Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації



Сторінка2/14
Дата конвертації13.02.2018
Розмір2.89 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

ПЕРЕДМОВА


Становлення України як суверенної, соборної, демократичної держави − процес складний, довготривалий і далеко не однозначний. Зміни відбуваються в усіх без винятку сферах життя нашого суспільства, але найпомітніші з них ті, що стосуються свідомості грома­дян, їхньої життєвої позиції, участі в державотворчих процесах.

У контексті демократичної тенденції неможливо залишити поза увагою фундаментальну цінність широкої та ефективної участі громадян у житті суспільства, що є не лише здобутком демократичного реформування, а й засобом вдосконалення демократії та певною мірою її індикатором. Тому не випадково проблема забезпечення повноцінної участі населення у політичному житті перебуває у центрі уваги міжнародної спільноти і закріплюється відповідними правовими актами. Зокрема, це: Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. (ратифікована разом з протоколами № 1,2,4,7,11 Законом України від 17 липня 1997 р.); Рекомендація 1413 (1999) ПАРЄ про рівне представництво в політичному житті.

У демократичному суспільстві політична участь людей є засобом досягнення цілей, виховання громадянськості, реалізації потреб у самовираженні й самоствердженні. Така участь забезпечується державно-правовими інститутами, нормами і процедурами, які в сукупності складають основи правової демократичної держави.

На жаль, наразі доводиться констатувати відносно формальний характер існуючих демократичних інститутів та процедур. Переважна більшість громадян України не задіяна у політичних або громадянських об’єднаннях, їхня думка, як правило, не береться до уваги у процесі прийняття політичних рішень, майже єдиною формою реального впливу на політико-владні відносини залишаються вибори та інші форми конвенційної і неконвенційної участі. У період між виборами громадяни також позбавлені реального впливу на державні структури і представницькі органи влади; ефективних механізмів контролю за їхньою діяльністю не створено.

Інтерес науковців до проявів політичної участі зумовлюється як логікою розвитку соціально-психологічного знання, так і сучасною соціально-політичною ситуацією та станом політичної культури суспільства. Спостерігається розширення предметної бази соціальної психології – повномірне включення до неї політичної сфери, зростання «соціального замовлення» на психологічний аналіз суспільних процесів, дедалі більша зацікавленість у психологічно вивірених способах (технологіях) політичного впливу. Вчені намагаються аналізувати масштаби, інтенсивність та засоби залучення громадян у політику, канали її ефективного впливу на різні сфери життя суспільства. Дослідників цікавлять фактори й мотиви, що визначають вибір тих чи інших форм суспільно-політичної діяльності, причини масової підтримки або непідтримки певної політичної сили, чинники політичної активності громадян в окремих регіонах.

Слід зауважити, що політична участь як суспільний феномен тривалий час залишалася поза увагою соціальних та політичних психологів. Як наслідок, у вітчизняній політичній психології бракує всебічного теоретико-методологічного аналізу такого важливого показника стану суспільства, як політична участь, не розроблено методичних підходів до його виміру.

Наукова розробка психологічних проблем участі населення у процесах демократичного реформування в Україні перебуває на початковому етапі. Це пояснюється нерозвиненістю громадянського суспільства і відповідної інституційної структури участі, яка здебільшого реалізовувалася у стихійних формах. Донедавна основна увага дослідників зосереджувалася на аналізі електоральної активності людей. У підручниках з політології, енциклопедичних словниках та довідниках, наукових статтях розкривалися лише окремі сутнісні ознаки політичної участі та форми її прояву.

Дослідження політичної активності молоді, соціалізація якої відбувається в умовах економічної нестабільності й прояву соціальних конфліктів, заслуговує на особливу увагу. Адже питання становлення політичної активності, її якісного оформлення має не тільки теоретичне, а й прикладне значення. Розширення політичної участі та охоплення політикою широких верств населення, політизація економіки, мистецтва, релігії, освіти тощо не тільки впливають на ступінь залежності політики від «людського фактора», а й здійснюють вплив на особистісні перетворення молодої людини в процесі політичної діяльності.

Ринкові і демократичні процеси відкривають значно ширші можливості перед населенням країни, а молодь, як відомо, особливо сприйнятлива до нових ідей і умов. Однак молоді люди виступають у ролі першопрохідців у цьому заново народжуваному суспільстві. В цій ролі, особливо з урахуванням незрілого віку, вони наражаються на такі ризики, яких практично не знали в своєму житті їхні батьки, вихователі та наставники. Сьогодні молоді люди країни виявляються, так би мовити, на лінії вогню: перехідний період не тільки відкриває перед ними можливості, а й несе певну небезпеку, що, безумовно, робить обрану для дослідження проблему дуже актуальною.

Актуальність проблеми зумовлена також значним впливом геополітичного чинника внаслідок поширення пріоритетів та сприйняття цінностей західного способу життя, як-то: прагнення до споживання, індивідуалізм, конкуренція.

Незважаючи на те що у владних структурах, суспільно-політичних рухах, партіях і в суспільстві в цілому мають місце несхожі, а часом взаємовиключні, погляди на роль молодих людей у політичному житті країни, останніми роками йде дуже інтенсивний пошук шляхів управління політичною участю молоді на законодавчому, соціальному, організаційному рівнях і вже накопичено певний досвід. На жаль, наразі цей досвід не став надбанням учених, політиків, державних діячів, а тим більше самих молодих людей. Його узагальнення, пошук шляхів розв’язання наявних проблем, виявлення нових форм і методів активізації політичної участі молоді є нині актуальним і суспільно значущим завданням.

Нові умови розвитку політичного життя породжують нові проблеми вдосконалення форм і методів політичної участі молодих людей. Набули статусу і певного досвіду роботи з молоддю громадські організації, розширилися їхні зв'язки з владними структурами. Все це потребує пильної уваги, аналізу та узагальнення з метою розвитку політичної активності молодих людей, а також управління стихійними асоціальними спалахами в молодіжному середовищі.

Важливим для політичної психології є аналіз соціально-психологічних якостей молодих суб’єктів політичного життя, які у сучасному трансформаційному суспільстві відіграють активну перетворювальну роль. Для узгодження наукових поглядів необхідно уточнити дефініцію понять «політична активність», «політична участь», «політична поведінка» тощо. З метою формування та психологічного супроводу ефективної політичної участі молоді, її активізації слід структурувати знання про складові політичної активності особистості та їхні взаємозв’язки.

РОЗДІЛ 1.




ПОЛІТИЧНА УЧАСТЬ ЯК ПЕРЕДУМОВА
ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО
СУСПІЛЬСТВА

1.1. Історія становлення концепції та сучасні тенденції
дослідження феномена політичної участі

Для розуміння сучасного стану будь-якого соціального феномена важливо встановити його походження. Стосовно політичної участі ця теза є проблематичною. Справжнє «народження» власне політичної участі багато дослідників пов'язують з процесами трансформації традиційного суспільства, а саме: залучення до модернізаційних, зокрема політичних, процесів широких верств населення, які раніше перебували поза суспільним життям, що зумовлено зростанням рівня їхньої політичної свідомості.

До середини 1950-х років у зарубіжній соціології політична участь вивчалася переважно як участь у державному управлінні і виборах. З цього ж часу цей феномен набуває статусу наукового терміна і входить до числа ключових в категоріальний апарат чотирьох соціологічних концепцій: демократії, модернізації, політичної культури і масового суспільства. На сьогодні у західній соціології, політології та політичній психології накопичено значний досвід досліджень політичної участі, початок яким було покладено працею Г. Алмонда і С. Верби "Цивільна культура" (1963). Тут уперше здійснено ґрунтовний аналіз цієї категорії як показника політичної культури.

Особливого значення феномен участі набуває у концептуальній моделі партиципаторної демократії (демократія участі). Партиципаторна демократія – це система правління, в якій рядові громадяни воліють радше керувати самі собою, ніж за допомогою обраних представників. Концепція демократії участі сформувалася під впливом молодіжного та студентського рухів 60-х років XX ст., а також теоретиків «нових лівих» на Заході (П. Гудмен, Т. Хейден, Ф. Фанон). З початку заснування вона мала ліволіберальне або соціал-демократичне спрямування. Її розробниками виступили американські вчені Л. Мілбрат, а згодом С. Верба, Н. Най, С. В. Макферсон, К. Пєйтмен, які заклали її теоретико-методологічні та емпіричні підвалини. Значну увагу проблемам політичної участі приділяли й такі відомі західні дослідники, як: Б. Барбер, Р. Даль, Р. Деггер, Дж. Пауел, Д. Хелд, Д. Ф. Ціммерман та ін.

Інший видатний класик, що обґрунтовував ідеї демократії, Д. Стюарт Міль, хоча й наголошував на обмежених можливостях громадської думки й народних мас через їхню низьку компетентність щодо прийняття оптимального, правильного рішення, але все ж обстоював право народу на політичну участь: «Очевидно, що тільки те врядування може цілком задовольнити всі потреби суспільства, до якого залучено весь народ; що корисною є будь-яка участь у процесі врядування − навіть виконання найменших громадських функцій; що міра цієї участі має бути такою, яку дозволяє загальний рівень розвитку спільноти. І що немає нічого бажанішого, ніж надана всім людям можливість за­лучатися до здійснення верховної державної влади» [3, с. 42].

Вести мову про політичну участь у її сучасному розумінні можна від часів індустріального суспільства, коли, за К. Манхеймом, «все більше активізуються ті верстви та групи, котрі до цього часу грали у політичному житті лише пасивну роль». Цю радикальну активізацію він визначив як «фундаментальну демократизацію суспільства» [28, с. 288]. Раніше демократія була лише псевдодемократією, «оскільки надавала політичну значущість лише дрібним групам у майновій та освітній сферах». Пояснюючи глибинні витоки цього явища, вчений писав, що стримування духовного розвитку мас мало сенс для панівних верств доти, доки еліта могла розраховувати на те, що «тупість мас взагалі утримає їх від політичної діяльності». Однак через певний час реалії індустріального суспільства починають сприяти активізації мас, і коли вони так чи інакше залучаються до політики, їхній недостатній духовний розвиток, передусім низький рівень політичної освіти, «стає проблемою державного значення, доленосним питанням для самої еліти» [28, с. 289]. Тобто сама логіка розвитку всесвітньо-історичного процесу, потреби індустріального, а потім і постіндустріального суспільства зумовлюють залучення мас до свідомої кваліфікованої участі у справах держави й суспільства. Водночас постає питання щодо інтенсивності та кваліфікованості участі широких верств населення у політичному житті.

Відомий американський філософ Д. Дьюї, підтримуючи ідею демократії участі, заперечує її елітарні концепції, в основі яких лежить теза про некомпетентність мас. Він зауважує, що, по-перше, не слід думати, що люди, які долучаються до влади, неодмінно переважають решту своїми якостями. Відчуженість громадян один від одного та від влади може бути подолана − зокрема, шляхом демократичної освіти й виховання з одночасним реформуванням існуючих політичних та економічних відносин [4, с. 16]. Прибічники демократії участі вважають за необхідне активне залучення представників громади не лише до виборів або інших форм масової політичної участі, а й до самого політичного процесу: підготовки та прийняття політичних рішень, їх упровадження у життя, контролю за посадовими особами і т. ін. Така участь має запобігти зловживанню владою, відокремленню політичної еліти від пересічних громадян, бюрократизації суспільства, а також сприяти більш повному вираженню інтересів різних верств суспільства, знаходженню рішень, які б відповідали інтересам більшості й у кінцевому підсумку сприяли подоланню відчуження особи від влади.

Безперечною перевагою такої форми демократії є залучення широких мас до політичного процесу, державного управління, долання соціальної апатії та нігілізму населення, виховання громадянськості та високої політичної культури, сприяння оновленню еліт та демократизації суспільних відносин. Прихильники демократії участі вважають, що ірраціональність і пасивність людей у політичній сфері – результат їхньої недостатньої освіченості та відсутності рівних можливостей для участі в політиці. Тому суспільству треба створити всі умови для ефективної політичної соціалізації індивідів. А для цього передусім необхідно забезпечити максимально доступну участь громадян у політичному процесі.

У західній теоретичній соціології та політичній психології місце і роль політичної участі в соціально-політичних процесах визначаються неоднозначно. Існуючі теоретичні напрями в науці можна розподілити на дві групи залежно від оцінки їх значення в соціумі. До першої групи віднесемо теорії, які наділяють політичну участь вагомим конструктивним впливом на стан суспільства («конструктивний» підхід), а до другої – теорії, що розглядають політичну участь як елемент соціально-політичної бутафорії, підкреслюючи розрив між передбачуваною значущістю і практично нульовою реальною роллю політичної участі в суспільстві («критичний» підхід).

Примітно, що теоретичними опонентами першої групи теорій є структурний функціоналізм і теорія конфлікту. Обидві, хоч і з різних позицій, обґрунтовують важливість феномена політичної участі в соціально-політичному житті. Функціоналізм визначає політичну участь як один зі способів підтримки гомеостазу, рівноваги соціальної системи, як найважливіший елемент її політичної підсистеми, за допомогою якого долається відчуження різних шарів населення від впливу на прийняття рішень у політиці. Т. Парсонс, Р. Мертон, С. Ліпсет, Б. Барбер відзначали, що головна функція політичної участі – забезпечення соціальної стабільності (рівноваги) за допомогою реалізації політичної демократії.

У конфліктологічній теорії цей феномен розглядається як одне із джерел розвитку. У конфліктологів політична участь – один із проявів суперництва, боротьби, конфліктності як загальних характеристик соціуму. У західних демократіях політична участь − це різновид інституціоналізованого конфлікту в політиці. Західне суспільство виявляється, таким чином, «застрахованим» від деструктивних конфліктів, воно саморозвивається на основі широкої участі населення у політичному житті, прийняття найважливіших політичних рішень, впливу на політику (Л. Козер, Р. Дарендорф).

Друга група теорій оцінює місце і роль політичної участі в сучасному суспільстві критично або навіть украй скептично: «Справжня функція політичної участі − створювати видимість демократії і влади більшості. Участь у політиці − прояв рекламного духу демократії, «демократичні виверти», які не можна приймати за правління більшості» (П. Сорокін, Г. Мазуре, Ю. Хабермас).

З середини XX ст. у світовій цивілізації формується плюралізм думок стосовно питання політичної участі, тоді як у радянській науці ще домінує класовий підхід. Концепції та ідеї Ф. Адлера, Г. Лассуела, Г. Маркузе, М. Дюверже, Р. Даля, Г. Алмонда, С. Верби та інших явно суперечать марксистському підходу до політичної класової участі. Соціально-політичні детермінанти політичної участі у працях цих авторів розглядаються крізь призму «демократії і технодемократії» (М. Дюверже), «соціальної мобільності» (С. Ліпсет), «психологічного виміру політичної системи» (Г. Алмонд), «психологічного сприйняття політики індивідом» (Г. Лассуел).

Для багатьох дослідників політичної участі характерне запозичення біхевіористичного підходу таких зарубіжних політологів, як Дж. Нагель, X. Макклоскі. Послідовники Дж. Нагель звертають увагу насамперед на дії рядових членів політичної системи, що спрямовані на її вдосконалення. Прихильники X. Макклоскі зосереджують своє бачення проблеми на психологічних аспектах залучення громадян до процесів політичного життя. Деякі автори пов’язують проблему політичної участі з демократизацією, становленням громадянського суспільства.

Більшість дослідників у своїх міркуваннях про політичну участь акцентують увагу в основному на таких головних компонентах: 1) залученість, поведінка, діяльність, законність дій, способи дій; 2) заради чого здійснюються дії. Узагальнюючи наукові судження зарубіжних і вітчизняних авторів, можна їх згрупувати за критерієм цільової настанови. Так, С. Верба звертає увагу на те, що участь повинна впливати на відбір урядового персоналу або на його дії. Тобто йдеться про вплив на можновладців з боку громадянського суспільства та окремої особистості. У формулюванні А. Марша, М. Каазе політичну участь спрямовано на прийняття тих чи інших варіантів політичних рішень або їхніх альтернатив. Таким чином, якщо в першому випадку мовиться про особистісний вплив, то в другому – про вплив на прийняття рішень.

Загалом дослідження другої половини ХХ ст. представників різних наукових шкіл і прихильників різних світоглядних позицій, присвячені проблематиці політичної участі, можна розподілити на кілька груп залежно від пріоритетів їхньої тематики. До першої групи слід віднести праці, присвячені аналізу загальнотеоретичних положень політичної участі (Г. Вайнштейн, А. Галкін, А. Ковлер, В. Смирнов, Д. Аптер, С. Верба, М. Каазе, А. Кэмпбелл, А. Марш, Н. Най, Є. Фромм).

Друга група досліджень, до якої належать роботи А. Автономова, М. Фаркушиної, Ю. Юдіна, Я. Щепанського, К. Ясперса, аналізує переважно суб'єктність участі, інструменти й інтенсивність. Тут оцінюються роль індивідуумів у політичній участі, груп та спільнот як сукупних суб'єктів політичної участі, роль партій, рухів, груп тиску, об'єднань виборців та інших організацій громадян, особливості їх функціонування, а також розглядаються принципова можливість політичної участі громадян та її доцільність.

До третьої групи віднесемо праці вчених, що аналізують насамперед фактори детермінації політичної участі. Це дослідження Л. Гофмана, Г. Дилігенського, Ю. Левади, М. Назарова, А. Панарина, Е. Шестопал, Г. Алмонда, Дж. Аткінсона, П. Бурдье, С. Верби, Е. Вятра, Р. Дантона. У дослідженнях цих авторів аналізується вплив на політичну участь політичної культури, ідеології і партійної ідентифікації учасників політичного процесу, потреб, мотивацій та інших психологічних факторів; розглядаються категорія інтересу до політики, активність, що також детермінує політичну участь.

Четверта група досліджень значною мірою присвячена аналізу участі в різних видах виборчого процесу. Так, В. Амелін, А. Салмін, Є. Даунс, Дж. Мангейм, В. Михаелі, Е. Ноель-Науманн, Р. Рич проаналізували особливості процедур виборчого процесу, поняття активності в процедурі голосування, мотивації такої участі, основи популярності політиків, а також мотивацію відмови особистості як виборця від участі у виборчому процесі.

В історії вивчення політичної участі вітчизняною наукою можна умовно виокремити два етапи: до і після 1991 р. У дослідженнях першого періоду, здійснених за традиціями радянського суспільствознавства, політична участь аналізувалася за двома напрямами: проблеми "політичної активності трудящих і особистості в соціалістичному суспільстві"; критичний аналіз західних теорій демократії і політичної культури. Головний висновок цих праць зводився до положень про позитивну роль політичної участі у зміцненні соціалістичного ладу та необхідність виховання цієї активності як показника розвитку народовладдя за соціалізму.

В умовах незалежної України з'явилися дослідження, де утверджується сучасне (західне) трактування політичної участі. Однак аналіз цього феномена тільки починається, про що свідчать як відсутність спеціальних, цілеспрямованих праць з цього питання, так і різноманітна практика здебільшого фрагментарного дослідження політичної участі. В українській соціології та політичній психології активно вивчають різні форми, причини і фактори політичної участі, її особливості в перехідному українському суспільстві.

Аналіз останніх публікацій, присвячених означеній нами темі, свідчить про те, що досліджуються такі її аспекти:



  • соціально-психологічний (В. О. Васютинський, С. Л. Грабовська, Н. М. Дембицька, І. Є. Корнієнко, А. О. Лісневська, М. М. Слюсаревський, О. В. Матвієнко, Б. С. Мар’єнко);

  • особливості динаміки політичної свідомості (М. А. Дроздова, М. А. Остапенко);

  • особливості ідейно-політичних настанов і їхній вплив на рівень політичної активності (І. В. Білоконь, О. М. Скнар, М. С. Дмитрієва);

  • ціннісно-мотиваційні аспекти політичної активності (О. М. Балакірева, М. Ю. Довгопол, О. В. Петрунько);

  • політична толерантність у системі ставлень суб’єкта політичної діяльності (І. В. Абакумова, М. Л. Іванова, Н. В. Шовкопляс);

  • проблеми політичної соціалізації особистості (І. В. Жадан, Н. М. Дембицька, В. В. Москаленко, В. Т. Циба та ін.);

  • особливості політичної поведінки та політичної свідомості (В. О. Васютинський, О. А. Донченко, Н. Ф. Каліна, М. М. Слюсаревський, В. О. Татенко, Є. І. Чорний та ін.).

До числа найважливіших наукових результатів, отриманих вітчизняними соціологами та політичними психологами, можна віднести висновки: для перехідного українського суспільства характерний помірний, але не дуже виражений інтерес населення до політики, стабільно низький рівень долученості до організованих форм політичної активності, низька політична ефективність (відчуття безпорадності перед владою) і низький рівень політичної компетентності. Ці результати уможливили загальне визначення стану політичної культури населення України, що, як відзначає Є. Головаха, у системі координат «тоталітарна – демократична» займає проміжну позицію, будучи, по суті, амбівалентною [14, с. 15].
1.1.1. Місце феномена політичної участі серед
категорій політичної активності

Складність термінологічного визначення основних понять, пов’язаних з поведінкою людини у сфері суспільно-політичних відносин, потребує з’ясування місця політичної участі серед інших категорій політичної активності.

Аналіз сучасного стану вивчення феномена політичної участі істотно ускладнюється тим, що існує велика кількість тлумачень термінів «політична участь» та «політична активність», більшість яких є дуже розмитими. Ці тлумачення відображають еволюцію від спеціальних до більш загальних уявлень про досліджуване явище. Нині в політологічних, соціологічних та соціально-психологічних дослідженнях поряд з дефініцією «політична участь» широко використовуються такі поняття, як «політична поведінка», «політична діяльність», «політична активність», «включеність у політичний процес» тощо. Це свідчить про те, що сам феномен активності є складним і багатогранним. Його складність засвідчує неоднозначність використання поняття різними авторами: «міра діяльності» (Д. Ольшанський), «міра суб’єктності особистості щодо суспільства» (К. Абульханова-Славська, Г. Бєльцька, А. Брушлинський), «рівень перебігу процесу» (М. Бернштейн), «ступінь взаємодії (Л. Рубінштейн), «сукупність ініціативних дій суб’єкта, зумовлених його внутрішніми протиріччями, опосередкованими впливами навколишнього середовища» (А. Дегтярьов). Це дає підстави стверджувати, що поняття «політична активність» розглядається як синонімічний ряд, проте має різні тлумачення.

За визначенням російського політолога Д. Ольшанського, політична активність – це діяльність політичних груп або індивідів, пов’язана з наміром розвитку або зміни політичного чи соціально-економічного ладу та відповідних соціально-політичних інститутів. На індивідуальному рівні політичну активність учений розглядає як сукупність проявів життєдіяльності людини, в яких відбиваються його прагнення брати активну участь у політиці, захищати свої права та інтереси [31, с 154].

Українська дослідниця Н. Дембицька визначає політичну активність як функціональний прояв особистості в політичній діяльності, котра впорядковується самим суб’єктом. Стаючи суб’єктом владних відносин, особистість вибудовує свою систему політичних дій, структуруючи її певним чином, але відповідно до вимог політичної системи і власної політичної культури [37, с. 258].

Поняття «політична активність» наголошує на певній спрямованості політичної діяльності – на вдосконалення або зміну соціально-економічного й політичного устрою, політичних інститутів. Політична активність на індивідуальному рівні – це сукупність тих форм життєдіяльності окремої особи, в яких виявляються її прагнення брати активну участь у політичних процесах, обстоювати свої політичні права та інтереси.

У розмаїтті визначень одні автори наголошують на світоглядно ціннісному [36, с. 11], а інші − і їх помітна більшість − на діяльнісному, поведінковому аспекті політичної активності. Так, С. Рощин вважає, що політичну активність можна розуміти як прояв інтересу до політичного життя суспільства або як участь у ньому в тих чи інших формах. Він зазначає, що головною умовою прояву і в першому, і в другому випадках є відповідна потреба особистості [36, с. 284].

Аналіз підходів до означеної проблеми дав можливість І. М. Білоус сформулювати власне визначення політичної активності: це складне багатокомпонентне психічне утворення, яке базується на потребах, інтересах особистості, реалізується в системі цільових настанов, ціннісних орієнтацій та ставлень, що існують як внутрішня готовність до дії та регулюють індивідуальну поведінку. Отже, політична активність може розглядатися як дворівнева: перший рівень орієнтаційно-ціннісний (внутрішній), який є підґрунтям другого − поведінкового (зовнішнього) рівня.

Представлена модель наочно демонструє, що політична активність людини зумовлюється глибинними особистісними структурами, які становлять мотиваційно-ціннісну сферу її життя (інтересами, мотивами, потребами, настановами, переконаннями, цінностями). На цьому рівні політична активність не обов’язково означає безпосередню участь у політичному житті. Це скоріше своєрідне психологічне долучення до нього: глибоке переживання гострих соціально-політичних проблем, бажання сформувати певну соціальну позицію тощо. Тим часом саме на цьому рівні акумулюється потенціал активності, внутрішня готовність до дії, що проявляється у різних діяльнісних (поведінкових) формах політичної участі [7].

Під політичною активністю слід розуміти інтенсивність участі суб’єкта в політичному процесі загалом, а також у межах окремих форм політичної діяльності. Таким чином, участь ототожнюється з активними проявами особистості, з докладанням відповідних зусиль, результати яких можуть бути помітними для оточуючих. Участь – це завжди дія, а не споглядання, хай і зацікавлене. Зі сприйняттям участі, що орієнтована на принцип дійового залучення в політику, можна зіставити концепцію X. Макклоскі, де участь розуміється насамперед як деяка психологічна залученість до процесів політичного життя. Видається правомірною думка Д. В. Гончарова про те, що концепція, яка ототожнює участь із простою психологічною долученістю, не може бути прийнятною. Багато людей «цікавляться» політикою. Це виявляється у тому, що вони слідкують за подіями політичного життя, емоційно сприймають його і навіть формують відповідну думку. Ця зацікавленість «може стати умовою, а також психологічним або когнітивним (пізнавальним) фоном участі, однак сама по собі вона ще не є участю. З однаковим успіхом такий інтерес може відповідати сприйняттю політики як своєрідного видовища» [17, с. 7].

Політична діяльність, поведінка і спілкування являють собою відповідно різні форми і способи інтерпретації активності, коли увага концентрується на засобах державного впливу суб’єкта на об’єкт (діяльність) або на зміні особистої ролі і позиції суб’єкта (поведінка), або ж, нарешті, на міжсуб’єктних взаємовідносинах (спілкування) [20, с. 185].

Під політичною діяльністю розуміється «вся сукупність форм дій політичних акторів, зумовлених зайняттям відповідної політичної позиції і пов'язаних з досягненням мети, реалізації владних інтересів» [29, 153].

Дуже часто, розглядаючи політичну діяльність, розрізняють широке і вузьке тлумачення цього поняття. Політична діяльність у широкому розумінні – це діяльність політичної сили як важливого елемента політичної системи (легальної влади), що спрямовує життя соціуму. Політична діяльність у вузькому значенні – це активність суб’єктів, пов’язана з реалізацією їхніх інтересів (у суперництві з іншими суб’єктами), зокрема, бути представленими в органах управління.

На думку Л. А. Найдьонової, політичну діяльність можна тлумачити як обстоювання своїх інтересів у спільноті, що передбачає взаємодію з різними партнерами. Ця діяльність охоплює усвідомлення своїх інтересів і розробку плану втілення їх у життя, створення умов для реалізації цих задумів і конкретні дії щодо їх виконання. Під політичною активністю автор пропонує розуміти інтенсивність участі суб’єкта в політичному процесі загалом, а також у межах окремих форм політичної діяльності [30].

Політична участь і політична діяльність відбуваються насамперед у свідомих формах, оскільки для стихійних форм притаманні переважно не свідомі раціональні дії, а ірраціональні, напівсвідомі, інстинктивні почуття. Однак обмежувати політичну участь і політичну діяльність лише раціонально-утилітарними діями не варто, оскільки людина – це не запрограмована машина, а жива істота з притаманними їй пристрастями. Проте політичну участь частіше оцінюють у категоріях кількості та міри, а професійну політичну діяльність − у якісних характеристиках [9].

Напевно, оптимальною є думка фахівців, згідно з якою категорії «політична участь» та «політична діяльність» співвідносяться таким чином: політична діяльність індивідів може здійснюватися як політична участь і як політичне функціонування. Політична участь охоплює непрофесійну сферу політичного життя суспільства. Політичне функціонування ж сукупно означає професійну політичну діяльність [25, с. 174]. Це твердження певною мірою умовне, тому що провести чітку грань між професійною та непрофесійною діяльністю не завжди можливо.

Під «політичною поведінкою» розуміють будь-яку форму участі у здійсненні влади або протидії її здійсненню. Це поняття розкриває структуру й механізм політичної діяльності. Воно охоплює участь у формальних організаціях і масових рухах, залученість до різних елементів політичної системи чи свідоме відмежування від них, активну публічну маніфестацію своїх поглядів з метою впливу на політичні інститути чи політичну апатію. Отже, політична поведінка проявляється у багатомірних формах [43, с. 414].

Політичну поведінку можна представити як сукупність людських дій (вчинків), які спостерігаються зовні, у сфері розподілу та здійснення влади. Її також визначають і як суб’єктивно мотивований процес, в якому втілюється той чи інший вид політичної діяльності. Залученість особистості до політики проявляється в її політичній поведінці. Як вважає С. М. Чолій, «політична поведінка», «електоральна поведінка» відображають моральний бік політичної діяльності суб’єкта. Справді, виміром політичної поведінки є вчинок – не будь-яка політична дія, а така, в якій провідного значення набуває свідоме ставлення людини до інших людей, до спільного, до норм суспільної моралі. Отже, реальна участь особистості в управлінні суспільними справами, її «залученість» до політики скеровуються тим моральним смислом, який вона вкладає у політичний вчинок [42].

Термін «поведінка» залишається корисним для відображення відповідних форм політичної діяльності. Однак, на відміну від біхевіористських підходів, «людина розглядається, по-перше, і як об’єкт, і як суб'єкт політичних відносин. По-друге, діяльність у політиці зводиться лише до її зовнішніх проявів» [18, с. 91−92].

Участь людей у політиці слугує одним із засобів вираження й задоволення їхніх інтересів. На думку М. Каазе (ФРН), "...під політичною участю розуміється всяка діяльність, добровільно здійснювана громадянами з метою вплинути на прийняття рішень на різних рівнях політичної системи; участь у політиці розуміється, насамперед, як усвідомлена цілеспрямована діяльність" [26, с. 22].

Американський соціолог X. Макклоскі, наприклад, визначає політичну участь як " ту добровільну діяльність, за допомогою якої члени суспільства беруть участь у виборі правителів і, прямо або побічно, у формуванні державної політики" [56, с. 19].

На думку М. І. Пірен, «політична участь – це втягнення (залучення) членів соціально-політичної спільноти в існуючі всередині неї політичні відносини і структуру влади» [34, с. 62].

За Г. А. Бєловим, під політичною участю розуміється «будь-яке сприяння політичній системі у здійсненні її функцїі, впливовий прояв громадянином, його групами своїх інтересів і позицій щодо влади» [6, с. 233].

Американському досліднику Дж. Нагелю належить одне з універсальних визначень поняття «політична участь»: «Участь охоплює дії, за допомогою яких рядові члени будь-якої політичної системи впливають або намагаються впливати на результати її діяльності» [17, с. 6]. Саме політична система, на його думку, є компонентом визначення участі. Вона існує як організована структура влади, впливу, авторитету і стосується не лише уряду, а й інших громадських інститутів, які контролюють поведінку і ресурси своїх членів.

На думку більшості дослідників, політична участь включає широкий спектр політичної активності, пов'язаний зі специфічним ставленням соціальних суб'єктів до влади. Російська дослідниця О. Ю. Мелешкіна визначає політичну участь як «більш-менш регулярне і, зокрема, інструментальне застосування акторами різних форм політичної діяльності, засобами якої громадяни намагаються впливати на процес прийняття політичних рішень» [29, с. 154].

Істотне доповнення щодо сутності згаданої категорії робить український дослідник О. Чемшит. На його думку, політична участь – це будь-яка дія або бездіяльність, спрямована на зміну чи збереження існуючого способу розподілу ресурсів у масштабах усього суспільства. Автор пропонує поглянути на проблему політичної участі крізь призму соціологічної теорії М. Вебера в частині, присвяченій розгляду дефініції «соціальна дія», оскільки політична участь соціально детермінована. На практиці вона реалізується через соціальну поведінку, яку прийнято розглядати як відносно узгоджену і послідовну сукупність соціально значущих вчинків особистості.

На нашу думку, найбільш обґрунтовані визначення поняття політичної участі дано Д. Гончаровим та І. Гоптарьовою. Під політичною участю вони розуміють інструментальну активність, за допомогою якої громадяни намагаються впливати на уряд таким чином, щоб він виконував бажані для них дії. Політична участь розглядається, з одного боку, як вплив на процес прийняття політичних рішень, а з другого – як вплив на зміст і перебіг реалізації практичних програм, що приймаються органами державної влади. При цьому Д. Гончаров розрізняє такі поняття, як «політична» і «інструментальна» участь, розуміючи під першим прояв більш-менш стихійної активності, а під другим – участь, що спирається на процедури соціально-політичної активності (інструментального характеру).

Поняття політичної участі – це дії, що не завжди піддаються інструментальній інтерпретації, однак є активною поведінкою, яка часто потребує від індивіда великих зусиль, навіть жертовності, і пов'язана з намаганням вплинути на хід політичного життя в конкретному суспільстві [17, с. 12–13].

Водночас Д. В. Гончаров акцентує увагу на таких важливих теоретико-методологічних аспектах політичної участі, як характер і зміст соціальної та політичної дії у структурі участі, а також її інструментальність. Під інструментальністю політичної участі він розуміє «здатність вибудовувати раціональні технології досягнення цілей» [17, с. 10].

Згадана позиція відповідає кваліфікації М. Вебера, в якій за основу взято ступінь залучення індивіда до політики.

Сучасні автори пропонують перш за все "прагматичну" інтерпретацію політичної участі, яка орієнтується на спроможність людини ставити перед собою певні цілі в політичній сфері і домагатися їх досягнення, що, зрозуміло, передбачає володіння політичними знаннями, наявність позиції, конкурентоспроможність тощо. Саме така здатність, вважають вони, і є той орієнтир, який політичній участі у прагматичному трактуванні надає конкретних політичних дій. Про це пишуть Дж. Нагель, С. Верба, Н. Ні (США), А. І. Соловйов, А. І. Демидов, Д. В. Гончаров (Росія). А. І. Демидов приймає, наприклад, таке визначення: «Політична участь в цілому завжди являє собою засіб простих людей за будь-якого типу політичної системи вплинути на діяльність своїх правителів, а іноді й змінити їх. Формуючись під впливом компонентів соціального буття, політична участь виступає як певне інструментальне застосування акторами різних форм політичної діяльності для впливу на процес прийняття політичних рішень» [17].

Політична участь може здійснюватися як соціальна дія (наприклад, мотивоване ігнорування виборів), але частіше відбувається у вигляді соціальної взаємодії.

На думку М. М. Слюсаревського, в широкому значенні поняття політичної участі максимально близьке до поняття політичної поведінки пересічних громадян і фактично виконує лише функцію відмежування її від професійної політичної діяльності, політичного функціонування.

Специфічного змісту поняття політичної участі набуває у вужчому значенні, окресленому концепцією партиципаторної демократії, що передбачає самодіяльність, самоорганізацію, самоврядування громадян. І саме в такому розумінні політична участь заслуговує бути об’єктом спеціальних досліджень, завдання яких виходять за звичні межі вивчення електоральної активності та інших рутинних форм поведінки «рядових» учасників політичного процесу [35, с. 16].

Враховуючи феноменологічну складність розрізнення понять політичної участі, політичної активності, політичної діяльності та політичної поведінки, маємо визначити критерій, що, на наш погляд, є ключовим у виокремленні цих понять. До сфери політичної активності належать усі політичні наміри, інтереси та події, до яких долучається суб’єкт. Політична діяльність характеризує переважно професійну сферу залучення до політичної практики. Термін «політична поведінка» включає найбільш прийнятні для опису відповідні форми політичної активності. Але якщо людина, яка виявляє політичну активність і усвідомлює себе відповідальним суб’єктом суспільно-політичних відносин, намагається у будь-який спосіб вплинути на владу або перебіг політичних подій – цю активність можна віднести до категорії політичної участі.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Схожі:

Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації icon1 розділ предмет, структура І методологія курсу "релігієзнавство"
Соціальні, гносеологічні, онтологічні та психологічні чинники релігії
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconМіністерство освіти, науки, молоді та спорту України Відділ освіти,молоді та спорту Хмельницької рда
Основне завдання сучасної середньої загальноосвітньої школи – дати молодому поколінні глибокі, міцні знання з точних наук, виробити...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconПрограма навчальної дисципліни воєнно-політична історія україни
Метою викладання навчальної дисципліни “Військово-політична історія України” є засвоєння студентами знань з основних питань військово-політичної...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconСекція мовознавство гендерні чинники в політичному дискурсі
...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconУкраїни в умовах сучасної системної реформи ХVIII всеукраїнська студентська науково-практична конференція 03 квітня 2015 року м. Дніпропетровськ Україна
Пріоритетні напрями розвитку економіки та фінансів України в умовах сучасної системної реформи
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconПолітична реклама як невід’ємна складова виборчого процесу
Рівень та характер політичних знань, оцінок та дій громадян, на яких здійснює вплив політична реклама, визначає стан політичної культури...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconАнотація дисципліни
У ній виділяється низка напрямів: політико-психологічні аспекти макрополітичних явищ; психологічні особливості політичних систем;...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconВпровадження методів активізації
У цій ситуації на допомогу вчителям прийдуть активні та інтерактивні методи ( або методи активізації пізнавальної діяльності ), що...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconГромадськість у функціонуванні судової влади кравчук валентина Миколаївна
Конституції України, та принципу участі громадян в управлінні державними справами, встановленого ст. 38 Конституції України, важливими...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconТема політичні наслідки Другої світової війни для України
Плани семінарських занять з курсу «Політична історія України» для студентів 4 курсу факультету журналістики


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка