Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації



Сторінка4/14
Дата конвертації13.02.2018
Розмір2.89 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

1.3. Соціально-психологічні детермінанти політичної
активності

Політична участь як явище суспільного життя може набувати різноманітних форм і проявів, що зумовлені взаємовпливом різноманітних чинників і показників розвитку суспільства. До них можна віднести тип політичного режиму, історичні традиції суспільної та індивідуальної громадянської участі, соціокультурні та географічні характеристики середовища, масштаб території та рівень розвитку системи масових комунікацій, нормативно-правове забезпечення політичної участі, рівень освіченості і ступінь доступу населення до інформації, тип і рівень розвитку політичної культури, ментальні особливості та матеріальні можливості суб’єктів політичної участі. До перелічених чинників слід додати психологічні фактори, а саме базові потреби громадян, настанови, орієнтації, цінності та цілі, а також особливості індивідуального сприйняття суб’єктами власної участі та відчуття власної причетності до політики.

Політичні психологи стверджують, що індивід може відчувати потребу у політичній участі, якщо зовнішнє середовище сприяє (або перешкоджає) задоволенню його життєвих потреб. Згадані вище фактори або стимулюють активність громадян, або її стримують та, врешті-решт, визначають, стає або не стає людина частиною якогось політичного цілого.

Вивчення проблем політичної участі неможливе без аналізу соціальних умов існування індивіда, в яких відбуваються його виховання і соціалізація. Людина не народжується членом суспільства та громадянином, вона ним стає внаслідок взаємодії з навколишнім світом. Як зауважив відомий історик А. Гуревич, «найважливіша функція сучасних гуманітаріїв полягає у розкритті людського змісту світової історії» [19, с. 489].

Політична поведінка зумовлена насамперед рівнем розвитку політичної свідомості людини, її цінностями та ідеалами. Політична свідомість є наслідком цілеспрямованого виховання і навчання, що формують знання, норми, вимоги, запити та ідеали. Це і є результатом соціально-політичних умов, що відображає особливості становища громадян і реальні політичні відносини в суспільстві, нерідко спонтанні й доволі суперечливі.

Так, у другій половині ХХ ст. більшої ваги набули фактори, що впливали на свідомість масового суб'єкта політичної участі. По-перше, масове промислове виробництво на основі досягнень науково-технічної революції зумовило особливу динаміку життя, що позначилася, зокрема, на стрімкому зростанні потреб людей. По-друге, динамізм життя, поглиблення інтеграційних процесів, реальне транспортне й інформаційне нівелювання відстаней спричинили не тільки нові вимоги, а й відчуття легкості їх задоволення. По-третє, внаслідок провокуючого впливу засобів масової комунікації, реклами, політичної агітації і пропаганди, що мають на меті пряму стимуляцію безпосередньої політичної активності людей, не лише пробуджуються ті або інші потреби й демонструються способи їх задоволення, а й стимулюються безпосередньо масові реакції у вигляді конкретних дій і акцій. По-четверте, визначальними в політичній активності масових суб'єктів політичної участі внаслідок дій трьох попередніх факторів стають не усталені, усвідомлені позиції, а швидкозахоплюючі, короткострокового впливу емоційні фактори.

Розглянемо найпоширеніші концепції, що пояснюють причини політичної участі. Згідно з теорією раціонального вибору більшість людей схильні до раціональної поведінки (не слід ототожнювати з логічною поведінкою). Прихильники такого погляду вважають, що людина намагається в усьому, в тому числі у політиці, досягти максимального результату оптимальними, часто найменшими, затратами і зусиллями.

Адепти теорії так званої мічиганської моделі, на противагу теорії раціонального вибору, вважають, що в політичній діяльності домінує партійна ідентифікація людини, яка є результатом або похідною від політичної соціалізації. Вибір форми та характеру політичної поведінки тісно пов’язаний з ідейно-політичним вибором, його визначеністю та послідовністю.

Ідентифікація людей з певним політичним напрямом, партією, групою, нацією, що уможливлює об'єднання зусиль членів цих груп для досягнення своїх цілей та інтересів, є суб'єктивним індивідуальним відбиттям як основного суб'єктивного фактора – інстинкту солідарності, так і об'єктивного фактора – ідеології. Високий ступінь ідентифікації стимулює інституціональну політичну участь (як реальну, так і формальну) або (у випадках неінституціональної природи організації, з якої починається ідентифікація) – неінституціональну участь; слабкий ступінь ідентифікації визначає формальну (пасивну) політичну участь; відсутність політичної партійної ідентифікації, як правило, зумовлює політичну неучасть.

На думку прихильників інституціонального підходу, політична участь залежить не від конкретних психологічних характеристик особистості, її соціального статусу, рівня освіти, а від можливостей громадян (виборців) впливати на уряд, владу.

Соціологічний підхід вивчав політичну активність у двох основних напрямах: марксизм та позитивізм. Класичний марксизм спрямований на аналіз залежності індивідуальної та групової політичної поведінки від об'єктивного економічного, соціального та демографічного становища людей. Схожий механізм політичної поведінки відображений у класичній «генетичній» моделі К. Ліпсета − Роккана [52], відповідно до якої на поведінку громадян впливає поєднання п'яти обставин: суспільного становища, рівня доходів, місця проживання, рівня освіти та релігійної належності. Пізніше до цієї політологічної моделі Р. Інглхарт додав ще й ідеологічний чинник [24]. У немарксистській позитивістській соціології проблема детермінації політичної поведінки розв’язується на основі дослідження взаємозв'язку політичних орієнтацій і низки соціальних і демографічних характеристик людей: рівня доходу, професійного статусу, освіти, віку, статі, місця проживання і т. ін. [23, с. 227]. В. А. Ядов, відзначаючи специфіку соціологічного підходу, вважає, що для соціології особистість «важлива не як індивідуальність, а як знеособлена особистість, як соціальний тип, як деіндивідуалізована, деперсоніфікована особистість» [45, с. 11]. Звідси випливає, що цей підхід дає змогу виявити характеристики політичної активності окремих груп, особливості динаміки політичного вибору, але не дає відповіді на питання про психологічні і вікові механізми політичного самовизначення.

У межах соціологічного підходу вирізняють також культурологічний, чи історичний, напрямок. Тут бачимо вплив на поведінку суб’єкта політичної системи і політичної культури. Відповідно, зміни мають історичний характер. У працях Г. Алмонда, С. Верби центральним є поняття «політична культура» як невід'ємна складова загальнонаціональної культури. Це насамперед ціннісно-нормативна система суспільства в межах певного історичного етапу. Вона включає в себе політичний досвід людства, отриманий в ході історичного розвитку. Цей досвід передається наступним поколінням через виховну функцію культури і впливає на політичну поведінку підростаючого покоління [2].

Представники так званої психологічної школи вважають, що домінуючими у політичній участі й діяльності є мотиви та настанови людини. А тому важливо вивчити взаємозв'язок, взаємовплив настанов особи, її поведінки та конкретних дій.

Так, у праці Л. Мілбрата та У. Клейна «Особистісні якості та політична участь» обґрунтовано необхідність з’ясування ролі індивідуальних властивостей особистості як фактора, що впливає на характер політичної поведінки індивіда. Дослідники наголошують на недоцільності обмеження дослідження такими змінними, як матеріальне становище, рівень освіти, професія тощо, тому що навіть люди з однаковими соціально-економічними показниками можуть мати відмінності в ступені політичної активності або індиферентності.

На розвиток теоретико-методологічних основ вивчення проблеми політичної поведінки вплинули категорії різних наук та наукові положення різних напрямків психології. Розглянемо концепції, що лежать в основі вивчення проблеми і найбільшою мірою впливають на її сучасний стан.

Психоаналітичний підхід розглядає інстинкти і потреби як фактори, що визначають політичну поведінку людини. У межах цієї теорії політична активність розглядається як така, що зумовлюється незадоволеними потягами особистості та формується під впливом біологічно детермінованих ірраціональних сил. Політична поведінка залежить від того, яким чином первинні потяги реалізуються, як глибоко витіснені, які шляхи використовуються для їх сублімації.

Політичній проблематиці присвячено порівняно невелике число праць самого З. Фрейда [39; 40], але більшість наступних психоаналітичних досліджень психології політики будувалися на адаптації ідей З.Фрейда до аналізу політико-психологічних явищ (К. Монро, Г. Гербнер, Л. Гросс, М. Морган, Н. Сігнореллі).

Наприклад, Г. Лассуел в руслі психоаналізу досліджував різні стилі політичної поведінки [51, с. 48]. Психоаналіз був використаний Г. Олпортом для виявлення природи расових і етнічних забобонів [22, с. 40]. Дослідження Т. Адорно висвітлили психологічну основу фашизму і тоталітаризму [1, с. 275].

Біхевіористський підхід (Ф. Грінстайн, Р. Інглхарт; Ю. В. Ірхін, А. Марш, Г. Гербнер, Дж. Мейровітц) розглядає політичну поведінку людини в межах формули: «стимул−реакція». З погляду прихильників біхевіоризму вплив ситуативних факторів домінує над власною активністю особистості. У зв'язку з цим виникають такі запитання: по-перше, як одні й ті ж стимули (політична реклама, інформація про вибори, відкриті заклики до певних політичних дій) формують різні політичні орієнтації у людини; по-друге, чому людина бере участь у політичному житті суспільства і за відсутності зовнішніх впливів? Тут політичний процес, що трактується як похідний від фундаментальних життєвих характеристик людських індивідів, аналізується біхевіористами у вигляді актуалізації деякого початкового вольового прагнення, що додає політичний сенс усякому поведінковому акту [46].

Згодом необіхевіористи впроваджують у формулу «стимул−реакція» поняття «проміжних змінних», що позначають «неспостережні» пізнавальні та мотиваційні компоненти поведінки [22, с. 237]. Головним недоліком концепції в дослідженні політичної активності вони визначають обмеженість електоральною поведінкою (поведінкою на виборах), а також тенденцію розглядати політичну поведінку в умовах стабільної політичної системи, залишаючи поза увагою вивчення проблеми поведінки в дестабілізованих ситуаціях [22, с. 94−96], що є серйозним обмеженням для використання цього підходу.

З надр біхевіоризму виникає медіа-, або маніпулятивний, підхід. Відповідно до нього основна увага приділяється впливу засобів масової інформації на людину, а сама людина сприймається лише як об'єкт впливу. В основі зазначеного підходу лежать уявлення про формування політичної поведінки під впливом системи масових комунікацій і пропаганди.

Прибічники маніпулятивного підходу визначають людську психіку і свідомість як своєрідний порожній контейнер, куди політики і мас-медіа можуть вкладати будь-який зміст (Р. Харріс, Дж. Мейровітц, Дж. Ройс, А. Пауелл). У межах цього підходу розглядаються теорії соціального навчання (Т. Адорно; Дж. Ройс), теорія культивування (A. Bandura), теорія соціалізації (С. Ліпсет).

Когнітивний підхід передбачає, що, оскільки вибір моделі політичної поведінки опосередковується поглядами і цінностями людини, необхідно, передусім, вивчати мислення, процеси обробки інформації, прийняття рішень і т.ін. Відповідно до загальних поглядів теоретиків цього підходу [11] політична поведінка формується під впливом змісту свідомості людини. X. Т. Хіммельвейт в межах когнітивного підходу запропонувала модель прийняття політичних рішень, або «споживчу модель». Згідно з цією моделлю політичний вибір здійснюється за аналогією з покупкою в магазині. Виборець, який віддає свій голос, шукає максимальної відповідності між набором власних настанов і партійними програмами [50]. Недоліком когнітивного підходу є те, що його прихильники, по-перше, обмежуються дослідженням електоральної поведінки; а по-друге, вивчають переважно лише ті аспекти політичної поведінки, які дають людині програму раціональних дій.

Гуманістичний підхід (Д. Майєрс, С. С. Малетін) до реалізації політичної поведінки являє собою спробу розглянути особистість як активного суб'єкта політичної діяльності. Концепція включає прагнення до особистісного росту, самоактуалізацію, які, по суті, протилежні тяжінню до гомеостазу в психоаналітичних і біхевіористських трактуваннях.

Положення гуманістичної психології узгоджуються з поглядами відомих вітчизняних фізіологів П. К. Анохіна, Н. А. Бернштейна та інших науковців. Вони стверджують, що не реактивність, а, головним чином, активність властива живим організмам у взаємодії з навколишнім середовищем. Ці ідеї відіграють важливу роль в аналізі політичного самовизначення молоді, вивченні політичних взаємодій і відносин.

У вітчизняній психології широко застосовується діяльнісний підхід (К. А. Абульханова-Славська, А. Анастазі, Р. Інглхарт, Б. Ломов, Н. А. Менчиньська) до дослідження політико-психологічних процесів, головні постулати якого, на думку психологів [32], практично ні в чому не суперечать суті поведінкового підходу. Діяльнісний підхід спирається на таке теоретичне положення: розвиток свідомості і діяльність не протилежні один одному, але й не тотожні, й утворюють єдність. Фундаментальна концепція діяльності була розроблена А. Н. Леонтьєвим. Надалі робляться зусилля зі зближення різних шкіл і напрямів. В самій психологічній науці, наприклад, вироблено методологічний принцип суб'єкта, суб'єктно-діяльнісний підхід, розроблений С. Л. Рубінштейном і його учнями А. В. Брушлінським, К. А. Абульхановою-Славською та ін. (В. Д. Петровський, С. Л. Рубінштейн). Тут проблема активності суб'єкта, його поведінки і діяльності вивчається, головним чином, у соціальному контексті, в усьому розмаїтті його проявів у системі суспільних відносин. З часом підходи набувають міждисциплінарного характеру. Таким, зокрема, є ціннісно-діяльнісний підхід, запропонований Г. Залєським для дослідження різних аспектів світогляду і переконань особистості, в тому числі політичних.

Ціннісно-діяльнісний підхід припускає первісне визнання цінності, а потім розвиток цієї цінності в цілеспрямованій діяльності. З його допомогою вдається здійснити зв'язок основних положень діяльнісного принципу з ціннісним принципом, пов'язаним з особистісним смислом, особистими цінностями, які детермінують соціальну, політичну та інші види активності. Крім того, з допомогою цього підходу в дослідженнях здійснюється зв'язок основних положень діяльнісного принципу психології з ціннісно-нормативним принципом соціології.

Як бачимо, аналіз психологічних теорій і концепцій висвітлює та акцентує увагу на окремих суб’єктивних факторах, що впливають на політичну поведінку індивіда. Так, у деяких теоріях причинами долучення індивіда до політики визначаються ті чи інші стани свідомості індивіда (наприклад, відчуття загрози власному суспільному становищу – Г. Лассуел; раціональне усвідомлення власних інтересів і необхідності отримання нового статусу – А. Лейн; бажання життєвого успіху та суспільного визнання – А. Доунс; розуміння громадянського обов’язку та власних прав; страх за самозбереження в громаді тощо). Як особливий чинник розглядається здатність держави (політичних структур та інституцій) до примусового залучення громадян у сферу політики.

На нашу думку, найбільш повну класифікацію детермінант політичної активності представлено в концепції Л. Мілбрата. В ній розроблено типологію факторів, що виступають передумовами політичної поведінки та участі і розглядаються як результат дії різноманітних зовнішніх та внутрішніх стимулів [53, с. 25]. Типологія Л. Мілбрата – чотирьохкластерна класифікація. Системоутворюючими тут є зовнішні (суб’єктивно-об’єктивні) групи факторів. Два зовнішніх рівні поділяються на суб’єктивний, пов'язаний з безпосереднім особистісним оточенням, та об’єктивний, пов'язаний із зовнішнім середовищем, що включає соціоекономічні, соціокультурні, соціополітичні та інші фактори. Внутрішній прошарок у типології Л. Мілбрата представлено суб’єктом, особистісними факторами політичної дії, які також поділені на суб’єктивну групу, пов’язану з атитюдами, орієнтаціями та рисами характеру особистості, а також об’єктивну групу факторів, представлених характеристиками соціально-економічного статусу особистості та компонентами, що вимірюються соціодемографічними показниками (освіта, дохід, вік, національність, стать і т. ін.). Ефективність дії цих факторів та розкриття внутрішнього потенціалу особистості пов’язані насамперед із соціалізацією, особливості якої детерміновані сукупністю об’єктивних факторів, як зовнішніх так і внутрішніх.

Узагальнюючи психологічні концепції та визначені ними фактори, що здійснюють вплив на інтенсивність та форми виявлення політичної активності громадян, побудуємо структурну модель детермінант цієї активності (див. рисунок 1.4).




Рис. 1. 4. Структурна модель детермінації політичної активності

Соціально-психологічними чинниками, що впливають на політичну участь, ми вважаємо об’єктивні: гендерно-вікові, соціально-економічні, суспільно-політичні, середовищно-суспільні (мікросередовище – родина, друзі, макросередовище – місце проживання, територіальні громади тощо). До суб’єктивних факторів ми відносимо: мотиваційно-ціннісні (мотиви політичної участі, ставлення до деяких політичних рухів), конативні (вольові якості та навички політичної взаємодії), а також когнітивно-рефлексивні (ідеологічні настанови, стереотипи, фактори прийняття рішень стосовно політичної поведінки).

Щоб належним чином зрозуміти умови, за яких громадяни беруть участь у політиці, доцільно зважати на індивідуальні якості громадян і їхнє соціальне оточення як на фактори, що спрощують або ускладнюють політичну участь, але не є самостійно діючими.

Психологічні фактори – «каталізатори» участі. Каталізаторами, або факторами, що справляють стимулюючий вплив на інтенсивність інституціональної участі, можна визначити дві категорії: інтерес до політики й самовідчуття особистісного залучення до політичного процесу. До важливих стимулів, пробуджуючих інтерес до політики, Л. Мілбрат відносить особисті контакти та бесіди на політичні теми, засоби масової інформації, сімейне оточення. Міжособистісні відмінності в рівнях сприйняття політичних ситуацій пов’язуються з особистісними особливостями: схильністю блокувати надлишкову інформацію та захищати себе від її надлишку, відмінностями в здатності підтримувати постійний інтерес до політики відповідно до особистісних потреб. Суб’єктивними моментами, які визначають особистісну відкритість політичному стимулюванню є: потреба в пізнанні, прагнення задовольнити свою допитливість, бажання використати політику для розв’язання будь-яких проблем, відчуття громадянського обов’язку.

Вивчаючи детермінанти політичної культури у західних демократіях, Г. Алмонд і С. Верба – автори класичної праці «Громадянська культура» − звертали увагу на феномен «синдрому демократичної участі», який можна охарактеризувати як каталізатор громадянської культури. Зазвичай синдром формують високі показники:



  • суб'єктивної впевненості в ефективності своєї участі;

  • почуття громадянської відповідальності, тобто розуміння важливості активної громадянської участі кожного індивіда для підтримки життєздатності суспільного організму;

  • довіри, яку громадяни відчувають один до одною, а також до інститутів державного і місцевою управління;

  • членства громадян в різних організаціях, що мають функції просування суспільних інтересів.

Психологічні фактори – нейтралізатори участі. Факторами, що пригнічують інтенсивність інституціональної участі, можна вважати дві категорії: відчуття безсилля та особливості самосвідомості, які спричиняють фрустрацію. Відчуття безсилля пов'язане з певною культурною традицією, недооцінкою індивідуальних можливостей, скептичним ставленням до зусиль однієї людини. Однак відчуття безсилля не може вважатися об'єктивним вираженням життєвих реалій. Більшість людей недооцінюють свої можливості щодо зміни власного життя або впливу на ситуацію навколо себе. Таким чином, відчуття безсилля характеризує не так особисту ситуацію людини в загальному соціальному контексті, як сприйняття нею цієї ситуації. Даний фактор-нейтралізатор призводить у деяких випадках до позаінституціональної участі і значно частіше – до політичної неучасті.

Другим фактором-нейтралізатором є особливості самосвідомості, які фруструють прояв активності. Л. Гозман і Е. Шестопал виокремили чотири параметри цього фактора:

1) деіндивідуалізація (недостатнє відчуття своєї індивідуальності, відмінності себе від інших), що є результатом особливостей виховання й соціалізації;

2) розмитість групової належності (недостатнє відчуття своєї належності до нації, певного соціального класу, жителів свого міста, регіону, держави тощо) як наслідок недосконалості політичних структур, що перешкоджають реальній залученості в життя спільнот, до яких людина формально належить;

3) деперсоналізація (приписування здійснення деяких дій не собі, а якійсь автономній частині себе, за яку суб'єкт не несе відповідальності;

4) відчуття залежності від зовнішніх обставин [18].

Врахування як суб’єктивних, так і об’єктивних факторів, що стимулюють або перешкоджають реалізації молоддю потенціалу участі у соціально-політичному житті суспільства − важлива умова ефективності її громадянського виховання та політичної соціалізації.

1.4. Особливості політичної участі сучасної української молоді (теоретико-емпіричний аналіз)

Особливістю суспільно-політичного розвитку України на нинішньому етапі є відродження та творення власної державності, громадянського суспільства та демократичного устрою. Як вважають сучасні науковці, демократія може успішно виконувати свою соціальну роль лише тоді, коли вона перетворюється із суспільства спостерігачів на суспільство участі. Це потребує усвідомленої політичної активності всіх громадян, зокрема молоді.

Громадянська активність сьогодні стає дедалі дієвішим чинником визначення та зростання можливостей людини як суб’єкта перетворення навколишнього соціального середовища і самої себе. Актуальність проблеми готовності молоді до громадянської активності зумовлює необхідність її дослідження, пізнання та осмислення не тільки як важливого моменту в характеристиці особистості, її громадянської зрілості та соціальної спрямованості, а і як сутнісної умови відтворення громадянського суспільства.

Молодь незалежної України отримала у спадок від попередніх поколінь залишки патерналізму тоталітарної культури. Сучасній молодій людині доводиться долати психологічні та світоглядні перешкоди, стереотипи тоталітарного минулого, зокрема безініціативність, безпорадність, подвійну мораль, звичку покладатися на батьківську опіку держави і водночас не довіряти їй, ірраціональну віру у всесилля вождів тощо.

Набуття молоддю соціальної зрілості, життєвої компетентності, навичок громадянської та політичної активності можливе, на нашу думку, у процесі її участі у будь-якій суспільній діяльності. Це може бути діяльність громадських, волонтерських, політичних молодіжних організацій, органів самоврядування тощо. За даними Міністерства юстиції України, станом на 2008 р. в країні зареєстровано понад 140 молодіжних громадських та політичних організацій, 16 молодіжних спілок та 15 дитячих громадських організацій, які навіть складно класифікувати. При цьому вони охоплюють менш ніж 2 % молоді віком 18 – 35 років, що засвідчує низький рівень її громадянської та політичної активності. З огляду на зазначене актуальним стає розгляд питання щодо готовності молоді до участі у побудові демократичного суспільства та визначення причин її політичної пасивності.

Факторами низького рівня політичної активності нового покоління, на нашу думку, є стан самої політичної системи України, розмитість політичного простору, дії не реальних політичних сил, а їхніх симулякрів, в основу яких покладено не ідейні позиції, а вузькі корпоративні інтереси. Відсутність консолідуючої ідеї, слабкість і суперечливість досвіду громадянської активності, неструктурованість і непрозорість політичного простору гальмують процес формування певних ідентичностей у політичній свідомості молоді.

Високий рівень недовіри до державних інституцій спричиняє негативне ставлення молоді до політичної діяльності взагалі. Досвід старшого покоління, що виховувалося в умовах відчуження від політичної сфери, не може бути застосований сьогодні. Це призводить до відчуження молоді, зменшення її ролі в системі соціально-політичних відносин, до особистісної дезорганізації, проявів нігілізму серед підростаючого покоління.

Нерозв’язаність проблем матеріального забезпечення, професійного самовизначення об'єктивно відсуває політичну діяльність на периферію інтересів молодої людини. Дещо більше можливостей для участі в політичних процесах, ніж інші категорії молоді, мають студенти, оскільки довше перебувають на утриманні батьків.

Сучасна політична активність молоді має низку особливостей, а саме:


  • запозичення зарубіжних демократичних форм політичної активності;

  • ініціювання переважно політичними партіями або державними чи регіональними владними структурами;

  • наявність низького рівня представництва молоді в структурах законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

Вплив зазначених факторів призводить до того, що політична свідомість української молоді та студентства є здебільшого фрагментарною і суперечливою. Ступінь зацікавленості політикою та політична активність студентів виявляються в тому, що сучасна молодь України не надто переймається політичними подіями в суспільстві. Більше того, інтерес нинішньої студентської молоді до політики порівняно з 2004 – 2005 рр. дещо знизився. Це зумовлюється, вочевидь, тривалою політичною кризою і деяким розчаруванням суспільства в більшості політичних гравців.

При аналізі стану готовності молоді до громадсько-політичної участі, на наш погляд, необхідно врахувати вагому роль політичного інтересу. Саме він є спонукальним мотивом будь-якої політичної активності. Участь молоді в політичному процесі передбачає обстоювання її інтересів як провідну потребу. Виборюючи свої права, молодь одночасно здійснює політичну соціалізацію і реалізує потребу самоактуалізації.

Політичний інтерес як внутрішнє джерело політичної поведінки штовхає людину до активних дій на підтримку чи засудження зусиль влади. Такий підхід дає змогу глибше зрозуміти не тільки причини спонтанності громадсько-політичної активності молоді, а й її пасивності. Річ у тім, що молодь як специфічна категорія громадян ще не усвідомила власного інтересу (особливо це стосується молодих людей віком до 20 років). Молоді люди можуть скільки завгодно заперечувати інтереси попередніх поколінь, захоплюватися інноваціями, але власний інтерес ними поки що не усвідомлений взагалі, або усвідомлений частково.

Так, за даними соціологічного опитування 2006 р. на тему «Становище студентської молоді України», лише 16% опитаних студентів заявили, що постійно стежать за політичними подіями, ще 46,2% цікавляться політикою періодично. Для 36% респондентів політика не представляє інтересу, причому 16,9% з них не цікавляться політикою принципово, оскільки вона «викликає лише роздратування".

Одночасно з деяким зниженням інтересу до політики в цілому серед студентства дещо збільшилася кількість членів політичних партій. Так, активними членами політичних партій вважають себе 1,9% опитаних студентів, ще 3,1% є членами тієї чи іншої партії, однак беруть участь лише в окремих партійних заходах. Ще 8,5% респондентів визнали, що не є членами партій, однак інколи беруть участь в окремих заходах.

Це зумовлено, певно, підвищенням ролі політичних партій у житті суспільства. Дедалі більша частина студентської молоді розглядає свою участь у діяльності політичних партій та організацій як своєрідний соціальний ліфт, що сприятиме у побудові власної кар'єри. Це підтверджується даними опитування: майже третина тих, хто регулярно слідкує за політичними подіями, прагне зробити громадську чи політичну кар'єру.

Комплекс причин політичної пасивності ставить перед дослідниками проблему пошуку шляхів активізації політичної участі населення країни, передусім молоді. Плинність і мінливість політичної участі молоді, труднощі інституційного її самовираження, різноманітність і суперечливість проявів політичної участі, складність взаємодії з владними структурами, «дорослими політичними партіями» і молодіжними організаціями – все це потребує усебічного та системного дослідження проблеми.

Для виявлення загального рівня політичної активності різних вікових категорій молоді нами було проведено емпіричне дослідження в Донецькому, Тернопільському, Київському регіонах та в Криму. У дослідженні взяли участь студенти молодших і старших курсів вищих навчальних закладів (загальна кількість 350 осіб) та 150 лідерів молодіжних політичних організацій. Оцінка рівня та прояву різних форм політичної активності здійснювалась за методикою «Оцінки рівня політичної активності» (ОРПА), спеціально розробленою нами для досягнення мети дослідження.

Як структурні складові інтегрального показника політичної участі нами було взято вісім основних, найбільш загальних форм залученості громадян у політику. Сукупна реальна участь громадян у таких формах має визначати рівень політичної участі в соціумі. Перелік емпіричних індикаторів, що представляють кожну з форм, розроблений з урахуванням досвіду, висвітленого у працях Н. Ная, С. Верби, Л. Мілбрата, Є. Головахи, Л. Гуттмана.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Схожі:

Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації icon1 розділ предмет, структура І методологія курсу "релігієзнавство"
Соціальні, гносеологічні, онтологічні та психологічні чинники релігії
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconМіністерство освіти, науки, молоді та спорту України Відділ освіти,молоді та спорту Хмельницької рда
Основне завдання сучасної середньої загальноосвітньої школи – дати молодому поколінні глибокі, міцні знання з точних наук, виробити...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconПрограма навчальної дисципліни воєнно-політична історія україни
Метою викладання навчальної дисципліни “Військово-політична історія України” є засвоєння студентами знань з основних питань військово-політичної...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconСекція мовознавство гендерні чинники в політичному дискурсі
...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconУкраїни в умовах сучасної системної реформи ХVIII всеукраїнська студентська науково-практична конференція 03 квітня 2015 року м. Дніпропетровськ Україна
Пріоритетні напрями розвитку економіки та фінансів України в умовах сучасної системної реформи
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconПолітична реклама як невід’ємна складова виборчого процесу
Рівень та характер політичних знань, оцінок та дій громадян, на яких здійснює вплив політична реклама, визначає стан політичної культури...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconАнотація дисципліни
У ній виділяється низка напрямів: політико-психологічні аспекти макрополітичних явищ; психологічні особливості політичних систем;...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconВпровадження методів активізації
У цій ситуації на допомогу вчителям прийдуть активні та інтерактивні методи ( або методи активізації пізнавальної діяльності ), що...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconГромадськість у функціонуванні судової влади кравчук валентина Миколаївна
Конституції України, та принципу участі громадян в управлінні державними справами, встановленого ст. 38 Конституції України, важливими...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconТема політичні наслідки Другої світової війни для України
Плани семінарських занять з курсу «Політична історія України» для студентів 4 курсу факультету журналістики


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка