Проблема оун-упа



Сторінка2/5
Дата конвертації08.02.2018
Розмір0.86 Mb.
1   2   3   4   5

2000 р.

11. Здіорук (Стельмах) О. І. "Літопис УПА": час, події, джерела: Джерелознавча достовірність та інформаційна цінність багатотомного видання "Літопис УПА". — К. — Інститут історії України НАН України. — 2000. — 142 с. (8,52 друк. арк.).

12. Кокін С. А. Анотований покажчик докумен­тів з історії ОУН і УПА у фондах Державного архіву СБУ. Анотований покажчик документів з фонду друкованих видань (1944-1953). — Вип. 1. — К. — Інститут історії України НАН України. — 2000. — 214 с. (9,6 друк. арк.).

13. Шаповал Ю. А. ОУН і УПА на терені Польщі (1944-1947 pp.). — К. — Інститут історії України НАН України. — 2000. — 332 с. (8,9 друк. арк.).

14. Фонди з історії Української повстанської армії у державних архівосховищах України (1941-1957 pp.). Вип. 2: Анотований покажчик фон­дів партійних органів УРСР, в яких відбилася бо­ротьба з УПА. (Автор передмови та упорядник Г. В. Папакін). — К. — Інститут історії України НАН України. — 2000. — 48 с. (2,88 друк. арк.).

15. Проблема ОУН і УПА. Попередня історична довідка. — К. — Інститут історії України НАН Ук­раїни. — 2000. — 129 с. (7,68 друк. арк.).

16. Проміжний звіт Робочої групи для підго­товки історичного висновку про діяльність ОУН-УПА. Історичний висновок про діяльність ОУН-УПА (попередній варіант). (Автор — С. В. Кульчицький.). — К. — Інститут історії України НАН України. — 2000. 38 с. (1,47 друк. арк.).

17. Ільюшин 1. 1. ОУН-УПА і українське питан­ня в роки Другої світової війни (в світлі польських документів). — К. — Інститут історії України НАН України. — 2000. — 198 ст. (12,71 друк. арк.).



2001 р.

18. Нікольський В. М. Підпілля ОУН(Б) у Донба­сі. — К. — Інститут історії України НАН України. — 2001. — 179 с. (8,4 друк. арк.).

19. Ільюшин 1. 1. Протистояння УПА і АК (Ар­мії Крайової) в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні. — К. — Інститут історії України НАН України. — 2001. — 289 с. (15,94 друк. арк.).

2002 р.

20. Дзьобак Володимир. Тарас Бульба-Боровець і його військові підрозділи в українському русі опору (1941-1944 pp.). — К. — Інститут історії України НАН України. — 2002. — 261 с. (11,27 друк, арк.).

21. Лисенко О. Є. , Марущенко О. В. Організація українських націоналістів та Українська повстан­ська армія. Бібліографічний покажчик публікацій 1998-2002 років. — К. — Інститут історії України НАН України. — 2002. — 202 с. (9,25 друк. арк.).

2003 р.

22. Матеріали та документи Служби безпеки ОУН(Б) у 1940-х pp. (Упорядники Лисенко О. Є. , Патриляк Ї. К.). — К. — Інститут історії України НАН України. — 2003. — 253 с. (9,75 друк. арк.).

23. Касьянов Георгій. До питання про ідеологію Організації українських націоналістів (ОУН): аналітичний огляд. — К. — Інститут історії України НАН України. — 2003. — 63 с. (3,1 друк. арк.).

24. Горбуров Є. Г. , Шитюк М. М. Суспільно-по­літична та бойова діяльність націоналістичного підпілля Півдня України в роки німецько-румун­ської окупації. — К. — Інститут історії України НАН України. — 2003. — 57 с. (2,6 друк. арк.).

25. Лисенко О. Є. , Марущенко О. В. Українсько-польські стосунки періоду Другої світової війни. Бібліографічний покажчик. — К. — Івано-Фран­ківськ. — Інститут історії України НАН України. — 2003. — 124 с. (5,82 друк. арк.).

26. Ільюшин 1. 1. Волинська трагедія 1943-1944 pp. — К. — Інститут історії України НАН України. — 2003. — 313 с. (13,1 друк. арк.).



2004 р.

27. Патриляк І. К. Військова діяльність ОУН(Б) у 1940-1942 роках. — К. — Інститут історії України НАН України. — 2004. — 598 с. (24,59 друк. арк.).

28. Проблема ОУН-УПА. Звіт робочої групи іс­ториків при Урядовій комісії з вивчення діяльнос­ті ОУН і УПА. Основні тези з проблеми ОУН-УПА (історичний висновок). — К. — Інститут історії Ук­раїни. — 2004.

Всі перелічені книги надруковані в кількості 150-200 примірників. По суті, це не справжні пуб­лікації, а фіксація наукового результату. Проти вони виконують свою роль, тому що признача­ються передусім для потреб Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА, а також для чле­нів робочої групи істориків при цій комісії.

Робоча група завершує свою працю підготовкою колективної монографії "Проблема ОУН-УПА". Монографія друкується видавництвом "Наукова думка" у 2005 р. з тим, щоб бути доступною широ­кій громадськості.

Перша частина цієї брошури друкуватиметься як передмова у колективній монографії "Пробле­ма ОУН-УПА". Другою частиною є основні тези — кінцева мета робочої групи.

Основні тези мають характер історичного висновку. Це — особливий документ, здатний вик­ликати хвилю протестів, заснованих на емоційному несприйнятті тих або інших тез. Тому цей документ повинен вивчатися в сукупності з усіма попередні­ми публікаціями робочої групи істориків.

Ми постаралися зняти з тексту основних тез оціночні визначення. Право давати визначення належатиме тим, хто захоче виступити в засобах масової інформації від свого власного імені. Таке право мають й науковці, які друкували свої праці під грифом робочої групи. Наш підхід до складан­ня остаточного документу вважаємо єдино прий­нятним. У минулому траплялися випадки, коли навіть члени робочої групи вступали в публічну полеміку між собою з приводу того, як кваліфіку­вати зміст наявних фактів.

Слід підкреслити, що колективна монографія "Проблема ОУН-УПА" і побудовані на її базі основні тези грунтуються на величезному фак­тичному матеріалі. Члени робочої групи вивчали документи з проблеми ОУН-УПА під час багато­річних досліджень в архівах і бібліотеках, а та­кож використовували опубліковані збірники ар­хівних документів.

Зважаючи на те, що головна увага робочої групи була зосереджена на періоді Другої світо­вої війни, ми скористалися німецькими архів­ними документами, опублікованими проф. В. Косиком. Кожний, хто захоче перевірити основні тези може взяти в руки всім доступні публікації В. Косика. З свого боку, як уже було зазначено вище, ми переконалися в ідентичності його пуб­лікацій архівному першоджерелу. Ми пере­коналися і в тому, що під час упорядкування збірників проф. В. Косик оминув своєю увагою деякі гострі сюжети. Отже, для перевірки наших висновків слід залучити й інші матеріали.

Робоча група в своїх публікаціях постаралася донести до читачів інформацію про наявні в архі­вах документи з проблеми ОУН-УПА, про існую­чі на цю тему публікації, про зміст листів, адресо­ваних ветеранами, а також політичними і громад­ськими організаціями в органи державної влади і державного управління.

Робоча група взяла курс на якнайповніше ви­користання архівних і наявних у науковому обо­роті джерел. Тільки такий курс може забезпечи­ти довіру широкої громадськості до наших вис­новків. Публікації з проблеми ОУН-УПА, в яких ставиться мета глорифікувати або морально знищити українських націоналістів, завжди спиралися на просіяну під певним кутом зору і надзвичайно вузьку документальну базу. У ми­нулому такі праці могли виглядати переконливо в очах читачів, тому що основні джерела з проб­леми залишалися в архівах.

Тепер ситуація зовсім інша. У науковому обо­роті знаходяться десятки томів архівних доку­ментів. Якщо ті або інші автори продовжують використовувати для обгрунтування своїх умо­виводів лише вибіркові факти, оцінку їх публі­кацій широкою громадськістю неважко передба­чити.

Зі сказаного вище стає зрозумілим, що автор­ський колектив підсумкового документу "Проб­лема ОУН-УПА: основні тези (історичний висновок)" складається з тих членів робочої гру­пи істориків, які видавали свої праці під її грифом. Маємо 20 таких науковців:

О. Веселова С. Кульчицький

О. Вовк О. Лисенко

Є. Горбуров О. Марущенко

Л. Гриневич В. Нікольський

В. Дзьобак Г. Папакін

С. Здіорук І. Патриляк

І. Ільюшин О. Стельмах

Г. Касьянов Ю. Шаповал

А. Кентій М. Шитюк

С. Кокін З. Яцишин

Підсумковий документ робочої групи "Пробле­ма ОУН-УПА: основні тези (історичний висно­вок)" є продуктом спільної творчості науковців, які писали колективну монографію "Проблеми іс­торії ОУН-УПА". 14 структурних підрозділів цьо­го документу базуються на розділах вказаної мо­нографії. Первинний текст був підготовлений С. Кульчицьким, після чого він узгоджувався з ав­тором відповідного розділу. Кожний автор допов­нював або змінював текст з таким розрахунком, щоб привести його у прийнятний для себе вигляд.

Автори інших розділів колективної монографії можуть мати власні судження з приводу окремих формулювань, наголосів або висновків, котрі міс­тяться в тексті основних тез, погодженому С. Кульчицьким з автором відповідного розділу. Інакше кажучи, цілковитої об'єктивізації тексту в межах всього авторського колективу досягти не вдалося.

З іншого боку, історичні висновки кожного ав­тора, який вивчав певний тематичний блок проб­леми ОУН-УПА, грунтується на солідному фак­тичному матеріалі. Тому про переконливість або непереконливість інтерпретації цього матеріалу кожний бажаючий може винести власне судження. Колективна монографія "Проблема ОУН-УПА" і створений на її основі підсумковий документ "Проблема ОУН-УПА: основні тези (історичний висновок)" є результатом науково-дослідної робо­ти. Висновки, які містяться в названих працях, адекватні сучасному рівню наукового осмислення проблеми ОУН-УПА. Вони можуть бути викорис­тані як експертний матеріал для визначення по­зиції держави щодо проблеми ОУН-УПА.

Керівник робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА

професор С. Кульчицький

II. ПРОБЛЕМА ОУН - УПА: ОСНОВНІ ТЕЗИ
(історичний висновок)


1. Предмет дослідження.

Організацію українських націоналістів (ОУН) і Українську повстанську армію (УПА) слід роз­глядати як окремі, хоч і пов'язані між собою структури. Вони мали різні функції, і тому не вар­то поєднувати їх через дефіс. Поєднувати можна тільки проблему ОУН-УПА. Вона стосується і підпільної партійно-військової структури, якою була ОУН, і партизанської за характером армії, якою була УПА.

Суть проблеми ОУН-УПА полягає у визначен­ні офіційного ставлення української держави до підпільно-повстанських структур, які боролися за незалежність України у минулому.

Такими структурами є:

— Українська військова організація (УВО), що існувала з 1920 р. і увійшла до Організації україн­ських націоналістів (ОУН) у 1929 р. (хоч і не роз­чинилася в ній одразу);

— Організація українських націоналістів, що ді­яла на західноукраїнських землях і в еміграції від 1929 p. , а після загибелі провідника Євгена Коновальця у 1938 р. розкололася на дві однойменних, але самостійних фракції: ОУН(М) під проводом Андрія Мельника, і ОУН(Б) під проводом Степана Бандери. В західних областях України ОУН існу­вала до кінця 50-х pp. ;

— Українська повстанська армія (1943-1949);

— Дружини українських націоналістів (ДУН), більш відомі під кодовими назвами — спеціальний відділ "Нахтігаль" і організація "Роланд". Це — вій­ськові частини чисельністю не більше батальйона.

В наші дні протистояння УВО і ОУН з Поль­ською державою мало цікавить широку громад­ськість, тому що воно відбувалося за межами СРСР. Але в 1939 р. Й. Сталін і А. Гітлер поділили Польську державу між собою, і на Західну Украї­ну прийшла радянська влада. У боротьбі проти радянізації Західної України націоналісти робили спроби спертися на гітлерівську Німеччину, яка незабаром напала на Радянський Союз. Наскільки серйозними виявилися ці спроби? Як складалися взаємовідносини німецьких військових і цивіль­них властей на окупованій території України з ОУН(Б), ОУН(М), УПА?

Ці питання становлять основний зміст пробле­ми ОУН-УПА. Протистояння між прибічниками і противниками націоналістів, між ветеранами ОУН і КПРС, УПА і Радянської армії з часом тіль­ки загострюється. Визначаючи ставлення до цієї заполітизованої історичної проблеми, влада за будь-якого рішення наражатиметься на протест з боку частини українського суспільства. Єдиний вихід полягає у деміфологізації проблеми ОУН-УПА, в популяризації історичної правди, якою б вона не була для обох сторін.



2. Протистояння українських націоналістів і радянської влади в 1939 — 1941 pp.

Вторгнення СРСР в Польщу здійснювалося під виглядом "визвольного походу", покликаного врятувати життя і майно єдинокровних народів — українців і білорусів. Це зобов'язувало Кремль зробити вагомі поступки народам, звільнюваним від національно-культурного і релігійного гноб­лення Польської держави. Разом з тим всі націо­нальні організації цих народів були негайно зни­щені, а їхні лідери — репресовані. Під час довоєн­ної радянізації Західної України лише ОУН вда­лося зберегти внаслідок свого нелегального стату­су мережу місцевих осередків.

27 серпня 1939 р. Провід українських націона­лістів (ПУН) скликав у Римі II великий збір ОУН, на якому головою організації обрали А. Мельника. Однак більшість крайовиків не визнала його лі­дерства. В лютому 1940 р. діячі крайової екзекутиви ОУН сформували у Кракові власний "рево­люційний провід" і визнали своїм лідером С. Бандеру. З цього часу крайова організація націоналіс­тів почала готувати на Волині і в Галичині антирадянське повстання. Ейфорія "золотого вересня" тривала недовго, і націоналісти розраховували, що масштабні репресії властей підготують грунт для антирадянського повстання.

Насправді, однак, передумови до повстання не визріли. Репресії справді були масштабними, але не відмобілізували народ на опір. Навпаки, вини­щення всіх національних організацій призвело до атомізації тероризованого населення.

В українській історіографії побутують пере­вищені обсяги депортації з території західних областей. У довідниках можна знайти такі ре­зультати чотирьох депортацій: лютий 1940 р. — 220 тис, квітень 1940 р. — 320 тис, червень — ли­пень 1940 р. — 240 тис, травень-червень 1941 р. — 300 тис, а всього — 1120 тис. осіб. У 2000 р. до нау­кового обороту увійшли істотно зменшені дані. Комісія експертів, яка за завданням Міністерства юстиції Польщі опрацювала російські архіви, дій­шла висновку, що в 1940-1941 pp. з Західної Укра­їни було депортовано не більше 192 тис. осіб, пере­важно прийшлих поляків-осадників і євреїв-біженців.

Хоч цифра в 300 тис. репресованих за два де­сятки місяців істотно поступається попереднім завищеним оцінкам, її достатньо, щоб уявити собі гостроту політичного напруження в західних об­ластях УРСР. Націоналісти не спромоглися підня­ти повстання, але перебували в стані війни з ра­дянським режимом. Тому після нападу Німеччини на СРСР ОУН активно виступила на боці вермах­ту, розгортаючи передусім диверсійно-підривні і розвідувальні дії в тилу Червоної армії. Ветерани Радянської армії пам'ятають, що їм стріляли в спину і нагадують про це тепер. Це справді трагіч­но в світлі того, що приєднання половини терито­рії Польської держави до Радянського Союзу од­ночасно було возз'єднанням українських земель. Але не треба забувати, що "визвольний похід" ви­явився возз'єднанням по-сталінськи.



3. Ситуативний союз українських націоналіс­тів з гітлерівською Німеччиною.

На окупованій гітлерівцями території Польщі осередки обох ОУН діяли відкрито. У квітні 1941 р. фракція С. Бандери заявила про невизнання рі­шень II великого збору ОУН в Римі і провела в Кракові свій власний II великий збір. Більшість крайових провідників визнала повноваження С. Бандери, після чого остаточно закріпився роз­кол ОУН на дві цілком самостійні і часом ворожі одна одній організації — ОУН(М) і ОУН(Б). ОУН(Б) прийняла назву Революційної ОУН, але вона не закріпилася в літературі.

Між вереснем 1939 р. і червнем 1941 р. відноси­ни між українськими націоналістами і нацистами були майже безхмарні. Обидві ОУН цілком вільно розгорнули в Кракові підготовчу роботу по ство­ренню в Україні майбутніх державних структур.

На думку провідників ОУН, німецько-радян­ський договір від 23 серпня 1939 р. мав бути ко­роткотривалим. Після радянсько-фінської війни, яка продемонструвала слабкість Червоної армії, вони не сумнівалися в тому, хто переможе у неми­нучому двобої Німеччини з Радянським Союзом. Знищення СРСР, як їм здавалося, могло здійсни­тися тільки перетворенням союзних республік на окремі від Росії національні держави. Іншого варі­анту вони й уявити собі не могли. Тому в поразці Радянського Союзу С. Бандера і А. Мельник, як і вся українська еміграція, вбачали історичний шанс для відродження Української держави.

Не маючи доступу до вищих керівників Тре­тього рейху і не знаючи їх планів щодо України, лідери українських емігрантських організацій після 22 червня 1941 р. все-таки ініціювали пов­стання в тилу Червоної армії, яке довгий час пе­ред війною готувалося, але так і не відбулося. їм здавалося, що збройні виступи змусять гітлерів­ців визнати їх своїми союзниками і сприятимуть державному відродженню України.

Одразу після 22 червня 1941 р. повстання у Галичині і на Волині підняли боївки ОУН(Б), на Буковині — боївки ОУН(М). Тим часом у Поліссі активізували свої дії після проходження фронту загони січовиків Т. Бульби-Боровця. Діючи енер­гійно, але без узгодження з німецькими чиновни­ками, націоналісти встановили свою владу в 187 (з 200) районах західних областей і в 26 районах Правобережної України. Вони створили обласні управління в Тернополі, Львові, Рівному, Дрого­бичі, Станіславі і Луцьку. Роззброюючи невеликі червоноармійські підрозділи, що опинилися в ото­ченні, оунівці акумулювали значну кількість зброї, боєприпасів і спорядження.

Німецькі польові командири охоче йшли на синхронізацію дій з оунівцями в ході свого насту­пу. Однак на більш високому рівні до новоявленого союзника поставилися з підозрою. Коли німець­ка адміністрація розбудувала власні структури на окупованій території, вона негайно розпустила українську міліцію і всі інші структури, створені націоналістами.

4. Доля військових формувань "Нахтігаль" і "Роланд".

Співробітництво УВО і ОУН з абвером почалося ще в часи Веймарської республіки. Українські на­ціоналісти вбачали в Німеччині союзника, тому що вона так само негативно ставилася до Версальського повоєнного устрою. Прихід А. Гітлера до влади залишив і навіть загострив антиверсальську спря­мованість німецької зовнішньої політики.

Тривалі контакти з абвером дали результат: 15 серпня 1939 р. з оунівців був утворений диверсійний загін під кодовою назвою Бергбауернхільфе (Допомога гуцулам) під командуванням полковника Романа Сушка. Загін призначався для розпалення антипольського повстання в За­хідній Україні перед німецьким вторгненням в Польщу. Однак через тиждень ситуація докорін­но змінилася: після укладення пакту Ріббентропа-Молотова німці більше не турбувалися про За­хідну Україну.

Вожді ОУН сподівалися, що напередодні вже не­минучої війни з Радянським Союзом Німеччина на­дасть їм допомогу у створенні української армії. Але до планів німців це не входило. Вони погодили­ся лише на вишкіл кількох сотень українських старшин. В лютому 1941 р. на зустрічі командуючо­го сухопутними військами генерала В. фон Браухіча, начальника абверу адмірала В. Канаріса і керів­ника ОУН С. Бандери була досягнута домовленість про вишкіл 800 кандидатів на старшин. Як сподіва­лися націоналісти, ці старшини мали стати ядром союзної з вермахтом української армії. Що думали німці — встановити неможливо, тому що письмової угоди укладено не було. З наступного розвитку по­дій стало очевидним, що йшлося про звичайний ди­версійний відділ у складі абвера.

В ході комплектування військовий відділ був поділений на дві частини. В українських докумен­тах новоутворені батальйони фігурували під аб­ревіатурою ДУН (Дружини українських націона­лістів), а в документах абверу — під кодовими наз­вами: спеціальний відділ "Нахтігаль" і організація "Роланд". Сформульовані для них завдання були такими же, як для інших подібних спецпідрозділів абверу: встановлення безпеки пересування німецьких частин по Україні, роззброєння роз­громлених вермахтом частин Червоної армії, охо­рона ешелонів з полоненими та боєприпасами.

У червні 1941 р. "Нахтігаль" був цілком уком­плектований старшинським складом і налічував 330 солдат, одягнутих у польову уніформу вер­махта. Дальший вишкіл здійснювався разом з першим батальйоном спецполку абвера "Бран­денбург 800". Командував батальйоном "Нахті­галь" з боку німців — командир першого баталь­йону спецполку, а з боку українців — сотник Р. Шухевич. Зв'язковим старшиною був оберлейтенант Т. Оберлендер, у минулому — профе­сор Кенігсберзького університету, спеціаліст з проблем СРСР.

В ніч на 30 червня батальйон "Нахтігаль" увій­шов до покинутого Червоною армією Львова і до полудня зайняв всі стратегічні об'єкти, у тому числі радіостанцію. Заступник голови проводу ОУН(Б) Я. Стецько проголосив ввечері 30 червня Акт відновлення державної незалежності Украї­ни і повідомив про це по львівському радіо. Ще од­не повідомлення по радіо було зроблене вранці 1 липня. Негайно після цих повідомлень військовос­лужбовці "Нахтігаля" отримали тижневу відпус­тку і наказ передати всі стратегічні об'єкти міста під охорону прибулої німецької поліції.

У липні 1941 р. Р. Шухевич дізнався про арешт більшості лідерів ОУН(Б) і звернувся безпосеред­ньо до Верховного командування вермахту з пові­домленням: очолюваний ним батальйон не може далі перебувати у підпорядкуванні німецької ар­мії. Результатом цього нечуваного демаршу стало негайне роззброєння батальйона і переведення його в столицю Генерального губернаторства1 Те­риторія Польщі, яка не була включена у 1939 р. безпосередньо в кордони Німеччини. Краків.

Батальйон "Роланд" тривалий час перебував в Румунії і не брав участі в бойових діях. У серпні обидва батальйони були тимчасово інтерновані як політично ненадійні, а в жовтні об'єднані в одну частину. Всі військовослужбовці за "порадою" ні­мецьких начальників уклали контракт на один рік служби в охоронній поліції і були переведені в Бі­лорусію охороняти мости на ріках Березина та Двіна і вести боротьбу з партизанами. Коли прой­шов рік, ніхто не підписав нового контракту, внас­лідок чого батальйон розформували, а всіх вій­ськовослужбовців заарештували. Р. Шухевичу, який перебував у відпустці, вдалося перейти на нелегальне становище.

Так виглядає коротка історія двох збройних формувань, названих Дружинами українських націоналістів. Оунівці мріяли про національну ар­мію, а довелося спочатку охороняти мости в пар­тизанському краї, а потім сидіти в тюрмі.

Окремо слід зупинитися на питанні про при­четність "Нахтігаля" до розстрілів польських та єврейських інтелігентів у Львові 3-4 липня 1941 р. Питання розглядалося на Нюрнберзькому про­цесі 15 лютого і 30 серпня 1946 р. Генеральний прокурор СРСР доповідав про ці події, але не зміг назвати винних поіменно. Член політбюро Соціа­лістичної єдиної партії Німеччини і професор Берлінського університету А. Норден скористався цим, щоб у I960 р. звинуватити у злочині західно­німецького міністра Т. Оберлендера. Останній, як уже зазначалося, був зв'язковим офіцером "Нахтігаля", і тому справцями злочину Норден зробив військовослужбовців цього батальйону. В НДР швидко зібрали потрібні спогади і свідчення, над­рукували книгу "Правда про Оберлендера" і за­очно засудили міністра до довічного ув'язнення як воєнного злочинця. Однак західнонімецький суд визнав представлені докази непереконливи­ми і виправдав його. У 1966 р. прокуратура Гам­бурга на прохання уряду народної Польщі прове­ла нове слідство у справі вбивства польських гро­мадян у Львові 3-4 липня 1941 р. Було встанов­лено, що злочин здійснив бригаденфюрер СС Шенгарт.

5. Плани А. Гітлера щодо України і ОУН.

Послідовники А. Мельника і С. Бандери по-різ­ному поводилися у спілкуванні з чиновниками Третього рейху. Перші були переважно емігран­тами старшого віку, тобто умови їхнього життя, життя їх близьких і навіть особиста безпека зале­жали від цих чиновників. Другі були крайовиками, і тому на своїй землі, навіть в умовах окупації, поводили себе більш упевнено. Ця різниця не аб­солютна, але подібне узагальнення є коректним.

Напередодні нападу на СРСР провідники ОУН надіслали керівництву Третього рейху меморан­думи. У меморандумі ОУН(М) ставилося питання про утворення Української держави з кордонами від гирла Дунаю на заході до Волги на північному сході і Головного Кавказького хребта на південному сході. Ця держава повинна була дістати такий же політичний устрій, як Німеччина. Щоб досяг­ти етнічної однорідності держави, яка істотно перевищувала територію УРСР, ОУН(М) проси­ла нацистів здійснити примусове переселення мільйонних мас українського населення з Дале­кого Сходу і Сибіру.

Меморандум С. Бандери був іншого змісту. Маю­чи в Західній Україні розвинуте підпілля, ОУН(Б) у боротьбі за національну державність покладалася передусім на власні сили. Відносини з Німеччиною вона розглядала як союзницькі. Гітлера поперед­жали ("остерігаючим тоном", як обурено висловив­ся чиновник з відомства Ріббентропа): німецьких солдат вітатимуть в Україні як визволителів, але становище зміниться, якщо національна держав­ність не буде відновлена. Чи не вперше українські націоналісти визнали, що державність радянського зразка була великим кроком уперед порівняно із становищем українців в Російській імперії. Та це твердження пролунало тільки для того, щоб під­креслити: така державність націоналістів не влаш­товує, потрібний реальний суверенітет. В окремих розділах меморандуму обґрунтовувалися політич­ні, економічні і військові аспекти утвердження не­залежності України. Передчасних питань про кор­дони ОУН(Б) не ставила, але прагнула довести, що утвердження справді незалежної України — у власних інтересах Німеччини.

А. Гітлер уже встиг створити на той час дві ма­ріонеткові держави — Словаччину і Хорватію. На­зиваючи їх у цьому листі, С. Бандера просив не по­рівнювати з ними Україну. На його думку, Украї­на мала особливе значення, тому що переважала ці країни за площею і чисельністю населення.

Оцінюючи меморандуми ОУН(М) і ОУН(Б), слід мати на увазі дві обставини, які не потребують до­даткової аргументації через свою очевидність. По-перше, керівники Третього рейху вважали, що українські націоналісти не мають політичної ваги і не бажали з ними спілкуватися (меморанду­ми до Гітлера не потрапили). Певну увагу вони звертали лише на емігрантські кола (наприклад, П. Скоропадського та його оточення), які мали за собою історичне минуле, але не користувалися підтримкою українського населення. По-друге, ми не знаємо, наскільки щирими були лідери ук­раїнських націоналістів, коли вони запевняли Гіт­лера у своїй відданості "новому порядку" в Євро­пі. Меморандуми, про які йде мова, — це декла­рація намірів.

Чи існувало реальне співробітництво ОУН з спецслужбами рейху? Безсумнівно, націоналісти висловлювали готовність співробітничати, охоче приймали фінансову і матеріальну допомогу з бо­ку абвера. Але нацисти пропонували співробіт­ництво на індивідуальній основі, тобто службу. Співробітництва на інституціональному рівні во­ни не визнавали.

Чи брали участь українські націоналісти у зло­чинах, здійснюваних німецькими службами? Об'єктивна перевірка звинувачень, висунутих проти Т. Оберлендера і пов'язаних з ним військо­вослужбовців батальйона "Нахтігаль", не під­твердила їх. Українських націоналістів не вдало­ся зв'язати з конкретними епізодами злочинниць­кої діяльності німецьких служб, що розглядалися на Нюрнберзькому процесі.

Чи слід звинувачувати українських націона­лістів за бажання співробітничати з державою, що була, як визначив Нюрнберзький процес, зло­чинницькою в самій своїй основі? На це питання треба відповідати в контексті тогочасних подій. До вересня 1939 р. демократичні держави Заходу ба­жали налагодити таке співробітництво. Третій рейх тоді ще не здійснив тих злочинів, від яких здригається кожна цивілізована людина.

Радянський Союз теж прагнув співробітництва з Третім рейхом аж до червня 1941 р. і почав вою­вати з ним не з власної волі, а внаслідок неспровокованого нападу. Звичайно, теплі радянсько-ні­мецькі відносини не виправдують таких же відно­син ОУН з відомствами Третього рейху. Але слід нагадати тим, хто робить спроби підштовхнути українських націоналістів до провалля Нюрнбер­га звинуваченнями у співробітництві з націонал-соціалістами, що договір про дружбу і кордон ук­лали з Німеччиною керівники СРСР.

Чим була викликана поява меморандумів ОУН? Безсумнівно, надією співробітництва з Ні­меччиною. Один з найбільш авторитетних теоре­тиків націонал-соціалізму, за походженням при­балтійський німець Альфред Розенберг (Гітлер вважав його своїм учителем) доводив, що німці в боротьбі з російським імперіалізмом повинні опертися на пригноблені Росією народи. Особливо важливим союзником Німеччини він вважав Ук­раїну. З власної ініціативи Розенберг спілкувався з діячами української еміграції і запевняв їх, що Німеччина в слушний час надасть допомогу у тво­ренні незалежної України.

У розмовах Розенберга з українськими емігрантами в 1941 р. Україна виглядала як союз­на з Німеччиною держава. Проте нацистські бон­зи мали намір роздрібнити СРСР на квазідержави під німецьким управлінням. Для них уже була придумана назва — рейхскомісаріати. Гітлер вва­жав, що Вільгельм II у 1918 р. помилився, коли після ліквідації УНР погодився утворити на оку­пованій території гетьманат П. Скоропадського.

На нараді вищих керівників рейху 20 червня 1941 р. Розенберг запропонував поділити Євро­пейську частину Радянського Союзу на чотири рейхскомісаріати, з наданням кожному різних зовнішніх форм: протекторат Балтенланд (При­балтику), національну державу Україна, федера­тивну державу Кавказ і позбавлену національних окраїн Московію. Україна повинна була зайняти територію в 1,1 млн. кв. км з населенням в 60 млн. осіб (відголоски цього плану відчутні у меморан­думі А. Мельника, який адресувався Гітлеру).

Можна твердити, що провідники ОУН напере­додні німецького вторгнення знали в загальних рисах плани поділу Радянського Союзу. Не знали вони іншого: після перших великих успіхів у війні Гітлер вирішив негайно розпочати реалізацію своїх маячних задумів про створення Великонімеччини, тобто про приєднання до Німеччини всіх територій між її східним кордоном і узбережжям Чорного моря. Великонімеччина у таких кордонах уже накривала собою всю Україну.

16 липня 1941 р. в штаб-квартирі фюрера від­булася нарада керівників Третього рейху, які ма­ли відношення до війни з Радянським Союзом. Се­ред інших був запрошений рейхсляйтер А. Розенберг, призначений наступного дня на посаду міністра у справах окупованих територій на Схо­ді. На нараді Гітлер заявив, що територіями рей­ху повинні стати Балтенланд, Генеральне губер­наторство, "староавстрійська" Галичина, а також Крим разом із тилом (тобто територією на північ від Криму).

Рейхсфюреру СС Г. Гіммлеру Гітлер наказав розробити план "Ост", спрямований на знелюднення територій, що підлягали включенню в кор­дони Великонімеччини. Уже в липні 1941 р. Гіммлер представив рейхсфюреру перший варіант цього плану з двома фазами його реалізації. В другій, розрахованій на 30 років фазі передбача­лося виселити в Сибір або знищити майже всіх поляків, 75% білорусів, 65% українців Галичини і т. п. , а всього — від 30 до 45 млн. осіб.

Виконуючи зобов'язання перед Польщею, де­мократичні держави Заходу розпочали у вересні 1939 р. війну з Третім рейхом. Спочатку це була "дивна війна": Велика Британія і Франція до нас­тупальної війни не були готові і виявилися нез­датними захистити Польщу, на яку віроломно на­пав зі сходу й Радянський Союз. У 1940 р. була розгромлена Франція, і Німеччина разом із своїми союзниками-сателитами стала контролювати всю континентальну Європу. Нападом на Радянський Союз 22 червня 1941 р. А. Гітлер "заштовхнув" Й. Сталіна в коаліцію демократичних держав За­ходу. Коаліція остаточно оформилася з підписан­ням 1 січня 1942 р. у Вашингтоні Декларації про війну до переможного кінця. Під цим документом стояв підпис: Об'єднані Нації.

Українські націоналісти вели свою власну вій­ну з компартійно-радянським режимом. Ця їхня війна не мала будь-якого стосунку до Другої сві­тової. Але А. Мельник і С. Бандера діяли в ситуації, коли світова війна вже стала фактом. Сподіваю­чись на допомогу нацистів у боротьбі із своїм во­рогом, вони не розуміли, що ставлять справу від­родження національної державності у залежність від розгрому СРСР Німеччиною. Проте Об'єднані Нації, в лавах яких опинився й Радянський Союз, були прямо-таки приречені на перемогу у довгот­ривалій війні, тому що мали перевагу в людських і матеріальних ресурсах.

Зі сказаного вище слід зробити два висновки. Перший звучить так: намагання українських на­ціоналістів посилити своє протистояння Радян­ському Союзу встановленням союзницьких відно­син з Німеччиною заштовхувало їх у табір, який воював з Об'єднаними Націями.

Другий висновок: українські націоналісти до­магалися встановлення союзницьких відносин з державою, яка уже таємно виношувала плани германізації їхньої батьківщини. Вони не знали, до яких кордонів мала дійти створювана Гітлером Великонімеччина.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Проблема оун-упа iconБоротьба упа-«Захід» І збройного підпілля оун на західноукраїнських землях

Проблема оун-упа iconПаращук Людмила
В роботі на основі архівних документів висвітлюється діяльність оун-упа в 1941 1944 рр на території Вінниччини
Проблема оун-упа iconДовідка час створення упа
Українська Національно Революційна Армія (унра). Загони Т. Бульби-Боровця підпорядковувались Уряду унр в екзилі. З т. Бульбою співпрацювали...
Проблема оун-упа iconЮрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець
Юрій Борець був безпосереднім учасником національно-визвольних змагань в лавах Української Повстанської Армії, а після переходу рейдом...
Проблема оун-упа iconДіяльність Хариті Кононенко в Рівному (1941-1943)
Стаття висвітлює діяльність жінок у воєнні роки (1941-1943) на прикладі Харитини Кононенко, яка активно співпрацювала з оун-упа,...
Проблема оун-упа iconДіяльністіь сб оун на території Волинської області в 1947-1954 роках
Тому досить цікавими для науковців та загалом суспільства стала неупереджена оцінка найбільш суперечливих моментів національно-визвольного...
Проблема оун-упа iconТарас Духняк студент І курсу юридичного факультету Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького Форми участі жіноцтва в українському національно-визвольному русі в Галичині
Проаналізовано регіональні особливості участі жіноцтва в українському національно-визвольному русі в Галичині впродовж 1941–1960...
Проблема оун-упа iconДиверсійна група упа
Західної України областями, які до Другої світової війни були на захід від радянського кордону. Діяльність визвольного руху, зокрема...
Проблема оун-упа iconІван лаврів активний учасник пілпілля оун

Проблема оун-упа iconВоєнна діяльність сотника упа івана наконечного- «орленка» на самбірщині (1946-1948)



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка