Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації



Сторінка8/14
Дата конвертації13.02.2018
Розмір2.89 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14

2.3. Громадянська відповідальність молоді як чинник
політичної участі

Громадянська відповідальність молоді − інтегральна внутрішня умова її високої політичної активності й особистісної причетності до загального контексту політичного сьогодення (участь у політичній пропаганді, мітингах, дискусіях, виборах тощо). Громадянська відповідальність означає наявність у кожної юної особи розширеного поля світосприйняття, вихід за межі своїх егоїстичних потреб та інтересів, коли молода людина цікавиться політичною ситуацією в країні, підтримує ділові та неформальні взаємостосунки з однопартійцями, агітує інших за ту чи ту політичну силу, нарешті, рефлексує свій громадянський обов’язок перед етносом і народом в цілому. Зрозуміло, що така усвідомлена громадянська відповідальність не виникає сама собою, а формується упродовж життя людини, особливо інтенсивно у підліткові та юнацькі роки.


2.3.1. Психологічний аналіз особливостей громадянської відповідальності особистості

Наукова категорія «відповідальність» у соціогуманітарній науці обґрунтовується у взаємозв’язку з поняттям «особистість», з когнітивними станами людини, її поведінкою, обов’язком перед іншими тощо. «В різних наукових галузях мислителі розуміли відповідальність як свободу вибору, волі та засобів існування, як спосіб реалізації життєвої позиції чи самореалізацію особистістю своєї сутності» [8, с. 49, 50]. Тому вона розглядається як форма активності людини чи групи осіб у процесі соціальної взаємодії.

В аналізованому феномені науковці «виокремлюють суб’єкт і об’єкт відповідальності» [7, с. 50]. Перший характеризується суспільним волевиявленням через соціальні норми і рольові функції [50]. Крім того, суб’єкт відповідальності має дхарму (синонім відповідальності, за С. Браун) за об’єкт і йому належить активний аспект діяльності [14, с. 153]. Це означає, що суб’єкту властивий як цикл формування й визначення мотивів, цілей, так і дії, ставлення тощо. Якщо для суб’єкта зміст діяльності очевидніший, то й морально відповідальнішою є його поведінка.

Досліджуваному феномену приділяється значна увага вчених. Зокрема, С. Л. Рубінштейн [61] розмежовував його на ретроспективний аспект (відповідальність за виконану дію) i перспективний (дхарма за те, що потрібно зробити); К. О. Абульханова-Славська [1] розробила теорію відповідальності, в якій розглядає взаємозв’язок ініціативи та дхарми як певних форм активності суб’єкта, обґрунтовує ідею добровільності, самодисципліни, самостійності, незалежності останнього. Водночас К. Муздибаєв [50] аналізує еволюцію відповідальності, доходить висновку про соціальність цього явища і виокремлює його сутнісні ознаки (справедливість, пунктуальність, чуйність, наполегливість, сміливість тощо); Ж. Піаже зосереджує акцент на вивченні внутрішньої відповідальності як важливій основі морального розвитку людини; Л. Колберг, виокремлюючи стадії розгортання моральної свідомості, спрямовує увагу на аналіз об’єктивного й суб’єктивного різновидів відповідальності, а також на тi періоди, які ґрунтуються на соціальному обов’язку та принципі моралі; Дж. Роттер, вирізняючи інтернальний та екстернальний локуси контролю, переконаний, що перший притаманний ocoбi, яка бере відповідальність за будь-які події на себе, а другий характеризує людину, котра приписує дхарму за все, що трапилося, зовнішнім обставинам. У цьому контексті Ж. Є. Завадська, Л. В. Шевченко, К. А. Клімова, Т. М. Сидорова [28; 39; 70] та інші, обстоюючи концепцію Ж. Піаже, досліджують цю проблему з погляду взаємозалежності внутрішніх i зовнішніх чинників у контексті вікового становлення особистості. Зокрема, Ж. Завадська, Л. Славіна вирізнили показники відповідальності (усвідомлення важливості виконання доручення, характеру дій, емоційного переживання тощо); М. В. Савчин [64−69] iз теоретико-методологічних позицій обґрунтовує структуру відповідальності, а також розглядає цю проблему в навчально-виховному, соціально-психологічному і політичному аспектах; С. В. Баранова здійснює аналіз професійної відповідальності за умов спільної управлінської діяльності [7; 8].

Висвітлюючи тематику відповідальності, відзначимо праці С. Шварца (розкриває зміст зазначеної вище проблеми у межах мотивації допомоги), В. П. Казміренка, Л. Е. Орбан-Лембрик, В. В. Третьяченко та ін. (обґрунтовують явище відповідальності у процесі спільної управлінської діяльності як організаційну властивість тощо); І. Д. Беха [10] (аналізує відповідальність у контексті виховання особистості), Т. Г. Гаєва [16] (характеризує моральну відповідальність як якість суб’єкта активності), Л. Є. Коршунова [42] (досліджує формування відповідального ставлення особистості до праці у виробничому колективі), П. П. Растігєєва [60] (виокремлює соціально-психологічні основи відповідальності), Б. С. Яковлєва (розглядає відповідальність як фактор регуляції поведінки особистості), С. Браун (вивчає явище дхарми в духовно-езотеричному контексті).

Зазначимо, що відповідальність і громадянськість, як відомо, є певними рисами характеру особистості, які формуються у процесі її соціалізації. Сучасні дослідження громадянськості спричинені осмисленням фундаментальних праць С. Л. Рубінштейна, Г. С. Костюка, Г. О. Балла, М. І. Пірен, Т. С. Яценко, В. В. Рибалки, Е. О. Помиткіна, Б. Й. Цуканова, В. П. Казміренка, М. М. Слюсаревського, Л. А. Снігур та інших відомих науковців. В основі пізнання цієї проблеми лежать складні психологічні реалії людського вчинку (В. А. Роменець, В. О. Татенко, Т. М. Титаренко, І. М. Маноха, П. А. М’ясоїд), особливості розвитку саморегулювання та самоактивності особистості (М. Й. Боришевський, О. В. Киричук), що заклали теоретико-методологічне підґрунтя психологічного осмислення цього явища.

Громадянськість, на думку М. Й. Боришевського, це складна особистісна характеристика (якість), яка інтегрує взаємопов’язані утворення у свідомості та самосвідомості, котрі виникають на основі оволодіння людиною системою громадянських вартостей [11; 13]. У зв’язку з цим «виокремлюють цінності як основний елемент становлення громадянськості» [71, с. 6]. Громадянськість – це й «інтегральна частина культурної ідентичності індивідів, і фактор, який зумовлює формування індивідуальних колективних систем орієнтації» [58, с. 44], або ж «моральна якість людини, в якій інтегровані її духовні, психічні та психофізіологічні функції» [72, с. 5]. Людина, яка володіє цією якістю, пов’язує свою поведінку, своє життя з інтересами і з долею країни, усвідомлює власну відповідальність перед народом і людьми, зберігаючи, проте, свою свободу та суверенність. «Висока громадянська свідомість випливає саме з потреби встановлення гармонії між інтересами особистості та держави. Зрілий громадянин усвідомлює свою особисту зацікавленість у прогресі держави, вбачаючи у ньому також поліпшення власного життя» [55, с. 67].

Розвиток цього феномена залежить від соціально-психологічних очікувань, «Я-образу», самооцінки, позиції вихователів, ментального досвіду народу (М. Й. Боришевський, Л. А. Снігур). Формування громадянськості, у т. ч. відповідальності, відбувається уже в шкільному та юнацькому віці внаслідок когнітивно-практичної діяльності особи у певному середовищі. «Тому активною силою у вирішенні завдань демократизації соціуму, побудови громадянського суспільства має стати сучасна молодь». Загалом громадянська відповідальність виявляється через «систему сформованих відносин громадянина до суспільства і держави, громадянських норм і цінностей» [17, с. 55]. Вона постає в житті у вигляді громадянської позиції людини, яка, за твердженням О. В. Киричука, формовтілюється у різновиди соціально комунікативної, громадсько корисної, суспільно-політичної активності. Серед важливих ознак громадянської відповідальності людини виокремимо такі: активну життєву позицію, усвідомлене ставлення до виконання свого громадянського обов’язку, самостійність і наполегливість, самоаналіз, самоконтроль, самоорганізацію, чесність, готовність відповідати за власні вчинки тощо.

Зрозуміло, що передусім сім’я закладає підґрунтя для розвитку відповідальності чи безвідповідальності людини як однієї із найзагальніших її властивостей. Саме вона є осередком успадкування традицій, моральних норм, цінностей і ставлень. Якщо в родині переважають дбайливі та доброзичливі відносини, то, звичайно, така атмосфера сприяє прояву «істинної відповідальності» та становленню емоційно стійкого характеру. Коли в сім’ї існує авторитарність, то в суб’єкта формуються страх покарання, почуття образи, тривоги, провини тощо і виникає «відповідальна діяльність» [44, с. 93], тобто така, що базується на обов’язку і дає змогу уникати покарання.

Ось чому часто батьки, вчителі та соціум пов’язують відповідальність з обов’язком, зобов’язанням, дисциплінованістю, що не повністю розкриває зміст цієї категорії. «Обов’язок – поняття із сфери не­свободи, тоді як відповідальність – поняття зі світу свободи» [78, с. 281]. «Відповідальність у прямому значенні цього слова – повністю добровільний акт; бути «відповідальним» – значить бути вільним…» [78, с. 124]. «Свобода і відповідальність взаємопов’язані, тому що перша реалізується лише через відповідальність, а остання – через свободу» [69, с. 17].

Згідно з концепціями М. В. Савчина [64−69], К. Муздибаєва [50], В. В. Третьяченко, Л. А. Снігур [71], М. Й. Боришевського [11; 13], С. В. Баранової [7; 8] та інших науковців у структурі громадянськості та відповідальності виокремлюють такі компоненти: когнітивний, емоційно-мотиваційний і конативно-вольовий. До зазначеної будови аналізованого феномена додаємо четверту складову – морально-духовну. Вона виступає як надбудова, або вищий рівень розвитку усіх компонентів. І це не випадково. Як відомо, на основі обґрунтованих рівнів розвитку моральних суджень Л. Колберга, К. Хелкан визначив та описав стадії розвитку відповідальності. На його думку, критерієм найвищої відповідальності є сукупність привласнених норм і принципів суспільної моралі. Якщо особистість досягає цієї вершинної стадії, то у змозі самостійно і добровільно вчиняти, а «совість стає головним регулятором відповідальної поведінки... духовною інстанцією відповідальності особистості» [69, с. 12, 21]. Тоді відбувається «гармонізація інтелектуально-раціонального, емоційно-мотиваційного і поведінкового компонентів» у внутрішньому та зовнішньому світах людини.

Внаслідок бажаної самореалізації особистості формуються моральна свідомість і самосвідомість, розвивається здатність до моральної саморегуляції. Таке вдосконалення свідомості зумовлює те, що вона неподільно пов’язана з відповідними духовними новоутвореннями людини (ідея, ідеали, ставлення, оцінки, переконання та ін.). Останні завдяки певним процесам, «об’єктивуються у вчинках і поведінці, моральних відносинах, закріплюються у звичаях, дієво впливають через це на суспільні відносини» [53, с. 123].

Зазначимо, що М. В. Савчин, аналізуючи згадані компоненти, до когнітивного відносить такі елементи: 1) «усвідомлення особистістю самого предмета відповідальності, що неподільно пов’язане з моральною свідомістю та самосвідомістю; 2) інстанції відповідальності (передбачає сприйняття особистістю ролі і можливостей окремих людей чи групи контролювати, стимулювати та оцінювати її поведінку; наявність досвіду взаємодії з інстанцією тощо); 3) оцінювання себе як суб’єкта відповідальної поведінки...; 4) саморегулятивну функцію (характеристика соціальної пам’яті та мислення, здатності до творчості в аналізі поведінки, когнітивного стилю розв’язання проблем та ін.) [69, с. 26].

Емоційно-мотиваційний компонент, як слушно зауважує вчений, виявляється у відповідних психічних станах, переживаннях, почуттях, котрі виникають під впливом певного ставлення до прийнятих у мікросередовищі етичних норм, принципів, потреб, інтересів, готовності до дії, та утримує сукупність мотивів особистості, які спонукають до реалізації задуманого. За допомогою процесу мотивації актуалізуються мотиви, виникає мета й готовність до діяння, до вибору його засобів і способів. Отож у мотиваційному циклі беруть участь різноманітні потреби, мотиви, світогляд особистості, емоційно-ціннісні утворення, її домагання.

Конативно-вольова складова відповідальності спричинена функціонуванням і взаємодоповненням когнітивного, емоційно-мотиваційного та морально-духовного компонентів у структурі внутрішнього світу людини, оскільки у її реальному житті ці компоненти взаємопов’язані та утворюють єдине ціле. Якщо сформовані адекватні чи позитивні складові відповідальності, то й поведінка особистості буде гуманною й відкритою. Коли ж зазначені складові наповнені негативом, то вочевидь поведінка, вчинкові дії особи характеризуватимуться невпевненістю, втратою самостійності або надмірною розкутістю.

Поведінковий компонент відповідальності утримує систему дій, учинків, котрі дають змогу особистості «реалізувати предмет відповідальності»; «у зовнішньому плані він виявляється у виконанні обов’язків, вимог, зобов’язань, завдань тощо, а у внутрішньому – під час прийняття рішень, при доборі та оцінці засобів реалізації предмета відповідальності, самоаналізі поведінки і свого «Я», зайнятті позицій щодо подій, інших осіб, груп та самого себе, нарешті, при виробленні програми саморозвитку «Я» та ін.» [69, с.  28, 29].

Поведінка людини невід’ємно пов’язана також з її вольовою регуляцією. В. Джеймс основною сутнісною характеристикою останньої називав способи подолання перешкод. Він визначив п’ять типів поведінки, яка опосередкована рішучістю: 1) «розумна поведінка» як раціональне пояснення ситуації і відшукання способів поведінки, що адекватна конкретному випадку; 2) «випадкова зміна обставин»; 3) «випадкова зміна суб’єкта», коли він ігнорує сприйняті ним свідчення про перешкоди і продовжує діяти; 4) «ціннісна зміна людини», котра ґрунтується на зміні структури мотивів; 5) «акт волі», за допомогою якого виникає процес надання мотиву додаткової вагомості (наприклад, у ситуації «справа честі»). Є. П. Ільїн вольову регуляцію пов’язує з переборюванням зовнішніх та внутрішніх труднощів, а В. К. Калін розглядає її як цикл створення оптимального режиму активності, що забезпечує найефективнішу діяльність. Очевидно, що вольові риси особистості як особливості її вольової регуляції виявляються у конкретних поведінкових діях та вчинкових актах.

Отож громадянська відповідальність особистості доповнюється складними структурними компонентами й механізмами, які взаємодіють та надають стійкості її поведінці. «Психологічно вона (відповідальність. – Авт.) визначається як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками, та не зводиться до зовнішнього обов’язку» [69, с. 13].

Зазначені теоретико-методологічні засади дослідження відповідальності особистості знайшли емпіричне втілення у створеному нами тесті, який дає змогу визначати як загальний коефіцієнт відповідальності досліджуваного, так і особливості розвитку в нього її окремих компонентів.

2.3.1.1. Передумови становлення громадянської
відповідальності молоді

Сьогодні проблема формування громадянської відповідальності молоді, ускладнена суперечливими процесами українського державотворення, є актуальною, оскільки пов’язана із процесами демократизації та гуманізації усіх сфер суспільного життя країни. Вона вдало висвітлена, зокрема, у «Концепції громадянського виховання особистості в умовах розвитку української державності» (М. Й. Боришевський, О. В. Сухомлинська та ін.) і в «Концепції громадянської освіти в Україні» (І. Жадан, Л. Мисик та ін.).

Відомо, що важливою сприятливою умовою становлення громадянської відповідальності молоді є наявність громадянського суспільства і демократичної держави. У першому випадку добровільні організації, спілки тощо створюються на ґрунті «самостійного, вільного від втручання держави розвитку громадян, вираження їх власної активності, ініціатив і потреб» [58, с. 46]. Громадянське суспільство єднає людину і державу, створює передумови для задоволення матеріальних і духовних потреб людини, особистих та суспільних інтересів. Водночас воно «здатне бути опонентом і партнером держави, створювати простір для громадянської ініціативи та виступати важливою сферою соціалізації індивідів» [58, с. 46]. «Громадянське суспільство, на відміну від політичних структур, керується у своїй поведінці та діяльності протилежно іншими мотивами, ніж представники держави. Серед цих мотивів, щонайперше, вирізняються моральний, науковий і навіть релігійний» [41, с. 82]. У їхній сукупності здійснюється виробничо-правова діяльність, яка смислово збагачує різні форми людської активності, визначає головні напрями докладання громадянами фізичних, розумових і моральних зусиль.

У будь-якому разі громадянське суспільство не уподібнюється державі і водночас не існує без останньої, а є своєрідною її опозицією. Воно є «суспільством громадян, котрі мають права і свободи, охоплює сукупність інститутів і відносин як наслідок діяльності людей, спрямованої на задоволення їхніх інтересів і потреб; це політична спільнота людей, які беруть участь у формуванні органів державної влади, впливають на визначення політики держави і здійснюють над нею контроль» [58, с. 47]. Натомість держава – це «тип політичної організації» [там само, с. 54], що утримує систему політичних норм і згуртовує населення, котре живе на певній території та підкоряється політичній владі. Причетність до держави з’являється у людини завдяки набуттю статусу громадянства. У широкому розумінні слова демократична держава – це така форма суспільного правління, у якій влада реально належить народу, точніше, його найкращим представникам; тоді суб’єктом делегованої влади є народ (у випадку з Україною це залишається стратегічним наміром).

Одна з найістотніших турбот сучасного українського – «перехідного» і нестабільного – суспільства є проблема його самоусвідомлення, самоідентифікації та самоорганізації в якісно новому геополітичному та соціокультурному контекстах. Визначення стратегічних і тактичних орієнтирів суспільного поступу, вироблення моделі «бажаного стану» суспільних структур та інститутів, з’ясування дієвих умов, чинників і засобів його досягнення – головне завдання як українських суспільствознавців, політиків, державників, так і молоді й народу загалом.

Демократія у сучасному розумінні являє собою систему державних, громадських, ідеологічних інституцій, покликаних забезпечити не лише народоправління, а й створити всі потрібні умови для цивілізованого життя різних поколінь людей. Вона зреалізовує свій позитивний потенціал, якщо набуває соціального спрямування та змісту (на відміну від формальної, ритуальної чи удаваної демократії, де влада – «річ не лише у собі», а й «для себе»). Сакралізація демократії – річ небезпечна. Дж. С. Міль ще у 1859 р. зауважив, що державний діяч, обраний більшістю, – це вже заздалегідь «посередність», адже маса надає перевагу не кращому, а тому, хто більше схожий на неї, на «масову людину».

Проблема для України полягає не у пошуках політичного ідеалу, а у потребі з допомогою сучасної молоді сформувати демократичну культуру народу. Цінність демократії не в тому, що вона є владою всіх, а в тому, що надає свободу громадянам усіх вікових груп. У цьому аналітичному контексті взірцями політичного досвіду є «громадське самоуправління», магдебурзьке право, конституція Пилипа Орлика. Запобігти загрозам бюрократичного свавілля покликані система громадського контролю, гласність, свобода преси, незаангажовані журналісти.

Сьогодні, на жаль, Україна залишається державою з низьким індексом демократії. Труднощі адекватних позитивних перетворень пов’язані як із неспроможністю влади повністю звільнити від контролю та «ручного» управління перебіг демократичних процесів, так і з психологічною неготовністю громадян, особливо молодого покоління, до широкого використання у щоденному житті чинних прав і свобод, зафіксованих у Конституції України та інших нормативних актах.

Відсутність належної правової бази, а ще більше масове недотримання «букви закону» – фактично нездоланні проблеми на шляху України до європейського геополітичного простору. Психологічно та політично ситуацію істотно ускладнює дія правової норми щодо недоторканності народних депутатів України, що розхитує засади прозорої діяльності загальнонаціональної системи правосуддя. Загалом партії не несуть юридичної відповідальності ні за політичний психоз та інформаційне бомбування населення під час виборів, ані за невиконання своїх партійних програм. Уже сьогодні зрозуміло, що прийнятий у 2005 р. Кодекс адміністративного судочинства не виконується належним чином. Усе це на фоні майже тотальної підконтрольності органів судочинства виконавчій і почасти законодавчій гілкам влади спричиняє закономірний результат: нині Україна – неправова держава.

Україні потрібен широкий безперервний соціальний діалог, скажімо такий, який, починаючи з 30-х років XX ст., має Швеція. Тоді у цій країні він був організований у формі тристороннього органу (уряд – конфедерація роботодавців – профспілки), котрий погоджував основні параметри економічної і соціальної політики, умови праці та рівень її оплати. Відтоді такий діалог залишається основою соціально-економічного устрою країни. Кожен з проектів публічної політики (насамперед, це проекти бюджетів) ще до схвалення їх урядом (а пізніше парламентом, як того вимагає законодавство) публічно обговорюється в якомога ширшому колі, включно із структурами урядової адміністрації, політичними партіями та органами самоврядування.

Соціально-психологічний аналіз стану українського соціуму дає підстави стверджувати, що Україна, навіть після «Помаранчевої революції», залишається державою недемократичною, неправовою, несоціальною і негуманною, а громадянське суспільство не виявляє себе належним чином, тому що підконтрольне владі. Відповідно простір активного долучення молоді до громадянського життя суспільства обмежений, що, природно, не стимулює формування почуття її особистісної відповідальності на всіх рівнях соціальної взаємодії – від сім’ї до організацій, товариств, спілок, партій тощо. Загалом існує пряма залежність між формами та організацією громадянського суспільства і ступенем відповідальності населення за все, що відбувається у державі. Чим ширший вияв громадянськості має народ, тим дієвіша громадянська відповідальність кожного.

За умов існування повноцінного громадянського суспільства і демократичної держави молоде покоління мало б змогу формувати та виявляти високий рівень громадянської свідомості та самосвідомості, а отже, зростала б його відповідальність. Таке припущення дало змогу визначити базові передумови становлення громадянської відповідальності молоді (рисунок 2.4). Перша – це наявність громадянського суспільства, котре, як відомо, інтегрує індивіда і державу й водночас не ототожнюється з нею та не відокремлюється від неї. Воно охоплює ту «масу народонаселення, яка, керуючись, з одного боку, ідеологічними мотивами, а з іншого – щонайголовніше – буденними, тобто правовими, естетичними, науковими, моральними, й становить підґрунтя реального соціального буття» [41, с. 84, 85]. Інакше кажучи, громадянське суспільство уможливлює таку життєдіяльність кожного громадянина, котра своїми цілями, змістом і формами організовує перебіг як суспільного, у т. ч. політичного, повсякдення, так і будь-якої іншої міжсуб’єктної чи міжгрупової взаємодії.



Рис. 2.4. Базові передумови становлення громадянської відповідальності молоді
Громадянська свідомість формується у громадянському суспільстві, являє собою властивий людині спосіб ставлення до об’єктивної дійсності і водночас форму відображення реальності за допомогою об’єктивованого у слові суспільно виробленого знання, регулює її форми активності та дає змогу передбачити результат своєї дії як усвідомлену мету. Як базова передумова ця свідомість належить до фактів, явищ, процесів суспільного життя і допомагає конкретним індивідам, у т. ч. молоді, «орієнтуватися у політичній реальності (пізнавальна функція) і регулювати свої стосунки з оточенням (практична функція)» [58, с. 165].

Конкретною основою становлення громадянської свідомості молоді у процесі політичної участі можуть бути: а) зразки політичної поведінки інших, зміст якої зумовлює успіх під час досягнення цілей; б) як власні, так і групові потреби та інтереси; в) форми спільної та індивідуальної політичної діяльності, яка дає змогу реалізувати бажання, інтереси, потреби, мотиви молодих людей; г) суспільно-політична практика, наприклад, участь у виборах (агітатори, спостерігачі, члени дільничних комісій тощо). Внаслідок цього формується політичний досвід, котрий виявляється у політичній позиції чи інтелектуальному самовизначенні, що спрямовані на освоєння та обстоювання канонів і правил політичного життя. При цьому політичні знання можуть бути: а) буденні (не інтегровані у цілісність, але практичні); б) наукові (являють собою результат цілеспрямованих досліджень); в) синтетичні (поєднують практичні і наукові). Коли молодь керується останніми, то її громадянська свідомість характеризується аналітичністю, виваженістю, різнобічністю.

Примітно те, що громадянська самосвідомість студентської молоді фокусується навколо процесів усвідомлення «себе як носія громадянських цінностей та ставлення до себе як суб’єкта цих вартостей» [71, с. 10]. Процес самоусвідомлення здійснюється переважно на особистісному рівні виконання громадянських завдань та соціальних дій, а також у взаємодії з іншими, внаслідок чого й виникає усвідомлене ставлення молодої людини до власних потреб і здібностей, потягів і мотивів поведінки, переживань і думок, дій і вчинків. Крім того, як зауважує Г. С. Костюк, «розвиток свідомості й самосвідомості є неперехідною умовою становлення людини як соціальної істоти...» [43, с. 142]. У зв’язку з цим С. Л. Рубінштейн стверджує, що важливим моментом, котрий центрується в контексті психологічного вивчення особистості, є проблема самосвідомості, оскільки від рівня її сформованості залежить те, якою мірою особистість буде відповідальна за свої вчинки [61, с. 776–777].

І, насамкінець, наголосимо ще на одній залежності: розвинута громадянська відповідальність дає змогу кожному внутрішньо зростати, творити власну долю і долю своєї країни. Вона постає як найзагальніша властивість особистості, в котрій поєднані утворення свідомості та самосвідомості, інтегровані всі її психічні функції та взаємодоповнюються не три, а чотири компоненти (когнітивний, емоційно-мотиваційний, поведінково-вольовий, морально-духовний). Зокрема, перший компонент феноменології вияву громадянської відповідальності студентської молоді активізує перебіг інтелектуально-пошукової активності, другий – характеризує готовність діяти у конкретній ситуації та сприяє усвідомленню актуальних громадянських потреб, третій – забезпечує функціонування конкретної практичної активності, системи ставлень до виконання обов’язків, четвертий – продукує самоусвідомлення себе як людини, котра керується, приймає до реалізації окремі світоглядні моделі поведінки і діяльності та готова утверджувати громадянські цінності на фоні власної внутрішньої свободи не лише як суб’єкт цих вартостей, а й як особистість та індивідуальність.

Правомірність функціонування чотирикомпонентної структури громадянської відповідальності студентської молоді та аргументованість її базових передумов суголосні з юнгінським принципом кватерності. «Кватерність К. Г. Юнг розумів як універсальний архетип, логічну передумову будь-якого цілісного судження. Наприклад, щоб описати горизонт як ціле, потрібно згадати чотири сторони світу... Чотири елементи трапляються всюди, і насамперед у людських психічних функціях: відчуття (сенсорика), мислення (логіка), почуття (етика, емоції), інтуїція (апріорне знання)... Кватерність... має структуру 3+1, у якій один з елементів займає особливе положення або має порівняно іншу природу... Саме четвертий, доповнюючи тих трьох, робить їх чимось єдиним, символізуючи Універсум» [27, с. 36–38]. У нашому випадку завершальним елементом є громадянська відповідальність та її морально-духовний компонент як вершинний у даному дослідженні. Загалом зазначені вище структурні компоненти відображають функціонально-динамічний вияв громадянської відповідальності молоді. Їх розгортання забезпечується певними соціально-психологічними механізмами.

2.3.2. Соціально-психологічні механізми формування громадянської відповідальності молоді

Громадянська відповідальність є значущим показником особистісної зрілості людини. У період молодості вперше виявляється спроможність особи активно й свідомо брати участь у житті суспільства, обстоювати принципи громадянської взаємодії, самоусвідомлювати власну роль у соціумі. Це дає змогу інтерпретувати її «готовність до громадянської самореалізації як новоутворення даного вікового періоду» [71, с. 8], а також як уміння проявляти відповідальну поведінку. Зрозуміло, що тут важливе значення має як сім’я, так і процеси державницького, патріотичного навчання та виховання, зорієнтованого на складні форми самовдосконалення молодого покоління (розвиток самоактивності, громадянської свідомості та самосвідомості: її національний, правовий, екологічний, валеологічний аспекти (М. Й. Боришевський), формування обов’язку, ініціативи, внутрішньої свободи тощо.

Для того щоб детальніше дослідити проблематику громадянської відповідальності молоді та виробити ефективні способи її активізації, треба виокремити та проаналізувати дію певних механізмів її розвитку і пізнання. Зокрема, Л. І. Анциферова зазначає: «Дослідити динаміку психічного життя особистості – значить вивчити різні форми існування та самовтілення її у часі, розкрити психологічні механізми цього існування. Їх можна уявити собі як закріплені у психологічній організації особистості функціональні способи її перетворення, внаслідок чого різні психологічні новоутворення, котрі підвищують або знижують рівень організованості особистісної системи, змінюють режим її функціонування» [6, с. 8]. Провідними механізмами формування громадянської відповідальності молоді «як синтетичного критерію особистісної зрілості» (Б. Г. Ананьєв, В. О. Сухомлинський) є персоналізація, персоніфікація (за А. В. Петровським), ідентифікація, менталізація, цілепокладання і рефлексія.

Персоналізація (з лат. рersona – особистість) розкриває ті процеси, внаслідок яких особа отримує ідеальне уявлення про життєдіяльність інших людей, має бажання стати особистістю і може постати нею у ситуаціях реальної суспільної взаємодії (за А. В. Петровським). Так через вчинкові дії відбувається сходження молодої людини на особистісний рівень, під час якого вона набуває життєвих індивідуальних рис. У нашому випадку цей механізм дає змогу дослідити, яким чином молодь у процесі громадянського самовиявлення зосереджує увагу на відомих персоналіях (і не тільки сьогодення чи попередніх століть), а точніше – на взірцях їхньої громадянської позиції. Наприклад, для окремої когорти молоді високий рівень національного державотворення співвідноситься з козацьким періодом, коли жили такі яскраві особистості, як П. Сагайдачний чи П. Калнишевський та інші гетьмани України. У процесі дії зазначеного механізму основним спонукальним чинником виявляється та духовна сила, в котрій персоніфікований погляд втілюється так глибоко, що здобутки яскравої людини стають менш важливі, ніж її ідея, утвердження якої не завершується навіть після смерті її носія. «Стосовно історії України феномени «козацтва», «кобзарства» та інші є дієвим фактором розвитку громадянської свідомості та самосвідомості у разі ототожнення людиною себе з ідеями, що їх втілюють ці явища» [71, с. 8].

Під час дії механізму персоналізації молодь здебільшого виявляє такі моменти: а) здатність зосереджувати увагу на ідеалах не лише реальної людини, а й міфічних чи літературних персонажів, що часто має дієвіший вплив, ніж особа, яка жила раніше чи живе сьогодні; б) деперсоналізацію (неприйняття людини, а тому відокремлення чи відмежування її від створеного нею продукту праці); в) персоналізацію (одночасне приписування собі чужих здобутків та делегування думкою власних недоліків іншим).

Природно, що молодь різною мірою виявляє потребу та здатність до персоналізації. Успішним є метод задоволення цієї потреби, суть якого полягає у долученні молоді до діяльності, в котрій задіюється наявний інтелектуальний потенціал. Здебільшого процес особистісної персоналізації зароджується й розвивається у колективі за умови виконання суспільно важливих справ. Ось чому молодь активно бере участь у роботі громадських спілок, неформальних рухів, молодіжних організацій, так чи інакше долучається до політичних акцій. Відомий факт: в угрупованнях низького рівня розвитку персоналізація лідера інколи стає передумовою деперсоналізації інших членів.

Важливим механізмом формування громадянської відповідальності молоді є персоніфікація. Його первинна суть полягає в наділенні тварин, рослин, понять, предметів і явищ природи людськими властивостями. Свого часу К. Г. Юнг пов’язував аналізований феномен із несвідомою ідентифікацією. На його погляд, персоніфікація – це будь-яке поняття чи явище, що конкретизується чи знаходить відображення у чомусь живому, ковітальному, або «процес одухотворення, надання людських характеристик неживій природі» [71, с. 8].

У цьому змістовому контексті значущим є таке емпіричне узагальнення: у процесі становлення громадянської відповідальності молодь задіює чи приймає результати діяльності інших, часто наповнює їх одухотвореним змістом з допомогою явища персоніфікації, а тому виникає своєрідне «силове поле особистості» (А. В. Петровський). Це впливає на формування ставлень, світоглядних цінностей, з’являється «громадянський патріотизм людини як духовний фактор економічної міцності країни та її обороноздатності» [71, с. 8], масово утверджується почуття не лише «Я», а й «Ми», «Разом», смислово збагачується не тільки «Я-свідомість», а й «Ми-свідомість».

А. Ребер характеризує персоніфікацію як приписування людських чи особистісних якостей деякій «абстракції». Останньою, скажімо, стосовно молоді, може постати важлива для неї соціальна структура чи референтна група. Персоніфікація часто трансформується в механізм взаємодії чи ефективного переконання на користь чогось значущого для держави. Цей феномен доповнює соціальну, у тому числі політичну, дійсність традиціями, нормами і правилами дій, використовується для стимуляції політичної участі різних верств населення через засоби пропаганди. Прикладом тут може бути пряма персоніфікація товарів під час реклами (телевізор «говорить» людською мовою, «танцює» і «переконує», за кого голосувати). Така персоніфікація особливо захоплює молодь.

Водночас вияви феноменів персоніфікації та персоналізації можуть мати і негативний вплив на молодь, оскільки вона − здебільшого імпульсивна категорія людей. Надмірне захоплення окремими персоналіями та зразками їхньої поведінки чи емоційно нераціональна віра у надумані явища й нереальні події унеможливлюють об’єктивне оцінювання ситуації. Тоді така акцентована особа стає «закритою», існує у своїй «колбі», не приймає інших позицій, «відгороджується» від них, унаслідок чого зникає емпатія і повноцінна рефлексія буденних подій.

У розвитку громадянської відповідальності важливе значення мають також механізми ідентифікації, цілепокладання, менталізації та рефлексії. Перший в аналізованому випадку пояснює процес оволодіння молоддю рисами своєї спільноти, додання до неї особистісних властивостей, ототожнення їх з конкретними громадянами країни, їхньою життєдіяльністю. Це впливає на соціальну дійсність та форми політичної участі, що мають відмінності у різних регіонах України. Якщо під час персоналізації відбувається зосередження на відомих особистостях, то у процесі ідентифікації виникає ототожнення з іншою людиною, групою й, відповідно, з їхніми ідеалами. Коли задіюється цей механізм, то молодь починає копіювати чужі, але значущі для неї думки, почуття, дії (А. Бандура), цінності, досвід. Соціальні психологи і політологи вважають, що таке уподібнення має багато позитивного, тому що ефективно здійснюється міжособистісна регуляція поведінки індивідів, виникають згода, згуртованість, взаєморозуміння. Крім того, за умов копіювання формуються групові норми і цінності як джерело прогресу і стабільності суспільних відносин (Г. Тард).

Громадянська відповідальність ґрунтується і на механізмі цілепокладання, який охоплює «смислоутворювальний зміст практики, що полягає у формуванні цілі як суб’єктивно-ідеального образу бажаного (цілеформування) і втіленні її в об’єктивно-реальному результаті діяльності (цілереалізація)» [76, с. 755]. Для того щоб здійснити громадянський вчинок (наприклад, бажання працювати за обраним фахом на користь Батьківщини, проголосувати і підтримати обраного претендента в депутати, тобто агітувати, реалізовувати програму передвиборних дій), молода людина має свідомо визначити мету, розробити програму дій щодо її досягнення, тобто задіяти процес власного цілеформування. Коли ціль утілюється в реальну суспільну діяльність, то відбувається цілереалізація, котра розв’язує внутрішні та зовнішні суперечності між суб’єктом громадянської дії та об’єктом – змістом діяльності. Тому ціль «ініціює у психіці індивіда процес цілепокладання – вибудовування послідовності дій, котрі здатні наблизити його до реального досягнення бажаного» [40, с. 71]. Суспільна ціль характеризується «детальністю» [там само], тобто передбачає, за який час, у який спосіб та з допомогою яких засобів треба здійснювати відповідні дії, а також вирізняється «структурованістю майбутнього» [там само], розвиваючи уявлення кожного про перспективи подальшої діяльності. Загалом процес цілепокладання інтенсифікує формування громадянськості молоді, оскільки, ставлячи перед собою цілі, кожен її представник аналізує шляхи їх досягнення за конкретних умов сьогодення.

У зв’язку з цим Н. Ф. Наумова зазначає, що «цілепокладання як пов’язаний із свідомістю і самосвідомістю... механізм поведінки – важливий елемент людської діяльності...» [51, с. 91]. Тут вступають у дію як процеси сприйняття, мислення, пам’яті тощо, так і морально-етичні мотиви, вчинкові інтенції. Тому цілепокладання ґрунтується на чітко спрямованій смисловій роботі, яка спричиняє відповідний результат і завершується смислово-вчинковим обміном. Це означає, що молодь постійно обмінюється набутим соціально-культурним досвідом, унаслідок чого у кожного закріплюється певне суб’єктивне ставлення до своєї і партнерської праці, що в підсумку забезпечує порозуміння. Тому цілепокладання пов’язане з наявністю у громадян задуму перебудови суспільного життя, який давав би змогу кожному рухатися у краще майбутнє, самопроектувати й реалізовувати спільну мету державотворення. До цього циклу долучається сфера особистісних смислів (вони стимулюють пошук сенсу життя загалом), котрі наповнюються унікальністю та непересічністю, а тому виникає самовизначення молодої людини та формується її індивідуальність. Воднораз процес цілепокладання надає цінності та значення продуктам громадянських учинкових дій молоді, в яких відображаються її потреби та мотиваційні форми-інтереси, бажання, мотиви, інтенції.

У підсумку всі громадянські вчинки молоді так чи інакше втілюються в конкретний культурно-етнічний контекст. Тому громадянськість залежить і від механізму менталізації. Загалом термін «ментальний» належить до того змісту життя людини, котрий стосується глибин її внутрішнього світу. Згідно із психоаналітичною теорією З. Фрейда, в ньому, передусім, наявні неусвідомлені потяги, котрі виявляються в обмовках, описах, сновидіннях, забуваннях та довільному продукуванні незвичних асоціацій чи психічних образів [77]. Відповідно до аналітичного підходу К. Г. Юнга, у структурі особистості, крім Его як центру сфери свідомості та особистого несвідомого (пригнічені конфлікти), є чи не найглибший пласт психіки – колективне несвідоме, в якому у формі архетипів, або первинних психічних образів («персона», «тінь», «самість», «мудрець» та ін.), утримується увесь духовний спадок людської еволюції – сліди емоцій і пам’яті, думок і переживань [85]. Як зазначає О. А. Донченко, «однією з надзвичайних здогадок К. Г. Юнга є визнання того факту, що ми народжуємося не тільки з біологічною, а й із психічною спадковістю, яка визначає наші поведінку та досвід. Тому колективне несвідоме утримує психічний матеріал, котрий не виникає в особистому досвіді..., воно, мов повітря, яким дихають всі і яке не належить нікому» [26, с. 15].

З погляду науковців, світ ментальності за своєю сутністю має інтерсуб’єктивний характер. А це означає, що він утримує велику кількість психічних процесів, утворень і механізмів, які усвідомлюються і раціоналізуються частково й фрагментарно. Звідси надскладна структурна організація психосоціального змісту ментальності, що динамічно поєднує у знятому вигляді опозиційні характеристики життя і діяльності людини – природне і культурне, емоційне і раціональне, несвідоме і свідоме, індивідуальне і суспільне, унікальне й універсальне, інстинктивне і духовне [79, с. 41].

Водночас ментальність – це також соціально-психологічна самоорганізація носіїв певної культурної традиції, що характеризується єдністю їхніх настанов, переживань, думок, почуттів і виявляється в тотожності світосприйняття і світобачення. Вона визначає той рівень суспільної свідомості, на якому думки не відділені від емоцій, почуття – від вольових дій, учинки – від загального поступу життєактивності, а тому люди користуються латентними звичками і прийомами усвідомлення, не помічаючи цього, не вдумуючись у їхню суть, не зважаючи на ступінь їх логічної обґрунтованості. Тому ментальність – складний природно-соціальний продукт духовного життя нації, якість якого визначають: а) природні умови життя, б) традиції та історично усталені моделі поведінки представників одного етносу, в) соціальні інститути (структури), г) культурні стратегеми індивідуального розвитку і самореалізації нації. Менталітет як сутнісна форма вияву ментальності є не так набутим результатом людських відносин і поведінки, як очікуванням цього результату, що має статися на основі реалізації визначальних програм і доктрин розвитку різних сфер суспільного життя (ідеологія, політика, освіта тощо). Відтак менталітет – квінтесенція культури народу, категорія не лише психологічна, а й соціальна і навіть моральна.

Націю, на думку А. В. Фурмана, консолідують чотири соціальні інститути – держава, школа, церква і сім’я. Своєрідним знаменником зазначеної четвертинності є національна ментальність, котра пронизує підвалини соціального життя громадян. Тому зміст їхнього буття залежить, з одного боку, від ментального потенціалу суспільства загалом, а з другого – від пріоритетів культурного простору кожного навчального закладу зокрема. Останній має відтворювати в наступному поколінні кращі соціально-культурні традиції нації, моральні норми, світоглядні цінності, а не завантажувати психіку молодого покоління лише інформаційними знаннями, що з часом забуваються, оскільки не відпрацьовані у свідомості на рівні ліміту (норм) і не зреалізовані у практиці життя.

Примітно, що у процесі політичної участі молоді виявляється «факт усвідомлення особливостей своєї етнічної групи, що не містить упередження проти інших. Але коли оцінюється стороння група, то можливе спотворення … уявлень про неї. Психологічно при цьому виникає явище етноцентризму – схильності сприймати усі життєві явища з позиції «своєї» етнічної групи, котра розглядається як еталон» [5, с. 168]. Тому за допомогою цього феномена можна пояснити політичні розбіжності між молоддю західного, центрального і південно-східного регіонів України.

Високий рівень громадянської відповідальності актуалізується механізмом рефлексії, тобто усвідомленням молоддю своїх учинків і того, як вона сприймається оточенням. Крім того, коли людина досягає рефлексивного рівня буденної миследіяльності, то розуміє, що стає творцем не тільки власної долі, а й своєї країни, принаймні свого найближчого довкілля – батьківщини.

Таким чином, формування громадянської відповідальності молоді стимулюється кількома соціально-психологічними механізмами, що накладаються один на одного у процесі різноманітного вчинкового діяння. Вони дають змогу розвинути та закріпити різні психологічні новоутворення у внутрішньому світі особистості, підвищувати чи знижувати рівень організованості людини загалом. Висока громадянська відповідальність, на нашу думку, постає у вигляді активного, наповненого сенсом життя, яке суб’єкт спрямовує на постійне вдосконалення себе як громадянина країни, виявляє соціальну самореалізацію через освіченість, суспільну спрямованість та громадянську позицію. Зазначені механізми мають вплив і на становлення модальностей «Я-концепції» молоді.

2.3.3. Громадянська відповідальність у контексті політичної активності молоді

Добре відомо, що відповідальність у загальному розумінні цього слова передбачає не лише самостійність, чесність, наполегливість, обов’язок, дисципліну, а й, головно, свободу. «Усе це ставить відповідальність у центр етики і навіть перетворює її на часовий і просторовий горизонт, якому мають відповідати вчинки» [33, с. 8].

Сьогодні важливого значення набуває громадянська відповідальність людства за своє теперішнє і віддалене майбутнє. Яке воно буде – гармонійне, стабільне, з високим рівнем забезпечення чи, навпаки, агресивно-емоційне – залежить від життєвої позиції кожного громадянина і тих соціально-політичних процесів, що відбуваються у державі. Адже від того, з якими побутовими, економічними, соціальними або політичними настановами зріле покоління постає в очах молоді, прямо залежить, з чим нащадки прийдуть до своїх дітей. Це нагадує ситуацію, що стосується «політика, котрий хоч би як ґрунтовно діяв, усе рівно він – не первинний творець, а витвір суспільства, справу якого узяв у свої руки. Отже, він відповідає не за те, що зробив, а за те, що його зробило, тобто він відповідальний за таких, як сам, тобто за тих, з кого утворюється суспільство даного моменту, відтак за успадковану країну сучасників, які довірили йому владу. Він повинен передати отриманий спадок у невизначене майбутнє» [33, с. 192]. Звідси висновок: «... держава може бути доброю лише тією мірою, якими добрими є її громадяни...» [33, с 259]. Найкраща держава – це та, функціонування якої громадяни найменше помічають.

Громадянська відповідальність кожного з нас є наріжним каменем сьогодення та майбутнього. Вона охоплює як правовий, так і моральний аспект. «Звісно, політична діяльність, на противагу приватній, має більшу довгочасовість своєї дії і відповідальності» [33, с. 33, 34], оскільки від неї залежить як прийняття Конституції, законів тощо, так і те, як вони діятимуть у країні. Тому перед молоддю постає проблема пошуку змісту і функцій «далекосяжної громадянської відповідальності» [33], яка давала б уявлення про непередбачувані її наслідки не тільки за умови «тут-буття, а й за так-буття» [33, с. 69]. Ця моральна якість як висока форма активності людини виникає внаслідок інтеграції багатьох якостей (причетності до свободи, співпереживання, самодисципліни і т. ін.). Саме вона підтримує готовність особистості вдосконалюватися і духовно розвиватися.

Загалом, беручи участь у політичних процесах, громадянин держави, на думку Л. О. Кияшко, формовиявляє свою соціально-політичну активність на пізнавально-когнітивному, комунікативному та поведінковому рівнях. Підґрунтям цієї активності дослідниця вважає міру розвитку громадянської відповідальності, а провідним стимулом – мотивацію, яка опосередковує ці формовияви та типи політичної участі (ситуативно-діалогічний, творчо-аналітичний, лідерський активізуючий, переконувально-впливовий тощо). Звичайно, у цьому випадку важливу роль відіграє далекосяжна громадянська відповідальність, яка охоплює і теперішнє, і майбутнє (див. рис. 2.5).


1 – Ситуативний (переважає вигода й обов’язок) співвідноситься із безвідповідальністю

3 – Лідерський (переважають наполегливість, самостійність, самоаналіз, самоорганізація, самоконтроль) співвідноситься з відповідальністю







2 – Дискусійний
(ґрунтується
на зобов’язанні, життєвій
позиції) відображає майже чи повно невідповідальність


4 – Далекосяжний (ґрунтується на добровільності, свободі, рефлексії, вчинковій післядії), зіставляється з надвідповідальністю


Рис. 2.5. Рівні громадянської відповідальності особистості
Громадяни країни, котрі повністю не усвідомлюючи буденно зреалізовують зазначені рівні відповідальності у своєму житті через освоєні ними стратегії взаємодії, дають приклад для молодого покоління, який з переліку запропонованих рівнів відповідальності їм переважно притаманний. І, відповідно, наступники, маючи вироблені настанови, копіюють дорослих. Серед загалу людей далекосяжна надвідповідальність є рідкістю. Молодь нашої держави в основному керується дискусійно-невідповідальним або лідерським відповідальним рівнем життєреалізації. Так формується громадянська свідомість, яка успадковується шляхом різнобічних взаємостосунків із старшим поколінням.

Зазначені на рисунку 2.5 рівні співвідносимо із запропонованими нами видами відповідальності [22, с. 90]. Зокрема, невідповідальність охоплює такі особистісні рівні: вкрай низький (безвідповідальність – нижній межовий полюс), дуже низький, низький; відповідальність розмежовується на такі особистісні рівні: нижче середнього, середній, вище середнього; а надвідповідальність обіймає високий, дуже високий, вкрай високий (верхній межовий полюс) рівні. Далекосяжний рівень громадянської відповідальності зіставляється з високим (а не дуже високим чи вкрай високим) видом надвідповідальності. Дуже високий і вкрай високий особистісні рівні – це своєрідна верхня межа «маятника», що є певним відхиленням. Те саме стосується і вкрай низької безвідповідальності. Тому останню поєднуємо із ситуативним рівнем, де все ж таки, мабуть, дуже рідко можлива, залежно від обставин, крихітна відповідальність, але це, сутнісно, безвідповідальність.


2.3.4. Емпіричні дослідження особливостей громадянської
відповідальності молоді

Входження молоді у політичне життя опосередковане впливом культури через механізм менталізації. Коли особа розвивається всередині певної культури, то, очевидно, що остання формує, обмежує і водночас зумовлює її відчуття «Я» таким чином, що «Я-концепція» стає самобутньою саме у цьому ціннісному довкіллі. Адже культура спричиняє політичну поведінку, думки та відчуття молоді не безпосередньо, а через персоніфіковані «Я-концепції» її представників.

Загалом вітакультурні умови проживання разюче відрізняються залежно від регіону, місцевості, облаштованості земельних ділянок. Різні умови, природно, формують відмінні модальності «Я-концепцій» (щонайперше, незалежне і взаємозалежне «Я»), котрі впливають на всі інші аспекти індивідуальної життєдіяльності молоді. Це пов’язано з тим, що в різних мікросоціумах існують самобутні системи норм чи поглядів на життя, а тому кожен свідомий громадянин інтегрує, синтезує і координує власний світ індивідуальним чином, утверджуючи своїм єством непересічний світ особистості.

Психологія західних культур всіляко підтримує самобутність «Я», тобто вміння кожного бути самим собою. Стверджується, що життя буде багатим, якщо людина правдиво визначить свої можливі «Я» і повірить у власні сили особистісного контролю. Крім того, на Заході переконані: не варто слідувати тому, що чекає від нас оточення. Треба в будь-якій ситуації бути самодостатньою особистістю і шукати своє, унікальне щастя, а головне – робити свою справу.

Люди закономірно відрізняються не тільки індивідуальними «Я-концепціями», а й соціальним розумінням та особистісним прийняттям сфери незалежного «Я». Так, в індивідуалістських культурах Заходу пропагується всіляке його схвалення, а в країнах СНД підтримується взаємозалежне «Я». Ці протилежні настанови-традиції сприяють культурному розмежуванню народів та окремих індивідів у їхній громадянській поведінці, що породжує індивідуальні відмінності у вияві відповідальності юних громадян перед суспільством. Так, у першому випадку особа оцінює і бачить навколишній світ винятково через формат власного «Я», у тому числі переживань, думок, дій; у другому – більшою мірою відчуває належність до будь-чого чи будь-кого. Навіть відірвана від дому і сім’ї, колег і вірних друзів, людина не повністю позбавляється тих соціальних зв’язків, які визначили і визначають, хто вона є. При цьому взаємозалежне «Я» перебуває у соціозалежності, первинно спричиненій міжсуб’єктними контактами (Д. Майєрс). Звідси мета громадянського суспільства: не лише збагачувати і розширювати «Я» молоді, а й – і це головне – забезпечувати досягнення її представниками гармонії між оточенням і самопідтримкою.

Отож саме «Я» кожного допомагає організовувати соціальне мислення молоді і дає енергію культурно зорганізованій суспільній поведінці певного ступеня відповідальності. Якщо для розвинутих західних держав характерним є індивідуалізм, то це вказує на умови достатку, урбанізації та інтенсивного впливу засобів масової інформації, а відтак свідчить про переважну наявність індивідуалістично спрямованої відповідальності / безвідповідальності. У країнах СНД перевага надається колективізму, тому тут цінується благополуччя груп – сімейних, трудових, що унаочнює колективістську відповідальність / безвідповідальність. Не дивно, що крос-культурні психологи стверджують, що закладений у життєздійснення етносу індивідуалізм чи колективізм істотно впливає на становлення громадянської відповідальності, змістовність соціальних взаємостосунків та методи виховання дітей.

Індивідуалістично відповідальна молодь зберігає свою ідентичність, відчуття власного «Я» навіть тоді, коли залишає сім’ю, друзів, роботу. Це відбувається через її прагнення ще в юності відділитися від батьків й у такий спосіб зміцнити образ свого «Я». Для колективістсько відповідальних саме суспільні зв’язки зумовлюють поведінку та вчинкові дії особистості, допомагають визначити, чого вона бажає і хто вона є. У цьому аспекті проблемного аналізу зрозуміло, чому в індивідуалістичних культурах батьки і школа навчають молодь незалежності та самостійному мисленню. Адже там вважається нормальним, що вихованці самі вибирають собі приятелів, планують майбутнє, прагнуть залишити батьківський дім. Колективістські культури, навпаки, намагаються будь-що зберегти сім’ю, піклуються про старше покоління та дітей, родинний добробут (Д. Майєрс, Х. Маркус, С. Кітаяма, Д. Мацумото).

Отже, кожна культурна традиція має певні переваги й недоліки. Зокрема, в індивідуалістській більше випадків одинокості, розлучень, стресових та депресивних станів, оскільки її носії не мають прихильності до іншого, тобто майже відсутні процеси емпатії (співпереживання) та ідентифікації. Крім того, залежність – це не обов’язково безпомічність чи неможливість контролювати ситуацію. Часто під цим розуміють взаємозалежність. А це означає, що особа вміє цінувати близькі стосунки, бути чуйною, відповідальною не тільки за себе, а й за інших, здійснювати й отримувати підтримку. Інакше кажучи, це здатність визначати самих себе не лише як унікальну духовну особистість, а й як союзника значущих для себе людей.

Під час проведеного нами дослідження за двома проективними методиками «Незалежне і взаємозалежне Я» та «Я – соціально-символічні завдання» [80, с. 264, 265, 276–283] у трьох регіонах України – західному, центральному і південному – брали участь студенти денної та заочної форм навчання, а також старшокласники (див. таблицю 2.3). Це дало змогу встановити характерні особливості: переважання взаємозалежності чи незалежності, наявність індивідуалізму чи колективізму. Вибірка склала 300 осіб. У кожному регіоні досліджувалося по 100 респондентів методом довільного вибору.

Таблиця 2.3.

Результати діагностичного дослідження студентів
і старшокласників різних регіонів
(лютий 2008 р.)

Регіон України,
освітні заклади

Модальності

«Я-концепції», %

Соціокультурні орієнтири відповідальності, %

Незалежне «Я»

Взаємо-залежне «Я»

Індивіду-алісти, %

Колективісти,

%

Центральний:

Академічний ліцей при Запорізькому національному університеті
(вибірка 100 осіб)

13

87

22

78

Південний:

Кримський гуманітарний університет, м. Ялта

(вибірка 100 осіб)

9

91

17

83

Західний:

Тернопільська філія Європейського університету і Тернопільський національний економічний університет
(вибірка 100 осіб)

18

82

39

61



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   14

Схожі:

Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації icon1 розділ предмет, структура І методологія курсу "релігієзнавство"
Соціальні, гносеологічні, онтологічні та психологічні чинники релігії
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconМіністерство освіти, науки, молоді та спорту України Відділ освіти,молоді та спорту Хмельницької рда
Основне завдання сучасної середньої загальноосвітньої школи – дати молодому поколінні глибокі, міцні знання з точних наук, виробити...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconПрограма навчальної дисципліни воєнно-політична історія україни
Метою викладання навчальної дисципліни “Військово-політична історія України” є засвоєння студентами знань з основних питань військово-політичної...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconСекція мовознавство гендерні чинники в політичному дискурсі
...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconУкраїни в умовах сучасної системної реформи ХVIII всеукраїнська студентська науково-практична конференція 03 квітня 2015 року м. Дніпропетровськ Україна
Пріоритетні напрями розвитку економіки та фінансів України в умовах сучасної системної реформи
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconПолітична реклама як невід’ємна складова виборчого процесу
Рівень та характер політичних знань, оцінок та дій громадян, на яких здійснює вплив політична реклама, визначає стан політичної культури...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconАнотація дисципліни
У ній виділяється низка напрямів: політико-психологічні аспекти макрополітичних явищ; психологічні особливості політичних систем;...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconВпровадження методів активізації
У цій ситуації на допомогу вчителям прийдуть активні та інтерактивні методи ( або методи активізації пізнавальної діяльності ), що...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconГромадськість у функціонуванні судової влади кравчук валентина Миколаївна
Конституції України, та принципу участі громадян в управлінні державними справами, встановленого ст. 38 Конституції України, важливими...
Політична участь молоді сучасної України: психологічні чинники активізації iconТема політичні наслідки Другої світової війни для України
Плани семінарських занять з курсу «Політична історія України» для студентів 4 курсу факультету журналістики


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка