Про християнську любов



Сторінка2/3
Дата конвертації18.04.2017
Розмір0.52 Mb.
1   2   3

ДРУГА ЧАСТИНА

CARITAS - МИЛОСЕРДЯ ЦЕРКВИ ЯК «СПІЛЬНОТИ ЛЮБОВІ»
Милосердя Церкви як вияв тринітарної любові

19. «Якщо бачиш любов, бачиш Пресвяту Трійцю», – писав св. Августин [11]. У вищеподаних роздумах ми могли споглядати відкритий бік Ісуса, Того, кого «прокололи» (пор. Ів. 19, 37; Зах. 12, 10), усвідомлюючи задум Отця, який з любові (пор. Ів. 3, 6) послав свого Єдинородного Сина у світ для спасіння людства. Вмираючи на хресті – як описує євангелист – Ісус «віддав духа» (Ів. 19, 30) – завдаток того дару Святого Духа, який Він мав дати після свого воскресіння (пор. Ів. 20, 22). Таким чином повинна була сповнитися обітниця про ріки живої води, які завдяки виливанню Святого Духа мали потекти з нутра вірних (пор. Ів. 7, 38–39). Адже Дух виявляється через внутрішню силу, що приводить їхні серця у гармонію з серцем Христа і спонукає їх любити ближніх так, як Він їх любив, коли схилявся, щоб вмити ноги апостолам (пор. Ів. 13, 1–13), а особливо, коли віддав за всіх своє життя (пор. Ів. 13, 1; 15, 13).


Дух є також силою, що змінює серце церковної спільноти, щоб вона була свідком любові Отця, який хоче перетворити людство на єдину сім’ю у своєму Сині. Вся діяльність Церкви – це вияв любові, що прагне повного добра для людини: євангелізація Словом і Таїнствами, що часто в історії ставало героїзмом, та сприяння розвитку людини у різних ділянках її життя і діяльності. Отже, любов – це служіння, яке виконує Церква, щоб безнастанно допомагати людям у їхніх стражданнях і потребах, зокрема матеріальних. На цей аспект, на це служіння, я хотів би звернути увагу у другій частині енцикліки.
Милосердя як завдання Церкви

20. Любов до ближнього, закорінена в Божій любові, є передусім обов’язком кожного вірного, однак вона також є завданням всієї церковної спільноти, притому на всіх її рівнях: від місцевої спільноти до помісної Церкви і Вселенської Церкви в загальному. Церква як спільнота також повинна плекати любов. У зв’язку з цим любові потрібна організація для упорядкованого служіння спільноті. Усвідомлення цього завдання виконувало у Церкві від самого її початку конститутивну роль: «Всі віруючі були вкупі й усе мали спільним. Вони продавали свої маєтки та достатки й роздавали їх усім, як кому чого треба було» (Ді. 2, 44–45). Лука розповідає нам це, подаючи своєрідну дефініцію Церкви, суттєвими елементами якої він вважав вірність «апостольській науці» і перебування у «спільноті» (koinonia), «на ламанні хліба й молитвах» (Ді. 2, 42). Елемент «спільноти» (koinonia), спершу не визначений чітко, був конкретизований у вищенаведених стихах: спільнота полягає саме в тому, що вірні мають все спільне і що між ними вже немає поділу на багатих і бідних (пор. також 4, 32–37). Цю радикальну форму матеріальної спільності, звичайно, годі було втримати, коли Церква почала поширюватися. Однак, її суть залишилася незмінною: у спільноті вірних не може бути такого виду бідності, щоб для когось були недоступними блага, необхідні для гідного життя людини.


21. Вирішальним вчинком у процесі втілення в життя цього еклезіального основоположного принципу був вибір семи чоловіків, який започаткував дияконське служіння (пор. Ді. 6, 5–6). У первісній Церкві між групами, які говорили єврейською і грецькою мовами виникла нерівність у наданні щоденної опіки для вдів. Апостоли, яким насамперед була доручена «молитва» (Євхаристія і Літургія) та «служіння Слова», почувалися надмірно обтяженими «служінням при столах»; тому вони вирішили скерувати зусилля на своє основне служіння, а для нового завдання, також потрібного Церкві, створити колегію з семи осіб. Ця група повинна була виконувати не лише суто технічну функцію роздавання дібр: це мали бути мужі «повні Духа та мудрості» (пор. Ді. 6, 1–6). Це означає, що вони мали виконувати конкретне соціальне служіння, яке водночас було вповні духовним служінням. Їхня роль була справді духовною: в ній реалізувалося одне із основоположних завдань Церкви – впорядкована любов до ближнього. З утворенням колегії сімох «дияконія» – спільне організоване служіння з любові до ближнього – стала складовою фундаментальної структури Церкви.
22. З часом, коли Церква почала поступово розширюватися, сaritas поряд зі звершенням Святих Таїнств і проголошенням Слова став одним з істотних секторів її діяльності: діла милосердя супроти вдів і сиріт, в’язнів, хворих і нужденних становлять її суть такою самою мірою, як звершення Святих Таїнств і проголошення Слова. Церква не може знехтувати ділами милосердя, як не може не звершувати Таїнств і не проголошувати Слова. Щоб проілюструвати це, достатньо навести декілька прикладів. Мученик Юстин (†155), описуючи християнське святкування неділі, згадує про благодійну діяльність, пов’язану з Євхаристією: багатші складали пожертви мірою своїх можливостей, хто скільки хотів; з тих пожертв єпископ надавав підтримку сиротам, вдовам і тим, хто потребував допомоги через хворобу чи з інших причин, а також в’язням та іноземцям [12]. Великий християнський письменних Тертуліан († після 220) розповідав, як захоплювалися погани турботою християн про тих, хто потребував допомоги [13]. Якщо Ігнатій Антіохійський († близько 117) називає Римську Церкву «першою в любові»gape) [14], то можна впевнено стверджувати, що у цьому визначені він хотів певним чином вказати на її конкретну благодійну діяльність.
23. У цьому контексті буде доцільним згадати ранні легальні структури благодійності Церкви. Приблизно в середині IV століття в Єгипті сформувалася так звана «дияконія» – інституція, відповідальна в поодиноких чоловічих монастирях за всю сферу допомоги, тобто милосердного служіння – caritas. Такі інститути розвивалися аж до VI століття, формуючи об’єднання з правовим статусом, яким держава довіряла навіть частину збіжжя для роздавання людям. В Єгипті не тільки кожен монастир, але й кожна єпархія мала свою дияконію, яка пізніше поширилася як на Сході, так і на Заході. Папа Григорій Великий († 604) згадував зокрема про дияконію в Неаполі. У Римі дияконію зафіксовано щойно з VII–VIII століть; але, звісно, вже раніше, від самого початку до діяльності Римської Церкви належала опіка над нужденними і хворими відповідно до принципів християнського життя, вміщених в Діяннях апостолів. Живим прикладом цього є постать диякона Лаврентія († 258). Драматичний опис його мучеництва був відомий вже св. Амброзію († 397) і представляє нам істинну суть святого. Після арешту його співбратів і Папи йому, як відповідальному за забезпечення бідних, дали ще певний час, щоб він зібрав церковні скарби і передав їх світським інстанціям. Лаврентій поділив гроші, які мав, між бідними, а потім разом з ними – як зі справжнім скарбом Церкви – став перед можновладцями [15]. Не залежно від оцінки історичної достовірності тих обставин, Лаврентій залишився у пам’яті як видатний представник церковної благодійності.
24. Згадка про постать цезаря Юліана Відступника († 363) ще раз може вказувати, наскільки важливою була для ранньої Церкви впорядкована благодійна діяльність. Коли Юліанові було шість років, гвардія цезаря вбила його батька, брата та інших рідних. Відповідальність за цю жорстокість – справедливо чи безпідставно – він приписав імператору Костянтину, якого вважали великим християнином. Через це християнська віра була для нього раз і назавжди дискредитована. Ставши імператором, він вирішив відродити поганство, стару римську релігію, реформувавши її так, щоб вона справді могла стати справжньою потугою держави. Притому він дуже багато запозичував у християнства. Встановив ієрархію з митрополитів і священиків. Священики мали плекати любов до Бога і ближнього. В одному із своїх листів [16] він написав, що єдиним елементом у християнстві, який припав йому до душі, є благодійна діяльність Церкви. Отже, для нового поганства вирішальним пунктом було на противагу милосердю Церкви запровадити аналогічну активність у рамках його релігії. «Галілейці, – так він говорив, – таким чином здобули світ». До них треба дорівнятися чи навіть перевершити їх. Таким чином імператор стверджував, що милосердна любов – сaritas – основна ознака християнської спільноти, Церкви.
25. У цьому пункті належить звернути увагу на два важливі моменти наших роздумів:

a) суть Церкви виявляється у потрійному завданні: проповідуванні Божого Слова (kerygma-martyria), здійсненні Таїнств (leiturgia) і вчинках любові (diakonia). Ці завдання тісно між собою пов’язані і їх не можна розділяти. Вияв милосердя є для Церкви не одним із видів благодійності, яку можна доручити комусь іншому, а належить до її суті, є проявом її справжнього буття [17];

b) Церква – це Божа сім’я у світі. У цій сім’ї не може бути нужденних. Водночас, однак, сaritasgape виходить за межі Церкви: притча про милосердного самарянина залишається мірилом, передбачає універсальність любові, скерованої до того, хто потребує допомоги, до «випадкового зустрічного» (пор. Лк. 10, 31), хоч би ким він був. Поряд з такою заповіддю церковним завданням також залишається, щоб у Церкві як родині не страждав жоден з її членів. Підкреслюють це слова з Послання до галатів: «Отож, поки маємо час, робімо добро всім, а зокрема рідним у вірі» (6, 10).
Справедливість і любов

26. З XIX століття почали з’являтися закиди стосовно благодійності Церкви, які потім настійливо поглиблював марксизм. Убогі, мовляв, потребують не діл милосердя, а справедливості. Діла милосердя – милостиня – насправді є для заможних людей засобом і способом, за допомогою якого вони можуть уникнути утвердження справедливості і заспокоїти сумління, щоб зберегти своє становище, позбавляючи бідних їхніх прав. Замість того, щоб підтримувати таку ситуацію поодинокими ділами милосердя, належить встановити справедливий лад, за якого всі отримували б свою частку дібр світу і більше не потребували б милостині. Слід визнати, що у цій аргументації дещо правильне, але є багато хибного. Справді, основоположним принципом держави має бути прагнення встановити справедливість і метою справедливого суспільного ладу, згідно з принципом субсидіарності, є забезпечення кожній людині її частки добра спільноти. На цьому завжди наголошувалося у християнському вченні про державу і в соціальній науці Церкви. Питання про справедливий суспільний лад – з історичної точки зору – увійшло в нову фазу в ХІХ столітті, коли було сформовано індустріальне суспільство. Поява сучасної індустрії захитала старі суспільні структури, а зростання числа залежних від зарплатні робітників зумовило радикальні зміни в укладанні суспільних відносин, в яких основним питанням стало відношення капіталу і роботи – у такій формі це питання до того часу не ставили. Структури виробництва і капітал стали новою владою, яка, потрапивши в руки незначної кількості людей, вела до того, що робочі маси втрачали свої права; і цьому треба було протистояти.


27. Слід визнати, що пройшло багато часу, поки представники Церкви усвідомили, що питання справедливого суспільного ладу постало в новий спосіб. Однак у цій ділянці були піонери: один із них - Кеттер з Майнца (+1877). У відповідь на конкретні потреби з’являлися гуртки, об’єднання, союзи, федерації, а передусім чернечі згромадження, які в ХІХ столітті виступили проти бідності, хвороб і незадовільної ситуації в царині освіти. З появою у 1891 році енцикліки Лева ХІІІ «Rerum novarum» це питання було включено в навчання пап. Відтак, у 1931 році, з’явилася енцикліка Пія ХІ «Quadragesimo anno». Святий Папа Іван ХХІІІ опублікував у 1961 році енцикліку «Mater et Magastra», тоді як Павло VI в енцикліці «Populorum progressio» (1967) і в апостольському листі «Octogesima adveniens» (1971) робив сильний наголос на соціальних проблемах, які в той час загострилися в Латинській Америці. Мій великий попередник Іван Павло ІІ залишив нам трилогію соціальних енциклік: «Laborem exercens» (1981), «Sollicitudo rei socialis» (1987) i «Centesimus annus» (1991). Таким чином систематичне відчитування знаків часу – нових проблем і пошуків відповідей – переросло у католицьку соціальну науку, яка була цілісно представлена у 2004 році в «Посібнику католицької соціальної науки Церкви», укладеному Папською радою «Справедливість і мир». Марксизм представив світову революцію і підготовку до неї як панацею від соціальних проблем: завдяки революції і пов’язаній з нею колективізації засобів виробництва раптово – за цією наукою – все мало стати інакшим, тобто кращим. Ця мрія розвіялася. У складній нинішній ситуації, зумовленій зокрема глобалізацією економіки, соціальна наука Церкви стала дороговказом навіть поза межами Церкви. Зважаючи на прогрес, ці вказівки потрібно шляхом діалогу представляти тим, хто справді виявляє турботу про людину та її світ.
28. Для того, щоб чіткіше визначити відношення між необхідною боротьбою за справедливість і ділами милосердя, належить взяти до уваги дві основні обставини:

а) справедливий суспільний і державний лад – центральне завдання політики. Держава, яка не керується справедливістю, перетворюється на велику банду злочинців, як сказав якось Августин: «Remota itaque iustitia quid sunt regna nisi magna latrocinia [18]. До основних принципів християнства можна віднести розрізнення між тим, що належить кесарю, і тим, що належить Богові (пор. Мт. 22, 21), тобто розрізнення між державою і Церквою, або, як говорить Другий Ватиканський Собор, автономія дочасної сфери [19]. Держава не може встановлювати релігії, однак повинна гарантувати свободу і мир між прибічниками різних релігій; Церква, як соціальний вияв християнської віри, зі свого боку, втішається незалежністю і в дусі віри живе у формі спільноти, до якої держава має виявляти повагу. Ці сфери відділені, але між ними завжди існують відносини.


Справедливість є метою, а тому водночас внутрішнім мірилом кожної політики. Політика є чимось більшим, ніж просто технікою встановлення суспільних порядків: її джерелом і метою є саме справедливість, яка має етичний характер. Таким чином перед державою стоїть, по суті, неминуче запитання: як досягти справедливості тут і тепер? Воно, однак, породжує ще більш радикальне запитання: що таке справедливість? Це проблема, яка стосується практичного розуму; щоб розум міг добре функціонувати, його потрібно постійно очищувати, оскільки його етичне засліплення, спричинене перевагою інтересів і влади (вони засліплюють розум), є загрозою, якої важко позбутися.
У цьому місці стикаються політика і віра. Звичайно, віра має свій особливий сенс як зустріч з живим Богом, – зустріч, яка відкриває перед нами нові горизонти, що виходять за межі розуму. Водночас вона є очищувальною силою для розуму. З Господньої перспективи вона позбавляє його засліплення, допомагаючи йому бути собою. Віра допомагає розумові краще виконувати свої завдання і краще бачити те, що йому властиве. Саме тут належить дати місце католицькій соціальній науці: вона не має наміру передавати Церкві владу над державою; вона також не хоче накидати тим, хто не поділяє віри, поглядів і поведінки, які їй властиві. А просто прагне брати участь в очищенні розуму і надавати допомогу, щоб те, що справедливе, можна було тут і тепер розпізнати, а відтак реалізувати.
Соціальна наука Церкви аргументує, спираючись на розум і природне право, а отже, на те, що властиве кожній людині. Вона знає, що перед Церквою не стоїть завдання домагатися, аби наука мала політичний характер: вона хоче слугувати вихованню сумління в політиці і сприяти розпізнаванню істинних вимог справедливості та плеканню готовності діяти відповідно до них, навіть якщо це суперечить власним інтересам. Це означає, що побудова справедливого суспільного і державного ладу, за якого кожен отримав би йому належне, є завданням, що його собі має ставити кожне покоління. Оскільки тут йдеться про політичне завдання, воно не може бути безпосередньою місією Церкви. Та якщо це водночас основне завдання людини, Церква зобов’язана робити свій внесок через очищення розуму і етичне виховання, щоб вимоги справедливості стали зрозумілими і політично здійснимими.
Церква не може і не сміє вдаватися до політичної боротьби, щоб суспільство стало більш справедливим. Вона не може і не сміє посідати місце держави. Однак вона не може і не сміє стояти осторонь, коли йде боротьба за справедливість. Вона повинна включитися в неї через розумову аргументацію і пробудити духовні сили, без яких справедливість, що завжди вимагає зречень, не матиме успіху і не розвиватиметься. Соціальна справедливість не може бути завданням Церкви, її повинна створювати політика. Однак вона дуже зацікавлена у досягненні справедливості через відкритість пізнання і волі до вимог добра.
b) Любов – милосердя – завжди буде потрібною, навіть у найбільш справедливому суспільстві. Немає такого справедливого суспільного ладу, у якому були б зайвими діла милосердя. Той, хто прагне усунути любов, може позбутися людини як такої. Завжди буде існувати страждання, в якому потрібні турбота і допомога. Завжди буде самотність. Завжди також буде матеріальна скрута, за якої потрібною є допомога у вигляді конкретних діл милосердя з боку ближнього [20]. Держава, яка хоче забезпечити усім і все бере на себе, врешті перетворюється на бюрократичну інстанцію, що не здатна надати людині, яка страждає – кожній людині, – того, чого вона найбільше потребує: особистої уваги, народженої з любові. Ми потребуємо не такої держави, яка б усе регулювала і над всім панувала, а такої, яка б, керуючись принципом субсидіарності, розпізнавала і підтримувала починання різних суспільних сил та пов’язувала спонтанність з близькістю до людей, котрі потребують допомоги. Церква є одною з таких живих сил: у ній живе динамізм любові, пробудженої Духом Христа. Та любов дає людям не тільки матеріальну допомогу, а й відпочинок і духовне зцілення, яке часто є більш потрібним, ніж матеріальна допомога. У твердженні, що за наявності справедливих структур є зайвими діла милосердя, по суті, прихована матеріалістична концепція людини: хибний погляд, згідно з яким людина живе «самим хлібом» (Мт. 4, 4; пор. Втор. 8, 3) – переконання, яка принижує людину і не визнає того, що властиве тільки їй.
29. Таким чином ми можемо тепер точніше визначити в житті Церкви відношення між боротьбою за справедливий суспільний і державний лад, з одного боку, і впорядкованими ділами милосердя – з другого. Як з’ясувалося, побудова справедливих структур не є безпосереднім завданням Церкви, а належить до сфери політики, – сфери самовідповідального розуму. Щодо цього завдання Церкви можна вважати опосередкованим: вона повинна сприяти очищенню розуму і пробудженню моральних сил, без яких ані не можна створити справедливих структур, ані вони не зможуть слугувати довготерміновій меті.
Будувати справедливий суспільний лад – безпосереднє завдання мирян. Як громадяни вони покликані брати особисту участь в суспільному житті. Однак вони не повинні відмовлятися від участі «в господарській, суспільній, правовій, адміністративній і культурній діяльності, яка органічно слугує розвитку загального добра» [21]. Завдання мирян – належно розвивати суспільне життя, поважаючи його законну самостійність і співпрацюючи з іншими громадянами, відповідно до їхніх повноважень та відповідальності [22]. І хоч активність держави у жодному разі не може нівелювати особливі форми благодійної діяльності Церкви, однак, безперечно, любов має слугувати натхненням для всього життя мирян, а, отже, і для їхньої політичної діяльності як «соціальної любові» [23].
Благодійні організації Церкви становлять її opus proprium, властиве їй завдання, в якому вона є не співучасником, а діє як безпосередньо відповідальний суб’єкт, роблячи те, що властиве її природі. Невід’ємним елементом Церкви є спільна впорядкована благодійна діяльність вірних, однак, з другого боку, не може бути такого, щоб діла милосердя поодиноких християн стали зайвими, адже людина, крім справедливості, потребує і завжди потребуватиме любові.
Різноманітність благодійних структур у сучасному соціальному контексті

30. Перш ніж спробувати визначити специфічний профіль церковної діяльності, скерованої на служіння людині, я хотів би поглянути на загальну картину боротьби за справедливість і любов у сучасному світі.


А. Швидкими темпами зближуючи різних людей і відмінні культури, засоби масової комунікації немовби зменшили нашу планету. Хоча це «співіснування» іноді спричинює різні непорозуміння і напруження, однак те, що люди пізнають потреби інших більш безпосереднім чином, стає закликом до участі в їхніх обставинах і проблемах. Щодня ми дізнаємося, що багато людей у світі попри великі досягнення наукового і технічного прогресу зазнають страждань через різного роду матеріальні й духовні потреби. Тому у наш час належить плекати нову готовність допомагати ближнім, які зазнають страждань. Вже Другий Ватиканський Собор чітко це підкреслював: «Оскільки сьогодні злагоджено працюють засоби масової комунікації, за допомогою яких певною мірою поменшала віддаль між людьми […] благодійна діяльність […] може і повинна охопити всіх без винятку людей і потреби» [24].
З другого боку – а це водночас спонукальний і підбадьорливий аспект глобалізації – сьогодні ми маємо численні засоби для надання гуманітарної допомоги нашим нужденним братам і сестрам, важливі сучасні системи розподілу їжі та одягу, а також надання житла чи тимчасового притулку. Таким чином турбота про ближнього виходить за межі країни і поширює свої горизонти на весь світ. Другий Ватиканський Собор слушно зауважив: «Серед характерних знаків нашого часу особливої уваги варте почуття солідарності всіх народів, яке неустанно зростає» [25]. Державні заклади і гуманітарні організації підтримують ініціативи, які мають на меті таку солідарність, зокрема через дотації чи податкові пільги, а також залучаючи великі фонди. Таким чином солідарність, яку виявляє людська спільнота, має значну перевагу над солідарністю поодиноких людей.
Б. У такій ситуації з’явилися і розвинулися численні форми співпраці між державними та церковними установами, які дали добрі плоди. Церковні установи завдяки прозорості своєї діяльності і вірному виконанню обов’язку виявляти милосердя можуть передати християнський дух світським установам, сприяючи взаємній координації, яка, без сумніву, буде добре впливати на ефективність благодійної діяльності [26]. Подібно сформувалися у цьому контексті різноманітні організації, які ставлять перед собою благодійні чи філантропічні завдання. Вони докладають зусиль, щоб, зважаючи на політичні та соціальні проблеми, знайти оптимальні рішення в гуманітарному вимірі. Важливим феноменом нашого часу є поява і розвиток різних форм волонтаріату, який полягає в наданні різноманітних послуг [27]. Хочу висловити визнання і подяку всім, хто бере участь у різних формах цієї діяльності. Ця діяльність є для молодих людей школою життя, яка привчає їх до солідарності й готовності давати не тільки щось, а й самих себе. У такий спосіб вона протиставляє анти-культурі смерті (одним із її проявів є, наприклад, наркоманія) любов, яка не шукає самої себе, а в готовності загубити себе для іншого (пор. Лк. 17, 33 і далі) стає культурою життя.
Також у католицькій Церкві та інших церквах і церковних спільнотах з’явилися нові і почали більше розвиватися старі форми благодійної діяльності, – форми, в яких можна успішно поєднувати євангелізацію з ділами милосердя. Я хотів би тут чітко підкреслити те, що написав мій великий попередник Іван Павло II у своїй енцикліці «Sollicitudo rei socialis» [28]: він заявляв про готовність католицької Церкви співпрацювати з благодійними організаціями тих Церков і спільнот, які керуються спільною з нами мотивацією і мають таку саму мету – справжній гуманізм, який визнає в людині образ Божий і прагне допомагати їй жити згідно з її гідністю. Енцикліка «Ut unum sint» ще раз підкреслила, що для того, щоб світ став кращим, християни мають говорити в один голос і «захищати права і потреби усіх, зокрема бідних, принижених і беззахисних» [29]. Тут я хотів би висловити свою велику радість, що це бажання знайшло своє втілення у численних починаннях в усьому світі.
Специфічний профіль церковної благодійності

31. Зростання кількості різних організацій, які служать людині у її потребах, можна, врешті, пояснити тим, що імператив любові до ближнього Творець вписав у саму сутність людини. Це є також результатом існування у світі християнства, що знову й знову пробуджує той імператив і приводить в дію, адже в історії його часто відсували на дальній план. Реформа поганства імператора Юліана Відступника є одним із ранніх прикладів. У цьому сенсі сила християнства виходить за межі християнської віри. Тому дуже важливо, щоб милосердя Церкви зберігало свою силу випромінювати світло і розвивалося не просто як один із варіантів благодійництва. Які конститутивні елементи становлять суть християнського і церковного милосердя?


А. Як показує приклад доброго самарянина з притчі, християнське милосердя є насамперед простою відповіддю на те, що в конкретній ситуації є безпосередньою необхідністю: голодних треба нагодувати, нагих зодягнути, хворих лікувати, щоб вони були сповнені надією на одужання, ув’язнених відвідати і т. п.
Благодійні церковні організації, починаючи від Карітасу (єпархіального, національного і міжнародного) повинні зробити все можливе, щоб мати відповідні засоби і насамперед щоб були люди, які б виконували такі завдання. Для служіння хворим людям потрібні спеціальні знання: помічники повинні мати таку підготовку, щоб правильно виконувати те, що належить, і планувати дальшу опіку. Фахова підготовка є першою, основоположною вимогою, однак її не достатньо. Тут йдеться про людину, а людина потребує чогось більшого, ніж технічно правильно виконуваної опіки, - потребує людського ставлення, щирої уваги. Той, хто бере участь у благодійній діяльності Церкви, повинен відзначатися тим, що здатен не тільки вправно виконувати поставлене завдання, а й належно ставиться до іншої людини, аби та могла відчути його людську доброту. Тому такі помічники повинні мати не тільки професійну підготовку, а й передусім «підготовку серця». Їх належить вести до такої зустрічі з Богом у Христі, яка будила б у них милосердя і відкривала їхні серця до іншої людини так, щоб любов до ближнього не була у них, так би мовити, накладеною зовні заповіддю, а наслідком їхньої віри, що реалізується через любов (пор. Гал. 5, 6).
Б. Християнська благодійна діяльність повинна бути незалежною від партій та ідеологій. Вона не є засобом для зміни світу ідеологічним чином і не стоїть на служінні світових стратегій, а є тут і тепер реалізацією любові, яку людина потребує завжди. У новітні часи, зокрема починаючи з ХІХ століття, домінували різні варіації філософії прогресу, найрадикальнішою формою якої є марксизм. До марксистської стратегії належить теорія зубожіння. Згідно з цією теорією, той, хто в час панування несправедливої влади допомагає людині ділами милосердя, стає, по суті, на служінні чинній несправедливій системі, показуючи, що вона є терпимою принаймні певною мірою. Це гальмує революційний потенціал і блокує зміни на краще. Тому благодійну діяльність класифікували і поборювали як спосіб стабілізації системи. Насправді це негуманна філософія. Людину, яка живе тепер, присвячували молохові майбутнього, – майбутнього, реальне настання якого є щонайменше сумнівним. Адже не можна зробити світ людянішим, тимчасово нехтуючи людиною. Ми сприяємо покращенню світу тільки тоді, коли особисто і зараз робимо добро, докладаючи всіх зусиль всюди, де є можливість, незалежно від стратегій і програм партії. Програма християнина – програма милосердного самарянина, програма Ісуса – це «серце, яке бачить». Таке серце бачить, де потрібно виявляти милосердя, і після того починає діяти. Якщо Церква розпочинає благодійну акцію як спільнотну ініціативу, то потрібно поєднувати спонтанність поодиноких осіб із плануванням, прогнозами і співпрацею з іншими такими установами.
В. Крім того, діла милосердя не можуть бути засобом для того, що сьогодні окреслюють словом «прозелітизм». Любов – безкорислива; її не можна перетворювати на засіб для досягнення інших цілей [30]. Однак, це не означає, що благодійна діяльність, так би мовити, має оминати Бога і Христа. Тут знову йдеться про цілісну людину. Часто саме брак Бога є найбільшою причиною страждання. Той, хто займається благодійництвом від імені Церкви, ніколи не намагається нав’язати іншому віру Церкви. Він знає, що любов зі своєю чистотою і безкорисливістю є найкращим свідченням Бога, в якого ми віримо і який заохочує нас до любові. Християнин знає, коли треба говорити про Господа, а коли слід мовчати про Нього і просто дозволити говорити любові. Він знає, що Бог є любов (пор. 1 Ів. 4, 8) і Він присутній тоді, коли не робити нічого іншого крім того, що любити. Він знає – якщо повернутися до вищепоставлених питань, – що нехтування любов’ю є нехтуванням Бога і людини – спокуса обходитися без Бога. Тому найкращим захистом Бога і людини є саме любов. Благодійні церковні організації мають завдання докладати зусиль, щоб їхні члени це усвідомили і через свою діяльність – а також через слова, мовчання і приклад – ставали достовірними свідками Христа.
Відповідальні за благодійність Церкви

32. Врешті, належить звернути увагу на вищезгаданих відповідальних за благодійну діяльність Церкви. Ми вже з’ясували, що істинним суб’єктом різних католицьких організацій, які займаються благодійництвом, є сама Церква – і то на всіх рівнях: парафіяльному, місцевому і вселенському. Тому мій достойний попередник Павло VI цілком слушно створив Папську раду «Cor unum» як інстанцію Апостольської Столиці, що відповідає за налагодження співпраці між організаціями і координацію благодійної діяльності, ініційованої католицькою Церквою. Відповідно до єпископської структури Церкви, у місцевих Церквах єпископи як наступники апостолів несуть першу відповідальність за реалізацію програми, вказаної в Діяннях апостолів (пор. 2, 42–44): Церква як Божа сім’я повинна бути сьогодні, так як вчора, місцем взаємодопомоги і водночас місцем служіння для всіх тих, хто потребує допомоги, навіть якщо вони не належать до неї. Під час єпископських свячень, перед самим актом посвячення, кандидат має відповісти на кілька запитань, які вказують на істотні елементи його майбутнього служіння і нагадують про пов’язані з ним обов’язки. Зокрема той, кого висвячують, чітко обіцяє, що з Божої волі буде прихильним і милосердним супроти бідних і всіх тих, хто очікує розради і допомоги [31]. У канонах Кодексу канонічного права (ККП 1983), присвячених служінню єпископів, благодійну активність не визначено як сектор суто єпископської діяльності: там говориться в загальному про завдання єпископа координувати різні апостольські заходи з дотриманням їх властивого характеру [32]. Нещодавно Інструкція про пастирське служіння єпископів поглибила і конкретизувала обов’язок благодійництва як суттєве завдання Церкви в цілому і єпископів у їхніх єпархіях [33], а також підкреслила, що діла милосердя є актом Церкви і так само як служіння Слова і Святих Таїнств становить істотну частину її первісної місії [34].


33. Щодо персоналу, який практично здійснює благодійну діяльність у Церкві, то найважливіше вже було сказано: він має керуватися не ідеологіями покращення світу, а вірою, яка реалізується через любов (пор. Гал. 5, 6). Працівники повинні передусім бути людьми, зворушеними Христовою любов’ю. Ця любов має завоювати їхні серця і розбудити в них любов до ближнього. Їхнім гаслом повинні стати слова з Другого послання до коринтян: «Любов до Христа спонукує нас» (5, 14). Усвідомлення того, що в Ньому сам Господь пожертвував собою аж до смерті, спонукає нас жити вже не для самих себе, а для Нього і з Ним для інших. Хто любить Христа – любить Церкву і прагне, щоб вона дедалі більше була виявом і знаряддям Його любові. Персонал кожної католицької благочинної організації хоче працювати з Церквою, а тому – з єпископом, щоб у світі поширювалася Божа любов. Через участь у ділах милосердя, які чинить Церква, він свідчить Бога і Христа, і саме тому безкорисливо робить людям добро.
34. Внутрішня відкритість персоналу до вселенського виміру Церкви зумовлює його готовність узгоджувати своє служіння людям, які потребують допомоги, з подібними організаціями; однак, тут слід враховувати специфічний профіль служіння, якого очікує Христос від своїх апостолів. Святий Павло у своєму гімні любові (пор. 1 Кор. 13) навчає, що діло милосердя є чимось більшим, аніж простим учинком: «І якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав моє тіло на спалення, але не мав любові, то я не мав би жодної користі» (там само 3). Цей гімн повинен бути Magna Charta всього служіння Церкви; в ньому зібрані всі думки, які я висловив у цій енцикліці. Практична діяльність є недостатньою, якщо в ній не відчутна любов до людини, – любов, яка живиться зустріччю з Христом. Особиста внутрішня участь у потребі та стражданні іншої людини стає таким чином даруванням самого себе: щоб дар не принижував її, треба пожертвувати не тільки щось від себе, а самого себе, зробити відчутною свою присутність у цьому дарі.
35. У справедливому служінні благодійник стає покірним. Він не вивищується над іншими, хоч би в якому скрутному становищі той був. Христос посів останнє місце у світі – хрест – і з тою радикальною покорою спас нас і завжди нам допомагає. Той, хто допомагає, пізнає, що саме в такий спосіб і він отримує допомогу та що його здатність допомагати не є власною заслугою чи ознакою його величі. Це завдання – благодать. Що більше хтось допомагає іншим, то більше розуміє і приймає слово Христа: «Ми слуги непотрібні» (Лк. 17, 10). Адже починає усвідомлювати, що діє не через свою вищість чи професійність, а завдяки тому, що його обдаровує Господь. Іноді надмір потреб чи усвідомлення обмеження власних можливостей можуть стати спокусою до знеохочення. Тут на допомогу може прийти усвідомлення того, що, зрештою, вона є тільки інструментом у Господніх руках; одразу позбудеться пихатості, що самостійно зможе реалізувати потрібне покращення світу. Покірно робитиме те, що може, і покірно залишить решту Богові. Світом керує Господь, а не ми. Ми служимо Йому тою мірою, якою можемо, і Він нам дає для цього силу. Робити все, що можемо, користаючи з тією сили, – це завдання істинного слуги Ісуса Христа, яке стає джерелом його енергії: «Любов до Христа спонукує нас» (2 Кор. 5, 14).
36. З одного боку, зіткнувшись із безконечністю потреб, ми можемо стати прибічниками ідеології, згідно з якою у світі можливо те, що непідвладне Богові – універсальне вирішення усіх проблем. З другого боку, може з’явитися спокуса інертності, оскільки, схоже на те, нічого не вдасться досягти. У цій ситуації вирішальною допомогою є живий контакт з Богом, завдяки якому можна продовжувати йти правильним шляхом: протистояти пихатості, яка насправді не збагачує, а обмежує і руйнує людину, та байдужості, яка може зашкодити тому, щоб нас вела любов і щоб ми служили людям. Молитва як спосіб відновлення сил у Христі стає тут цілком конечною потребою. Той, хто молиться, не гає часу, навіть якщо обставини спонукають до термінових дій. Побожність не послаблює боротьби з бідністю чи з потребами ближнього. Блаженна Тереза з Калькутти – яскравий приклад того, що час, присвячений Богові у молитві, не тільки що не шкодить ефективності благодійної діяльності, а є для неї невичерпним джерелом. У своєму листі на Великий піст 1996 року блаженна писала до своїх співпрацівників-мирян: «У своєму щоденному житті ми потребуємо тісного зв’язку з Богом. Як ми можемо його налагодити? Молитвою».
37. Зважаючи на активність і загрозливу секуляризацію багатьох християн, залучених до благодійної діяльності, настав час знову вказати на значення молитви. Християнин, який молиться, звісно, не хоче міняти Божих планів чи покращувати те, що Господь передбачив. Він шукає чогось більшого, зустрічі з Отцем Ісуса Христа і просить, щоб Він зі своїм Духом утіхи перебував у ньому та його діяльності. Зв’язок з особовим Богом і відданість Його волі запобігає деградації людини і захищає її від нападів фанатичних і терористичних доктрин. Справжня релігійна позиція не допускає вивищення людини до того, щоб судити Бога чи звинувачувати Його, що Він допускає страждання, не виявляючи співчуття до своїх створінь. Якщо людські зусилля того, хто наважується боротися з Богом, посилаючись на інтереси людини, виявляться безуспішними, на кого він покладатиметься?
38. Іов, звичайно, міг скаржитися Богові на незрозуміле і несправедливе страждання, яке існує у світі. Він говорив у своєму болі: «Коли б я знав, де його знайти, щоб доступитись до його престолу!.. Я збагнув би слова відповіді до мене, я зрозумів би, що він мені сказав би! Чи сперечався б він на повну силу зо мною?.. Тому я перед ним жахаюсь, подумаю і його лякаюсь» (23, 3. 5–6. 15–16). Часто від нас прихована причина, чому Бог притримує свою руку, замість того, щоб діяти. Зрештою, Він навіть дозволяє нам кричати, як Ісус на хресті: «Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?» (Мт. 27, 46). Ми повинні продовжувати ставити Йому це запитання у молитовному діалозі: «Доки, Владико, святий і правдивий, не судиш і не мстиш за кров нашу?» (Одкр. 6, 10). Святий Августин дає на наше страждання відповідь віри: «Си comprehendis, non est Deus» (якщо ти його розумієш, то він не є Богом) [35]. Наш протест не є викликом Богові, ані приписуванням Йому помилки, слабкості чи байдужості. Також не можна думати, що Господь безсилий або що Він «спить» (пор. 1 Цар. 18, 27). Радше, наші крики – як і в розп’ятого Христа – остаточний і найбільший доказ нашої віри у Його всемогутність. Всупереч всім непорозумінням і сум’яттю світу, християни не перестають вірити в «доброту й любов до людей Спаса нашого Бога» (Tит. 3, 4). Хоча вони обтяжені, як всі інші люди, драматичною складністю історичних подій, їх укріплює надія, що Бог – це Отець, який любить нас, навіть якщо ми не можемо зрозуміти Його мовчання.
39. Віра, надія і любов нероздільні. Надія, по суті, виявляється через чесноту терпеливості, яка не перестає чинити добро, навіть коли є загроза явної поразки, і в чесноті покірності, яка приймає таїну Бога і довіряє Йому навіть у темряві. Віра показує нам Бога, який віддав за нас свого Сина і дарує нам тверде переконання, що це правда: Бог є любов! Таким чином Він перетворює нашу нетерпеливість і наш сумнів на виправдану надію, що світ є в Божих руках і що всупереч темряві Він перемагає. Ця радість відтворена у вражаючих образах Одкровення. Віра, яка є ознакою любові Бога, що виявилася в пробитому серці Ісуса на хресті, зі свого боку породжує любов. Вона є світлом – по суті, єдиним, – що знову і знову розвіює темряву світу і дає нам мужність жити й діяти. Любов є можливою, і ми можемо її реалізувати, оскільки створені на образ Божий. Жити любов’ю і поширювати Боже світло у світі – саме до цього заохочую у цій енцикліці.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3

Схожі:

Про християнську любов iconСолдат Т. Г. Шевченко
Любов до України – це прекрасний слоган. Можна говорити палкі, прекрасні слова про любов до України; це ні до чого не зобов’язує....
Про християнську любов iconОлександр Вільчинський Дерева на дахах
«Пінгвін», а також про будинки, дерева та забігайлівки в інших містах, про одвічні стосунки між митцем і алкоголем, а ще про котів,...
Про християнську любов iconТема. Джек Лондон. «Любов до життя». Особливості сюжету та ідеї оповідання. Мета
Мета. Дати короткі відомості про життя та творчість Джека Лондона, відображення життєвого досвіду в тематиці творів; розкрити суть...
Про християнську любов icon«Поети Харкова про рідне місто»
Мета: ознайомити учнів з літературною спадщиною Харківщини, творами сучасних харківських поетів, поглибити знання про літературний...
Про християнську любов iconВислови відомих людей про Батьківщину, патріотизм
Для нас дорогі батьки, дорогі діти, близькі, родичі; але всі уявлення про любов до чого-небудь поєднані в одному слові
Про християнську любов iconДень Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо І Тато, спасибі за любов! 11 1-17
Вас — ска­жіть щось про свою родину, про своє ди­тинство? У якому оточенні про­хо­дили Ва­­­ші перші роки життя? Ми ма­ємо дві дитини...
Про християнську любов iconДень Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо І Тато, спасибі за любов! 11 1-17
Вас — ска­жіть щось про свою родину, про своє ди­тинство? У якому оточенні про­хо­дили Ва­­­ші перші роки життя? Ми ма­ємо дві дитини...
Про християнську любов iconУрок-концерт з довкілля І музики
Мета: Розширити знання учнів про історичне минуле свого села, про знаменитих людей краю. Виховувати любов до рідного краю, до України,...
Про християнську любов iconВислови та афоризми про Батьківщину та патріотизм
В. Бєлінський Усвідомлена любов до свого народу не поєднується з ненавистю до інших
Про християнську любов iconЧарівний світ поезії Марійки Підгірянки
Мета: розширити уявлення про творчість Марійки Підгірянки, про колорит, красу Прикарпаття, вчити розуміти красу поетичних творів,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка