Проблема оун-упа



Сторінка5/5
Дата конвертації08.02.2018
Розмір0.86 Mb.
1   2   3   4   5

13. Протистояння українських націоналістів і радянської влади у повоєнний період.

У листі до Й. Сталіна від 15 листопада 1945 р. М. Хрущов писав, що розгром Німеччини і Япо­нії, зміцнення воєнно-економічної могутності і зростання міжнародного авторитету СРСР вик­ликають розгубленість і почуття приреченості серед "залишків банд українсько-німецьких на­ціоналістів". Життя показало, однак, що веле­тенська наддержава не могла придушити під­пільно-партизанську активність у західних об­ластях УРСР впродовж десятка років — майже до середини 1950-х.

Черговий етап вже повоєнного протистояння повстанців і влади був пов'язаний з виборами до Верховної Ради СРСР в лютому 1946 р. Прагну­чи забезпечити високу явку, органи радянської влади в добровільно-примусовому порядку за­лучили до пропагандистської кампанії західно­українську інтелігенцію. З свого боку, УПА ши­роко розповсюджувала серед населення закли­ки до бойкоту виборів. Повстанці писали в лис­тівках: "Сталінські вибори — це глум над демок­ратією. Геть такі вибори! Ні один не підемо до виборів! Хай живуть справлені вільні вибори в Українській самостійній державі!".

Ці заклики доповнювалися загрозами на адре­су тих, хто мав намір взяти участь в організації неправедних виборів й тим підтримати владу. Загрози не були порожніми. У селі Зашків Львів­ської області одну з активісток знайшли повіше­ною. На трупі була прикріплена записка: "Буде з кожним, хто агітує голосувати".

Існувала висока вірогідність того, що населен­ня, яке не забуло вільних виборів у довоєнній Польщі, не погодиться солідаризуватися з чужою для нього владою. За цих умов Москва розгорнула в західних областях України безпрецедентну за масштабами і залученими силами акцію, що одер­жала назву "великої блокади".

На території західних областей у січні — квіт­ні 1946 р. було розміщено понад 3 500 гарнізонів регулярних військ, не рахуючи завжди присутні війська НКВС, а також 3593 гарнізони, сформо­вані з винищувальних батальйонів. Цими сила­ми владі вдалося заблокувати всі села і перекри­ти доступ до них повстанців. Останні пережили надзвичайно важку зиму, ведучи виснажливі бої з переслідувачами. Однак "велика блокада" не зламала їх.

Виконуючи наказ командування УПА, коман­дири територіальних частин повстанської армії і місцеві проводи ОУН перейшли до дій дрібними групами із засідок. Внаслідок цього великі вій­ськові операції проти УПА втратили сенс. За 1946 р. було зареєстровано 1619 повстанських акцій — ди­версій на транспорті і в промисловості, нападів на адміністративні установи, на військовослужбов­ців, партійних працівників і активістів тощо.

Радянська пропаганда навіть у перші повоєнні роки за інерцією називала повстанців українсько-німецькими націоналістами. Пропагандисти не могли знайти раціонального пояснення поведінці людей, які під час "великої блокади" були ізольо­вані від сіл і сиділи у неопалюваних схронах без руху, тому що сніг видавав сліди спостерігачам з літаків, що баражували над зимовим лісом. Чим керувалися вони, коли не здавалися владі? Адже влада неодноразово оголошувала амністію для тих, хто з'явиться з повинною.

Інформуючи ЦК КП(б)У про стан в західних областях, міністр внутрішніх справ УРСР Т. Строкач 28 травня 1946 р. у черговий раз зая­вив, що націоналістам завдано "вирішальної по­разки". Цього разу, однак, він змушений був до­дати, що повстанці і підпільники, котрі залиши­лися в лавах визвольного руху, є націоналісти—фанатики, які вирішили боротися з радянською владою до кінця.

Що давало їм силу для боротьби у подібних умовах? Є таке свідчення дружини Р. Шухевича: "У сорок п'ятому перед арештом я бачилась з Ро­маном. То було під цвинтарем Личаківським у Львові. І кажу: "Слухай, то ви нічого не маєте. Ви без машин, без нічого, та вони вас всіх вистріля­ють, вилапають". Він каже: "Ти знаєш, як я тебе люблю. Але Україну — більше як тебе".

Друга хвиля тотального наступу на сили виз­вольного руху розпочалася у зв'язку з виборами до Верховної Ради УРСР на початку 1947 р. Всі сільські виборчі дільниці знову були прикриті вій­ськами. На підставі агентурних розробок здійсню­валися спецоперації силами МВС по керівних повстанських центрах і кадрах. В січні 1947 р. за­гинув референт Служби безпеки проводу ОУН М. Арсенич. Тим не менш повстанцям і підпільни­кам вдалося й цього разу відновити сили. Перший секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович, якому Сталін Доручив остаточну ліквідацію підпілля, одержав доповідну записку від компартійних функціоне­рів західних областей, в якій зазначалося, що дії українських повстанців "носять зухвалий харак­тер і спрямовані, головним чином, проти госпо­дарсько-політичних заходів і нашого активу".

У січні-березні 1947 р. боївки ОУН і підрозділи УПА здійснили, за даними радянських джерел, 272 акції. 5 квітня 1947 ЦК КП(б)У ухвалив поста­нову "Про посилення боротьби із залишками банд українсько-німецьких націоналістів у західних областях УРСР". Постанова зобов'язувала органи державної безпеки забезпечити в найближчі півтора-два місяці ліквідацію вцілілих бандитських груп і керівних центрів ОУН знизу доверху". Од­нак під час чергової зустрічі з Сталіним на почат­ку червня Каганович не спромігся відрапортувати про виконання цієї постанови. За квітень — чер­вень 1947 р. сили збройного підпілля здійснили 195 акцій. За своїм характером бої й сутички вже мали переважно оборонний характер. Зачіпні на­пади повстанців становили не більше 10 % від за­гальної кількості здійснених акцій.

17 серпня 1947 р. ЦК КП(б)У прийняв ще одну постанову — "Про хід боротьби із залишками банд і підпілля українсько-німецьких націоналістів у західних областях УРСР". Кількість військово-чекістських операцій різко зросла. У віддалені ре­гіони СРСР було вивезено в 1947 р. 26 332 родини (понад 77 тис. осіб) "бандпособників", тобто утричі більше, ніж за попередні роки.

Характеризуючи стан боротьби з повстанцями, М. Хрущов в рапорті Сталіну від 10 березня 1948 р. доповідав, що за три роки були ліквідовані всі ве­ликі формування УПА і значна кількість підпіль­них осередків ОУН, а залишки повстанців перей­шли виключно до терористичних дій окремими бойовиками і групами не більше п'яти осіб. В умо­вах, що склалися, він пропонував обмежити кіль­кість бойових операцій і надати перевагу діям спецгруп і чекістсько-військових груп МДБ.

Пріоритетним завданням для силових органів радянської влади ставало проникнення в підпіль­ні організації, але не для того, щоб одразу знищи­ти яку-небудь конкретну боївку, а для система­тичної і тривалої роботи з розшифрування зв'яз­ків, розкладу визвольного руху зсередини, ком­прометації командного складу ОУН і УПА перед СБ ОУН. Ця тактика набула особливого поширен­ня після призначення у 1949 р. на посаду міністра державної безпеки УРСР М. Ковальчука (в роки війни він працював на високих посадах в органах військової контррозвідки СМЕРШ).

Під жорстоким силовим тиском лави повстан­ців ріділи. Внаслідок військово-чекістських опе­рацій і агентурно-оперативних дій МДБ і МВС, постійних депортацій у віддалені регіони СРСР прихильного до повстанців та підпільників насе­лення і колективізації сільського господарства зникала масова база, на яку завжди спирався визвольний рух.

УПА як збройна формація вичерпала свої мож­ливості. У зв'язку з цим і на підставі рішення УГВР головний командир УПА Р. Шухевич 3 ве­ресня 1949 р. видав наказ, згідно з яким всі пов­станські відділи і штаби припиняли свою діяль­ність як бойові одиниці і органи управління. Осо­бовий склад відділів і штабів вливався в підпільні структури ОУН(Б).

У 1948-1949 pp. органи МДБ і МВС з метою нищення і компрометації підпільників різко розширили ареал і активність так званих спеці­альних, або агентурно-бойових груп. Діючи під виглядом повстанців і підпільників, спецгрупи ви­являли і знищували справжніх учасників виз­вольного руху або тих, хто їм співчував. Оцінюю­чи діяльність спецгруп, керівники МДБ УРСР від­значало, що в ряді випадків з їх допомогою "вда­лося створити у середовищі оунівців атмосферу взаємної недовіри, яка призводила часто до са­мознищення банд та їх ватажків".

З метою ізоляції учасників визвольного руху від місцевого населення спецгрупи грабували і розстрі­лювали людей, палили садиби, знищували худобу, ґвалтували жінок. Та порівняно швидко, уже в бе­резні 1949 р. МДБ УРСР відмовилося від такого способу боротьби з повстанським рухом і розфор­мувало агентурно-бойові групи. Про мотиви цього рішення можна тільки здогадуватися. Але слід взя­ти до уваги оцінку спецгрупи УМДБ Рівненської області прокурором військ МВС Українського ок­ругу. У доповідній записці від 18 травня 1949 р. в ЦК КП(б)У він писав, що діяльність згаданої спец­групи "мала яскраво виражений бандитський ха­рактер і була відома місцевому населенню". Отже, люди швидко розпізнавали, хто є хто.

Наприкінці 1949 р. у тривале (майже півроку) відрядження до Львова прибув П. Судоплатов. Він особисто очолив бригаду оперативників, яка зай­малася пошуками Р. Шухевича. 5 березня 1950 р. неподалік від Львова, у с Білогорща голова гене­рального секретаріату УГВР, голова проводу ОУН в Україні і головнокомандувач УПА1 Роман Шухевич загинув, оточений оперативниками. Йо­го смерть істотно підірвала потенціал націоналіс­тичного підпілля.

Захоплення 5 червня 1951 р. органами держав­ної безпеки емісара 34 ОУН М. Матвієйка, який прибув в Україну для з'ясування стану підпілля і налагодження зв'язків його керівництва з С. Бандерою, надихнуло МДБ УРСР на радіогру із за­кордонними центрами українських націоналістів і на створення легендованих проводів ОУН. У 1951 р. були створені Калуський, Коломийський, Кйм'янець-Подільський "окружні проводи", чо­тири "районні проводи" і шість окремих "підпіль­них груп". Ю. Киричук зауважує: з кінця 40-х ро­ків підпільна мережа ОУН настільки була просяк­нута ворожою агентурою, що важко відрізнити, де починався справжній бандерівець, а де закін­чувався провокатор з МДБ2.

Завдяки проникненню в підпільну мережу ор­ганам радянської влади вдалося ліквідувати в 1951-1952 pp. найбільш досвідчених і авторитет­них керівників повстанського руху — Р. Кравчука, І. Литвинчука, П. Федуна (Петра Полтаву). 23 травня 1954 р. був схоплений останній голова ге­нерального секретаріату УГВР, голова проводу ОУН в Україні і головнокомандувач УПА Василь Кук (Коваль, Леміш).

Після 1954 р. спостерігалися тільки одиничні акції вже зовсім пригаслого повстанського руху. Останньою його жертвою з радянського боку став оперуповноважений УКДБ в Тернопільській області 22-річний лейтенант В. Стороженко, зас­трелений з дробовика нелегалом ОУН П. Пасічним 12 жовтня 1959 р. у лісі біля села Тростянець Бе­режанського району. Останніми жертвами з боку ОУН стали нелегали П. Пасічний і О. Цетнарський, вбиті в ході оперативно-військової операції біля хутора Лози Підгаєцького району Тернопільської області 14 квітня I960 р.

Антикомуністичний опір ОУН і УПА в Україні мав чималий резонанс як в українському суспільс­тві, так і за кордоном. Безкомпромісний характер збройного конфлікту між визвольним рухом, реп­резентованим українським націоналізмом, і силами сталінського тоталітарного режиму спричинив значні жертви серед цивільного населення захід­них областей і потягнув за собою загибель спеціа­лістів різних галузей економіки, культури і освіти з інших районів України і СРСР в цілому, котрі від­ряджалися на роботу в західні області. В результа­ті протиборства були завдані матеріальні збитки об'єктам виробничого і соціально-культурного призначення, особистому майну громадян.

У постанові президії ЦК КПРС "Про політич­ний і господарський стан західних областей Укра­їнської РСР" від 26 травня 1953 р. були підбиті перші підсумки боротьбі у цьому регіоні від 1944 р. до 1952 р. включно: репресовано державою до 500 тис. осіб, в тому числі заарештовано понад 134 тис, вбито понад 153 тис, вислано довічно з Укра­їни понад 203 тис. осіб. Більш повні дані подані КДБ у 1957 р. У відповідній довідці четвертого уп­равління КДБ при Раді міністрів УРСР зазнача­лося, що за 1944 — 1956 pp. в ході бойових опера­цій, в результаті самогубств та "внутрішнього" терору безповоротні втрати підпілля становили 155 108 осіб, з них у східних областях - 1 746. За той же період вийшло з повинною 76 753 особи. У 1943 - 1956 pp. за всіма "забарвленнями" націона­лістичної діяльності було заарештовано 103 866 осіб, з яких засуджено 87 756.

У квітні 1973 р. архівно-обліковим відділом КДБ при Раді міністрів УРСР для президії Вер­ховної Ради УРСР було підготовлено зведення про втрати радянської сторони у 1944-1953 pp. Сумарні втрати дорівнювали 30 676 загиблими. За категоріями статистика загиблих виглядала та­ким чином:

— співробітників НКДБ-МДБ — 687;

— співробітників органів внутрішніх справ — 1864;

— військовослужбовців внутрішніх військ, при­кордонних військ і Збройних сил — 3 199;

— бійців винищувальних батальйонів — 2590;

— представників органів радянської влади: де­путатів Верховної Ради УРСР — 2; голів облвикон­комів — 1; голів міськвиконкомів — 8; голів райви­конкомів — 32; голів селищних рад — 1454; інших радянських працівників — 1235;

— працівників партійних органів: секретарів об­ласних комітетів — 1, секретарів міських комітетів — 2, секретарів районних комітетів — 44, інших — 160;

— колгоспників: голів колгоспів — 314; колгос­пників і селян — 15355;

— робітників — 676;

— представників інтелігенції — 1931;

— дітей, людей похилого віку, домогосподарок — 860.



14. Ідеологія українських націоналістів.

Аналізуючи питання про ідеологію ОУН, слід взяти до уваги ту обставину, що цілісної організа­ції не існувало навіть в часи Євгена Коновальця. Серйозні тертя між керівництвом (головним про­водом), в якому домінували представники емігра­ції, та крайовою екзекутивою на західноукраїн­ських землях розпочалися майже одразу після утворення ОУН в 1929 р. Розкол 1939-1941 pp. був фактичним оформленням давно існуючого ре­ального стану справ. В основі розколу не було ґрунтовних ідеологічних розбіжностей.

Від початкового етапу існування в ОУН склав­ся певний набір світоглядних принципів, які не змінювалися десятиліттями. Але їх сума не була монопольним ідеологічним продуктом лише самої ОУН. Вона в основному збігалася з базовими сві­тоглядними засадами будь-якого націоналізму. Разом з тим трактування цих принципів, способи їх реалізації та взаємодії з іншими ідеологіями мали свою специфіку. Вони змінювалися різними темпами і в різних спрямуваннях в окремих відга­луженнях руху.

Найбільш звичним терміном для визначення іде­ології ОУН 1930-х pp. у західній науковій літерату­рі став "інтегральний націоналізм". Раніше цим терміном визначалися світоглядні орієнтири фран­цузького радикального монархічного націоналізму початку XX ст. Потім термін "інтегральний націо­налізм" став родовим поняттям для європейських праворадикальних рухів першої третини XX ст.

Автор класичної праці про український націо­налізм Дж. Армстронг визначив такі світоглядні параметри "інтегрального націоналізму" ОУН:

— віра в те, що нація є найвищою цінністю, якій мають бути підпорядковані всі інші цінності;

— апеляція до містичної ідеї єдності всіх осіб, які складають націю (яка базувалася на припу­щенні, що національну спільність об'єднують в ці­лісний організм біологічні характеристики або і незворотні наслідки спільного історичного роз­витку);

— підпорядкування раціональної, аналітичної думки "інтуїтивно правильним" емоціям;

— наявність харизматичного лідера, який є уо­собленням "волі нації";

— культ дії, війни та насильства як вираження вищої біологічної життєздатності нації.

Дж. Армстронг вважав, що ці риси були спіль­ними для націоналістичних рухів, які розвинули­ся у Європі в 1920-х pp. Тобто "інтегральний наці­оналізм" ОУН значною мірою був продуктом копі­ювання європейських зразків.

Інший американський дослідник українського націоналізму О. Мотиль теж вказував, що термін "інтегральний націоналізм" відповідає ідеології ОУН. Порівнюючи французький інтегральний на­ціоналізм з ідеологічними засадами ОУН, він звертав увагу на типологічні ознаки, які спорід­нювали їх. Обидва рухи були:

— колективістськими (де колектив підпорядко­вував собі особистість);

— детерміністськими (доля індивіда визначала­ся його належністю до нації);

— антиінтелектуалістськими;

— релятивістськими (оскільки відстоювався погляд, що кожна нація має власну правду);

— емпірично орієнтованими (оскільки вважало­ся, що національну істину можна пізнати лише у реальному житті, а не за допомогою теорії);

— традиціоналістськими;

— антипарламентарними;

— мілітаристськими.

Виходячи з того, що Дмитро Донцов справляв великий вплив на молоде покоління української молоді 20-х pp. , а вона закладала основу ОУН 30-х pp. , деякі дослідники визначають ідеологію ук­раїнських націоналістів як донцовський "чинний націоналізм". Однак спорідненість "чинного наці­оналізму" та "організованого націоналізму" ОУН не є достатньою підставою для того, щоб предста­вити Д. Донцова як родоначальника ідеології орга­нізованих українських націоналістів. Між обома різновидами націоналізму існують серйозні роз­біжності. "Організований націоналізм" ОУН про­понував конструктивну політичну програму, ок­реслював певну політичну доктрину і мав риси систематизованого світогляду. "Чинний націона­лізм" Д. Донцова був зразком тотальної критики і будувався на публіцистичних посилках — надзви­чайно яскравих і привабливих за формою, але позбавлених реального змісту.

Програмні документи, ухвалені на великому зборі ОУН у Римі (серпень 1939 р.) і великому збо­рі ОУН у Кракові (квітень 1941 р.), не містили принципових розбіжностей ідеологічного харак­теру. Різниця була лише у формі: програма мельниківців містила більше теоретичних міркувань, а програма бандерівців — більше практично-полі­тичних гасел. Ця різниця пояснюється, мабуть, часом написання програм. ОУН(Б) готувала свою програму вже під час Другої світової війни.

Обидві програми мали більш радикальний і конкретний характер, ніж програма 1929 р. В них підтверджувався принцип національної солідар­ності і заперечувалася політична легітимність по­ділу суспільства на класи. Головною метою прого­лошувалося створення Української соборної дер­жави шляхом національної революції. Незмінни­ми залишалися принципи надпартійності і над­класовості за умов тотального політичного пану­вання ОУН в Українській соборній державі. Існу­вання політичних партій за програмою 1939 р. ма­ло бути заборонене, а ОУН представлялася як єдина форма політичної організації населення. В програмі 1941 р. ця сама думка формулювалася завуальовано. Спільними для обох програм були такі основні світоглядні принципи: ідеалізм, во­люнтаризм, ідея створення людини нового типу, месіанізм, ідея органічності нації та вищості її ін­тересів над усіма іншими інтересами в суспільс­тві. Соціально-економічні проблеми трактувалися в дусі етатистського патерналізму. Держава представлялася як головний інститут, відпові­дальний за розв'язання соціально-економічних проблем. Соціальну злагоду в суспільстві мала за­безпечувати держава у поєднанні з корпоратив­но-професійними об'єднаннями.

Принцип вождизму в програмі 1939 р. був дове­дений до абсолюту. Голова проводу українських націоналістів (ПУН) проголошувався Вождем На­ції, який несе відповідальність за свої дії лише "перед Богом, Нацією і власним сумлінням". Ціл­ком очевидно, що цей пасаж був не стільки дани­ною часу або виявленням амбіцій керівництва ПУН, скільки намаганням протипоставити фор­мальний авторитет вождя амбіціям крайовиків За своїм стилем діяльності А. Мельник не підхо­див на роль такого вождя, і згадані програмні нас­танови залишилися деклараціями. В програмі ОУН(Б) 1941 р. питання про керівництво організа­цією було задеклароване в більш демократичному ключі, але це не стало на перешкоді вирощуванню "культу особи" вождя і реальному запроваджен­ню принципу вождизму.

Важливим є питання про спорідненість репре­зентованого ОУН радикального націоналізму з італійським фашизмом і німецьким націонал-со­ціалізмом.

Традиція характеризувати ОУН як фашист­ський рух сягала кінця 1920-х pp. Противники і конкуренти ОУН в еміграції і в Західній Україні використовували термін "фашизм" стосовно ОУН як кліше в політичній риториці. Зокрема, публі­цисти з табору українських національних демок­ратів характеризували ОУН як партію "фашист­ського покрою". В радянській пресі словосполу­чення "український фашизм" теж застосовувало­ся передусім до ОУН.

Організатори та ідеологи ОУН самі сприяли підживленню аналогій і навіть прагнули запози­чувати елементи політичних і соціально-еконо­мічних програм італійського фашизму. Зокрема, у постановах конгресу ОУН 1929 р. містилися еле­менти, які споріднювали політичний образ май­бутньої Української соборної держави з фашист­ським варіантом корпоративної системи. Переду­сім йдеться про ідею створення ієрархічної систе­ми представництва соціальних та професійних груп під суцільним патронатом і контролем дер­жави для забезпечення єдності нації. Однак ця ідея не була інтелектуальною власністю італій­ського фашизму. Корпоративізм пропагували й інші ідеологічні течії.

В Радянському Союзі з 1930-х pp. термін націо­нал-соціалізм (нацизм) поглинався терміном "фа­шизм", який став родовим поняттям через те, що Сталіну не сподобалася експлуатація Гітлером популярного терміну "соціалізм". Підставою для ідеологічного заплямування ОУН як фашистської або нацистської організації стали спроби керівни­ків українських націоналістів налагодити полі­тичне співробітництво з фашистським урядом Італії (зокрема, спроби переконати Б. Муссоліні ініціювати передачу мандату Ліги Націй на Схід­ну Галичину не Польщі, а Італії), спорадичні кон­такти ОУН з діячами фашистської і нацистської партій, співпрацю з абвером і німецькою окупа­ційною владою в 1939-1941 pp.

В ідеології, світогляді і політичній практиці ОУН присутній ряд елементів, які споріднювали її з радикальними і тоталітарними рухами та ре­жимами, передусім з італійським фашизмом і на­ціонал-соціалізмом. Але подібність певних рис ідеологій та політичних програм не є приводом для ототожнення рухів або режимів. Співробіт­ництво фашистської Італії з СРСР або нацист­ської Німеччини з СРСР теж не є підставою для того, щоб на рівні дефініцій ототожнювати різно­види тоталітаризму, пов'язувані з іменами Лені­на — Сталіна, Муссоліні і Гітлера.

Серед наслідків розколу ОУН 1939-1941 pp. од­ним з найбільш очевидним став розрив в темпах ідеологічної еволюції. За час війни ОУН(М) фак­тично не змінила своїх ідеологічно-програмних настанов, а після війни цей процес розтягнувся на десятиліття. ОУН(Б) виявила значно більше ди­намізму в цій сфері.

Політико-програмні настанови ОУН(Б) зміни­лися на III надзвичайному великому зборі у сер­пні 1943 р. Тези про органічність нації, про ви­щість інтересів нації, про ідеал самостійної собор­ної держави залишилися незмінними. Найбільш показовою була зміна акценту в принципі націо­нального колективізму: в ідеологічній преамбулі йшлося про те, що ідеалом нового суспільства є знищення всіх форм класової експлуатації і побу­дова всенародної держави. В соціально-економіч­ній сфері була використана класична соціал-демократична схема: держава має утримувати за собою стратегічно важливі сектори економіки і со­ціальної сфери, не допускати різкої майнової ди­ференціації та свавілля бюрократії.

У повоєнний період націоналістичний рух, якщо не зважати на групи підпілля в Україні, перейшов на становище еміграційного з усіма відповідними організаційними і політичними наслідками. Єдиним полем результативної політичної діяльності стала українська діаспора. В ОУН(б) відбулася ідеологіч­на герметизація, базована на публіцистичній рито­риці зразка 1930-х pp. Глорифікація образу С. Бандери після його трагічної загибелі та політико-ідеологічна самоізоляція ОУН(б) виключали можли­вість змістовної ідеологічної еволюції. ОУН(м) з кінця 1940-х pp. перейшла на демократичні позиції і відмовилась від претензій на виключність націо­налістичного руху у визвольній боротьбі.



ЗМІСТ

I. Організація науково-дослідної роботи і основні творчі здобутки. . . .. . . . . . . . . . . . . . 3

II. Проблема ОУН-УПА: основні тези (історичний висновок). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 16

1. Предмет дослідження. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . …………………………………….16

2. Протистояння українських націона­лістів і радянської влади в 1939-1941 pp. . . . . ..17

3. Ситуативний союз українських на­ціоналістів з гітлерівською Німеччиною. . . ……17

4. Доля військових формувань "Нахтігаль" і "Роланд". . . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . 18

5. Плани А. Гітлера щодо України і ОУН . ………………………………………………20

6. Акт 30 червня 1941 р. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . ………………………………24

7. Перехід українських націоналістів на антинімецькі позиції. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. 26

8. Про час утворення УПА………………………………………… . . . . . . . . . . . . . . . . . . 28

9. Протинімецькі збройні акції УПА. . . …………………………………………………..29

10. Ставлення ОУН(Б) до дивізії СС "Галичина". . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32

11. Українсько-польське протистоян­ня . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 34

12. Протистояння українських націона­лістів і органів радянської влади в роки війни. 39

13. Протистояння українських націона­лістів і радянської влади у повоєнний пері­од. . 43

14. Ідеологія українських націоналіс­те. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 47

Підписано до друку 25. 11. 2004 Формат 60x84 1/16

Ум. друк арк 5,58. Обл. вид. арк. 3,80.

Наклад 200 пр. Зам. 192. 2004 p. Ціна договірна

Поліграф, д-ця Ін-ту історії України НАН України

Київ-1. Грушевського, 4

Завантажено з сайту МНК:



www.ukrnationalism.org.ua

1 ) Баран Володимир. Україна: новітня історія (1945-1991 pp.). Львів, 2003. - С. 607-610. Посилання на цитати, факти і цифри подаються тільки в тому випадку, якщо вони відсутні у колективній монографії членів робочої групи "Проблема ОУН-УПА".

1 ) Протистояння. Звернення, заяви, листи громадських" ор­ганізацій, політичних партій, громадян України до комісій з вивчення діяльності ОУН-УПА. 1996-1998 pp. Упорядник Л. Гриневич. К. , 1999. -СІ5.

1 ) Територія Польщі, яка не була включена у 1939 р. безпосередньо в кордони Німеччини.


1 ) Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. - Ф. 3833. - Оп. 1. - Спр. 5. - Арк. 3.

2 ) ОУН у світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 19290-1955 pp. - Мюнхен, 1955; Стецько Я. 30 червня 1941 року. Проголошення відновлення державності України. Торонто-Лондон, 1967. - С. 320.


1 ) У книзі Л. Шанковського (Історія українського війська, К. , 1991. — С. 28) цей ватажок названий Іваном. У книзі "Літо­пис УПА" (Нова серія, т. 2, К. - Торонто, 1999. - С. Х) автор вступу О. Вовк називає його Григорієм.


1 ) Енциклопедія українознавства. Словникова частина, т. 9. Париж - Нью-Йорк, 1980. - С. 3377.

2 ) Косик Володимир. Україна і Німеччина у Другій світо­вій війні. - Париж-Нью-Йорк - Львів, 1993. - С 276.

1 ) Цит. за кн. : Прокоп Мирослав . Напередодні незалежної України. Спостереження і висновки. Нью-Йорк - Париж -Сидней - Торонто - Львів, 1993. - С. 57 - 58.


1 ) Назва походить від кольору мундиру.


2 ) Тожецький Ришард. Поляки і українці. Українська справа під час Другої світової війни на терені Другої Речі-посполитої. Варшава, 1993. - С. 234 (польською мовою).

1 ) Ільюшин І. І. ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни (в світлі польських документів). - К, 2000. - С 66-67.

1 ) Посада головнокомандувача УПА після розформуван­ня повстанської армії не була ліквідована.

2 ) Киричук Юрій. Український національний рух 40 - 50-х років XX століття: ідеологія та практика. - Львів, 2003 -С 287.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Проблема оун-упа iconБоротьба упа-«Захід» І збройного підпілля оун на західноукраїнських землях

Проблема оун-упа iconПаращук Людмила
В роботі на основі архівних документів висвітлюється діяльність оун-упа в 1941 1944 рр на території Вінниччини
Проблема оун-упа iconДовідка час створення упа
Українська Національно Революційна Армія (унра). Загони Т. Бульби-Боровця підпорядковувались Уряду унр в екзилі. З т. Бульбою співпрацювали...
Проблема оун-упа iconЮрій Борець оун- упа: шляхами лицарів ідеї І чину вічний борець
Юрій Борець був безпосереднім учасником національно-визвольних змагань в лавах Української Повстанської Армії, а після переходу рейдом...
Проблема оун-упа iconДіяльність Хариті Кононенко в Рівному (1941-1943)
Стаття висвітлює діяльність жінок у воєнні роки (1941-1943) на прикладі Харитини Кононенко, яка активно співпрацювала з оун-упа,...
Проблема оун-упа iconДіяльністіь сб оун на території Волинської області в 1947-1954 роках
Тому досить цікавими для науковців та загалом суспільства стала неупереджена оцінка найбільш суперечливих моментів національно-визвольного...
Проблема оун-упа iconТарас Духняк студент І курсу юридичного факультету Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького Форми участі жіноцтва в українському національно-визвольному русі в Галичині
Проаналізовано регіональні особливості участі жіноцтва в українському національно-визвольному русі в Галичині впродовж 1941–1960...
Проблема оун-упа iconДиверсійна група упа
Західної України областями, які до Другої світової війни були на захід від радянського кордону. Діяльність визвольного руху, зокрема...
Проблема оун-упа iconІван лаврів активний учасник пілпілля оун

Проблема оун-упа iconВоєнна діяльність сотника упа івана наконечного- «орленка» на самбірщині (1946-1948)



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка