Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера»



Сторінка2/4
Дата конвертації22.02.2018
Розмір0.78 Mb.
1   2   3   4

1.3 Історія створення книги «Мандри у різні віддалені країни Лемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів». Жанрова природа твору
Задум твору Свіфта народився у Гурку лондонських дотепників, які придумували гумористичні історії від імені обмеженого вченого-педанта Мартіна Скріблеруса (тобто «писаки»). До гуртка входили Джон Арбетнот, Олександр Поуп, Джон Гей і Свіфт. Виразно побутові оповідки мали приховану політичну спрямованість, яку чудово розпізнавали співвітчизники. Часто пародіювали офіційні документи чи індивідуальну мову політиків. «Скріблеруси» користувалися промовистими іменами. Так, Англія фігурувала під іменем Джона Булля («бик», друге значення жаргонне: «абсурд», «нісенітниця»), а Франція – Луї Бабуна (від «Бурбон») тощо. Свіфт придумав опис мандрів цього персонажа до далеких країн. Саме вони стали імпульсом для створення головного сатиричного шедевра письменника. І хоч Свіфт видав свій твір анонімно, стиль Скріблеруса чітко вказував на автора.

Сучасні дослідники висловлюють різні міркування з приводу діяльності гуртка. Дехто з них твердить, ніби Свіфт «заледве не самочинно визначав політику уряду, був принаймні, як вже зазначалося, «міністром портфеля», С. Гречанюк висловив таку думку: «Що ж, він і справді помітно впливав на урядову політику в деяких питаннях, є переконливі свічення того, що завдяки і його зусиллям Англія нарешті припинила війну за іспанську спадщину, але перебільшувати його роль у європейської історії таки не варто – вплив цей був тривалим і до того ж ґрунтувався не стільки особистих зв’язках, скільки на колективній позиції усіх членів гуртка» [24; 196]. В. Муравйов у книзі «Подорож з Гуллівером» зазначав, що Свіфт хотів перетворити літературний гурток у «керівний ідейний центр Англії», в «своєрідну установу для контролю над усією друкованою продукцією» країни, що основними проголошувався «принципи руйнування ідейних структур зсередини за допомогою пародії» [60; 32].

У «Подорожах Гуллівера» Свіфт, на думку багатьох дослідників, синтезує все, що написав раніше в памфлетах, сатиричних книгах, статтях, віршах. Впродовж одинадцяти років дуже популярний сатиричний твір, який обговорювався в усіх колах суспільності, друкувався без імені автора.

О. Дейч розповідає історію однієї містифікації. Коли лондонський книготорговець Б. Мотт одержав листа і рукопис від невідомої особи на ім’я Ричард Сімпсон, проглянувши їх, залишився здивованим. На першому аркуші зазначалося: «Мандри у різні віддалені країни світу Лемюеля Гуллівера, спочатку хірурга, а потім капітана кількох кораблів». У листі видавець прочитав: «Шановний містере Мотт! Автор цього рукопису містер Лемюель Гуллівер – мій стародавній і близький друг, він також – рідня мені по материнській лінії. Десь так років зо три тому містер Гул лівер, якому набридло бути об’єктом зацікавленості багатьох людей у себе в Редрифі., купив невеличку ділянку землі зі зручним будиночком поблизу Ньюарка у Ноттінгемширі, на своїй батьківщині, де і зараз живе у самотності, але й повазі сусідів. Виїжджаючи з Редріфу, містер Гуллівер віддав мені на збереження рукопис і дозволив використати його, як я вважатиму за потрібне. Я тричі уважно прочитав його. Мова досить зрозуміла й проста. Весь твір, безперечно, дихає правдою, та й чи могло бути інакше, коли сам автор відомий такою правдивістю, що серед його сусідів у Редрифі навіть склалася приказка: така ж правда, ніби це сказав сам містер Гуллівер.

За порадою кількох поважних осіб, котрим я, зі згоди автора, давав цей рукопис почитати, я вирішив надрукувати його у надії, що якийсь час він розважатиме нашу молодь краще, ніж якісь там опуси політиків та партійних писак. Подальші подробиці щодо автора, читач знайде на перших сторінках цієї книги. З повагою Річард Стімпсон» [28; 31].

Мотт надрукував рукопис невеликим тиражем. Чи міг він сподіватися, що вже через тиждень книгу розкуплять і знадобиться ще один тираж? А потім ще і ще. «Мандри Гуллівера» читали й обговорювали у країні всі: від куховарок до міністрів. Такої популярності немала у ті роки жодна книга. Та єдине залишалося для Мотта загадкою. Адже ні!?»: р., коли книгу було видано, ні згодом він так і не зміг познайомитися ні з автором Лемюелем Гуллівером, ні з його родичем Ричардом Сімпсоном. Чому? Відповідь на це питання проста: ні того, ні іншого взагалі не існувало в природі. Лише через 11 років, 1737 р., авторство книги визнав Свіфт, коли почав друкувати зібрання своїх творів.

Отже, розповідь ведеться від імені людини, яка була «спочатку хірургом, а потім капітаном кількох кораблів». Автори підручника «Істрія всесвітньої літератури» вказують на не випадковість роду занять героя, відзначаючи умовність образу: «гул лівер – це, при всій конкретності про небагатьох повідомлених нам деталей його біографії, умовна «середня» людина, не зла і не глупа, не багата і не бідна. Англієць ХУІІІ ст. Звання хірурга, а відповідно природничо-наукові знання, отримані Гул лівером, важливі для Свіфта, оскільки дозволяють надати вигляду точності й достовірності його дивовижним спостереженням в далеких країнах» [38; 43]. Сама ця метафора заголовку твору вміщує ту думку, той намір, з яким митець брався до своєї соціально-філософської «хірургії». Соціальні мотиви читач схоплював миттєво, а більш широкий другий план – образне трактування форм і сенсу людського буття – було прихованим за зовні розважальними перипетіями, притчовими колізіями сюжету, вигаданого фантазією великого художника і великого мислителя. Далеко не кожному читачеві твір Свіфта, як колись «Дон Кіхот» геніального Сервантеса чи «Гаргантюа і Пантагрюель» Рабле, був доступним у своїй справжній глибині і невичерпності.

2. Особливості сатири Джонатана Свіфта
2.1 «Гумор відносності» або Гуллівер в країнах ліліпутів та велетнів
Епоха Просвітництва, хронологічні раки якої умовно співпадають з ХУІІІ ст., є одним з ключових періодів розвитку світової цивілізації. Як загальнокультурний ідеологічний рух Просвітництво відзначається відносною цілісністю та одностайністю: спрямованістю проти монархічних режимів, феодальної ідеології і культури, церковних догм; захистом інтересів третього класу. Так, І. Девдюк відзначає: «бажання просвітителів здійснити масовий переворот у свідомості великої кількості читачів і глядачів, переважно представників непривілейованих прошарків і класів, зумовило демократичне забарвлення літератури. Її ідейний пафос має яскраво виражене антифеодальне й антирелігійне спрямування» [27; 2].

Ідейність Просвітництва, пріоритет думки над словом сприяли інтелектуалізації творів, входженню в літератур таких, як філософія, психологія, етика, естетика, географія та ін. Таке єднання відбувалося в різних формах: через авторські відступи, вставні розділи, посвяти, листи (романи Г.Філдінга, Дж. Свіфта, Вольтера, Д. Дідро та ін.). Література набула публіцистичного та аналітичного характеру, що не применшувало її художньої вартості та своєрідності.

Ю. Віппер відзначає особливий розвиток сатири у ХУІІІ ст., появу таких визначних майстрів гострого висміювання як Свіфт, Гей, Вольтер, Бомарше, Філдінг, Шерідан [16; 56].У своєму дослідженні Ю. Борєв вказує на ті якісні зміни, що відбулися в сатиричній літературі цього періоду: «Сатира стала одним із засобів типізації життя. Сатира пронизує все мистецтво й стає особливим сатиричним родом літератури» [11; 384]. На широких масштабах сатири в ХУІІІ ст. наголошує також С. Тураєв: «Окремі, розрізнені атаки замінюються фронтальними наступами. Це критика – універсальна, вона розповсюджується на всі сфери: літературу, мораль, політику, філософію, вона стає душею цього повсталого світу «[85; 19]. Науковець визначає норму людської поведінки як головну суть речей, поставлену в центр уваги літератури. Саме «утвердження цієї норми або її заперечення всіх форм життя, ідей і людської поведінки, що не відповідають цій нормі, й складає ту єдність, яка визначає найважливіші риси естетики методу Просвітництва. У всякому випадку, для західноєвропейської літератури порушення цієї єдності означає послаблення зв’язків з Просвітництвом або навіть вихід за його межі (з цим пов’язані спори про те, якою мірою можна вважати просвітницьким «Мандри Гуллівера» або «Манон Леско» [85; 20].

У романі Свіфта чотири частини, що зображують подорож героя в Ліліпутію (І), країну Бробдінгнег (ІІ), державу з летючим островом Лапуту (ІІІ) і в країну розумних коней – гуїнгмів)ІУ), І. Дубашинський вказує на ряд особливостей твору, які дозволяють деяким літературознавцям заперечувати, що «Мандри Гуллівера» – роман: «» В «Мандрах Гул лівера» немає системи характерів, що само розвиваються; кожна частина «Мандрів Гуллівера» фабульно не пов’язана з іншими частинами розповіді, яка розгортається незалежно, самостійно. Деякі діалоги й описи, що ведуться від особи Гуллівера, являють собою характеристики суспільства, настільки позбавлені індивідуальності, що їх словесна тканина нічим не відрізняється від політичного і соціологічного памфлету, що ж стосується самого Гуллівера, мандрівника по фантастичних країнах, головне, оповідача, то подібні йому оповідники неодноразово вже зустрічалися у памфлетах (у «Казці про бочку», у «Листах суконщика») [31; 46]. Однак автор статті стверджує, що такі докази не мають під собою основи, спираючись на систему характерів, що розвиваються, як одну з основних рис романного жанру, І. Дубашинський доводить належність до нього твору Свіфта: «У «Мандрах Гуллівера» цю «систему» ефективно втілює одна особа – Гуллівер. На його долю випало зіштовхнутися з такою кількістю соціальних, філософських, моральних та естетичних проблем, яких в іншому романі вистачило б для багатьох персонажів. Напруженість розумової діяльності не зменшує живих людських якостей героя: співчуття до безправних, ненависті до деспотів, готовності долати труднощі, на шляху до поставленої мети. Одним словом, це художній характер, розкритий через складну систему зв’язків з дійсністю, і він повноправно «входить» у роман. Він відрізняється від інших оповідачів, використаних Свіфтом від інших оповідачів, використаних Свіфтом у памфлетах для драматизації і подвоєння сатиричної образності. Гуллівер, на відміну від Бікерстаффа, виступає не тільки як оповідач, але й людиною, яка має свою долю, свою індивідуальність, що змінюється» [31; 46]. Справді, ми бачимо в усіх чотирьох частинах різного Гуллівера: від байдужого і спокійного спостерігача до трагічного, самотнього героя, що прокляв свій рід, огидного самому собі такою мірою, що боїться поглянути на своє відображення у струмку, щоб не побачити там ненависного йому єгу.

Хоч жанрова природа «Мандрів Гуллівера» залишається дискусійною й досі, слід відзначити, що політична пристрасть і філософська глибокодумність у поєднанні з широкою ерудицією і стилістичною майстерністю призвели до блискучого художнього синтезу. «Свіфт широко застосовував уже готові поетичні засоби, сюжетні мотив і цілі ситуації з арсеналу всієї світової літератури. Свіфт запозичив сюжетно-жанрову основу авантюрно-морського роману. До мови географічних звітів публіка звикла завдяки журналам Аддісона і Стіла. Світ фантастичних образів також не здавався особливо незвичним завдяки романам Сірано де Бержерака, дуже популярним – «Інший світ, або держави й імперії Місяця» та «Комічна історія держав і імперії Сонця». Популярною була «Правдива історія» античного автора Лукіана. Нарешті важливим літературним першоджерелом була книга Ф. Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель» [91; 2]. Зіставленню творів Рабле і Свіфта присвячено ряд досліджень О. Дейча та Ю. Кагарлицького, які вказують на один метод, притаманний обом письменникам – реалістичний гротеск: «Пародійно-математизованим гротеском Свіфта «[44; 69]. Для розуміння твору важлива сама постать оповідача – Гуллівера. «Він – втілення просвітницького, ніби індикатор відхилення від універсальної розумової норми» [91; 2]. Cвіфт прагне пробудити в читачеві почуття внутрішнього опору тим обставинам, які існують як звичайні й узаконені громадською думкою, але насправді не повинні бути такими. В. Шкловський назвав терміном «очуднення» прийом, коли щось поширене, звичне для всіх виступає у творі як дивовижне. Цей прийом і образ персонажа, наділеного «наївним». Але безпомилковим здоровим глуздом, трапляється у Монтеск’є («Перські листи»), Вольтера (філософські повісті) та ін. Завдання такого персонажу, нехай і позбавленого психологічної самодостатності, – створювати наочний контраст з тими обставинами, в яких він опинився, і тим самим виявляти невідповідність, яка (за Аристотелем і Гегелем) є основою комічного. Це у Свіфта є: фізична невідповідність (у країні ліліпутів герой надто великий, у країні велетнів – надто малий), розумова (він виявляється єдиним розумним єгу, чим дуже дивує коней), морально-етична (його миролюбність, толерантність і гуманні наміри контрастують з атмосферою підозр і честолюбної метушні в країні ліліпутів), психологічна невідповідність (при зовнішній подібності з потворними єгу) тощо.

Прийом контрасту використано автором у першій і другій частинах. У його основі – фізична невідповідність героя і оточуючого світу. Це явище А. Штейн називає «гумором відносності і наголошує на тому, що Свіфт втілив у них (перших двох частинах книги) уявлення людей про велетнів та ліліпутів. Втілив в особливо яскравій і ясній формі [96; 187]. Зіставлення і обігравання істот різних розмірів дає можливість автору показати людину з незвичайної точки зору та розкрити нові сторони її природи. Якщо дивитися на людину очима ліліпутів, вона видаватиметься велетнем, якщо очима велетня – маленькою. Все залежить від точки зору.

У контексті з’ясування своєрідності свіфтіської сатири доцільно конкретизувати літературознавче поняття цієї художньої категорії. Сатира – вид комічного, специфічна форма художнього відображення дійсності, в якій викриваються і висміюються негативні сторони життя, нищівна критика зображуваного, розкриває його нікчемність, недолугість, недостатність, неадекватність своїй природі або внутрішньому законові. Основним формотворчим принципом сатири, поряд з викриттям і засудженням історично приреченого, морально недосконалого, естетично недолугого, є сміх – іронічне, гротескне або саркастичне глумління над яким-небудь об’єктом, явищем чи особою, котрим притаманне порушення органічності зовнішньої або внутрішньої гармонії, розлад між явним і сутнім, формою і змістом, дійсністю та ідеалом» [51; 509].

Сатиричне зображення дійсності, як правило, суб’єктивне й тенденційне, воно залежить передусім від світоглядної позиції, політичної орієнтації, моральних засад автора, психологічного складу його характеру, темпераменту, ерудиції. Засуджуючи те чи інше негативне явище суспільного життя (а сатира найчастіше спрямована проти суспільних пороків) письменник різко відділяє його від себе, розглядає як антипод свого суспільного чи людського ідеалу. Якщо гумор пробуджує сміх на основі симпатії, то в сатирі навпаки – всяке співчуття, терпимість, поблажливість відсутні. «Гумор релятивний, сатира ж, навпаки, абсолютна, вона виносить остаточний вирок, не беручи до уваги ніяких пом’якшувальних обставин», – вважає голландський науковець В. Паннеборґ [51; 509].

Сатира має свої специфічні принципи типізації, основою яких певне «спотворення», викривлення дійсності. Сатиричний ефект виникає лише тоді, коли той чи інший життєвий об’єкт «пародіюється», коли гіпертрофовано або деформовано його реальні співвідношення. У Дж. Свіфта такий ефект досягається різними шляхами – гротескним осмисленням, алегоричним трактуванням, прийомами фантастики, гіперболічними загостренням, дошкульною іронією, саркастичним зображенням. Розглянемо детальніше особливості побудови сатиричного ефекту у творі письменника.

О. Дейч вказує на зав’язку «Мандрів Гуллівера» як традиційну для авантюрного роману ХУІІІ ст. Гуллівер наймається корабельним хірургом. Його професія частково має алегоричний характер: читач повинен впевнитися, що він добре володіє скальпелем і вміє відкривати нарости, пухлини та виразки суспільства» [28; 51] З професією і біографією героя пов’язано ряд важливих для розуміння концепцій роману моментів.

Перший розділ починається з позначення точного місця народження («мій батько мав маленький маєток у Нотінгемшірі»), у якій сім’ї виховувався («я був третій з п’ятьох його синів»), де навчався («чотирнадцятилітнім хлопчиком мене відали до коледжу Емануеля в Кембриджі, де я жив три роки і наполегливо вчився»). З перших рядків читач дізнається, що родина, в якій народився і виховувався Лемюель, бідна: «Та хоч як мало допомагав мені батько, але й те було великим тягарем для його маленьких статків, і через три роки я мусив піти в науку до видатного лондонського хірурга – містера Джеймса Гейтса, в якого вчився чотири роки» [75; 12]. Крім того, герой вивчав навігацію, читав багато книжок, приглядався до побуту та звичаїв людей і разом з ти успішно вивчав чужі мови завдяки добрій пам’яті.

Медичну практику Лемюель кинув, бо «сумління не дозволяло йому «наслідувати нечесні вчинки» багатьох колег по професії. Герой не належить до привілейованих кіл суспільства: він освічена, начитана й розумна людина, яка має аналітичний розум, талант до мов та спостережень. Як хірург (в алегоричному значенні) Лемюель професіонал, оскільки вчився у відомого вчителя (отже, читач не має сумніватися у його майстерності), і нарешті, він – чесна, непідкупна людина (йому можна вірити). Як зауважує В. Муравйов, «Свіфт нападає, маскуючись під друга та союзника (як це було, до речі, і в «Казці про бочку», і в багатьох інших памфлетах); Гуллівер на початку – звичайний сучасний мандрівник, з усіма поняттями та забобонами і, довіряючись Гул ліверу, радіючи його протокольній точності, вживаючись у відкритий ним неймовірний світ, читач йде слідом за Світом і в кінці книги разом з Гуллівером впізнає себе у самій гидкій з відкритих ним істот» [59; 211].

На лаконічність, розсудливість оповіді, сухість тону, протокольний виклад і разом з тим – підкреслену відмову від емоційності та психологічного проникнення у вчинки героя як основні риси стилістики роману вказує О. Дейч: «Все викладене претендує на математичну визначеність та точність. Такий спосіб оповіді спрямовано на те, щоб навіяти читачеві віру в правдивість усього баченого, почутого й пережитого Гул лівером» [28; 51]. З цією метою оповідь насичена точними географічним даними, датами, вимірами. В. Муравйов слушно зауважує, що «в цьому сенсі не існує нічого подібного у белетристиці всіх часів та народів» [60; 50].

Так читач разом з героєм твору потрапляє в географічні точки, які можна відшукати на карті:» Три роки я чекав, що справи підуть на краще, і нарешті прийняв вигідну пропозицію капітана Вільяма Прічарда, господаря «Антилопи», вирушити з ним до південних морів. Ми виплили з Брістоля 4 травня 1699 року, і спочатку наша подорож відбувалися в сприятливих умовах», а потім корабель розбився об скелю. Лемюель доплив до мілини, пройшов «щось із милю» і, досягнувши берега, ліг на низькорослу м’яку траву «й заснув таким міцним сном, яким не спав ніколи в житті». Так починається казка, і її початок, як зауважує В. Муравйов, є «строго вмотивованим» [60; 51].

Наступний епізод, як помітив ще Вальтер Скотт, Свіфт запозичив у давньогрецького автора Філострата, з міфологічного життєпису Геркулеса. Геркулес міцно заснув, його знайшли пігмеї, зібрали проти нього всі свої сили. Одна фаланга напала на ліву руку, проти правої, більш сильної, спрямовано дві фаланги. Лучник й пращники, вражені велетенськими розмірами його бедер, осадили ноги Геркулеса. Вони підпалили його волосся, стали кидати серпи в його очі, а щоб він не міг дихати, затнули йому ніс та ніздрі. Проте пігмеї лише розбудили велетня. Коли він проснувся, сміючись згріб їх у лев’ячу шкіру й поніс до Еврисфея [60; 51]. Подібно до того як Геркулес потрапив до пігмеїв, гул лівер потрапляє до ліліпутів, які зв’язали його тонкими шворками. Гуллівер на відміну від Геркулеса, не згрібає ліліпутів і не звільняється. Він абсолютно даремно думає, що може справитися з маленькими чоловічками – «шести дюймів на зріст». Кілька сотень ліліпутів трьома залпами з гармат дали зрозуміти велетню, хто є господарем становища.

Слово «ліліпут» штучно створене Свіфтом. Воно складається з англійського маленький та латинського зіпсований. Отже, ліліпут – маленька людина з вадами великої. Гуллівер – велика, нормальна, розумна людина контрастує з маленькими чоловічками. Проте, гіпербола у Свіфта позбавлена примхливої грайливості Рабле і підкоряється законам арифметики. У «Мандрах Гуллівера» все точно розраховано: Гуллівер у 12 раз більший за ліліпутів і відповідно у 12 раз менший за велетнів [63; 26].

Таку пропорційність Ю. Кагарлицький вважає не випадковою: «Співвідношення один до дванадцяти робить можливим той тип спілкування між Гуллівером та ліліпутами, Гуллівером та велетнями, котрий потрібний автору, воно, так би мовити, слугує для реалістичної переконаності. Гуллівер, який в дванадцять раз більший за ліліпутів, набагато сильніший за них, але при цьому він здатен ще їх розуміти. Та водночас дванадцять це не просто число на одиницю більше, ніж одинадцять. Дванадцять більше одинадцяти не на одиницю, а на «прядок», висловлюючись мовою математиків: дюжина – число іншого порядку. Гаргантюа та Пантагрюель міняються в розмірах, підкоряючись логіці особистих ситуацій. Вони збільшуються або зменшуються залежно від того, потрібно їм проїхатися на кобилі величиною з десять слонів чи сісти за стіл з приятелями – людьми звичайного зросту. Гуллівер міняється, підкоряючись аналітичній думці автора. Він у дванадцять разів більший за ліліпутів, тому що в моральному відношенні вищий за них і у стільки ж разів з тої ж причини менший за велетнів [44; 68–69]. У Рабле і Свіфта один метод, хоч у різних модифікаціях, – реалістичний гротеск.

Гротеск у ХУІІІ ст. закріплюється як основний метод фантастики. Гротеск – тип художньої образності, вид художнього типізації, тип художньої умовності), заснований на парадоксі., шаржуванні, карикатурному перебільшенні., при якому надмірно деформуються реальні співвідношення предметів і явищ об’єктивного світу і химерно поєднуються контрастні елементи – прекрасне і потворне, трагічне і комічне, реальне і ірреальне. Зіставляючи стилі творчості Рабле, з однієї сторони, і Вольтера, Дідро, Свіфта – з іншої, М. Бахтін, пояснює риси їх схожості спільним завданням, яку виконує у них гротеск: «У всіх явищах – при всіх відмінностях в їх характері та напрямках – карнавально-гротескна форма має спільні функції: освячує вільність вимислу, дозволяє поєднувати різнорідне та зближувати далеке, допомагає визволенню від пануючої точки зору на світ, від усякої умовності, від ходячих істин, від усього звичайного, звиклого, загальноприйнятого, дозволяє подивитися на світ по-новому, відчути відносність всього існуючого та можливість зовсім відмінного світопорядку» [7; 42].

При всій незвичайності та фантастичності зображуваного, розповідь про пригоди Гуллівера в Ліліпутії нагадує «мемуари про придворну службу в більшій мірі, ніж «авантюрно-гротескну небилицю» [60; 55]. Опис ліліпутського двору і політичних подій, що відбуваються в цій фантастичній країні, нагадує англійську історію останніх 50–60 років, являючи собою зовсім не сатиричну алегорію, а сатиричну паралель.

Гулліверівський опис казкової країни ліліпутів складається з самих звичайних для читача дрібниць. Ліліпути живуть як звичайні люди, тобто як європейці. Ліліпутія виглядає своєрідним ляльковим відбитком Англії. Тут певна літературна традиція. М. Нерсесова зауважує: «Театральні підмостки – постійний образ в сатирі Свіфта (як й у інших просвітників). Зіставлення життя і театру було ще з часів Шекспіра загальною тенденцією англійської літератури. Про життя, як виставу маріонеток, Свіфт говорить у віршах «Лялькова вистава» та «Стрефон і Хлоя». В останньому з них Свіфт розвиває улюблену думку, що лиш одяг складає відмінності між людьми» [63; 28].

Імператор Ліліпутії відрізняється від інших маленькою деталлю – ростом: «Він майже на ширину мого нігтя вищий за першого-ліпшого зі своїх підданців, і саме це повинно викликати в глядача особливу пошану до нього», – з іронією зауважує Гуллівер. У цьому реченні слово глядач створює ілюзію театрального лялькового видовища, а деякі риси характеру правителя нагадують короля Георга І. Лише з обережності Свіфт не наважився надати ліліпутському монархові портретної схожості з низькорослим Георгом І. Водночас тут переважає художнє узагальнення. У портретному зображенні імператора впадають у вічі деякі риси: верескливий, але «ясний і виразний» голос, скупість, підступність. Імператор потрапляє в смішні ситуації, намагаючись оточити себе підлабузниками. «Велич» помазаника божого підтримується чиновниками, придворною челяддю. Ось як називає себе імператор: «Краса і жах всесвіту… володар над усіма володарями; найвищий із усіх синів людських, який ногами центру землі сягає, а головою сягає до сонця». Комічний ефект досягнуто за допомогою іронії та сарказму, які є перехідним формами між гумором та сатирою.

Ю. Борєв поєднує сатиру Свіфта, його іронію та сарказм з концепцією, висунутою Просвітництвом – здорового глузду: «Здоровий глузд, розумна досконалість стає нормою свіфтівської сатири, її ідеалом… Носієм здорового глузду є позитивний герой свіфтівської сатири – Гуллівер… Природна різниця між людьми для Свіфта з ніготь завбільшки, не мудрість, нерозумність суспільного життя така, що приводить до панування одних людей над іншими, до страху нижчих перед вищими (вищими насправді лише на ніготь!). Свіфт жорстоко сміється над культом обожнюваної особистості. Безжалісним розкриттям звучать веселі, але саркастичні формули, які прославляють монарха ліліпутів, коронованого хлопчика-мізинчика…» [11; 381–382].

Однак розповідь у першій частині не просто смішна – вона ще й трагічна. Ось імператор та його радник оголошують черговий пишний маніфест про «гуманність» і «доброту» монарха. І нещасні ліліпути тремтять від страху, вони чекають нових жорстоких репресій, публічних страт, бо навчені гірким досвідом: «У ліліпутів є звичай, запроваджений цим монархом та його міністрами, дуже відмінний, як запевняли мене, від практики колишніх часів. Якщо, задовольняючи мстивість монарха або злість якогось його фаворита, суд ухвалює особливо суворий вирок, то імператор на зборах державної ради завжди виголошує промову, виявляючи в ній велику лагідність і доброту, як прикласти його вдачі, відомі та визнані всіма. Промову зараз же розголошують по всій державі, і ніщо не жахає так народ, як це вихваляння милосердя його величності, бо чим довша та переконливіша промова, тим, як спостережено, більш не людська буде кара і тим невиніша жертва» [75; 67].

Одним з ефектних засобів гротескного зображення у творі Свіфта є прийом матеріалізації метафори, найулюбленіший прийом письменника. Саме матеріалізація метафори створює сатиричний ефект у епізоді, де розповідається про танець на натяжному канаті, своєрідну гру, переможець якої здобуває ласку при дворі. В Ліліпутії п’ятеро-шестеро претендентів на високу посаду виступають з танцями на канаті, і хто стрибне вище всіх, не зірвавшись, отримує посаду. Навіть перші міністри повинні показати свою спритність, щоб зберегти свої посади. Іронією Чоловік-Гора розповідає, що мистецтвом «здобувати» ласку і посаду ліліпутівці оволодівають ще змалку, причому вони «не завжди бувають хорошого роду або добре виховані». Найкраще вправляється в цьому «мистецтві» Флімнеп, під іменем якого, на думку свіфтознавців, показано ненависного Світу премо-міністра Роберта Вол поля, поміщика і фінансового ділка, безпринципного користолюбця. За час його роботи кабінет міністрів і парламент отримали величезну політичну владу. Відтоді стало конституційним звичаєм, що король не бере участі у засіданнях кабінету міністрів.

Придворні також демонструють свої таланти ще в одному виді змагань: «Імператор кладе на стіл тонкі шовкові нитки по шість дюймів завдовжки і одну – синю, другу – червону і третю – зелену, що стають за нагороду тим, кого імператор захоче відзначити своєю царською ласкою. Церемонія відбувається у великій тронній залі, де кандидати складають іспит зі спритності, дуже відмінний від іспитів у будь-якій іншій країні Старого чи Нового світу. Імператор тримає горизонтально в руках ціпок, а кандидати один за одним стрибають через нього, то підлазять попід ним, залежно від того, підносить він чи опускає імператор ціпок…» [75; 33]. Нагороди: синя, зелена, червона нитки – це англійські ордени Підв’язки, Бані, Святого Андрія, якими дуже часто нагороджували не за подвиги в ім’я народу, а за подарунки, шахрайство, наклепи. Часто формули придворного етикету виростають у Свіфта в гротескну пантоніму, створену на основі якого-небудь ходового ідіоматичного виразу англійської мови. Прийом матеріалізації метафори створює сатиричний ефект в епізоді, що розповідає про приїзд Чоловіка-Гори в столицю королівства Лаггнегг. Тут він на досвіді переконується, що означає «лизати пилюку у підніжжя трону монарха». Гуллівер насправді повинен «повзти на животі та лизати пилюку по дорозі до трону».

Свіфт показує, як за допомогою юридичних приманок благодіяння перетворюється на злочин, як навіть вірний Гул лівер оголошується державним злочинцем, якого чекає страта. Боячись, що велетенське тіло Чоловіка-Гори, розкладаючись, буде смердіти й отруїть все довкола, радники вирішують позбавити його зору. Сліпий та безпорадний він стане покірною зброєю, покірною силою в руках монарха та двору. Такий жахливий і дикий вихід із ситуації обставлено в м’якій словесній формі. Контраст між наміром і висловом вражає читача: «А брак очей аж ніяк не відіб’ється на вашій фізичній силі, якою ви ще можете бути корисним його величності: сліпота навіть збільшить вашу відвагу, бо ви не бачитимете небезпеки, бо ж саме побоювання за ваші очі найбільше перешкодило вам привести сюди ворожий флот, і для вас досить буде дивитись очима міністрів, адже так само роблять і найбільші монархи» [75; 64–65].

Так послідовно, епізод за епізодом, маленькі, лялькові чоловічки перетворюються на злобні та підступні створіння, які цілком зробили Гул лівера своїм рабом, не зважаючи на його велетенський ріст. Епізод за епізодом перед читачем розкриваються картини насилля, розпусти, підлабузництва, марнославства королівського двору й самого короля. Сатирик висміює відносність моральних істин та понять, які прийнято вважати вічними й незмінними. Устами Гуллівера Свіфт багато роздумує про закони, звичаї Ліліпутії, сміється та глузує над глухістю таких урочистих актів, як присяга, оголошення війни. Гул лівер, наприклад, складаючи присягу на вірність, має здійснити церемонію, «…взявши в ліву руку свою праву й приклавши середній палець правої руки до лоба, а великий до правого вуха» [75; 37].

Іронічним є зображення статуї правосуддя: «Статуя правосуддя в їхніх судових установах має шестеро очей – двоє спереду, двоє ззаду і по одному з боків (що означає пильність), в правй руці в неї – розкритий лантух із золотом, а в лівій – меч у піхвах, і це означає, що вона з більшою охотою нагороджує, ніж карає» [12; 33]. Читач мимоволі порівнює ліліпутську статую з давнім символом чесного правосуддя, давньогрецькою богинею Фемідою: зав’язані очі Феміди – надмірна кількість очей у ліліпутського символу; ваги у руці Феміди порожні і повинні схилятися у бік справедливого рішення – лантух із золотом у правій руці, меч у піхвах – у лівій руці символізує, що «нагорода та кара є найголовнішими важелями», причому з більшою охотою правосуддя нагороджує, ніж карає (лантух із золотом – у правій руці).

Описуючи закони та звичаї Ліліпутії, Гуллівер говорить про них зі симпатією, адже вони гуманні та справедливі (закон про викажчиків, який полягає в покаранні того, хто несправедливо доносить; «призначаючи кого-небудь на посаду, ліліпути насамперед звертають увагу на його моральні якості, а потім уже на здібності, мотивуючи це тим, що «коли вже влада є чимось необхідним для людства, то кожна звичайна людина здатна посідати ту чи ту посаду; жорстока покарання тих, «хто відповідає злом на добро»; «дітей одягають і годують дуже просто, прищеплюючи їм принципи честі, законності, сміливості, скромності, милосердя, вірив Бога та патріотизму та ін.). Здавалося б, порядки та закони, саме життя ліліпутів повинні викликати в читача симпатію і навіть співчуття, адже дрібному народові на голову звалилася Чоловік-Гора. Гуллівер поступово вживається і втрачає почуття власної величності як фізичної, так і моральної. Життя героя підкоряється ліліпутським правилам, і він почуває себе органічною частиною цієї лялькової держави («Дозволяв п’ятьом-шістьом людцям танцювати в себе на долоні», «Хлопчики та дівчатка насмілювалися гратися в схованки» у його волоссі; брав участь у церемоніях; розробляв проект захоплення ворожого флоту, беручи участь у війні; за відданість був нагороджений чином нардека, який в країні вважали найвищою нагородою тощо).

Проте й крихітний ляльковий світ непомітно постає перед читачем крупним планом, замилування проходить й замінюється презирством. Виявляється, що лялькова держава далека від демократизму, свободи й справедливості. Вже тридцять шість років дві великі імперії Ліліпутії і Блефуску ведуть безглузду війну. Підкреслюючи безглуздість запеклої боротьби, Свіфт вказує на сміхотворність її причини: «Усім відомо, – йдеться у романі, – що яйця, пере тим, як їх їсти, розбивають з тупого кінця, і так ведеться споконвіку. Але коли дід його величності, уживаючи цього способу, ще хлопчиком порізав собі пальця, його батько видав декрет, де під страхом найсуворішої кари всім пропонувалось розбивати яйця тільки з носика. Закон цей так обурив населення, що від того часу історики занотували шість повстань, внаслідок яких один імператор позбувся голови, а другий – корони. В історії боротьби між «тупоконечниками» і «гостроконечниками» в алегоричній формі зображено окремі моменти релігійної боротьби в Англії, починаючи з часів Реформації, зокрема роль Франції («Блефуску»), що підтримувала в цій боротьбі католиків. Згадка двох імператорів, що потерпіли від безглуздої боротьби, має на увазі короля Якова ІІ. Серйозність тону оповіді про війну, кровопролиття, страти, жертви, сотні томів книжок, виданих з цього питання, поряд з мізерністю причини таких грандіозних та трагічних подій створюють неймовірно комічний ефект.



Алегорія, що є одним із засобів сатиричного зображення, виступає іманентним прийомом мислення і вираження думок автора. Алегорія як один з видів інакомовлення, вираження абстрактного об’єкта (поняття) через конкретний образ. Вона часто зараховується до групи метафоричних тропів, оскільки вона заснована по суті на внутрішньому порівнянні, коли одне явище зображується і характеризується через інше.

У творі Свіфта алегорія не просто «означає» явище, яке мається на увазі, а фактично є ним. Алегоричним є зображення боротьби двох ворожих угрупувань – тремексенів і слемексенів, тобто партій високих і низьких каблуків, під якою автор викриває боротьбу торі і вігі, двох політичних партій. Низькі каблуки імператора – натяк на його приналежність до партії вігі; те, що принц носить каблуки з різними закаблуками – знову-таки дотепний натяк на принца Уельського (в майбутньому короля Георга ІІ), що нібито вагався у своїх симпатіях між торі і вігі.

Перебування й життя Гул лівера і Ліліпутії дотепно символізовано епізодом, де герой стає на зразок Колоса Родоського, велетня на глиняних ногах. У кінці першої частини, зрештою, читач знову бачить чесного та прямодушного велетня, який відпливає на величезному кораблі, до себе, в Європу, захопивши при цьому дюжину домашніх тварин. Проте Свіфт приготував іронічний жарт і тут: «капітан Гуллівер бачить себе очима ліліпутів, при цьому відчуває ліліпутське самозадоволення…» [60; 63].

У другій частині Гуллівер перебуває у велетнів, у державі Бробдінгнег. Сам герой у дванадцять разів менший за жителів цієї держави, отже, Свіфт продовжує обігравати різницю розмірів, і тепер Гуллівер – ліліпут.

Слово Бробдінгнег створено методом анаграми, яку так полюбляв Свіфт. У це слово, за припущенням О. Штейна, входять слова grande(великий) і noble (благородний, але без останнього складу) [96; 191]. Це квітуча аграрна країна. На відміну від ліліпутів, її мешканці миролюбні, великодушні, вони мирно працюють. Між королем і підданими патріархально прості, довірливі стосунки. Король мудрий і справедливий, йому чужі інтриги, методи його гуманні. Король є втіленням здорового глузду, який, як вже зазначалося, є дуже важливим для літератури Просвітництва взагалі і творчості Свіфта зокрема: «На думку його величності, керівникові потрібні лише здоровий розум, почуття справедливості, милосердя та швидкість під час розгляду справ та ще кілька якостей, таких ясних для кожного, що про них не варто й згадувати. Він також думав, що той, хто зумів би виростити два колоси на місці одного, зробив для людства та для своєї країни куди більшу послугу, ніж усі політичні діячі разом» [75; 129]. Багато в чому він нагадує «короля-філософа» Пантагрюеля у Рабле, який передбачив просвітницькі ідеї «освіченого абсолютизму».

У розмові з королем Гуллівер розповідає про звичаї і права англійців, про політичні і релігійні партії і конфесії, про судочинство, грошову і кредитну систему, про азартні ігри, війни тощо. Розповідь побудовано у перебільшено хвалебних тонах, – і все звучить як гірка та нещадна іронія: грунти в Англії надзвичайно родючі і «славетна палата перів – осіб найблагороднішої крові» становить одну частину парламенту, друга частина – «палата представників – видатних дворян, вільно обраних за свої здібності та патріотизм самим народом репрезентувати мудрість цілої нації»,; судді – «поважні мудреці та тлумачі закону. Керують розв’язанням справ про права на власність людей, крають порок і захищають невинність»; керування фінансами – розсудливе, історичні події в Англії протягом останніх ста років – славетні. Гуллівер прославляє батьківщину настільки пародійно й перебільшено, що ці похвали сприймаються як жорстока сатира, як зневажлива іронія. У спір з ним вступає здоровий глузд, логіка, устами короля говорить сам автор. Важко знайти хоч одну сторону суспільного життя, яка не отримала б нищівної розвінчувальної оцінки з точки зору здорового глузду. Ряд влучних запитань ставлять все на своє місце: «від чого залежить надання людині звання лорд – від примхи монарха, від певної суми грошей» тощо; «чи завжди вони такі щедрі, безсторонні і безкорисливі, що їх не можна взяти ні хабарем, ні іншим підлим способом….»; «чи духовні лорди завжди дістають посади завдяки своїй обізнаності в справах релігії та своєму святому життю, чи, коли вони були звичайними священиками, не було в них ніяких вад»; «Чи не може стороння, нікчемна людина з напханими грошима гаманцем примусити виборців віддати їм перевагу над місцевим мешканцем – видатним щодо своєї діяльності дворянином», «скільки часу треба звичайно, щоб установити, де правда і де неправда, і скільки це коштує грошей» і багато інших питань, відповідь на які читачеві відомі, і тому вони стають риторичним.

Йому було «дивно чути про руйнівні і тривалі війни», його дивувала наймана армія, яку утримує держава в мирний час. Історичний нарис здивував короля, і в столітній історії він побачив «тільки купу змов, заколотів, убивств, страт, революцій та заслань – найгірших наслідків зажерливості, скнарості, брехливості, зрадництва, заздрощів, розпусти чи чванливості». Порівнюючи запитання і відповіді Гуллівера, король зробив ще один важливий висновок, який не претендує ні на алегоричне висловлювання, ні на натяк, іронію чи інший прийом сатиричного зображення, а є відкритим, неприхованим звинуваченням:» Ви с особисто, безперестанку мандруючи, уникли багатьох хиб ваших земляків, аж підсумовуючи ваші оповідання та відповіді, яких мені так важко було добитися від вас, я мушу прийти до висновку, що більшість ваших земляків являють з себе кубло дрібних огидних плазунів, найшкідливіших з усіх, які будь-коли плазували на землі».

У розмові Гул лівера і короля робиться ще один, важливий для розуміння перших двох частин роману, висновок: «Розумові ж бо здібності…. зовсім не пов’язані зі зростом, і в нашій країні ми спостерігаємо, що найросліші люди звичайно бувають обдаровані найменшим розумом». Свіфт висловлює в цій частині твору своє скептичне ставлення до людини як такої. На кожному кроці Гул лівер стикається з доказами добробуту країни. Часом вони представлені бурлескно. Так, ледве потрапивши на острів, герой спотикається об стебла пшениці, ніби об лісовий бурелом. У нього кидають горіхами, як бомбою, завалюють купою яблук, заштовхують у порожню кістку, він тоне у горнятку з молоком тощо.



На відміну від думок Спінози, Дж. Локка, філософів-просвітників про досконалість людської природи, він показує відносність, а зрештою і мізерність усіх фізичних і розумових здібностей людини. З гордістю за себе, здобутки своєї нації демонструє Гуллівер свої пізнання, здібності, фізичну спритність. Він виконує військові вправи з очеретинкою, керує іграшковим човном у ночвах з водою, перестрибує через коров’ячі кізяки, сміливо кидається у бій з жабами, осами. Мешканець землі великого Генделя, він з допомогою хитромудрого пристрою намагається продемонструвати перед королем музику своєї цивілізації. Але всі його потуги викликають лише поблажливу посмішку. Велетні сприймають «вінець творіння», як «звірка», що спритно «наслідує дії людини». У сім’ї фермера найосвіченішого представника європейської нації показують за гроші.

Людську сутність, з точки зору автора, сам по собі розмір не міняє. У суспільстві велетнів немає нічого особливо привабливою. Сатира Свіфта по-справжньому поліфонічна. У ній відчуваються трагічні ноти, наприклад, при описі жебраків: «Жебраки, скориставшись з нагоди, скупчились з обох боків карети, і я побачив найжахливіше видовище, яке будь-коли бачили очі європейця. Тут стояла жінка з пістряком на грудях; вони потворно розпухли, на них зяяли такі рани, що в дві чи три з них я вільно міг би сховатись цілком. Був там один жебрак з волом на шиї, більшим ніж пак вовни, а другий – з парою дерев’яних ніг на двадцять фунтів заввишки кожна. Але найогидніше було дивитися на воші, що лазили по їхньому одязі. Голим оком я бачив лани цих паразитів виразніше, ніж лани європейської воші в мікроскоп, та їхні рила, якими вони длубались наче свині. Уперше я бачив таке і, хоч вигляд їх викликав у мене нудоту, з охотою зробив би розтин їх, коли б мав відповідний інструмент…». Читач може впевнитися, о навіть найогидніші видовища викликають у героя бажання препарувати й досліджувати ї. Як зауважує Ю. Борєв, «тут Свіфт підносить улюблений інструмент сатири – збільшуване скло – до страждань людини та показує їх у фантастично-гіперболічному і трагічному виді» [11; 383].Розміри велетнів дозволяють бачити недоліки людини ніби крізь лупу. Величина, підкреслено тілесна, висвітлює реальні, грубі деталі людської природи, чим знову нагадує раблезіанський стиль. Наприклад, деталі зовнішності і поведінки фрейлін: «Вони роздягалися переді мною голі й міняли сорочки, посадовивши мене туалетний столик, саме проти своїх голих тіл, які не викликали в мене іншого почуття, крім огиди та жаху. Шкіра їхня, коли я дивився на неї зблизька, здавалася мені нерівною, грубою, різнобарвною, осипаною родмками як тарілка завбільшки, а волосинками на ній – грубішими за мотузку. Про інші частини тіла я вже й не говоритиму. Анітрохи не соромлячись, вони випорожнялись при мені від того, що випили, і виливали принаймні по два барила в посудину, де містилося понад три тонни. Найкраща з цих фрейлін, мила, жартівлива, шістнадцятирічна дівчина, садовила мене іноді верхи на один зі своїх сосків і виробляла зі мною багато інших штук, про які, хай пробачить мені читач, я подробиць розповідати не буду». Свіфт з особливим почуттям гидливості описує гіперболізовані деталі бробдінгнегського життя. Улюбленим прийомом сатиричного зображення є знову ж таки контраст, у другій частині – між ідеалом і життям у королівстві Бробдінгнег. Сама монархія велетнів не гарантує суспільство від беззаконня та гострої внутрішньої боротьби. Крім того, далеко не всі королі Бробдінгнегу були такі ж мудрі та великодушні, як співбесідник Гуллівера, зауважує І. Дубашинський [32; 23–24]. Королівство велетнів – особливий фантастичний світ тільки тому, що там незмінні деталі не заважають величним і всі разом визначають реалістичне управління державою під егідою короля-гуманіста. Це нагадує суспільний ідеал Відродження [59; 224].

Таким чином, «гумор відносності» об’єднує першу і другу частину «Мандрів Гуллівера». Усе в світі відносне, окрім моральних понять, – немовби хоче сказати Свіфт, відправляючи свого героя в країни ліліпутів й велетнів. Перші дві частини підготовляють сприйняття другої половини роману. Знаменитий англійський критик Семюель Джонсон писав: «Якщо звикли до велетнів і ліліпутів, сприймуть й решту» [96; 193].



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4

Схожі:

Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера» iconДжонатан Свіфт. „Мандри Лемюеля Гуллівера (ч.І)
Дж. Свіфта; дати поняття про сатиру та сатиричний роман на прикладі роману „Мандри Лемюеля Гуллівера”; охарактеризувати особливості...
Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера» iconДжонатан Свіфт. „Мандри Лемюеля Гуллівера (ч.І)
Дж. Свіфта; дати поняття про сатиру та сатиричний роман на прикладі роману „Мандри Лемюеля Гуллівера”; охарактеризувати особливості...
Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера» iconСатира в романі Свіфта «Мандри Гуллівера»
Мета: продовжити роботу з літературним аналізом тексту, з’ясувати особливості використання сатири та алегорії в тексті; удосконалювати...
Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера» iconЛітературні диктанти. За твором Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера»
Чого мати навчала Артура з раннього дитинства?
Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера» iconЗображення в романі Вальтера Скотта „Айвенго боротьби англосаксів з норманами в ХІІ ст. І усобиць норманів
«Зображення в романі Вальтера Скотта „Айвенго” боротьби англосаксів з норманами в ХІІ ст. І усобиць норманів» (7-й клас)
Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера» iconТема. Альбер Камю. Роман
Художнє осмислення подій Другої світової війни у світлі екзистенціалістської філософії у романі. Алегоричне зображення Руху Опору....
Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера» iconТема. «Діалектика душі» героїв роману Л. Толстого «Анна Кареніна» Мета: дати учням уявлення про особливості зображення людини в романі Л. Толстого «Анна Кареніна»

Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера» iconІсторія раннього дитинства ” в романі в. Дрозда “пришестя”
Це й зумовило тему статті, необхідність розгляду зображення дитинства письменника періоду повоєнних років, проблем, з якими він зустрівся...
Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера» iconШколу робить школою учитель! Художник учиться змішувати фарби І наносити мазки на полотно. Музикант розучує етюди. Журналіст І письменник освоює прийоми письмового мовлення. Справжній учитель теж змішує фарби, розучує етюди, освоює прийоми
Музикант розучує етюди. Журналіст І письменник освоює прийоми письмового мовлення. Справжній учитель теж змішує фарби, розучує етюди,...
Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера» iconШколу робить школою учитель! Художник учиться змішувати фарби І наносити мазки на полотно. Музикант розучує етюди. Журналіст І письменник освоює прийоми письмового мовлення. Справжній учитель теж змішує фарби, розучує етюди, освоює прийоми
Музикант розучує етюди. Журналіст І письменник освоює прийоми письмового мовлення. Справжній учитель теж змішує фарби, розучує етюди,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка