Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія



Сторінка7/9
Дата конвертації09.02.2018
Розмір1.58 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Романтик скинув на мене закислим оком, помовчав і, відійшовши на кілька кроків, промовив:

— Еге ж! Здохну! Нема дурних! — і чкурнув у зарості лободи.

— Паразит! — вилаявся я і пішов додому.

НОВА ЗМОВА ЗЛОДІЇВ

По обіді я взявся до виконання операції «Вибух» і, перемагаюча біль у нігтиках, дописав слово «Розкрадач». Раптом мене викликав Сіренький і повідомив, що надійшов лист Петренкові. Доручивши йому простежити за листом і дізнатися про наступний приїзд «тітки», я пішов розважитись, половити мишей у коморі. До речі, тепер мишей тут стало значно менше: мій заклик знищувати шкідників дійшов до серця моїх одноплемінників. Кіт-підлабузник навіть пропонував скликати загальні збори і видати мені грамоту, де було б відзначено мою особисту участь у проведенні цієї кампанії. Коли чутка про це дійшла до моїх вух, я категорично відмовився, і мушу сказати, що мій авторитет після цього значно зріс. Дивно, але люди часто не розуміють цієї простої механіки… Менше думати про свій авторитет, а більше про діло, і авторитет зростатиме сам!

Спіймавши мишу, я відчув новий приплив фізичних і моральних сил. В такі хвилини добре думалось, і я ще раз вирішив проаналізувати обстановку.

«Чи сказав Веремієнко директорові про ганебну пропозицію Петренка-Пуголовиці? — поставив я собі питання і відповів: — Ні». Ні, бо інакше Пуголовицю зняли б з нічного вартування. Образливо було за хлопця, що став на позицію «моя хата скраю», а як полегшив би він боротьбу, коли б розповів керівництву про злодійські наміри Пуголовиці!

Прибіг Сіренький і знайомим мені тоном детектива кинув:

— Завтра о двадцять другій нуль-нуль. Дозвольте супроводжувати вас?

— Прошу, — охоче погодився я.

Ввечері дома була розмова про від'їзд професора. Кость з дружиною умовляли його залишитися ще на кілька днів, але він не міг — справи кликали його до інституту.

— А як з Петренком? — спитав професор. Я намагався не пропустити й слова.

— Добре, коли б ви його залишили в нас. Думаю, інститут обійдеться без нього кілька тижнів… — засміявся Кость.

— Я не заперечую, але краще спитати його самого.



На якусь мить щось нове з'явилося у виразі Костевого обличчя, коли він говорив про Пуголовицю, але я не второпав, що воно означало.

Покликали Пуголовицю. Я не зводив очей з Костя, але попереднього виразу вже не було на його обличчі.

Пуголовиця погодився залишитися на гарячий час нересту коропів, і я радів, що план «Вибух», хоч і доведеться поморочитися з писанням, буде здійснено.

Другого дня, відпочиваючи од писання (кігтики страх боліли!), я оглянув нерестові ставки. Температура повітря неухильно підвищувалась, і скоро мав настати час, коли короп починає метати ікру.

Я обійшов не всі ставочки, бо їх тут було понад два десятки, а схожі вони, як мишенята-сестри. Води в них ще не напускали, і можна було ходити по дну, зарослому м'якенькою травичкою, що має назву «лисохвіст». Мушу сказати, що назва трави не дуже вдала: у дружини професора була горжетка з лисячого хвоста, на якій я якось уклався спати (це одна з тих причин, що викликала напруження у наших відносинах з професоршею), і я запевняю, що трава значно ніжніша од лисячого хвоста.

На березі кожного ставочка було викопано по дві ями з метр завглибшки. Від кожної ями йшов до ставка невеликий рівчак, а на дні ями лежала купа компосту. Раніше я завжди плутав компост з компотом і компостером, але це зовсім різні речі. Компост — грунт з великою кількістю перегною.

Незабаром у ями напустять води, і тут розплодиться велика сила дафній та циклопів. По рівчачку ці тваринки запливатимуть у ставочок, і тут їх ловитимуть коропенята.

Потім я оглянув нагульні ставки, де прилаштовували під водою «годівельні» столики.

Повернувшись додому і пообідавши, я, хоч і стомлений, взявся до писання. Лапка трохи відпочила і не так уже боліла. Я добре попрацював три години і закінчив третє слово. Сховавши папір з олівцем, я причаївся в кутку під ліжком, щоб уникнути Леноччиної уваги, і скоро заснув міцним сном, як спить кожний, хто добре потрудився.

Мене розбудив Сіренький. Годинник показував близько восьмої вечора, треба було поспішати. На наше щастя, до ставків ішла машина, і за чверть години ми були на місці.

Про що змовлятимуться сьогодні злодії? Це питання раз у раз виникало в свідомості і наповнювало мене тривогою. Днями почнуть підгодовувати коропів. Чи встигну я написати до того, як мерзотники виконають свій чорний задум? Тепер, коли я можу за один день написати цілу сторінку, мені аж дивно, що я одне слово міг писати цілий день. От що значать повсякденні вправи!

Ми прийшли до останнього ставка, звідки було видно шосе, по якому одна за одною мчали машини. Коли сіло сонце, до ставка причвалав Пуголовиця. Боязко озираючись, він ходив туди й сюди, поки на шосе не спинилась автомашина, з якої вистрибнув Ракша. Ми помітили, що автомашина помчала далі.

Злодії потиснули один одному руки.

— Насилу вмовив професора залишити мене тут на два тижні! — сказав Пуголовиця.

— А коли ж почнуть підгодовувати коропів?

— Може, днів через три.

— На четвертий і візьмемось за діло.

— Е, ні. Першу ніч стерегтимуть. Краще так: днів за два почнемо саджати коропів на нерест. Як кінчимо — зразу й пополюємо, — він усміхнувся: — І я тобі правду скажу: я хочу так підігнати, щоб після того, як заберемо рибу, зразу й поїхати звідси.

— Та то й краще було б — Тільки ж довго ждати!

— Ну, а я тобі за те гостинця дам…

— Якого?

— Пам'ятаєш великого коропа, що спіймали в той день, як ми з тобою вперше побачились? Як тільки посадять його у нерестовий ставочок, так я його витягну.



Ракша повеселішав:

— Коли ж по нього приходити?

— Мабуть, днів через три. Я його на мотузці залишу в кутку ставка.

— На двох паличках? — хихикнув Ракша.

— Авжеж.

— А як же я взнаю, коли почнеться нерест? — раптом сполошився Ракша.

— Та ти ж їздиш тут щодня. Побачиш, що напускають у нерестові ставочки води, другого дня й приходь, бери гостинця.

У цю мить почулися кроки, Ракша враз чкурнув до шосе. За хвилину з'явився старший вартовий.

— Ти наче з кимсь балакав? — спитав він Пуголовицю.

— Ге-ге-ге… — засміявся той. — Балакав.

— З ким?

— Та сам з собою, — зареготав злодій.

— Про що? — засміявся і вартовий.

— Та про що? Додому треба їхати, а тут затримують… — Він тривожно глянув у бік шосе і додав: — Тут все в порядку. Пішли?

Але старший вартовий не йшов. Він вирішив закурити і довго крутив цигарку. Нарешті запалив, затягся і промовив:

— Мабуть, післязавтра почнеться нерест…

— То ото ж і затримують мене через це…

— Погода тепла… Короп любить тепло… — тяг вартовий. — Вісімнадцять градусів вода — короп нереститься, сімнадцять — не хоче! Без градусника чує градус. Коропові — вісімнадцять, а нам з тобою — сорок, хе-хе-хе… Раптом за півкілометра від нас запрацювала автомашина. Старший вартовий перестав сміятися і, коли машина пішла, промовив:

— Ну що ж, підемо?

У сутінках мені здалося, що вартовий, глянув на Пуголовицю з глузливою посмішкою Але я не був певен, чи то було справді, чи мені лише здалося…

Ми з Сіреньким почекали, поки вартовий і Пуголовиця зникли в темряві, і, мирно гомонячи про те й про се, рушили додому, де трохи поспівали на даху контори, а потім, почувши прокльони нічного сторожа, подалися спати. Ранком виїжджав професор. Природа, осяяна промінням весняного сонця, буяла зеленню трав, вогнистими квітами кульбаби, пахтіла неповторним ароматом вербового цвіту, а мені хотілося плакати. Мій професоре! Ти врятував мене двічі від смерті, визволивши з рук Пуголовиці і від гніву своєї дружини. Ти прищепив мені любов до іхтіології! Ти зробив з мене свідомого борця за риборозведення. Чи зможу я віддячити тобі за все? Чи хоч побачу я тебе ще? Поїхати з ним я не міг. По-перше, на мені лежала моральна відповідальність за боротьбу проти браконьєрів, по-друге — я боявся професорової дружини. Може, декому видасться дивним, що я, який не злякався собаки Норда, раптом відчув страх перед слабою жінкою? На жаль, таке буває не лише з котами. Тиран, російський цар Олександр III, якого боялося півсвіту, теж боявся своєї жінки… А славнозвісний філософ Сократ? Хіба він мало терпів од дружини.

— Будь здоровий і щасливий, Лапченку! — сказав професор, цілуючи мене.



Од хвилювання я не міг промовити й слова, і тільки сльози котилися по моїй чорній щоці.

Я помахав машині лапкою і довго стояв, дивлячись їй вслід, а потім пішов до кімнати і з новою силою взявся за писання.

Коли біль у нігтику став нестерпним, я нашвидку пообідав і побіг на ставки. Я зовсім забув про той ставок, куди пустили коропів і коропих для того, щоб нерест відбувся там раніше.

Я добре упрів, поки дістався до ставка, і, захекавшись, зліз на кладку, з якої дають корм рибі. До речі, столик знаходився під водою, і коли кидати корм просто в воду, то він розпливається у воді і може потрапити кудись за столик. Щоб запобігти цьому, придумали подавати продукти через дерев'яну трубу. Один кінець труби у воді на столику, а через другий — сиплють корм.

Мені здалося, що моя поява когось наполохала. Тоді я, втопивши зїр у воду, завмер, як біля мишачої нори. Не минуло й п'яти хвилин, як ціла зграйка дрібнісіньких рибинок підпливла до берега, потім, як по команді, хитнулась убік, враз блиснувши тисячею золотавих іскор.

Коропи!

Так, це були коропенята, що народилися тижнів три тому. Ось вони підростуть ще трохи, воду з ставка спустять, старих коропів передивляться і тих, що виметали ікру, перенесуть у маточні ставки, тих, що з ікрою, — до нерестових, а малят — у виросний ставок, де вони ростимуть і набиратимуть сил.

Коропенята табунець за табунцем підпливали до берега і, бавлячись, знову тікали. Скільки ж їх! Я всміхнувся сам собі, згадавши, що раніше, коли я не дуже тямив у справах іхтіології, то думав, що коропенят лічать парами, як кошенят. Я тоді ніяк не міг збагнути — скільки часу треба, щоб перерахувати кілька мільйонів коропенят?

А виявляється, що лічать їх дуже просто. Їх міряють кухлем. Порахують, скільки в одному кухлі, а потім помножать кількість кухлів на число мальків в одному. І все!

«АГА!» — СКАЗАВ Я

Два дні я працював як проклятий і написав ще п'ять слів. Залишалося ще дві третини листа, та справа посувалася вперед, і це мене радувало. На третій день довелося припинити писання — почали готуватися до нересту коропів. Коли я прибув до ставків, там уже кипіла робота. Помпами накачували воду в нерестові ставочки, з розсадних виловлювали коропів, ще раз купали в солоній ванні, знову перевіряючи, щоб не потрапив, бува, на нерест хворий або криворотий чи кривов'язий екземпляр. Міряли температуру води. В усіх був святковий настрій, і це зрозуміло — адже готувалися до найвідповідальнішого моменту.

Ввечері почалося головне. В кожен нерестовий ставочок впускали гніздо коропів — одну корпиху і двох коропів. Мені хотілося розділити загальну радість, і я бігав од ставочка до ставочка, схвильований, в піднесеному настрої. Коли розсаджування коропів закінчили, я пішов до того ставочка, куди пустили коропа-велетня (хоч рибину називали коропом, але це була коропиха, з ікрою!), і залишився тут чекати злодія.

Терпіння мені не позичати. Я сидів на своєму посту, дивився в воду і, як завжди, розмірковував в основному на філософські теми. В пам'яті спливли спогади про професора. Я згадав його душевне ставлення і любов до мене. За що він мене любив? Часу подумати було багато, і незабаром я знайшов відповідь. Очевидно, він любив мене за те, що я майже завжди мовчу, а коли й розкриваю рот, то лише в разі якоїсь крайньої потреби — попросити їсти чи щоб відчинили туго зачинені двері; пісеньки ж співаю тихо-тихесенько.

Мені здається, що професор вельми цінив цю мою рису, тому що я був повною протилежністю його дружині, яка дуже багато говорила, але настільки беззмістовно і нецікаво, що в мене починала боліти голова вже через десять хвилин, а професор, як мені здавалося, чманів навіть через п'ять хвилин. Як він там, бідолашний? Мені так схотілося побачити його, я так скучив за ним, що, здається, з насолодою слухав би навіть балаканину його дружини, тільки 6 відчути на своєму вусі його теплу руку. А як почуває себе професорша? Чи дістала вона собі нового мастила?

Я так захопився спогадами, що не помітив, як минув час і з'явився Пуголовиця з підсакою в руках. Я весь наїжився і, щоб перешкодити йому, крикнув: — Злодій!

Але він лише пошпурив у мій бік грудку землі і почав уважно вдивлятися в воду. Я картав себе, що не придумав нічого, щоб запобігти лихові. Треба було взяти з собою Сіренького, Ничипора, ще пару котів і зчинити тут крик, збіглися б вартові, і короп-велетень був би врятований. Та спогади і писання листа так запаморочили мені голову, що я подумав про це лише побачивши Пуголовицю.

Ніч була темна, але ж я бачу вночі, як і вдень. Коропи спочатку стояли посеред ставочка всі вкупі, потім захвилювались, забулькала вода. Пуголовиця прикипів очима до води і наставив підсаку, щоб накрити те місце, де булькнуло.

Раптом неподалік пролунали кроки. Злодій відскочив від води і, кинувши підсаку в траву, пішов до другого ставочка. Незабаром показався вусатий рибалка, він обійшов ставочок навколо, прислухався і, почувши кроки Пуголовиці, крикнув:

— Ей! Хто там?!

— Вартовий Петренко.

— Ага, от і добре. Ходімо до шосе, подивимось…



Вони пішли, і я залишився сам. Минуло вже години зо дві, Пуголовиця не повертався, і я радів. Ніч кінчалася, і скоро мав початися нерест, бо ж коропиха випускає ікру лише тоді, коли сонячний промінь пригріє воду.

Раптом кроки! Я здригнувся: невже злодій?

Так, це був Пуголовиця. Він швидко схопив підсаку і в той момент, коли коропиха підпливла до берега, накрив її сіткою і витяг з води. Рибина нещадно билася, вириваючись з чіпких рук негідника. Нарешті він заправив їй через рот під жабри мотузку, і я побачив тепер, який це був справді велетень! Пуголовиця мав зігнути руку в лікті, бо інакше хвіст коропихи тягся по землі.

Мене раптом пойняла така зненависть до мерзотника, що я, нехтуючи небезпекою, кинувся до нього і почав на весь голос кричати:

— Рятуйте! Рятуйте!



В темряві мої очі світилися зеленими вогниками, мене ж самого не видно було, і Пуголовиця злякався. Замість лайки, він почав читати молитву:

— Свят, свят, свят!



Я ще дужче зарепетував. Пуголовиця, кинувся тікати. В мене виникло одчайдушне рішення: плигнути йому на голову і вчепитися пазурами в його огидну пику. Я вже був присів, готуючись до стрибка, коли недалеко почувся голос старшого вартового:

— Агов! Петренку! Що там таке? А йди швиденько сюди!

— Ну, попався, негіднику! — зрадів я. Тепер мені було ясво, що і вусатий рибалка, і старший вартовий стежили за Пуголовицею.

Він заметався. Спочатку гайнув був до ставочка, потім назад, потім знову до ставочка. Злякано озираючись, він кидався туди й сюди, не знаючи, що робити. А голос старшого вартового наближався:

— Петренку! Давай сюди!



Тоді Пуголовиця розстебнув брезентовий плащ, одягнутий поверх ватянки, і сховав коропа за пазуху, а мотузку зав'язав собі на шиї.

Придумав, мерзотник! Хоч який був великий короп, але зовсім не було помітно, що щось сховано під плащом. Пуголовиця потихеньку відійшов до другого ставочка і звідти подав голос.

Старший вартовий запропонував оглянути ставки, що ближче до шосе. Я пішов назирці за ними. Вони не поспішали, і коли дійшли до ставків, вже добре розвиднілось. Старший вартовий не відходив од Пуголовиці і на хвилину, той нервував, і я зловтішався, дивлячись на його стривожену тупу морду.

Нарешті прийшла машина, яка везла вартових до гуртожитку, і Пуголовиця мав їхати на ній додому.

— Ха-ха-ха! — реготав я, уявляючи, як він змушений буде роздягатися, і всі побачать у нього на шиї коропа-велетня.



Ми прибули у виселок. Вартові позлазили з машини і попрямували до гуртожитку, тільки Пуголовиця стояв серед двору, озираючись.

Якщо він піде до вбиральні і викине там коропа, я кричатиму доти, доки не збіжаться люди. Але Пуголовиця не пішов до вбиральні, він попростував до лабораторії.

— Це ще цікавіше, — сказав я сам собі і пішов за ним. Лаборантка, як до всіх, люб'язно осміхнулася до Пуголовиці і смикнула бровами, але як змінилося в неї обличчя, коли вона побачила коропа і почула слова Пуголовиці!

— Переховайте на часинку оцю пліточку, — спробував він жартом підсолодити своє прохання. — А я вам потім віддячу…

— Що ви?! — злякано скрикнула Рабурденко. — Це племінний короп! Як ви сміли підняти на нього руку?!

— Та, може, він уже виметав ікру… — заспокоїв її Пуголовиця.

— Виметав чи не виметав, але це неприпустимо! — ще дужче підвищила лаборантка голос і швидко засмикала бровами. — Це злочин!

— Тихше, прошу вас, — прошепотів Пуголовиця, і лаборантка теж перейшла на шепіт.

— Я не дозволю таких антидержавних дій у моїй лабораторії! — прошепотіла вона.

— Ви ж брали у мене крадену рибу, то чому зараз не хочете мені допомогти?..

— То зовсім інше… То… То просто так… А це — племінна тварина!

— А по-моєму, однаково: і те, і це — крадене, — промовив Пуголовиця твердо, з ледь помітною посмішкою ката, що глузує з своєї жертви, і лаборантка прикусила язика.

«Абсолютно правильне твердження!» — не міг я не погодитися з Пуголовицею і, згадавши, як недавно лаборантка вдарила мене двічі по спині віником, злорадно усміхнувся: «Ага, зрозуміла, що «просто так» взяти коропчука з державного ставка — означає вкрасти в держави!»

— Нехай він у вас у холодильнику побуде, а ввечері я його заберу.

— А як дізнаються? — зблідла Рабурденко.

— Хто його тут шукатиме? Ви його загорніть у папір і працюйте собі спокійно. До вечора! — помахав рукою Пуголовиця і подався геть.



Гірко зітхаючи, лаборантка виконала наказ злодія і нахилилась до мікроскопа.

— Чи не дорогувато тобі може обійтися той коропчук, що колись ти взяла у Пуголовиці? — кинув я лаборантці і пішов працювати. Треба було швидше дописувати листа.



Лапка почала боліти зразу, як я взяв олівець, але те, свідком чого я був сьогодні, примусило мене забути про біль. Я сів. До обіду, внаслідок упертої праці, написав ще півтора слова.

Ой, як багато ще залишилось! Доведеться і по обіді працювати! — вирішив я і пішов дихати свіжим повітрям. Та не встиг дійти я до комори, як загурчала автомашина, і до контори на своєму «Москвичі» під'їхав директор. Було щось нервове в тому, як відчинив він дверцята кабіни, і я миттю побіг до контори, звідки вже чувся його розлючений крик:

— Негайно викликати до кабінету всіх нічних вартових.



Сіренький з таємничим поглядом сидів на порозі. Я всміхнувся і спитав:

— Яка причина переполоху?

— Не знаю яка, але причина є!

— 0 Грей, ти не позбавлений спостережливості! — похвалив я його, — Але чи можеш ти, зіставляючи факти, сказати, що саме сталося?



Директор сів і, чекаючи вартових, нервово постукував пальцями по столу. Я розумів його стан, бо теж роблю так, коли чимсь знервований, тільки б'ю не по столу лапкою, а хвостом по ребрах.

Я чекав відповіді од Сіренького, але він удавав, що не почув мого запитання.

Сміючись у душі, я продовжив розмову:

— Співставляючи такі факти, як, наприклад, те, що сьогодні вночі почався нерест коропів, і те, що викликають нічну варту, можна зробити висновок, що…



Грей враз повеселішав:

— …що вкрадено коропів!

— Так, — сказав я і вів далі: — Той факт, що до справи взявся сам директор…

Але Грей-Сіренький не міг зробити висновку. Він так зніяковів, що в нього навіть зійшов таємниче-детективний вигляд. — Можна зробити висновок, що вкрадено найбільшого коропа, — закінчив я.

У цю мить прийшли заспані вартові, і Кость сповістив їх, що вкрадено коропа-велетня. Грей аж рота роззявив і дивився на мене, як на якесь чудо.

— Ви — геніальні! — нявкнув він захоплено.

— Менше спав би, то й ти був би геніальним, — засміявся я і махнув лапою, щоб він не заважав слухати.

— Хто був уночі біля ставка номер один? — почав директор допит.

— Я був на початку нересту, — промовив вусатий рибалка.

— Самі були?

— Ні, з Петренком.

— В другій половині ночі я був біля цього ставка з Петренком, — подав голос старший вартовий. — Весь час ходили біля нього.

— Що значить «весь час»?

— З ночі і до того, як розвиднілось.

— А що буде, коли я доведу, що ви спали вночі? Але всі троє так щиро засміялись, що Кость тільки зітхнув.

— Хто ж викрав коропа? — знову спитав він безпорадно.

— Вночі ми були з товаришами або біля ставка номер один, або десь поблизу, а коли розвиднілось — ніхто не підходив до ставочка. Ми б побачили, ставок на виду, — промовив Пуголовиця.

— Підлий, — вигукнув я, не стерпівши такої гидкої брехні.— Підлий! Підлий! Підлий!

— Кішок розвелося, просто життя нема, — повернувся до мене злодій. — Матиму час, то я їх перевішаю.

— Кат! Кат! — крикнув я йому і стрибув на підвіконня, щоб в разі чого вистрибнути у вікно.

— А хто садовив коропа у ставок? — спитав Пуголовиця, щоб «допомогти» директорові.

— Я! — сказав Кость зло.

— Треба за шоферами дивитися, — порадив Пуголовиця. Директор мовчав, опустивши голову, потім оглянув кожного з присутніх вивчаючим поглядом і… наказав бути пильнішими. А що йому залишалось робити?

Я збагнув, що мій лист — єдиний засіб боротьби проти Пуголовиці, і після обіду писав, аж поки не повернулась Леночка з дитячого садка.

ЖАХЛИВА НЕСПОДІВАНКА

Вночі я поїхав до ставка і став на варту. Коли зовсім смерклось, Пуголовиця пустив коропа у воду і прив'язав мотузок до двох паличок. Короп був неживий і сплив, але надворі було темно. Я вирішив не чекати Ракші і піти додому виспатись, щоб завтра з новими силами взятися до писання.

Доручивши Сіренькому стежити за Пуголовицею, я три дні не виходив на ставки. Тільки коли залишилась остання фраза, яку я поклав закінчити за три дні, я дозволив собі провітритись.

Боже! Як гарно стало скрізь! На берегах піднялась травичка, в старих ставках зазеленіли осока, лепеха, очерет, задзвеніли пташині голоси.

Раптом я і почув страшне «Бу-у! Бу-у-у!» В моїй уяві виникли джунглі і череда слонів, що бутять, попідіймавши вгору свої хоботи. Але ж тут не було слонів!

— Водяний бугай з'явився! — промовив хтось із рибалок. — Мало браконьєрів-людей, так ще й бугай!



З літератури я знав, що бугай — це бик. Биків я навіть бачив, але не водяних. Почувши ще раз бутіння, я вирішив задовільнити свою цікавість і поповз на звук. Мені дуже хотілося побачити бика, який їсть не сіно й траву, а рибу. Яке ж було моє здивування, коли замість бугая я побачив великого, довгошийого, жовтуватого на колір птаха, що стояв на одній нозі і, піднявши вгору ніс, час од часу сурмив. У мене прокинувся мисливський запал, але птах стояв на мокрому…


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconІван Багмут. Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим Повість
Словом, я перебуваю в таких умовах, в яких не може бути жоден письменник, І можу писати про те, що справді бачив І чув, не домислюючи...
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconЯ – Українець. Оце І вся моя біографія Наш проект: «Я – українець. Оце І вся моя біографія»
Але цей стереотип є далеким від правди. Оскільки бути українцем є набагато ширшою сферою. Тому, для кращого усвідомлення та розуміння...
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconБіографія І творчий шлях Богдана Ступки
Здавалося, не існувало дистанції між ним І персонажами, в яких він перевтілювався. Легко міняв сутність, характер, при цьому залишався...
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconЗахопливі пригоди Аліси
Слово вчителя. На попередньому уроці ми познайомилися з дивовижною дівчинкою Алісою. Ми дізналися, що вона потрапила у Країну Див....
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconАртур Конан Дойль. «Пригоди Шерлока Холмса» Пам’ятник Шерлоку Холмсу І доктору Ватсону в Москві
Кадр із російського телефільму "Пригоди Шерлока Холмса І доктора Ватсона", 1980 рік
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconД-13 Рецензії байка про кота, або „міфологія, коротше
...
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія icon«Моя автобіографія»(т. 3, с. 44). «Моя автобіографія»(т. 3, с. 44)
Грунь була заснована приблизно 1665 року як волосне містечко Полтавської губернії
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconОлександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили»
«Неймовірні пригоди Івана Сили», ідейно-тематичне спрямування та історію написання; розвивати виразне читання школярів, зв’язне мовлення,...
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconСценарій « вже дівчинкою я знала, що належу до нації, котра завдячує літературі самим своїм існуванням.»
«вже дівчинкою я знала, що належу до нації, котра завдячує літературі самим своїм існуванням.»
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconМоя автобіографія
Тема. Остап Вишня (Павло Губенко) "Моя автобіографія". Трагічна творча доля українського гумориста, велика популярність І значення...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка