Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія



Сторінка5/9
Дата конвертації09.02.2018
Розмір1.58 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Кішка раптом заплакала.

«Чорт їх носить тут, цих істеричок!» — вилаявся я в думці і похмуро чекав, що буде далі. Та моє мужське серце довго не витримало, вже через хвилину я, хоч і холодно, але озвався до неї.

— Ну, чого ви?..

— Допоможіть мені…— простогнала вона. — Я не знаю, що з ним робити… Як мені виховати його?

— Виховувати дітей треба тоді, коли впоперек лави лежать, а коли вздовж, — то вже пізно… — проказав я прислів’я, яке чув од людей.

— Молю вас, порадьте, що мені робити?

— Що я можу вам порадити? — знизав я плечима.

— Ви такий освічений! Ви так багато бачили в житті! Ви буваєте в товаристві вчених. — В її очах блиснула надія. — Скажіть, що ви зробили б на моєму місці?

— Я?.. Гм… Справді, що я зробив би?.. — Хвилину я думав, що треба було б зробити на місці цієї нещасної, і раптом відповідь знайшлася. — Не дав би йому їсти!

— Як?! — скрикнула вона.

— А отак! Не дав би та й усе!



Кішка хвилину дивилася на мене, потім зітхнула і пішла геть.

«Сама винна», — подумав я і, добре вмостившись, ліг спати.

Незабаром мене розбудив гомін — прибули робітники на чолі з директором і професором. Хоч як хотілося мені спати, але я не втерпів, щоб не подивитись на перший улов.

У цьому ставку були здебільшого дорослі коропи, віком п'ять і шість років, які цієї весни мали дати потмство. Я люблю дивитися на таку рибу.

Перш ніж затягти волок, директор наказав дістати чотирьох дохлих коропів, що геть усі — у виразках, з червоними черевами — плавали на поверхні води. Тим часом два робітники викопали на пагорбку яму і вкинули в неї спіймані трупи, обливши їх спочатку гасом.

І ось витягли перший волок. Приємно було слухати, як дужо тріпотять пірцями коропи в неводі, в носилках, у ванні. Сидячи під шапликом, я не міг одірвати очей од цих красунів, та шаплик був потрібен для ванни, і мене прогнали. Перш ніж перекинути коропів до карантинного ставка, їх уважно оглядали і ретельно вимірювали. Якщо короп був криворотий, кривошиїй чи кривоспинний — його зразу ж відкидали геть. Звичайно, не геть, а до окремого садка, щоб потім відвезти на продаж. До цього ж садка потрапляли дуже вузькі і дуже тонкі коропи…

Поснідавши, я заснув і прокинувся в обід, коли прийшов Пуголовиця, заспаний, червонопикий, ще огидніший, ніж завжди. Роботи було багато, і всі вартові потроху допомагали вдень, хоч і не спали вночі. А Пуголовиці ж треба було завоювати цілковите довір’я.

Я байдуже стежив за розвантажуванням ставка, коли раптом на доріжці почулися кроки. Я озирнувся і аж скрикнув від несподіванки. До нас простував Ракша.

— В чім річ? Що вам тут треба? — сердито крикнув йому Кость.

— Пробачте, — відповів той прихильно. — Бензин у мене ось-ось вийде, чи не дали б трохи? Я шофер, машина на соші.

Несподівано в розмову втрутився Пуголовиця:

— Давай! Давай звідси!



Він три дні побув вартовим, а вже навчився кричати «Давай!».

— Давай! А то матимеш бензин! Товаришу директоре, дозвольте, я піду запишу номер його машини. Тоді він затямить, де береться пальне!



Ракша враз чкурнув од ставка, а Пуголовиця кинувся за ним.

— Правильно, Петренку! — крикнув навздогін директор.



«Що сталося? — здивувався я. — Чому змінилися відносини у злодіїв?» На хвилину я замислився і враз ляснув себе по лобі.

— Вай! — скрикнув я. — Це ж він навмисне, щоб побачитись і поговорити з своїм спільником.



Не гаючи і секунди, я подався за Пуголовицею і наздогнав його раніше, ніж він порівнявся з Ракшею.

— Я тебе вчора цілу ніч ждав, — почав Пуголовиця, — Змок, як хлющ.

— А я трохи раніше приїхав, почекав, тебе немає… А тут пішов дощ!

— Ну, добре, кажи — чого? Ракша похмуро посміхнувся:

— По рибу.

— А як ти її візьмеш?

— От я тебе й питаю — як?

Пуголовиця подумав: — Волок маєш?

— Наче не знаєш…

— Позич у кого-небудь, — порадив Пуголовиця.

— Небезпечно. Як піде чутка, що рибу покрадено, зразу ж почнуть допитуватися, хто в кого брав волок. Ти краще мій передай.

— Та я жду нагоди, — кивнув головою Пуголовиця і додав — А рибу ми візьмемо…

Я весь перетворився на слух.

— Як потепліє, почнуть підгодовувати рибу, короп звикне до певного місця, от ми там і затягнемо!

— Це було б добре! А коли ж почнуть годувати?

— Та як погода, може, й через тиждень-два, а може, й через місяць.

— Довго ждати, — похитав головою Ракша. — А давай у розсадному затягнемо! Великих! Тих, що на розплід! З ікрою!

— Страшно! — заперечив Пуголовиця. — Про це зразу ж дізнаються, адже незабаром нерест, а коропи там лічені.— Він раптом посміхнувся. — Ми їх заберемо пізніше! Після нересту. Хто тоді знатиме, скільки їх у ставку?



Але ця пропозиція не викликала захоплення у Ракші.

— Коли це буде, а мені хочеться юшки зараз!



У Пуголовиці рот розтягся в посмішці аж до вух.

— А я про тебе подумав… — Вони підійшли до крайнього ставка, і Пуголовиця вказав на дві хворостинки, ввіткнуті в землю на самому березі, — Он бачиш — дві палички стирчать? Копни пальцем біля тієї, що ближче до води…



Ракша копнув і підняв шнур, що був схований у землі.

— Це ти добре придумав, — повеселішав він, витягаючи з води добрий десяток двокілограмових Коропів. — Спасибі!

— Можу щодня залишати тобі на обід…

— А що! Це — діло! — зрадів злодій, але через мить він дивився на Пуголовицю вже підозріло. — Тільки гляди! Може, ти думаєш віддати мене отак охороні? Лист у жінки! І піде він, куди треба, на другий день!

— От дурний! — невесело засміявся Пуголовиця. — Що ти вигадуєш? Нам потрібна дружба! Міцна дружба!

— Мерзотники! Не смійте бруднити своїм язиком цього святого слова! — вирвалось у мене, але, захоплені розмовою, вони не почули мого вигуку.

— Я сповіщатиму тебе про час і місце побачення листами, — сказав Ракша.

— А як прочитає хто?

— А ми теж не дурні. Я писатиму, що такого ось числа о такій ось годині чекаю приїзду тітки. Це означатиме, що я чекатиму тебе.

— Ага, зрозумів. Тепер скажи мені якийсь номер машини, — засміявся Пуголовиця.

— Пиши. — І він назвав номер. — Сміху буде…

— А чий же це номер?

— Потім узнаєш…

Ракша сів у свою півторатонку і рушив по шосе. Пуголовиця довго стояв, задоволено всміхаючись, мабуть, підраховував майбутні прибутки. Я ледве стримав себе, щоб не видерти його безсоромні очі. А це здорово! Коли не матиму ніяких засобів боротьби, я зроблю це! Піду на таран!

По дорозі до рибалок я склав собі план дій. Перше — негайно організувати стеження за поштою. У листоноші була досить освічена кішка, яка могла б легко перевіряти всю кореспонденцію, що йде у наш виселок. Друге — я повинен негайно навчитися писати і розповісти всім, хто такий Петренко, хто такий Ракша і яку підлість вони задумали. Швиденько я добрався до рибалок. Не гаючи часу, скочив иа машину, що саме йшла до висілка, і за кілька хвилин був дома.

Я БЕРУ ОЛІВЕЦЬ

Не молода, але симпатична кішка листоноші сказала мені, що нічим допомогти не може. Катя, яка розносить листи, одержує їх у конторі і несе по квартирах, не заходячи додому.

— А що в сумці, я не бачу, — кокетуючи, промовила вона.

— А хто працює в конторі?

— Ничипір.

— А, старий заводій! Ну, ми, з ним домовимось, — впевнено сказав я.

— Але ж він неграмотний, — підрізала мої надії кішка. І, бачачи мою розгубленість, додала: — Ничипір не хотів працювати над собою, а в нього були неабиякі здібності. Я знала його замолоду. Все йому легко давалося, і він одніж працювати, розлінився. А яким авторитетним котом міг би він бути!



Для годиться я співчутливо зітхнув, але мене зараз цікавив не життєвий шлях Ничипора, а викриття Пуголовиці. — То що ж робити? — з відчаєм у голосі промовив я.

— Я вам допоможу, дам Ничипорові помічника, який, я певна, вам сподобається і виконає ваше завдання. Я пошлю в контору свого сина — Сіренького, який зараз працює у дитячому садочку.

— О! Отого літературознавця? — зрадів я.

— Так.



Це була блискуча кандидатура, і я наговорив матері стільки компліментів, що вона аж засоромилась.

Закінчивши цю справу, я пішов додому і з незнаним досі хвилюванням почав готуватися до навчання. Олівець лежав на столі, тут же лежав блокнот. Я взяв у зуби олівець і відчув, що внутрішнє тремтіння досягло такої сили, що перейшло в фізичне. А справді, хіба це не найважливіший момент в моєму житті.?. Писане слово! Я навчуся писати і передам тим, хто не розуміє моєї мови, свої думки, свої знання!

Усвідомивши, що моє хвилювання йде від величності моменту, я заспокоївся.

— Будемо починати! — промовив я урочисто і, тримаючи олівець у зубах, провів першу риску для літери «П», бо я поставив собі за мету написати сьогодні два слова: «Пуголовиця — злодій».



Перша риска вийшла дуже гарна, друга теж була непогана, але щодо першої не зовсім рівнобіжна. Коли ж я з'єднував обидві риски перекладиною, нехотя махнув хвостом, і вийшло ось що.

Я знав, що це літера «П», але можна подумати, що це «Н». Моя біда полягала в тому, що я неприродно тримав голову і дивився лише одним оком, через те літера виходила недосконала. Я ще кілька разів спробував написати першу літеру прізвища Пуголовиці, але щоразу зазнавав невдачі.

Мене пойняв розпач. Виходить, мої надії марні. Та й справді — невже я найрозумніший кіт з усього нашого царства? Я кинув олівець і сидів, як у летаргічному сні.

Нараз блиснула думка:

«Ану, спробую тримати олівець у лапі!»

Надія повернулась до мене. Я схопив олівець обома лапами. Тепер мені було добре видно, як і куди йде риска, але папір рухався, бо лапи були зайняті, придавити його було нічим, і риска знову полізла навкоси. Вийшло щось схоже на літеру «у» з перекладинкою вгорі.

«Спробую тримати олівець в одній лапі!» — не здавався я, і — о радість! — я написав би чудову літеру, якби в останню секунду не вдарив себе хвостом по ребрах. До того ж так заболіла од цієї праці лапа, що я лише через півгодини заходився писати другу літеру. Написавши, нарешті, аж три літери, я зненацька глянув на годинник і скрикнув од здивування: минуло чотири години відтоді, як я взяв олівець, а мені здавалось, що я писав лише кілька хвилин.

Перепочивши, я написав ще одну літеру. Вже й повечоріло. Незабаром загуркотіла машина, і в кімнату ввійшли професор, Кость і його дружина. Скоро прийшла з садочка і Лена. Я сів на вікні і чекав, поки хтось прочитає мій перший твір. Ждати довелось недовго.

— Пуго, — прочитав Кость. — Хто це написав? Невже Леночка? Костева дружина здивовано розглядала написане.

— Більше нікому було написати. Леночко! — гукнула вона. — Це ти писала?

— Я!

— Це я написав! — скрикнув я нервово, ображений брехнею дівчинки.

— А може, не ти? — перепитав батько Леночку.

— Може, не я, — погодилась вона.

— То хто ж написав? — дивувалися всі, бо в кімнаті цілий день не було нікого, крім мене, звичайно.

— Кицька написала! — раптом догадалась Леночка.

Це мене так обрадувало, що я, знаючи, що вона схопить мене за хвіст, підбіг до неї і потерся об її ніжку.

— Кицька, кицька, розкажи, як ти писала? — запищала дівчинка.



Мене завжди ображало, коли мене вважали за кішку, але на цей раз я не звернув уваги на слова Леночки і хотів уже розповісти, аж раптом Кость запитав дівчинку:

— А що таке «пуго»? Що ти хотіла написати?

— Не знаю, — сказала вона.

— Вай! — скрикнув я. — Це ж тільки я знаю, хто такий Пуголовиця! Треба було писати: «Петренко — злодій».



В цю мить у двері хтось постукав.

— Телеграма професору Нетязі,— сповістила Катя ще на порозі.

— Може, щось трапилося дома з його дружиною? — стурбувався я. Хоч вона зичила мені смерті, але я не відчував до неї зла.

— Просять виїхати до Херсона, — сказав професор, прочитавши телеграму. — Починається нерест судака, треба подивитися, як там використовуються гнізда професора Білого.



Я зрозумів ці слова так, що професор Білий не читає лекції, а робить якісь гнізда, і голосно засміявся.

— Хочеш поїхати зі мною? — як завжди, не зрозумів мене наш професор. — Будь ласка!



ПОДОРОЖ МОРЕМ

Мене роздирала внутрішня боротьба. Почуття дружби, зрештою, звичайної вдячності вимагало, щоб я поїхав з професором, почуття ж відповідальності (адже я мушу стежити за Пуголовицею) наказувало: залишайся тут! Я полегшено зітхнув, коли виявилося, що Пуголовиця їде з нами.

Ми сіли в «Волгу» і поїхали понад чорними нивами, серед яких де-не-де зеленіли шматки озимини. Мене дивувало, що ми їдемо на північ. Наскільки я пам'ятаю з географії, Херсон лежав на південь од нас. Дивували мене й слова Пуголовиці, який давав поради професорові берегтися і не застуджуватися. Та все незабаром з'ясувалося. Ми, виявляється, їхали не до Херсона, а до пристані, звідки «Волга» з Пуголовицею пішла назад, а ми з професором, взявши квитки першого класу, сіли на пароплав.

Я вже казав, що не люблю води. Але мені було цікаво подивитися на це «море», створене руками і розумом людини. Щиро кажучи, воно не справило на мене сподіваного враження. Вода мене не вабила, а береги майже скрізь голі, без заростей лози та розлогих верб, що так прикрашають річки й ставки і, безперечно, прикрасили б і море. Не видно було біля берегів навіть очерету чи хоча б осоки. Чорніла самісінька рілля, яку ще не вкрила зелень сходів. Тільки там, де до води підходили масиви озимої пшениці, краєвид ураз оживав, лагіднішав.

Та справа не лише в красі. Мене як іхтіолога турбували обривісті береги моря, підмивані хвилями, вони обвалювалися і височіли всюди жовтою прямовисною стіною.

Ще рік тому я не надавав би цьому ніякого значення, але тепер не міг дивитися на такі береги спокійно. Біля такого берега не можуть нереститися короп, судак, лящ. А що це означає? Це означає, що не будуть збільшуватися природним способом запаси риби у водоймищі.

Короп може метати ікру на зеленому лузі, залитому повіддю. Не буде такого лугу — ікра в рибині перетвориться на місиво, і організм всмокче його в кров.

Судак викидає ікру на коріння верби, лози та інших дерев та чагарників, що ростуть біля берега, або на зелену траву на дні водоймища. Він може нереститися і на піскуватому або гравійному дні, пробивши в грунті гніздо-ямку. Але судак не відкладе свою ікру в мул. На замуленому дні він нереститися не хоче!

Не буде нереститися біля голого берега й лящ!

Є й такі породи риб, що, коли немає умов для нересту, здихають!

Так уже зробила природа, що кішка може окотитися хоч на горищі, хоч у підвалі, курка знести яйце де завгодно, хоч посеред двору, а риба — тільки в цілком певних умовах…

Зараз ми їхали з професором не лише подивитися на організований нерест судака, а й простежити за відправкою судакової ікри до нашого господарства.

Пливли ми довго. Мені обридло дивитися з віконця на сіру воду і жовті береги, і я пішов прогулятися. Я заглянув до комірника і спіймав там мишу, потім — до камбуза, де своєю пухнастою шерстю справив на кока таке враження, що він дав мені шматок сирого м'яса.

Тиша, повний шлунок і відсутність турбот настроювали мене на філософський лад. «Чому до мене скрізь таке добре ставлення?» — спитав я себе і зразу ж знайшов відповідь. «А тому, що ти, Лапченку, порядний кіт, ти чесний кіт, ти доброзичливий, працьовитий і принципіальний кіт». Розв'язавши це не таке вже складне питання, я по асоціації згадав своїх, так би мовити, антиподів — кошеня-стилягу і того товстого кота-підлабузника, що з ним дискутував на лекції.

Я зустрівся з цим гладким лицеміром за кілька днів до свого від'їзду в Херсон.

— А, Лапченкко! Привіт! — почав він фамільярно, — Знаєте, Лапченку, ви дали мені тоді цікаву ідею.

— Коли «тоді»? — промовив я, не приховуючи глузування, — Тоді, коли Ничипір учив вас принципіальності?

— Ой, товаришу Лапченко, який же ви злопам’ятний, — улесливо замуркотів він замість того, щоб образитись або дати відкоша, вчепившись у мене кігтями. — Я з вами хочу порадитись, а ви…

— Кажіть, що таке? — нахилив я голову і опустив очі, як кожен, хто хоче показати, що розмова йому неприємна.

— Хочу, товаришу Лапчеико, зробити доповідь на тему, яка повинна вас теж зацікавити.



Я мовчки ледь кивнув головою, що мало означати: «Продовжуйте, не тягніть!»

— На тему виховання нашої молоді.

— Як виховувати підлабузників? — не витримав я. Він проковтнув образу і продовжував:

— Це буде лекція на тему «Проблема перевиховання матусиних синків, як основна проблема котячої молоді».



Я витріщив очі.

— Я готую її на матеріалі про те кошеня-стилягу, яке ви так справедливо критикували на тих пам'ятних зборах, а також у бесіді з його матір'ю.

— Як же ви думаєте його перевиховувати?

— Ну, як? Організувати громадськість, напружити зусилля, вжити заходів, ну, взагалі…



Я дивився на нього з жалем…

— А чому ви вважаєте цю проблему основною для нашої молоді, адже ж у нас лише одне таке кошеня?

— А чому у людей ця проблема посідає таке місце в художній літературі? Адже у них теж матусиних синочків не так багато. А скільки творів про них! Навіть є пісенька, в якій співається:

Биография начинается

С двадцати четырёх лет

— Отже, ви бачите, що люди помиляються.

— Звичайно!

— То навіщо ж вам повторювати помилки людей?



Він незрозуміло дивився на мене кілька хвилин, потім з відчаєм хитнув головою:

— Ех, коли б я був людиною!

І що б було?

— Що було 6? Ого! Я написав би кандидатську дисертацію на тему: «Проблема матусиного синка — основна проблема нашої чудової молоді».



Я уявив цього кота в образі людини — кандидата наук. Огрядна постать в сірому коверкотовому макінтоші і фетровому капелюсі, поважна хода, властива лише директорам підприємств і керівникам установ, і самовдоволене обличчя, від якого настільки безпідставно пре зверхністю, що хочеться схопити цього типа за в'язи і товкти носом об підлогу, як звичайного кота, коли він поводиться не так, як йому належить…

— О, будь я людиною, я далеко пішов би… — мрійно примовив кіт-підлабузник.



Раптом зі мною сталося щось незрозуміле. Якась невідома сила підкинула мене вгору і посадила майбутньому кандидату наук на спину, а мої кігті і зуби вчепились йому в карк.

— Пристосованець! Негідник! Бездара! — вигукнув я, роздираючи йому шкіру кігтями, аж поки він не вирвався з моїх лабет.

— Це ще не все! — гукнув я йому навздогін. — Я ще прийду на твою лекцію! Начувайся!

Зараз, згадавши цей інцидент, я покартав себе за невитриманість і, давши слово надалі завжди тримати себе в руках, спокійно заснув.

У Херсоні ми з головою поринули в роботу. Але спочатку про Херсон. Оце справді місто! Отут справді краєвиди! Широченний Дніпро в жовтавій зелені весняних верб, зелені острови з золотим піском берегів, а навколо блакить води, а над головою блакить неба, а на обрії м'які, ласкаві, теплі обриси зелених заростей. Це оспівані поетами славнозвісні дніпровські плавні!

Ні я, ні професор не могли втриматися, щоб не висловити свого захоплення краєвидами Херсона.

— Тепер наше завдання, — сказав представник раднаргоспу, — зробити такими ж прекрасними і береги нашого нового моря.



Ми з професором страшенно зраділи, почувши це, бо ж од берегів залежать рибні запаси водоймища.

— Які плани риборозведення у нашій частині нового моря? — спитали ми з професором.



Херсонець зневажливо махнув рукою:

— З нашої частини в 1965 році ми повинні взяти всього 7 тисяч центнерів риби.

— Це не так мало, — сказали ми. — Це — 700 тисяч кілограмів!

— А ви знаєте, — засміявся раднаргоспівець, — що один тільки риболовецький пароплав, який ловить сардини в Гвінейській затоці, за один рейс привозить нам 7 тисяч центнерів сардини. Або, як ви кажете, 700 тисяч кілограмів риби! За один тільки рейс! А він робить на рік шість таких рейсів! А в 1965 році у нас буде понад тридцять таких риболовецьких сейнерів! Ну?..

— Ну-ну… — зітхнули ми з професором і, поговоривши ще про краєвиди, подалися до місцевого рибопромислового управління.

Тут була гаряча пора, і нас гаряче зустріли.

— Показуйте! — сказав професор.

— Просимо! — відповів рибовод.

Ми залишили плавні і знову поїхали до «моря». Тут, на глинястому березі, робітники закінчували робити гнізда, в які судак мав виметати ікру.

— Так он які гнізда професора Білого! Так он для чого їх роблять! — скрикнув я, побачивши зігнуті з дюзи обручі, до яких було понав'язувано жмутки рослинних корінців. До гнізда прикріпляли цеглину замість грузила, а на капроновому шнурі — поплавок і обережно опускали у воду.



«Вчора поставили п'ятсот гнізд, — сказав рибовод. — Сьогодні ставимо ще п'ятсот, а всього запланували п'ять тисяч гнізд. За мінімальним підрахунком, сподіваємось одержати понад триста мільйонів ікринок.

Ми сіли в човен і поїхали перевірити, чи подобаються судакам гнізда професора Білого.

Рибовод потяг за шнур, до якого був прив'язаний поплавок.

— Вай! — скрикнув я, коли за шнуром спливло гніздо, на якому жмути коріння перетворилися на жовті грона.



Витягли ще кілька гнізд. Всі вони були повні ікри, і професор раз у раз повторював:

— Чудово! Чудово!



Одне гніздо ми взяли з собою, щоб підрахувати, скільки до нього поприліпало ікри.

Потім ми підняли одне гніздо з тих, що поставили сьогодні. Воно було порожнє.

— Гадаю, що завтра на світанку й тут буде ікра, — промовив рибовод.



Одна судачиха випускає в середньому 600 тисяч ікринок! Скільки риби було б, коли б уся ця ікра розвинулась на судаченят. Але ж не кожна ікринка буде запліднена, не кожна прилипне до трави чи до коріння, не кожна перетвориться на рибинку.

На ікру нападатиме риба-хижак, нападатиме жаба-хижак, нападатимуть хижаки-птахи, раки, різні жуки… Ікру заноситиме мулом, її вкриватиме цвіль, до неї чіплятиметься пошесний мікроб… Добре, коли з 600 тисяч ікринок вилупиться 20 тисяч мальків.

А у мальків ворогів ще більше, ніж у ікри. Тут і щука, і окунь, і сом, і чайка, і чапля, і водяний бугай! Та що казати, коли й дорослий судак не від того, щоб проковтнути маленьке судаченя, якщо воно загавиться… Важко боротися крихітному судаченяткові проти великої риби… Та що боротися — хоч би втекти від хижака…

Гинуть величезними масами новонароджені рибинки, гинуть річні і дворічні, і зовсім мало їх залишається, коли вони стають дорослі.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconІван Багмут. Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим Повість
Словом, я перебуваю в таких умовах, в яких не може бути жоден письменник, І можу писати про те, що справді бачив І чув, не домислюючи...
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconЯ – Українець. Оце І вся моя біографія Наш проект: «Я – українець. Оце І вся моя біографія»
Але цей стереотип є далеким від правди. Оскільки бути українцем є набагато ширшою сферою. Тому, для кращого усвідомлення та розуміння...
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconБіографія І творчий шлях Богдана Ступки
Здавалося, не існувало дистанції між ним І персонажами, в яких він перевтілювався. Легко міняв сутність, характер, при цьому залишався...
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconЗахопливі пригоди Аліси
Слово вчителя. На попередньому уроці ми познайомилися з дивовижною дівчинкою Алісою. Ми дізналися, що вона потрапила у Країну Див....
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconАртур Конан Дойль. «Пригоди Шерлока Холмса» Пам’ятник Шерлоку Холмсу І доктору Ватсону в Москві
Кадр із російського телефільму "Пригоди Шерлока Холмса І доктора Ватсона", 1980 рік
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconД-13 Рецензії байка про кота, або „міфологія, коротше
...
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія icon«Моя автобіографія»(т. 3, с. 44). «Моя автобіографія»(т. 3, с. 44)
Грунь була заснована приблизно 1665 року як волосне містечко Полтавської губернії
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconОлександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили»
«Неймовірні пригоди Івана Сили», ідейно-тематичне спрямування та історію написання; розвивати виразне читання школярів, зв’язне мовлення,...
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconСценарій « вже дівчинкою я знала, що належу до нації, котра завдячує літературі самим своїм існуванням.»
«вже дівчинкою я знала, що належу до нації, котра завдячує літературі самим своїм існуванням.»
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconМоя автобіографія
Тема. Остап Вишня (Павло Губенко) "Моя автобіографія". Трагічна творча доля українського гумориста, велика популярність І значення...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка