Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації



Сторінка3/14
Дата конвертації13.02.2018
Розмір2.89 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Політичну участь ми визначаємо як усвідомлене здійснення соціальної ролі членом суспільства, спрямованої на досягнення суспільно значущих цілей та впливу на політичні процеси. Підґрунтям політичної участі ми вважаємо рівень розвитку громадянської відповідальності, провідним стимулом – мотивацію, яка опосередковує формовияви соціально-політичної активності та типи політичної участі. Спосіб реалізації політичної активності може здійснюватися переважно у сфері комунікацій (агітація, пропаганда тощо), сфері інформації та її аналізу (наукові дослідження, аналіз політичної інформації та ін.) або на рівні конкретних дій (участь у політичних акціях, виборчих кампаніях тощо) (див. рис. 1.1).

Рис.1.1. Структурно-функціональна модель політичної участі
Визначення складових політичної активності (когнітивних, комунікативних, поведінкових) згідно з нашою концепцією зумовлено завданнями, поставленими в нашому дослідженні, а саме: формування інтересу та підготовка молоді до ефективної участі у соціально-політичних процесах. Різноманіття форм політичної участі, що нами розглядатиметься нижче, можливо, дасть змогу молодим людям визначити шляхи особистої її реалізації в житті суспільства, а їхнім наставникам – надавати необхідну допомогу в отриманні молоддю вмінь та навичок ефективної участі у розбудові громадянського суспільства.

1.2. Класифікація форм політичної активності

За всього розмаїття форм політичної участі очевидно, що вони розрізняються насамперед за масштабністю та сферою соціального поширення. Так, звертання індивіда до політичних засобів захисту своїх інтересів може передбачати його участь у розв’язанні загальнонаціональних проблем або місцевих завдань; вона може здійснюватися у межах виробничого колективу територіального самоврядування або соціального об’єднання. При цьому самі форми політичної участі можуть бути як прямі, пов’язані з безпосередніми діями індивіда, так і опосередковані, що характеризуються залученням суб’єкта до політики через різні групи, організації та структури.

Вибір форм політичної участі залежить від певних якостей суб’єкта (статі, віку, виду діяльності, релігійної належності, освіти тощо), особливостей політичного управління (переліку засобів, які держава надає громадянам для захисту їхніх прав та інтересів), а також від конкретної політичної ситуації.

У політичній науці існують різні способи класифікації політичної поведінки і політичної участі. Часто форми політичної поведінки та політичної участі залежать від екстенсивності (кількість учасників) та інтенсивності (ступінь активності індивідів).



За ступенем інтенсивності розрізняють постійну, епізодичну, системну політичну участь. Інтенсивність участі є базовим параметром, що визначає в аспекті легальної політичної активності варіативність поведінкових проявів суб'єкта по осі «політична неучасть – формальна інституціональна участь – реальна інституціональна участь».

Стосовно діючих у державі законів зазвичай розрізняють конвенційні (легальні, законні) і неконвенційні форми політичної участі. Л. Мілбрат визначає чотири основні види конвенційної участі (голосування; участь у роботі партій та інших політичних організацій і проведенні ними кампаній; участь у політичному житті громади – збори, грошові пожертвування і т. ін.; контакти з офіційними особами на різних рівнях) і наводить приклади неконвенційної участі (участь у публічних вуличних демонстраціях, мітингах та інших формах протесту з порушенням закону; протест проти «аморальних дій влади» у вигляді голодувань, спалень і т.ін.; відмова підкорятися несправедливим законам).



Конвенційна політична участь визначається відповідністю до норм права або традицій, які регулюють участь людей у політиці за правлячого режиму. Її визначення не викликає заперечень. Неконвенційна політична участь трактується по-різному. Часто висловлюється твердження, що конвенційна і неконвенційна поведінка співвідносяться як законні та незаконні дії (Е. Клюєнко, М. Пірен).

Західні дослідники тлумачать згадані форми участі таким чином. Традиційна (конвенційна) (conventional participation) участь: доволі рутинна поведінка, яка використовує інституційні канали і є прийнятною для домінуючої політичної системи. Нетрадиційна (неконвенційна) (inconventional participation) участь: відносно незвична політична поведінка, яка кидає виклик встановленим інститутам і домінуючим нормам або відкидає їх [21, с. 199–200].

Сучасні демократичні режими прагнуть зробити політичну участь громадян традиційною, щоб без зайвого ризику, звичними засобами впливати на політику, прислухатися до прагнень людей, їхніх інтересів та потреб. До конвенційних форм участі (за С. Вербою та Н. Наєм) відносять такі:


  1. участь у голосуванні на президентських виборах;

  2. участь у місцевих виборах;

  3. активна участь у діяльності організацій, що опікуються проблемами спільноти;

  4. активна діяльність з розв’язання окремих проблем громади;

  5. спроби переконати інших у .доцільності участі у голосуванні;

  6. активна робота, принаймні іноді, на користь тих чи інших партій або кандидатів на виборах;

  7. контактування із представниками місцевого керівництва задля розв’язання конкретних проблем;

  8. присутність хоча б на одних політичних зборах або з'їзді за останні три роки;

  9. контактування з представниками керівництва регіону або країни для вирішення конкретного питання;

  10. участь у створенні групи або організації для розв'язання певних проблем місцевого значення;

  11. грошова підтримка партії чи кандидата під час виборчої кампанії;

  12. членство у політичному клубі чи організації [27, с. 56].

Неконвенційні форми участі, на думку деяких дослідників, включають:

1) підписання петицій;

2) участь у недозволених демонстраціях;

3) участь у бойкотах;

4) відмова від сплати податків;

5) участь у захопленні приміщень, підприємств і сидячих страйках біля їхніх стін;

6) блокування дорожнього руху;

7) участь у стихійних страйках [29, с. 157].

Не всі вчені погоджуються із твердженням, що підписання петицій належить до неконвенційних дій. Здається правомірною думка Г. Алмонда та інших дослідників про те, що значній частині населення сучасних країн доводилося підписувати петиції, і ця форма політичної дії «стала настільки звичною, що вже не може вважатися неконвенційною» [38, с. 127].

У своєму визначенні політичної участі Н. Най і С. Верба (США) вказують на необхідність легального характеру участі, тобто участь повинна мати законну основу. Крім критерію легальності, варто застосовувати критерій легітимності. Так, виявляється, що низка форм участі має хоча й законний, але зовсім не легітимний характер, і що критерії оцінки легітимності можуть змінюватися. Такі зміни несуть важливу інформацію щодо процесів соціальних і політичних трансформацій [54, с. 6].

Виходячи з критерію легітимності дій та ставлення суб’єктів до політичної системи, англійський учений А. Марш розрізняє два основних типи політичної участі: ортодоксальну й неортодоксальну. До ортодоксальної належить участь, що забезпечує стійкість функціонування політичної системи, а вимоги, які висуваються до неї, виражені в законних формах. До неортодоксальної – несанкціоновані дії, пов'язані з вираженням вимог або спрямовані проти політичної системи (протестна поведінка). Окремий тип складають політичні злочини, тобто політична діяльність з використанням нелегітимного насильства (див. таблицю 1.1).


Таблиця 1.1.

Класифікація типів політичної участі А. Марша


Ортодоксальна політична поведінка

Неортодоксальна політична поведінка, політична непокора, групова непокора

Політичні злочини

Звичайна політика, голосу-
вання, лоббі, громадські об’єднання

Петиції, гасла, законні демонстрації



Бойкоти


Неофіційні страйки



Незаконні демонстрації, захоплення приміщень, пошкод-
ження власності, насилля

Захоплення заручників, саботаж, вбивства, заколоти,
війни

Дослідники виокремлюють також дві основні форми політичної поведінки за критерієм відкритості: закриту і відкриту. Для закритого типу політичної поведінки характерна політична бездіяльність, або так звана нульова політична активність. Її причиною є те, що окремі люди реально не можуть займатися політичною діяльністю, не мають для цього відповідних можливостей. Зрештою, перешкоджати політичній діяльності можуть апатія (відсутність інтересу до політичної діяльності), аномія, тобто такий стан психіки людини, коли вона відчуває, що фактично політичне життя проходить поза нею. Політична бездіяльність – складне і неоднозначне явище, значною мірою зумовлене особистісними рисами і характеристиками людини. Для другого типу політичної поведінки – відкритого – властива здебільшого мотивована, цілеспрямована, раціональна, відповідно психологічно і емоційно зумовлена політична діяльність.

Здається парадоксальним, але однією з форм політичної участі є відмова від участі – відхід (неучасть). Деякі індивіди можуть не виявляти ніякої активності в політиці. Для визначення такого типу політичної поведінки існує поняття абсентеїзм (від лат. absentia – відсутність). Серед тих, хто не бере участі в політиці, є дві групи – непохитно аполітичні та ті, хто тимчасово з різних причин відсторонився від участі, тобто залежно від ситуації: або бере участь, або не бере.

Абсентеїзм може бути супутником або наслідком політичного і соціального благополуччя, вдоволеності ситуацією, в якій перебувають держава й суспільство. Абсентеїзм – супутник не лише добробуту та дії за принципом свободи, а й також втрати довіри до політиків, інтересу до їхньої діяльності. Перетворюючись на масове явище, він може загрожувати легітимності представницьких органів, авторитету обраних. Тому абсентеїзм − «це привід для критичної оцінки політичної практики, свідчення постійного відтворювання відчуження влади від суспільства, розчарування виборців, їхньої недовіри до програм та обіцянок. Зростання показників абсентеїзму може розглядатися і як ознака політичної кризи», вважає російський учений Г. Бєлов [6, с. 240]. Водночас факт абсентеїзму є ознакою свободи людини в суспільстві, тому що громадяни мають право демонструвати своє ставлення до влади в різних формах.

За ознакою представництва політична участь виражається у двох основних формах: прямій (безпосередній) та опосередкованій (представницькій). Пряма участь має місце в межах невеликих політичних громад, де маси приймають рішення на зборах більшістю голосів.

За опосередкованої участі маси вибирають своїх представників для здійснення політичної влади, що притаманне переважно великим суспільствам. Але опосередкована участь дає більше можливостей для спотворення волі мас, оскільки вибрані представники можуть обстоювати власні інтереси, що не збігаються з інтересами тих, кого вони представляють. Маси можуть втрачати контроль над своїми представниками, і ступінь їхньої політичної участі знижується. Проте представницька участь у великих політичних системах є єдино можливою.

Залежно від політичного режиму, традицій, розмірів території, чисельності населення, розвитку засобів транспорту й комунікацій у кожному суспільстві спостерігається різне співвідношення прямої й опосередкованої політичної участі. Посередниками участі в сучасному суспільстві виступають політичні партії, суспільно-політичні організації і рухи, а основною її формою є вибори.

Різні підходи дослідників до визначення класифікаційних ознак політичної участі спонукали побудувати загальну схему, яка структурує політичну активність за типами, формами та видами (див. рисунок 1.2).




Рис. 1.2. Типологізація політичної участі

Загальна картина «політизації населення» різниться залежно від політичного устрою окремого суспільства або країни. Моделі та позиції політичної участі конструюються на основі емпіричних даних досліджень політичної поведінки громадян. Визначення позиціювання дає змогу уявити «панораму політизації» населення. У більшості авторитетних досліджень соціологи класифікують респондентів за кількістю форм долучення до політики, виокремлюючи від трьох до шести позицій участі.

Так, британські соціологи Г. Пері та Г. Мойзер виокремлюють три основні позиції участі британців у політиці: «прості виборці» – 51%, «активні» – 25,2% та «практично інертні» – 23,8% [27, с. 57]. В американській психології політики поширеною є шестимірна модель позиціювання політичної участі. Згідно з М. Олсеном, американці поділяються на такі категорії: «політичні лідери» − 3 %, «активісти» − 14%, «комунікатори» – 13%, «громадяни» − 30%, «маргінали» – 18% та «ізольовані» – 22%. Шестимірну модель пропонують у своїй теорії С. Верба і Н. Най [55, с. 73]. Згідно з чотирьохмірною моделлю Л. Мілбрата, що позиціонує громадян за ступенем «вторгнення» в політику, групи громадян розподіляються так: громадяни з «активністю гладіаторів» – 3%, «перехідною активністю» – 7%, «активністю спостерігача» – 60% та «апатична публика» – 30% [27, с. 45].

Г. Алмонд і С. Верба запропонували тривимірну модель участі громадян у політичному процесі: «учасники» реально або потенційно включені у політичний процес. Вони інформовані про політичне життя, висувають вимоги до політичної системи і залежно від виконання цих вимог надають свою підтримку політичним лідерам. «Піддані» пасивно підкоряються державним чиновникам та законам, але не голосують і активно не втягнуті у політичне життя. «Прихожани» мають вельми туманні уявлення про уряд і політику. Це можуть бути малограмотні сільські мешканці, які проживають у віддалених селах, або люди, які ігнорують політику та її вплив на життя.

На основі визначення особливостей форм політичної участі виокремлюють групи індивідів, які беруть участь у політиці переважно тим чи іншим чином. Однією із «класичних» типологій є класифікація М. Каазе і А. Марша. Вона будується з урахуванням рівня активності, а також конвенційності і неконвенційності участі. Автори вирізняють п'ять груп відповідно до переважаючих форм участі:

1. Неактивні. Більшість представників цієї категорії або зовсім не беруть участі в політиці, або, у крайньому разі, читають газети і можуть підписати петицію, якщо їх про це попросять, деякі можуть брати участь у виборах.

2. Конформісти. Більш активні у конвенційних формах політичної участі. Деякі з них можуть навіть брати участь у політичних кампаніях. Однак загалом вони уникають безпосередньої політичної участі.

3. Реформісти. Так само, як і конформісти, беруть участь переважно в конвенційних формах, однак активніше. Крім того, вони можуть використовувати законні форми політичного протесту, зокрема демонстрації або навіть бойкоти.

4. Активісти. Найбільш активно беруть участь у політичному житті. Форми участі − переважно конвенційні, однак використовують інколи і неконвенційні.

5. Учасники акцій протесту. За рівнем активності близькі до реформістів і активістів, однак відрізняються від них тим, що практично не беруть участі в політичному процесі у конвенційних формах [29, с. 157–158].

В суспільстві є соціальні групи, ставлення яких до влади не можна визначити ані участю, ані антиучастю. Це – спостерігачі. На відміну від звичайних неучасників, спостерігачі цікавляться політикою, відрізняються розвинутими потребами в політичній поінформованості.

Досвід вивчення масової політичної свідомості українських громадян дає підстави В. Васютинському для виокремлення кількох найбільш типових соціальних груп за змістом і спрямованістю емоційно-оцінкових ставлень громадян до політичних та ідеологічних проблем:

− «заангажовані», які активно цікавляться політико-ідеологічними процесами, намагаються брати участь у відповідних заходах і видах діяльності та впливати на погляди й настрої інших людей. До цієї групи належать свідомі прихильники лівих і правих ідеологій;

− «амбівалентні», які намагаються займати якусь політико-ідеологічну позицію, але вона буває нестійкою, визначається різними випадковими впливами і, залежно від обставин, коливається то вліво, то вправо;

− «невизначені», які інтуїтивно відчувають потребу долучення до громадсько-політичного життя, але з різних причин (найчастіше через нерозуміння або побоювання) нездатні зайняти певну чітку позицію. Такі громадяни порівняно частіше тяжіють до центристських ідеологій;

− «незадоволені», позиції яких визначаються насамперед негативною оцінкою становища, наявністю більш або менш виражених претензій до «можновладців» та політиків загалом, схильністю до протестних форм поведінки та відносною байдужістю до власне ідеологічних мотивів;

− «аполітичні». У цій групі розрізняють три підгрупи, апо­літичність яких має свої особливі причини. Перша − це «принципово аполітичні», які свою політико-ідеологічну незаангажованість вважають певною «непорушною» засадою (за дотриманням якої часто-густо криються ті чи ті індивідуальні комплекси). Друга − це «байдужі», яких справді ніяк не цікавлять і не турбують політико-ідеологічні питання, а простір для самореалізації вони шукають винятково у вельми віддалених від політики сферах. Третя − це «розчаровані», які свого часу захопилися політичними проблемами, але згодом, переживши розчарування й знеохочення, відійшли від них і всіляко намагаються їх уникати (нерідко в такий спосіб виявляючи невротичні реакції) [10, с. 37–38].

Відомий український соціолог Є. І. Головаха визначив шість рівнів долученості громадян України до суспільного життя.



  • Найвищий рівень (шостий) – харизматичні лідери політичних рухів, які налічують кілька десятих відсотка загальної чисельності дорослих громадян.

  • П’ятий рівень – власне політичні функціонери, представників цієї категорії в Україні чимало.

  • Четвертий рівень – суспільно-політичні діячі, яких у нас практично немає, тому що до цієї категорії повинна належати інтелектуальна еліта суспільства, яка намагається впроваджувати суспільні цінності та критично ставитися до держави.

  • Третій рівень – рівень участі у політичних організаціях та партіях. В Україні таких не більш як 2–3%.

  • Другий рівень – до нього належать члени різноманітних неполітичних громадських організацій. Адже в громадянському суспільстві найважливішим є момент об’єднання громадян для захисту спільних інтересів. Відсоток таких людей у суспільстві мізерний.

  • Перший рівень – обивателі, звичайні громадяни, які не цікавляться політикою та не мають жодних важелів впливу на неї. Таких, за даними соціологів, в Україні 87% [16].

Згідно з нашою концепцією політичної участі весь спектр реалізації активності людини в політичному житті суспільства має чотири рівні з урахуванням сфери та інтенсивності її прояву:

I рівень – політично-апатичний;

II рівень – ситуативно-споглядальний (пізнавально-когнітивна складова), ситуативно-діалогічний (вербально-комунікативна складова), побутово-підтримувальний (поведінково-вольова складова);

III рівень – пошуково-інформативний, дискусійно-регулятивний, нормативно-організаційний;

IV рівень – творчо-аналітичний, переконувально-впливовий, лідерський активізуючий.

Рівні політичної участі корелюють з показниками мотивації (нігілістично-відторгуючий, індивідуально-егоїстичний, раціонально-прагматичний, соціально-альтруїстичний) та рівнями громадянської відповідальності: безвідповідального, вибірково-ситуативного, статусно-прагматичного, усвідомлено-вчинкового (див. рис. 1.3).



У представленій нами моделі політичної активності, яка охоплює весь спектр можливої реалізації людини в політичному просторі, до політичної участі можна віднести лише вищі щаблі цієї активності (принаймні ІІІ та ІV рівні). Вочевидь рівень активності, що відповідає категорії «політична участь», опосередкований відповідними показниками громадянської відповідальності (усвідомлено-вчинковий, статусно-прагматичний) та мотивами політичної участі (соціально-альтруїстичний, раціонально-прагматичний). Детальніше питання мотивації політичної участі та її взаємозв’язку з політичною активністю й відповідальністю розглядатиметься у розділі 2.

Типологізація політичної поведінки, представлена нами, ретельно диференціює залученість громадян різного віку до політичного життя суспільства. Це сприятиме різним соціальним інституціям у здійсненні ефективної політичної соціалізації молоді або застосуванні індивідуальних особливостей політичної активності в процесі політичного менеджменту.

З огляду на бажаність масштабів політичної участі існує два основних підходи до їх оцінок. Прихильники партиципаторної демократії (Б. Барбер, К. Пєйтмен), що розвивають ідеї Ж.-Ж. Руссо і Дж. Міля, пропонують розширення можливостей участі пересічних громадян у прийнятті політичних рішень. Прибічники концепції демократичного елітизму (Е. Берк, Й. Шумпетер), навпаки, у розширенні політичної участі вбачають загрозу демократичним інститутам та висловлюються за її обмеження, щоб залишити прийняття політичних рішень за тими, хто краще інформований та більш ефективно підтримує демократичні цінності.

На відміну від К. Ясперса, який вважав політичну участь мас доцільною, але неможливою, багато авторів дотримуються протилежної думки: така участь можлива, але недоцільна. Задовго до згаданих авторів дану проблематику розглядав Т. Джефферсон. На противагу критикам політичної участі мас, він уважав, що тільки постійна участь у політичних справах широкого кола інформованих, демократичних громадян є гарантією збереження основних цивільних прав.

Модифікація соціалістичних та анархічних ідей про повне самоврядування стала одним із джерел теорії партиципаторної демократії, яка приблизно з 60-х років ХХ ст. впливає на державну політику багатьох країн: Німеччини, Швеції, Швейцарії та ін. Ця теорія передбачає широку участь громадян не тільки у виборах своїх представників, а й у всьому політико-управлінському процесі – від прийняття рішень до їхньої реалізації. Практика підтвердила, що поряд з безсумнівними переваґами партиципаторна демократія має й недоліки. Головні з них – низька компетентність управлінців, відсутність у них інституціональної відповідальності за свої дії, недостатнє врахування активістами думок та інтересів політично пасивних громадян, які складають більшість електорату. Усе це негативно позначається на ефективності керування через систему партиципаторної демократії.

Наприклад, Х. Ортега-і-Гассет заявляв про небезпеку «гіпердемократії»: «У суспільному житті Європи … уся влада перейшла до мас. Але маси не повинні і не можуть управляти навіть власною долею, не кажучи вже про ціле суспільство» [33].

На думку Д. Аптера, двома головними проблемами сучасного суспільного устрою є: неучасть або надмірна участь громадян у політичному житті. Надмірна активність громадян може обеззброїти політичних діячів, дезорганізувати систему влади й зробити суспільство надбанням вояччини, яка приходить до влади «під час відновлення дисципліни й порядку». Неучасть громадян у політиці може потурати егоїстичним амбіціям окремих політиків і в цілому несе загрозу надмірного посилення ролі апарату влади [48, с. 48].

Варіант розв'язання першої частини дилеми Д. Аптера був запропонований А. Кемпбелом і З. Хармоном. Вони стверджували, що на тлі апатії більшої частини громадян згода щодо базових цінностей серед політично активних індивідів є важливою умовою збереження стабільності політичної системи в цілому. Тому доцільно розширювати і зміцнювати довіру основної маси індивідів до невеликого політично активного ядра.

На нашу думку, розв'язання другої частини дилеми, означеної Д. Аптером, криється в одному із принципів теорії Й. Шумпетера, за яким без раціонально усвідомленої потреби в добровільному самообмеженні кожного учасника політичного процесу будь-яка демократія приречена. Демократичне самообмеження – це усвідомлення того, що деяка дія, цілком легальна й припустима, в даній конкретній ситуації може не бути корисною спільній справі. Консенсус досягається розумінням загальних цінностей і принципів функціонування політичної системи, а також тим, що правляча група, опозиція й усі конфліктуючі групи понад усе ставлять національні інтереси, розуміючи їх приблизно однаково.

Загальна вирішальна активна політична участь у вигляді повного самоврядування суб'єктів на практиці не може бути реалізована через невиконання двох умов, необхідних для створення повністю самоврядної системи. По-перше, інститути безпосередньої демократії можуть успішно виконувати свої функції лише в тому разі, якщо забезпечується політична компетентність значної більшості суб'єктів участі. По-друге, для розширення справді компетентної участі рядових громадян у керуванні необхідні відповідні соціальні умови: наявність у людей часу для громадської діяльності, а також розвиток політичної освіти, політичної культури населення, навичок конструктивної політичної участі та ефективної соціальної взаємодії.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Схожі:

Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації icon1 розділ предмет, структура І методологія курсу "релігієзнавство"
Соціальні, гносеологічні, онтологічні та психологічні чинники релігії
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconМіністерство освіти, науки, молоді та спорту України Відділ освіти,молоді та спорту Хмельницької рда
Основне завдання сучасної середньої загальноосвітньої школи – дати молодому поколінні глибокі, міцні знання з точних наук, виробити...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconПрограма навчальної дисципліни воєнно-політична історія україни
Метою викладання навчальної дисципліни “Військово-політична історія України” є засвоєння студентами знань з основних питань військово-політичної...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconСекція мовознавство гендерні чинники в політичному дискурсі
...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconУкраїни в умовах сучасної системної реформи ХVIII всеукраїнська студентська науково-практична конференція 03 квітня 2015 року м. Дніпропетровськ Україна
Пріоритетні напрями розвитку економіки та фінансів України в умовах сучасної системної реформи
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconПолітична реклама як невід’ємна складова виборчого процесу
Рівень та характер політичних знань, оцінок та дій громадян, на яких здійснює вплив політична реклама, визначає стан політичної культури...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconАнотація дисципліни
У ній виділяється низка напрямів: політико-психологічні аспекти макрополітичних явищ; психологічні особливості політичних систем;...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconВпровадження методів активізації
У цій ситуації на допомогу вчителям прийдуть активні та інтерактивні методи ( або методи активізації пізнавальної діяльності ), що...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconГромадськість у функціонуванні судової влади кравчук валентина Миколаївна
Конституції України, та принципу участі громадян в управлінні державними справами, встановленого ст. 38 Конституції України, важливими...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconТема політичні наслідки Другої світової війни для України
Плани семінарських занять з курсу «Політична історія України» для студентів 4 курсу факультету журналістики


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка