Професор Роксолана Зорівчак: „Я звикла жити без вихідних“



Скачати 99.03 Kb.
Дата конвертації28.04.2018
Розмір99.03 Kb.

Професор Роксолана Зорівчак: „Я звикла жити без вихідних“
Нещодавно завідувач кафедри перекладознавства та контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського національного університету імені Івана Франка, засновник англомовної Шевченкіани Роксолана Зорівчак за свою багаторічну подвижницьку діяльність була нагороджена орденом Княгині Ольги. Вона — дослідник теоретичних проблем перекладу, історії та лінгвостилістичної специфіки входження українського художнього Слова до англомовного світу.

Про життя наукове і не тільки розмовляємо з Роксоланою Петрівною в оточенні сотень книг її домашньої бібліотеки.

Заспокоюватися ніколи не можна…“

Роксолано Петрівно! Чи часто навідує Вас запитання: звідки ми прийшли, в чому полягає сенс людського існування?

— Не часто навідує. Над суттю людського існування я не дуже задумувалась — пережила в житті дуже багато трагедій. Більше доводиться думати над проблемами сьогодення. А взагалі – над суттю людського існування може роздумувати людина, яка має досить вільного часу і живе в безтурботних умовах. Чим більше думаєш над тим, тим більше сумнівів.

Про що найчастіше думає людина, якій — 80?

— Я не мала часу над тим задумуватися, тим більше над проблемою — чи є велика різниця між 75 і 80. То були звичайні трудові будні. Я не задумувалася над тим спеціально.

У Вашому здобуткові понад 900 праць з перекладознавства, контрастивної лінгвістики та англістики у різних виданнях. Це – результат особливого напруження чи просто результат щоденної наукової праці?

— Їх у мене значно більше — десь близько 1200. А річ у тому, як почали ми користуватися комп’ютерами, це десь 1997 року, то легше стало працювати. Окремі частини статей можна було давати в інші статті. Думок було багато, ще відтоді — коли не все можна було публікувати. А тепер цей матеріал придався. Крім того, я звикла жити без вихідних — без субот, неділь.

Коли Ви читаєте у матеріалах: „Р. П. Зорівчак — видатний науковець, перекладознавець, досвідчений педагог, — належить до тих особистостей, які творять образ та історію Львівського національного університету імені Ів. Франка в загальноукраїнському та міжнародному контексті“, — що Ви при цьому думаєте?

— Що треба ще дуже багато зробити. Приємно, що є цей перелік, з одного боку, а з іншого — часом гнітить: бо відчуваю, що можна було зробити значно більше. І цілком не знаю, чи зможу ще щось зробити на 81-му році тяжкого життя. планувати було б несерйозно.

Ліна Костенко якось геніально сказала: „Народи помирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирають мову“. Як Ви вважаєте, Україна вже не зазнає спроб знищення, зневаження української мови?

— Заспокоюватися ніколи не можна. Але проблема мови настільки делікатна, то дуже складне питання. На Заході з’явилася теорія так званої „мовної справедливості“, за якою глобалізований світ заслуговує на одну мову – англійську. Наші науковці якось навіть не суперечать цій теорії — настільки жахливій, вбивчій для будь-якої національної гідності. По-друге, в нас виникла нова проблема, коли ми знову з’ясували: частина наших патріотів є двомовною. Виникає ще одне питання: частина обмежується вигуками „ганьба“ — і є українцями. Багато хто, аби не воювати, їдуть до Польщі, беруть довідки — аби тільки не захищати Україну на Сході.

Як сприймають в англомовному світі українську літературу, зокрема творчість Тараса Шевченка, Івана Франка?

— Назагал — сприймають! Але твори святих нашої нації дуже непросто віднайти, бо на Заході тепер літературу сприймають дуже відносно. Смаки літературні, зокрема, в поезії, там дуже дивні. Якщо точно — у вихідців з України, які часто втрачали доступ до літературної мови, мови панівного естетичного рівня, але в яких є певне почуття українськості. Остання війна, напад на нас спричинив певні зацікавлення культурою України. І тут видно зацікавлення поезією Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. На жаль, не розповсюджується поезія Василя Симоненка, Василя Стуса, які теж повністю заслуговують на широке визнання.

Сенека казав: „Хочеш жити для себе — живи для інших“. Можете розшифрувати?

— Саме в тому — „жити для іншого“ є найбільше задоволення. Християнська заповідь не цілком точна. Бо ближнього треба би більше любити, аніж себе самого.

Як би Ви відповіли на запитання студентів — „Що таке духовність?“?

— Це щось глибше і постійніше, що повинно бути в кожній людині. Але прагматичний світ позбавляє дуже багатьох людей цього явища.

Це добре, що нинішній світ глобалізується?

— То дуже небезпечна річ. Втрачається головне – національне, людське обличчя. Там всі стають гвинтиками. Цей процес іде, може, він незворотній. А може, щось його зупинить. Поляки, чехи якось протистоять, прагнуть заявити світові про себе.

Майже повна відмова від німецької мови, французької знижує інтелектуальний рівень інтелігенції в Україні.

Чи важко Вам було добитися, щоб кафедра носила ім’я Григорія Кочура?

— Ні. Я висловила таке прохання тодішньому ректорові Іванові Вакарчуку, який завжди і в усьому допомагав кафедрі. Поставив це питання на Вченій раді університету — і найменших труднощів не було… Якось Карлейль свого часу висловив думку, що кожна нація, окрім загальної культури, повинна мати своїх національних героїв, поетів. У приміщеннях кафедри є портрет Григорія Кочур — в чотирьох кімнатах. І, дивлячись у його мудрі, лагідні очі, я часто розв’язую ті чи інші складні кафедральні проблеми.

Прошу сказати, а якби Петро Фединський в 2010 році, перебуваючи в Москві, не проходив повз пам’ятник Тарасові Шевченку і не відчув, що мусить перекласти увесь „Кобзар“, — ми б не мали першого в історії повного англомовного „Кобзаря“, який побачив світ 2013 року?

— Може бути, що й не переклав би. Справді дивно — бо до того жодної поезії він не перекладав. Але це все — життєва річ, так буває. Цілком йому вірю, що так було. Була зустріч у нас на кафедрі — і я зрозуміла, що він — чоловік запальний.



Мова — це людська відповідальність за свій народ“

То як Ви все таки відважилися зупинитися на своєму імені нового зразка — Роксолана, а не Роксоляна? Це науковці Вас так „підважили“ у 1997-му?

— Так. Твердо перейшла відтоді на Роксолана.

Як вдалося професорові Юрію Олексійовичу Жлуктенку загітувати Вас покинути історію германських мов і зацікавити Вас переладацтвом?

— Це було, як з Петром Фединським — приблизно. Я завжди цікавилася проблематикою рідної мови. А під впливом професора Богдана Задорожного — почала досліджувати історію готської мови. Після розмови з Юрієм Олексійовичем Жлуктенком я вже не сіла за германські тексти. Десь через півтора місяця я сказала дорогому Богданові Задорожному, що не буду займатися історією германських мов. Але, якщо чесно, я певний час нічим не займалась.

Я й до того цікавилася перекладами, але вважала це просто приємністю.

— „Професор постійно дбав про джерела збагачення інтелектуального потенціалу нації“, — пишете Ви. А ще хтось нині дбає про це? Тільки чесно!

— Дбають. Можу назвати. Це Ніна Федорівна Клименко — член-кореспондент НАНУ, професор КНУ ім. Т. Шевченка, це Олександр Іванович Черединченко, професор кафедри перекладознавства ім. Миколи Зерова… Але у діяльності Юрія Олексійовича Жлуктенка чи Григорія Петровича Кочура було щось особливе. Захопитися творчістю людей , віддати їм частину свого часу, можливостей, ідей. І радіти їхнім успіхам, та, водночас, вимогливо до них ставитися.

— „Доба Зерова — це особливий час української культури, де боротьба і праця тісно переплелись“, — пишете Ви. А як би Ви нинішню добу назвали?

— То не є особливо корисний час для нашої культури — нинішня доба. Хоча б із-за дивовижної фінансової скрути, в яку поставлена інтелігенція. Навіть Майдан — найбільше згадую Нігояна, який декларував уривок із Шевченкового „Кавказу“. Якби так декламували і Тараса Шевченка, і Василя Симоненка, то від того часу, можливо, було б більше користі, аніж від постійних криків „Слава!“ — стосовно тих, хто це не заслужив.

Нині молодь, на жаль, захоплена несправжніми цінностями.

За Томасом Манном: „мова — людська відповідальність за свій народ, за збереження його індивідуальних рис перед лицем людства“. Погоджуєтесь? Нам, українцям, вдасться зберегти свої національні риси?

— На це питання дуже важко відповісти. Але я вірю, що глибинка народна їх, ці риси, збереже. А ось чи так звана верхівка, яка миготить по телевізору, та й чи вона їх мала, — дуже складно й сумнівно.

Хто точніше сприймає художній твір — гуманітарій чи представник якоїсь точної науки?

— То залежить від людини. Якщо є справжній гуманітарій… Але це не кожен, хто є гуманітарій, начебто належить до справжніх гуманітаріїв.

Як пройнявся україністикою Вільям Ричард Морфілл — який став першим україністом англомовного світу?

— Він спочатку зупинився на русистиці! Ще коли він навчався у середній школі, вчитель подарував йому підручник з російської мови. Він зацікавився буквально кирилицею. Потім став адептом російської мови, поширивши згодом свої зацікавлення на інші — слов’янські. Із здивуванням відкрив для себе українську — рівень культури, фольклору. Але зрозумів, що вона не має жодних прав. Почав її глибше вивчати. Було йому це не просто, бо не було українсько-англійських словників.

Згодом присвятив свої праці Польщі і Росії. Але вперше упровадив в енциклопедії англомовні гасла про Україну та інші слов’янські країни. Є окремі в нього книжки про слов’янську літературу, де значне місце відведене Україні. То ж прийшов до України як науковець — через доступ до слов’янських мов.

Чому Ви так довго думали, чи потрібна Україні Ваша докторська дисертація з перекладознавства?

— Я жила в надто складних обставинах — через свою біографію. І якось рада була, що мені поталанило захистити кандидатську. То ж не знала, чи мої розумові здібності відповідають рівневі докторської.

Тому мене Юрій Олексійович і переконував: це не так вам потрібно, писав він, а — нашій нації. Бо опоненти при захисті — потрібні тільки з докторськими ступенями.

Шевченко вірив, що діждемося…“

А коли Ви захищали свою докторську, то де взялися доктори наук з перекладознавства?

— З Москви. Професор Чернов Гелій Васильович, професор Комісаров Вільєн Наумович. Інших не було де взяти в Україні. І я, до речі, згадую їх якнайкраще. Я писала український варіант і переклала, за допомогою Кочура, російською. І вони приїхали в Київ, дуже симпатично поводились, і повністю підтримали мене, коли виступала проти одна особа зі Львова. То був 1987 рік. Вже можна було по міжнародних конгресах українською виступати. Але захист докторської — мусили ще російською.

За нинішніми реляціями, 70% українців кажуть, що йдемо не туди. Куди?

— Ми в дуже тяжкому становищі. І єдине, що може нас врятувати, це абсолютна єдність. А Україна не об’єднується — як треба. Найсумніше: що ті, кому належить бути соборними, висувають якісь розрізнення — чи в релігійному контексті, чи в деталях мови. То ж, як на мене, через те, що ми — такі, багато хто з великих світу цього — бумерангом б’ють нас, бавляться нами. А ми хочемо в Європу! То так дивно.

Як Ви вважаєте: автономія університетів — це плюс чи..?

— Я ставлюсь до цього досить стримано. Бо повинна бути єдина система освіти в державі. Було б добре, щоб МОН звертався до фахівців за порадою, а не спускав одноманітні розпорядження.

З якою швидкістю входять в наше життя європейські гуманістичні цінності?

— Моя відповідь буде настільки „своєрідна“, що можна й не писати.

Скількома дисертаціями Ви керували. Написано було в одному звіті, що дев’ятьма.

— Офіційно 12-ма, що захистили.

Котра робота для Вас інтенсивніша — педагогічна, наукова чи перекладацька?

— На одному рівні – і наукова, і педагогічна. Я їх дуже люблю. Одну без іншої не уявляю.

Ви — засновник англомовної Шевченкіани як окремої дослідної галузі. Довгий шлях був до того?

— Річ у тому, що історія триває довго. А у фундаментальній бібліотеці Університету, біля прізвища Олеся Гончара, я знайшла прізвище Андрія Гончаренка. Зацікавилась. Дізналася дещо. Зокрема, про перший переклад Шевченка англійською. І виступила на конференції у музеї Шевченка в Києві. Там був присутній Федір Кузьмич Сарана, який мене й запросив до праці над енциклопедичним виданням про Шевченка.

Більшість перекладів належала Олександрові Васильовичу Жовніру. Але через певні обставини він цих праць не написав. І більшість цих статей мені перейшло. Синові тоді майже два роки було — умови для роботи сприяли не дуже. І я якось занурилась в ту Шевченкіану. Було дуже складно, декого не можна було згадувати. І це все створювало дуже цікаву атмосферу для досліджень. Статті про Шевченка подавала. При захисті кандидатської мала неприємність, що писала про Меннінга, ще декого, без кого не уявляла собі англійської Шевченкіани. А вже тепер у 6 томі Шевченківської енциклопедії англомовна Шевченкіана представлена досить достойно.

Що привело до Шевченка Віру Річ — англійську поетесу, літературознавця, перекладача, журналіста?

— Дуже багато спілкувались ми з нею. Я знаю добре — любов її привела до Шевченка.

?..

— Так, любов. Вона була закохана в українця. І зрозуміло, що до нього стежка — тільки українська мова. І вона почала її вивчати. А він її переконав, що вона має вивчати українську. Отже, покинула Оксфорд, перейшла до Лондона і почала вивчати українську. Загадка: перший її переклад — надзвичайно складний „Пролог“ до поеми Ів. Франка „Мойсей“. Переклала згодом 51 українського автора… Була людиною абсолютно непрагматичною. Була англійкою — в благородному розумінні цього слова. Прекрасно знала історію Лондона, пізнавала світ… Мала велике задоволення приїжджати до нас на кафедру. Ганна Косів присвятила, власне, свою дисертацію творчості Віри Річ… Хоча захист відбувався у Києві. Бо ми у Львові не маємо двох докторів перекладознавства — тільки я. А треба, повторюю, двох, щоб відкрити раду із захисту.

Чи Україні вдасться таки захиститися перед російською агресією?

— Боюсь на це питання відповідати, бо боюсь в очі дивитися правді. Ховаю голову в пісок.

Чи задовольняє Вас рівень розвитку громадянського суспільства в Україні?

— Чи задовольняє мене, чи ні — воно від того не зміниться. Воно надзвичайно повільними кроками розвивається. Важко сказати, щоб тут були великі зрушення.

Чи дивитеся телепередачі? Які?

— Дуже мало, крім відомостей, звичайно. Не маю часу на більше. До речі, важко на щось гарне натрапити. На таке цікаве — щоб і для душі, і для розуму.

Чи діждемося Вашингтона?

— Ну, Шевченко вірив, що діждемося.

А Ви?

— Я не знаю, чи знайдеться хтось — найяскравіший. Хочеться вірити, що знайдеться така людина.

Через свою особливу місію в світі і свою особливу природу — жінці важче в суспільній діяльності?


  • Думаю, що важче. Бо вдома чогось не зробиш, дітей не доглянеш. Дуже це все важко поєднувати.

  • Чого я Вас ще не запитав, а Ви б мені хотіли відповісти?

— Щоб нам більше можна було вибирати собі студентів, яких хотіли б навчати, і щоб українські філологи нарешті усвідомили, що українська література складається з оригінальної і перекладної. Тоді б українські філологи знали повний курс української літератури.

Як, скажімо, розуміти „Смерть Каїна“ Івана Франка без детального ознайомлення з його перекладом Байронового „Каїна“? Скажімо, творчість Михайла Старицького. Він переклав „Гамлета“, і цей переклад мав значний вплив на його творчість. І багато-багато інших.



Дякую за розмову, Роксолано Петрівно!
Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК,

керівник прес-центру наукової журналістики

Західного наукового центру НАН України і МОН України,

кандидат філологічних наук



Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Професор Роксолана Зорівчак: „Я звикла жити без вихідних“ iconСто років тому вперед
Чайку”. Він сказав, що в нього завтра контрольна. Батьки так розчулилися його свідомістю, що не стали чіплятися. І в Колі виявилася...
Професор Роксолана Зорівчак: „Я звикла жити без вихідних“ iconПоложення про аспірантуру та докторантуру Херсон 2011 Укладачі: д с. г н, професор В. В. Базалій; д с. г н, професор В. Г. Пелих; к с. г н, професор П. Н. Лазер; д е. н професор Н. С. Танклевська

Професор Роксолана Зорівчак: „Я звикла жити без вихідних“ iconУрок цікавим? З досвіду роботи вчителя української мови та літератури Тофан А. В
На запитання: «Без чого немає школи?» відповідають по-різному: без директора, без вчителів, без учнів. На моє переконання, найбільш...
Професор Роксолана Зорівчак: „Я звикла жити без вихідних“ icon«Доки мені Бог сил дасть і доки буду жити, буду робити Наша доля працювати, тому що й відпочинок наш потім без кінця» (З листа)

Професор Роксолана Зорівчак: „Я звикла жити без вихідних“ iconЛітература рідного краю література без традицій – храм без фундаменту; без пошанування
Катерина Перелісна. Три правди. Молитва. Колядка. Щедрик. Христос воскрес! Писанка
Професор Роксолана Зорівчак: „Я звикла жити без вихідних“ iconАнатолій Іваницький
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
Професор Роксолана Зорівчак: „Я звикла жити без вихідних“ iconВиховна година «Вчимося жити добрими людьми» «Людина у цьому світі Лиш добро повинна творити» О. А. Захаренко Мета
...
Професор Роксолана Зорівчак: „Я звикла жити без вихідних“ iconАнатолій Іваницький Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін
Професор Роксолана Зорівчак: „Я звикла жити без вихідних“ iconПрофесор політекономії і статистики професор політекономії і статистики
Володимир Вернадський народився 28 лютого (12 березня) 1863 в м. Санкт-Петербурзі
Професор Роксолана Зорівчак: „Я звикла жити без вихідних“ iconІ-19 Польові зошити. Фольклористичні розвідки. Рецензії / Ана­толій Іваницький. Вінниця : Нова Книга, 2014. 356 с. іл., фото
Доктор мистецтвознавства, професор Олег Смоляк Доктор історичних наук, професор Олександр Курочкін


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка