Проблема оун-упа



Сторінка3/5
Дата конвертації08.02.2018
Розмір0.86 Mb.
1   2   3   4   5

6. Акт 30 червня 1941 р.

30 червня 1941 р. у Львові ОУН(Б) проголосила Акт відновлення Української держави. Сформо­ваний Я. Стецьком уряд почав втілювати у життя сценарій державотворення, розроблений напере­додні війни у Кракові.

Акт 30 червня 1941 р. мав велике відлуння, але оцінюється по-різному. В сучасній літературі не­рідко підкреслюється його доленосність.

Факти свідчать, що Я. Стецько мав вільні руки тільки кілька днів, котрі знадобилися німецькому урядові, щоб помітити подію і зреагувати. З липня С. Бандеру викликали в Краків і пояснили йому, що українських союзників Німеччини не існує, а здійснена у Львові акція є з правової точки зору державним злочином. Цей факт дає можливість зробити ряд важливих висновків.

Метою націоналістів було створення на окупо­ваній Німеччиною території України національ­ної держави. Цю мету вони почали реалізувати явочним порядком, щоб поставити керівників Третього рейху, котрі не бажали з ними спілкува­тися, перед доконаним фактом.

Українські націоналісти могли розглядати ство­рювану ними державу як цілком підлеглу Третьо­му рейху або незалежну і союзну йому. Неясно, як С. Бандера планував зберігти незалежність в умо­вах німецької окупації, але не в тому суть.

Припустимо, що задекларована 30 червня 1941 року Українська держава виявилася б суто кола­бораціоністським утворенням на зразок вішістської Франції. Чи можна, виходячи з цього припу­щення, звинувачувати ОУН в колабораціонізмі?

Бажання співробітничати з нацистами у націо­налістів існувало: це доводить коротка історія ДУН. Проте факти свідчать, що вони не стали ко­лабораціоністами з волі Німеччини. Главарі Тре­тього рейху не мали наміру культивувати колабо­раціонізм у Східній Європі.

Звинувачення націоналістів в колабораціонізмі розбиваються однією короткою тезою: поняття "колабораціонізм" завжди пов'язане із співробіт­ництвом двох сторін — пануючої і підлеглої. Якщо нема однієї з сторін, то нема й колабораціонізму. За німецько-радянським кордоном після 22 чер­вня 1941 р. Берлін не визнавав наявності "підлег­лої сторони". Волею фюрера за ним починався "життєвий простір" німецького народу, який ра­зом з Німеччиною об'єднувався в нове геополітичне поняття — Великонімеччину.

На нараді із сановниками рейху 16 липня 1941 р. А. Гітлер заявив: "Не повинно бути й мови про те, щоб дозволити створення якоїсь військової си­ли на захід від Уралу, навіть якщо для цього нам треба буде воювати сто років. Усі спадкоємці фю­рера повинні знати, що безпека Рейху буде гаран­тована тільки тоді, коли на захід від Уралу не бу­де жодної іноземної армії. Німеччина бере на себе захист цього простору від можливої небезпеки. Незмінним повинен залишатися тільки такий принцип: ніколи не дозволяти, щоб хтось інший, окрім німців, носив зброю. Це надзвичайно важ­ливо. Навіть якщо потім нам видасться зручним притягнути підкорені іноземні народи до військо­вої допомоги, то це було б помилкою!".

В Акті 30 червня 1941 р. був такий пункт: "Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з націонал-соціалістичною Великонімеччиною, що під проводом вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і світі та допо­магає Українському Народові визволитися з московської окупації"1.

У деяких післявоєнних зарубіжних виданнях, в тому числі офіційних, процитований пункт сором'язливо викидали геть2. Навпаки, в радян­ській літературі увага завжди загострювалася са­ме на цьому пункті. Проте до декларативної заяви варто ставитися спокійно.

С. Бандера і Я. Стецько сподівалися, що віднов­лювана Українська держава зможе "тісно співдіяти" з Німеччиною. Навпаки, для А. Гітлера, як підкреслювалося в його промові 16 липня, терито­рія на схід від Німеччини і на захід від Уралу бу­ла простором, а не державою. Фюрер не запере­чив Розенбергу, коли той на нараді пропонував: в Україні нам треба буде дозволити певне культур­не піклування, підняти історичну свідомість укра­їнців, відкрити в Києві університет, розвинути де­який потяг до незалежності (тут явний натяк на недавню подію — Акт 30 червня). Чому фюрер не заперечив, видно з таких його слів: "Мотивація наших дій перед світом повинна бути узгоджена з погляду тактики. Тут ми повинні діяти таким са­мим чином, як у Норвегії, в Данії, у Голландії і в Бельгії. У цих випадках ми зовсім нічого не каза­ли про нашу мету, і ми будемо досить розумними, щоб не казати цього і в майбутньому. Ми знову підкреслюватимемо, що ми були змушені окупу­вати якусь територію, щоб встановити там поря­док і відновити безпеку".

Спочатку німецька адміністрація поставилася до "узурпаторів" і "політичних анархістів", як во­на називала українських націоналістів, досить поблажливо. Гестапівський апарат, який відпові­дав за порядок на окупованій території, не бажав перетворювати найбільш переконаних ворогів ра­дянської влади на власних ворогів. Абвер цінував націоналістів як ефективну агентуру в радян­ському тилу.

Однак С. Бандера відмовлявся відкликати Акт 30 червня і наполягав на тому, що ОУН є рівноп­равною стороною на "переговорах", які проводили з ним німецькі функціонери. "Державна самостій­ність України для обох сторін не підлягає диску­сії", — заявив він 21 липня.

Від проголошення Акту 30 червня 1941 р. ОУН(Б) обрала тактику доконаних фактів. У свій час така тактика допомогла Ю. Пілсудському від­новити Польську державу в кордонах, які вклю­чали українські, білоруські і литовські етнічні землі. Але з нацистами тактика доконаних фактів не спрацювала.

20 серпня 1941 р. було утворено рейхскомісаріат "Україна". Спроба ОУН(Б) і ОУН(М) організу­вати місцеве самоуправління на окупованій тери­торії, у тому числі за межами Західної України, викликала різко негативну реакцію з боку структур утворюваного рейхкомісаріату. 15 вересня по­ліція безпеки і СД рейхскомісаріату "Україна" рапортувала в Берлін: "Діяльність західноукраїн­ської групи Бандери стає все більш шкідливою в інших районах України. Там пропагують націо­нальні політичні ідеї, для яких раніше не було практично жодного сприятливого підґрунтя. Ці ідеї становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому". Цього ж дня всі поліцейські органи рейху (поліція безпеки, СД, гестапо, таємна польова поліція, абвер) провели перші масові арешти членів ОУН(Б) на окупова­ній території України та в інших країнах. Провід­ники ОУН опинилися спочатку в тюрмі, а потім у концтаборі Заксенхаузен. 25 листопада німецькі спецслужби поширили секретну інструкцію тако­го змісту: "незаперечно встановлено, що рух Бан­дери готує повстання у рейхскомісаріаті "Украї­на", мета якого — створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники".

7. Перехід українських націоналістів на антинімецькі позиції.

Щоб тримати під контролем окуповану терито­рію, нацисти озброювали створювані ними з міс­цевого населення допоміжні формування. Це не порушувало суті гітлерівського принципу: на за­хід від Уралу ніхто, крім німця, не може носити зброю. Суть принципу полягала в тому, щоб не до­пустити існування організацій з бойовиками, створюваних не окупаційною адміністрацією, а місцевим населенням.

Українські націоналісти мусили пристосувати­ся до ситуації. На нелегальних зустрічах під Львовом у жовтні 1941 p. , визначених пізніше як і конференція ОУН(Б), М. Лебедь, Д. Мирон, Л. Климів, В. Кук та інші керівники опрацювали нову тактику: з німцями в конфлікт не вступати, перей­ти у підпілля, всебічно використовувати можливос­ті легальної роботи. Першочерговим завданням ставав військовий вишкіл кадрів, що досягалося проникненням націоналістів в підрозділи україн­ської допоміжної поліції. Десятки військових вишколів, створених самою ОУН влітку 1941 p. , німецька адміністрація закрила.

Стратегічну лінію, проголошену на 1-ій конфе­ренції ОУН(Б) і розроблену у рішеннях ІІ-ої кон­ференції у квітні 1942 p. , можна назвати вичіку­вальною. Німеччина визнавалася окупантом, од­нак збройна боротьба з нею не допускалася як пе­редчасна. Увага місцевих організацій ОУН, у тому числі у східних областях України, спрямовувала­ся в бік організаційного зміцнення і поширення впливу на населення.

Опинившись перед необхідністю боротьби на два фронти, керівництво ОУН(Б) почало узгод­жувати свої дії з ходом Другої світової війни. До кінця 1942 р. воно не сумнівалося у поразці СРСР. II конференція висунула вимогу готуватися до збройної боротьби "в слушний час", коло СРСР буде розбитий, а Німеччина виснажиться. Укра­їнські націоналісти ще не задумувалися над тим, як будувати відносини з Об'єднаними Націями.

В документах нацистської поліції безпеки і СД, які кожні два тижні надходили до Берліну із оку­пованих східних областей, на зламі 1941 і 1942 pp. з'явилася рубрика "український рух опору". Його складовими частинами німецькі експерти назива­ли ОУН(Б) і ОУН(М), а також загони отамана Т. Боровця — Бульби, котрий зв'язував себе полі­тично з Державним центром УНР. Найбільш ак­тивними учасниками руху опору визнавалися бо­йовики ОУН(Б) і бульбівці. З числа членів ОУН(м) До учасників руху опору можна віднести тільки тих, хто гуртувався навколо О. Ольжича. Голова ПУН А. Мельник та його найближче оточення за­лишалися фактично на пронімецьких позиціях.

У відповідності з рішеннями II конференції осередки ОУН(Б) розпочали підготовчі заходи для розгортання власних збройних сил. Ця робота з різним ступенем інтенсивності велася як в Гали­чині, так і на Волині та в Поліссі, де вже існували збройні підрозділи "Поліської січі" Т. Боровця-Бульби. Зокрема, командири радянських парти­занських загонів доповідали Українському штабу партизанського руху (УПІПР), що з початку 1942 р. у Рівненській області почали виникати загони на­ціоналістів чисельністю від 50 до 300 бійців. Ці за­гони, за повідомленнями, займалися в основному вишколом і заготівлею продовольства. Щоб не бу­ти поміченими німцями, вони часто маскувалися під радянських партизанів.

Протинімецька діяльність боївок ОУН навесні і влітку 1942 р. виявлялася переважно в актах па­сивного опору і саботажу дій німецької сторони — проти здавання населенням продовольчого "кон­тингенту", виїзду населення в Німеччину на роботи.

Впродовж квітня — травня 1942 р. німці завдали ударів по підпільних структурах ОУН(Б) на Во­лині — Поліссі. Але націоналісти демонстрували дивовижну здатність відновлювати зруйновані структури і поповнювати свої лави новими людь­ми. За німецькими оцінками, основні сили ОУН(Б) влітку 1942 р. розміщувалися в двох основних центрах: генеральному комісаріаті "Волинь-Полісся" (крайовий провід ОУН на північно-захід­них українських землях (ПЗУЗ) на чолі з Д. Клячківським) і на північно-східних українських зем­лях (ПСУЗ) з центром у Києві. Останній після загибелі Д. Мирона очолював А. Сак. Активно ви­являв себе Дніпропетровський підпільний центр на чолі з В. Куком.

Хоч провід ОУН(Б) прагнув уникнути збройної боротьби з німецькими окупантами, низовий ак­тив час від часу змушений був давати збройну відсіч брутальним діям окупаційної адміністрації щодо місцевого населення. У жовтні 1942 р. в ра­йоні Волинь-Полісся активізувалася діяльність великих загонів С. Качинського і І. Перегійняка1, які входили в структури ОУН(Б). Проте німецькі і радянські документи повідомляють переважно про антинімецькі виступи у цьому регіоні радян­ських партизанів і загонів "Поліської січі" Т. Боровця-Бульби. Останні іноді називали Україн­ською повстанською армією. Але ні за чисельніс­тю, ні за дисципліною вони не могли претендува­ти на назву армійської формації.



8. Про час утворення УПА.

Підпільники і партизани в роки війни датували утворення Української повстанської армії весною 1943 р. В українській емігрантській літературі ут­вердилася інша дата — осінь 1942 р. Піврічна різ­ниця вимагає пояснень.

Тим, хто боровся, було видніше, коли вони по­чали боротьбу. Врешті решт, початок її фіксуєть­ся багатьма конкретними фактами. Отже, тезу про виникнення УПА навесні 1943 р. слід приймати як аксіому. Пояснень вимагає тільки пересунення ці­єї дати на півроку, здійснене у повоєнні роки.

М. Прокоп і Є. Штендера відсунули дату утво­рення УПА без фальшивих доказів, тільки за до­помогою гри назвами. У статті в "Енциклопедії ук­раїнознавства" вони вказували, що перші загони УПА — "Поліська січ" створив на Поліссі улітку

1941 р. отаман Т. Боровець-Бульба. Виконуючи на­каз цивільної німецької адміністрації, отаман роз­пустив в грудні 1941 р. основну частину загонів, а сам перейшов у підпілля. Потім він створив нову повстанську формацію — спочатку під цією самою назвою, а згодом як Українську національно-ре­волюційну армію (УНРА). Паралельно восени

1942 р. на Поліссі й Волині почали творитися збройні загони ОУН(Б), які також прийняли назву УПА1.

У монографії "Україна і Німеччина у Другій світовій війні" В. Косик присвячує виникненню УПА цілий підрозділ. Він стверджує, і це теж від­повідає істині, що восени 1942 р. з'явилися перші значні формування українських бійців-націоналістів під проводом С. Качинського, І. Перегійняка та ін. Саме ці загони прийняли для себе назву Ук­раїнська повстанська армія2. Отже, В. Косик до­повнює гру назвами певним критерієм: переходом від дрібних збройних відділів до великих форму­вань. Проте перехід тоді тільки розпочався, вели­кі формування, як зазначають М. Прокоп і С. Штендера, "почали творитися". Процес завер­шився навесні 1943 р.

Сказане вище слід доповнити аналізом диску­сії, що розгорілася на військовій конференції про­воду ОУН(Б) у Львові на початку грудня 1942 р. Конференція висловила суперечливі думки щодо тактики і стратегії повстанського руху в умовах окупації. Зокрема, "урядуючий" провідник М. Лебедь був противником негайного повстання проти окупаційної адміністрації, але визнав необхід­ність приступити до створення власних збройних сил. Він ще не мав ясної відповіді на головні пи­тання: коли і з ким воювати, за яких умов?

У постанові конференції відзначалося, що ні­мецько-радянську війну "треба використати для широкої роботи по створенню збройних сил ОУН". Підкреслювалося, що "члени ОУН мають обійня­ти командні посади в майбутніх військових з'єд­наннях".

На створення збройних сил провід ОУН(Б) йшов під тиском власних низових структур. Все частіше оунівці вимагали від своїх керівників пе­рейти до збройного опору окупантам. Німецькі власті на окупованій території провадили вини­щувальну політику щодо українського населення. Не рахуватися з цим керівники націоналістів не могли. Незабаром після військової конференції проводу ОУН(Б), в грудні 1942 р. "урядуючий" провідник М. Лебедь розпорядився реорганізува­ти малочисельні загони. Було взято курс на ство­рення повстанської армії партизанського типу.

У післявоєнні часи провід ОУН(Б) вирішив, Що днем народження УПА слід вважати 14 жов­тня 1942 р. Обгрунтування цієї дати не виглядає переконливим в світлі наведених фактів. Мотив для ревізії ювілеїв, що відзначалися в УПА під час Другої світової війни, цілком очевидний: 19 листопада 1942 р. Червона армія перейшла у контрнаступ під Сталінградом. Доводячи, що ук­раїнські націоналісти почали боротьбу з німець­кими окупантами раніше, ніж переконалися в їх приреченості і в кінцевій перемозі Об'єднаних На­цій, історики ОУН рятували її репутацію в очах західних демократій.

Насправді повстанський рух впродовж 1942 p. , хоч набув яскравої антинімецької спрямованості, не виявлявся в активних формах. Антинімецька діяльність проявлялася переважно в пропаганді. Лейтмотивом поведінки провідників ОУН(Б) була теза: "Коли на Сході ще стоять мільйонні більшо­вицькі армії, всяка наша збройна акція проти нім­ців була б поміччю Сталіну".



9. Протинімецькі збройні акції УПА.

17-21 лютого 1943 р. біля Одеська (Львівська обл.) відбулася III конференція ОУН(Б). Рішення з військового питання не збереглося, але свідчення учасників конференції (як і всі наступні події) вказують на те, що ОУН(Б) остаточно визначила­ся з необхідністю збройного виступу. Проте укра­їнські націоналісти ще не визначилися остаточно, проти кого у першу чергу спрямувати зброю. Во­ни мали перед собою три ворожі сили.

Брутальними і безжальними були дії німецької окупаційної адміністрації. Вона грабувала насе­лення, забирала молодь на примусові роботи в Німеччину, а в разі саботажу спалювала села і знищувала заложників. Населення чекало захис­ту і не розуміло бездіяльності оунівських боївок.

Починаючи від лютого 1943 р. Український штаб партизанського руху (УШПР) розпочав пе­реміщення в район білорусько-українського По­лісся з'єднань сумських і чернігівських партиза­нів. Незабаром тут зосередилися сили, здатні ви­конувати оперативно-стратегічні завдання в тилу вермахта.

Нарешті, емігрантський польський уряд почав розбудовувати у Західній Україні і Західній Біло­русії збройні структури, щоб після поразки Ні­меччини власними силами відновити територі­альну цілісність довоєнної Польщі.

На III конференції висловлювалися різні думки з приводу стратегії боротьби. Крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях М. Степаняк пропонував розгорнути проти німців широке збройне повстання, вигнати окупаційну адмініс­трацію, створити національний уряд і домогтися його визнання західними союзниками СРСР. Кра­йовий провідник ОУН на ПЗУЗ Д. Клячківський і військовий референт проводу ОУН Р. Шухевич вважали, що збройна боротьба повинна спрямо­вуватися не проти німців, котрі вже зазнають по­разок на фронтах світової війни, а проти червоних партизанів і поляків. На їхню думку, боротьба проти німців повинна була носити характер само­оборони народу.

Незважаючи на невизначеність стратегічної лі­нії, боротьба з окупантами стала фактом. 7 лютого 1943 р. сотня І. Перегійняка напала на бараки ні­мецької поліції у містечку Володимирець (Рівнен­ська обл.). Виконуючи наказ проводу ОУН(Б), в середині березня українська поліція (шуцмани) покинула казарми і зі зброєю відійшла в лісові ма­сиви.

Провід ОУН(Б) швидкими темпами розбудову­вав УПА, включаючи до її складу переважно си­лою загони Т. Боровця-Бульби і ОУН(М). Була створена Головна команда УПА, керівництво якою здійснював військовий референт проводу ОУН на ПСУЗ В. Івахів. Після його загибелі в бою з німцями 13 травня 1943 р. головним командиром УПА став крайовий провідник ОУН на ПЗУЗ Д. Клячківський.

Головній команді не вдалося перетворити пов­станську армію в регулярну збройну силу. Не ма­ючи важкої зброї, повстанці не могли провадити відкриті бої і застосовували переважно партизан­ську тактику. Чисельність УПА досягла максиму­му в 1944 р. (до 30 тис. бійців). І раніше, і пізніше вона була істотно меншою. Однак сила УПА корі­нилася не в чисельності. Вона спиралася на на­родну підтримку і на розгалужену, глибоко за­конспіровану організаційну мережу ОУН(Б).

У травні 1943 р. до керівництва головним про­водом ОУН(Б) прийшов Роман Шухевич. Він під­готував в серпні 1943 р. III надзвичайний великий збір ОУН(Б), що відбувся в Тернопільській облас­ті. Збір висунув гасло "боротьби проти імперіалізмів Берліна і Москви". Була відкинута пропозиція М. Степаняка зосередитися на боротьбі з німець­кими окупантами, оскільки це послаблювало "можливості організованої революційної бороть­би у новій дійсності", тобто після приходу в край радянських військ. Головним ворогом націоналіс­тів був визнаний Радянський Союз.

Подібної стратегії дотримувалися й польські військово-політичні кола. Після нападу Німеччи­ни на СРСР головне командування "Союзу зброй­ної боротьби" (від 1942 р. — Армія крайова) видало наказ, за яким всі поляки на окупованих терито­ріях зобов'язувалися дотримуватися нейтраліте­ту стосовно обох воюючих сторін, не допомагати жодній з них, "стояти зі зброєю при нозі". У січні 1943 р. начальник ЦШПР П. Пономаренко інфор­мував Й. Сталіна, що польський еміграційний уряд з огляду на неминучість розгрому союзника­ми Німеччини не збирається витрачати свої люд­ські резерви на боротьбу з німцями і робив висно­вок: "польські сили зберігаються і організовують­ся значною мірою проти Радянського Союзу".

Аналогічної позиції дотримувався й керівник сербських націоналістів Д. Михайлович: він уни­кав збройної боротьби з італійськими і німецьки­ми окупаційними військами, щоб зберегти сили для боротьби з хорватами і партизанами Й. Броз Тіто. Вождь китайських комуністів Мао Цзедун теж уникав відкритих боїв з японцями, щоб зао­щадити сили і ресурси для боротьби з військами націоналістів під командуванням Чан Кайші.

Починаючи з весни 1943 p. , загони УПА почали планомірно опановувати північно-західний регіон України. В рейхскомісаріаті "Україна" виникли націоналістичні і комуністичні партизанські краї і зони. У німецьких зведеннях вони характеризу­валися як "заражені бандами райони".

Партизанська тактика, якої дотримувалися ко­муністи і націоналісти, мала різне концептуальне походження, а звідси й різні завдання. Керівниц­тво СРСР розглядало бойові дії партизанів в тилу німецьких військ як форму допомоги Червоній ар­мії, цілком підпорядковану подіям на фронті. Го­ловним завданням партизанів вважалися диверсії на комунікаціях і удари по воєнних об'єктах оку­пантів, які працювали на потреби фронту.

Для націоналістів партизанська боротьба була формою збройної самооборони українського насе­лення на окупованій території. Метою її був за­хист запілля, нагромадження сил і ресурсів для підготовки збройного повстання в слушний час, тобто після виснаження вермахту і Червоної армії у взаємній боротьбі. Тому поза увагою україн­ських повстанців, як правило, залишалися заліз­ниці, військові комендатури, штаби, місця зосе­редження і базування бойової техніки. 24 квітня 1943 р. командир партизанського з'єднання І. Шитов доповідав Українському штабу партизансько­го руху: "Диверсійною діяльністю націоналісти не займаються, в бій з німцями вступають тільки там, де німці знущаються з українського населен­ня і коли німці нападають на них".

Керівництву УПА вдалося істотно ускладнити бойову діяльність радянських партизанів у бага­тьох районах Волині і Полісся, перешкодити їм в диверсіях. Причина "захисту" німецьких комуні­кацій була очевидною: кожна диверсія обертала­ся трагедією для навколишнього населення: ні­мецькі карателі здійснювали "відплатні акції": спалювали села і нищили їх мешканців.

Влітку 1943 р. в генеральному комісаріаті "Во­линь — Поділля" німці провели проти повстанців масштабні операції з використанням танків і літа­ків. Безрезультатність операцій змусила окупа­ційну адміністрацію повторити їх восени. Однак і цього разу вона не змогла ліквідувати діючу в німецькому тилу повстанську армію. Тоді німці роз­горнули широку пропагандистську кампанію, звинувачуючи повстанців у сприянні більшови­кам. Звертаючись до українського населення 15 грудня 1943 р. губернатор Галичини О. Вехтер звинуватив повстанців у тому, що вони стали со­юзниками більшовиків і зрадниками свого народу.

Керівництво ОУН(Б) заборонило командирам загонів УПА і тереновим провідникам ОУН всту­пати в контакт з окупантами, бо "мости на дорозі до переговорів з німцями попалені". У відповідь на пропозиції пропонувалося завертати німців "до переговорів з провідником С. Бандерою, який ув'язнений в Берліні".

Тим не менш, зимою 1943 — 1944 pp. керівниц­тво ОУН і УПА взяло курс на фактичне уникнен­ня боїв з німцями. Це пояснювалося наближенням лінії фронту.

Впродовж березня — липня 1944 р. у Тернополі і Львові відбувся ряд зустрічей уповноважених поліції безпеки і СД дистрикту "Галичина" з дові­реною особою проводу ОУН(Б) — греко-католицьким священиком І. Гриньохом. Однак ці перегово­ри мали характер виявлення намірів і закінчили­ся безрезультатно.

Восени 1943 р. у середовищі головного коман­дування УПА виникла ідея створення представ­ницького органу, покликаного здійснювати полі­тичне керівництво визвольною боротьбою в Укра­їні. Після пророблення великої підготовчої роботи у першій половині липня 1944 р. неподалік від Самэора на території, захищеній УПА, відбувся установчий великий збір Української головної визвольної ради. Головою президії УГВР став К. Осьмак, членами президії — І. Вовчук, І. Гриньох, В. Мудрий. Головою уряду — Генерального секретаріату УГВР став Р. Шухевич, його члена­ми — Р. Волошин, М. Лебедь та ін. УПА була фор­мально підпорядкована УГВР. Представники ОУН(М) відмовилися увійти в УГВР, оскільки ОУН(Б) зберігала фактичний контроль над пов­станською армією.

На установчому великому зборі УГВР обгово­рювалося питання про ставлення до Німеччини. Загальна думка зводилася до того, що "політично зв'язуватися сьогодні з Німеччиною неможливо".

Наказом від 22 серпня 1944 р. по групі УПА "Захід-Карпати" протинімецький фронт ОУН і УПА остаточно згортався. В наказі зазначалося, що "німці з опущенням української території пе­рестають бути для нас окупантом і головним воро­гом". Внаслідок цього наказувалося "оминати уся­кі зудари як з німцями, так і з мадьярами".

Протинімецькі збройні акції УПА, які тривали від початку 1943 р. до середини 1944 р. , не мали стратегічного значення і не впливали на хід бо­ротьби між Німеччиною і Радянським Союзом. Во­ни лише обмежували діяльність німецької окупа­ційної адміністрації стосовно економічної експлу­атації території Волині-Полісся, де народилася матеріальна база українського визвольного руху.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Проблема оун-упа iconБоротьба упа-«Захід» І збройного підпілля оун на західноукраїнських землях

Проблема оун-упа iconПаращук Людмила
В роботі на основі архівних документів висвітлюється діяльність оун-упа в 1941 1944 рр на території Вінниччини
Проблема оун-упа iconДовідка час створення упа
Українська Національно Революційна Армія (унра). Загони Т. Бульби-Боровця підпорядковувались Уряду унр в екзилі. З т. Бульбою співпрацювали...
Проблема оун-упа iconЮрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець
Юрій Борець був безпосереднім учасником національно-визвольних змагань в лавах Української Повстанської Армії, а після переходу рейдом...
Проблема оун-упа iconДіяльність Хариті Кононенко в Рівному (1941-1943)
Стаття висвітлює діяльність жінок у воєнні роки (1941-1943) на прикладі Харитини Кононенко, яка активно співпрацювала з оун-упа,...
Проблема оун-упа iconДіяльністіь сб оун на території Волинської області в 1947-1954 роках
Тому досить цікавими для науковців та загалом суспільства стала неупереджена оцінка найбільш суперечливих моментів національно-визвольного...
Проблема оун-упа iconТарас Духняк студент І курсу юридичного факультету Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького Форми участі жіноцтва в українському національно-визвольному русі в Галичині
Проаналізовано регіональні особливості участі жіноцтва в українському національно-визвольному русі в Галичині впродовж 1941–1960...
Проблема оун-упа iconДиверсійна група упа
Західної України областями, які до Другої світової війни були на захід від радянського кордону. Діяльність визвольного руху, зокрема...
Проблема оун-упа iconІван лаврів активний учасник пілпілля оун

Проблема оун-упа iconВоєнна діяльність сотника упа івана наконечного- «орленка» на самбірщині (1946-1948)



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка