Повість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60



Сторінка1/12
Дата конвертації29.03.2018
Розмір2,11 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12



Повість

ВИДАВНИЦТВО ЦК ЛКСМУ “МОЛОДЬ”

Київ 1961

И(Рум)

К60

Повість відомого сучасного румунського письмен­ника В.Коліна “Таємниця підземної галереї” — ці­кавий пригодницький твір про підпільну боротьбу ру­мунських робітників проти диктатури Антонеску в роки другої світової війни.

Основна дія розгортається в Констанці.

Відважний антифашист Павло Мунтяну через прохід, що утворився внаслідок струсу шарів грун­ту після бомбардування, пробирається в підземну галерею і бачить у темряві невідомого чоловіка, який тут же таємниче зникає. Юнак пильно оглядає підземелля і потрапляє в потайну комірку, де зна­ходить рацію і скриню з радянськими грішми.

Хто ж такий цей невідомий, який обладнав собі схованку під землею? Друг він чи ворог?

У місті точиться запекла боротьба проти фа­шистського гніту, якою керує підпільна група кому­ністів, і для успіху цієї боротьби конче потрібно розкрити таємницю підземної галереї.

В боротьбі з підступним ворогом робітники-підпільники виявляють справді нечуваний героїзм, кмітливість і винахідливість.

Твір користується великою популярністю в Ру­мунії. Немає сумніву, що його прихильно зустріне і радянський читач.

Переклад з румунської І.Г.Кушнірика

Ілюстрації К.В.Заруби

Обкладинка і титул В.Л.Авраменка

Переклад здійснено за виданням:



Vladimir Colin

Întoarcerea pescâruşulut

Editurdă tineretului, 1959.

ПРОЛОГ

На світанку похмурого вересневого дня 1922 ро­ку три фаетони один за одним об’їздили потемнілу ста­тую Овідія, античного співця, якого з часів стародав­ніх Том1 і аж до днів сучасної Констанци, наче страшне прокляття, мучить тисячолітнє страждання. Суворі гети2 з більшою шанобою ставилися до нього, аніж ті три візники, яких сум римського поета, відлитого у бронзу наприкінці минулого століття, зовсім не зворушував. Цо­кіт копит весело лунав у тиші заснулого міста, і коли хоч якась тривожна думка билася тепер в головах віз­ників, то вона була звернена на те, щоб, не зачепивши статуї, зручніше обминути перешкоду, щоб не поламати вісь чи колесо.

Ця операція була нелегкою, бо міські власті досить скупо виділяли місце для вулиць. Та, зрештою, вона кін­чилася щасливо. Через хвилину фаетони вже гуркотіли вулицею Кароля, поміж старими будинками, які гордо височіли над крамницями з зачиненими в цю ранню пору віконницями Поодинокі перехожі, вантажники і портові робітники, що вже звикли бачити фіакри щоран­ку, не звертали на них ніякої уваги. Але читач тільки те­пер довідується про них і може зустріти колись ці упряж­ки на пустинній вулиці, тому ми опишемо їх хоч побіжно.

На сидінні першого фаетона красувався сірий капелюх. Другий екіпаж був наче закиданий червоними гвоз­диками чи залитий кров’ю недавно вбитої людини, В третьому фіакрі їхав ще досить молодий чоловік, опе­резаний широким гайтаном, з якого стриміли два ножі з кістяними черенками. Босий хлопчина, років тринадця­ти, біг попереду цієї дивної процесії і, мов навіжений, вигукував:

— Пан Арістіде Януліс повертаються додому! Пан Арістіде Януліс повертаються додому!

Ляскіт батогів, цокіт копит, гуркіт коліс по бруківці та вигуки хлоп’яти лунали як виклик заснулій головній вулиці. В будинках з блакитними стелями аж шибки деренчали. А купці, лікарі, судновласники, інженери, судді та інші знатні люди міста переверталися в ліжках, сердито проклинаючи того, хто порушив їхній спокій.

Пасажир з останнього фаетона, здавалося, бачив усе, що відбувалося за занавісками, та, мабуть, і знав тих, кого це пробудив від сну, бо його глузливий погляд ков­зав від будинку до будинку, а в чорних вусах ховалася посмішка.

— Горе! — гукнув він через якийсь час хлопця.

І той, тільки мить помовчавши, щоб звести дух, за­репетував знову:

— Пан Арістіде Януліс повертаються додому! Пан Арістіде Януліс…

А пан Арістіде Януліс глузливо посміхався, примру­жуючи чорні очиці. Він навіть не удостоїв увагою по­ліцая на перехресті вулиці Кароля та бульвара Фердінанда, хоч страж знову виструнчився і привітав його, піднявши руку до козирка.

Час уже довідатися і тобі, читачу, що Арістіде Яну­ліс не прибув з Салоніка, де проживала його бідолашна мати, навіть не знаючи, чи живий її син, не приїхав він з Сінайї чи Каліманєшт3, бо ніколи ще там не бував. Арістіде Януліс повертався на світанні з “Якоря”, з корчми, що стояла недалеко від порту. В ній корчмі вантажники підживлялися в обід тюлькою з помідора­ми, а човнярі — раками в соусі, запиваючи вином, яке хазяїн давав їм наборг, записуючи їхні прізвища та суми боргу в чорну книгу. Тут же в певні дні отамани порту розраховувалися з артільниками.

— Гей, ти! — гукав до когось Сава Барбосу4, здоро­вань з кулачищами завбільшки з диню.

— Заборгував стільки ось, — повідомляв із-за при­лавка Януліс, гортаючи свою чорну книжку.

Тоді отаман, часто з допомогою пальців, щось лічив, недогризком олівця записував цифру на папері, який за­міняв скатертину, вираховував борг корчмареві, а також ціну пляшки вина для себе і кидав людині кілька монет:

— Ось твої гроші!

Вантажник брав заробіток мовчки. А коли він почи­нав сперечатися, Януліс хапав під прилавком завчасно наготовлену ломаку і спішив на поміч отаманові, щоб провчити нахабу. Сави боялися всі, і ніхто не насмілю­вався захистити потерпілого. Стояли, як закам’янілі, а дехто навіть починав ремствувати на винуватця цієї сце­ни — через нього, мовляв, затрималася виплата…

— Краплю вина, — гукав Сава, коли побитого ван­тажника викидали на вулицю. І кельнер Чунту, розу­міючи, що значить для цієї бородатої потвори крапля, приносив повнісіньке відро.

Отаман піднімав його до рота, форкав, як кінь, вино потьоками збігало по бороді. А робітники тим часом че­кали, поки і їх обдеруть. Коли ломака не допомагала, Януліс виймав з гайтана ножі, а Сава, наче хижий звір, накидався на скривджену людину і починав кусати…

— Горе!

— Пан Арістіде Януліс повертаються додому! Пан Арістіде Януліс…



Пішли розмови, нібито в “Якорі” було вчинено якесь вбивство.

— Це правда, Чунту? — питали відвідувачі офі­ціанта.

— У нас, брате? — завмирав кельнер, витріщаючи борсучачі очі. І дивувався ще більше, ніж коли б почув про зникнення моря.

Чунту нічого не знав. Поліція теж не знала. А два чужих моряки і вантажник з порту, завітавши якось до задимленого шинку, де бували сотні моряків та ван­тажників, зникли безслідно.

— Хто тільки не заходить у “Якір”, — казав Януліс, знизуючи плечима.

Пани не відвідували цю корчму. Судновласники, по­міщики, службовці великих агентств та інтелігенція не звертали ніякої уваги на Арістіде Януліса, як не ціка­вились вони і човнами рибалок, що кожного ранку при­возили їм срібло, вибране з морських глибин. Більшість жителів міста знали Януліса і боялися його чорної кни­ги. Друга частина, значно менша, навіть не чула його імені, поки він не почав турбувати їхній ранковий сон.

— Горе!

— Пан Арістіде Януліс повертаються додому! — гук­нув хлопчина. А хазяїн “Якоря” глузливо посміхнувся, задоволений невеличкою ранковою помстою панам з го­ловної вулиці.



Прицмокнувши язиком, зручніше вмостився на сидін­ні і заплющив очі. Через кілька років ці вельможі, особ­ливо ті, в кого будуть дочки на виданні, почнуть підлещу­ватись. Та хай вони навіть впадуть на коліна, Януліс нізащо не ввійде в якийсь купецький дім на вулиці Ко­роля. Він переїде в нижню частину міста, в один з квар­талів між площею Овідія та казино, туди, де мешкають поміщики, судновласники та багаті іноземці. Тоді з’я­виться інший Арістіде Януліс, який буде влаштовувати прийоми і їздити на полювання…

Раптом екіпаж рвонуло вбік. Пасажир ще не встиг добре розплющити очі. як його рука, що була проворні­ша за думку, лягла на черенку одного з ножів.

Візник щосили смикав за віжки, коні, форкаючи, зди­билися, махаючи копитами над фаетоном з червоними гвоздиками.

Те саме сталося й з двома іншими запряжками, фі­акри стояли зигзагом посеред темної ще вулиці. Розсер­дившись, Януліс зійшов на землю. Скочив з козлів і перший візник.

Може, на світанку того похмурого вересневого дня коні мчали швидше, ніж завжди, може, тринадцятиріч­ний Горе спав тієї ночі менше чи просто, боячись по­трапити під кінські копита, не міг уже бігти, як бігав день у день, попереду фіакрів. Що б там не було, а Горе впав. І не кінські копита, як це щоночі снилося наймит­чукові, зім’яли його, а колеса переїхали ліву ногу. Ко­леса того фаетона, на подушках якого почесно лежав сірий, цупкий капелюх.



1. ЧУНТУ НАТРАПЛЯЄ НА СЛІД

Море спокійно виблискувало, засноване легень­кими брижами. Тільки біля дамби воно дибилося, б’ю­чись в бетон та каміння. Почорнілий мох на старих ка­менях бубнявів, коли хвилі накочувались на них, і сплю­щувався разом з відпливом пінистої води. В холодних краплях, вигравали веселки.

Тиша, яку досі порушували тільки тужливі зойки чайок та глухі удари хвиль об кам’яну дамбу, раптом сповнилася одчайдушним гуком. Жодна земна істота не могла б кричати так страшно, ніяка людина чи звірина не зуміла б заревти з такою силою. Звук спершу наче виринув з тієї давньої давнини, коли ревли величезні монстри, а потім зміцнів і обернувся в безнадійний сто­гін, що наче лягав своєю вагою на залізні та черепич­ні дахи, бульвари і площі, на морські хвилі.

Безмежну блакить почали розривати біленькі хмарки, і відразу ж почулися вибухи німецьких зеніток, гармати глухо бухкали, наче морські хвилі об мол. В небі шугали невеличкі літаки, схожі на мушок, сповнюючи моно­тонним гудінням повітря в перерві між вибухами. Час від часу вони поблискували на сонці.

Страшний вибух струснув місто. Десь далеко під­нялися стовпи чорного диму, почалась безперервна стрі­лянина. Повітря гуло, і море несло відлуння далеко-далеко.

Потім щось оглушливо засвистіло. Наче вулкан про­будився на дні морському, скинувши до неба стовп води, який одразу розсипався на запінені хвилі. Ще одна водяна колона вихопилася з глибини, цього разу трохи ближче од молу, — наче невидима рука на мить підняла до сонця величезний кришталевий келих. Чаша ця впа­ла у пінястий вир, і хвилі, завбільшки з хату, понесли­ся до кам’яної дамби.

Літаки кружляли в повітрі, недосяжні, наче глузу­ючи з зеніток, які все ще випльовували вгору біленькі хмаринки. А на місто від вокзалу чорним віялом насу­валося крило смерті. Пахло димом. Вибухи, гудіння літаків, то голосне, то ледве чутне, рушничні постріли, віддалені голоси, виття сирени — все злилося в оглуш­ливий гуркіт.

Потім настала тиша, тільки з міста долинали гомін та пронизливий свист пожежних машин Море знову грало і брижилося, небо стало блакитним, а сонце ози­рало світ золотим байдужим оком.

Ніхто не скаже, чи доводилося кельнерові з “Якоря” Чунту коли-небудь чути від якогось англійського моря­ка вислів, що час — це гроші. Знав він чи не знав цю примовку, з якою були засновані цілі купецькі імперії, однак йому час таки приніс гроші.

З роками “Якір” Арістіде Януліса обернувся в “Зо­лотий якір”, а перед війною стара корчма стала баром з неоновою вивіскою. Давня мрія пана Арістіде збли­зитися із знаттю міста здійснилася. Скинувши широкий гайтан, з якого стриміли кістяні черенки двох ножів, Януліс відмовився од звички повертатися на світанні з трьома фіакрами додому і турбувати панів з вулиці Кароля.

— Хто не відвідує “Золотий якір”? — мовив він, ши­роко посміхаючись.

У “Золотий якір” уже не заходив жоден з тих, хто колись бував у закуреному приміщенні давнього “Яко­ря”. Януліс і не жалкував за тими клієнтами. Вантаж­ники, човнярі і рибалки також не жаліли за ним. Усі вони перейшли в “Добруджу” — корчму, яку відкрив Чунту.

Колишній офіціант сидів тепер за прилавком, оббитим цинковим залізом. Із сплющеним носом, який йому спо­творили в бійці, з головою, похиленою на ліве плече, він був схожий на величезного старого папугу, що серди­то дивився на світ і людей. А втім, Чунту й розмов­ляв так, як папуга. До того ж, немов бажаючи посилити схожість з підступним птахом, він майже не виходив з-за прилавка. Піднімався з місця лише в особливих випадках. А то все сидів за лядою і наче дрімав. Про­кидався тільки тоді, коли треба було братися за пали­цю, яку він одержав у спадщину від Януліса. його чор­ні очі загорялися, і Чунту, заглушаючи хрипким голосом гармидер у корчмі, гукав:

Султана!

Дівчина, несучи пляшки та чарки, повертала до ньо­го голову. Чунту по­казував на двері, і Султана вихо­дила. І не поверталась, поки палиця не опи­ня­лась на своєму місці під прилавком. Це вперше в житті Чунту пожалів доч­ку. Бувши дуже скупим, він не хотів брати прислугу і змушував працювати Султану. Вона готувала їжу і мила посуд, замітала підлогу, обслуговувала від­ві­­дувачів, прала білизну, купувала продукти. Словом, ро­била все і спала по кілька годин на добу. Але замість подяки Чунту тільки духопелив її.

— Ах, ти, сучко! — верещав він в нападі гніву. І цей вигук ніби по­пе­ред­жав, що зараз почнеться екзекуція.

На корчмаря це находило зненацька. Так він кри­чав і пополудні в ту не­ділю, коли радянські літаки бом­били вокзал. Було ще рано, і корчма стояла по­рожньою. Чунту накинувся на дочку, схопив за коси. Султана плакала, бла­га­ючи простити її, хоч і сама не знала, :чим вона завинила. Та сердитий Чунту блід­нув на лиці, не бачив і не чув нічого.

І він сторопів, коли хтось схопив його за руку, що вже мала вдарити дівчину. Біля нього, наче з’явившись з-під землі, стояв вродливий юнак.

— Чого тобі? — заскреготав зубами Чунту, скоріше здивований несподіваною появою хлопця, аніж розгні­ваний.

Та юнак, не мовлячи й слова, з силою повалив корчмаря на стілець. А Султана забилась у куток і тремтіла всім тілом. Сльози текли по її обличчю, вона зляка­лась і майже не дихала. І ніяк не могла зрозуміти, звід­ки взявся цей несподіваний захисник.

— А зараз ми поговоримо, — спокійно мовив незна­йомець.

Чунту опам’ятався, його подив розвіявся геть. Розгнівався ще більше. З несамовитим криком підвівся з стільця і, розчепіривши пальці, щоб схопити за горло того, хто в його домі зважився на непослух, посунув на юнака.

А той стояв і чекав. Зовні був спокійний, але попе­лясті очі дивилися суворо і холодно. Схрестив на грудях руки і наче натискував на численні механізми, встав­лені в його тіло. Можна було подумати, що в ньому раптом натягнуться якісь пружини, і цей сильний муску­листий юнак полетить на супротивника, як жива ма­шина. Коли пальці Чунту торкнулися горла незнайомо­го, той відступив убік, і шинкар, не зумівши спинитися, вдарився головою в стіну і впав на якийсь стіл. Спробував утриматися на ногах, та не зміг і, вхопившись за скатертину, потяг на підлогу чарки, сільницю, бляшаний посуд.

— Заспокойся, — сказав юнак, — Я прийшов не бити­ся з тобою.

Проте Чунту не слухав його. Він скривився, натужив­ся, щоб не впасти на підлогу, і, тримаючись за стіну, підвівся. З шаленою люттю в очах схопився за пояс. Султана скрикнула і почала благати його швидко й уривчасто:

— Ні, ні… прошу… не треба… Ні, облиш…

— Не роби дурниць! — звелів незнайомий.

В руці Чунту блиснув ніж. Гикнувши, шинкар роз­махнувся і швиргонув йо­го. Юнак підняв стільця і за­слонився ним, як щитом. Вістря, ножа встромилося в ден­це. Рука незнайомого стрілою рвонулася вперед, пальці його міцно стисли лі­коть корчмаря. Чунту за­скреготав зубами, намагаючись вирватися. Та кулак його зм’як. Ще не стихнув біль, а руки Чунту вже були скручені за спиною. Не встиг і опа­м’ятатись, як знову дістав штурхана і впав на стілець, ослаблий, наче після важ­кої хвороби.

— От і поговоримо, — повторив юнак і висмикнув з деревини ніж.

Чунту стогнав, тримаючись за плече, і з безсилою люттю дивився на того, хто порядкував у нього в корч­мі. Перелякана Султана, не зводячи очей з врод­ли­во­го хлопця, підступала до батька. Чунту вдарив .ї ногою.

На цей раз парубок вдав, що нічого не бачив, і тіль­ки закусив губу. При­су­нув стілець і сів, граючись но­жем.

— 18 вересня 1934 року, — говорив він, — один ван­тажник з порту зайшов у “Якір”, де ти працював тоді кельнером. Єдиним офіціантом, — уточнив одразу. — Цьо­го молодого вантажника, Мунтяну Грігоре, ти мусив знати. Він був справжньою людиною, в “Якір” таких заходило небагато, ти не міг його забути. Не раз сварився з Савою Барбосу, отаманом порту…

І замовк, запитально дивлячись на шинкаря.

— Ну й що? Спитай у Сави, — мовив Чунту.

Парубок важко зітхнув.

— Сава помер. А вантажник більше не вийшов з “Якоря”. В усякому разі, він не вийшов звідти живим.

— Ти впевнений у тому? — спитав Чунту. — Бо я вперше чую…

— Я вважаю, що тобі все відомо. Ти ж працював там.

— А ти мене бачив?.. Чи, може, тебе прислали з по­ліції?.. — зашипів Чунту, наче злякавшись цієї несподі­ваної думки.

— Ні, — стиха заперечив парубок. — Я його брат…

З кутка, де зачаїлась Султана, почулось приглушене зітхання. Було жарко і тихо, тільки мухи набридливо дзижчали, намагаючись одірватися від клейкої смужеч­ки паперу, що звисав із стелі. Чунту глянув на дівчину і повільно вимовив:

— Не пам’ятаю, туди приходили сотні… Ти кажеш — справжня людина… Всі ми люди… Чому не спитаєш у пана Арістіде? Він їх записував до книги…

Наче говорив уже лагідніше, однак докінчив досить глузливо.

— Ще спитаю, — сказав юнак. — Я тільки сьогодні до­відався, що слід Грігоре загубився в “Якорі”.

Дзижчали мухи. З вулиці долинали приглушені го­лоси перехожих.

— Здається, тоді велося й слідство, — пригадав Чунту. Він говорив неохоче, тримаючись за плече. — Полі­ція нічого не виявила. В усякому разі, Януліс виплу­тався….

— Знаю, — сказав юнак і підвівся, зрозумівши, що шинкар більше нічого не скаже. — Щоб ти не смів би­ти її, — додав, кивнувши головою в куток, де стояла пере­лякана Султана.

— Коли захочу, то й уб’ю, — мовив Чунту з якоюсь глузливою веселістю. — Вона моя дочка.

Юнак прикусив губу. Лише тепер глянув на дівчи­ну, і вона, — круглолиця, з гострими вилицями, з косими татарськими очима, — зніяковіла.

— Моя дочка, так, — глумливо повторив Чунту.

Він розумів, що юнак вважав її за наймичку і тепер трохи збентежився.

— Як би там не було, а битися не смій, — мовив по­хмуро незнайомець і вийшов з корчми. А Чунту все сидів на стільці, тримаючись за плече.

Сторопіла Султана, зачаївшись в кутку, боялась гля­нути на батька. Озирнула лампу, велику картину з зображенням корабля, захопленого бурею на морі, і вже не відривала погляду од неї, наче вперше побачила.

— Постарів я, Султане, правда ж? — зненацька спи­тав Чунту якимсь дивним голосом. Дівчина здригну­лася і глянула на нього, беззахисного і немічного. У неї стиснулося серце — цього суворого чоловіка ще ніхто не перемагав при ній. Розчулена, підійшла ближче і шепнула:

— Тату…


Чунту блискавично підвів очі, і вона аж переляка­лась тієї ненависті, яка палала в них. Його пронизливий погляд колов, наче отруєний ніж.

— Передчасно ти мене жалієш, Султаніко! — мовив Чунту лагідно, що її дуже здивувало.

Сидячи згорблений, хотів щось додати, але раптово одчинилися двері. Він неохоче глянув на відвідувача. Той прошкутильгав через кімнату і сів біля корчмаря, обережно ставлячи на підлогу покалічену ногу.

— Привіт! — гукнув він досить веселим тоном. — Чого ти засмутився, дядьку Чунту?

— Ат, дурниці! Трохи ниє плече, — відповів шинкар, поглядаючи спідлоба на Султану. — Мабуть, на перемі­ну погоди…

— Тоді зрадіють німці, — посміхнувся гість, — бо досі, між нами кажучи, вона їм не сприяла…

— Сміється той, хто сміється останнім, — сказав по­хмуро Чунту. — А хто базікатиме, тому… — і пока­зав на стіну, де висіло письмове розпорядження властей.

— Тому п’ять років копати сіль, це я знаю, — додав відвідувач, не звертаючи уваги на похмурість корчма­ря. — Все, я здаюсь. І вітаю Султану. Прошу вибачен­ня, що не привітався раніше.

— Ти такий же балакучий, як і був, — мимоволі по­сміхнулась дівчина.

— Парикмахера видно не по тому, як він стриже, а по тому, як базікає, — засміявся Горе, блиснувши білими зубами. — Покажи мені мовчуна-перукаря, і я його з’їм.

Обличчя в нього було вродливе, губи видавалися ще червонішими через невеличкі вусики, а чорне блискуче волосся він зачісував на проділ так, як усі італійські офіцери.

— Дивлюсь я на тебе і дивуюсь, — мовив сердито Чун­ту. — Наче зовсім недавно біг перед фаетонами Януліса…

Корчмареві хотілося чимсь дошкулити юнакові, і він зрадів, бо Горе в ту ж мить спохмурнів. “Так, так, вга­муйся, базіко!”

— Не згадуй того, — промимрив Горе, намагаючись сховати під стіл покалічену ногу. — Я прийшов… Коли не заперечуєш… один хлопець хоче піти увечері з Султаною в кіно…

— Облиш, їй ніколи, — крикнув Чунту, трохи суворі­ше і голосніше, ніж це було потрібно.

Веселість Горе як рукою зняло.

— Може, ще передумаєш, дядьку Чунту, — мовив він благально. — Ти ж знаєш мене вже давно…

Який він не був балакучий, а все ж не знайшов біль­ше слів і змовк, втупивши погляд у корчмаря

— Я з охотою, чом ні? — відповів Чунту вже трохи лагідніше. — Але ж їй ніколи… Так? — обернувся, міря­ючи Султану чорними, наче зерна перцю, очима.

— Не гнівався, Горе, — шепнула дівчина. — Мені треба ще прати…

Юнак зітхнув, засмучений Мовчки підвівся і вийшов. Корчмар встав і собі з стільця. Гнів, що його викликав перший відвідувач, змінився вдоволенням. Чунту радів, що завдав неприємності Горе. Раптом він побачив на під­лозі сірникову коробку і підбив її ногою. Коробка була не порожня і, вдарившись об стіну, затарахкотіла. Ску­пердяга, який підбирав на вулиці всякий дріб’язок, на­гнувся, вхопив коробку.

Крім сірників, побачив у ній складений удвоє па­пірець. Вийняв його і розправив на руці. Лише три слова прочитав шинкар, але не міг одірватися від них.

— Так, так… — прошепотів, криво посміхаючись.

Раптом здригнувся і повернув голову до Султани. Та дівчина дивилась на вулицю. Зітхнувши, засунув ци­дулку в коробку і сховав у кишеню.

Напевне, щось незвичайне писалося в тому папірці, бо старий глибоко замислився. Довго думав, турбуючись, що так і не дізнається, хто загубив ту коробку. Адже в неділю у шинку побувало багато відвідувачів.

— Хай йому чорт! — вигукнув Чунту, мимоволі сте­жачи за Султаною. А вона змітала сіль, яка розсипа­лась, коли батько стягнув з столу скатертину.

Враз думки його прояснилися. Як колись випадок допоміг Архімедові, про якого Чунту нічого й не чув, хоч усе життя переливав рідини, йому теж поталанило випадково розгадати таємницю.

Адже о третій годині ночі корчма спорожніла, і він пішов у свою кімнату, щоб трохи поспати. А Султана взялася підмітати. Чунту навіть не уявляв, щоб дочка не підняла коробки, якби вона там уже лежала. А після того до шинку заходило лише двоє: брат вантажника, який зник кілька років тому, і Горе.

“Евріка!” — вигукнув колись Архімед

— Ось воно, ось… — промимрив тепер Чунту, замис­лено потираючи короткопалі руки.

Султана давно вже поприбирала в корчмі, а він усе ще сидів, наче старий папуга, за прилавком і думав. Потім несподівано спитав, порушивши тишу, в якій чу­лося лише безнадійне дзижчання мух:

— Може, тобі все-таки хочеться піти в кіно?

Його сухий голос був тепер лагідним, наче старий тамував у собі якусь радість. Та дівчина пригадала, якою ненавистю горіли недавно його очі.

— Мені треба прати, — відповіла мляво. — Чого ж ти питаєш?

Чунту вийшов з-за прилавка, взяв дочку за руку і довго дивився на неї, наче тільки побачив її.

— Ти вже виросла, Султано… — стиха промовив. — Сів біля столу і притяг дочку до себе, посадив на сті­лець. — Давно ми розмовляли з тобою, ще тоді, коли ти бігала скаржитись на дітей, що проганяли тебе з гурту… Пам’ятаєш?

Султана намагалася помітити на батьковому обличчі вираз якогось глузування. Та лице його було лагідним, а в голосі бриніла давно вже забута ласка.

— Вони не хотіли гратися зі мною, з татаркою, — прошепотіла Султана, на якусь мить згадавши своє без­радісне дитинство. — Чому ти мене ненавидиш? — спита­ла зненацька, глянувши на батька.

— Ти схожа на свою бідолашну матір, хай її бог простить, бо вона померла мовчки, як і жила, — заува­жив шинкар, наче й не чуючи її останніх слів. — Я міг одружитися з ким захотів би, а вибрав собі татарочку в шароварах!.. Викрав її, — засміявся несподівано, але од­разу ж похопився. Голос його пом’якшав. — Звісно, я поводжуся з тобою суворо. Але для кого ж і дбаю, як не для своєї доньки? Не заберу ж добро з собою в мо­гилу… І вже постарів я, Султано, сама ж бачила.

Це вже вдруге згадав про поразку, свідком якої була дівчина, але на цей раз говорив тихо, без гніву, наче схиляючись перед тим, хто його переміг. Не звикши ба­чити батька таким лагідним, Султана кусала собі губи, щоб не розплакатися.

— Я був з тобою досить суворий, — говорив Чунту, — не пестив тебе… А сьогодні дивлюсь і бачу, що ти вже на виданні…

— Тату…


— Цить! Нічого, нічого, — взяв її за руку і легенько погладив. — А Горе відколи тут крутиться… Хіба це не­правда? Так… Він хороший хлопець. Хоч і сирота, але зумів стати людиною. А той, другий, теж!..

— Який? — спитала Султана, дуже здивована. Не розуміла, сниться це чи справді вона розмовляє з своїм батьком, якого боялася гірше, ніж п’яниць, що збира­лися в їхній корчмі.

— Отой, який недавно приходив, — мовив Чунту. — Дивуєшся?.. Хіба ж ти знаєш життя, дочко? Легко не піддавайся. Треба побачити, на що він здатний… Сподобався мені, як тільки увійшов. Гляди, познайомся з ним, Султано! Чуєш? Хтозна-звідки може прийти щастя?.. Зустрічайся з обома, подружися з ними. Узнай, як вони живуть, що думають. І розкажи мені, бо один батько у тебе на світі. Хто тобі порадить, коли не я? Поговоримо, поміркуємо і, дасть бог, скоро й весілля справимо… Чи, може, маєш когось іншого? — спитав, впиваючись в доч­ку чорними очима.

Дівчина, закривши лице долонями, приглушено за­сміялася:

— Що це тобі спало на думку!

— А ти часом не криєшся? — допитувався старий, одхиляючи її руки від обличчя. Зазирнув у соромливі заплакані очі. — Гаразд, ти добра дитина, — мовив по­хапливо. — Ну, йди з Горе до того… як його?

— Валенте… Освалдо Валенте.

— Так, так! Тільки не забувай. Чоловіка треба пі­знати до весілля, бо потім уже буде пізно. А щоб добре розкусити його, радься зі мною, з тим, хто тебе по-справжньому любить!..

Султана нахилилась і, перш ніж він вгадав її намір, схопила батькову руку і піднесла до уст. Разом з теп­лом доччиних губів шинкар відчув на долоні її сльози. І коли дівчина втекла, довго сидів нерухомо. Це вперше, відколи він пам’ятає, дочка поцілувала йому руку.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Схожі:

Повість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60 iconВидавництво ЦК лксму "Молодь" Київ 1957 Художнє оформлення Л. Склютовського
На Республіканському конкурсі на кращу науково-фантас­тичну та пригодницьку книгу для дітей І юнацтва повість М. Дашкієва “Зуби дракона”...
Повість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60 iconРоман видавництво ЦК лксму “молодь” київ 1966

Повість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60 iconСелища Куликів Жовківського району
Ця повість удостоєна першої премії ( на конкурсі ЦК лксму на кращу книгу ), перекладена кількома мовами
Повість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60 iconВидавництво ЦК лксму
В окупованому фашистами україн­ському приморському місті активно діє більшовицьке підпілля. Один за одним відбуваються акти диверсії....
Повість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60 iconЕрнест Хемінгуей (1899—1961) Ernest Miller Hemingway (1899—1961) За річкою, в затінку дерев
Джерело: з книги: Ернест Хемінгуей. Прощавай, зброє; За річкою, в затінку дерев: Романи. — Київ.: «Дніпро», 1985
Повість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60 iconЕрнест Гемінґвей (1899—1961) Ernest Miller Hemingway (1899—1961) За річкою, в затінку дерев
Джерело: з книги: Ернест Гемінґвей. Прощавай, зброє; За річкою, в затінку дерев: Романи. — Київ.: «Дніпро», 1985
Повість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60 iconКорпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005. Частина ІІ лідерство Укладач Ліпенцев А. В. вступ Актуальність вивчення курсу
Корпоративна політика та лідерство. Навчальний посібник -київ: Видавництво наду,2005
Повість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60 iconЛісове озеро документальна повість для середнього шкільного віку київ «веселка» 1983
Документальна повість українського радянського письменника про делегата XXVI з'їзду кпрс, Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної...
Повість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60 iconЕрнест Хемінгуей (1899—1961) Ernest Miller Hemingway (1899—1961) Райський сад

Повість видавництво ЦК лксму “молодь” Київ 1961 И(Рум) К60 iconКнига друга Київ Видавництво імені Олени Теліги 2012



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка