератури кінця ХХ століття, а й критикам, сучасникам В. Винниченка, впадала в око метаморфоза, що відбулася з його творчістю буквально через кілька років після дебюту»293.

Варто підкреслити великий інтерес В. Винниченка до філософії, який створив йому імідж митця особливої філософської спрямованості. Аналіз філософсько-літературної та епістолярної спадщини мислителя дає підставу вважати, що він був добре обізнаний із сучасними йому філософськими, культурними й соціологічними ідеями. «Треба пізнати, – зазначав Г. Костюк, – те філософічне підсоння, у якому дозрівала його система думання. А це надзвичайно велика амплітуда людського думання. Від буддизму, через християнство, до Густава Лебона, Карла Маркса і Вільгельма-Макса Вундта»294.

Прикметно, за твердженням Г. Сиваченко, що письменник, не маючи фахової філософської освіти, був стихійним філософом-аматором, котрий завдяки філософії вивіряв як свої, так і чужі інтелектуальні набутки. У В. Винниченка «годі дошукуватись чистих філософських спекуляцій. Його філософські побудови виростають із безкінечних роздумів над власним існуванням, над політичними подіями, що відбувалися у світі та в Україні...»295.

Відзначимо й інші індивідуальні особливості мислення В. Винниченка. Мислення письменника було досить критичним, він відстоював власні думки, не був схильним підпадати під вплив чужих поглядів, спирався на власний життєвий досвід і знання. В. Винниченко був спроможним побачити соціально-психологічну проблему там, де її не помічали інші.

Про когнітивну обдарованість В. Винниченка свідчить широта його світогляду, чутливість до проблем, що хвилювали громадянство на межі XIX і XX століть. Про широту його мислення, інтелектуальну різнобічність свідчить здатність охоплювати думкою широке коло питань. В. Винниченко практично жодної проблеми не обійшов своєю увагою, і кожну окремо або у контексті інших піддав глибинному аналізу в своїй творчій лабораторії. Перевагу письменник віддавав проблемам «нової» моралі, себто тих, що не «вписувалися» в традиційно український дискурс: шлюбу, спадковості, статі, інстинкту та розуму, мети та засобів її досягнення, чистого мистецтва тощо.

Дар образного мислення дозволяв В. Винниченку буквально кількома штрихами створювати пластичні нестандартні образи різних людей, помічати яскраві деталі, характерні риси. Описуючи складні характери, протиставляючи духовне й плотське, В. Винниченко не опускається до протиставлення чорного і білого, добра і зла, а нюансово простежує причинно-наслідкові колізії їхніх дій, розкриває «таємниці і загадки, що переповнюють душу людини»296.

Непересічна оригінальність письменника була б неможливою без творчої уяви. Її функція полягає у гнучкому вивільнені від тісних меж наявного досвіду, руйнуванні стереотипів і побудові нового. Для уяви В. Винниченка надзвичайно вагомими були детальні та яскраві чуттєві (зорові, слухові тощо) образи. Творча уява письменника виявлялася в здатності виразних і яскравих бачень персонажів і сцен майбутніх творів, у легкості утворення асоціацій між словом і образом. Особливістю уяви В. Винниченка була її осмисленість, тобто відповідність образів літературних чи драматичних героїв певному призначенню. Нам здається, що глибина образу, його життєва достовірність визначалися В. Винниченком мірою вираження в ньому прихованої реальності. «В. Винниченко-художник, для якого надзвичайно багато важила «натура», «гарячий слід» подій, що ставали об’єктом художнього зображення, змальовував оточення, в якому сам обертався», – зауважує В. Панченко297.

Сучасники письменника, як зазначає дослідник, поряд з непідробною щирістю та демонстративною відвертістю відзначали схильність В. Винниченка до фантастичних проектів, яка шокувала своєю нездійсненністю й утопічністю. Згадаємо хоча б ідею молодого революціонера підпалити панські маєтки в часи селянських грабежів 1902 – 1905 рр. Оцінюючи цей «вельми красномовний епізод», В. Панченко пише: «В. Винниченкова бурхлива уява намалювала йому вражаючу картину: старий світ водночас згорає, щоб оновитися в огні». Для емоційної, легко збудливої, художньої натури політика «уява виявлялася дужчою за реальність, «охудожнюючи» її, змушуючи весь час прагнути до трансформації цієї реальності, «підтягуючи» її до бажаного зразка...»298.

Надалі уява В. Винниченка виявлялася в більш конструктивному літературному та філософському напрямках. Поєднуючись із такими психічними процесами, як інтуїція і мислення, уява ставала основою повноцінної творчої діяльності. Принагідно зауважимо, що за якісними особливостями, зумовленими конкретними сферами застосування уяви, Т. А. Рібо виокремлює такий її тип, як уява у сфері утопії. Образи уяви тут відображають етичні та соціальні стосунки299.

Саме роман В. Винниченка «Сонячна машина» був першим в українській літературі фантастичним романом-утопією. «Як письменник-гуманіст В. Винниченко глибоко вірив, що в людині, в людській спільноті цілої нашої планети переможе добро, правда, щастя. Він пристрасно, до самої смерті вірив, що людство вийде на радісний шлях сонцеїзму і вселюдського узгодження. Ідея людського щастя проймає всю його творчість від перших оповідань і романів до останніх і досі ще не друкованих творів», – писав Г. Костюк300.

Глибина інтуїції, її дієвість у творчому процесі залежать від досвіду, яким володіє творець, широти пізнання світу, а також детермінується сферою його несвідомого. Дійсно, загальний обсяг невербалізованої активності В. Винниченка, його несвідомої роботи перевищувало те, що знаходило реалізацію у літературній творчості. Таким чином, визнаючи дар інтуїції письменника, апріорі констатуємо глибину його несвідомого. «Чим більшою є та царина несвідомого, яка відкрилася генієві, тим більше для нього можливостей, абстрагуючись від свого свідомого «Я», втілюватись у чужі особистості», – стверджує В. Роменець301.

На основі дії уяви та інтуїції виявлялася ще одна характерна ознака креативності В. Винниченка – здатність передбачати наслідки подій і процесів (антиципація). Винниченку як художнику, наділеному неабиякою інтуїцією, відкривалися суперечності й дисонанси історичної доби, їхня морально-психологічна сутність. Саме це дало привід Г. Сиваченко назвати митця пророком. Дослідниця зазначала, що поетика В. Винниченка за своєю суттю була художньою інтерпретацією історичних подій, але водночас письменник відкривав їхню глибинну природу як пророк і ясновидець. «В. Винниченко, – констатує Г. Сиваченко, – це непочутий пророк свого часу»302.



Почнемо з того, що В. Винниченко зумів передбачити неминучість війни, психопатичні настрої Гітлера. Синхронно із гітлеризмом митець давав негативну оцінку сталінізму: «Сталінізм є союзник гітлеризму, він помагає й помагатиме йому всіма силами... Сталінізм не є комунізм, а тільки той самий фашизм, гітлеризм»303.

Явні ознаки тоталітарного режиму й зародження фашизму В. Винниченко побачив ще на початку 20-х років: « З більшовицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм...»304. Загрозу тоталітаризму пророкує письменник у романі «Вічний імператив», а в другій редакції «Нової заповіді» чи не вперше у світовій літературі розвінчує сталінізм. В. Винниченко докладно аналізував основні небезпеки, що загрожували радянській владі, з-поміж яких найголовнішими вважав неблагополуччя в селі, примару голоду, а також надмірну централізацію та бюрократизацію радянської влади.



Справдилося його пророцтво про фатальність політики російських комуністів для української державності. Й сьогодні ми маємо пам’ятати, ніби кров’ю серця написані В. Винниченком слова із щоденника (1917 рік): «О Господи, яка то страшна, тяжка річ відродження національної державности! Як вона в історичній перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, природною, і як трудно, з якими надлюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, часом, одчаєм, люттю й сміхом доводиться тягати те каміння державности й складати його в той будинок, в якому будуть так зручно жити наші нащадки» 305.

Роздуми про політичні компроміси на шляху до національної державності й майбутню долю всього українського націонал-комуністичного табору В. Винниченко втілив у драмі «Між двох сил». У глибокому внутрішньому конфлікті героїні Софії Сліпченко віддзеркалилася доля Винниченка-політика. І. Лисяк-Рудницький назвав це його політичним банкрутством. Водночас критик зазначив, що «мистецька інтуїція підказувала йому інші висновки, ніж його псевдо-раціональні метикування». У п’єсі «Між двох сил» драматург «показав розклад націонал-комунізму, його прямий шлях до національного зрадництва на українському ґрунті, з одного боку, і засудженість на смерть кращих його представників – з другого. Логікою образотворчого думання В. Винниченко переступив через свій власний світогляд і назавжди залишив нам глибоко мистецький образ вікопомних подій 1917–1918 років»306.



Як бачимо, мистецька інтуїція та передчування дали змогу письменнику безпомилково розшифрувати суть більшовизму як політичної сили.

Історія підтвердила також гірку правоту його оцінок щодо дисгармонійності й лицемірства значної частини «соціалістичної» та «демократичної» інтелігенції, яка заради авторитету, ширших можливостей розвитку, в ім’я декларативної єдності виступала апологетом брехні. Мартин із п’єси «Дизгармонія» мотивує логіку брехні: «Ну, а мені здається, що правдивість – тільки вбогість, що правдивість обмежує, примушує розвиватись тільки в одному напрямі. Розуміється, кожний має свій погляд. В даному разі, я думаю, краще збрехати для того, щоб не одбити прихильних до нашої організації. Ніколи не треба, по-мойому, показувати свого безсилля. В цьому теж є своя сила».



В. Винниченко зумів також передбачити й відмітити проблему ототожнення життя людини з життям держави, коли метою останньої стає перетворення кожного громадянина на слухняну «людину-масу». Обриси цієї теми з нещадною правдивістю художника розкрито у п’єсі «Великий молох». Одна з героїнь п’єси, революціонерка-підпільниця Катря, зневажливо відгукуючись про «маленьких людей зі своїми манюсенькими переживаннячками, з манюсенькими мозочками, з манюсенькими язвочками» (інтереси особистості), протиставляє їм «великий, прекрасний Молох» (інтереси колективу, якому особистість мусить підпорядковувати все своє життя).

У вуста представників різних верств населення, з якими постійно зустрічається головний герой роману «Слово за тобою, Сталіне!» Степан Іваненко, письменник з надзвичайною майстерністю та художньою силою вкладає прогнози розвитку новоствореної «Радянської України». Антиципаційна суть їх така: «Імперія прибрала іншої форми, але ставлення до хлібодайних «окраїн» лишилося те саме. До того ж, імперія ще й заслабла на «побудову комунізму». Пропаганда гарних гасел і жахлива авторитарна система правління, тиранія і страх страх, тваринний, повсюдний, масовий»307.

Наведемо кілька ілюстрацій з роману, які, на наш погляд, підтверджують сучасність його звучання. Пророцтво про можливість самовизначення республік СРСР вкладено в провокаційне запитання журналіста Зінчука: «І тоді, значить, поставили б Росію на коліна, вихопили б у неї її велику місію владарки світу, звели б її на колишнє становище поплентачів Заходу? І її роздерли б на шматки? І всі ці України, Грузії, Естонії «самостійно» наплювали б на неї з лона світової федерації?»

Про соціальну несправедливість роздумує Юхим: «Діти голі та босі бігають навіть зимою. Живемо напівголодні, сонця ніколи не бачимо, бабраємось у бруді, дихаємо смітником, з хвороб не вилазимо. Та отак не день, не місяць, не рік, а роки, а без кінця до самої смерти нашої. І діти наші так само будуть жити. Оце наше щастя. А там трошки вище за нас, розкошують наші пани, женуть автами по вулицях, заливаються шампанським по своїх ресторанах, живуть у палацах і особливих помешканнях»308.



Передбачив письменник і проблеми озброєння, й екології, і поступу високих технологій. Про можливість контролю за озброєнням у післявоєнному світі В. Винниченко писав: «У демократичних державах народ може контролювати свій уряд, а хто ж проконтролює в СССР-і, де панує і командує безконтрольно всім народом «маленька група людей». Отже виходить, що роззброєння може статися тільки тоді, коли в СССР-і настане підконтрольний, підлеглий народові, себто демократичний уряд. А коли не настане, значить, буде іти далі озброєння»309.

За сто днів до смерті в останньому романі «Слово за тобою, Сталіне!» В. Винниченко зробив випереджальні висновки про небезпеку термоядерних перегонів, зупинити які можна конвергенцією двох соціально-економічних систем. У романі-застереженні «Сонячна машина» В. Винниченко песимістично поціновував технічний прогрес і прогнозував можливість світової катастрофи внаслідок суперечностей цивілізації. Як зауважує В. Марко, В. Винниченко «відчував дихання того часу, за найменшими імпульсами передчував майбутні суспільні катаклізми й не міг не реагувати на них»310.

К. Балабуха абсолютно слушно стверджує, що постановкою своїх проблем «В. Винниченко випереджав час, – котрий – якби ж дослухавсь! – мусив би інакшати»311.
2.2.2. Характер у структурі особистості
Аналізуючи дитячі роки Володимира Винниченка, ми вже відзначали одну з провідних рис його характеру – здатність ризикувати, йти на сміливий учинок. Оскільки характер формується досить рано в онтогенезі й протягом життя виявляє себе як більш-менш стійкий, то ця Винниченкова риса вдачі не втратила своєї дієвості й надалі. Наведемо як приклад епізод із життя митця на початку його політичної та літературної діяльності (1902 – 1903 рр.).

Відчайдушний революціонер, відчуваючи постійну загрозу поліцейських арештів, В. Винниченко бере на себе небезпечну справу транспортування підпільної літератури через кордон. При черговій спробі власноручно її перевезти молодого революціонера заарештували. Безуспішними виявилися спроби втечі, симулювання божевілля, інспірування повішання. Через кілька днів після повернення з тюремної лікарні до камери В. Винниченко пише свій знаменитий твір «Голота».

Смертельний ризик був його постійним супутником, але відвага, з якою він брався за найважче й найнебезпечніше, мотивувалося високою соціальною метою. «Коли я справді хочу послужити народові, його пригніченим, поневоленим клясам, /.../ то треба йти до тих, які за це борються, і іменно тоді йти, коли їхня перемога є під сумнівом, коли моя участь загрожує моїм особистим інтересам, коли я можу сподіватися тільки на труднощі, на страждання і, можливо, смерть. Але так померти є честь»312.

Про силу характеру В. Винниченка яскраво свідчить ще один епізод з біографії письменника. Йдеться про його звернення з різким листом до Політбюро ЦК КП(б)У, в якому висловлюється гнівний протест та звинувачення Сталіна й Постишева в трагічних наслідках їхньої політики – голодоморі, масових репресіях проти українського народу, відновленні «старої національної єдинонеділимої Росії /.../старої тюрьми народів». «Цей лист викликав різке заперечення на листопадовому пленумі ЦК КП(б)У 1933 року, – пише академік М. Жулинський. – В. Винниченка охрестили «старим вовком української контрреволюції», його гонорари, які до цього часу надходили йому до Німеччини і Франції, конфіскували спеціальною ухвалою Наркомфіну СРСР, видання творів припинилося, книги вилучалися з бібліотек»313.

Здавалося, навіть людина, абсолютно впевнена у своїй правоті, могла б зламатися. Позиціонування В. Винниченка, його мужність в оцінках діяльності РКП і КП(б)У стали взірцем для інших, бо він, «як рентген, просвічував їх, розгадував і застерігав легкодухих і легковірних від чергової брехні, підступу і фальші»314. Як тут не пригадати вислів Р. Емерсона, що люди з характером – це совість того суспільства, до якого вони належать315.

В. Винниченко мав достатню силу характеру. Ця сила виявлялася в енергії, з якою він йшов до своєї мети, у здатності пристрасно захоплюватися й розвивати велике напруження сил при зустрічі з труднощами, в умінні цілеспрямовано долати перешкоди. Твердість його вдачі виявлялася також у послідовності дій і завзятості, у свідомому відстоюванні поглядів і прийнятих рішень. Зауважимо, що в процесі прийняття рішень психологи виокремлюють три стратегічні варіанти: імпульсивний, виважений та обережний. Володимир Винниченко вирізнявся крайньою імпульсивністю, заснованою на невичерпній енергії.

У цьому Винниченку допомагали такі риси характеру, як упертість, «надзвичайна амбітність» та «абсолютна впевненість». Про ці риси В. Винниченка говорили всі, хто знав його особисто, а також сучасні дослідники. Містке ритмічне означення Є. Чикаленка «Натура – як у тура» стосовно імпульсивності й затятості В. Винниченка найбільш точно розкриває «дику, анархічну» силу характеру цього талановитого письменника316.

Упертість як домінантна риса поведінки митця підсилювалася властивою йому принциповістю. Про принциповість В. Винниченка-політика красномовно свідчить факт його відмови від високих посад 1920 року. Цього року В. Винниченко був призначений на посаду заступника Голови Ради Народних Комісарів та народного комісара закордонних справ Української ССР, уведений до складу членів КП(б)У. Здавалося б, перед ним відкрилися великі перспективи партійного функціонера з їхніми пільгами, привілеями, славою, оваціями. Не було б проблем з видавцями, мільйонні тиражі приносили б мільйонні гонорари.

Та він розлучився з усім цим без найменшого жалю. Бути «гвинтиком» державної машини, не маючи реальної можливості брати участь у справжній, відповідальній роботі не хотів. А саме в цьому йому й було відмовлено, бо більшовицькі лідери не ввели його до Політбюро – єдиного органу, як переконався В. Винниченко, здатного приймати доленосні для України рішення. Як громадянин, В. Винниченко не погоджувався своїм іменем підпирати «політику Москви на Україні» та санкціонувати акти насильства над українською нацією. На його переконання, то було б «злочинним поводженням щодо України»317.



Принциповість і внутрішній стрижень В. Винниченка відзначав М. Попович. Він робив акцент на тому, що В. Винниченко був єдиною людиною, яка нічим себе не скомпрометувала, починаючи з 1918 року аж до кінця війни і після неї. «Він не пішов на капітуляцію перед комуністами. Всі пішли: і Грушевський, і Христюк... З іншого боку, він не пішов у подальшому ні на яке співробітництво з німецькими нацистами. І саме за це постраждав, вийшовши з боротьби сам-один»318.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   24

Схожі:

«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconІнформаційний вісник 4 (44) 2012 Київ 2012 ббк 78. 34(4Укр) б 59 Бібліосвіт
Бібліосвіт : інформ вісн. – Вип. 4 (44) 2012 / [редкол. Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова (відп ред.), О. Виноградова, Т. Якушко];...
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconБбк 74. 104(4Укр-4Зап)

«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П icon+ 159. 019: 159. 923 Кондратенко Лариса Олександрівна
...
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П icon“хіх – хх” ббк 63. 3(4Укр)52 Любов Сливка епістолярна спадщина та мемуари

«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconЯрославвеприня к ворожбавітр у поезії Київ 2009 ббк ш6(4Укр)6-5 в 306

«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconБбк 91. 9: 63. 3(4Укр-4М) а-82 Упорядник: Вілкул В. Д
Вілкул В. Д. – зав сектору науково-інформаційної роботи Наукової бібліотеки мну імені В. О. Сухомлинського
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconДавня архітектура українського села. Етнографічний нарис ббк 3. (4Укр) Д18
Випущено на замовлення Державного комітету телебачення та радіомовлення України за програмою “Українська книга”
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconІнформаційний бюлетень 84(4Укр)6 ч 46
Чого волошка запишалася [Текст] : повість для молодш шкіл віку / Д. Чередниченко. К.: Грані – Т, 2012. 60 с. іл
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2012 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 квітня 2012 року. –...
«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П iconБбк 63. 3(4Укр)52 Юрій Яковлєв роман яросевич – провідний діяч рурп у першій половині 1890-х рр
Русько-української радикальної партії у Галичині. Проаналізовано особливості формування світогляду та становлення суспільно-політичних...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка