Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія



Сторінка1/9
Дата конвертації09.02.2018
Розмір1.58 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9

Іван Багмут

Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим

МОЯ БІОГРАФІЯ

Я народився в другій половині XX сторіччя в родині диригента хорової капели. Це не треба розуміти так, що мій батько був диригентом, ні, я не знаю, хто був мій батько. Просто моя мати-кішка жила в родині диригента-людини, Тут проминули перші півтора місяця мого життя. Дружина диригента любила мене чи не більше, ніж моя власна мати. Приготувавши нашвидку обід, моя господиня брала мене на руки і гладила мене за вушком. Це було дуже приємно, я починав тихенько наспівувати пісеньку, і вона слухала мене з більшою насолодою, ніж вправи свого чоловіка на роялі. Диригент часто вичитував дружині за бруд у квартирі, за несмачний обід, за невчасний ремонт одежі, але вона відповідала, що їй ніколи. Коли він сідав за рояль, дружина заважала йому працювати, примушуючи вислухувати оповідання про те, як я видряпався по килимові бозна-куди або як перекинув своїм хвостом вазу з квітами. Диригент хмурнів, але слухав жінку. Очевидно, перебивати розмову про кошеня вважалося за гріх. Я зробив висновок, що мета людського життя — доглядання кошенят. Незабаром ця моя ілюзія була розвїяна.

Одного разу до моєї благодійниці завітав не знайомий мені немолодий мужчина і сказав:

— Ну от, я й прийшов!

— Подивіться, який красунчик, — сказала господиня, показуючи на мене.

— Е, та він зовсім чорний, — мовив чоловік невдоволено, — мені хотілося б мати кошеня веселішого кольору…

— Зате він чисто сибірської породи! — відповіла диригентова дружний з тим запалом, з яким вона завжди говорила про кішок. — Ви побачите, який він буде пухнастий! А як він співає пісеньок! А який він грайливий!

— Сибірський? — перепитав незнайомий, як мені здалось, з пошаною в голосі,— Гм… А чи вміє він ловити мишей?

— О, навчиться! Він же ще зовсім маленький.

— Ви думаєте? — запитав чоловік, хоча добре бачив, що я зовсім маленький.

— Я віддаю його вам тільки тому, що у вас його не обижатимуть. Це неабияке кошеня. Я навіть збиралася залишити його собі.

— Гм… — гмукнув чоловік, вагаючись. — Але він чорний…

— Чорна кішка приносить багатство, — сказала моя господиня. — Ви будете багатий! Ось побачите!

Чоловік, видно, не дуже повірив її словам, бо кілька хвилин думав, а потій сказав:

— Ну, гаразд… Візьму… Ми вийшли надвір і зайшли в сусідній під’їзд цього самого буднику, де й мешкав мій новий хазяїн. Виявилося, що він — письменник. Звали його… Та навіщо називати прізвище? Зватиму його просто Письменник, Пишу це слово з великої літери не тому, що він провідний письменник, а тому, що це слово в даному разі з ім'я загального перетворилося на власне.



Письменникова дружина зустріла мене не дуже привітно.

— Боже мій, навіщо ти його приніс? — спитала вона.

— Але ж, мила моя, він чисто сибірської породи, — сказав Письменник, явно наслідуючи мою попередню господиню. — він дуже пухнастий.

— Нехай і сибірський, — протестувала дружина, — та навіщо він нам?

— Як навіщо? Ловитиме мишей!

— Але в нас немає мишей!

— Ну, все ж таки… — запнувся Письменник, бачачи, що його слова не впливають на жінку.

— А хто за ним прибиратиме — вела далі дружина.



Я не розчув відповіді, бо в цю мить помітив на столі ковбасу, і, поки Письменник пояснював своїй дружині значення чорної масті в котів і розповідав про мої вокальні здібності, я з'їв усе, що було на тарілці. Сидячи на столі, я вже без особливого інтересу, позіхаючи, слухав тепер суперечки подружжя.

— Та тільки подивись на нього… — переконував дружину Письменник і озирнувся, шукаючи мене очима. — Де ж де він подівся?

— Боже мій! — скрикнула дружина Письменника, побачивши мене на столі. — Він уже зжер твій сніданок!

Письменник трохи зніяковів, але все ж почав виправдувати мене, посилаючись на мій юний вік.

— Маленький! — обурювалась дружина. — Уявляю, що він викидатиме, коли стане більшим! Він зжере все в домі! Ти подивись на нього: він навіть не тікав! Він, мабуть, думає, що йому все дозволено!



Тут я повинен сказати, що вона не зовсім мала рацію. Так, я був певен, що мені все дозволено, але я з’їв ковбасу не під впливом якихось своїх поглядів, а просто тому, що мені хотілося їсти. Щоб якось, компенсувати збитки, яких я завдав дружині Письменника, я стрибнув їй на руки і почав потихеньку муркати.

— О, чуєш! — зрадів Письменник, — Він уже співає пісеньку.

— Справді, у нього шерстка дуже м'якенька, — промовила жінка примирливо.

На цьому сварка кінчилась. Мені поставили стару сковороду з піском, блюдечко з водою, ящик від посилки, куда намостили вовняних ганчірок, і я став тут жити.

У ПИСЬМЕННИКА

Моє життя на новому місці склалося нещасливо. Взаємини з Письменником, які з самого початку були зіпсовані жалюгідним шматком ковбаси, загострювалися все більше і більше. Інколи неприємна дрібниця, якщо її весь час підкреслювати, може перетворитися на вельми велике зло.

Я не вимовляв літеру «р». Письменник, замість того щоб по-людському, як працівник культурного фронту, поставитись до моєї біди і не помічати дефекту моєї вимови, не проминав нагоди, щоб не познущатися з мене.

Ось вам доказ. Ранком я прокидався і, дочекавшись, коли відчинять кухню, поспішав, як і кожний вихований кіт, привітатися з моїм господарем. Як кіт сибірський, я був дуже обережений. Я не ходив, як звичайні коти, а, сторожко озираючись на всі боки, лазив на животі, бо квартира здавалася мені дрімучою тайгою, пралісом, де на кожному кроці мене підстерігають небезпека, підступнй ворог, смерть. Благополучно пройшовши коридор, я потихоньку, ледь-ледь прочиняв двері до кабінету і одним оком заглядав у кімнату. Тільки перевіривши, що там нічого страшного немає, я просував у двері свою голову і вітався:

— Здрастуйте!



Та, замість чемної відповіді, мені н обличчя летіло образливе:

— Дрллл-л-лястуйте! Дрллл-л-л-лястуйте!



Що я мав відповісти на це? З властивою котам гідністю я повертався і, презирливо помахуючи хвостом, ішов до дружини Письменника, людини більш серйозної і вихованої. Але інколи й вона наслідувала чоловіка, і я знову чув огидне «дрллл-л-ляс-туйте». Тільки моє нелюдське терпіння рятувало наші відносини від вибуху, що посварив би нас на все життя.

Нестерпним для мене був процес прийманий їжі.

Я не хочу бути несправедливим і не зводитиму наклепу на Письменника. Він не був скупий: купував рибу. а коли варили обід, давав мені сирого м'яса та м'яса з борщу. Але як він давав?

Принісши, скажімо, рибу, він починав з того, що створював у кухні нездоровий ажіотаж.

— Риба! Риба! Риба! — вигукував він, знаючи, що це слово мене хвилює. Дочекавшись, коли очі в мене стануть зеленими від нервового напруження, він діставав, нарешті, карасика і, піднявши його на два метри від підлоги, вимагав, щоб я дострибнув до рибинки. Після кількох невдалих стрибків, — Письменник щоразу піднімав карасика все вище й вище, — мені нічого не лишалось, як кинути йому в обличчя:

— Так некрасивенько!

Ви думаєте, це впливало на нього? Еге ж!

— Так неклллясивенько! — перекривляв він мене, доводячи своє збиткування наді мною до тієї небезпечної межі, коли кіт перетворюється на тигра. Втручання дружини господаря клало край цьому неподобству, Я одержував карасика і знищував його, майже не жуючи. Другого й третього карасика я з'ідав більш-менш спокійно. Я кажу «більш-менш», бо, хоч підстрибування й не було, я боявся його повторення і тому поспішав проковтнути рибу. Через кілька хвилин я відчував насичення і йшов до кабінету, лягав на столі і, спостерігаючи, як Письменник пише свої твори, зловтішався, коли в нього нічого не виходило.



Взагалі, проблема харчів має для кота більше значення, ніж для людини, бо, це треба чесно визнати, коло інтересів у людини ширше, ніж у нас: людина думає про безліч різних речей, я кіт — щоб наїстися, виспатися та побитися з іншими котами. Особливо ця проблема поставала переді мною гостро, коли мене раптом переводили на вегетаріанський стіл. Лизькаючи капусту чи картоплю, я мріяв про м'ясо в такій кількості, щоб наїстися донесхочу, так наїстися, щоб важко було стати на ноги. Часом мені щастило здійснити свою мрію.

Я помітив, що господиня (поки в них не було холодильника) ставить котлети на підлогу в ванній кімнаті. Кілька разів я пробував прорватися в ванну, але безрезультатно, бо двері туди було взято на защіпку. Тоді я зробив так: побачивши, що котлети вже посмажені, я пішов до ванної кімнати і заховався під ванну. Через якусь годину господиня внесла цілу сковороду котлет, накриту легенькою тарілочкою. Почекавши, поки вона вийшла і взяла на защіпку двері, я виліз з-під ванни і, прислухаючись, сів біля сковороди. Коли господиня вийшла з кухні і сіла до піаніно, я одним змахом лапи скинув тарілку з сковороди і взявся обідати.

Я так наївся, що впав біля сковороди і зразу ж заснув.

Прокинувся я від грубого штовхана і незадоволено муркнув. Побачивши, що це Письменник з дружиною, я крутнув головою, позіхнув і вкрився лапкою, щоб поспати ще.

— Що ти наробив, підлий? — почув я сердитий голос.



Я розплющив очі, глянув навколо себе і зрозумів, що йдеться про котлети.

Мені довго виговорювали, але не били. Наостанок віддали мені недоїдені котлети, і я довго не міг второпати: якщо мій вчинок був негідний, то за що ж мене преміювали? А якщо преміювали, то навіщо ж тоді було лаяти?

Я повторював кілька разів свій дослід, і, хоч інколи мене за це навіть били, все ж загалом лишалися приємні спогади…

Псувалися наші стосунки і через мишей. Письменник вимагав, щоб я ловив цих дрібних гризунів, і, оскільки я категорично відмовлявся від цього, він обзивав мене ледацюгою, дармоїдом, паразитом та іншими образливими для кота словами. Але, по-перше, мишей у нашій квартирі не було. Ловити ж у сусідів я не хотів, бо гадаю, що сусідські миші — це особиста справа сусідів… Нічого зазіхати на чужих котів, хай звертаються до міськсанепіду, де є спеціальний штат і спеціальні отрути.

Головна причина, чому я відмовився ловити мишей, — це туляремія. Адже миші — носії цієї страшної хвороби, від якої коти вимирають, як мухи від гексахлорану, а люди довго і тяжко хворіють. Отже, з міркувань гігієни, а не через лінощі, не ловив мишей. Не такий я дурний!

Що ловити мишей я вмію і можу, що у виняткових випадках я навіть ловлю їх, про це міг би засвідчити сам Письменник, коли б у нього було досить об'єктивності. Всі в квартирі пам'ятають, як одного разу, мабуть, через балкон, до нас залізла миша. (Письменник розпустив плітки, що це було мишеня, але запевняю, що це була справжня доросла миша). Я кинувся до неї, але вона сховалась у килим, який був згорнутий, бо його збиралися витрушувати і чекали якогось родича, щоб він допоміг винести його надвір. Я просидів біля килима вісім годин, стежачи, щоб миша не втекла. І після цього мене називають ледарем! І хто називає? Письменник, який давно став би провідним, коли б просиджував, як я, хоч по вісім годин за своїм письмовим столом.

Нарешті, коли прийшли родичі письменникової дружини і стали виносити килим, миша вискочила, і я на очах у всіх, — блискавично, нехтуючи своїм здоров'ям, — кинувся на неї, задушив і відкинув геть.

Може, Письменник хотів, щоб я з’їв свою здобич? Еге ж!

Ще однією причиною наших незгод з хазяями були закони фізики. Якби я жив у родині, де господарі або їх діти-школярі мали справи з точними науками, ця причина, можливо, була б швидко усунута. Але так склалося, що на початку свого життя я весь час стикався з людьми гуманітарного напрямку і тому не знав того, що знає навіть п'ятикласник. Почалося все з того, що в мене раптом прокинулось нестерпне бажання злізти кудись високо-високо. Очевидно, це був наслідок мого сибірського походження. Мої предки сиділи на верхів’ях височезних кедрів, ялин і сосен, а я, не маючи цієї змоги, намагався видряпатися на буфет. Оскільки мені заважала недостатня площа кімнати, я спочатку стрибав на стіл, а звідти вже на буфет. Щоб відштовхнутися, я впирався задніми ногами в вазу з квітами, яка завжди стояла на столі. Таким чином я опинявся на буфеті, а ваза… на підлозі.

Це мене страшенно дивувало. Спочатку я думав, що це сталося випадково, але. повторивши дослід кілька разів, пересвідчився, що тут діє якийсь закон. На жаль, мої досліди скоро припинилися… Коли було розбито четверту вазу, дружина Письменника заявила чоловікові, що далі вона не буде терпіти мене у своїй квартирі.

— Але ж у нас це остання ваза. Тепер уже нічого розбивати… — пробував захистити мене Письменник.



Це було цілком логічно, і я сподівався, що господиня змінить гнів на милість, та досить було побачити вираз її обличчя, щоб зрозуміти, що мої надії марні.

Того ж дня я змушений був перейти у куточок живої природи середньої школи, куди погодилась мене взяти знайома Письменникові вчителька.

— Ну, Лапченко, прощай! — промовив мій хазяїн сумно. — Ти завідуватимеш куточком живої природи. Гляди ж, щоб на новому місці зарекомендував себе краще.



НА ПЕДАГОГІЧНІЙ РОБОТІ

Школа зустріла мене з ентузіазмом. Учні кинулись до куточка живої природи, щоб познайомитися зі мною, і вчителька, яка привела мене сюди, змушена була встановити чергу.

Першими щасливцями, яких допустили де мене, були керівники піонерської організації — члени ради піонерської дружини, члени рад загонів, піонервожаті. Всіх вабили моя пухнастість, чорна масть і великі, золотого кольору очі, які раптом, коли я почув запах і побачив мишей та пацюків у клітках, стали зеленими.

Після перших, досить безладних вигуків радості, привітань і потисків лап, шиї і вух до мене звернувся хлопчик з двома личками на рукаві.

— А чи знаєш, Лапченко, що ти — родич тигрові? Я не знав цього і глянув на піонера недовірливо.

— Так, так! І не тільки тигрові, а й левові! А чи знаєш ти, що лев — цар звірів?

Я щось чув про це, але, признаюсь, оскільки це особисто мене не торкалось, мало цікавився цим. Тепер мені лестило, що я маю таких високопоставлених родичів.

Раптом блиснула думка: коли лев — цар, то я, його родич, принаймні — великий князь! А може, й принц! На якийсь час не тільки піонери, але й миші та пацюки втратили для мене всякий інтерес, мене заполонили думки про моє високе становище: я — царів родич!

Голос піонера з двома личками вивів мене з світу мрій.

— Лапченко! Уяви собі Африку. Твій родич лев виходить вночі з своєї схованки і могутнім риком примушує тремтіти все живе. Уявляєш: пустеля, пальми, піраміди…



Пальми я уявляв, бо в квартирі диригента росла пальма в дерев'яній діжці, пустелю — теж, але що таке піраміди — для мене було не зовсім ясно. Частіше я чув слово «пірамідон». Я не думав, що між пірамідою і пірамідоном велика різниця, і уявив порожню кімнату, діжку з пальмою, таблетки пірамідону, розкидані долі, і себе, що вийшов з нічної схованки.

— Ня-я-в! — ревнув я на всю силу і побачив, як затремтіли миші в клітці.

— О, він як чорна пантера! — крикнуло якесь дівчисько, — Давайте називати його пантерою!

— Пантера не з родини кошачих, — заявив хлопчик з однією жалюгідною личкою на рукаві.

— Ти так вважаєш? — строго спитав його хлопець з двома личками, і малюк знітився. — Пантери теж з родини кішок!

— З родини царів! — поправив я його. Але він так глянув на мене, що я зрозумів свою помилку: не кішки з родини царів, а царі — з родини кішок.



Та як би там не було, а я родич царя! Хто б міг подумати! Я, родич царя, і терпів таке знущання в родині Письменника! Мене перекривляли, обзивали ледарем, навіть часом били! Били! Мене!

Ні, тепер я не дозволю нічого подібного!

Приємне почуття пойняло мене всього. Я — цар! Та незабаром я схаменувся. Письменник виховував мене в демократичному дусі, і я почав відчувати, що пишатися своїми родичами-царямии не зовсім добре… Адже ж царі — паразити і експлуататори, а я — чесний кіт, кіт-трудяга. Може, не варто відновлювати родинних зв'язків?.. З таким непевним настроєм я почав снідати. Діти поприносили мені гостинців — ковбаси, сиру, всякої всячини, і я, нажершись, заснув у кутку кімнати.

Уві сні я відчував якесь незвичне хвилювання, таке гостро тривожне і в той же час приємне, що прокинувся, Позіхнувши, я втяг у себе повітря і враз розплющив очі. Десь поблизу були звірі. Мої ніздрі роздулися, нервово заходив хвіст, очі шукали здобич, У вечірньому присмерку, що оповив кімнату, я побачив звірів. Принишклі, боячись писнути, вони біліли в своїх клітках. Раптом враження дня нахлинули на мене, і я забув усе. Забув туляремію, забув довір'я піонерів, що призначили мене завідувати куточком живої природи, забув добру вчительку, що рекомендувала мене дітям як ввічливого, добре вихованого кота. Свідомість пронизувало: «Я — цар звірів! Все боїться мене! Все належить мені! Я все можу!»

Нечутно ступаючи, я йшов пустелею, серед розкиданих то тут, то там таблеток-пірамід, до звірів, що біліли поміж розкішними пальмами, які височіли в пофарбованих зеленою фарбою діжках. Нині, пишучи ці рядка, я можу спокійно аналізувати свої переживання. Піднесення моє було таке сильне, що я забув своє сибірське походження і уявив себе не в тайзі, як це бувало звичайно, коли я мріяв чи потрапляв у нові умови, а в африканській пустелі.

Раптом до мене долинув жалібний виск збожеволілого від жаху звіреняти. Свідомість моя потьмарилась. Я нічого вже не пам'ятав і, як навіжений, стрибнув до своєї жертви. Клітка луснула, в пазурах у мене забилася миша. Запах крові запаморочив голову, і я, скаженіючи, бив, гнув, трощив клітки і давив звірів — мишей, пацюків, птахів. Покінчивши з наземними тваринами, я кинувся до акваріума… Вода охолодила мене, хоч я не вмочив навіть лап, — досить було уявити себе мокрим!

— Ну що ж! Живіть! — промовив я до рибок.



Після такої напруженої праці мені захотілося їсти, і я підійшов до ще теплого пацюка.

«А туляремія?» — озвався внутрішній голос, і я ступив крок назад.

«Дурень! — пролунав другий голос. — Хіба в школі держатимуть хворих тварин?»

Я вагався, а дражливі запахи розпалювали апетит.

— Пан чи пропав! Двічі не вмирати! — вигукнув я і розпочав бенкет.



Боже, яка смачна їжа, коли ти сам її здобув! Яка насолода ласувати нею після важкої праці!

Я поїв майже все і розлігся серед кімнати. Хоч я недавно прокинувся, але мене знову хилило на сон. Я не стримував себе і незабаром заснув. Снилася спочатку тайга, потім Африка, а далі почали душити кошмари. Невідь звідки з'явилася дружина Письменника і, тримаючи в руці величезного віника, грізно кричала: «Мерзотник!» Поряд стояв Письменник і дражнився: «Дрллляс-туйте! Так некллясивенько!» Він не посміхався, як це було звичайно, коли перекривляв мене, а промовляв похмуро, і саме це мене жахало.

— Убити його! — раптом розлігся голос диригента хорової капели, і я прокинувся.



Ні Письменника, ні його дружини, ні диригента не було.

В кімнаті юрмилися діти у червоних галстуках і, обступивши мене, вигукували погрози на мою адресу.

— Я хочу спати, — сказав я і, труснувши головою, повернувся на другий бік.

— А! То ти ще й не каєшся! — обурився той хлопчик, що розповів мені про моїх родичів. Він схопив мене за в'язи і підняв високо вгору. — Подивіться на цього мерзотника!

Я згадав ніч і зрозумів усе. Що ж мені буде?

— Він знищив наші експонати і заслуговує на смерть! — промовив хтось з натовпу.



Справа повертала иа кепське. І як я так необачно піддався хвилинному настрою? Про туляремію подумав, а про небезпеку — ні. Затаївши дух, я чекав, що скажуть школярі. Всі мовчали. У мене зажевріла надія: жорстоку пропозицію не підтримали маси.

— Вигнати його з школи! — пролунав голос.

— Вигнати! Вигнати! — заверещали всі, і я вперше в своєму житті дізнався, що дитячий гамір може бути приємний для вуха.

Мене вигнала з школи, але не на вулицю. Учень 7-го класу, син убиральниці Сергій, взяв мене за шкірку і запросив до себе. Я погодився. Так кінчилася моя педагогічна діяльність і почалась нова сторінка життя.

ДО РОДИЧІВ!

Хоч харчі на новому місці були гірші, ніж у Письменника, але почував я себе тут краще. Головне, я підвищував свій загальноосвітній рівень. В той час, як Письменник писав і обдумував свої художні твори мовчки, Сергій вчив уроки завжди вголос. Я уважно слухав його і культурно зростав. У мене навіть з'явилась надія дістати повну середню освіту. А чого ж? Коли я проживу тут довгенько, то й закінчу школу. Мене часто охоплювали честолюбні мрії. Справді, коли мене зовсім неосвіченого призначили на завідувача куточком живої природи, то до яких висот зможу я піднятись, маючи середню освіту!

Можливо, мене призначать якимось відповідальним ревізором на продовольчу базу чи лабораторію, де аналізують продукти. Я тоді не думав про літературну кар’єру, бо був дуже молодий і мені ще нічого було розповісти людям корисного і повчального. Писати ж для заробітку я вважав, як і Письменник, у якого минули мої юнацькі дні, недостойним. Дрібний випадок перевернув усі мої плани.

В літературі випадкові зустрічі, випадкові події як рушії сюжету вважаються несолідним, щоб не сказати дешевим прийомом. Але в житті випадок відіграє величезну роль і спричиняється інколи до таких наслідків, яких і не сподіваєшся. Що це так, підтверджу прикладом з особистого життя.

Це сталося приблизно через рік після того, як я оселився в Сергія. Якось мати дала йому грошей, щоб він пішов до зоопарку.

— Ну, Лапченко, зараз побачу твоїх родичів, — озвався він до мене. — Передати їм привіт від тебе?

І я піду до зоопарку! — крикнув я.

— Чуєте, мамо, він каже, щоб я передав привіт.

— Ну, добре, йди вже! — одмахнулась від нього мати, що збиралася мити підлогу і намагалася якомога швидше випровадити хлопця з дому.

Я швиденько зіскочив з вікна і, бачачи, що Сергій не збирається брати мене, з криком забігав по хаті: — До родичів! Я хочу до родичів!

Сергій спіймав мене і, кинувши геть від себе, швидко вийшов надвір і зачинив за собою двері. Це мене розізлило, і я з новою силою зарепетував:

— До родичів! До родичів! До зоопарку!

— Ану, тихше! Зчинив галас! — суворо промовила Сергієва мати і замахнулась віником.

Цей жест завжди викликав у мене неприємні відчуття. Я гадаю, що і людина принижує себе, вдаючись до сили там, де повинні діяти логіка і переконання. Звичайно я в таких випадках знищував презирливим поглядом насильника і замовкав, але зараз не міг стерпіти і тяг своє:

— До зоопарку! До родича! До царя звірів!



Моя затятість вплинула на хазяйку, і вона відчинила двері.

— Йди! Хай тобі грець!



Хіба знала ця добра жінка, що це буде остання розмова між нами? Тоді я образився, але нині, пишучи ці рядки, я розумію її: вона просто піддалась настрою, не знаючи, що станеться через якусь годину.

Був чудовий ранок тієї осінньої пори, яку люди називають бабиним літом. Я знав, де зоопарк, до того ж сліди Сергієві ще не вивітрилися, і пішов на запах. Прикра розмова з Сергієвою матір'ю потроху забувалася, інші, приємні думки пойняли мене.


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconІван Багмут. Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим Повість
Словом, я перебуваю в таких умовах, в яких не може бути жоден письменник, І можу писати про те, що справді бачив І чув, не домислюючи...
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconЯ – Українець. Оце І вся моя біографія Наш проект: «Я – українець. Оце І вся моя біографія»
Але цей стереотип є далеким від правди. Оскільки бути українцем є набагато ширшою сферою. Тому, для кращого усвідомлення та розуміння...
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconБіографія І творчий шлях Богдана Ступки
Здавалося, не існувало дистанції між ним І персонажами, в яких він перевтілювався. Легко міняв сутність, характер, при цьому залишався...
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconЗахопливі пригоди Аліси
Слово вчителя. На попередньому уроці ми познайомилися з дивовижною дівчинкою Алісою. Ми дізналися, що вона потрапила у Країну Див....
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconАртур Конан Дойль. «Пригоди Шерлока Холмса» Пам’ятник Шерлоку Холмсу І доктору Ватсону в Москві
Кадр із російського телефільму "Пригоди Шерлока Холмса І доктора Ватсона", 1980 рік
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconД-13 Рецензії байка про кота, або „міфологія, коротше
...
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія icon«Моя автобіографія»(т. 3, с. 44). «Моя автобіографія»(т. 3, с. 44)
Грунь була заснована приблизно 1665 року як волосне містечко Полтавської губернії
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconОлександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили»
«Неймовірні пригоди Івана Сили», ідейно-тематичне спрямування та історію написання; розвивати виразне читання школярів, зв’язне мовлення,...
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconСценарій « вже дівчинкою я знала, що належу до нації, котра завдячує літературі самим своїм існуванням.»
«вже дівчинкою я знала, що належу до нації, котра завдячує літературі самим своїм існуванням.»
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconМоя автобіографія
Тема. Остап Вишня (Павло Губенко) "Моя автобіографія". Трагічна творча доля українського гумориста, велика популярність І значення...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка