Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера»



Сторінка3/4
Дата конвертації22.02.2018
Розмір0.78 Mb.
1   2   3   4

2.2 «Наука і життя». Гуллівер на острові вчених і чарівників
У центрі третьої частини роману – опис держави Лапути. Королівський двір якої міститься на летючому острові. О. Дейч відзначає: «Летючий острів Лапуту, резиденція короля сам по собі є алегорією. Король зі своїм двором, міністрами й вельможами підноситься у захмарні сфери і не бажає знати про потреби і проблеми простих людей. Це вже не пихатий король-ліліпут, не розсудливий володар країни велетнів» [28; 79]. Політичний устрій острова нагадує авторитарну бюрократичну державу з поліцій ними порядками. Сам король спускає на мотузочках накази і розпорядження зі своїх захмарних сфер.

У третій частині опис літаючого острова, де король може на власний розсуд залишити країну і вождя, які знаходяться внизу, без дощу і сонячного світла, закидати жителів камінням і навіть, у вигляді крайньої міри покарання, роздавити і зрівняти з землею будинки, було сприйнято сучасниками як алегоричне зображення відносин між Англією та Ірландією. На цьому наголошується в «Історії всесвітньої літературі», автори якої саме цими алегоричними паралелями пояснюють виключення даного епізоду з друкованого видання «Мандрів Гуллівера» і відновлення його через багато років потому по рукописній вставці в екземплярі, що належав другу письменника Форду. Описуючи картини занепаду країни, Свіфт мав на увазі епізоди економічної руйнації Ірландії, так пояснено в коментарях до твору письменника [75; 170]. Описи вражають песимістичними настроями та драматичним тоном: «Незвичний вигляд міста й села не міг не здивувати мене, і я насмілився попросити пояснень у свого супутника. Я не розумів, яким чином при безлічі заклопотаних людей, при стількох головах і руках, що нібито щось робили в місті, і на селі, ніде не бачиш добрих наслідків їхньої праці. Навпаки – лани стоять необроблені, будинки занедбані та зруйновані, а зовнішній вигляд людності та їхній одяг свідчать тільки про злидні та нестатки».

Сміх сатирика, гірка, їдка іронія свідчить про повне розчарування в ідеї розумності монархічної влади. Свіфт говорить про лицемірство як короля, так і його міністрів:» Король міг би стати найабсолютнішим монархом у світі, якби йому пощастило переконати міністрів приєднатись до нього, але в кожного з них є маєток на континенті і, вважаючи за дуже хистке становище придворних фаворитів, вони ніколи не погодилися б на закріпачення своєї батьківщини». Та й використати крайню міру до неслухняних жителів королі цієї крани не наважуються зовсім не з почуття милосердя: «Якщо в місті, засудженому на зруйнування, є які-небудь високі скелі, а вони бувають у більшості великих міст, розташованих там, мабуть, саме з метою запобігти катастрофі – або в ньому багато високих шпилів чи кам’яних стовпів, то раптове падіння може пошкодити спідню поверхню острова, що, як я вже сказав, складається з одного суцільного алмаза в двісті ярдів завгрубшки, який може розколотись від міцного поштовху або лопнути, занадто наблизившись до охоплених вогнем будинків унизу…». Король та його підданці «добре знають, до якої межі можна доводити свою впертість», «обстоюючи свою волю чи власність», – з іронією висловлюється автор, адже сильне гноблення і гніт може викликати сильний спротив і «лопнути». Тому король наказує спускати острів якомога обережніше, нібито з любові до народу, а насправді, боячись пошкодити алмазне дно острова.

На відміну від «освіченого абсолютизму» у попередній частині, тут Свіфт розглядає аналогічний варіант з прямо протилежними висновками: ніщо не може бути згубнішим для народу, ніж держава, на чолі якої стоять учені. Самі вчені – математики – зображені цілком відчуженими ввід усього земного. Вся їхня увага зосереджена на спостереженні з а кометами, як вони вважають, впливає на острів. Зображення жителів є гротескним, пронизане сарказмом, про що слушно пише Л. Пінський, порівнюючи епізод Квінтессенції і відповідні мотиви у Свіфта: «Але автор Лапути і академії Лага до, знущаючись над сучасними вченими і винахідниками, займає протилежну Рабле позицію у відношенні до наукового та технічного прогресу. Тон Свіфта тому недвозначно ворожий і насмішливий, тоді як сміх Рабле, «ентузіаста» й «шукаючого», поєднує глумління з апологію» [69; 195]. Якщо сміх Рабле, на думку Л.Пінського, «комічний», то сміх Свіфта – саркастичний, сповнений гротескним зображенням, іронічним тоном. Особливо дошкульною стає сатира Свіфта, коли він описує Академію прожектерів у Лагодо. Об’єктом сатири, на думку багатьох свіфтознавців, є Королівське товариство в Англії. Утверджуючи цю думку, історик науки Джон Берна перекладає вину на самих вчених: «Королівське товариство, писав він, – на ранній стадії свого розвитку обіцяло набагато більше, ніж могло здійснити, і ця обставина частково виправдувала в той момент глузування. Яке воно викликало з боку інтелігенції, що не мала відношення до науки, і найбільшим відомим прикладом якого є сатира Свіфта» [45; 91].

Вчені Лагодо розробляють наукові проекти, які неможливо запровадити в життя, їх нереальність і є об’єктом глузування сатирика: вони хочуть одержати сонячні промені з огірків, порох з льоду, харчові речовини з людських екскрементів, міцну тканину з павутиння, лікувати хворого за допомогою ковальського міху. Всі проекти фактично суперечать самій природі. «В академіях професори, – іронізує Свіфт, – вишукуют нові методти та правила рільництва та будівництва, і вигадують незнані ще інструменти та прилади для торгівлі й промисловості. Вони кажуть, що внаслідок їхніх досліджень одна людина робитиме за десятьох, протягом тижня можна буде спорудити палац з такого тривкого матеріалу, що він стоятиме вічно, не потребуючи ремонту, земні плоди достигатимуть тоді, коли ми того захочемо, а врожай буде більший за теперішній у сто разів. Та чи можна перелічити всі їхні проекти? На превеликий жаль, в усьому тому є єдина хиба – жоден з цих проектів ще не закінчений; а тимчасом ціла країна зубожіла, будинки поруйнувались, і люди ходять голодні та роздягнені».

Проте це не зупиняє вчених. І вони вдаються до нових ще фантастичніших та безглуздих проектів, зокрема, «цікаві, лінгвістичні винаходи: вони пропонують у розмові замість звичайних слів користуватися предметами, які слід виймати з мішка і показувати спів бесіднику. Інший винайшов спосіб написання літературних творів шляхом випадкових комбінацій слів, для чого використовується спеціальна машина. Третій пропонує вивчати математику шляхом заковтування облаток з написаними на них теоремами і т.д. Разом з тим опис побудови острова свідчить про неабиякі наукові пізнання автора. С. Гречанюк слушно зауважує: «Епоха, в яку жив Свіфт, вважається переломною для європейської науки. Астрономічні, географічні й фізичні відкриття підривали й заперечували концепцію людини як поставленого богом царя природи, про землю як центр світобудови й тому подібне. Чи ж не бачив, не розумів цього Свіфт? Бачив, розумів – і міг у відповідь запитати: «Ну, той що?». Він, очевидно бачив і те, що згодом спостеріг його молодший сучасник Жан-Жак Руссо: прогрес науки й техніки не супроводжується прогресом моральним» [25; 5]. Справді, жителі Лапути – неважливо, що вони є плодом фантазії Свіфта – розвідники майбутнього, вчені, зайняті високою і благородною працею і, далеко випереджуючи свій час» являють собою приклад морального вдосконалення. Математики, астрономи і музиканти Лапути складають враження слабоумних уродців, котрих ненавидять жінки, зневажають слуги» [60; 82].

Ось як описує їх мандрівник Гуллівер: «Голови в них були нахилені на правий або лівий бік. Одне око дивилося всередину, а друге – просто догори, в зеніт, їхнє верхнє вбрання було прикрашене фігурами сонця, місяця, зірок, зображеннями скрипок, флейт, арф, сурм, гітар та багатьох інших музичних інструментів, незнаних у нас в Європі». Зі змішаними почуттями Гуллівер розповідає про науковців, які настільки заглиблені в свої думки, що «вони не можуть ні говорити самі, ні слухати інших», і для того, щоб привернути увагу, необхідно доторкатись до їхніх органів слуху та мови лясками. Гуллівер, покидаючи Лапуту з полегшенням, з іронією говорить: «З свого боку, і, оглянувши все, варте уваги, дуже хотів покинути острів. Та мешканці його мені вже вкрай набридли. Вони, правда, великі знавці в двох згаданих мною галузях науки, які я завжди поважав та дещо й сам тямлю в них, але разом із тим лапутяни такі абстрактні і так заглиблись в розумові спекуляції, що я ніколи не зустрічав таких неприємних співбесідників. Під час мого двомісячного перебування в Лапуті я розмовляв лише з жінками, крамарями, ляскачами та придворними пажами, і тому мене дуже зневажали, хоч тільки від цих осіб і міг я діставати розумні відповіді на свої запитання».

Якщо, описуючи безглузді наукові проекти лагодинців, які стосуються «винаходів» в області промисловості, сільського господарства тощо, автор витримує відносно нейтральний стиль, надаючи йому схожості із науково-популярним оглядом, що само по собі вже створює комічний ефект, то епізоди, присвячені політичним прожектерам, пронизані відкрито глузливим тоном, і Гуллівер стає тінню іронізуючого автора» [60; 87]. Гуллівер дізнається, що політичні суперечки вирішуються досить дивним способом: потрібно взяти з кожної сторони по сто лідерів і посадити їх парами один проти одного, добираючи в пари людей по змозі з головами однакового розміру. Далі два хірурги мусять водночас розпиляти їм потилиці так, щоб навпіл поділити їхні мозки, і негайно прикласти потилицю кожного до передньої частини голови його партійного супротивника», аргументуючи це таким чином: «дві половини мозку, змушені сперечатися в якому-небудь питанні, незабаром порозуміються в порожнині одного черепа й дадуть помірковане та правильне мислення». Проте найв’їдливіший сарказм звучить у розповіді про розроблену одним із професорів інструкцію щодо викриття змов проти уряду, яка радить видатним державним діячам довідувавшись, яку їжу споживають усі підозрілі особи, коли вони їдять, на який бік лягають, вкладаючись спати, якою рукою підтираються, старанно досліджувати їхні екскременти щодо кольору, запаху, смаку, консистенції, проносу чи закрепу і таким способом складати собі уявлення про їхні думки та наміри, бо ніколи люди не бувають такі серйозні, замислені та зосереджені, як тоді, коли сидять на стільчику.» У пропозиції розпізнати намір убити короля за кольором посліду, який «набуває зеленого забарвлення», зовсім іншого… ніж тоді, коли він думав тільки про те, щоб зняти повстання або підпалити столицю, звучить відверта глузування.

Гул лівер розповідає про методи придушення та відвернення громадського невдоволення шляхом вивчення та листування та паперів у королівстві Трібнія, «яке тубільці звуть Ленгден. О. Штейн висловлює думку, під назвою Трібнія сховано назву Британія, а Лангден – це Англія. Алегоричне зображення Англії пронизана сарказмом, оскільки країна складається з «розвідників, свідків, інформаторів, переслідувачів, позивачів і різних їхніх помічників та підручних, і всі вони дістають вказівки та платню від міністрів та депутатів». Перед тим як викрити змову проти держави, місцеві урядовці спочатку «погоджуються між собою і встановлюють, кого з підозрілих осіб обвинуватити в змові», потім перехоплюють та розшифровують їхнє листування та папери. Найпоширеніші слова, виявляється мають прихований зміст. Наприклад, стільчик означає таємну нараду, табун гусей – сенат, крива собака – загарбника, моровиця – регулярну армію, подагра – архієпископа і т.д. Читач може впевнитися, що слова підібрані далеко не довільні. Пари понять побудовано на асоціаціях, які викликають у автора те чи інше явище державного устрою («нічна посудина» – комітет вельмож). Сама конструкція складається із алегоричних фігур, які дають «художню різних сторін суспільного життя. І. Дубашинський відзначає: «Тут ми зустрічаємося з типовим для художнього методу Свіфта та народного мислення пониженням, яке стосується до всіх офіційних понять, до символів влади, багатству. Тілесний низ, екскременти, як всюди у Свіфта, виступають у якості загальних матеріалізованих критеріїв і уявлень про духовну ницість» [32; 58]. Свіфт проникливо пояснює, звідки береться така підозра, атмосфера доносів, підступність: змови в тому королівстві бувають, звичайно, наслідком діяльності осіб, які бажають зміцнити свою славу глибоких політиків, надали нової сили нікчемній адміністрації, придушити або відвернути громадське невдоволення, наповнити свої скрині конфіскованим майном, зміцнити або підірвати державний кредит, залежно від того, що вигідніше для них самих.

У третій частині також розглядається питання розвитку людства, руху історії, її сенсу. Гуллівер потрапляє на острів Глабдобдріб – острів чарівників, які можуть викликати привиди померлих людей. Ще з часів «Одіссеї» мандрівники потрапляли в «товариство тіней і духів», і Гулліверу пощастило не більше за інших. На чародійному острові Глабдобдріб він контактує з померлими всіх часів і народів – тільки для того, щоб споглядати на свої очі, як людською історією від початку керують одні й ті саамі пороки та спокуси» [60; 88]. Перед ним проходять Олександр Великий, Ганнібал, Цезар і Помпей. Гомер і Аристотель з’являються в оточенні численних коментаторів. Він бачить знаменитих королів наступних епох, які викликали в нього несподіване і гірке розчарування, бо замість довгого походу людей в царських коронах, побачив в родині двох скрипалів, трьох спритних куртизанів і одного італійського прелата, а в другій – цирульника, абата й двох кардиналів. Гуллівер переконується, що всі великі багатства були нагромаджені в результаті грабунків і злочинів (тут прочитується суперечка з Д. Дефо щодо походження приватної власності).

Найбільшу огиду викликала в Гуллівера нова історія, бо виявилося, що особи, які зажили в минулому гучної слави, насправді були боягузами, ницим людьми. Він зрозумів, як обдурювали світ продажні письменники, приписуючи воєнні подвиги боягузам, мудрі поради – дурням, щирість – нахлібникам, римську доблесть – зрадникам батьківщини, побожність – атеїстам, цнотливість – содомітам, правдивість – наклепникам. Із сумом Гуллівер висловлює думку автора: «Як я став зневажати людську мудрість та чесність, коли дізнався правду про пружини та мотиви великих світових авантюр і революцій і про нікчемні випадки, яким завдячують вони свій успіх!» [75; 196]. Ідеалом Свіфта виявилися представники давнього світу, такі як Брут, Юній, Сократ, Епомінонд, Катон-молодший, а також великий англійський утопіст Томас Мор. Найбільше задоволення викликали в нього люди, що знищували тиранів та узурпаторів і відновлювали волю пригнічених та покривджених народів. Зіставлення давньої та нової історії, побудованої автором засобом контрасту, висвітлює концепцію розвитку людства, яку висловлює Свіфт, передбачаючи деградацію і занепад людства.

Отже, здоровий глузд, який є основою Світової творчості полягає «в усвідомленні невиліковності та незмінності людського безумства; в минулому шукати нема що і нема кого; прогрес науки у відриві від прогресу суспільства веде лише до царства загального ідіотизму. Такі підсумки мандрів областями реалізованих мріянь та історичних міфів» [60; 89]. Такою є доля смертних. А якщо людина досягне безсмертя? Гул лівер, довідавшись про існування стрелдбрегів – невмирущих людей, які народжуються з круглою червоною плямою на лобі і живуть вічно, із захопленням сприймає таку перспективу: «Що за щасливий народ, де кожна дитина має шанс народитись невмирущою! Що то за щасливі люди, які зажди бачать живі зразки давніх чеснот і мають учителів, які щохвилини можуть навчати їх правил мудрості всіх минулих поколінь! Але найщасливіші, незрівнянно щасливі ті дивні стрелбреги! Позбавлені загального лиха природи людської, вони мають змогу вільно мислити, бо мозок їхні – непригнічений безнастанними жахом перед смертю». Гул лівер вбачає в безсмерті великі можливості для людини. Якби він був безсмертний, то він би розбагатів, з самого дитинства вивчав всі науки та мистецтва і нарешті перевершив би всіх учених і артистів, став би «живою скарбницею знання та мудрості, виховував молодих людей численними прикладами зі своїх спогадів, досвіду і спостережень, стежив би за тим, як розпуста проймає світ, і боровся з нею, попереджаючи та застерігаючи людство. Який жахливий контраст складає життя невмирущих з цими мріями та проектами. Виявляється, що стрелберегам доводиться «нескінченно жити в жахливих умовах старечого зубожіння». Коли вони доходять восьмидесяти літ, всі вважають їх померлими громадянською смертю. В дев’яносто років у них випадають зуби, втрачається смак, посилюються хвороби, вони забувають назви речей, не розуміють мови своїх співвітчизників. Всі їх ненавидять і зневажають. О. Дейч підсумовує: «Свіфт розбиває віковічну мрію людства по безсмертя. Для нього є зрозумілим, що смерть – природне явище і в природі, і в людському суспільстві» [28; 98]. Сам Гуллівер завершує свою розповідь про невмирущих своєрідним висновком: «Читач легко повірить, що після того, що я чув та бачив, моя жадоба безсмертя значно зменшилась, мені дуже соромно було за принадні фантазії моєї уяви, і я подумав, що жоден тиран не вигадав би смерті, яку я не прийняв би з приємністю, щоб позбутися такого життя. Король, довідавшись про мою розмову з приятелями, люб’язно покепкував з мене й порадив узяти з собою двох стрелдбергів, щоб відбити моїм землякам страх перед смертю».

Останньою в цій частині твору є подорож до Японії, де Гуллівер сподівався знайти корабель, щоб відплисти на батьківщину. Цікавим тут є обряд топтання хреста, який було впроваджено в Японії у ХУІІ і ХУІІІ ст., щоб викрити тих, що повернулися до християнства. Гул лівер подав прохання про звільнення від цього обряду імператорові Японії, чим неймовірно здивував його, адже він перший, хто від обряду відмовився. І тут герой стикається з людською підлістю й доносами. Перед відплиттям, розповідає мандрівник, у мене часто питали, чи виконав я згаданий вище обряд, але я давав непевну відповідь і цілком задовольнить імператора та двір. Проте, злий негідник-шкіпер пішов до японського урядовця і, і показуючи на мене, сказав, що я не топтав розп’яття.

Концепція стрелбергів, на думку О. Штейна, має аналогію з історичною концепцією Свіфта. Подібно до того як людство деградує в суспільному та історичному плані, деградує й особистість зокрема. Поряд з соціальною деградацією відбувається деградація біологічна [96; 199]. Ця думка перегукується з роздумами Гул лівера про здрібнілість людської породи у другій частині твору. Місцевий письменник навіть у країні велетнів помітив, що «останніми століттями природа вироджується й породжує лише маленьких недоносків порівняно з молодняком, який народжувався раніше».

Третя частина «Мандрів» насичена фантастичними подіями та героями до такої степені, що створює враження фантасгармонічного нагромадження. Гуллівер, якому дається роль стороннього спостерігача, бачить цілу низку безумців, померлих та невмирущих. Друг і співавтор з пародійних «Мемуарів Мартіна Скріблеруса» Арбетнот обережно називає третю частину «найменш блискучою» в літературному відношенні, вказуючи на те, що сатира в ній є грубою та упередженою, у ній не вистачає не тільки глибокого проникнення в сутність явищ, але й простої логіки, що завжди виділяла Свіфта» [45; 90]. Насправді, заперечує це В. Муравйов, у «свіфтівському дзеркалі відбилися оптимістичні надії й задумки ХУІІІ ст. та й не тільки ХУІІІ ст. – відбилися й отримали реальні риси. Свіфт пародію доводив до абсурду: але абсурд ставав одним із законів суспільної дійсності» [60; 90]. Тут можна погоджуватися з дослідником, а можна й заперечувати його надто категоричний висновок. Адже явища оптимістом Свіфт таки ніколи не був, а його погляд у майбутнє роду людського сповнений виразним драматизмом настроїв і передбачень. Сама невичерпність його глузливої сатири щодо усього на землі і навіть на небі – свідчення цього.
2.3 «Нелюдське» ідеальне суспільство в четвертій частині «Мандрів Гуллівера»
А. Елістратова визначає питання «доброякісності» людської природи як кардинальне питання всього Просвітництва. Це питання, на думку дослідниці, вирішується позитивно, без «тривог та сумнівів. Питання про ницість і тваринність, які заплямлюють «людську природу» з найбільшою прямотою ставить Свіфт» [36; 37–38]. Саме тому Ю. Віппер називає сатиру Свіфта глибоко трагічною і песимістичною [17; 211].

У четвертій частині, де Гул лівер потрапляє в державу розумних коней – гуїгнгнмів, Свіфт остаточно розправляється з ренесансним уявленням про людину як «вінця творіння» і по-своєму розглядає тут важливу для просвітників ідею «природної людини». Сама по собі природа така гармонійна і розумна, що здатна передати розумність навіть тваринам. Водночас цивілізація здійснює такий згубний вплив на людину, що звільнитися від нього іноді неможливо. Колись після аварії корабля на острові врятувалося подружжя, нащадки якого так здичавіли, що лише зовнішнім виглядом і потворними звичками нагадували людей. Вони успадкували від цивілізації і розвинули в собі тут, на острові, лише негативні риси – жорстокість, підступність, брехливість, войовничість, схильність до грубих розваг і насолод, жадобу золота. Нащадки ж коней, які теж припливли до берега, навпаки – перетворилися на розумних істот і з часом підкорили собі здичавілих людей, назвавши їх «єгу». Четверта частина, таким чином, нагадує собою якийсь еволюційний природній експеримент, результати якого довелося оцінити Гулліверові.

Протиставлення здичавілих людей і коней, що «окультурилися», має сатиричний, гротескний характер і виступає прикладом «матеріалізації» метафори (дикі порядки в суспільстві втілюються у поведінці здичавілих людей). Але це згущення похмурих барв має ще полемічну спрямованість проти роману Д. Дефо «Робінзон Крузо». В останньому, навпаки, поетизовано буржуазну підприємливість, тверезу розсудливість і сувору протестантську моральність сучасного англійця. Полемізує Свіфт з Дефо і попередній, третій книзі. Цивілізація, світ техніки і науки, всі галузі застосування людського розуму не тільки не слугують людині (як у Дефо), а спрямовані їй на шкоду.

В останній частині міняється й тональність оповіді: Свіфт відступає від тону безпристрасного оповідача і коментатора і висловлює в палких монологах та описах гірке розчарування в людстві з його схильністю «спрямовувати даний йому від природи розум проти самого себе, замість того, щоб самовдосконалюватися» [91; 8].

Біологічний реалізм опису потворних тварин, яких зустрів гул лівер на початку останньої подорожі, викликає неймовірну огиду, хоча в ньому немає нічого фантастичного: «Голови та груди в них були вкриті цупким, в одних – кучерявим, в інших – гладеньким волоссям. Бороди в них були як у цапів. Вздовж спини та на передній стороні ніг тяглася в них довга волосяна смужка; решта тіла була гола, і я міг бачити темно-коричневий колір їхньої шкіри. Хвостів у них не було: не було й волосся на заду: там воно росло тільки навколо вихідного отвору. Гадаю, природа вкрила це місце волоссям, щоб захищати його, коли вони сидять на землі». Самиць мандрівник змальовує ще огиднішими фарбами: «Самиці були менші за самців. В них було довге, некучеряве волосся на голові, а більше рослинності на тілі не було ніде, крім вихідного отвору та статевих органів. Перса в самиць висіли між передніми лапами, а коли вони лізли рачки, то часто майже торкалися землі. Колір волосся у тварин був що найрізноманітніший: і русявий, і чорний, і червоний, і жовтий». Не дивно, що Гул лівер не впізнав в цих бридких істотах людину і описав їх як дивних тварин. Поряд зі словом «єгу» оповідач обов’язково вживає епітет» мерзенний», «бридкий», «гидка істота».

Єгу – істоти людиноподібні, людиноподібною є й їх психологія. Якщо спочатку Гуллівер розглядає ці істоти як найогидніший різновид тваринного світу, то протягом четвертої частини їх поведінка все більше нагадує йому людську. Восьмий розділ четвертої частини автор присвячує докладному опису властивостей єгу, в якому мимохідь порівнює їх з людським родом і самим собою, наголошуючи при цьому на доброму знанні «натури людської» Для цього у мандрівника вже склалося досить огидне враження про єгу, однак, переборюючи гидливість, він далі досліджує їх. Найбільше його цікавили, наскільки подібні вони на людей. Важливим є те, що й єгу «виразно відчували свою спорідненість» з Гуллівером, особливо, коли він «закачував перед ними рукави сорочки і показував свої голі руки та груди». Тоді єгу присувалися ближче і, як мавпи наслідували всі його рухи, виявляючи разом з тим свою ненависть до чужинця. Одного разу, коли було надто спекотно, Гуллівер роздягнувся і вирішив скупатися в річці. Молода самиця – єгу, побачивши його без одягу, запалилася хіттю і кинулася у воду. Вона обняла його «найогиднішим способом, і він, перелякавшись як ніколи у житті, покликав на допомогу огиря. Ця пригода дуже розважила Гулліверового господаря і дуже образила самого героя. Гуллівер із сумом і соромом розповідає: «Тепер я не міг уже заперечувати, що я – справжній єгу. Від голови до ніг, коли їхня самиця відчула природний потяг до мене, як одного з своїх».

У четвертій частині аргументується думка Свіфта, сформульована ним у «Казці про бочку»: у суспільстві людину «створює» одяг, плаття. Коли Гуллівер розуміє, що різниця між ним і єгу полягає тільки в одязі (це знання відкривається героєві поступово), спільність людини і єгу сягає найвищої точки розвінчання людської природи. Фізіологічний нарис природи єгу вражає читача насиченими гротескними формами: єгу підступні, жорстокі, ненависні один до одного (вони ненавидять і Гул лівера, вважаючи його подібним до них), жадібні, глупі та боягузи. «Образ єгу, відзначає І. Дубашинський, не наділений соціальним змістом. Автор створює узагальнений портрет єгу, не вдаючись до індивідуалізації, роблячи різницю між цими істотами тільки за статевою ознакою» [32; 63]. Незалежно від статті, віку, зовнішності (вони і чорні, і руді, і білі), єгу наділено спільними рисами. Структура цього узагальненого образу не потребує такого будівельного матеріалу, як особливості особистості. Немає самої особистості. Всіма єгу володіють грубі інстинкти… це стадо. Сатирик розповідає про їх огидні рухи, природні потреби, натуралістична деталь у кожному разі виконує певну естетичну функцію, посилюючи відразу до єгу.

Фізіологічний нарис звичаїв єгу підтверджує огидність цієї породи живих істот. Доповнює його подібність у нахилах: «По деяких місцевостях у цій країні знаходять блискуче різнобарвне каміння, що їх єгу страшенно люблять, іноді буває так, що цей камінь глибоко сидить у землі. Тоді вони цілий день риють землю своїми пазурами, а виривши камінь несуть його додому, ховають у своїх хлівах, насторожено озираючись навколо, бо бояться, щоб хтось не знайшов цього скарбу. Мій господар спочатку не міг зрозуміти причини такого неприродного потягу й не бачив у тому камінні ніякого пожитку для єгу, та тепер почав думати, що це – та ж сама скнарість, що, як я казав, буває й у людей». Дикі єгу, втративши людську подобу, зберегли найгірші риси людської цивілізації – жадобу до коштовностей, багатства, звичку ховати свій скарб і збагачуватись, навіть якщо це не має ніякого сенсу.

Узагальнений образ єгу – жорстоких, ненаситних, смердючих, скупих, викликав багато дискусій серед тих, хто вивчав творчість Свіфта. В. Теккерей, один з перших заговорив про мізантропію автора «Мандрів Гуллівера». Така точка зору мала неабияке поширення в літературних колах. Американський дослідник М. Войй наводить у своїй книзі «Свіфт і ХХ століття» вислови письменників (Т.С. Еліота, Дж.Б. Шоу), літературознавців (М. Меррі, Б.Уіллі), які зараховують Свіфта до мізантропів, додаючи ще й те, що він одночасно був ще й циніком. Проте, слід не забувати не можна не враховувати гуманістичне спрямування сатири Свіфта. Як і «Казка про бочку», «Мандри Гуллівера» написані з метою «загального виправлення людського роду». У «Мандрах Гуллівера» автор кілька разів нагадує, що пише для виправлення моралі, для просвіти людства. У листі до поета О. Попа Свіфт так відзначав задум свого твору і пояснював ставлення до людини: «У принципі я ненавиджу та зневажаю тварину, що називається людиною, хоча сердечно люблю Джона, Пітера, Томаса і т.д.… і я зібрав матеріали для трактату, у якому буде доведено, що визначення «людина – розумна тварина» – фальшиве, і буде доведено, що необхідно формулювати: «людина – тварина, що сприймає розумом». На цій великій базі мізантропії (правда, не в манері Тімона) побудовано «мандри». І я до тих пір не знатиму спокою, поки всі чесні люди не розділять мою точку зору» [32; 69]. Уточнюючи цю думку, Свіфт в іншому листі пише: «Так, після всього говорю вам, що я аж ніяк не ненавиджу людство: це vous autres (ви інші) його ненавидите, тому що вам хочеться, щоб люди були тваринами розумними, і ви злоститесь, коли вони вас розчаровують, я ж завжди відкидав це визначення та сформулював власне» [96; 218].

Іронія, як одна із головних рис Свіфтової сатири, заставляє читача двояко сприймати факти прямо. Буквально, а це – іронічно. А. Штейн ставить питання: «Звідки з’явилася у Свіфта така дивна ідея зробити коней носіями і втіленням розуму. Проф. Р. Крейн доводить, що Свіфт спирається на ходові приклади популярних підручників логіки, в яких доводиться, що людина – розумна тварина. В якості нерозумної тварини їй протиставлено коня. Свіфт перевертає все з ніг на голову і створює фантастичну країну, де кінь стає твариною розумною, а людина – нерозумною. На цьому й побудовано іронію письменника» [96; 208]. Полеміка навколо питання про сутність людини та її відмінності від тварини, без сумніву, дуже цікавила Свіфта. Четверта частина була своєрідною пародією або іронічною відповіддю на згадану дискусію. Свіфт створив країну розумних коней – гуїнгнгнмів. В цій країні все існує в перевернутому вигляді. Коні займають місце людей і поводять себе як люди. Людиноподібна істота займає місце тварини і поводить себе, як тварина.

Гул лівер докладно розповідає про людські деталі конячого життя, які особливо спочатку могли б здатися просто комічними, але враження сильно змінює співіснуюча поряд фігура єгу. У розповіді Гуллівера гуїнгнгнми – працелюбні, дружні, помірковані в своїх бажаннях істоти, словом «вінець творіння». Поступово, крок за кроком читач дізнається про суспільство розумних коней: вони будують будинки, працюють, виховують дітей. Головними їхніми чеснотами є «непохитність в приязні та доброзичливість», чужинця з найдальшої частини краю приймають вони так само, як і найближчих сусідів, «вони надзвичайно скромні та ввічливі, дарма що не обізнані ні з якими церемоніями», «не розбещують своїх дітей, а виховують їх тільки за вказівками розсудливості, стриманості, працьовитості, охайності вчать у них молодь обох статей.

Серед гуїнгнгнмів Гуллівер знайшов душевний спокій, про що свідчить його розповідь: «Мене не хвилювали ні зрадництво чи невірність друга, ні образи явного чи прихованого ворога. Мені не доводилося ні підкуплювати, ні підлещуватись, ні звідникувати, запобігаючи ласки в якогось вельможі чи його улюбленця. Я не потребував захисту ні від обману, ні від насильства».

Патріархальний уклад, розумний устрій суспільного життя, натуральне господарство, високі моральні якості гуїнгнгнмів, описані Світом у романі, дозволили віднести цей твір до великих утопічних шедеврів. Здійснюючи огляд утопічної літератури в статті «Утопія вчора і сьогодні», він зауважує: «Із середини ХУІ і до початку ХІХ століття в Англії не з’являлося серйозних утопічних творів, виключаючи хіба що «Мандри Гуллівера» Свіфта – утопії відчаю, в якій автор продемонстрував таку художню силу і глибину думки, що було би даремно її тут аналізувати» [58; 97–98].Визначаючи місце «Мандрів Гул лівера» серед цілого ряду утопій, С. Гречанюк наводить низку висловлювань і думок письменників та літературознавців. Наголошуючи, що «І.М. Голеніщев-Кутузов підписався під словами Мортона про те, що автори утопій ХУІІ століття втратили широту й перспективність мислення Томаса Мора, що англійським утопіям періоду буржуазної революції, починаючи від «Христианополя» Валентина Андре, «Нової Атлантиди» Френсіса Бекона, «притаманний практичний дух, який відображає до початку ХУІІ ст. Силу й упевненість буржуазії в собі» [24; 201–202].

Проте, як зауважує науковець, подібні думки ще раніше висловила Леся Українка в статті «Утопія в белетристиці», і наводить їх: «Утопія» Томаса Мора викликала чимало наслідувань, більше і менше близьких до взірця, але всі вони якщо й мали часами успіх, то дуже нетривкий. Здебільшого утопісти ХУІІ і ХУІІІ ст. не дорівнювали літературним талантам своєму старшому товаришеві з ХУІ ст., а крім того, й не вміли добрати відповідної форми своїм ідеям. Кампанелла, Френсіс Бекон, Верас (ХУІІ ст.) навіть зробили крок в порівнянні з Т. Мором… З письменників ХУІІ ст. один тільки Свіфт оригінально покористувався формою, наслідуваною з «Утопії» [24; 202]. Леся Українка, визначаючи місце твору Свіфта, називає його «Перелицьованою Утопією», там Свіфт довів до абсурду звички. Погляди, громадський устрій та ідеали сучасної йому доби». З цією думкою погоджується С. Гречанюк: «Надто мало в «Мандрах Гуллівера» власне утопічного, і цю особливість безсмертного твору заважила Леся українка. Вона писала: «З властивою йому безпощадністю Свіфт розвинув у своєму творі мотив, покладений в основу першої частини «Утопії», власне критику існуючого ладу, але мотив другої частини «Утопії» – ідеал можливої прийдешності – Свіфт навмисне створив: він намалював образ щасливого життя, але не для людей, а – для коней» [24; 202–203].

Четверта частина «Мандрів» справедливо вважається найскладнішою для розуміння. Але й важливість її не можна заперечити, бо без неї «Мандри Гуллівера» остаточно відсунулися б, як і «Робінзон Крузо», в розряд дитячої та пригодницької літератури, а декан Свіфт здавався б чи то старшим потішником і вигадником, чи то доброчинним, хоч і жорстоким викривачем» [60; 79]. Дж. Свіфт на відміну від Т. Мора, який показав своїм сучасникам страшні картини їхнього життя і те, яким воно насправді повинно бути, тобто запропонував варіант ідеального суспільного життя, не дав такого оптимістичного виходу: «Утопія – це ніде. Гуїнгнгнми – ніхто, і це страшніше».

Пародією на утопію вважає «Мандри Гуллівера» А.Єлістратова: «Протиставляючи олюднених коней здичавілим людям, Свіфт хоче створити картину «природного стану» суспільства. Він вкладає у зображення держави коней свої політичні ідеали – захист республіканського устрою і заклик до патріархального натурального господарства. Заклик до натурального обміну в «Листах суконщика», прославлення доброчинства патріархального селянства в третій частині «Гуллівера» завершуються тут картиною натурального господарства гуїнгнгнмів, не знаючих вад та виразок капіталістичного ладу» [36; 373–374]. Проте, дослідниця вважає, що Свіфт сам «бачить нездійсненність цієї утопії. Йому не вистачає барв, щоб схвалити цей вузький, обмежений лад з його вівсяною кашкою і відсутності письменства, із збереженням особистої власності і рабовласництва, – але Свіфт і не збирається цього робити. Тут більше відчаю, ніж віри».

Л. Трауберг, розвиваючи цю думку, доводить на прикладах з твору, що суспільство розумних коней далеке від ідеалу. В зображенні єгу теж присутня іронія, адже читачу відомо, що гуїнгнгнми влаштували генеральну облаву на єгу, забрали по двоє дитинчат, розмістили їх в стайнях і приручили як диких тварин носити і возити вантажі. Тут автор статті вбачає критику колонізаторства. Гуїнгнгнми, вочевидь, є колонізаторами, які приручили і заставили працювати на себе єгу. Справді, Гуллівер постійно повторює нарікання коней на єгу, які не бажають працювати, що нагадує нарікання «теннесійських плантаторів і російських поміщиків» [83; 123]. Тим самим у статті заперечується думка Лесі Українки, що «коні не винні», адже збори постановили й Гул лівера, як представника єгу (до того ж розумного, освіченого), вигнати острова, боячись, що раптом він очолить рабів, допоможе їм нападати на володіння гуїнгнгнмів. Л. Трауберг висловлює ряд сумнівів відносно щирості захоплень Гуллівер гуїнгнгнмами: у них не існує дискусій та суперечок, для них «розум не є, як для нас, інстанцією проблематичною» [83; 125]. Гуллівер захоплюється поезією гуїнгнгнмів, у що неможливо повірити: їм абсолютно чуже поняття «того, чого не існує», тобто видумка, фантазія, їм, як зауважує Гул лівер, не властиве поняття гордості, але ж саме у гордості Гуллівер звинувачує своїх спів родичів. Якщо гуїнгнгнмам не властиве почуття злоби, жорстокості, то чому вони так жорстоко повелися з першими єгу? У житті коней немає розлучень та перелюбства, але у них немає й любові, яка є навіть у тварин в дикій природі. І, нарешті, серед них білі, гніді та мишасті трохи відрізняються будовою тіла та здібностями від гуїнгнгнмів сірих, чалих та вороних, і через те завжди виконують обов’язки слуг». Саме тут автор статті вбачає насмішку Свіфта над створеним ним «ідеальним» суспільством коней. Коли Гул лівер від почуття вдячності до свого господаря хоче поцілувати йому копито (подібно до того, як правовірні цілують взуття папі римському) – господар сам підносить копито до його уст. Тут теж приховано гіркий жарт, іронічне ставлення Свіфта до «ідеальності» суспільства коней.

Важливою є, на нашу думку, ще одна особливість четвертої частини «Мандрів Гуллівера»: можливо авторові й забракло фантазії та барв для змалювання суспільства гуїнгнгнмів, але вони «виграють» у зіставленні з суспільством «розумних єгу», адже розповіді Гуллівера про звичаї, лад, порядки англійців викликають у коней щире здивування й протест, бо вони контрастують у основі своїй з їхніми звичаями та порядками, моральністю та світобаченням. К і у попередніх частинах роману, у четвертій розповідям про англійське суспільство відведено багато місця. Визначення абсолютної нормальності фантастичного острова, попри всю абсурдність зображуваного (олюднені коні, отваринені люди), починається для Гул лівера не з коней і не з єгу, а з самого себе. Він розмовляє з конем, якому бажано знати, «звідки я прибув і яким чином набув видимість розуму» Він вмовляє коня не обманюватись його схожістю з єгу – «цією огидною твариною, до якої я відчуваю найглибшу огиду та зневагу». Він – істота зі світу, де все по-іншому, де «лише одні єгу наділені розумом». Це зовсім інші єгу, не такі, як тут; це – люди-тварини горді та особливі, на доказ чого Гуллівер готовий пред’явити нарис моралі та історії Англії останнього десятиліття.

Приблизно те саме він вже робив у Бробдінгнезі, але королю цієї держави сучасна англійська історія здалася жахливим викривленням природного людського образу. Те ж саме знайшов у ній і місцевий господар Гул лівера – сірий кікь, який дійшов висновку, що розумні єгу ще гірші за диких. Хоч єгу його країни, на думку коня, викликають у нього презирство, але він обвинувачує їх за їхні огидні якості не більше як гейх (хижих птахів) за жорстокість, або гострий камінь за те, що той ріже ногу. Коли ж такі вчинки роблять створіння, які пишаються своїм розумом, то він боїться, що їхня розумова розбещеність гірша за жорстокість. Отже, йому здавалося, що замість розуму ми обдаровані особливою властивістю, яка збільшує наші природні пороки, на зразок хвиль струмка, що відбиваючи образ потворного тіла, не тільки збільшує його, а й ще більше спотворює». Сатирично-викривальна спрямованість розповіді про Англію посилюється постійними порівняннями з життям диких єгу, тим більше, чим далі розповідає Гуллівер про «розумних» і «особливих» єгу, він все більше знаходить спільних рис з дикими спів родичами. Всі пороки і вади отваринених людей збільшуються і стають ще мерзеннішими у єгу, – озброєних розумом. Природна жорстокість і ненависть єгу, їх жадібність у світі Гуллівера сягає апогею, озброєні розумом, ці якості находять вихід у війнах, братовбивстві. У цьому світі ще більшою мірою поширені розпуста, грабунок, обман, які є ще огиднішими, ніж у світі єгу. Отже, Гуллівер, спілкуючись з гуїнгнгнмами, доходить сумних висновків про приреченість людського суспільства, яке свій природний розум і освіченість спрямовує проти себе ж. Він бачить, що людство не тільки не може, але й не хоче бути вилікуваним. Висновок Гуллівера – це лише художня деталь її відкриття, але аж ніяк не сама істина. Гуллівер відкриває не формулу, а світ – світ сучасних співвідношень та ілюзій. Суспільство, розглянуте з різних позицій, у різних аспектах його стосунках з людиною, внаслідок чого поступово встановлюється потрібна зображальна перспектива, як звіт про реальний стан речей.

Великий сатирик ніколи не говорив людині, що любить її. Його щиросердним освідченням в любові до неї й людства був сміх – гіркий і знущальний. Він – про себе: «Я ніколи не міг дозволити людям спокійно божеволіти». Повертав до життя електричним розрядом – і зупинене серце оживало. Неприємно? Іншого виходу не бачив. Іншого, можливо, й не було. Кажуть, що його «мандрам Гул лівера» не завадило б трішки більше оптимізму. Трішки – це скільки? Жменька? Дві? В нього були всі підстави для суму. Він наче бачив той шлях, який доведеться здолати людині в наступні два з половиною століття: через кострища новітніх інквізиторів, через ненависть національну, релігійну і між партійну, через небачені заходи тотальної деморалізації та кровопролитні війни. Він вірив у те, що людина виживе. Залишиться людиною? Бо чи писав би він без цієї віри свою книгу? [24; 222].




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4

Схожі:

Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера» iconДжонатан Свіфт. „Мандри Лемюеля Гуллівера (ч.І)
Дж. Свіфта; дати поняття про сатиру та сатиричний роман на прикладі роману „Мандри Лемюеля Гуллівера”; охарактеризувати особливості...
Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера» iconДжонатан Свіфт. „Мандри Лемюеля Гуллівера (ч.І)
Дж. Свіфта; дати поняття про сатиру та сатиричний роман на прикладі роману „Мандри Лемюеля Гуллівера”; охарактеризувати особливості...
Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера» iconСатира в романі Свіфта «Мандри Гуллівера»
Мета: продовжити роботу з літературним аналізом тексту, з’ясувати особливості використання сатири та алегорії в тексті; удосконалювати...
Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера» iconЛітературні диктанти. За твором Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера»
Чого мати навчала Артура з раннього дитинства?
Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера» iconЗображення в романі Вальтера Скотта „Айвенго боротьби англосаксів з норманами в ХІІ ст. І усобиць норманів
«Зображення в романі Вальтера Скотта „Айвенго” боротьби англосаксів з норманами в ХІІ ст. І усобиць норманів» (7-й клас)
Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера» iconТема. Альбер Камю. Роман
Художнє осмислення подій Другої світової війни у світлі екзистенціалістської філософії у романі. Алегоричне зображення Руху Опору....
Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера» iconТема. «Діалектика душі» героїв роману Л. Толстого «Анна Кареніна» Мета: дати учням уявлення про особливості зображення людини в романі Л. Толстого «Анна Кареніна»

Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера» iconІсторія раннього дитинства ” в романі в. Дрозда “пришестя”
Це й зумовило тему статті, необхідність розгляду зображення дитинства письменника періоду повоєнних років, проблем, з якими він зустрівся...
Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера» iconШколу робить школою учитель! Художник учиться змішувати фарби І наносити мазки на полотно. Музикант розучує етюди. Журналіст І письменник освоює прийоми письмового мовлення. Справжній учитель теж змішує фарби, розучує етюди, освоює прийоми
Музикант розучує етюди. Журналіст І письменник освоює прийоми письмового мовлення. Справжній учитель теж змішує фарби, розучує етюди,...
Прийоми сатиричного зображення у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера» iconШколу робить школою учитель! Художник учиться змішувати фарби І наносити мазки на полотно. Музикант розучує етюди. Журналіст І письменник освоює прийоми письмового мовлення. Справжній учитель теж змішує фарби, розучує етюди, освоює прийоми
Музикант розучує етюди. Журналіст І письменник освоює прийоми письмового мовлення. Справжній учитель теж змішує фарби, розучує етюди,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка