Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія



Сторінка9/9
Дата конвертації09.02.2018
Розмір1.58 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9
«Ось зараз почне топити друга!» — подумав я, але те, що сказав Пуголовиця, примусило мене широко розкрити очі.

— Ні, — сказав злодій. — Це я його підбив на злочин. Каюсь, винен! Мене спокусили.

— Хто?

— Шофер Веремієнко.



Директор, старший вартовий і Сіренький чмихнули, але міліціонер суворо глянув на них.

— Як же він вас спокушав?

— Каже, давай покрадемо коропів, відвеземо на базар, а гроші — пополам.

Старшина моргнув вартовому, той вийшов і через хвилину повернувся з Веремієнком.

— Він запропонував вам пограбувати ставок? — спитав старшина.



Оцей самий, — зухвало дивлячись на хлопця, твердо відповів Пуголовиця.

Веремієнко на мить остовпів, потім його лице розпливлось у посмішці, і він промовив до Пуголовиці:

— Скажи, а тебе били коли-небудь коропом по пиці?



Всі зареготали, а Пуголовиця буряково почервонів.

— Ви наполягатимете на своєму свідченні, що Веремієнко спокушав вас на крадіжку? — спитав міліціонер.



Пуголовиця мовчав.

— А ти знаєш, Петренку, хто тебе вистежив і спіймав? — озвався старший вартовий. — Веремієнко.



Пуголовиця метнув на Веремієнка повний зненависті погляд.

— План «Легенда»? — кинув я Сіренькому.

— План «Блискавка»? — відповів він мені в тон.

— Ще хто вас спокушав? — допитувався міліціонер.

— Рабурденко.

— Хто? — перепитав слідчий, а директор і вартовий здивовано глянули па Пуголовицю.

— Лаборантка. Вона заставляла мене носити їй коропів зверх того, що потрібно було для аналізів.

— Скільки ж ви їй принесли?

— Та, може, центнерів зо три переносив. Щодня три, а то й чотири добрих коропи…

Міліціонер наказав викликати лаборантку. Вона з'явилася бліда, злякана, захекавшись і без угаву смикаючи бровима. Коли їй прочитали свідчення Петренка, вона мало не знепритомніла.

— Це брехня! У мене не було тенденції замовляти собі коропів! Він сам приносив мені.

— Приносив сам. А за що? За те, що ви переховували у себе в лабораторії мою рибу.

— У мене не було такої тенденції! — скрикнула лаборантка.

— Я за тенденцію нічого не кажу, — вів своє Пуголовиця. — А великого коропа де я ховав? Хіба не в вашому холодильнику?

Рабурденко раптом охнула і впала непритомна. В кімнаті стало гамірно. Хтось гукав, щоб принесли води лаборантці, директор гнівався і махав кулаками на Пуголовицю, старший вартовий картав себе за неспостережливість, а ми з Сіреньким сумно хитали головами, бачачи, до чого довела лаборантку її непринциповість.

Нарешті принесли води, і Рабурденко опритомніла…

— Як же ви могли так зробити? — з докором спитав директор.

— Він залякав мене. Ви ж знаєте, що в мене ніколи не було такої тенденції! — нервово смикала бровами лаборантка.

— Ви переховували крадене, — сказав міліціонер, — Я змушений взяти вас під варту.



Рабурденко знову ахнула і знову знепритомніла. Поки Веремієнко та прибиральниця, що вбігла на крик, приводили її до пам'яті, директор і старший вартовий умовили міліціонера не заарештовувати Рабурденко, бо вони ручаться, що вона нікуди не втече. Лаборантку привели до свідомості, заспокоїли і відпустили.

— На чиїй автомашині приїхав Ракша?

— Не знаю.

— А хто був ще з вами? Хто ті, що втекли на машині?

— Не знаю. Випадкові люди, на шосе домовились…

— Що ви мелете? Ракша вже сказав, хто вони такі, — вдався до хитрощів міліціонер, але Пуголовиця був досвідчений злодій.

— Не знаю. Ракша сказав мені, що спинив машину на шосе і домовився.

— А хто вас ще спокушав тут, у рибгоспі?



Більше ні на кого Пуголовиця не вказав. Слідство закінчувалось. Годинник показував другу дня. Старшина, звелівши відвести Петренка до комори, з'ясовував у директора і старшого вартового різні подробиці нічної пригоди.

— О! — згадав директор, — Якось Ракша приходив до нас просити бензину, і ми записали номер його машини. Може, це допоможе вам? — І він, витягши записну книжечку, повідомив міліціонеру номер автомашини.



Старшина витріщив очі:

— Прошу вас, повторіть номер.



Директор повторив.

— Це була вантажна машина чи легкова?

— Півторатонка.

Міліціонер з полегшенням зітхнув:

— От мерзотники! Ви знаєте, номер чиєї автомашини вони дали? Голови райвиконкому! Це номер його легкової машини!



Поки старшина записував нові дані до протоколу, я зрозумів з розмови директора, Веремієнка та старшого вартового: Веремієнко про все вчасно розповів директорові, і після того за злодієм стежили. «Іменини» Петренка викликали підозру, і минулої ночі всі були напоготові. Грабіжників схопили в той момент, коли вони витягли волок, повний риби.

— Так! — промовив я з нотками самокритики в голосі. — Виходить, все це не наслідки мого плану «Блискавка»… Сіренький був розчарований:

— Виходить, і не наслідок плану «Легенда»…

Міліціонер уже склав свої папери, як у дворі загурчала автомашина, і за хвилину до кабінету ввійшов військовий.

— Капітан міліції Білокінь, — відрекомендувався приїжджий. Старшина міліції витягся в струнку, директор і старший вартовий назвали свої прізвища.

— Ось мій план «Блискавка»! — скрикнув я й схопив Сіренького в обійми.

— Який чудовий кіт! — вигукнув капітан і погладив мене по спині, потім звернувся до міліціонера: — Приведіть мені Ракшу.



Я нетерпляче чекав допиту, і ті хвилини, поки ходили по Ракшу, здалися мені вічністю. Нарешті його ввели.

— Ви писали нам листа? — спитав капітан.



Той мовчав, не знаючи, очевидно, що краще — сказати правду чи одмовитись від свого доносу. Капітан гидливо скривився:

— Ви хочете, щоб і вашу жінку запросили у свідки? — і показав Ракші конверт.



Я витріщив очі і відчув, що моє серце близьке до інфаркту. Конверт був жовтого кольору! Виходить, я вкинув до поштової скриньки інший конверт! Тепер я пригадав, що за дзеркалом було два конверти — синій, якого добре було видно, і жовтий — засунутий за дзеркало далі.

Раптом охлялий, я ледве слухав допит.

— Я писав, — нарешті відповів Ракша.

— Розповідайте все, що знаєте про Пуголовицю-Петренка. Ракша зітхнув і почав свою розповідь. Я прослухав уже знайому мені історію.

Потім ввели Пуголовицю.

— Ваше прізвище? — спитав капітан.

— Та я уже казав…

— Ще раз скажіть, — усміхнувся капітан. — Невже це так важко?

— Петренко.

— А як було прізвище вашого батька?



Пуголовиця незрозуміло подивився на капітана і мовив таким щирим голосом, що я здивувався:

— Петренко. А як же?

— Так. Тепер скажіть, де ви познайомились з Ракшею. Пуголовиця повторив свої попередні свідчення.

— А раніше ви його не знали?

— Ні.

— Так. — Капітан замовк і задумливо дивився на заарештованого, потім спитав раптом:

— А прізвище Пуголовиця вам знайоме?

Того враз пересмикнуло. Він так зблід, що стало видно бруд на обличчі, досі непомітний.

— Це наклеп, — видавив він.

— Що? Що саме наклеп? Пуголовиця почав викручуватися:

— То Ракша на мене наговорив.

— Що ж він на вас наговорив? — спокійно спитав слідчий. Пуголовиця безпорадно блимав очима і мовчав.

— Коли ви не хочете розповідати про себе, ми поїдемо в Олексіївку до вашої першої дружини, яка й досі справляє по вас панахиди, — сказав капітан.

— То чого ж говорити, коли ви все знаєте, — кинув злодій.

— Розкажіть, як вам жилося на тому світі? Де ви були там — у раю чи в пеклі? — пожартував капітан. — Де тримали ті гроші, що одержали за мануфактуру, — в ощадкасі чи в глечику.



Сіренький дивився на мене захопленим поглядом. Мені не хотілося вбивати його віру в мене, і я, подумавши, вирішив піти на компроміс зі своєю совістю. Опустивши очі, я повернувся до Сіренького і якомога спокійніше промовив:

— Тепер ти бачиш результати мого плану «Блискавка»!



НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

Пуголовицю і Ракшу під вартою повезли з висілка.

Аделаїда Семенівна старанно виконувала свої службові обов'язки. Це змінило моє ставлення до неї. Тепер її довготелеса постать, грубий голос, навіть безперестанне смикання бровами не відштовхували мене від неї. Зрештою, це була нещасна жінка, і мені хотілося хоч трохи скрасити її життя. Я частенько навідувався до лабораторії і, з'ївши шматок курятини чи котлету (Аделаїдя Семенівна тепер навідріз відмовилась їсти рибу, навіть коли їй сам директор пропонував взяти вибракованого коропчука), співав їй свою улюблену пісеньку.

Ця дружба пішла мені на користь. Я був у курсі всіх справ: при мені провадили подекадне зважування живої риби, щоб довідатися, як вона росте; контролювали перебіг боротьби з краснухою, робили аналізи і визначали кількість поживи для коропів на дні ставків та в воді, визначали кількість кисню в воді тощо.

Мене дуже цікавило, як почувають себе ті хворі коропи, що ми іх пустили в канал, у текучу воду. Очевидно, це питання цікавило й директора, бо одного разу він влаштував пробне виловлювання риби в каналі. Яка ж була наша радість, коли виявилось, що на кожні сто спійманих рибин хворих було лише вісім, а здорових — аж дев'яносто дві. Але ми не знали, скільки риби здохло. Про те ми довідаємось восени, коли «розвантажимо» канал і полічимо спійману рибу.

З кожний днем моя дружба з Аделаїдою Семенівною міцніла, і мені хотілося якось віддячити їй за хороше ставлення до мене. Незабаром така слушна нагода трапилась.

Якось, перевіряючи, чи з'їдає риба весь той корм, що їй кидають у воду, ми з Аделаїдою Семенівною підійшли до невеликого ставка.

— Тут живуть раки, — сказала вона.



Я поставився байдуже до її повідомлення, бо не люблю раків.

— Раки дуже корисні тварини, — пояснила мені Аделаїда (я не вживаю «Семенівна» з міркувань економії паперу і своїх сил, а не через панібратство); і я, щоб не бути нечемним, підійшов до ставка і глянув у воду. — Зараз у нашій місцевості раки вивелись, от ми їх і розводимо, а потім заселимо всі місцеві басейни. «Це мені байдуже!» — подумав я, але, щоб не ображати лаборантку, схвально муркнув.



Минуло кілька днів після цієї розмови. Однієї ночі я вийшоь, щоб перевірити, чи не спить варта коло ставків, і, пересвідчившись, що все гаразд, пішов прогулятися, обдумуючи, як і завжди, якусь філософську тему. Сьогодні я думав про самокритику і так замислився, що незчувся, як забрів далеко за межі нашого господарства. На основі свого життєвого досвіду я прийшов до висновку, що людина не любить самокритики. Вона визнає, що самокритика — чудова річ, але самокритикуватися дуже не любить.

Я також помітив, що, чим вищу посаду займає людина, тим менше схильна вона визнавати свої помилки. І це мене теж вельми дивувало, бо люди на таких посадах завжди багато говорять про користь самокритики…

А вона дійсно корисна! Визнавши свою помилку, людина стає кращою, чеснішою. У чому ж річ? Чому така суперечність між теорією і практикою?

Висновок єдиний: очевидно, лише справжня людина, Людина з великої літери, здатна не лише визнати користь самокритики, а й самокритикуватиси. Людина ж з малої літери…

В цю мить я підскочив од болю в нозі… Я озирнувся навколо і підскочив вдруге. Переді мною, шарудячи клешнями, повільно рухалися якісь потвори. Я забув про біль в нозі і поглядав на це огидне видовище, не розуміючи, що це таке. Нарешті я глянув на ногу і з силою збив напасника.

— Рак!



Так, це раки сунули од свого ставка просто в степ.

Спочатку я зрадів, що цих паскудних істот не буде в нашому господарстві. Я вже хотів продовжувати прогулянку, коли промайнула думка, що я дуже прислужився б Аделаїді, сповістивши її про втечу невдячних істот. Після хвилинної внутрішньої боротьби (правду кажучи, мені дуже хотілося, щоб раки виздихали в степу) свідомість взяла гору, і я побіг до контори.

Щоб привести лаборантку до раків, я вдався до перевіреного мною методу: пояснивши їй, у чому річ, я з криком біг у потрібному напрямку, примушуючи її йти за мною, потім, коли вона поверталася, я теж повертався і потім знову біг уперед і манив її за собою. Мені довелось довгенько-таки поморочитися, бо Аделаїда спросоння не могла зразу второпати, чого я хочу.

Раки рухалися дуже повільно, і ми їх незабаром наздогнали, а через годину тут зібрався цілий натовп народу. Втікачів переловили і пустили в інший ставок, а мені так дякували, що трохи не задушили.

Цікаво було з'ясувати, чому раки покинули ставок і куди вони тікали. Звичайно раки вилазять з води, коли захворіють на чуму, тоді вони лізуть на берег, щоб на сухому вмерти. Але ж зараз найпильнішими аналізами було встановлено, що чуми в ставку немає і що раки здорові. Ми послали листа нашому професорові, але він відповів, що наука поки що безсила дати відповідь на наше питання.

Я звернувся до місцевих котів, але ніхто нічого не міг сказати, лише віруюча кішка висловила припущення, що це не інакше, як бог звелів.

— Невже богові нічого більше робити? — глузуючи, спитав я, але кішка не зрозуміла моєї іронії.

— Так, після того, як ви виловили всіх мишей, йому нічим розважитись.

— Ах, он що! — промовив я, а решта котів і кішок з сумом закивали головами на стару дурепу.



Минав день за днем, кінчилось літо, і настала осінь. В літературі є стільки чудових описів осені, що я не буду ще раз малювати картину цієї пори року. Я скажу лише про те, що мене вразило восени на ставках.

Жаби! Восени ці огидні тварини засинають, і, коли їх разом з рибою витягають з води, їх цілі купи викидають з волоків. Гладкі, гостроносі, якогось бридкого сіро-зеленого кольору, вони ледь-ледь ворушились своїми огидними тілами. Мене аж занудило, коли я дивився на них. Спасибі рибалкам: вони обсипали жаб вапном і закопали в землю. Так вам і треба! Це ж вони, жаби, їдять ікру коропів та карасів, а інколи ковтають і маленьких рибенят. А пуголовки! Вони такі ж шкідливі для риби, як і жаби!

Зате скільки радості було, коли розвантажили канал і виявилось, що половина хворих коропів вижила, видужала, і тепер у нас буде аж п'ятсот тисяч коропів, які вже не бояться краснухи, а можливо, що й їхнє потомство не боятиметься цієї хвороби. Коропчуки були товсті, міцні, на півметра підкидалися в повітрі, коли їх насипали в кошик, щоб перенести до «живорибної» цистерни. А навесні ж їх хотіли знищити, закопати в землю, бо ж у ставку все одно вони подохли б…

Далі почали розвантажування виросних і нагульних станків, щоб перенести частину риби в зимувальні, а цьоголітку — в море.

В той день, коли закінчили спускання води, до мене прибіг схвильований Сіренький.

— Радійте! — промовив він таємниче.

— Що сталося?

— Танцюйте!



Я скривився:

— Лист?

— Ні.

— Телеграма від професора? — почав я сердитись.

— Ні,— інтригував мене Грей.

— Знаєте, Сіренький… — почав я роздратовано.

— Невже не догадуєтесь? Зіставте факти!.. Це був явний глум, і я спалахнув.

— З ким ви розмовляєте! — крикнув я.



Та Сіренький і тут не злякався. Це мене примусило замислитись, і раптом радість стисла мені груди.

— Невже? — прошепотів я.

— Так! Ваш план «Блискавка» дав результати! Про це сьогодні пише наша обласна газета. — І він розповів, що відбувся суд над Ракшею і Пуголовицею. — А знаєте, скільки грошей знайшли у Пуголовиці? Аж сорок ощадних книжок! Майже на два мільйони карбованців! (На старі гроші, звичайно.)

Я згадав, як клявся Пуголовиця, що в нього відняли його «заробіток». Виходить, брехав…

— Наші зусилля не пропали марно, мій дорогий Грей, і ви… — почав я урочисто, та він перебив мене.

— Прошу вас, не називайте мене Греєм, зовіть, як і раніше, Сіреньким, а ще краще Сірим.

Я витріщив очі.

— Це була моя юнацька помилка, а сьогодні мені сповнився рік від роду. І до того ж не хочеться бути схожим на нашого стилягу Едика…

— Тисну твою лапу, мій дорогий Сірий, і вітаю тебе з повноліттям! З повноліттям у найширшому розумінні цього слова! — промовив я зворушено і міцно обняв друга.

Задоволений тим, що зло покарано, і що Сіренький показав неабияке моральне зростання, я, веселий, подався на ставки. Тут уже вибирали з волока рибу, і я здивувався, побачивши великі п'ятдесятикілограмові кошики мідяно-червоних карасів. Їх ніхто не розводив, вони залишились з річки, що текла по цій долині до того, як тут побудували ставки. Таких чудових карасів я не бачив ніколи! Та й не дивно, адже вони росли тут на коропиних харчах.

Карасі нагадали мені моє дитинство і юність, нагадали Письменника, який першим заронив у мене любов до риби, годуючи мене карасиками…

Карасі були жирні, аж вилискували. Останнім часом я працював над собою, загартовуючи свою волю, і домігся деяких результатів, — хоч як хотілося мені їсти, я не просив, коли тут був хтось із незнайомих. Зараз я теж вирішив загартовувати волю, але, зміркувавши, що чужих тут немає, ввічливо попросив карася.

Мої заслуги були в усіх ще на пам'яті, і мені зараз же дали рибину. Я стрибнув на здобич, задоволено муркнув і вже хотів був віднести карася трохи вбік, коли загула машина. Я підвів очі і побачив «Волгу», що йшла просто до нас.

— Не інакше — якесь начальство… — зітхнув директор, але в моїй душі чомусь ворухнулась радість.



Я пильно придивився до «Волги», побачив номер і затанцював од щастя.

— Професор!



Так, це була «Волга» професора!

Коли машина спинилася, я кинувся до неї і чекав, щоб першим привітати мого старшого друга. Але першим з машини вийшов не професор, а… Письменник!

На мить ми обидва остовпіли і дивилися один на одного, не вірячи своїм очам. потім кинулися в обійми.

— Здрастуйте! — крикнув я.

— Дрл-л-лястуйте! — перекривив він мене, та я не образився і міцно притулився йому до грудей.

Всі, хто не знав моєї біографії, були страшенно здивовані, що досить відомий письменник так гаряче мене зустрів.

— Ну, Лапченку, тепер ми вже ніколи не розлучатимемось! — сказав він, — До речі, нам недавно на срібне весілля подарували кришталеву вазу, і тобі буде робота…

— О! Та ви знайомі! — здивувався й професор. — Між іншим, він спеціаліст не лише по вазах, а й по косметичних мастилах…

Мені раптом стало сумно: невже не можна було б хоч у такий момент обійтися без неприємних натяків?

— Так некрасивенько! — з докором промовив я.

— Так неклясивенько! — перекривив мене Письменник.

— Так некласивенько! — повторив за ним і професор. Тільки Кость не дражнився.

— О, Лапченко, — сказав він, — я й не знав, що ти не вимовляєш «р». Треба працювати над собою.

Всі засміялися, але добрим сміхом, і я вирішив не сердитися на своїх друзів.

Цілий тиждень Письменник знайомився з людьми, дивився, як працюють рибалки, оглядав ставки і ласував коропами, Я допомагав йому. Нарешті настав час від'їзду.

— Ну, Лапченку, поїдемо до нас? — спитав він мене.



— Згоден! — відповів я.

Дружина Письменника зустріла мене без особливого захоплення, але я й не сподівався на гарячу зустріч, тим більше, що мишей, як і раніше, в квартирі не було, а значить, не було потреби і в моїй тут присутності (коли, звісно, стати на точку зору Письменникової дружини).

Я прожив, байдикуючи, тиждень і відчув докори сумління. Ні, дармоїдом я не можу бути! Але що робити, якою корисною працею мені зайнятися? Не міг же я ловити міль або мух! І тоді я вирішив сісти, як кажуть письменники, за стіл (для мене це означало залізти під стіл) і описати свої пригоди.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Схожі:

Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconІван Багмут. Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим Повість
Словом, я перебуваю в таких умовах, в яких не може бути жоден письменник, І можу писати про те, що справді бачив І чув, не домислюючи...
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconЯ – Українець. Оце І вся моя біографія Наш проект: «Я – українець. Оце І вся моя біографія»
Але цей стереотип є далеким від правди. Оскільки бути українцем є набагато ширшою сферою. Тому, для кращого усвідомлення та розуміння...
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconБіографія І творчий шлях Богдана Ступки
Здавалося, не існувало дистанції між ним І персонажами, в яких він перевтілювався. Легко міняв сутність, характер, при цьому залишався...
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconЗахопливі пригоди Аліси
Слово вчителя. На попередньому уроці ми познайомилися з дивовижною дівчинкою Алісою. Ми дізналися, що вона потрапила у Країну Див....
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconАртур Конан Дойль. «Пригоди Шерлока Холмса» Пам’ятник Шерлоку Холмсу І доктору Ватсону в Москві
Кадр із російського телефільму "Пригоди Шерлока Холмса І доктора Ватсона", 1980 рік
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconД-13 Рецензії байка про кота, або „міфологія, коротше
...
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія icon«Моя автобіографія»(т. 3, с. 44). «Моя автобіографія»(т. 3, с. 44)
Грунь була заснована приблизно 1665 року як волосне містечко Полтавської губернії
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconОлександр Гаврош «Неймовірні пригоди Івана Сили»
«Неймовірні пригоди Івана Сили», ідейно-тематичне спрямування та історію написання; розвивати виразне читання школярів, зв’язне мовлення,...
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconСценарій « вже дівчинкою я знала, що належу до нації, котра завдячує літературі самим своїм існуванням.»
«вже дівчинкою я знала, що належу до нації, котра завдячує літературі самим своїм існуванням.»
Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія iconМоя автобіографія
Тема. Остап Вишня (Павло Губенко) "Моя автобіографія". Трагічна творча доля українського гумориста, велика популярність І значення...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка