Поїзд у ніщо (замість передмови)



Сторінка1/15
Дата конвертації07.05.2018
Розмір2.35 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Соколова Катерина


Поїзд у ніщо (замість передмови)
Через велику залу залізничного вокзалу йшла жінка років шістдесяти, тримаючи у руках дві величенькі валізи. Вона відчувала, що має це зробити – поїхати з цього триклятого міста назавжди. Все, що залишилося їй, це болючі спогади та розбите на тисячі маленьких шматочків серце. Відчуваючи, як сльози підступають до горла, вона повільно вдихала повітря, яке смерділо тисячами людей, але серед них не було тих, котрі були їй потрібні. Вона не зможе забути, але ж варто спробувати втекти від спогадів, які працюють, мов перемотка в її голові. Повз неї проходять люди, котрі кудись поспішають, і дехто випадково штовхає плечем. Підійшовши до вікна вона не бачить ні неба, ні птахів, ні свого відображення на склі. Їй нічого не потрібно. Вона чує биття свого серця, але від цього нічого не повернеться, і їй не полегшає. Жінка намагається згадати щось гарне, але не виходить. На думку спадають лише сумніви та страх.

Вона згадує, що любить це місто, бо вона його жителька від народження. Вона відчуває його так, як відчуває, що в неї б’ється серце. Кожну мить, кожну секунду, з кожним подихом вітру, з кожним криком птахів та з кожною краплею дощу; з райдугою, котра з’являється після дощу та приносить радість людям, котрі в свою чергу приносять радість природі своїми посмішками – це її місто. Що б про нього не казали, як би не вихваляли інші міста, вона все одно його любить, незважаючи на обставини. В її душі вирують змішані почуття радості та суму. Неможливо втекти від самої себе, але дуже хотілося б.

Посмішка на мить прикрашує обличчя і знов зникає. Очі сяють від сліз, котрі тільки-но з’явилися. Вона не хоче їхати, але хоче все забути. Їй треба все забути, інакше решту життя проведе в психлікарні. Вона чекає на свій літак: хтозна, може небеса допоможуть позбавитися болю. Сидячи в кріслі тремтячими руками перебирає тепле пальто. Важко. Жінка, навіть не кліпаючи очима дивиться на свої валізи. Там тільки необхідне. Квиток вже лежить в її правій кишені, куди вона досі нічого не клала. В неї був принцип: ніколи не класти нічого в кишені верхнього одягу. Але тепер вона його порушила. Згадавши це полізла туди рукою, щоб витягнути квиток у нове життя. Разом з ним звідти випав якийсь папірець. Хто поклав його сюди? Що там? В неї не вистачало хоробрості відкрити та прочитати, що там було написано. Вдих. Видих. Дихальна система працює на відмінно. Цікавість перемагає страх та руки розгортають цей забутий шматок паперу. Вона читає повільно та розуміє хто це написав.

« Люба моя бабуню. Якщо ти читаєш цей мій лист, то знаєш, що він останній. Ти ніколи нічого не клала в кишені, навіть руки, якщо вони мерзли. Це означає, що ти порушила власний принцип та почала нове життя. Це добре. Це значить, що ти живеш далі і намагаєшся усе забути. Не жалкуй про втрачене, добре? Я зараз в кращому місці, будь впевнена. Все вирішено. Моя душа буде жити вічно на небесах та слідкувати за тобою. В тебе все налагодиться. Не бійся. Не думай, що коли мене немає з тобою, ти повинна ходити по землі нещасливою та змученою. Така була моя доля від самого початку – загинути. Покласти своє життя заради спокою ваших. Я зробила все, що змогла. Мені не потрібна жалість або пролиті сльози. Я хочу, щоб ти посміхалася. Тепер ми з батьками разом – одна дружня родина. Наші вороги ніколи не потраплять в рай. Вони будуть горіти в пеклі. Бог мене вибачить за мій вчинок, тому що він був скоєний заради добра. Якщо ж ні, наші вороги будуть мені ворогами навіть в пеклі.

Просто не забувай мене – це все, що я прошу. Але згадуй мене не зі сльозами на щоках, а з посмішкою. Я ж тебе люблю і бажаю тобі щастя. Мабуть, ти захочеш поїхати з рідного міста. Я вважаю це правильним рішенням. Це не допоможе забути, але все одно корисно інколи змінити оточення. Мій голос завжди з тобою, мій розум завжди з тобою, мій сміх завжди лунатиме там, де ти будеш, мої очі завжди будуть дивитися на тебе, моя душа не заспокоїться до тих пір, поки ти не знайдеш втіхи та мети для продовження свого життя.

Спробуй залишити все в цьому нашому місті. Нехай воно сповниться замість тебе жалем та сумом. Ти чуєш як б’ється твоє серце? Тільки заради цього варто жити, розумієш? Почула, а тепер не залишайся на самоті, вже досить. Знайди когось, хто замінить тобі мене. Життя коротке. Саме тому тобі вже не варто слухати биття. Тобі треба чути радісні слова любові. Пізнай, що таке нестабільність почуттів. Тобі не було це подаровано, коли ти була молодою, мама все мені розповіла до того як загинула. Зверху ми завжди будемо за тобою приглядати та захищати тебе. Позбався минулого, будь-ласка.

Я не хочу казати прощавай. Ми ще колись зустрінемося. Обов’язково. Люблю тебе. Назавжди твоя Омела». Останній лист дівчини з чорним, як вугілля, волоссям та світлим, як день, серцем.

Жінка змахнула сльози з обличчя та заховала записку. Вона пообіцяла собі у цей момент, що більше не буде плакати та сумувати. Потім розкрила меншу валізу та почала щось шукати. Очі були переляканими та зосередженими. Де ж воно? Ага, ось, знайшла. Вона дістала маленький зошит. На ньому було написано акуратно та чітко: мої вірші (необов’язково читати їх, щоб мене збагнути). Жінка тихо промовила, наче розмовляючи з кимсь:



  • Я зроблю це. Заради тебе. Щоб не тільки я знала та пам’ятала тебе, а і весь наш народ. Це твоя душа, а отже це душа твого народу. Ти його любила незважаючи ні на що. Тепер треба, щоб він полюбив тебе.

Вона притиснула зошит до грудей та заплющила очі. З вуст так і прагнули зірватися слова, але вона мовчала. Мовчала щоправда недовго, доки строфа з віршу Омели не вилетіла з рота:

  • Чи для себе я живу, сльози ллю за гру чужу, за чужу любов страждаю? Тільки марно час я гаю.

Жінка важко зітхнула. Вона не знала цих віршів до смерті авторки. Вона ніколи не заглядала в шухляди та не шукала чогось цікавого. Вона ніколи не порпалася в чужих речах. Навіщо? Вона знала, що погано, а що добре. Вона не читала чужі листи, а треба було б. Вона не бачила за вікном нічого особливого, як декотрі люди, в яких розвита фантазія. Вона ненавиділа павуків і якщо бачила хоч одного в себе вдома, вбивала. Хоча знала, що цього робити не можна, бо вважалося, що вони господарі будинку. Але що робити, якщо боїшся? Проголошувалася посадка на якийсь літак. Люди галасували, намагаючись перекричати об’яви підчас розмови з проводжаючими. Гомін. Крики: не намагайся мене втримати, я йду від тебе назавжди. Сцени прощання. Зустрічі з родичами, сльози щастя… Від цього їй ставало лише гірше. Вона могла зовнішньо виглядати щасливою, але ж серце все одно було б переповнене сумом. Навіщо ж прикидатися? Кому це потрібно? Краще вона остаточно заспокоїться та вже не буде вдавати, що щаслива, але насправді буде такою.

Вона розплющила очі та поклала зошит назад у валізу. Вона хотіла зараз сказати комусь, щоб подивилися на неї та розповіли, що бачать. Але кому? Ніхто її не слухає. Всі поспішають кудись. Поспішають жити. Але поспішати не треба. Треба цінувати кожну хвилину і розуміти, що в будь-який момент можеш усе втратити. Вона могла поспішати, бо вже немає чого втрачати. Хоча вона не поспішала, бо чула биття свого серця: нестримне та стабільне. Воно прагнуло чогось нового, донині невідомого.

Жінка згадала, що казала їй загибла донька, чого вчила її. Посмішка з’являлася і зникала. З’являлася і зникала. А очі сумні. Все одно сумні. Як місяць, той що на небі. Здавалося б його оточують мільйони мільярдів зірок, а він самотній. Як день, в котрого є сонце, але він самотній. Як вона. Та навколо багато людей…

Вона підвелася, взяла валізи та попрямувала назустріч новому життю. Розійдіться усі, вона впевнено крокує вперед. Розійдіться усі, дайте їй побачити світло надії. Розійдіться усі, подивіться, що вона жива. Розійдіться та дайте дорогу.

Вона хотіла, щоб всі знали її історію, щоб брали з неї приклад. Вона не пишалася поки що собою, але пишалася своїми близькими.

Серце вистрибує з грудей. Жінка ковтає десять таблеток валер’янки та заплющує очі на секунду. Сусіда її ще немає. Вона хоче, щоб той хто буде сидіти поряд із нею, був балакучим та не давав їй сумувати. Добре якщо вона теж не буде замовкати – це відволіче її від сумних думок. Вона знову заплющила очі. Як же втомилася! Невимовно. Вона розуміє, що засинає. Їй сниться зелене поле. Посеред поля дерево, саме-самісіньке, як і вона. Вітер дихає на нього. Подих то холодний, то теплий. Вона стоїть поряд з тим деревом та дивиться на нього. Вона відчуває так само дихання вітру, котре приємно торкається її волосся. Вона ніколи не фарбувала волосся і раптом це зрозуміла. Ще один принцип, але треба з ним покінчити. Назавжди забути, стерти з пам’яті, як вже стерла «кишеньковий». Вона торкається волосся уві сні та посміхається. Підходить ближче до дерева та сідає на зелену травичку. Зараз вона відчуває себе вівцею на пасовищі. Тільки ніхто за нею на наглядає, ніхто не контролює. Вона питає дерево, чи не буває йому самотньо. Але воно мовчить. Гарний співрозмовник, котрий вміє слухати. Але тоді складається таке враження, що розмовляєш з собою. Втім так воно і є. Вона ніколи не бачила людей, котрі розмовляють з деревами. Але ж це лише сон. Тут можна робити що завгодно, навіть на голові стояти, або спробувати побалакати з померлими. Вона почує те, що сама захоче почути, але ж таки побачить їх. Це того варто. І ось вона підводиться та відходить від дерева. Простягаючи руки до небес благає, щоб ті дозволи їй поспілкуватися востаннє з загиблими дітьми та онуками. Небеса розверзаються, і вона прокидається, стираючи з чола холодний піт, котрий стікає по щокам до брів та, якщо вони не затримають його, до очей. Потім жінка розуміє, що літак вже високо в небі та вороття немає.

- Нарешті ви прокинулися, - на жінку дивилися блакитні очі сусідки.

- Я довго спала? – вона здивовано спитала в співрозмовниці.

- Достатньо, щоб я почала нудьгувати. Мене звуть Маргарита.

- Я Христина.

- Дуже приємно. Я складатиму вам компанію впродовж ще кількох годин.

- Добре, що ви розмовляєте.

- В якому сенсі?

- Зазвичай, коли я кудись їду, всі мовчать, як риби. А я не знаю, куди подітися.



Руда жінка махнула рукою та промовила:

  • о, це не новина. Деякі люди, коли їдуть з рідного міста, не люблять розмовляти, тому що хвилюються.

  • Нісенітниці. Я навпаки не можу зупинитися.

  • Я така сама! Добре, що ми сидимо поряд, хоч побалакаю з кимсь. Я дуже хвилююся.

  • Чому, що трапилося?

  • Я їду до свого коханого.

  • І що ж тут поганого? Навіщо ви себе катуєте?

  • Це довга історія.

  • В нас ще багато часу. До того ж, мені буде цікаво послухати.

  • Добре. Може навіть полегшає, бо тримати емоції в собі так довго неможливо.

  • Якщо гарні емоції, можливо.

  • Авжеж, але хочеться із кимсь поділитися радістю. Та бувають випадки, коли нікого поруч немає.

  • Нікого немає… Ви не з нашого міста?

  • Ні. Я приїхала зі столиці. А тепер лечу назад.

  • Не дивно. Навіщо ви взагалі поїхали звідти?

  • Дурна була.

  • Що наше місто таке погане?

  • Ні, ви неправильно мене зрозуміли. Я мала на увазі, що в мене тут нікого з близьких немає. Самотньо, лячно. Друзів не можу знайти, хоча така товариська…- дівчина хотіла продовжити, але жінка її перервала.

  • Я розумію. Можете не продовжувати. Мене тут теж більше нічого не тримає.

  • То ви їдете назавжди?

  • Так. То що з вами сталося?

  • Починалося все краще, ніж в казках. В мене були друзі, батьки та кохана людина. Але одного дня я втратила все.

  • Співчуваю. Мабуть, це жахливо втратити близьких. Як вони загинули? – жінку справді цікавили подробиці, тому що з нею сталося те саме.

  • Ні, - вилетіло з вуст рудої сусідки. – Ви мене не зрозуміли, Христино. Вони не померли. Вони живуть в столиці.

  • Чому ж ви кажете, що все втратили, якщо вони живі?

  • Одного дня, коли Сергій запросив мене до себе додому…

  • Вибачте за цікавість, хто такий Сергій? – жінку цікавило все.

  • Мій коханий чоловік.

  • Скільки ви зустрічалися?

  • Два роки. Так от коли я прийшла до нього, він приготував вечерю. Все було гарно та я була щасливою. А потім він зробив мені пропозицію.

  • І що ж тут поганого? Ти погодилася, звісно.

  • Якби ж то. Я пояснила йому, що ще не готова до такого рішучого кроку, до такої зміни в своєму житті.

  • Він дуже образився?

  • Ні. Навпаки він сказав, що не буде мене примушувати і поважає мою думку.

  • То чому ти хвилюєшся?

  • Розумієте, не знаю чому, але після тієї відмови я не могла дивитися на нього. Мене мучила совість, я не спала ночами. Тому вирішила піти від нього.

  • Зрозуміло. Що він вам на це сказав?

  • Майже, нічого. Я йому все пояснила, а він лише прошепотів, що завжди чекатиме на мене, скільки б часу не пройшло.

  • Навіть так? А що з вашими батьками?

  • Саме через них я і поїхала з дому. Після нашого з Сергієм розриву, вони розчарувалися в мені. Вони ж покладали такі надії на наш шлюб. А коли дізналися, що… Я не могла більше дивитися їм у очі. Мені було соромно. Тоді мені запропонували роботу в вашому місті. Я погодилася, бо це був єдиний шанс втекти від минулого.

  • І тепер ви повертаєтеся.

  • Так. Я повертаюся, щоб сказати йому, що так само його кохаю, навіть сильніше. Я хочу попросити пробачення за свою дурість і прийняти його пропозицію.

  • Чому ж ви хвилюєтеся?

  • Не знаю. Мабуть тому, що пройшов цілий рік. Я боюся, що він знайшов собі когось та я йому більше не потрібна. Що я тоді буду робити. Я ж його кохаю.

  • І він вас. Він же казав, що чекатиме на вас завжди. Уявляєте, який він буде радий коли відчинить двері та побачить вас? Нарешті вас. Напевно, він дуже скучив.

  • Ви так вважаєте? Як я не хочу його втрачати.

  • І не втратите, якщо не хочете.

  • Дякую, ви мене заспокоїли. Як вам це вдається?

  • Нічого особливого. Я просто кажу те, що думаю.

  • А чому ви летите до столиці? – дівчина здивовано поцікавилася.

  • Тому що, - жінка дістала з пальта зошит з віршами, все таки не залишила його в валізі. – Це шанс надрукувати оце, - і вона простягнула сусідці зошит. Та прочитала, що було написано на обкладинці.

  • «Мої вірші (необов’язково читати їх, щоб мене збагнути)»… Що це?

  • Вірші.

  • Ваші? Ви пишете вірші?

  • Ні, та ви що! Це вірші моєї знайомої.

  • Вона попрохала вас їх надрукувати?

  • Взагалі-то ні. Вона не може.

  • Чому? Вона що німа?

  • Ні, мертва, - жінка забрала зошит в своєї нової знайомої.

  • Який жах! Що з нею трапилося? – знов блакитні очі, але сповнені жаху.

  • Її вбили.

  • Зараз багато поганих людей. Уявляю, як це сприйняли її батьки.

  • Вони теж померли, коли їй було сім років. ДТП. Страшна річ.

  • Бідна дівчинка. Погано, що ЗМІ про таке не розповідають. Хто ж її виховував?

  • Бабуся. Дарма ви кажете так про ЗМІ. Ви напевно чули про дівчинку Омелу.

  • Щось таке розповідали, але дуже стисло. Так, що нічого не зрозуміло. А ви знаєте її історію?

  • Авжеж. Я ж її знайома. Я знаю усі подробиці.

  • Це дуже цікаво. Можете розповісти?

  • Так, але спочатку прочитайте вірші та скажіть, що про них думаєте, добре? Це дуже важливо. Ви повинні зрозуміти, а щоб зрозуміти, вам треба це прочитати. Вона даремно казала, що щоб її збагнути, не треба читати її віршів. Незнайома людина може подумати, що вона божевільна та осудити її. Але ж вона ні в чому не винна. Вона робила все заради добра.

  • Добре, давайте, я прочитаю.

  • Тут їх небагато. Їх знайшла бабуся Омели після її смерті.

  • А де ж її бабуся? – дівчина здивовано подивилася на співрозмовницю.

  • Вона зникла, - жінка зосереджено дивилася на зошит.

  • А як вірші потрапили до вас?

  • Випадково. Вони спочатку потрапили до міліції, а потім до мене. Зошит знайшли прямо перед входом у відділок. Потім почали шукати знайомих чи близьких, щоб віддати це куди треба, і знайшли мене.

  • Цікаво. І сумно. Скільки їй було років?

  • П'ятнадцять.

  • Ще зовсім дитина.

  • Але розумна дитина та справедлива. Вона була дорослою, в душі. Те, як вона виглядала не має значення.

  • Звісно. От тільки шкода її.

Так. Ви читайте, бо не вистачить часу розповісти історію до кінця з самого початку. І настала тиша. Дівчина десь годину зосереджено читала те, що було написано в зошиті, а її сусідка дивилася на хмарки в небі. Коли перша закінчила читання, друга запитала:

  • Які враження?

  • Важко висловити. Вона пише про смерть, про її відчуження від світу.

  • Так. У вас не складається враження, наче вона знала, що в неї на долі викарбувана смерть?

  • Можливо, але я ще не знаю її історії.

  • Та почекайте ви. Скажіть, що ви думаєте про вірші.

  • Я думаю, що вони приречені на успіх.

  • Правда? Чому?

  • Зараз всі люблять такі історії.

  • Які такі?

  • Такі, що виходить ці вірші наче дух написав.

  • Ви серйозно? А як же талант?

  • Талант мертвої людини. Він же нічого не принесе, ніякого прибутку. Всі будуть знати, що ця дівчина біль ніколи нічого не напише.

  • Мабуть, ви маєте рацію.

  • Ви образилися? Дарма. Я ж не кажу, що вірші погані, або ви неправильно робити, здаючи їх у друкарню. Я кажу, що цьому поколінню потрібно щось надзвичайне. Багато ви бачили юнаків, котрі читають світову класику?

  • Ні, але зараз покоління фільмів жаху.

  • Таке саме несподіване?

  • Ні, таке саме безглузде, - і жінка посміхнулася.

  • Мабуть, ви праві, - дівчина посміхнулася у відповідь.

  • Ви так і не відповіли, що ви особисто думаєте стосовно змісту цих творів?

  • Що авторка не змогла знайти себе у цьому світові.

  • Щось таке…

  • От наприклад строфа з першої сторінки. Перший рядок: чи для себе я живу? Вона навіть не розуміє навіщо з’явилася на цій планеті.

  • Не дивно. Все втратила.

  • Я ще не знаю всього, але мені здається, що її батьків вбили і вона пише: сльози ллю за гру чужу.

  • Продовжуйте.

  • За чужу любов страждаю… Цього не розумію. Може хтось її зрадив абощо.

  • Майже.

  • Тільки марно час я гаю. Ось він зміст всього вірша. Вона жити не хотіла.

  • Вона хотіла жити, але не хотіла страждати, - жінка зітхнула.

  • Але ж таке неможливо.

  • Вона не вірила, що існує щось неможливе. Вона казала, що якщо вона страждає, то це комусь потрібно. Вона казала, що небеса посилають страждання.

  • Напевно.

  • Вона казала, що інколи треба приносити себе в жертву заради інших.

  • І тут вона права. А ви були дуже близькі.

  • Ми були близькими з її бабусею. Вона все мені розповідала.

  • Нікого не залишилося. Мені здається, ви невимовно страждаєте.

  • Так, але це послано небесами.

  • Шкода, що душа може розірватися від такого, а серце зупинитися. І що тоді.

  • Тоді скажуть, що смерть послали небеса.

  • І ви вважаєте, вони будуть праві?

  • Інколи так, інколи ні. Не можна бути завжди впевненим.

  • Так. А що ви думаєте про вірші?

  • Я думаю, що їх варто побачити народові, щоб збагнути в чому сенс життя.

  • Нічого собі. Великий розмах!

  • А навіщо ще це друкувати? Щоб з’явилася ще одна книжка, котра покриється пилюкою?

Дівчина промовчала і опустила голову. Їй на мить стало соромно за свої слова, але жінка не дала їй почервоніти та прошепотіла:

  • час вже розповісти вам її історію… - і жінка почала розповідь з самого початку.


ЧАСТИНА 1. ЗАБУТТЯ
1


  • Цікаво, які ще сюрпризи підготувала для мене доля? А може мені краще взагалі вмерти? – гадала собі Христина, сидячи на підвіконні. - Що з цього вийде? Мені слід чекати. Так він сказав. Він наказав мені чекати, та чи зможу я пережити це?

Що це і хто такий він знала тільки вона сама і більш ніхто. Відчувати спокій там, де це неможливо, де стіни переповнені болем і жалем, де ніхто тебе не розуміє і всі вважають тебе божевільною…

Так. Що ж це? Це вікно, здавалось би звичайне - зі склом і відчуттям цілковитої безпеки – але ще на нього витратили коло десяти кілограмів заліза…



  • Як ви, Христино? – до палати тихою повільною ходою зайшла медсестра, яка насправді цікавилася здоров'ям усіх пацієнтів клініки.

  • Зважаючи на те, що я знаходжуся в божевільні, пречудово. А що? Лікар хотів мене виписати?

  • А не зарано? Вам все ще вважається якийсь там чоловік. Як його звуть до речі?

  • Святослав. Він не ввижається! – не голосно, але дуже грізно зазначила Христина і раптом не очікувано щосили схопила співрозмовницю за зап'ясток. Та в свою чергу встигнула тільки ошелешено роззявити рота. Страху в її очах не було. Скоріше то був сумнів. Як тебе звуть, дівчино?

  • Ммене? Олена! Щщо ти від мене хочеш?

  • Витягни мене звідси, Олено! Ти ж бачиш, що я здорова. Хто як не ти?

  • Я нічого не вирішую. Якщо ти нормальна ти це прекрасно розумієш. Тож забери руку.

  • Дивись – я не відповідатиму за наслідки…

Олена нічого не сказала. Тільки обернулася і пішла собі геть. Увесь вечір вона провела вдома, думаючи про останні слова, сказані Христиною цього ранку. Наслідки… Які наслідки? Що вона мала на увазі? Сьогодні її розпирали емоції, але не зважаючи ні на що, Олена таки насправді вірила, що ця пацієнтка була здоровою. Здоровішою за всіх них. І скоріше за все те, що вона знаходилася у клініці для психічно хворих, тому що комусь було це потрібно. Але ця думка щезла одразу ж коли вона згадала, що дівчині, яка «не відповідатиме за наслідки» вважався якийсь чоловік. І тут вона подумала: «А якщо цей чоловік примара?» Але одразу ж посміхнулась, призиваючи іншу думку «та ні такого не буває, хіба що у фільмах жахів або книжках». Тож цього вечора вона більше не думала про це. В більшій мірі намагалася… Чи вийшло у неї? Не зовсім. В голові набираючи обертів крутилося лише одне слово «наслідки»… Олена перекидалася з боку на бік, та навіть спробувала відігнати цю думку за допомогою подушки вдаючи що коли вона закриє очі і покладе цей атрибут зверху на обличчя, це буде ніби її власний всесвіт…але від цього їй лише стало важко дихати. Так буває ще тоді, коли людина невимовно щаслива і закривши очі подумки питає себе: «Невже це відбувається зі мною?!» Саме в той момент Олениного забуття й задзвонив телефон. Він до смерті перелякав її. Впавши зі свого маленького ліжка, де їй приходилося проводити самотні ночі, вона повільно підвелася й знявши слухавку вичавила з себе перелякане буденне «алло».

  • Алло. Я вас слухаю. Говоріть голосніше! – тут дівчина посміхнулася згадавши фільм «Дзвінок».

  • Чому ти не спиш? Тобі боязко? Чи не можеш перестати думати про свою божевільну?

  • Ви хто? Чого вам треба? – раптом їй стало зовсім не смішно.

  • Слухай… Слухай ту божевільну! Вона приведе тебе до…

  • До чого?

  • Думай…На-слід-ки…Слухай…

Потім роздалися гудки. Неприємні як крапля води, котра падає на тім’ячко. Ти намагаєшся ухилитися, але з жахом усвідомлюєш, що нікуди, а зверху летить ще одна, яка вже остаточно зведе тебе з розуму. Олена вже не могла думати і спати. Вона просто впала на ліжко і просиділа на ньому до самого ранку, вдивляючись кудись у простір своєї кімнати.
Каталог: files -> content
content -> 6 клас історія Стародавнього світу Історія України з найдавніших часів до VI ст до н е
content -> Загальні методичні поради
content -> Програма /рівень стандарту/ для учнів 2-12 класів середніх загальноосвітніх навчальних закладів
content -> Програма курсу "Інформатика" для основної школи
content -> Все эти подвиги, все эти праздники, все эти призывы, вся эта жизнь вокруг
content -> Довідка на Карауша Андрія Петровича Голову Ради "Кіровоградської обласної організації роботодавців підприємств житлово комунальної галузі "


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   15

Схожі:

Поїзд у ніщо (замість передмови) iconЗміст На мовознавчій ниві. Актуальна тема Замість передмови Нова хвиля наступу на українську мову Суржик у мові у світі прізвищ
Суржик у мові
Поїзд у ніщо (замість передмови) iconБлаженні миротворці, бо вони синами Божими назовуться. Мт. 5: 9
Підійміть знамено воєнне на Вавилон а Бог поверне його у ніщо, як Содому й Гоморру!
Поїзд у ніщо (замість передмови) iconОксана Забужко життя та творчість поетеса, письменниця, публіцист…
На таку-то голову — стало ж у Бога міді! — Й опиняюся на твердому — хитаючись, мов водолаз, Який, замість перлів, нагріб по підводдю...
Поїзд у ніщо (замість передмови) iconСценарій до Дня Перемоги у граніті, у бронзі, у серцях Ніхто не забутий, ніщо не забуто
Позакласні заходи з історії: сценарії// Упорядник: Н.І. Дідичук – Переяслав-Хмельницький., 2011 22 с
Поїзд у ніщо (замість передмови) icon«… Ніщо не вічне тут: ми підемо так само, Як ті, що вже пішли й що прийдуть після нас!»
...
Поїзд у ніщо (замість передмови) iconФедір Михайлович Достоєвський у пошуках віри та стилю
Доторкнувшись до великої порожнечі "ніщо" І зіткнувшись зі смертю, вони поклали свої останні надії на Бога, проте так до кінця І...
Поїзд у ніщо (замість передмови) iconБлаженний свщмч. Зиновій ковалик
Я більше Його ні про що не прошу. Не переживайте І не тратьте віри у те, що я роблю. Замість того, радійте мною. Моліться за тих,...
Поїзд у ніщо (замість передмови) iconЦілей Біографія Пророка Мухаммада по Khadeijah А
Замість них є тільки нікчемні ідеї, більшість з яких були винайдені іншими І позбавлена ​​всіх актуальності І часто призначені для...
Поїзд у ніщо (замість передмови) iconТема проекту: Парк тіней незабутих предків Мета проекту
Кінцевий продукт: проект – альбом,,Ніхто не забутий,ніщо не забуте, в тому числі електронний варіант, слайд-презентація з супроводом...
Поїзд у ніщо (замість передмови) iconКнига для дому, книга для сім'ї, ви можете сміливо наслідувати приклади з моїх порад, робити виписки, конспектувати окремі тези чи положення, а згодом перевірити це на власному досвіді
Книга, що претендує на настільну, заслуговує, очевидно, на передмову. Книга без передмови — те ж саме, що кінокартина без кіножурналу....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка