Проблема оун-упа



Сторінка4/5
Дата конвертації08.02.2018
Розмір0.86 Mb.
1   2   3   4   5

10. Ставлення ОУН(Б) до дивізії СС "Галичина".

Дивізія СС "Галичина" не входить в окресле­ний у розділі 1 предмет дослідження. Вона не має прямого стосунку до ОУН і УПА, хоча окремі бо­йовики ОУН і військовослужбовці УПА служили в ній, а деякі дивізійники дезертирували і опини­лися у підрозділах УПА. Чудово розуміючи прин­ципову різницю між німецьким військовим фор­муванням і українськими повстанськими части­нами на окупованій німцями території, опоненти українських націоналістів часто об'єднують ці формування в єдине ціле, щоб обтяжити ветера­нів УПА есесівським минулим. Тому є доцільним висвітлити питання про ставлення ОУН(Б) до ди­візії СС "Галичина".

Щоб послабити опір населення на окупованих територіях, німецька адміністрація ставила у привілейоване становище одні народи стосовно інших. В генеральному комісаріаті "Волинь-Поділля" вона протегувала полякам, а у приєднано­му до Генерального губернаторства дистрикті Га­личина — українцям.

Зокрема, у Кракові широкими неполітичними правами був наділений Український центральний комітет на чолі з В. Кубійовичем. ОУН(Б) спромог­лася створити в українській частині Галичини ли­ше нечисленні збройні відділи, які з тактичних міркувань не увійшли в УПА, а були виділені в ін­шу військову формацію — Українську народну са­мооборону (УНС).

Після поразки під Сталінградом губернатор Галичини О. Вехтер змусив Кубійовича виступи­ти формальним ініціатором власної ідеї про створення в збройних силах Третього рейху ук­раїнського з'єднання. Створювати військові формації в рамках вермахту забороняв закон. Вехтер звернувся з відповідним проханням до рейхсфюрера СС Г. Гіммлера, оскільки в рамках СС існувала мережа національних формувань на­родів окупованої Європи. Той підтримав прохання губернатора, і 28 квітня 1943 р. було оголошено про формування стрілецької (гренадерської) ди­візії СС "Галичина".

Змушена погоджуватися на формування есе­сівської дивізії, внаслідок своєї залежності від на­цистської адміністрації, емігрантська інтелігенція виправдувалася тим, що дивізія "послужить ук­раїнській справі". Переконуючи молодь добро­вільно вступати в дивізію, деякі агітатори навіть зловісну абревіатуру СС подавали як зашифро­ване "січове стрілецтво". Але дивізія була типо­вим колабораціоністським формуванням, до ство­рення якого приступили вже тоді, коли визначи­лася поразка Німеччини у світовій війні. Безсум­нівно, що ця дивізія вкрай негативно вплинула на "українську справу".

У передовій статті "Довкола СС стрілецької ди­візії Галичина", надрукованій в органі галицького крайового проводу ОУН(Б) "Бюлетень" наприкін­ці 1943 p. , підкреслювалося: "Необчислимі шкоди може принести нам ця т. зв. галицька дивізія на міжнародному форумі. По наших батьках ми одержали у спадщину марку германофілів. Треба було покласти багато трудів і жертв, зокрема про­тягом двох останніх років, щоб здобути для укра­їнства опінію суверенного політичного чинника. Це нам частково вдалося"1.

Західні союзники не видали військовослужбов­ців дивізії СС "Галичина" Сталіну з формальних причин: вони були громадянами не Радянського Союзу, а Другої Речіпосполитої. Але у повоєнні часи на Заході "бойовий шлях" дивізії ретельно перевірили на предмет встановлення за нею воєн­них злочинів. Після перевірки військовослужбов­цям дозволили проживання в США.

Слід додати, що дивізія СС "Галичина" з по­рядковим № 14 у військах Waff en — SS нічим не нагадувала елітні есесівські частини, які форму­валися з фанатично відданих нацистській док­трині німців і заплямували себе воєнними злочи­нами. Вона нічим не відрізнялася від інших диві­зій СС, укомплектованих уродженцями окупова­них гітлерівською Німеччиною країн. Історія ди­візії СС "Галичина" висвітлена у багатьох книгах, тоді як про існування двох російських дивізій СС (порядкові номери 29 і ЗО) мало хто здогадується.

11. Українсько-польське протистояння.

Українсько-польські відносини впродовж віків складалися нелегко, часом — трагічно. Мабуть, найбільш трагічною сторінкою в цих відносинах є збройне протистояння української і польської підпільно-партизанських формацій — УПА і Ар­мії крайової.

Під тиском британського прем'єр-міністра В. Черчілля глава польського емігрантського уря­ду В. Сікорський 30 липня 1941 р. підписав угоду про союз з СРСР у війні. Угода проголошувала не­дійсними радянсько-німецькі договори 1939 р. Од­нак кожна з сторін вважала західноукраїнські та західнобілоруські землі своїми. Становище ще більше ускладнювалося тим, що населення Захід­ної України боронило свою землю від поляків з 1918 р. і відчувало жах при згадках про коротко­часну, але криваву радянізацію 1939-1941 pp. Йо­го захисною реакцією на зовнішнє втручання ста­ло утворення праворадикально! військово-полі­тичної формації — Організації українських націо­налістів. ОУН боролася з державами, тобто мала перед собою незрівнянно сильнішого, ніж вона са­ма, противника. Але вона була сильна підтримкою народу і після чергового погрому негайно самовід-творювалася. У народі завжди знаходилися люди, здатні відмовитися від особистого життя і присвя­тити себе високій меті — боротьбі за Українську самостійну соборну державу.

Документація українських і польських підпіль­них організацій на територіях з національно мі­шаним населенням свідчить про те, що ситуація в тилу вермахта стала вкрай напруженою. Як укра­їнське, так і польське населення відчували на собі в повному обсязі акції з конфіскації сільськогос­подарських продуктів (так званий контингент) і каральні експедиції по селах у випадку несплати контингенту, різного роду примусові роботи, ву­личні облави на людей, призначених перетвори­тися на остарбайтерів, голод у зв'язку з відсутніс­тю роботи або через мізерну заробітну плату. Кожний в такій ситуації намагався вижити за ра­хунок сусіда, особливо якщо цей сусід був іншої віри і національності.

Переважна більшість інтелігенції як українсько­го, так і польського походження співпрацювала з окупантами. Серед солтисів, війтів і бургомістрів багато було таких, хто працював за завданням своїх патріотичних організацій: намагався спря­мовувати німецьку владу на захист співвітчиз­ників і сіяти недовіру до "чужинців". Не можна недооцінювати й ролі нацистів у розпалюванні взаємної ненависті між українцями і поляками на територіях з національно мішаним населен­ням. До кожного з народів окупаційна адмініс­трація застосовувала різну тактику. Чим більшу загрозу вона відчувала з боку автохтонного на­селення того чи іншого регіону, тим суворіше до нього ставилася.

В умовах існуючого міжнаціонального напру­ження відповідальність за злочинні дії функціо­нерів окупаційної адміністрації пересічний украї­нець або поляк здебільшого покладав не на ні­мецьких окупантів, а на національну громаду, з якої походили ці функціонери. Одна з польських підпільних газет дуже точно тоді зауважила: "Пе­ресічний поляк у Львові спостерігав за тим, як "працює" українська поліція, виконуючи німецькі розпорядження, і в ньому зростала ненависть до українців. Той самий поляк, коли б мешкав у Вар­шаві і бачив, що виробляє польська поліція, котру вже ніхто не називав польською, а лише "гранато­вою"1, то навряд чи б в нього з'явилася та сама не­нависть до своїх співвітчизників, хоча ті останні на неї цілком заслуговували".

Напруженням у стосунках українців з поляка­ми, які жили на Волині і у Східній Галичині впро­довж багатьох поколінь, скористалися німецькі окупанти. Коли німці дізналися про те, що укра­їнська допоміжна поліція виявилася однією з форм конспіративної мережі ОУН(Б), вони поча­ли її роззброювати. Власне, цим була ініційована масова втеча поліцаїв в ліси, де формувалася УПА. Окупаційна адміністрація замінила всіх ук­раїнців у допоміжній поліції поляками, що одра­зу відчуло на собі українське населення Волині. Разом з цим це дало привід крайовому проводу ОУН(Б) на ПЗУЗ покласти всю відповідальність за загострення міжнаціональних відносин на по­ляків. У відозві-ультиматумі крайового проводу до польського населення від 18 травня 1943 р. заз­началося: "У теперішній час наша адміністрація полишила свої пости, щоб німці не мали доступу до наших сіл і не могли б нас нищити, як це було досі. Ви першими добровільно зголосилися зай­няти її місце і допомагаєте німцям проводити їхню бандитську роботу. Зараз ви є сліпим знаряддям в німецьких руках, яке спрямоване проти нас. Але пам'ятайте, якщо польська громадськість не вплине на тих, котрі пішли в адміністрацію, полі­цію та інші установи з тим, щоб вони їх помітили, то гнів українського народу виллється на тих по­ляків, які мешкають на українських землях. Кож­не наше спалене село, кожна наша жертва, що бу­дуть з вашої вини, відіб'ються на вас".

Поляки не пішли з німецької служби. Навпаки, вони всілякими шляхами старалися закріпитися на ній. Ця служба була плацдармом, за наявності якого вони змогли б зберегти свій вплив у Західній Україні після розгрому гітлерівської Німеччини. Була й суто побутова причина. Самі по собі наміри поляків або українців знайти у складних воєнних умовах хоч яку-небудь роботу, у тому числі в оку­паційних адміністративних органах, якщо вона не пов'язувалася з каральними діями проти місцево­го населення, свідчила тільки про прагнення лю­дей вижити і допомогти у цьому своїм співвітчиз­никам.

Напруженістю між поляками та українцями скористалися й радянські партизани. Восени 1942 — навесні 1943 pp. в регіоні з'явилися партизан­ські з'єднання під командуванням С. Ковпака, О. Сабурова, О. Федорова, пізніше — диверсійно-розвідувальний загін полковника НКВС Д. Медведєва. Як вказував уже покійний польський істо­рик Р. Тожецький, вони мобілізували в свої загони не менше 5 тис. бійців з числа місцевих поляків2.

В часи народної Польщі будь-яка інформація про трагічний польсько-український конфлікт, що мав місце в 1943-1944 pp. , не пропускалася цензурою. Тільки з кінця 80-х pp. з ініціативи ве­теранів 27-ої Волинської піхотної дивізії Армії крайової почалися опитування постраждалого цивільного населення. В радянській історіографії волинська трагедія 1943 р. теж була забороненою темою. Фундаментальні дослідження цієї "білої плями" розгорнулися тільки в рамках робочої групи істориків при Урядовій комісії з проблеми ОУН-УПА.

Волинські події почалися у квітні 1943 р. Час­тини Першої групи УПА під командуванням Ду­бового (І. Литвинчука) 21-22 квітня винищили жителів польського села Іванова Долина Костопільського району Рівненської області. У травні ці самі частини здійснили ще шість акцій проти по­ляків. У звітах вказувалося, що були ліквідовані польські колонії, які співпрацювали з більшови­ками і німцями.

Звіти керівників підрозділів УПА перегуку­ються зі звітами командирів радянських парти­занських загонів, які були безпосередніми свідка­ми цієї трагедії. В донесенні секретаря Рівнен­ського підпільного обкому КП(б)У В. Бегми до УШПР від 11 квітня 1943 р. підкреслювалося: "Націоналісти проводять масовий терор проти польського населення. В селах райцентрів Степань, Деражно, Рафалівка, Клевань бульбівці не вбивають, а вирізають поголовно старих і малих та цілком спалюють польські поселення".

Польські збройні сили на цій території були яв­но слабші, ніж частини УПА, які діяли синхронно з силами самооборони українських сіл. Але й вони не сиділи склавши руки. В радіограмах з радян­ських партизанських загонів, які надходили до ЦК КП(б)У, сповіщалося, що у травні-червні 1943 р. польська допоміжна поліція спільно з німцями знищила майже чверть українського населення Людвипольського району на Рівненщині, включа­ючи людей похилого віку, жінок і дітей.

У липні 1943 р. у відозвах ОУН(Б) до польсько­го населення перед кожним польським селом була поставлена вимога, щоб його мешканці "за 48 го­дин вибралися за Буг або Сян — інакше смерть!" Польське підпілля видало наказ: "Сидіти на місці, бо Польща втратить Волинь". 11 липня відбулися скоординовані напади загонів ОУН(Б) одночасно на 167 польських поселень. У масових винищу­вальних акціях брали участь цивільні з косами і сокирами. Викликана війною бруталізація насе­лення накладалася на побутову ворожість, одвіч­ні суперечки за межу.

Скільки б сьогодні окремі дослідники не гово­рили про втручання німців або радянських парти­занів в польсько-українську ворожнечу, намага­ючись інколи навіть на них цілковито перекласти відповідальність за міжнаціональний конфлікт в роки війни, слід стверджувати, що не вони все-таки відіграли в конфлікті ключову роль. Криваве протистояння було детерміноване польським і ук­раїнським шовінізмом, обопільним екстремізмом, що знецінював людське життя, виправдовуючи все патріотичними гаслами. І тут не може бути виправдання жодній стороні.

У радянських документах відповідальність за волинську трагедію покладалася на "бульбівців", а у спогадах політичних противників ОУН(Б) — на "рубанівців", тобто прихильників "урядуючого" провідника М. Лебедя (Максима Рубана). В мате­ріалах Делегатури польського уряду за 1943 p. , коли йшлося про антипольські акції на Волині, фі­гурувала, як правило, не ОУН(Б) і навіть не УПА, а "волинська ОУН". За цією назвою стоїть провід­ник ОУН(Б) на Волині і командувач УПА Д. Клячківський. Саме цей видатний діяч українського повстанського руху доклав тоді найбільше зусиль до організації не тільки антинімецької і антирадянської, але й антипольської боротьби.

Вчені діаспори теж вважали, що в історії ОУН(Б) і УПА волинська трагедія — це важка темна пляма. її не можна було ані виправдати, ані пояснити. Разом з тим не можна було й звинува­тити Д. Клячківського, не звинувачуючи при цьому весь український повстанський рух. Цю трагедію можна було лише замовчати. Мабуть, не випадко­во в "Енциклопедії українознавства", де подають­ся короткі біографії діячів навіть зовсім дрібного масштабу, не знайшлося місце для Д. Клячківського (Клима Савура). Мабуть, не випадково цей непересічний діяч у листопаді 1943 р. під пристой­ним і переконливим приводом позбавився посади головнокомандувача УПА. В українському пов­станському русі політичне і військове лідерство зосередилося в руках Романа Шухевича (парти­занський псевдонім — Тарас Чупринка).

Восени 1943 р. по всій території Генерального губернаторства, за винятком дистрикту "Гали­чина", почалися винищувальні дії польського підпілля, спрямовані проти німецьких колоністів і українців. Вони були ініційовані наказом голов­ного коменданта Армії крайової генерала Т. Коморовського (псевдонім — Вур) від 4 серпня 1943 р. про початок загальної "відплатної акції" за участь українців у німецьких пацифікаціях. На території Хрубешувського і Томашівського пові­тів було спалено до червня 1944 р. близько півто­ри сотні українських сіл, в в яких мешкало до 15 тис. осіб.

В основі українсько-польського конфлікту во­єнного часу корінився один чинник — територія. Безпосередньо на території ця боротьба нерідко набувала кривавого характеру, тому що йшлося не про визначення державної приналежності ре­гіону, а про користування конкретною ділянкою землі, яка годувала.

У кожного з мешканців Волині була своя прав­да: у тих, хто тут жив завжди, у тих, чиї предки прийшли з Польщі у XVI ст. , і навіть у тих, кому Польська держава за безсумнівні заслуги перед собою дала ділянку землі, щоб підтримати і роз­винути "польськість кресів". Соціальні фактори конфлікту були не менш вибуховими, ніж релігій­ні і національні. Але не слід забувати, що соціаль­на напруженість штучно створювалася відповід­ною національною політикою всіх урядів Другої Речіпосполитої. Не слід забувати також, що пе­реслідування українців за релігійною ознакою на "східних кресах" здійснювалися не тільки екстре­містськими елементами, а й місцевою адміністра­цією при бездіяльності або й потуранні централь­ного уряду довоєнної Польщі.

У квітні 2002 р. авторитетний польський жур­нал "Венж" (Wi§z. — 2002. — № 4 (522). — S. 23) влаш­тував "круглий стіл", присвячений польсько-ук­раїнським відносинам під час Другої світової вій­ни. Журналіст А. Талага у своєму виступі під­креслив: "Під час Другої світової війни дійшло, безсумнівно, до війни двох народних стихій, пред­ставлених різними силами. На польській стороні це була підземна армія — АК, на українській — лі­сова УПА. В рамках цієї війни двох стихій кожна сторона чинила військові злочини. Чинила їх АК на Хрубешувщині, чинила їх ОУН обох фракцій — бандерівської і мельниківської, чинила їх дивізія СС "Галичина", не кажучи вже про польську і ук­раїнську поліції, які служили німцям. Здається мені, що на Волині, в рамках цієї війни двох етно­сів, дійшло до народовбивства, відповідальність за яке несе бандерівська ОУН. Навпаки, в інших випадках особливо на Хрубешувщині, це була звичайна війна двох партизанських армій, під час якої обидві сторони чинили вбивства".

Виокремлювати Волинь з ареалу, на якому розгортався українсько-польський конфлікт, не доводиться. Під час волинських подій особливо постраждали поляки. Адже у цьому регіоні поля­ки були етнічною меншиною. В інших регіонах, і передусім — на Холмщині, більше постраждали українці. Відповідальність за вбивства несе ке­рівництво тих політичних сил, які протистояли одна одній, тому що прагнули відродити власну національну державу з включенням до неї тери­торії спільного проживання українців та поляків (безвідносно до того, хто являв собою етнічну мен­шину — поляки або українці). Безпосередньо на території сторонами конфлікту були поляки, представлені силами самооборони (пізніше до них приєдналися й тим самим розконспірувалися за­конспіровані раніше загони Армії крайової), а та­кож українці, представлені ворогуючими між со­бою силами — ОУН(Б), ОУН(М), загонами Т. Боровця-Бульби. Німецька адміністрація і радянські партизани у цьому конфлікті були здебільшого спостерігачами (хоча військовослужбовці дивізії СС "Галичина", які мають розглядатися як ні­мецька, а не українська сторона, теж втручалися в цей конфлікт).

Під час виступу на згаданому вище "круглому столі" редактор журналу "Венж" проф. А. Фрішке додав свої зауваження відносно сторін україн­сько-польського конфлікту. Вони мусять бути серйозно розглянуті при оцінці подій. "Коли ка­жемо про "польську сторону", то вона, так само як українська, дуже різношарова. Коли, наприк­лад, маємо справу з акціями, які є наслідками наказів головного командування або Волинського округу АК, то це справді польська сторона. Але маємо також справу з рядом інших дій, коли рі­шення робилися на локальному щаблі, приймали їх керівники якихось підрозділів. Рішення прий­мали законспіровані органи, і часто не відомо до кінця, хто приймав те або інше рішення".

Підбиваючи підсумки дослідженню волинської трагедії як головного пункту в українсько-поль­ських відносинах воєнної доби, проф. Ігор Ільюшин ставить таке питання: чи мав право Клячківський, займаючи найвище становище у крайово­му проводі ОУН, пред'являти польському насе­ленню згаданий вище ультиматум? Його відпо­відь незаперечна: "На нашу думку, відповідаль­ність, яка була покладена на всю місцеву поль­ську людність за службу її окремих представни­ків в допоміжній поліції (шуцмансшафтах) об'єк­тивно була подібною до тої, що приписувалася в СРСР прибалтам, татарам, калмикам, чеченцям та іншим народам, які звинувачувалися в масовій колаборації з німцями"1.



12. Протистояння українських націоналістів і органів радянської влади в роки війни.

Коли ламаються списи навколо питання, чи виз­навати УПА воюючою стороною в Другій світовій війні, то забувають основне: гітлерівський режим, так само як будь-який інший, не міг дозволити існування в своєму запіллі не контрольованої ним збройної сили. З утворенням повстанської армії українські повстанці ставали воюючою стороною незалежно від свого бажання воювати а Німеччи­ною.

Слід визнати, що у цього питання є психологіч­ний підтекст, який може навіть не усвідомлюва­тися опонентами: воюючою визнається тільки та сторона, яка воювала на боці Об'єднаних Націй. Тому поставимо питання в іншій формі: чи може військово-політична сила, яка воювала одночасно з державами Осі і Радянським Союзом, розгляда­тися як воююча на боці Об'єднаних Націй сторона в Другій світовій війні? Тут ми виходимо зі світу фактів і входимо в світ суджень, де все залежить від точки зору. Цілком можливою є позиція, коли точку відліку становлять не Об'єднані Нації як сукупність, а Радянський Союз — країна, яка внесла найбільший вклад в розгром держав Осі. Стоячи на такій платформі, ми не побачимо напів­тонів і відповімо на поставлене питання негативно.

Для тих, хто ототожнює Другу світову війну з Великою вітчизняною, ОУН(Б) і УПА не є її учас­никами. Та й самі оунівці були б здивовані, якби їх назвали учасниками Великої вітчизняної війни. Але критерій ставлення до Радянського Союзу не може застосовуватися при визначенні певної вій­ськово-політичної сили учасником війни з гітле­рівською Німеччиною.

Факти стверджують, що вороже ставлення ОУН і УПА до Радянського Союзу (точніше — до сталінського Радянського Союзу) заважало їм брати активну участь у боротьбі з німецькими окупантами. Якби не існувало радянського чинника у війні, українські націоналісти воювали б з гіт­лерівською Німеччиною активніше. Жахлива окупаційна політика гітлерівців давала всі під­стави для активної боротьби. Але націоналісти пам'ятали, що після Гітлера матимуть справу зі Сталіним.

Коли УПА виникла, то радянські партизани по­чали запитувати своїх керівників в ЦК КП(б)У і УШПР, як до неї поставитися. 23 березня 1943 р. перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов надіслав на ім'я С. Ковпака і С. Руднєва лист, в якому вик­лав офіційну точку зору. Треба виходити з того, писав він, що "керівники українських буржуаз­них націоналістів — це німецькі агенти". Далі він роз'яснював: "деяка частина рядових учасників в цих загонах палко бажає боротися з німецькими окупантами, але вони обдурені буржуазними на­ціоналістами". Виходячи з "класового" аналізу, Хрущов рекомендував: не вступати в контакт з цими загонами; не виступати збройно, якщо вони самі не нападатимуть; пам'ятати, що "головним і основним завданням є розгром фашистської Ні­меччини і вигнання німецьких окупантів з нашої території".

Можна бачити, що М. Хрущов усвідомлював невідворотність перетворення УПА на учасника бойових дій проти окупаційної адміністрації. Ке­руючись головним для нього завданням, він радив не чіпати націоналістів: хай воюють з німцями, воювати доведеться, тому що німці не потерплять чужих збройних формувань у власному тилу.

Однак бійці УПА для М. Хрущова і його коман­ди не були звичайними ворогами — такими, як солдати вермахта. Вони вважалися зрадниками, для покарання яких був потрібний особливий ра­хунок. Такий, наприклад, як продиктований на­чальником УШПР Т. Строкачем командиру пар­тизанського з'єднання О. Сабурову 22 квітня 1943 p. : "Дії загону ім. 24-ої річниці Червоної армії по знищенню націоналістів схвалюю. В кожному ви­падку їх нападу — жорстоко карати. Листівками попередити, що за одного партизана буде знище­но 15 оунівців та їх німецьких хазяїв".

Після проходження фронту основним засобом боротьби сталінської держави з національно-виз­вольним рухом стали мобілізації місцевого насе­лення в Червону армію. Секретар Рівненського обкому КП(б)У В. Бегма запропонував М. Хрущову "здійснити поголовну мобілізацію чоловіків від 17 до 50 років життя в області й відправити подалі в тил східних областей, де їх розсортувати: частину до армії, а частину — в робочі батальйони". Ідея була прийнята і реалізована Хрущовим і Сталі­ним. Мобілізаційна політика у Західній Україні набула особливого підтексту: поряд з поповнен­ням Збройних сил ставилося завдання позбавити такої можливості УПА, тобто підірвати ресурсну базу національно-визвольного руху.

Слід зауважити, що ідея В. Бегми була вдоско­налена. Польові воєнкомати вже здобули великий досвід мобілізації населення у східних областях України. Замість того, щоб відправляти мобілізо­ваних "подалі в тил", їх нерідко кидали в бій — ще не навчених, погано озброєних, іноді — навіть не обмундированих. Звідси — загальновідома жахли­ва різниця у бойових втратах між вермахтом і Червоною армією.

Націоналісти зрозуміли небезпеку і постаралися довести її до відома всіх, хто підлягав за віком мо­білізації. В одній з підпільних листівок, датованій 30 березня 1944 p. , наголошувалося: "Москов­ський імперіалізм хоче загнуздати наших україн­ців мобілізацією. А потім, маючи нас в руках, ки­нути в карних загонах на першу лінію, на гармат­не м'ясо, або морити голодом в таборах праці". Листівки закликала брати до рук зброю і бороти­ся в лавах УПА.

На початку 1945 р. НКВС УРСР провів в сіль­ській місцевості західних областей облік населен­ня віком від 15 років. Відповідною інструкцією ре­комендувалося "точно встановити, де знаходить­ся той чи інший громадянин чи громадянка. Роди­чів тих осіб, точне місцезнаходження яких не бу­де встановлене, попередити під розписку: якщо ці особи не з'являються до органів радянської влади, вони вважатимуться учасниками банд і до їх ро­дичів будуть ужиті репресії, включно до арешту й виселення".

Ця акція виявилася ефективною. До 21 лютого 1945 р. в Тернопільській області було зареєстро­вано 486 тис. родин. Виявилося, що 1267 громадян перебувало на нелегальному становищі. 872 роди­ни, з яких походили нелегали, були виселені у від­далені регіони СРСР.

Використовуючи передвоєнний досвід радянізації західних областей, керівники ОУН(Б) попе­реджали, що співчуваючі визвольному руху мо­жуть влаштовуватися на роботу в радянських ор­ганах, але не повинні йти в НКВС. Повідомлялося, Що відділи НКВС взяли на озброєння тактику маскування під відділи УПА, які шукали зв'язку, і таким способом виявляли справжні повстанські підрозділи. Єдино можливою "грою" з більшо­вицькими силовими структурами і спецслужбами визнавалася "гра кулеметів".

Справді, перший заступник наркома внутріш­ніх справ УРСР генерал-лейтенант Т. Строкач уже в 1944 р. поставив на потік використання в оперативних цілях полонених учасників повстан­ського руху. Коли в листопаді 1944 р. потрапив в полон командир куреня УПА на Волині П. Власюк, він погодився на співпрацю з НКВС і був належ­ним чином скомпрометований. Власюк очолив спецгрупу, що діяла під маскою УПА і підступно вбивала людей з підпілля.

Коли лінія фронту відсунулася від західних кордонів, поповнення УПА боєприпасами та збро­єю перетворилося на майже нерозв'язну пробле­му: атакувати армійські склади й ешелони через їх посилену охорону повстанці не могли, а у відді­лах НКВС і НКДБ зброї було небагато. За цих умов відділи УПА і боївки ОУН(Б) активізували контакти з підрозділами вермахта. Як і раніше, військове спорядження і зброя обмінювалися на розвідувальні дані. Але в обміні сталися якісні зміни. Коли УПА перебувала в їхньому тилу, нім­ці постачали озброєння в помірних кількостях. Коли УПА опинилася в радянському тилу, німці виявили готовність давати зброю в будь-яких кількостях і навіть без компенсації. Були налагод­жені повітряні мости, якими літаки Люфтваффе перекидали українським повстанцям військове спорядження і зброю.

Радикальна активізація боротьби радянських органів з повстанським рухом відбулася восени 1944 р. 9 жовтня ц. р. нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія і нарком державної безпеки СРСР В. Меркулов підписали спільний наказ "Про захо­ди боротьби з оунівським підпіллям та ліквідацію збройних банд ОУН в західних областях УРСР". Ліквідація підпілля доручалася військам НКВС. Головна увага зверталася на виявлення ліній зв'язку, конспіративних квартир і явочних пун­ктів, впровадження до районних, обласних і цен­трального проводів ОУН агентури, виявлення складів зброї, продовольства і друкарської техні­ки. Рекомендувалося посилити репресивні захо­ди щодо родин активних учасників підпілля — за­арештованих, забитих або перебуваючих на неле­гальному становищі. Наполягалося на широкому втягуванні місцевого населення в агентурно-ін­формаційну роботу, в збройні групи сприяння. Чисельний склад військ НКВС визначався потре­бами боротьби з підпільним рухом. Кадровий по­тенціал цих військ був посилений за рахунок пар­тизанських з'єднань, які мали досвід боротьби у західних областях.

На початку лютого 1945 р. біля м. Бережани Тернопільської області відбулася нарада членів головного проводу ОУН(Б), на якій постало питан­ня про перспективи дальшої боротьби. Були при­сутні Р. Шухевич, М. Арсенич, Я. Бусел, Д. Грицай, П. Дужий, Р. Кравчук, В. Кук, Д. Маївський. Нарада відмовилася задовольнити прохання С. Бандери організувати його перехід в Україну. Бандера за­лишився політичним лідером ОУН і її представ­ником в еміграції. Головним було рішення продов­жити боротьбу, сподіваючись на допомогу країн Заходу. Здійснювався перехід до дій чотами і роя­ми (відділеннями). Пропонувалося очистити лави УПА від ненадійних і хитких елементів.

В другій половині 1945 р. спільними зусиллями внутрішніх військ та органів НКВС, НКДБ, з'єд­нань Радянської армії, військової контррозвідки і винищувальних батальйонів було встановлено то­тальний контроль над кожним районом західних областей. Це допомогло визначити приблизну кількість боївок ОУН і підрозділів УПА, які опе­рували в них. За кожною боївкою або підрозділом УПА були закріплені оперативні групи з метою їх відстеження і ліквідації.

Націоналістичне підпілля під організованим тиском зазнавало відчутних втрат. 15 вересня 1945 р. загинув Я. Бусел. В грудні 1945 р. для вста­новлення зв'язку з С. Бандерою Р. Шухевич відря­див до Німеччини Д. Грицая і Д. Маївського. їх схо­пили вже на чехословацько-німецькому кордоні. Обидва встигли покінчити життя самогубством.

За даними НКВС УРСР, в 1944-1945 pp. було проведено 39 778 чекістсько-військових операцій в західних областях, вбито 103 313, захоплено в полон 110 785, заарештовано 14 329 повстанців, з повинною з'явилося 50 058 осіб. У віддалені регіо­ни СРСР було вислано в 1944 р. 4 744 родини (13 320 осіб), а в 1945 р. — 7 393 родини (17 497 осіб), пов'язаних з підпіллям.

Колосальні втрати, заподіяні репресивними ор­ганами радянської держави учасникам повстан­ського руху, наочно ілюструють його масштаби. Не маючи будь-якої підтримки іззовні, повстанці трималися мужньо. Це засвідчує співвідношення між кількістю репресованих і тими, хто з'явився з повинною після оголошення амністії.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Проблема оун-упа iconБоротьба упа-«Захід» І збройного підпілля оун на західноукраїнських землях

Проблема оун-упа iconПаращук Людмила
В роботі на основі архівних документів висвітлюється діяльність оун-упа в 1941 1944 рр на території Вінниччини
Проблема оун-упа iconДовідка час створення упа
Українська Національно Революційна Армія (унра). Загони Т. Бульби-Боровця підпорядковувались Уряду унр в екзилі. З т. Бульбою співпрацювали...
Проблема оун-упа iconЮрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець
Юрій Борець був безпосереднім учасником національно-визвольних змагань в лавах Української Повстанської Армії, а після переходу рейдом...
Проблема оун-упа iconДіяльність Хариті Кононенко в Рівному (1941-1943)
Стаття висвітлює діяльність жінок у воєнні роки (1941-1943) на прикладі Харитини Кононенко, яка активно співпрацювала з оун-упа,...
Проблема оун-упа iconДіяльністіь сб оун на території Волинської області в 1947-1954 роках
Тому досить цікавими для науковців та загалом суспільства стала неупереджена оцінка найбільш суперечливих моментів національно-визвольного...
Проблема оун-упа iconТарас Духняк студент І курсу юридичного факультету Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького Форми участі жіноцтва в українському національно-визвольному русі в Галичині
Проаналізовано регіональні особливості участі жіноцтва в українському національно-визвольному русі в Галичині впродовж 1941–1960...
Проблема оун-упа iconДиверсійна група упа
Західної України областями, які до Другої світової війни були на захід від радянського кордону. Діяльність визвольного руху, зокрема...
Проблема оун-упа iconІван лаврів активний учасник пілпілля оун

Проблема оун-упа iconВоєнна діяльність сотника упа івана наконечного- «орленка» на самбірщині (1946-1948)



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка